Розвиток концепції міжнародної кримінальної юрисдикції в період "холодної війни"

Розвиток концепції міжнародної кримінальної юрисдикції

в період «холодної війни»

11 грудня 946 року Генеральна Асамблея прийняла резолюцію, що підтвердила принципи міжнародного права, які визнав Статут Нюрнберзького трибуналу, і запропонувала комітету з кодификації міжнародного права розглянути як питання першорядної важливості проекти, що мають за мету формулювання цих принципів .

У післявоєнний період починалися спроби заснувати суд для здійснення міжнародної юрисдикції. Однак концепція Трибуналу, заснованого як орган міжнародного правосуддя, значною мірою продовжувала залишатися мертвою буквою . «Пропозиція заснувати постійний міжнародний суд у кримінальних справах висувалася і після Другої світової війни, – пише А. Найєр. – Тоді вона сприймалася як природне продовження Нюрнберзького і Токійського трибуналів, і одним із прихильників цієї ідеї був головний американський суддя в Нюрнбергу, колишній генеральний прокурор США Френсис Біддл. У той час ця пропозиція не одержала подальшого розвитку, бо найбільші держави, заклопотані холодною війною, що розгорілася, не змогли домовитися про відповідні повноваження цього міжнародного органу. Під акомпанемент міркувань Комісії з міжнародного права, структурного підрозділу ООН, ідея тихо померла» .

При розробці Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього у Спеціальному комітеті з вироблення проекту Конвенції питання юрисдикції викликали гострі розбіжності. До розробки проекту були залучені такі авторитетні прихильники міжнародної кримінальної юрисдикції, як В. Пелла і Доннедьє де Вабр. Багато держав висловлювалися за встановлення універсальної юрисдикції держав і заснування судового органу у справах про геноцид.

Радянська делегація наполягала на територіальній юрисдикції щодо злочинів геноциду, заперечуючи проти універсальної та міжнародної юрисдикції. «На відміну від статутів Нюрнберзького і Токійського трибуналів, побудованих на принципах повного дотримання суверенних прав держав-організаторів і рівноправних учасників процесу, трибунал у справах про геноцид проектується як деякий наддержавний орган, – писав А.М. Трайнін. – У сучасних міжнародних обставинах, коли реакційні імперіалістичні сили намагаються придушити суверенну волю і самостійну політику народів, подібний міжнародний трибунал міг би бути використаний як знаряддя реакції» .

Стаття VI Конвенції відображує досягнутий компроміс. Вона говорить: «Особи, обвинувачувані в здійсненні геноциду чи інших перерахованих у статті III діянь, мають бути суджені компетентним судом тієї держави, на території якої було вчинено це діяння, чи таким міжнародним кримінальним судом, що може мати юрисдикцію щодо Сторін даної Конвенції, які визнали юрисдикцію такого суду» . Це положення Конвенції закріпило принцип територіальної юрисдикції щодо геноциду. У другій частині цієї статті йдеться про «міжнародний кримінальний суд, який може мати юрисдикцію щодо сторін даної Конвенції, які визнали юрисдикцію такого суду».

Як підкреслювала І.М. Іванова, «така редакція статті – тільки вказівка на можливість утворення міжнародного кримінального суду – була результатом завзятої боротьби делегації СРСР за недопущення використання положень Конвенції про геноцид для утворення наддержавного кримінального суду» . У цьому зв'язку И.П. Блищенко, И.В. Фісенко пишуть: «Виходячи зі ст. VI Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього 1948 р., згода держави, на території якої було вчинене діяння, що кваліфікується як геноцид, вважається необхідною умовою для здійснення міжнародної кримінальної юрисдикції. Оскільки в коло осіб, котрі підлягають покаранню відповідно до ст. VI Конвенції, входять у першу чергу представники держави, на території якої було вчинене злочин, єдина реальна можливість дістати необхідну згоду в мирний час виникає лише в разі відсторонення від влади злочинного правителя в результаті зміни внутрішньополітичних обставин. Тільки тоді виникне й можливість судити його самого і його поплічників у державі, на території якої було вчинено злочин, національним судом» .

