Історико-правові аспекти правового становлення та розвитку державної служби зайнятості в Україні

Історико-правові аспекти правового становлення та розвитку


державної служби зайнятості в Україні

У багатьох країнах світу державні служби зайнятості визнані як одні з життєво необхідних установ сучасної держави. У 1919 році член Британського Кабінету міністрів Уінстон Черчиль відкрив першу національну мережу бірж праці у Великобританії та заявив, що ці біржі були «частиною соціального механізму, абсолютно необхідного для добре організованого суспільства»[2].

Діяльність державних органів трудового посередництва, проблеми праці, зайнятості та безробіття становили предмет дослідження широкого кола вітчизняних і зарубіжних науковців різних галузей науки. До висвітлення різних аспектів цієї проблеми звертались такі дослідники як А.І. Берлач, В.С. Венедиктов, О.М. Волкова, І.В. Зуб, С.О. Іванов, Р.І. Кондратьєв, Ю.М. Маршавін, Ю.П. Орловський, О.С. Пашков, З.К. Симорот, П.Р. Стависький, Н.П. Стадник, К.П. Уржинський, Н.М. Хуторян та ін. У працях цих авторів розглядаються методологічні і теоретичні засади правового регулювання підготовки, розподілу та використання кадрів, висвітлюються питання працевлаштування, форми зайнятості.

Деякі аспекти регулювання зайнятості знайшли своє відображення у роботах вчених класиків, які зробили найбільший внесок у розвиток теорії зайнятості населення: В. Петті, А. Сміта, Д. Рікардо, Т. Мальтуса, К. Маркса, Ф. Кене, А. Маршалла, А. Пігу, М. Туган-Барановського, Дж. Кейнса, М. Фрідмена.

Пріоритетність теоретичного підходу до проблеми зайнятості населення у 1920-х – 1980-х роках була обумовлена соціальними та економічними наслідками безробіття, так як у зв’язку з проголошенням курсу на повну зайнятість перестали існувати біржі праці і програми соціального страхування на випадок безробіття. Як відомо в цей період історії в колишньому СРСР безробіття офіційно перестало існувати.

Пізніше - 1990-х роках з’явилась значна кількість наукових публікацій, присвячених питанням регулювання зайнятості та ринку праці. Обсяг досліджень правового характеру був, в основному, присвячений питанням тенденціям організації зайнятості, визначення безробіття в умовах існування сучасного суспільства, вивченню соціально-економічних наслідків безробіття та матеріальної підтримки безробітних. В цілому система державного трудового посередництва була розглянута у дослідженнях Ю. М. Маршавіна, А. В. Казановського, окремі аспекти його функціонування дослідили – В.М. Галицький, А. Грабелько, А. Комаренко, Е.М. Лібанова, І.М. Львовська, О.Г. Огородник, В.М. Петюх, М.М. Руженський, Л.В. Самарай, М.В. Туленков.

Окрему групу складають наукові дослідження, присвячені проблемам зайнятості, аналізу стану зайнятості окремих категорій населення, необхідності і доцільності розвитку трудової міграції молоді України за її межі. Так, проблема правового регулювання зайнятості населення в Україні була докладно досліджена А.Бабаскіним [8], питанню правого регулювання відносин в системі загальнообов’язкового державного соціального стахування на випадок безробіття було присвячено дослідження та Юровської В.В. [2]. У підручнику Ю.М. Маршавіна “Ринок праці та функціонування державної служби зайнятості” [7] висвітлені проблеми управлінської діяльності усіх органів (підрозділів) державної служби зайнятості як єдиного системного утворення і тому ця робота займає окреме місце у наукових дослідженнях з регулювання зайнятості. Окремо слід відзначити роботу А.Казановського, присвячену проблемі вдосконалення державного управління в системі служби зайнятості [3].

Проблемі вдосконалення управлінської діяльності ДСЗУ щодо забезпечення та реалізації державної політики зайнятості була присвячена робота А. Чемериса [1], який наводить теоретичну модель цієї діяльності, формулює понятійний апарат, наводить систему принципів, функцій, досліджує форми й методи, особливості адміністративно-правового регулювання.

У наукових дослідженнях 1990-х – 2000-х років обґрунтовується доцільність застосування єдиної технології обслуговування незайнятого населення, розробляється зміст процедур і операцій, що виконують спеціалісти центрів зайнятості в процесі надання соціальних послуг населенню та роботодавцям відповідно до Єдиної технології надання соціальних послуг центрами зайнятості [10].

