Тенденції сучасної злочинності,
які зумовлюють феномен протиправного впливу
Як зробити кримінальне судочинство безпечним завжди
і для кожної особи? З одного боку, воно (судочинство) розглядається як засіб
захисту (безпеки) особи, але з іншого – цей засіб також може бути джерелом
небезпеки для життя цієї ж особи. Здавалося б, що сам факт активізації
державної машини, яка називається кримінальним судочинством, захищає особу від
впливу криміналу. В ідеалі це так. Однак практика показує, що кримінальне
судочинство не тільки припиняє злочин і відновлює порушене право, але дуже
часто спричиняє ряд нових злочинів. Залучення особи в сферу кримінального
судочинства (навіть законослухняної особи), не завжди означає для неї усунення
небезпеки.
Тому автор у
цьому підрозділі поставив завдання через розкриття ґенези сучасної злочинності,
тенденцій її розвитку, показати перспективи протиправного впливу як фактора,
який істотно ускладнює кримінальне судочинство і потребує вжиття законодавчих
(насамперед, адміністративно-правових) заходів для його нейтралізації.
Глобальним
проблемам і тенденціям сучасної злочинності присвячено фундаментальні
дослідження як вітчизняних [1], так і зарубіжних учених [3].
Глобальною
тенденцією, що сприяє зростанню протиправного впливу, є загальний для більшості
країн кримінологічний вектор, який полягає в абсолютному та відносному
зростанні злочинності. Такий вектор викликаний комплексом економічних,
соціальних і інших причин, усунути які на сучасному етапі, за словами В.В.
Лунєєва, суспільство в цілому не може, оскільки вони приховані у всіх сферах
суспільних відносин і пов’язані із соціальними суперечностями, що поки
залишаються нерозв’язними. Україна, в якій внаслідок ослаблення тотального
державного контролю в середині 90-х років ХХ століття, злочинність стала
еволюціонувати за світовими законами – серед цих країн. Очевидно, що існує
пряма залежність кількості вчинених злочинів і фактів протиправного впливу.
Зростання
злочинності й одночасне погіршення її якісних показників, негативно впливають
на різні сторони життя суспільства. Фактично, наведені статистичні дані
свідчать про повну дискредитацію заходів щодо обмеження злочинності, які вживалися
владою.
Так,
згідно з статистичними даними, у 1991 р. було зареєстровано 678 844 заяв та
повідомлень про злочини, з них – по 313 769 було прийнято рішення про порушення
кримінальної справи, а по 274 934 – про відмову в її порушенні. У 2002 р. кількість
заяв і повідомлень про злочини становила 1 915 958, або у 3,1 більше, ніж у
1991 р. Рішення про порушення кримінальної справи було прийнято по 419 940
заявах та повідомленнях (+33,8 %), а про відмову в її порушенні – по 971 310
(+3,5 раза). Якщо частка заяв та повідомлень, за якими було порушено
кримінальну справу, становила 46,2 % від загальної кількості таких заяв та
повідомлень, а про відмову в порушенні кримінальної справи – 40,5 %, то у 2002
р. співвідношення цих часток кардинально змінилося і становило відповідно 21,9
% та 50,7 %, тобто кримінальна справа у 2002 р. порушувалася лише по кожній
п’ятій заяві або повідомленню про злочин.
Загальна кількість зареєстрованих злочинів
становила у 1991 р. 405 516, а коефіцієнт злочинності у розрахунку на 100 тис.
всього населення дорівнював 780. У 2002 р. було зареєстровано 450 661 злочин,
що на 11,1% більше показника 1991 р., а коефіцієнт злочинності становив 919.
Дані щодо кількості осіб, які вчинили злочини і яких було притягнуто до
кримінальної відповідальності, зафіксовані у зазначені роки, відрізняються
більш істотно. Якщо у 1991 р. було виявлено 187 468 таких осіб, то у 2002 р. –
270 307, тобто на 44,1 % більше.