На III сесії Генеральної Асамблеї була прийнята резолюція 260 (ІІІ), в якій містилася Конвенція про геноцид і говорилося про те, що під час розвитку міжнародного суспільства зростатиме необхідність у утворенні міжнародного судового органу для суду над певними злочинами, що передбачає міжнародне право. Резолюція пропонувала Комісії міжнародного права вивчити бажаність і можливість заснування міжнародного судового органу для суду над особами, обвинуваченими в геноциді чи інших злочинах, юрисдикція над якими буде передана цьому органу міжнародними конвенціями, і звернути свою увагу на можливість утворення кримінальної палати Міжнародного Суду ООН .

Розробка концепції міжнародної кримінальної юрисдикції обернулась на тривалий і складний процес. Велику роль у цьому процесі відіграла Комісія міжнародного права. На своїй другій сесії, після обговорення, заснованого на двох доповідях Спеціальних Доповідачів – Р. Дж. Алфоро , Комісія вісьма голосами проти одного при двох, що утрималися, прийняла рішення, в якому йшлося, що заснування міжнародного судового органу для суду над людьми, обвинуваченими в геноциді чи інших злочинах, по яких такий орган одержить юрисдикцію відповідно до міжнародної угоди, бажано і можливо. Стосовно можливості встановлення кримінальної палати Міжнародного суду Комісія вирішила, що це можливо, але не рекомендувала вирішувати питання в такий спосіб .

Висновки Комісії вивчалися на V сесії Генеральної Асамблеї, де було прийняте рішення про створення Комітету з міжнародної кримінальної юстиції (іменованого надалі Женевським комітетом) для розробки пропозицій щодо створення і статуту міжнародного кримінального суду . Офіційне найменування комітету – «Комітет з міжнародної кримінальної юстиції 1951 року», неофіційне – за його місцезнаходженням – Женевський комітет. Комітет засідав з 1 по 31 серпня 1953 року в Женеві. Він подав VII сесії Генеральної Асамблеї доповідь і докладений до неї проект статуту міжнародного кримінального суду . Власне кажучи, вирішення питання VII сесією прийнято не було, і для подальшого вивчення проблеми міжнародної кримінальної юрисдикції було вирішено заснувати комітет, що складається з представників 17 держав, що одержав назву «Комітет з міжнародної кримінальної юстиції 1953 року» (Комітет 17-ти). Комітет одержав мандат на те, щоб «у світлі коментарів і пропозицій за статутом, внесених урядами, вивчити значення і наслідки встановлення міжнародного кримінального суду і різні методи, за допомогою яких це могло б бути зроблене», «вивчити зв'язок між таким судом і ООН і її органами» . Цей комітет засідав з 27 липня по 20 серпня 1953 р. і подав IX сесії Генеральної Асамблеї свою доповідь із доданим до неї переглянутим проектом статуту суду .

Комітетом з міжнародної кримінальної юстиції були докладені альтернативні попередні проекти статуту суду, що передбачали заснування суду трьома способами: зміною Статуту ООН, багатобічною конвенцією, резолюцією Генеральної Асамблеї. Пропонувалося змінити Статут ООН і Статут Міжнародного Суду таким чином, щоб заснувати кримінальну камеру при цьому Суді, а також наділити Генеральну Асамблею законодавчими функціями, надавши їй право встановити для членів ООН обов'язкову юрисдикцію міжнародного кримінального суду.

Прихильники ідеї створення міжнародного кримінального суду на підставі Статуту ООН висловлювали думку, що такий суд може бути створений негайно і без прийняття будь-якого виправлення до Статуту. Вони виходили зі статті 22, відповідно до якої Генеральна Асамблея уповноважується засновувати такі допоміжні органи, що вона вважає за необхідні для здійснення своїх функцій. При цьому говорилося, що внаслідок статті 11 на Асамблею покладені функції, що належать до підтримки міжнародного миру і безпеки, а оскільки відправлення міжнародного кримінального правосуддя сприяло б підтримці миру, «у Статуті немає нічого, що перешкоджало б створенню Генеральною Асамблеєю міжнародного кримінального суду як допоміжного органу» .