Отже, аналіз існуючих наукових досліджень з теми регулювання зайнятості та функціонування служби зайнятості показує, що можна виділити три напрями досліджень: економічний, соціологічний, правовий. У межах останнього напряму здійснювались дослідження з проблем правового регулювання зайнятості населення в Україні та соціального страхування на випадок безробіття, в якому автори досліджують правові аспекти проблеми зайнятості, аналізують стан зайнятості окремих категорій населення, обгрунтовують необхідність і доцільність розвитку трудової міграції молоді України за її межі. Проте, на нашу думку, поза увагою авторів лишились питання правового статусу державної служби зайнятості. Інші дисертаційні дослідження питань, що стосуються правових аспектів регулювання зайнятості, чи діяльності служби зайнятості в Україні не проводились.

Разом з тим, аналіз результатів наукових досліджень показує, що питання, пов’язані з правовими проблемами зайнятості та адміністративно-правовим статусом ДСЗУ, необхідності функціонування такої структурної одиниці, її місце у системі органів виконавчої влади в процесі вирішення завдання щодо забезпечення зайнятості населення, доцільність відомчої підпорядкованості, компетенція, реалізація прав та обов’язків все ще залишаються недостатньо дослідженими.

Вважаємо за доцільне звернути увагу на наявність зв’язку між переважною тематикою теоретичних досліджень з реалізації державної політики зайнятості та формуванням структури органів трудового посередницва в Україні, організаційною побудовою тих установ, наукова діяльність яких присвячена вирішенню завдання забезпечення регулювання зайнятості, що, у свою чергу, обумовлено наявним державним режимом та рівнем соціально-економічного розвитку країни.

Першу в Україні біржу праці, яка отримала назву Бюро праці, було відкрито в Києві у жовтні 1915 року Київським Воєнно-Промисловим комітетом разом із Комітетом Південно-Західного фронту Всеросійського Земського Союзу. Проте на той час ця біржа не була «класичною» - вона мала терміново вирішувати, у першу чергу завдання, пов'язані з забезпеченням підприємств новими працівниками на заміну тим, що були мобілізовані на фронт, а вже потім - працевлаштовувати некваліфікованих робітників, підшукувати роботу для безробітних з числа біженців та військовополонених.[5]

Для організації боротьби з безробіттям Тимчасовий уряд Росії постановою від 19 серпня 1917 р. затвердив «Положення про Біржі праці». Відповідно до нього, біржі засновувались «з метою упорядкування попиту на працю та пропозиції праці» й поділялися на місцеві та обласні.[13]

На території України протягом 1917 року та у перші місяці 1918-го в Україні було відкрито 48 бірж праці. У своїй діяльності вони керувалися Положенням, затвердженим Тимчасовим урядом Росії. Це відповідало Закону Центральної Ради від 25 листопада 1917 р., де зазначалося: «Усі закони та постанови, які мали силу на території Української Народної Республіки до 27 жовтня 1917 р., оскільки вони не змінені й не скасовані універсалами, законами та постановами Української Центральної Ради, мають силу й надалі як закони та постанови Української Народної Республіки».[14]

Контроль за діяльністю бірж, як державних установ, здійснювало Генеральне секретарство праці Української Народної Республіки (потім – Міністерство праці) [13].

20 листопада 1918 р. було створено відділ праці при Тимчасовому Робітничо-Селянському Уряді України. У питаннях безробіття політика нової Української Соціалістичної Радянської Республіки базувалася на законі Радянської Росії про біржі праці від 31 січня 1918 року. Відповідно до нього, біржі переходили під завідування профспілок й засновувались у містах з населенням тепер вже не менше 20 тисяч жителів. Управління передавалося комітетам, представникам робітників. Таким чином біржі праці перетворювались в органи професійного робітничого руху, що діяли в інтересах робітничих організацій [4].