Співвідношення
показників кількості окремих видів злочинів, вчинених у 1991 та 2002 рр., виглядає
так: умисні вбивства і замахи на умисне вбивство – 2902 та 4296 (+ 31,9 %);
умисні тілесні ушкодження середньої тяжкості, умисні тяжкі та середньої
тяжкості тілесні ушкодження, заподіяні у стані сильного душевного хвилювання,
мордування – 6148 та 8054 (+ 31,0 %); розбійні напади з метою заволодіння
індивідуальним майном громадян – 2833 та 4995 (+ 76,3 %); шахрайства з метою
заволодіння індивідуальним майном громадян – 6220 та 13 828 (+ 2,2 рази);
злочини, пов’язані з використанням наркотичних засобів, психотропних речовин
або прекурсорів – 10 177 та 58 105 (+5,7 рази); випадки незаконного носіння,
зберігання, придбання, виготовлення і збуту зброї – 3917 та 10 224 (+ 2,6 рази);
випадки хабарництва – 1008 та 2812 (+ 2,8 рази).
Заради
об’єктивності треба зазначити, що за цей же період статистика показує і певне
зниження окремих видів злочинів: умисні тяжкі тілесні ушкодження – 6850 та 6032
(– 11,9 %); зґвалтування та замахи на зґвалтування – 2351 та 1043 (– 55,6 %);
крадіжки індивідуального майна громадян – 154 781 та 153 085 (– 1,1 %);
крадіжки державного та колективного майна – 64 281 та 42 886 (– 3,3 %); грабежі
індивідуального майна – 21 119 та 20 134 (– 4,7 %); хуліганські прояви – 17 354
та 14 018 (– 19,2 %); розкрадання державного або колективного майна шляхом
привласнення, розтрати або зловживання службовим становищем – 9626 та 7993
(–17,0 %). [5, с. 371–372].
Статистичні
показники свідчать про певну стабілізацію та навіть зниження рівня
організованої злочинності, особливо після 2004 року. Разом з тим, експерти
висловлюють думку, що для оцінки дійсного стану організованої злочинності необхідно
десятикратне збільшення статистичних даних.
Серед тенденцій
злочинності, що зумовлюють поширення протиправного впливу, доцільно виділити
ріст її організованих форм, про що свідчать статистичні дані.
Так, у 2000 році,
за матеріалами органів внутрішніх справ, припинено діяльність 960 організованих
груп, учасниками яких учинено 7774 злочини, у 2001 році – відповідно 770 та
6703, у 2002 році – 722 та 6467, у 2003 році – 634 та 6159, у 2004 році – 695
та 5582, у 2005 році – 551 та 7741, у 2006 році – 3977. Із загальної кількості
виявлених у 2000 році організованих груп 56 мали міжнародні зв’язки, у 2001
році – 55, у 2002 році – 46, у 2003 році – 37, у 2004 році – 43, у 2005 році –
40, у 2006 році – 28.
Зокрема, за
результатами оперативно-службової діяльності, у 2006 році закінчено провадження
та направлено до суду кримінальні справи щодо 466 організованих груп і
злочинних організацій у складі 1754 осіб, якими вчинено 3977 злочинів (3037 –
тяжких та особливо тяжких), у тому числі 2774 злочини загально-кримінальної
спрямованості, скоєних 305 організованими групами [6].
У 90-х роках
організована злочинність в Україні досягла масштабів, що перетворили її в
істотний фактор, що стримував економічні реформи. І треба враховувати, що
покращання економічного становища країни не спричинило зменшення організованої
злочинності, а привело лише (це показав зарубіжний досвід) до ослаблення її
насильницької спрямованості і появи нових форм і видів злочинної діяльності. До
таких (нових) форм відносять: продаж творів мистецтва, торгівлю людьми,
незаконну торгівлю трансплантантами, зброєю, боєприпасами, кольоровими і
рідкоземельними металами, фальшування грошей.
У спеціальній
літературі подано різні визначення організованої злочинності та елементи її
структури: організовані злочинні групи, злочинні співтовариства (об'єднання
організованих злочинних груп), міжрегіональні об'єднання злочинних
співтовариств, злочинні асоціації в масштабах держави, транснаціональні
злочинні об'єднання. У межах даної роботи автор вважає, необхідно обмежитися
використанням терміна "організована злочинна група" (далі – ОЗГ).
У ряді досліджень
зроблено висновок про завершення в країнах СНД (зокрема і в Україні) початкової
стадії становлення організованої злочинності (в якій переважають ОЗГ невеликої
чисельності з вузькою спеціалізацією і локальною зоною дії) і про початок
наступної стадії – формування злочинних співтовариств зі складною структурою,
що мають велику чисельність (до 1000 і більше осіб), гнучку спеціалізацію і
регіональний (міжрегіональний) або транснаціональний масштаб діяльності.
