Права, свободи та законні інтереси громадян як об’єкт захисту в адміністративному суді першої інстанції

Права, свободи та законні інтереси громадян як об’єкт захисту в адміністративному суді першої інстанції

Забезпечення прав і свобод людини і громадянина належить до найважливіших функцій держави. Конституцією України визначено, що права і свободи людини, їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; їх закріплення та забезпечення є головним обов’язком держави. Реалізація цієї конституційної норми залежить від формування та ефективного функціонування інститутів публічної влади, одним із яких є адміністративна юстиція. Її запровадження та функціонування спрямоване на вдосконалення юридичних засобів захисту прав і свобод громадян. Інститут адміністративної юстиції є не лише складовою процесу формування України як правової держави, а й важливою умовою забезпечення захисту суб’єктивних прав громадян у сфері діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування при реалізації останніми владних управлінських функцій.

В Україні у зв’язку з формуванням механізму забезпечення державними гарантіями у Конституції України визначено пріоритети щодо розбудови правової держави. Доктриною адміністративного права обґрунтовано необхідність запровадження адміністративної юстиції як форми судового захисту прав і свобод громадян [6, с. 9–10]. Ці доктринальні положення було відтворено у чинному законодавстві. Так, ч.1 ст. 55 Конституції України передбачено гарантування кожному права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Зазначена конституційна норма конкретизована в Законі України «Про судоустрій України» [14], яким визначено, що реалізація судової влади відбувається шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального та конституційного судочинства. Статтею 19 цього ж Закону встановлено, що адміністративні суди є спеціалізованими судами у системі судів загальної юрисдикції.

Судовий адміністративний процес, як процесуальна форма відправлення правосуддя адміністративними судами, регламентований Кодексом адміністративного судочинства України (далі – КАС України). Ним передбачено процесуальний порядок вирішення адміністративних справ у судах першої інстанції, апеляційної інстанції та касаційної інстанції, а також перегляд судових рішень за винятковими та нововиявленими обставинами.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Виходячи зі змісту зазначеної норми, об’єктом діяльності адміністративних судів постають, у першу чергу, права, свободи та інтереси фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин, а сутність діяльності полягає у захисті. Слід звернути увагу на те, що як об’єкт захисту засобами адміністративного судочинства постають не всі права, свободи та інтереси громадян, а лише ті, що виникають, змінюються і припиняються у сфері публічно-правових відносин.

За даними Управління організаційно-методичної роботи, аналітично-статистичного відділу Управління узагальнення судової практики та судової статистики Вищого адміністративного суду України у 2007 р. окружними адміністративними та місцевими загальними судами України у порядку адміністративного судочинства було розглянуто 217 427 позовних заяв, серед яких по 84% заяв було відкрито провадження, 11% заяв було повернуто, а по 5% – відмовлено у відкритті провадження. Результати розгляду справ такі: по 79% справ було ухвалено постанову, по 12% – позовні заяви було залишено без розгляду, по 7% було закрито провадження у справі, а 2% справ було передано до інших судів. Якщо проаналізувати кількість справ по категоріях, то більшість (78,6%) стосувалася спорів фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його дій або бездіяльності, рішень (правових актів чи актів індивідуальної дії), спорів за зверненням суб’єкта владних повноважень (12%) та спорів із приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби (5,1%). Якщо проаналізувати результати касаційного перегляду судових справ Вищим адміністративним судом України у 2008 р., то більшість їх стосувалася саме спорів фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень (10460). Серед цієї категорії спорів більша частка рішень стосувалася справ щодо оскарження актів центральних органів виконавчої влади та їхніх органів на місцях (4620). Стосовно касаційного перегляду справ щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби (1794 рішень) більшість рішень стосувалася справ щодо призначення та перерахунку виплат (1477).

У Великому енциклопедичному юридичному словникові, підготовленому за редакцією академіка НАН України Ю.С. Шемшученка, зазначено, що публічно-правові відносини – це суспільні відносини, які виникають між певними суб’єктами права переважно з приводу здійснення публічно-владних повноважень, реалізації та захисту суб’єктивних публічних прав і свобод, задоволення публічних інтересів та регулюються комплексом публічно-правових норм різних галузей права. Основними ознаками публічно-правових відносин визначено:

1) публічну владність, яка означає, що суб’єкти, вступаючи до публічно-правових відносин мають на меті: а) реалізувати надані їм законодавством публічно-владні повноваження; б) забезпечити виконання рішень, які були прийнято в результаті здійснення публічно-владних повноважень; в) забезпечити можливість функціонування органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; г) реалізувати безпосереднє право на участь в управлінні державними або місцевими справами, у тому числі через форми безпосередньої демократії (наприклад, вибори);