Відомий американський юрист К. Райт вважав, що широкі повноваження Асамблеї сприяти прогресивному розвитку міжнародного права і мирному врегулюванню суперечок дозволяють їй утворити міжнародний кримінальний суд. В обґрунтування своєї позиції він наводив два аргументи. По-перше, законодавчі органи, що не мали самі повноваження здійснювати правосуддя, часто утворювали суди, у діяльність яких вони згодом не втручалися. По-друге, він вважав за необхідне враховувати розбіжності між судом, що має юрисдикцію над державами, і судом, що має юрисдикцію над фізичними особами: якщо для суду над державою необхідна згода держави на юрисдикцію цього суду, то «міжнародне право, очевидно, дозволяє будь-якій державі здійснювати кримінальну юрисдикцію над індивідами, котрі перебувають під її владою, незалежно від їхньої національності й місця вчинення злочину, якщо вони обвинувачуються в злочині проти міжнародного права». К. Райт затверджував, що якщо «міжнародне право, очевидно, дозволяє будь-якій державі здійснювати кримінальну юрисдикцію над індивідами, котрі перебувають під її владою, незалежно від їхньої національності й місця вчинення злочину, якщо вони обвинувачуються в злочині проти міжнародного права», то і велике число держав, колективно організованих у Генеральну Асамблею ООН, може діяти так само .

Французький юрист П. Каржо також вважав утворення суду резолюцією Генеральної Асамблеї найпростішим, швидким і природним засобом. «У такому разі, – писав П. Каржо, держави волею-неволею підкорилися б резолюції, прийнятої більшістю Асамблеї, а суд виносив би свої вироки від імені всіх народів. Раді Безпеки надавалося б право порушувати справи в суді абсолютною більшістю голосуючих членів». Каржо пише, що «при такій системі можна затверджувати без будь-якого сумніву, що Суд користався б дійсно незаперечним авторитетом, ніякі країни, великі, маленькі чи середні, не змогли б його ігнорувати» .

Заперечуючи проти цієї концепції, радянський фахівець у сфері міжнародного права І.М. Іванова підкреслювала, що «Генеральній Асамблеї, відповідно до Статуту, дійсно властиві ясно визначені у статті 11 функції щодо підтримки миру і безпеки… але немає основ розширювати їх тлумачення до твердження, що Генеральна Асамблея має право утворити міжнародний кримінальний суд. Генеральна Асамблея може, звичайно, прийняти резолюцію, що містить положення, які б передбачали утворення суду. Але зробити її не просто рекомендацією, а документом, що містить зобов'язання держав з утворення й організації діяльності суду, може тільки ратифікація такого документа державами, подібно до того, як це було з Конвенцією про геноцид 1948 року. У цьому разі майже зникає розбіжність між таким способом утворення суду (резолюція Генеральної Асамблеї з прикладеним до неї Статутом і з подальшими ратифікаціями держав) і утворенням суду за допомогою багатобічної конвенції. Не можна забувати, що остання лише представляє держави, які ввійшли в неї як члени, притім у межах цілей і принципів цієї організації, але не поглинає ці держави та їхні функції. Тому неправильно переносити принцип універсальної репресії, що здійснюють окремі держави, на Організацію Об'єднаних Націй»

Комітет 17-ти висловив думку, що «кращим методом заснування міжнародного кримінального суду є висновок конвенції, виробленої на міжнародній дипломатичній конференції, скликаної під заступництвом Організації Об'єднаних Націй». У статті 1 проекту Комітету 17-ти говорилося про те, що «міжнародний кримінальний суд засновується для відправлення правосуддя над фізичними особами, обвинувачуваними в загальновизнаних міжнародно-правових злочинах» . Як бачимо, комітети розглядали питання, зв'язані зі утворенням органу міжнародної кримінальної юстиції загальної предметної юрисдикції. У той самий час проекти Статуту міжнародного кримінального суду, що вони розробили, містять положення, яке відкриває можливість спеціальних міжнародних кримінальних судів.