Зростання
організованої злочинності безпосередньо пов’язано з істотним зростанням
протиправного впливу: у багатьох джерелах звертається увага на те, що
протиправний вплив є невід'ємним елементом діяльності ОЗГ, а одна з умов
успішної боротьби з організованою злочинністю – забезпечення безпеки жертв і
свідків злочинів. Зокрема, опитування 120 респондентів (слідчих, співробітників
карного розшуку і прокуратури) показало, що практичні працівники відносять
незахищеність жертв і свідків до основних факторів, що перешкоджають боротьбі з
організованою злочинністю [7, с. 135]. Про поширення протиправного впливу,
обумовленого організованою злочинністю, свідчить і те, що вбивства свідків
стали одним із мотивів убивств "на замовлення".
Ці дані
узгоджуються із зарубіжними реаліями, які свідчать, що вплив на учасників
кримінального процесу – одна з характерних рис організованої злочинності. У ФРН,
наприклад, сам факт ухилення свідка від дачі показань оцінюється як “сигнал”
про те, що злочин міг бути скоєний членами злочинного угруповання. Саме
зростання організованої злочинності, а також тероризму стали головними
причинами прийняття в 1998 році в Німеччині Закону “Про регулювання питань
забезпечення захисту свідків, яким загрожує небезпека” [8, с. 74,76].
Тут треба зазначити, що дослідження
феномена організованої злочинності не становить мету і завдання цього
дослідження. У роботі лише наводяться фактори, що, крім росту абсолютних
показників організованої злочинності, також визначають перспективу зростання
протиправного впливу.
По-перше, за даними статистики,
найбільшу частку в структурі злочинів, скоєних ОЗГ, становить вимагання. За
оцінками фахівців, 90 % фірм перебувають під наглядом злочинних угруповань [9,
с. 31]. Причому показник латентності вимагань такий: 17 000 випадків на 1
зареєстрований (найбільш високий показник латентності серед усіх злочинів) [10,
с. 795].
Безпосередніми
факторами, що визначають активний протиправний вплив вимагателів, є:
1) вимагателі, як
правило (більше ніж у 90 % зафіксованих випадків), скоюють злочини за місцем
проживання. Причина цього в тому, що злочинці повинні постійно контролювати
певну територію, тобто постійно (або регулярно) перебувати в певному районі. За
даними Р.Р. Вафіна, злочинні групи, що займаються вимаганням, на 80 %
складаються з місцевих жителів [11, с.17]; за даними М.Х. Валєєва 95 % вимагань
відбувається в тому ж районі (місті), де проживають злочинці. До завдань
вимагателів входить поінформованість про місця проживання своїх жертв і
близьких їм осіб, одержання про них іншої інформації [12, с.11].
Таким чином, членам ОЗГ відомо коло
осіб, впливом на яких можна домогтися бажаних для злочинців результатів;
2) високий рівень
конспірації, наявність в ОЗГ спеціальних структур, що забезпечують їх внутрішню
і зовнішню безпеку (таке забезпечення – одна із системостворюючих ознак
організованої злочинності), корумповані зв’язки в правоохоронних та інших державних
органах. Ці фактори не просто полегшують потенційну можливість протиправного
впливу, вони визначають його. Мета здійснюваної ОЗГ протидії правоохоронним і
судовим органам – безпека злочинної групи, а не тільки ухилення від
кримінальної відповідальності окремих її членів (виконавців злочинів). Якщо
злочин приховує, як правило, суб’єкт цього ж злочину, то протидію організовують
члени злочинної структури, що є “логічним” продовженням організованих форм
злочинної діяльності.
Внаслідок цих обставин організований
характер набуває не тільки власне злочинна діяльність (вимагання та ін.), але і
протиправний вплив з усіма негативними наслідками;
3)
соціально-демографічні дані і психологічні якості осіб, які скоюють вимагання:
як правило, вимагання скоюють чоловіки (роль жінок може виражатися, наприклад,
лише в збиранні інформації про жертву), при цьому більше 70 % вимагань
скоюється особами віком від 19 до 30 років, тобто у віці, в якому особа
найбільше схильна до протиправного впливу [3, с. 28].
Крім того, однією
з характерних рис лідерів і інших членів ОЗГ є готовність до застосування
насильства, що також сприяє активному застосуванню протиправного впливу;
4) більше 80 %
вимагателів віком 21–30 років під час досудового слідства і судового розгляду
не визнають себе винними і дають неправдиві показання, тобто зацікавлені в дачі
неправдивих показань іншими учасниками процесу, що досягається, насамперед,
протиправним впливом.