2) специфічне суб’єктивно-цільове навантаження, яке передбачає, що головними цілями вступу суб’єктів права до публічно-правових відносин є: сприяння забезпеченню та безпосередня участь у реалізації безпосереднього і представницького народовладдя; упорядкування діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; створення юридичних передумов дотримання та захисту прав і свобод суб’єктів даних відносин; забезпечення взаємодії органів публічної влади з урахуванням принципу поділу влади; сприяння забезпеченню захисту конституційного ладу і режиму законності у сферах державного управління та місцевого самоврядування; вирішення публічно-правових спорів [8, с. 747–748].

Отже, публічно-правові відносини стосуються реалізації публічно-владних повноважень. Чинне законодавство наділяє такими повноваженнями органи державної влади, органи місцевого самоврядування, інші державні органи, органи влади Автономної Республіки Крим, їх посадових осіб. Разом з тим, зазначається, що публічно-правові відносини можуть бути і сферою реалізації прав приватноправового характеру (наприклад, право на отримання земельної ділянки), якщо це неможливо без звернення до відповідних владних органів [2, с. 747] .

Для визначення того, які саме права, свободи та інтереси громадян у сфері публічно-правових відносин можна віднести до тих, що стосуються реалізації публічно-владних повноважень, слід спочатку з’ясувати сутність категорій «права», «свобода» та «інтерес» стосовно фізичних осіб, а також уточнити різницю між категоріями «фізична особа» і «громадянин».

Звернення до енциклопедичних словників з філософії не надає можливості отримати відповідь на питання про сутність понять «особа», «фізична особа» [13; 174]. Натомість зазначається зміст категорії «особистість» (личность – рос.), «індивідуум». Категорія «індивідуум» охоплює особу, яка характеризується індивідуальністю, цілісністю. Розкриваючи генезис поняття «індивідуум», зазначається, що починаючи з кінця середньовіччя це поняття усе більше набуває значення людського індивідуума. Під ним розуміється людина як самостійна, наділена розумом істота, яка може сама собою розпоряджатись, але одночасно у зовнішніх своїх відносинах є носієм загальнолюдських чеснот [14, с. 177].

Поняття фізичної особи визначено ст. 24 Цивільного кодексу України [17]. Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. У КАС України термін «фізична особа» використовується у тих статтях, в яких потрібно конкретизувати процесуальні дії стосовно цих осіб, на відміну від юридичних осіб. У сучасних юридичних енциклопедичних виданнях поняття фізичної особи визначається як людини, що бере участь у цивільних відносинах [8, с. 584; 159, с. 156]. Раніше, у 1998 р., в Юридичній енциклопедії поняття «особа» визначено у ширшому, порівняно із попереднім визначенням, значенні – як людина, що знаходиться в системі суспільних зв'язків та відносин [9, с. 351]. Російський теоретик права С.І. Архіпов, досліджуючи феномен суб’єкта права, зазначає, що фізична особа розглядається як реально існуюча особа, природна істота, а юридична – як сукупність людей, певне майно, майновий та людський конгломерат [7, с. 7–8].

Якщо звернути увагу на суспільно-правове значення категорії «фізична особа», то такою може вважатися не тільки людина у вузько-юридичному значенні як учасник цивільних відносин, але людина як особа, що бере участь і в інших галузевих правовідносинах. При цьому така особа може набути статусу громадянина України, іншої держави, бути особою без громадянства чи біженцем, але вона залишається людиною у соціально-правовому значенні цього терміна.

Отже, категорія «фізична особа»є більш широкою за змістом, ніж категорія «громадянин».

Інститут власного громадянства є ознакою суверенітету будь-якої держави. У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. в Розділі І сказано – народ України як громадяни Республіки всіх національностей. Цю норму підтверджено Конституцією України, преамбула якої містить визначення Українського народу як громадян усіх національностей. Розділ ІV Декларації про державний суверенітет України та, пізніше, – ст. 24 Конституції України визначає, що усі рівні перед законом незалежно від походження, соціального і майнового статусу, расової і національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання. Отже, громадянство є об’єднуючим чинником, чинником, який стабілізує політичну обстановку.