26 квітня 1919 р. голова Раднаркому УСРР Х.Г. Раковський та призначений наркомом праці Б.Й.Магідов підписали декрет, яким затверджувалось «Положення про районні Біржі праці». Воно мало багато спільного зі статутами передніх обласних та краєвих бірж, але разом з тим одержавлювало ці органи працевлаштування. Районні біржі праці, зазначалося у декреті, створювались відділом ринку праці Наркомату праці «з метою успішного розподілу робочої сили та координування діяльності місцевих бірж в однорідних економічних районах». Структурно біржі складалися з трьох відділів - розподільчо-позаміського, місцевого та обліково-статистичного. У тих випадках, коли в пунктах заснування районної біржі праці вже існувала місцева біржа, вона об'єднувалась з районною, створюючи її місцевий відділ. Управління районною біржею покладалося на колегію у складі п'яти представників від місцевих об'єднань профспілок, по одному - від губернської або місцевої Ради робітничих депутатів та губернського або місцевого раднаргоспу. Загальне керівництво здійснював відділ праці місцевої Ради. Цікаво, що відділи районної біржі мали фінансуватися з різних джерел: місцевий відділ - з бюджету місцевої Ради, позаміський та статистичний - центральною владою.[5]

Діяльність самих відділів праці місцевих Рад визначалася декретом Раднаркому УСРР від 14 червня 1919 року. Їхнє призначення полягало у «всебічному обслуговуванні інтересів праці та проведенні у життя заходів, що випливають з діючих законів про працю».

Декретом Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету та Ради Народних Комісарів від 10 червня 1920 р. було затверджене Положення про Всеукраїнський комітет з загальної трудової повинності (Укркомтруд). Основні завдання Комітету полягали у проведенні трудових мобілізацій на території Української СРР, у погодженні дій губернських комітетів, контролі за точним та своєчасним виконанням місцевими комітетами усіх покладених на них задач, у регулюванні перекидання кваліфікованої та некваліфікованої робочої сили на території УСРР. Перший радянський Кодекс законів про працю, прийнятий у грудні 1918 року, мав у своїй основі Закон про трудову повинність - їй присвячувався перший розділ Кодексу. Місцеві Ради депутатів отримали право примусового залучення до виконання робіт усіх зобов'язаних трудовою повинністю. [6]

У листопаді 1920-го місцеві відділи праці були ліквідовані - вони злилися з Комітетами з трудової повинності. Таким чином, в епоху військового комунізму робоча сила перетворилася на державну власність, відбулася суцільна мілітарізація праці на виробництві.

У вересні 1924 року Наркоматом праці було ухвалено кілька принципових щодо подальшої діяльності бірж рішень. Серед них - постанова про організацію при біржах праці посередницьких бюро з наймання робітників, інструкції про порядок діяльності бюро по окремих професіях, постанова «Про зняття з обліку бірж праці деяких категорій безробітних та припинення реєстрації останніх».[12]

З березня 1930 р. Наркомат праці СРСР направив на місця розпорядження «Про реорганізацію роботи органів праці в галузі надання трудової допомоги безробітним». У документі йшлося, що усі вони перетворюються на учбові центри та школи-фабрики для підготовки робочих кадрів, яких бракувало для потреб широко розгорнутої індустріалізації. Після закінчення навчання нові та перекваліфіковані робітники використовувались у плановому порядку й змінити місце роботи за направленням самовільно не могли.

З 19 вересня 1933 р. Наркомат праці УСРР й відділи на місцях були ліквідовані та злилися з Всеукраїнською Радою професійних спілок та її місцевими підрозділами. На порядку денному стояли інші методи управління суспільною працею. Спочатку організованим набором займався Наркомат праці, а невдовзі після того, як у 1933 році його ліквідували, постало питання про орган, який би керував оргнабором. Постановою Раднаркому СРСР від 21 липня 1938 р. був встановлений докладний порядок організованого набору населення, яким керувала відповідна комісія при Економраді. З 1939 року за кожною областю були закріплені одне-два відомства, діяв невеликий штат уповноважених. [8]

На території України ще продовжувались воєнні дії, коли 11 вересня 1943 р. почало працювати Бюро з обліку та розподілу робочої сили при Раднаркомі УРСР. В грудні 1946 року воно було реорганізоване в Українське республіканське управління Міністерства трудових резервів СРСР, а наступного року – в Головне управління ремісничих, залізничних училищ та шкіл фабрично-заводського навчання УРСР Міністерства трудових резервів СРСР. [7]

У травні 1953-го на базі відділу оргнабору Головного управління союзного Міністерства трудових резервів було створене окреме Головне управління організованого набору робітників при Раді Міністрів УРСР. Паралельно з вересня 1944 року діяло при Раднаркомі /з березня 1946 р. - при Раді Міністрів/ УРСР Управління в справах евакуації та розселення українського та польського населення. 1951 року воно реорганізувалося у Переселенське управління при Раді Міністрів УРСР, у 1953-му увійшло до складу Міністерства сільського господарства, через рік - знову у підпорядкуванні Ради Міністрів.[12]

Указом «Про перетворення Державного комітету Ради Міністрів Української РСР по використанню трудових ресурсів у союзно-республіканський Державний комітет Ради Міністрів Української РСР по праці» № 1322 від 12 жовтня 1976 р. [9] Президія Верховної Ради УРСР підвищила статус комітету - він був названий Державним комітетом Української РСР по праці. Через 10 років до сфери діяльності відомства додалися соціальні проблеми і його нові завдання було визначено постановою Ради Міністрів УРСР від 26 липня 1988 р. «Про перебудову діяльності та організаційної структури Державного комітету УРСР по праці і соціальних питаннях».