Враховуючи, що у
80 % кримінальних справ про вимагання не встановлюються всі учасники злочинних
груп, не притягуються до кримінальної відповідальності від 30 до 70 % членів
ОЗГ (очевидно, насамперед їх керівники) [1, с. 42], злочинці, які залишилися
поза полем зору правоохоронних органів, мають у своєму розпорядженні всі
можливості для протиправного впливу як під час кримінального судочинства (з
метою змусити жертв, свідків злочинів і інших осіб відмовитися від
співробітництва з правоохоронними і судовими органами), так і після його
закінчення (з помсти зазначеним особам).
Іншим фактором,
що визначає поширення протиправного впливу, є розвиток вітчизняного
наркобізнесу, вивченню якого присвячено чимало фундаментальних досліджень [5].
У 1989 році в усьому СРСР на обліку перебувала 131 тисяча осіб, які вживають
наркотики [6, с. 6,16]. У 1994 році зареєстровано вже 47,8 тис. громадян
України, які регулярно вживали наркотики. Станом на 1 січня 2005 року їх було
вже 124,8 тис. і прогнозується подальше зростання їх кількості. Сьогодні на
кожні 10 тис. населення в середньому 21 особа вживає наркотики. 90 % наркоманів
віком до 30 років, з них кожний четвертий – жінка [5, с. 322] Стійка тенденція
зростання наркотизму в Україні виражається, по-перше, в тому, що вона має не
локальний характер, а спостерігається у всіх регіонах країни; по-друге, в
збільшенні кількості споживачів наркотичних речовин внаслідок наркотизації
здорової частини населення.
Кількість
злочинів в Україні, пов’язаних із незаконним обігом наркотиків, у 2005 році
становила 65 017, в 2006 році – 64 630; питома вага зазначених злочинів у
загальній структурі злочинності підвищилася з 1 % до 2,7 %; (при тому, що цьому
виду злочинності властива висока латентність). Вилучено наркотичних засобів (у
грамах) в 2005 р. 14 578 580 гр., а в 2006 р. – 39 820 392 гр. (показник зріс
майже в 2,7 рази!) [7].
Зростання
кількості цих злочинів відбувається у всіх країнах, але в Україні цьому
сприяють також географічне положення країни, довжина (8215 км) та незахищеність кордонів. Так, ділянка державного кордону України з країнами СНД становить 4 650 км. У середньому на 70 км кордону припадає тільки один пункт пропуску. Усе це привертає увагу
міжнародного наркобізнесу до України як до великого ринку збуту і найменш
небезпечного шляху нелегального транзиту наркотиків. Тільки у період з 1998 по
2003 рік в Україні ліквідовано близько 170 міжнародних наркоканалів [9, с. 66].
Україна на
організаційному рівні вживає чимало заходів щодо розробки концептуальних
підходів щодо запобігання наркозлочинам, визначення комплексних методів
боротьби з ними. Так, Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 26-р вiд
24.01.2002. було прийнято Концепцію реалізації державної політики у сфері
боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і
прекурсорів на 2002–2010 роки [8].
Фахівці
констатують, що в Україні вже сформувалася підпільна індустрія виробництва і
розповсюдження як традиційних для України, так і багатьох інших, у тому числі
синтетичних наркотиків, і відбувається процес монополізації наркоринку ОЗГ. З
незаконного обігу вилучається у середньому 8–10 % наркотичних речовин, тому
можна вважати, що загальний тіньовий обіг в Україні від наркобізнесу щорічно
становить понад 100 млн доларів США. Очевидно, що цей процес буде завершений, і
Україна піде шляхом інших країн, у яких наркобізнес, поряд із вимаганням, став
одним із головних напрямів діяльності організованої злочинності (за даними ООН,
наркобізнес у світі щорічно приносить прибуток 400 млрд доларів США, що
становить близько 8 % обігу всієї міжнародної торгівлі) [1, с.7].
У спеціальних
джерелах вказується, що неразголошення наркоманами джерела придбання наркотику
найчастіше продиктоване страхом втратити це джерело або стати жертвою розправи
за його розголошення [2, с. 69]; звертається увага, що в боротьбі з
наркобізнесом особливо складно забезпечити безпеку свідків. Монополізація ж
злочинними співтовариствами наркобізнесу веде до масованого протиправного
впливу на свідків злочинної діяльності та інших осіб, здатних посприяти
кримінальному правосуддю.