Свого часу Українська РСР не мала власного закону про громадянство. Конституція УРСР 1978 року не передбачала норм, якими були б установлені підстави набуття і втрати громадянства УРСР. У ст. 31 Конституції УРСР проголошувалося, що «відповідно до встановленого в СРСР єдиного союзного громадянства кожний громадянин Української РСР є громадянином СРСР. Підстави і порядок набуття і втрати радянського громадянства визначаються Законом про громадянство СРСР» [7]. Окремі питання вирішувались Указом Президії Верховної Ради Української РСР «Про порядок прийняття до громадянства Української РСР» від 4 вересня 1981 р., проте порядок прийняття до громадянства Української РСР громадян СРСР, які прибули з інших республік, цей Указ не врегульовував. На сьогодні законодавство, яке регулює питання набуття і втрати громадянства України є достатньо розвиненим. Воно включає Конституцію України, нову редакцію Закону України «Про громадянство України», підзаконні акти, міжнародні нормативні документи, ратифіковані у порядку, передбаченому чинним законодавством [2, с. 70–71].

Загальна концепція українського громадянства ґрунтується на тому, що громадянство України – це правовий зв'язок між фізичною особою й Україною, що знаходить свій прояв у їх взаємних правах та обов'язках. Громадянство – це не просто статус людини в державі, а публічне суб’єктивне право людини: держава зобов’язана визнавати це право й утримуватися від дій, які перешкоджали б реалізації цього права. Громадянин України – це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України (ст.1 Закону України «Про громадянство України»).

У Розділі ІІ Конституції України визначаються права, свободи та обов’язки людини і громадянина. Норми Основного Закону Української держави викладено в абстрактний спосіб. Виходячи із зазначеного вище, положення Конституції України щодо прав, свобод та обов’язків мають бути конкретизовані чинним законодавством стосовно не лише громадянина, а й іноземця, особи без громадянства, біженця.

Вчені-представники науки конституційного права відзначають центральне місце інституту прав і свобод у праві, цей інститут називають серцевиною конституційного ладу (М.В. Баглай) [8, с. 155].

Окремо від поняття «свобода» визначається поняття «права человека» у підготовленому О.Ф. Скакун, Д.О. Бондаренко у Юридичному науково-практичному словнику-довідникові (2007 рік). Вказується, що права людини – природні або встановлені державною владою соціально обумовлені, юридично гарантовані правові можливості людини володіти та користуватись відповідними благами [15, с. 250]. Раніше, в енциклопедичному курсі з теорії держави і права О.Ф. Скакун визначила поняття основних прав людини як правових можливостей (міри свободи) особи, здатних забезпечити її розвиток у конкретно-історичних умовах, що закріплені як міжнародні стандарти, загальні і рівні для всіх людей і гарантовані законами держави як невідчужувані. Серед ознак прав людини виділяють їх загальний і рівний характер для усіх людей, гарантування державою, що зазначалося й у підручнику із загальної теорії держави і права, підготовленим за редакцією М.В. Цвіка, але стосовно не лише прав, але й свобод людини і громадянина. Іншими ознаками прав людини О.Ф. Скакун називає: соціальний та правовий характер прав, зумовленість біосоціальною сутністю людини, невідчужуваний характер, спрямованість на задоволення основних потреб, без яких людина не спроможна нормально існувати і розвиватися (достатній життєвий рівень для людини та її сім’ї; достатнє харчування, одяг і житло; постійне поліпшення умов життя; справедливі і сприятливі умови праці, винагорода за працю; право на пенсію та ін.) [8, с. 214–215].

У наведених вище визначеннях змісту категорії «права людини», наданих О.Ф. Скакун, була зроблена спроба поєднати два основних підходи до проблеми генезису прав людини: природно-правовий і позитивістський (патерналістський), оскільки сутність природних прав (можливостей) пов’язується із їх соціальною реалізацією та гарантуванням державою, поряд із можливостями, наданими правом.

На думку П.М. Рабіновича, права людини – це насамперед її можливості існувати і розвиватись як особистість. Ці можливості є неодмінною, закономірною «належністю» кожної людської істоти. Їх виникнення датується моментом народження людини і не потребує «дозволу» чи схвалення. Жодна людина не може бути позбавлена таких можливостей, адже інакше вона не зможе формувати, виявляти себе сама як людина, як особистість, незалежно від місця, часу й умов існування. Із цього боку права людини є невідчужуваними, тобто невід’ємними від людини. Ці можливості людини (особливо їх здійснення) залежать від можливостей усього суспільства, тобто від рівня його економічного, соціального та культурного розвитку. У цьому плані права людини – явище насамперед загальносуспільне: вони зростають із самого суспільства, зумовлюються біосоціальною сутністю людини [4, с. 113–114].