Через два роки Державний комітет по праці був перетворений у Міністерство праці УРСР, напрямки його роботи та структура затверджені постановою Ради Міністрів УРСР від 13 вересня 1990 р. №252 [8]. Зокрема, Республіканський центр по працевлаштуванню, перенавчанню і профорієнтації населення було перейменовано у Республіканський центр зайнятості і профорієнтації населення при Міністерстві праці УРСР в складі республіканського, обласних, районні міських та районних у містах центрів зайнятості. У березні 1991 року Верховна Рада прийняла Закон України "Про зайнятість населення" від 1 березня 1991 р. № 803 [19], у якому містяться головні принципи діяльності служби зайнятості, її обов'язки і права. З метою реалізації положень Закону України «Про зайнятість населення», Кабінет Міністрів УРСР своєю постановою від 24 червня 1991 р. №47 затвердив положення про Державну службу зайнятостів якому викладено організаційну структуру, головні завдання, права, відповідальність і місце в системі органів державної влади. [3]

Як зазначає Ю.М. Маршавін, з цього часу служба зайнятості України стала важливим інструментом регулювання ринку праці і соціального захисту тимчасово незайнятого населення [16].

З червня 1991 року почав формуватися Державний фонд сприяння зайнятості населення - самостійна фінансова система, що утворювалася за рахунок обов'язкових внесків підприємств, установ, організацій (тобто, роботодавців). Кошти фонду витрачалися на фінансування допомоги по безробіттю, програм професійного навчання і професійної орієнтації безробітних, оплачуваних громадських робіт, створення додаткових робочих місць, сприяння підприємництву і самозайнятості безробітних. [6]

Для підвищення ефективності процесу сприяння працевлаштування шукачів роботи, підвищення культури обслуговування клієнтів була розроблена і запроваджена Єдина технологія обслуговування незайнятого населення (ЄТОНН), яка є передовим, єдиним такого масштабу напрацюванням у соціальній сфері. ЄТОНН створена у 1999 році. Організація роботи кожного базового центру зайнятості України за ЄТОНН дозволила підвищити якість соціальних послуг, пропускну спроможність центрів, продуктивність праці працівників, забезпечити реалізацію концепції самодопомоги клієнтів, надання розгорнутої інформації роботодавцям і населенню [13].

З метою формування якісно нового рівня соціального захисту населення та створення інструменту інформаційного супроводження ЄТОНН розроблено та впроваджено в роботу Єдину інформаційно-аналітичну систему служби зайнятості України (ЄІАС) – це глобальна інформаційна система, яка об'єднує всі центри зайнятості, розподіливши функції між ними за ієрархією. Засобами ЄІАС забезпечується інформаційна підтримка управлінських рішень щодо надання послуг, фінансових потоків, організації роботи персоналу та документообігу, створено уніфіковано оперативну базу даних про потребу в працівниках, пропозицію робочої сили і можливості професійного навчання в Україні. Єдиний інформаційний простір про вакансії та пропозицію робочої сили на базовому рівні (в режимі реального часу) дозволяє розширити зону пошуку для кожного клієнта не тільки в межах району, області, а й держави в цілому [14].

З 1 січня 2001 року в Україні набрав чинності інший, вкрай важливий для нашої держави та діяльності служби зайнятості - Закон України „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” № 1533 від 2 березня 2000 року [18]. Було створено Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття. Функції виконавчої дирекції Фонду покладено на державну службу зайнятості. Управління Фондом здійснюється державою, представниками застрахованих осіб та роботодавців на паритетній основі.

Таким чином, відбулася трансформація системи соціального захисту від безробіття в систему загальнообов'язкового соціального страхування на випадок безробіття.

Із прийняттям постанови Кабінету Міністрів України від 24 червня 1991р. № 47 “Положення про Державну службу зайнятості” [3] було завершено, в основному, процес структуризації ДСЗУ. Однак усі проблеми діяльності цієї структури даним нормативним актом не вирішено, про що свідчать численні наукові дослідження з проблем регулювання ринку праці, державнго регулювання зайнятості населення, формування державної політики зайнятості, особливо в сільській місцевості та багато інших.