Останні роки
великої актуальності та гостроти для України набула проблема торгівлі людьми.
За даними Європолу та Міжнародної організації з міграції, кримінальні структури
щороку отримують від цієї діяльності прибуток понад 7 млрд доларів [1, с. 30].
На жаль, сьогодні наша держава виступає “країною походження живого товару”,
передусім жінок та дітей. Згідно із оперативними даними, основними “країнами
призначення” є Туреччина, Російська Федерація, Польща, Чехія, ФРН, Ізраїль.
З березня 1998
року (тобто з моменту введення кримінальної відповідальності за торгівлю
людьми) органами внутрішніх справ вжито ряд організаційних та практичних
заходів щодо перекриття каналів переміщення українських громадян за кордон з
метою експлуатації.
Згідно із
вимогами керівництва МВС України, пріоритетним в роботі підрозділів боротьби зі
злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми, є документування злочинної
діяльності організованих груп, члени яких займаються міжнародним трафіком. [3,
с.112-113]
Загалом, з
березня 1998 року виявлено 1631 такий злочин (у 1998 році – 2, 1999 – 11, 2000
– 42, 2001 – 90, 2002 – 169, 2003 – 289, 2004 – 269, 2005 – 415, в 2006 році –
376) [4].
За даними
Міністерства юстиції України, за 6 років дії кримінального закону винесено
близько 35 обвинувальних вироків. Такі справи не стають предметом судового
розгляду внаслідок того, що жертви або свідки не хочуть свідчити в суді або ж
взагалі відмовляються від своїх попередніх показань. Адже часто в ролі
вербувальників (61,1 %) виступають знайомі, приятелі як самої жертви, так і її
знайомих, навіть друзі. З боку зовсім сторонніх осіб вербування відбувається у
38,9 % усіх досліджених випадків. У 92,5 % випадків вербування жінок
здійснювалося в тому населеному пункті, в якому вербувальники мали прописку
(реєстрацію) і проживали. Лише 7,5 % “рекрутували” майбутніх жертв в інших
населених пунктах. Отже, потерпілі в таких справах зазнають протиправного
впливу двічі: і вдома, і за кордоном [2, с.43].
Зважаючи на
особливості механізму вчинення злочинів такої категорії, важливу роль у їх
запобіганні, виявленні та розкритті відіграє взаємодія МВС України з
міжнародними правоохоронними організаціями, поліцейськими відомствами інших
країн.
У теперішній час
МВС України за сприяння Міжнародної організації з міграції ініційовано,
наприклад, пілотний проект співпраці з поліцією Чеської Республіки (під умовною
назвою „Зеро”). Основна мета цього проекту – припинення каналів торгівлі
українськими громадянами до Чехії.
Як доказала
практика, найбільш ефективною протидією міжнародному трафіку є регіональна
співпраця щодо проведення оперативно-профілактичних операцій з перекриття
каналів трафіку, дво- або багатосторонніх розслідувань злочинів цієї категорії.
Такі форми взаємодії реалізуються МВС України і в межах співробітництва з
міжнародними правоохоронними організаціями (наприклад, Регіональним Центром
SECI).
Наступний фактор,
на думку вчених, що сприяє збільшенню масштабів протиправного впливу, - поширення
тероризму [6, с. 11-13]. У XX столітті його зростання відбувалося із середини
60-х років. У період з 1970 по 1980 рік масштаби терористичної діяльності у
світі подвоїлися; протягом 80-х років щорічно відбувалося в середньому 800
терактів. У даний час у світі діють більш 500 терористичних організацій і груп
(за останнє десятиліття XX століття ними було скоєно більше 6 тисяч актів
тероризму, в результаті яких загинули і одержали поранення близько 25 тисяч
людей) [2, с. 157].
На сьогодні можна визначити такі
загальні тенденції в ґенезі тероризму. Зростає його суспільна небезпека
(тероризм стає ефективним засобом досягнення політичних цілей, насамперед у
районах із високим рівнем націоналізму, міжконфесійних суперечностей,
організованої злочинності). Поширюється соціальна база тероризму (це
виражається не тільки в приливі свіжих сил у терористичні організації, але й у
наданні систематичних або разових послуг: надання притулків, конспіративних
квартир, посередництва в доступі до інформації та ін.).
Підвищується
рівень організації тероризму (у терористичних організаціях формуються
спеціалізовані ланки із забезпечення власної безпеки, матеріально-технічного
забезпечення та ін.). Спостерігається поєднання (взаємопроникнення) політичного
тероризму та організованої злочинності, що серйозно ускладнює боротьбу з обома
складовими [7, с. 175].