Генезис правової доктрини щодо сутності прав людини навів М.І. Козюбра. Він зазначав, що протистояння позитивістського підходу та природно-правової концепції прав людини обчислювалося тисячоліттями, і в сучасному світі зберігається, відтворюючись у конституціях сучасних держав. Аналізуючи зв'язок тенденцій соціально-економічного, політичного розвитку держави України та сприйняття правовою думкою концепцій прав людини, вчений відмічав різновекторність і суперечливість, непослідовність у підходах до трактування природи прав людини, що проявилося, зокрема, у ставленні до природи соціально-економічних прав [11, с. 12, 17].

Крім сприйняття прав, свобод як можливостей, існує й інша думка – про права як про вимоги. Аргументуючи цю точку зору, зазначається, що вимагання – це розвинений тип діяльності, визначений нормами. Мати право – це мати вимогу, спрямовану проти когось, визнання якої як юридично чинної забезпечує певна сукупність панівних норм чи моральних принципів. А мати вимогу – це мати аргумент, який заслуговує на розгляд, тобто мати причини або підстави, які дають індивіду змогу здійснювати дієве й декларативне вимагання [12, с. 43] .

Не вдаючись до аналізу сутності категорії «права» з позицій філософії права, оскільки його здійснення виходить за межі предмета наукового пошуку, необхідно, однак окреслити, хоча б у загальних рисах, межі цієї категорії на підставі узагальнень змісту вищезазначених визначень. Слід також зазначити, що у наведених вище визначеннях, тлумаченнях, розуміннях категорії «права» відображені ті, які є панівними серед учених.

Отже, права можна визначити як правові можливості, відповідні тенденціям розвитку суспільства, що надає і гарантує держава особі для її розвитку, спираючись на її невід’ємні властивості.

Стосовно сутності категорії «свобода» щодо фізичної особи – людини і громадянина слід зазначити таке.

У Філософському енциклопедичному словнику, підготовленому за редакцією О.О. Івіна, свобода визначена як поняття, що має багато значень, крайніми з яких є такі: 1) свобода як можливість індивіда самому визначати свої життєві цілі та нести особисту відповідальність за результати своєї діяльності, 2) свобода як можливість діяти у напрямку і з метою, встановленими колективом, суспільством. Перший полюс названий індивідуалістичною свободою, а другий – колективістичною. Між цими полюсами розташовані проміжні варіанти розуміння свободи [13, с. 752].

Отже, свобода, як і права, визначена через можливості. При цьому такі можливості стосуються індивідів, але у напрямку, визначеному суспільством. Якщо порівняти визначення поняття «права» із філософським тлумаченням категорії «свобода», можна зазначити про їх збіг за сутністю. Різниця полягає у тому, що філософське розуміння свободи оминає правову складову цієї категорії. Це обумовлено тим, що філософія є особливою формою суспільної свідомості і пізнання миру, яка виробляє систему знань про фундаментальні принципи й основи людського буття, про найбільш загальні сутнісні характеристики людського відношення до природи, суспільства та духовного життя у всіх їх основних проявах [1, с. 90]. Юриспруденція – знання права. У науковому аспекті він близький до терміна «правознавство». Правознавство – галузь знань про закономірності розвитку держави і права. До основних функцій правознавства належать: а) констатуюча – виявлення і фіксація наявних державно-правових явищ; б) інтерпретаційна – пояснення сутності державно-правових явищ, причин їх виникнення і зміни; в) евристична – виявлення невідомих раніше державно-правових закономірностей; г) прогностична – формулювання гіпотез, прогнозів розвитку державно-правових явищ; д) методологічна – використання дослідницьких інструментів правознавства для нарощування нових знань як в юриспруденції, так і в інших науках; е) прикладна – формулювання рекомендацій, пропозицій щодо вдосконалення тих чи інших правових інститутів; ж) ідеологічно-виховна – вплив на формування політико-правової свідомості й культури громадян [2, с. 694, 982].

Точку зору про співвідношення між правами та свободами обґрунтовував російський вчений – теоретик права О.Ф. Черданцев. Вчений виокремлював чотири змістовні відмінності:

1) носій права має можливість вибору одного з двох варіантів поведінки, однак своє право вибору він може й не реалізувати, юридично визнана свобода збільшує кількість варіантів поведінки;

2) право закріплюється в законах держави, свобода може існувати і без такого закріплення;

3) основному праву, закріпленому в конституції, відповідає позитивний, активний обов'язок держави, спрямований на створення умов для реалізації права, натомість, якщо відносини особи і держави урегульовані за допомогою категорію «свобода», то держава приймає на себе обов'язки пасивні (негативні) – не втручатися до сфери свободи, дозволеної законом, активні ж дії при цьому вчиняє сам носій свободи;

4) у випадку спорів з державними органами носій права повинен довести правомірність свого права, а при спорах, пов'язаних з реалізацією свободи, навпаки – державний орган обґрунтовує обмеження свободи рамками закону [3, с. 111–112].