Зокрема наголошено, що основними етапами розвитку сучасної державної служби зайнятості України є такі.

1-й: 1991–1995 рр. – період інституційного облаштування: нормативна база, кадри, координаційні комітети сприяння зайнятості населення, матеріально-технічна база. Прийняті основні нормативно-правові акти, які регулюють діяльність ДСЗУ, а саме: Закон України "Про зайнятість населення" від 1 березня 1991 р. № 803-XII, Постанова Кабінету Міністрів Кабінет Міністрів УРСР «Про затвердження положень щодо застосування Закону УРСР "Про зайнятість населення" вiд 24.06.1991 № 47, в яких визначені основні завдання та функції ДСЗУ та її права і обов’язки.

2-й: 1995–2000 рр. – етап набуття досвіду виконання центрами зайнятості елементарних функцій, зокрема, реєстрація безробітних і виплата допомоги по безробіттю, направлення незайнятих громадян на профнавчання. У цей період також впроваджується методологія МОП щодо аналізу економічної активності населення та визначення рівня безробіття. Прийнято Закон України «Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» вiд 14.01.1998 № 16/98-ВР, Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» вiд 2 березня 2000 № 1533-III, Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» вiд 05.10.2000 № 2017-III, Закон України "Про соціальні послуги" вiд 19.06.2003 № 966-IV, Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і Положення про єдиний порядок підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації керівників державних підприємств, установ і організацій» від 8 лютого 1997 р. №167, Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних» від 14 лютого 2007 р. N 219 та інші.

3-й: 2001–2004 рр. – впровадження загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття. Розробка і впровадження інноваційних технологій - ЄТОНН і ЄІАС. Прийнято Наказ Міністерства праці та соціальної політики України «Про затвердження Порядку надання роботодавцю дотації на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних» від 10.01.2001 N 1.

4-й: 2004–2006 рр. – зміцнення матеріально-технічної бази. Прийнято Постанова Кабінету Міністрів України «Про реалізацію статті 18¹ Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 27 грудня 2006 року № 1836, що спрямована на розширення можливостей у працевлаштуванні інвалідів, підвищення рівня їх зайнятості.

5-й: 2006–поточний час – удосконалення технологій активного сприяння зайнятості населення шляхом прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо зменшення впливу світової фінансової кризи на сферу зайнятості населення» від 25.12.2008 року №799-VI , Постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку видачі, продовження строку дії та анулювання дозволів на використання праці іноземців та осіб без громадянства” від 08.04.2009 № 322, Наказу Міністерства праці та соціальної політики України «Про затвердження Порядку та строків надання дотації роботодавцю для забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем» від 25.02.2008 N 82.

На сьогодні розвиток сучасної служби зайнятості, як і в минулому, має багато труднощів, які обумовлені відсутністю чіткої регламентації адміністративно-правового статусу державної служби зайнятості України та неузгодженістю чинного законодавства.

Підводячи підсумок історико-правових аспектів формування органів державного трудового посередництва до періоду розбудови в Україні незалежності, слід підкреслити, що структура, форма та повноваження зумовлювалися чинниками соціально-економічного, політичного, організаційно-технічного характеру. З точки зору компетенції Державний комітет по праці УРСР був органом управління, однак його управлінська діяльність зводилась, в основному, до нагляду за дотриманням встановлених правил, нормативів і стандартів, що відносилися до працевлаштування, перенавчання і профорієнтації населення.

Історико-правовий аналіз організації, становлення і розвитку органів трудового посередництва показав необхідність формування у системі державних органів спеціального органу, до основних повноважень якого належить реалізація державної політики зайнятості.

зайнятість населення державний політика

ЛІТЕРАТУРА

1. Пітюлич М.І. Територіальна організація зайнятості та механізми її регулювання в умовах становлення ринкових відносин (терія, практика): Дис...д-ра екон. наук: 08.00.04 / Пітюлич Михайло Іванович — Львів, 1994. — 278л.

2. Податкова служба та вдосконалення її діяльності / [Данілов О.Д., Гриценко В.В., Проценко Т.О., Шевчук В.П.] — Ірпінь: НАДПСУ, 2005. — 150с.

3. Популярна юридична енциклопедія / [Гіжевський В.К., Головченко В.В., Демський Е.Ф., Демський С.Е., Довбня В.А.]; під.ред І.С. Чиж — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 527с.