Тероризм почав
поширюватися в державах, які раніше виділялися внутрішньою політичною
стабільністю, у тому числі в країнах колишнього СРСР. На потребу у забезпеченні
безпеки осіб, які дають показання у справах про тероризм, прямо звернено увагу
в міжнародно-правових документах.
Зарубіжний досвід
боротьби з тероризмом свідчить зокрема, про ефективність таких заходів:
утворення слідчих і судових органів, спеціально призначених для розслідування
актів тероризму і розгляду відповідних кримінальних справ; збільшення терміну
затримання (до 96 годин) підозрюваних у терористичній діяльності, а також часу
(до 36 годин), після закінчення якого після затримання їм надається право
зустрітися із захисником (Франція) [2, с.74]; можливість винесення вироку під
час відсутності обвинувачуваного (Перу); обмеження прав затриманих на зустрічі
з адвокатами, на звільнення під заставу, виключення справ про тероризм із
підсудності судів присяжних (Великобританія); обов’язковий арешт
обвинувачуваних у здійсненні терористичних актів (Італія) [9, с. 226].
Крім росту
організованої злочинності і тероризму, існують інші фактори, що детермінують
розповсюдження протиправного впливу. Один з них – те, що злочинність (не тільки
організована) стає все більше професійною. Якщо в 2005 році питома вага осіб,
які раніше скоювали злочини, становила 19,7 % від загальної кількості виявлених
осіб, які вчинили злочини, то в 2006 році – 20,8 %. А в деяких регіонах України
ситуація ще гірша. Так, аналогічні показники в Дніпропетровській області
становили в 2005 році – 44,4 %, в 2006 році – 44,8 %, а в Запорізькій області
відповідно в 2005 році – 17,8 %, а в 2006 році – 31,5 % (майже подвоїлися
протягом року!) [6].
Саме професійними
злочинцями культивується протидія правоохоронним органам, у тому числі в
найбільш жорстоких формах. За період 1990–1999 років в Україні загинуло 690 і
поранено 4 589 працівників ОВС, з яких 250 віддали життя і 3052 отримали
поранення безпосередньо в боротьбі зі злочинністю [31, с.3]. В останні роки
ситуація не покращилася. Так, у 2005 році потерпіло від злочинів 1225
працівників ОВС (загинуло – 29), а в 2006 році відповідно – 1161 та 42, тобто
динаміка загибелі становила аж 44,8 % [3].
Поширенню
протиправного впливу сприяє також істотне зростання злочинності за рахунок
збільшення кількості корисливих і корисливо-насильницьких злочинів, а також
злочинів, скоєних групою осіб за попередньою змовою. За радянських часів, у
середині 60-х років питома вага корисливих діянь становила 40–50 %, у 1990 році
– уже 70 % [29, с. 67–68], і їхній максимум не досягнутий: у США, наприклад,
вони становлять 93 % скоєних злочинів, у Великобританії – 95 % (зростання
корисливої злочинності є загальною тенденцією в країнах ринкової економіки).
Вітчизняна
організована злочинність, на відміну від організованої злочинності західних
країн, зароджувалася в середовищі легальної економіки, на базі легальних
господарських структур. Особливістю організованої злочинності є її структура, в
якій можна виділити дві складові: загально-кримінальну та економічну. Останні
роки стрімко посилюється їх взаємовплив та зрощування. Як наслідок, за
експертними оцінками, нелегальна валютна маса в Україні становила в 1999 році
8–16 млрд доларів США, або 28–51 млрд грн, що приблизно в 2–4 рази більше, ніж
готівкова грошова маса (загальна сума готівки в обігу на кінець першого
півріччя 2000 року за даними НБУ становила 10 631 млн грн). Для порівняння:
сумарний бюджет МВС, СБУ та прокуратури України на 1996 рік становив близько
400 млн доларів [2, с.14].
Ратифікувавши Віденську
(1988) і Страсбурзьку (1990) конвенції, Україна взяла на себе
міжнародно-правові зобов’язання у сфері боротьби з відмиванням коштів,
отриманих злочинним шляхом.