Визначаючи спільне й особливе між категоріями «права» і «свободи» О.В. Анпілогов зазначав, що застосований у КАС України для позначення об'єкта захисту адміністративним судочинством термін «права» означає такі надані законом особі можливості, реалізація яких потребує сприяння з боку органів державної влади або органів місцевого самоврядування (він, як правило, вказує на визначені національним законодавством соціально-економічні та культурні права (права другого покоління), а термін «свобода» – можливості людини і громадянина, що можуть бути практично здійснені за відсутності втручання носіїв владних повноважень у відповідну сферу індивідуальної поведінки (цією категорією позначаються права першого покоління – громадянські свободи). Разом з тим, не можна виключати подання позову до адміністративного суду для захисту й окремих гарантованих законом свобод, які за текстом законодавства іменуються правами (наприклад, ст. 34 Конституції України визначає право кожного на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів; ст. 35 – право на свободу світогляду і віросповідання; ст. 36 – право громадян України на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації тощо). Ототожнення у ряді положень Конституції України термінів «права» і «свободи» є даниною традицій конституціоналізму, проявом поваги і використанням юридичної техніки історично перших конституційних документів, в яких не було чіткого розмежування цих понять [3, с. 20].

Отже, вчені фактично відзначали більш широкий зміст категорії «свобода», у порівнянні з категорією «права».

У цьому зв’язку слід зазначити, що, враховуючи сутнісний збіг категорій «права» та «свобода» у правовому контексті, а також у зв’язку із розвитком держави і права, зазначені категорії можна розглядати разом, без відокремлення однієї від іншої. Вони не є синонімами, оскільки категорія «право» постає вужчою за категорію «свобода», остання ж являє собою «правову» свободу, тобто правові можливості індивіда (особи) діяти так, як законом не заборонено.

Вказівка на відповідність правових можливостей індивіда (особи) тенденціям розвитку суспільства при визначенні змісту категорії «права» ґрунтується на результатах досліджень багатьох учених, які вивчали проблему генезису прав. Певні узагальнення результатів наукового пошуку було зроблено О.В. Анпілоговим у монографії «Захист прав і свобод громадянина прокурором в адміністративному судочинстві» [13]. Зокрема, ним зазначено про існування в юридичній науці концепції «трьох поколінь», яку узагальнив в 1979 р. французький правознавець Карел Васак. Історично першими державами було гарантовано громадянські та політичні права людини (liberte) – право на життя, свободу й безпеку, вільний вибір місця проживання й пересування, право на притулок від переслідування, свободу думки та її вираження, мирні збори, неприпустимість катування й інших жорстоких негуманних форм поводження, свободу від втручання в особисту кореспонденцію і таємність, право на участь в управлінні державними справами, право не бути позбавленим власності, право мати власність тощо. Це відбулося у XVIII ст. – після буржуазних революцій. Ці права та свободи є переважно «пасивними» (негативними) з позиції діяльності влади (їх реалізація виключає активне втручання у цей процес суб'єктів публічного управління, застосування ними примусових владних заходів). Отже, за суттю, права першого покоління фактично є свободами – гарантують людині захист від зловживань (неправильного застосування) публічної влади. У контексті адміністративного судочинства предметом адміністративного позову при зверненні за захистом цієї групи прав та свобод є відповідні протиправні дії, рішення (акти) органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб. До другого покоління прав та свобод належить група соціально-економічних і культурних прав – право на працю та захист проти безробіття, на соціальне забезпечення, відпочинок, освіту, достатній рівень життя, захист результатів літературної, художньої та наукової творчості. Ці права і свободи легалізовано наприкінці XIX – на початку XX ст. в результаті боротьби робітничого класу за поліпшення свого добробуту та створення безпечних умов праці. Права та свободи другого покоління у своїй більшості мають «позитивний» характер, їх реалізація потребує сприяння з боку держави. Зокрема такими є право на соціальне та медичне забезпечення, доступ до публічної служби, охорону праці та здоров'я, відпочинок, достатній життєвий рівень, здобуття освіти тощо. Третім поколінням є група колективних (солідарних) прав і свобод людини (fraternite) – право на солідарність, політичне, економічне, національне і культурне самовизначення, соціальний та економічний розвиток, на гуманітарну допомогу, на мир, безпечне навколишнє середовище, права соціальних та професійних груп тощо. Засади цих прав закладено у міжнародних документах (Статут ООН, Загальна декларації прав людини, Декларація про надання незалежності колоніальним країнам та народам 1960 р., міжнародних пактах 1966 р.). Посилаючись на точку зору Т. Корнєєвої, пропонується виділяти й четверте покоління прав та свобод – права людини в інформаційному суспільстві (комунікаційні права). О.В. Анпілогов зазначає, що за змістом КАС України, у разі бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування чи перевищення ними наданих законом повноважень щодо управління інформаційно-комунікаційною сферою, також може становити предмет адміністративного судового процесу в Україні. Права та свободи людини й громадянина у галузі інформаційних технологій від їх порушень суб'єктами владних повноважень утворюють об'єкт забезпечення національною адміністративною юстицією. Таку думку має і О.Б. Червякова.