У 60 – 70-х роках активно обговорювалася ідея утворення міжнародного кримінального суду щодо одного з видів тероризму – повітряного. Ідея знайшла підтримку в офіційних колах. Зокрема, 14 вересня 1970 року Генеральний секретар ООН У. Тан висловився за утворення міжнародного кримінального суду щодо повітряних терористів .

Зусилля, спрямовані на заснування міжнародного кримінального суду, починалися й у рамках неурядових організацій. У післявоєнний період у розвитку концепції міжнародної кримінальної юрисдикції велику участь брала Міжнародна асоціація кримінального права (AIDP), її президенти – професори Х.-Х. Джешек, O. Триффтерер, М.Ш. Бассиуни. У зв'язку з активізацією тероризму на концепцію міжнародного кримінального суду звернули увагу дослідники цієї проблеми. Зокрема, автори великої праці «Міжнародний тероризм і політичні злочини», виданої у США 1975 року, дійшли висновку про необхідність заснування міжнародного кримінального суду з юрисдикцією щодо міжнародних злочинів, і в першу чергу актів, які підпадають під визначення тероризму. У підтримку ідеї утворення міжнародного кримінального суду з юрисдикцією щодо актів тероризму виступали Л. Гросс (США), Р.Ю. Дінстейн (Ізраїль), Южмалан (Індія), Л. Кабрал (Аргентина) і інші вчені. Л. Кос-Рабсевич-Зубкоський (Канада) писав: «Утворення міжнародного кримінального суду, що має оптимальну юрисдикцію і конкурує з національними судами, може бути важливим. Держава мала би передавати винного міжнародного терориста з його національного суду такому міжнародному суду» .

Радянська юридична наука, визнаючи цінність Нюрнберзького і Токійського трибуналів, проте з великою сторожкістю ставилася до концепції міжнародної кримінальної юрисдикції. За утворення факультативного міжнародного кримінального суду для терористів виступав М.В. Жданов. Аналогічну позицію займав І.І. Карпец, що 1979 року писав: «Для розгляду справ про тероризм можуть утворюватися трибунали й інші суди ad hoc за згодою між державами». Відомий радянський дослідник тероризму Є.Г. Ляхов стверджував, що «не виключається заснування міжнародного органу спеціальної компетенції». «У випадках найбільш відповідальних і складних (тяжкі наслідки для суверенітету держави, нації чи народу, для системи міжнародних відносин, для міжнародного права, зв'язаних з іншими злочинами проти миру і людяності, і т.д.) має бути утворений міжнародний кримінальний трибунал ad hoc для суду над головними винуватцями терористичного акту».

Незважаючи на значні політичні розбіжності, що перешкоджали реалізації ідеї міжнародної кримінальної юстиції, держави передбачили утворення міжнародного кримінального суду в Міжнародній конвенції про припинення злочину апартеїду і покарання за нього, що прийняла Генеральна Асамблея 30 листопада 1973 року, яка набрала чинності 18 липня 1976 року. Стаття V Конвенції говорить: «Особи, яким висунуте обвинувачення в здійсненні актів, перерахованих у статті II даної Конвенції, можуть віддаватися до компетентного суду будь-якої держави-учасниці даної Конвенції, що може набувати юрисдикцію над особистістю обвинувачуваних, чи міжнародного кримінального трибуналу, що може мати у своєму розпорядженні юрисдикцію щодо тих держав-учасниць, які погодяться з його юрисдикцією». На відміну від Конвенції про запобігання злочину геноциду, заснованої на територіальному принципі, відповідно до якої особи, котрі вчинили акти геноциду, мають бути суджені компетентним судом тієї держави, на території якої були вчинені ці діяння, Міжнародна конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього базується на принципі універсальної юрисдикції.

1981 року Генеральна Асамблея ООН резолюцією 36/106 доручила Комісії міжнародного права відновити роботу над проектом Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства, і в наступному році ця робота була почата. У міру розробки Кодексу становилось очевидним, що він стане неефективним, якщо не буде супроводжуватися утворенням органу міжнародної кримінальної юрисдикції.