Серйозним
фактором, що впливає на зростання протиправного впливу, є і загальна (як у професійному
злочинному середовищі, так і в соціумі в цілому) жорстокість діянь. Дане явище
призвело до того, що протиправний вплив нерідко став застосовуватись і при
розслідуванні хабарництва, необережних злочинів, зокрема, пов’язаних з
порушенням правил дорожнього руху, при розслідуванні злочинів неповнолітніх,
причому останні, як показують сучасні дослідження, не менше за дорослих схильні
до протиправного впливу. Так, за даними соціологічного опитування, проведеного
центром Разумкова у квітні 2003 р. серед респондентів віком до 18 років,
з’ясувалося, що законослухняність вважають однією з найважливіших чеснот всього
6,2 % молоді. А кожна п’ята (21,5 %) молода людина із опитаних взагалі ігнорує
закон [3, с. 75].
Нарешті, поширення протиправного
впливу зумовлено тенденцією все більшої участі в кримінальному судочинстві
жінок і неповнолітніх.
Відповідно до резолюції 45/114 1990
року Генеральної Асамблеї ООН Відділенням ООН по попередженню злочинності і
кримінальному правосуддю Центру по соціальному розвитку і гуманітарних питаннях
разом з Гельсінкським інститутом по попередженню злочинності і боротьбі з нею,
Національною дослідницькою службою з питань кримінального правосуддя США,
Національним координаційним центром з питань насильства в родині Канади і рядом
інших організацій підготовлено документ “Стратегії боротьби з насильством у
родині: довідкове керівництво” [3].
У цьому документі
говориться про поширеність практично в усіх країнах так званого “насильства в
родині” (або “домашнього насильства”), жертвами якого стають жінки і діти.
Зазначається, що під час злочинів, які скоюються в родині, складно довести
вину, тому що вони найбільш часто відбуваються без свідків. Часто єдиним
свідком виступає потерпіла, яка до того ж продовжує жити під одним дахом або,
щонайменше, підтримувати контакти з обвинувачуваним до початку судового
процесу. У цих умовах потерпіла змушена зносити погрози і численні прохання
взяти свою заяву назад або не давати показання правоохоронцям. У зазначеному
документі “небажання жертв виступати в суді свідками у справі їхніх чоловіків”
назване однією з основних перешкод на шляху успішного судового переслідування
правопорушників, а серед причин такого небажання зазначені погрози
правопорушників.
Про гостроту проблеми насильства в сім’ї свідчить і вітчизняна
державна статистика. Так, за даними МВС України за 2006 рік, на профілактичному
обліку перебувало 85 744 особи, які скоїли насильство в сім’ї. У 2006 році
взято на облік майже 65 тисяч осіб, з яких за фізичне насильство – 30 тисяч
осіб, психологічне – близько 17 тисяч осіб, економічне — майже 2 тисячі осіб.
Винесено: попереджень – 66 тисяч, захисних приписів – близько 5 тисяч. Фізичне
та психологічне насильство є найбільш поширеними видами насильства, на які
припадає 95 відсотків випадків.
В Україні
протягом 2005–2006 років створені перші шість притулків для жертв насильства в
сім’ї, 18 кризових центрів, 24 центри соціально-психологічної допомоги, а також
служби медико-соціальної реабілітації. У них проводиться робота з особами, які
постраждали від насильства в сім’ї [3, с.12].
Свідченнями
гостроти даної проблеми є перегляд у деяких країнах юридичного формулювання
зґвалтування – включення в нього “зґвалтування в умовах шлюбу” [4, с.152]. У
Канаді, Новій Зеландії і Австралії внесені зміни в процедуру кримінального
переслідування: тепер поліція повинна вести справи про насильство в родині так,
ніби йшлося про незнайомих між собою людей. Така процедура звільняє потерпілу
від вимог з боку чоловіка про припинення справи, тому що в неї немає можливості
вплинути на ситуацію.
У законодавство
Великобританії, Канади і більшості штатів Австралії внесені зміни, згідно з
якими дружини стали “примусовими свідками” на судовому процесі за
обвинуваченням їхніх чоловіків (тобто свідками, зобов’язаними давати показання)”.
У 1988 році в
Норвегії було прийнято закон, відповідно до якого справи про нанесення тілесних
ушкоджень дружині (чоловіку), дітям і іншим членам родини віднесені до справ
публічного обвинувачення (при тому, що справи про завдання тілесних ушкоджень
іншим особам у Норвегії так і залишилися справами приватного обвинувачення) [3,
с.20].
Зарубіжні
законодавчі новели були розглянуті для того, щоб проілюструвати наскільки
незахищені жінки від протиправного впливу – проблеми, як уже було зазначено,
характерної і для України.