Ж.М. Пустовіт пропонує здійснити класифікацію конституційних прав, свобод і обов’язків за ознакою відповідності основним видам діяльності, які є в наявності в демократичному суспільстві: взаємовідносини держави і громадянина у сфері правоохоронної діяльності держави, спрямованої на захист життя, здоров’я, індивідуальної свободи й безпеки, честі й гідності; взаємовідносини у політичній галузі; економічній, соціальній і культурній сферах. Беручи до уваги окремі сфери діяльності держави і громадян, а також керуючись відомими міжнародними пактами 1966 р. і Конституцією України, виокремлено п’ять груп прав і свобод громадян: 1) основні громадянські права і свободи; 2) основні політичні права і свободи; 3) основні економічні права і свободи; 4) основні соціальні права і свободи; 5) основні культурні права і свободи .

Громадянські (особисті) права і свободи є основою правового статусу особи і до них належать права на: життя; повагу до гідності; свободу та особисту недоторканність; недоторканність житла; таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; невтручання в особисте та сімейне життя; вільний вибір місця проживання; свободу думки і слова; свободу світогляду і віросповідання (ст.ст. 27–36 Конституції України). Політичні права – це права, які належать людині як члену політичного співтовариства, коли він є насамперед громадянином держави. До них належать: право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації; право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевому референдумах, обирати і бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування; право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи, демонстрації; право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення (ст.ст. 36–40 Конституції України). Економічні, соціальні і культурні права – це права, пов’язані з діяльністю людини в господарській сфері, її соціальними відносинами із суспільством, державою, колективами, іншими людьми, з діяльністю у сфері культури і духовного життя. До них належать право: володіти, користуватись і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом; на працю; на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів; на відпочинок; на соціальний захист; на житло; на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї; на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування; на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушеннями цього права шкоди; на освіту; свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості; на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст.ст. 41–54 Конституції України). Усі ці права і свободи є тісно взаємопов’язаними .

Серед зазначених вище прав і свобод не всі можуть бути предметом захисту адміністративними судами, а лише ті, які є у сфері публічно-владних відносин. Із визначення сутності публічно-правових відносин, змісту категорій «права», «свободи», випливає висновок щодо критерію окреслення меж прав, свобод фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин – зазначені права, свободи мають зачіпати публічно-владну діяльність органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб. Вони стосуються реалізації таких прав і свобод: а) на захист, здійснюваний уповноваженими на те органами державної влади, іншими державними органами, їх посадовими особами; б) приватноправового характеру за допомогою звернення до органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування; в) у сфері безпосереднього і представницького народовладдя; г) на участь в управлінні державними або місцевими справами. До таких прав, свобод фізичної особи, які можуть бути об’єктом захисту засобами адміністративного судочинства належать основні політичні права і свободи. Стосовно інших груп прав і свобод – основних громадянських, економічних, соціальних та культурних – вони стають об’єктом захисту у випадку, коли реалізувати зазначені права і свободи неможливо без звернення до уповноважених органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб. Наприклад, реалізація права на підприємницьку діяльність передбачає звернення до органів місцевого самоврядування з питань здійснення державної реєстрації, до уповноважених державних органів – із приводу отримання дозволів на здійснення певних видів підприємницької діяльності (ліцензій, власне дозволів, погоджень, висновків тощо). Якщо у процесі звернення фізичної особи було допущене порушення її прав (безпідставно відмовлено у здійсненні державної реєстрації, порушені строки видачі дозволу тощо), суб’єкт підприємницької діяльності – фізична особа – протягом року має право звернутися з адміністративним позовом до адміністративного суду за місцем проживання.