4. Права громадян у сфері виконавчої влади: адміністративно–правове забезпечення реалізації та захисту: монографія / [Авер’янов В.Б., Андрійко О.Ф., Битяк Ю.П., Діхтієвський П.В., Козюбра М.І., Комзюк А.Т.]; під ред. В.Б. Авер'янова / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького / Дніпропетровський держ. ун–т внутрішніх справ /— Д. : Ліра, 2008. — 585c.

5. Правознавство: Навч. посібник / [Бобир В.І., Демський С.Е., Колодій А.М., Кулик О.Г., Олійник А.Ю.] під.ред. В.В. Копєйчикова — [2–ге вид., перероб. та доп.] — К. : Юрінком Інтер, 1999. — 699с.

6. Правознавство: Навчальний посібник / За заг. Редакцією П.Д. Пилипенка. З–тє вид., стереотипне – Львів: "Новий Світ – 2000", 2006. – 516 с.

7. Правознавство: підручник / [Балюк Г.І., Борисова В.І., Галянтич М.К., Демський Е.Ф., Дзера І.О.]; під ред. О.В. Дзери — 10–те вид., переробл. і доп. — К. : Юрінком Інтер, 2007. — 848c.

8. Правознавство: Підручник / [Берлач А.І., Карпенко Д.О., Ковальський В.С., Колодій А.М., Олійник А.Ю.]; під.ред. В.В. Копєйчикова, А.М. Колодія — К. : Юрінком Інтер, 2004. — 752с.

9. Правознавство: Підручник / [Демський С.Е., Ковальський В.С., Колодій А.М., Кулик О.Г., Олійник А.Ю.]; під.ред. В.В. Копєйчикова — [5. вид., перероб. та доп.] — К. : Юрінком Інтер, 2002. — 736с.

10. Рибалкін А.О. Нормотворчість органів внутрішніх справ (аспекти загальної теорії): Дис... канд. юрид. наук: 12.00.01 / А.О. Рибалкін — Запоріжжя, 2005. — 185арк.

11. Рибачук В.І. Відповідальність за злочини у сфері службової діяльності: Питання кваліфікації злочинів, передбачених розд. XVII Кримінального кодексу України:Навч. Посібник / Бантишев О.Ф., Рибачук В.І. — К. : Видавничий дім "Ін Юре", 2003. — 115с.

12. Рогульський С.С. Адміністративно–правові заходи боротьби з корупцією в Україні: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / С.С. Рогульський — К., 2005. — 187арк.

13. Руженський М.М. Інституціональні та організаційні засади діяльності базових центрів зайнятості / М.М. Руженський . – К.: ІПК ДСЗУ, 2006. (Державне регулювання ринку праці: Ч. 1. Матеріали міжнар. наук.–практ. конф. С. 129.)

14. Руженський М.М.Система соціального захисту населення у транзитивному суспільстві: Монографія. / М.М. Руженський– К.: ІПК ДСЗУ, 2006. – 384 с.

15. Рынок труда и доходы населения: Учебное пособие / Под ред. Н.Волгина. – М.: Филинъ, 1999. – С. 8–10.

16. Рябов Ю.С. Административно–предупредительные меры: Теоретические вопросы. / Ю.С. Рябов – Пермь, 1974.

17. Рябченко О.П. Державна служба в Україні з позицій теорії управління / О.П. Рябченко– Х., 2000. (Державна служба і громадянин: реалізація конституційних прав, свобод і обов’язків: Наук. зб. С. 71 – 76.)

18. Самощенко И.С.Правонарушение и юридическая ответственность. Учебное пособие. / Иван Сергеевич Самощенко – М.: Изд–во ВЮЗИ, 1966. – 30 с.

19. Теоретичні засади вирішення проблем державного управління в Україні: Наук. доповідь / [Авер’янов В.Б., Андрійко О.Ф., Дубенко С.Д., Нагребельний В.П., Нижник Н. Р.]; під ред. Ю.С. Шемшученка, В.Б. Авер’янова / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. Відділ державно– правових проблем управління — К., 1995. — 23с.

20. Теория государства и права. Учебник/ Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова.–М.: Издательская группа ИНФРА–М–НОРМА,1997.

21. Теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. – М.:Право и закон, 2001. – 576 с.

22. Теорія держави і права: Навч. посіб./ Упоряд. Л.М. Шестопалова. – К.: Прецендент, 2006. – 197 с.