Безумовно, всі
наведені статистичні дані треба сприймати з урахуванням фактора латентності
злочинності. У спеціальній літературі зустрічаються спроби розрахунків
кількісних показників латентності різних видів злочинів. Наприклад, А. Акутаєв
склав шкалу з чотирьох груп латентності злочинів. Перша – злочини, латентність
яких не перевищує 30 %. Це умисні вбивства і тяжкі тілесні ушкодження. До
другої (рівень латентності 30–50 %) належать грабежі, хуліганство та ін. До
третьої включені злочини з рівнем латентності 50–70 % – зловживання владою,
недбалість та ін. І нарешті, до четвертої групи (латентність понад 70 %)
віднесено хабарництво, зґвалтування та ін. Якщо всю кримінальну статистику
аналізувати з урахуванням цих показників, криміногенна ситуація буде зовсім
нерадісною.
Таким чином,
доводиться констатувати: поширення протиправного впливу детерміновано
кількісними і якісними змінами самої злочинності, серед яких головним фактором
є розвиток її організованих форм. Протиправний вплив і в подальшому залишиться
фактором, що істотно ускладнює боротьбу зі злочинністю. Загальносвітові
тенденції в розвитку злочинності, її ґенеза в Україні (яка перебуває в руслі
цих тенденцій), обумовлюють те, що протидія правоохоронним і судовим органам у
вигляді протиправного впливу буде зростати, а методи впливу будуть відрізнятися
все більшою жорстокістю.
кримінальне
судочинство тероризм правоохоронний
ЛІТЕРАТУРА
Шакун В.І. Влада і злочинність. /
В.І. Шакун. – К. : Пам'ять століть, 1997. – 226 с.
2. Литвак О.М. Держава і злочинність
/ М.Й. Коржанський (наук. ред.). / О.М. Литвак. – К. : Атіка, 2004. – 303 с.
3. Преступность XX века. Мировые,
региональные и российские тенденции: Мировой криминологический анализ / [В.В.
Лунеев] / Ин-т государства и права Рос. акад. наук. – М. : Норма, 1997. – 497
с.
4. Основы борьбы с организованной
преступностью / [А. И. Коннов, В. И. Куликов, А. С. Овчинский и др.]; Под ред.
В. С. Овчинского и др. – М. : ИНФРА-М, 1996. – 397 с.; 27 см.
5. Шакун В.І. Суспільство
і злочинність / В.І. Шакун. – К.: Атіка, 2003. – 784 с.
6. Офіційний сайт МВС
України. – Режим доступу: http:// www.mvs.gov.ua
/mvs/control/main/uk/publish/article/48496. – Назва з титул. екрану.
7. Белоцерковский С.Д. Рэкет:
криминологическая характеристика. Меры общего и специального предупреждения:
Дис… канд. юрид. наук: спец. 12.00.08. / НИИ проб. укреп. законности и
правопорядка при Генер. прокур. РФ – М., 1997. – 190 с.
8. Казакова В.А. Новый закон об
обеспечении социальной и правовой защиты свидетелей в ФРГ / В.А. Казакова. //
Государство и право. – 2000. – № 9. – С. 74–80.
9. Корнієнко М.В. Організована
злочинність в Україні: сучасний стан, кримінологічна характеристика, заходи
протидії. / М.В. Корнієнко. – К. : Фонд Юрнауки АПС, 2004. – 304 с.
10. Кудрявцев В.Н. Современные
проблемы борьбы с преступностью в России (доклад на заседании Президиума
Российской академии наук) / В.Н. Кудрявцев. // Вестник Российской академии
наук. – 1999. – Т. 69. – № 9. – С. 790–797.
11. Вафин Р.Р. Вымогательство (рэкет)
– криминалистические проблемы. / Р.Р. Вафин. – Екатеринбург, 1993, – 87 с.
| ! |
Как писать рефераты Практические рекомендации по написанию студенческих рефератов. |
| ! | План реферата Краткий список разделов, отражающий структура и порядок работы над будующим рефератом. |
| ! | Введение реферата Вводная часть работы, в которой отражается цель и обозначается список задач. |
| ! | Заключение реферата В заключении подводятся итоги, описывается была ли достигнута поставленная цель, каковы результаты. |
| ! | Оформление рефератов Методические рекомендации по грамотному оформлению работы по ГОСТ. |
| → | Виды рефератов Какими бывают рефераты по своему назначению и структуре. |