Конституційний Суд України зазначав, що етимологічний зміст слова «інтерес» включає: а) увагу до кого-, чого-небудь, зацікавлення кимось, чимось; цікавість, захоплення; б) вагу; значення; в) те, що найбільше цікавить кого-небудь, що становить зміст чиїхось думок і турбот; г) прагнення, потреби; д) те, що йде на користь кому-, чому-небудь, відповідає чиїмось прагненням, потребам; вигоду, користь, зиск. У загально соціологічному значенні категорія «інтерес» розуміється як об'єктивно існуюча і суб'єктивно усвідомлена соціальна потреба, як мотив, стимул, збудник, спонукання до дії; у психології – як ставлення особистості до предмета, як до чогось для неї цінного, такого, що притягує. В юридичних актах термін «інтерес», враховуючи його як етимологічне, так і загально соціологічне, психологічне значення, вживається в широкому чи вузькому смислах як самостійний об'єкт правовідносин, реалізація якого задовольняється чи блокується нормативними засобами.

Конституційний Суд України вважав за необхідне здійснити інтерпретацію поняття «інтерес» у вузькому розумінні цього слова, тобто інтерес, який, на відміну від інтересу в широкому розумінні, перебуває виключно у логічно-смисловому зв'язку із суб'єктивними правами, але прямо ними не опосередковується, тобто виходить за межі останніх. У такому значенні слово «інтерес» застосовується в Конституції України, у ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України, окремі положення якого підлягають офіційному тлумаченню, і в багатьох законах та інших нормативно-правових актах.

Інтерес може бути як охоронюваним законом, правоохоронюваним, законним, так і незаконним, тобто таким, що не захищається ні законом, ні правом, не повинен задовольнятися чи забезпечуватися ними, оскільки такий інтерес спрямований на обмеження прав і свобод інших фізичних і юридичних осіб, обмежує захищені Конституцією та законами України інтереси суспільства, держави чи «всіх співвітчизників» або не відповідає Конституції чи законам України, загальновизнаним принципам права.

І суб'єктивне право, і пов'язаний з ним інтерес є дозволами. Але перше є особливим дозволом, тобто дозволом, що відображається у відомій формулі: «Дозволено все, що передбачено у законі», а друге – простим дозволом, тобто дозволом, до якого можна застосовувати не менш відоме правило: «Дозволено все, що не забороняється законом». Інтерес, навіть перебуваючи під охороною закону чи права, на відміну від суб'єктивного права, не має такої правової можливості, як останнє, оскільки не забезпечується юридичним обов'язком іншої сторони. Законний інтерес відбиває лише легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, тобто тільки його бажання, мрію, потяг до нього, а отже – й не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість. Це прагнення у межах сфери правового регулювання до користування якимось конкретним матеріальним або нематеріальним благом. Відмінність такого блага від блага, яке охоплюється змістом суб'єктивного права, полягає в тому, що користування благом, на яке особа має право, визначається можливістю в рамках закону, а до якого має законний інтерес – без вимог певних дій від інших осіб або чітко встановлених меж поведінки.

Висновки

Системний аналіз, який здійснив Конституційний Суд України, свідчить, що поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його в законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» має один і той же зміст. Поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», необхідно розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Виходячи із правової позиції Конституційного Суду України, слід зазначити, що категорії «права», «охоронюваний законом інтерес (законний інтерес)» фізичних осіб, зокрема – громадян, збігаються за змістом. Крім того, врахування результатів проведеного вище аналізу сутності та співвідношення категорій «права», «свободи» надає можливість зробити такий висновок. Зазначаючи у ч. 1 ст. 2 КАС України про інтерес фізичних осіб, який захищається адміністративним судом, законодавець мав на увазі законний інтерес, тобто інтерес, охоронюваний законом. Категорії «права», «законний інтерес» за змістом збігаються. За змістом семантичний ряд «прав, свобод та інтересів фізичних осіб », які вживаються у ч. 1 ст. 2 КАС України, означає дозволену фізичним особам, зокрема – громадянам, діяльність, що охороняється законом. Отже, доцільним постає уточнення тих норм КАС, в яких застосовується слово «інтерес», його доповненням словом «законний», що відповідає змісту охоронюваних законом відносин і є предметом захисту засобами адміністративного судочинства.

право свобода адміністративний суд

Література

1. Адміністративне право України: підруч. / [Битяк Ю.П., Гаращук В.М., Дьяченко О.В. та ін.] ; за ред. Ю.П. Битяка. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 544 с.

2. Адміністративне право України: підруч. [за заг. ред. С.В. Ківалова]. – О.: Юрид. л-ра, 2003. – 896 с.