У процесі обговорення питання в утворенні міжнародного кримінального суду в Комісії міжнародного права виявилися три моделі суду, що відрізняються одна від однієї головним чином особливостями юрисдикції. По-перше, міжнародний кримінальний суд з виключною юрисдикцією. Передбачалося, що держави будуть утримуватися від відправлення правосуддя щодо злочинів, які підпадають під юрисдикцію міжнародного кримінального суду. Ця модель не знайшла підтримки з боку великого числа держав внаслідок побоювання обмеження в цьому разі їхнього суверенітету. По-друге, модель міжнародного кримінального суду з рівнобіжною (конкуруючою) юрисдикцією. Однім з різновидів цієї моделі можна вважати міжнародний кримінальний суд із преференційною юрисдикцією – у разі вчинення міжнародного злочину компетентний міжнародний кримінальний суд, але якщо з якихось причин справа не була їм порушена, то компетентні національні суди. Нарешті, третя модель – міжнародний кримінальний суд, що має юрисдикцію лише щодо перегляду судових рішень. Держави погоджуються тільки з тим, що вироки їхніх вищих судових інстанцій можуть бути переглянуті міжнародним кримінальним судом. Пропонувалися також різні варіанти «змішаної» юрисдикції: щодо однієї категорії злочинів міжнародний кримінальний суд мав би виключну юрисдикцію, щодо іншої – конкуруючу з національною .

Жодний з названих варіантів не був остаточно здійснений. Держави виявились не готовими обмежити свої репресивні функції. Як писав Р.-Л. Перре 1970 року, «опір держав до встановлення універсальної влади, здатної накладати санкції за порушення гуманітарного права, імовірно, може бути пояснений головним чином «тиранічними тенденціями», що зберігають силу.

Концепція міжнародної кримінальної юрисдикції виявилася логічним наслідком розвитку космополітичної теорії кримінальної юрисдикції, в основі якої лежать уявлення про «всесвітню правову розправу». Ідея створення міжнародного судового органу, наділеного кримінальною юрисдикцією, пройшла складний і тривалий шлях розвитку і була вперше реалізована після Другої світової війни у створенні й діяльності Нюрнберзького трибуналу.

Характеризуючи юрисдикцію Нюрнберзького трибуналу, варто враховувати той незаперечний факт, що його заснування було прямим наслідком поразки Германії. Трибунал представляв тільки частину світового співтовариства – переможців, що могли переслідувати обвинувачуваних самостійно, але зволіли заснувати об'єднаний суд, що діє одночасно від імені чотирьох держав. Юрисдикція Нюрнберзького трибуналу заснована на укладеній цими державами Угоді про судове переслідування і покарання головних воєнних злочинців європейських країн осі. Таким чином, вона мала мультинаціональний характер і повною мірою була результатом дії міжнародного договірного процесу. Поряд із традиційними юрисдикційними підставами в основі юрисдикції кожної держави, що уклали угоду, лежав принцип «юрисдикції переможців».

При безсумнівних вадах, властивих «правосуддю переможців», внесок Нюрнберзького трибуналу в розвиток концепції міжнародної кримінальної юрисдикції важко переоцінити. У післявоєнний період ця концепція інтенсивно розвивалася й одержала переконливе обґрунтування, однак політична ситуація у світі створювала нездоланні перешкоди для її реалізації. Закінчення «холодної війни» відкрило новий етап у розвитку в неухильному русі до створення міжнародного кримінального суду.

кримінальна юрисдикція міжнародний конвенція

Література

Объединенные Нации, Официальные отчеты Генеральной Ассамблеи. Девятая сессия, доп. № 12. U.N. Doc. А/2645.

Ляхов Г.Е. Проблемы сотрудничества государств в борьбе с международным терроризмом. – М.: Международные отношения, 1979. – 168 с.

Карпец И.И. Преступления международного характера. – М.: Юридическая литература,1979. – 262 с.

Международная конвенция о пресечении преступления апартеида и наказания за него. Утверждена Резолюцией 3068 (ХХVIII) Генеральной Ассамблеи Организации Объединенных Наций от 30 ноября 1973 г. U.N. Doc. A/RES/3068 (ХХVIII), приложение. (1015 UNTS 243).

Организация Объединенных Наций. Генеральная Ассамблея. Резолюция 36/10. U.N. Doc. А/RES/36/10.