3. Адміністративна юстиція України: проблеми теорії і практики. Настільна книга судді [за заг. ред. О. М. Пасенюка]. – К.: Істина, 2007. – 608 с.

4. Административная юстиция и административный процесс: исторический и зарубежный опыт // Юридические услуги Online. – Режим доступу на 24.06.2009 р.: http://www.yurist-online.com/uslugi/yuristam/literatura/admin-proces/23.php.

5. Административно-процессуальное право Германии = VerwaltungsrechtsschutsinDeutschland: Закон об административном производстве; Закон об административно-судебном процессе; Законодательство об исполнении административных решений: пер. с нем. / [упоряд.: В. Бергман]. – М.: Волтерс Клувер, 2007. – 288 с.

6. Анпілогов О. В. Захист прав і свобод громадянина прокурором в адміністративному судочинстві: монографія / Анпілогов О.В. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2008. – 168 с.

7. Анпілогов О.В. Правове регулювання участі прокурора в адміністративному судочинстві щодо захисту прав та свобод громадянина: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.07 – теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право / О.В. Анпілогов. – К., 2008. – 19 с.

8. Анпілогов О.В. Правове регулювання участі прокурора в адміністративному судочинстві щодо захисту прав та свобод громадянина: дис. ... кандидата юрид. наук: 12.00.07 / Анпілогов Олег Вікторович. – К., 2008. – 210 с.

9. Антологія української юридичної думки: у 6 т. / [Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова) та ін.]. – К.: Видавн. Дім «Юридична книга», 2003 – Том 5: Поліцейське та адміністративне право / [Упорядники: Ю.І. Римаренко, В.Б. Авер’янов, І.Б. Усенко; відп. ред. Ю.І. Римаренко, В.Б. Авер’янов.]. – 2003. – 600 с.

10. Архипов С.И. Субъект права: теоретическое исследование: монографія / Архипов С.И. – СПб.: Узд-во Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2004. – 469 с.

11. Баглай М.В. Конституционное право Российской Федерации: учеб. / Баглай М.В. – М.: Инфра - М., 1998. – 509 с.

12. Бандурка О.М., Тищенко М.М. Адміністративний процес: підруч. / О.М. Бандурка, М.М. Тищенко. – К.: Літера ЛТД, 2001. – 336 с.

13. Бандурка О.О. Адміністративно-правове регулювання міграційного процесу в Україні: дис. ... кандидата юрид. наук: 12.00.07 / Бандурка Олександр Олександрович. – Х., 2002. – 183 с.

14. Барабаш Ю.Г. Державно-правові конфлікти в теорії та практиці конституційного права: монографія / Барабаш Ю. Г. – Х.: Право, 2008. – 220 с.

15. Бахрах Д.Н. Административное право России: учеб. / Бахрах Д.Н. – М.: НОРМА-ИНФРА-М, 2000.

16. Бахрах Д.Н. Административное право: учеб. / Бахрах Д. Н. – М.: Изд-во «БЕК», 1996. – 355 с.

17. Грибанов В.П. Осуществление и защита гражданских прав / Грибанов В. П. – М.: Статут, 2000. – 411 с.

18. Грошевий Ю.М. Проблеми спеціалізації процесуальних процедур / Ю.М. Грошевий // Актуальні проблеми застосування Цивільного процесуального Кодексу та Кодексу адміністративного судочинства України: міжнар. наук.-практ. конф., 25–26 січня 2007 р.: тези доповідей [за заг. ред. проф. В.В. Комарова]. – Х.: Нац. юрид. академ. України, 2007. – С. 26-30.

19. Гук П.А. Судебный прецедент: теория и практика / Гук П.А. – М.: Изд-во «Юрлитинформ», 2009. – 128 с.

20. Гукасян Р.Е. Защита чужого интереса: старые правила и новые подходы / Р.Е. Гукасян, Н.В. Ченцов // Российская юстиция. – 1994. – № 5. – С. 26–30.

21. Гукасян Р.Е. Проблема интереса в советском гражданском процессуальном праве / Гукасян Р. Е. – Саратов: Приволж. книжн. изд-во, 1970. – 190 с.

22. Гукасян Р.Е. Реализация конституционного права на судебную защиту / Р.Е. Гукасян // Процессуальные средства реализации конституционного права на судебную и арбитражную защиту. – Калинин: Изд-во Калинин. ун-та, 1982.

23. Гуренко М.М. Зародження та становлення ідеї прав і свобод людини і громадянина у ліберальній теоретико-правовій думці: монографія / Гуренко М.М. – К.: НАВСУ, 2000. – 167 с.