Забезпечення законності здійснення адміністративних проваджень з державної реєстрації речових прав на нерухоме майно

законність адміністративний право процесуальний

Забезпечення законності здійснення адміністративних проваджень з державної реєстрації речових прав на нерухоме майно

Законність — атрибут існування та розвитку демократично організованого суспільства [3, с. 228]. Вона необхідна для забезпечення свободи і реалізації прав осіб, утворення та функціонування громадянського суспільства, є обов’язковою для усіх елементів державного механізму (державних органів, державних організацій, державних службовців), громадянського суспільства (громадських та релігійних організацій, політичних формувань, підприємств та господарських товариств тощо), а також для фізичних осіб (як громадян держави, так і іноземних громадян та для осіб без громадянства). В. І. Іванов стверджує, що виникнення законності пов’язане з виникненням права і не мусить від нього відриватись [5, с. 40]. В. В. Конопльов зауважує, що законність передбачає такий стан взаємовідносин між органами державної влади та населенням, при якому їх поведінка будується на основі виконання вимог законів, інших законодавчих та підзаконних актів [7, с. 276].

В українській юридичній науці законність трактується як стан (режим) відповідності дій, поведінки, діяльності посадових осіб, громадян та юридичних осіб законам і підзаконним нормативно—правовим актам держави, який утворюється в результаті неухильного дотримання останніх усіма суб’єктами права [16, с. 142].

Розуміння закону як правового явища передбачає наявність у ньому об’єктивної загальнозначущості, яка мусить бути визнана, нормативно конкретизована, захищена можливістю застосування примусових заходів щодо порушників тощо. Бажане може набути буттєвості тільки за умов державно організованого життя суспільства, тобто передбачає необхідний зв’язок права і держави. Останнє виступає як правовий інститут, необхідний для зведення загальнозначущого права у загальнообов’язковий закон з належною санкцією, для встановлення і захисту правового закону [8].

Л. С. Явич розглядає закон держави як найбільш адекватну праву форму його вираження. Вчений зазначає, що законність слід вважати найбільш адекватною формою зміцнення правопорядку. Якщо закон означає офіційне визнання масштабу свободи, то законність є вимогою дотримання такого масштабу, а режим законності — стан суспільних відносин, при якому цей рівний і відносно справедливий масштаб свободи може бути реально використаний суб’єктами права [21, с. 235 — 243.]

Аналізуючи зміст і напрямок наукової думки у дослідженнях інститутів забезпечення законності, зауважимо, що більшість наукових праць висвітлюють ті чи інші аспекти забезпечення законності в контексті окремих засобів правового або організаційного характеру, пропонують введення певних механізмів її забезпечення. При цьому більшість адміністративістів розглядають поняття забезпечення законності як створення та дотримання спеціального адміністративно-правового режиму та відповідної системи гарантій забезпечення законності.

У юридичній літературі законність розглядається в різних аспектах: як принцип державної діяльності, як метод державного керівництва суспільством, як режим системи взаємовідносин населення з державними органами. Досліджуючи понятійну категорію законності, російський адміністративіст Д. Н. Бахрах підкреслює, що найважливіша сторона законності розкривається в її визначенні як режиму взаємовідносин громадян та організацій з суб’єктами влади, який сприяє забезпеченню прав та законних інтересів особистості, її всебічному розвитку, формуванню і розвитку громадянського суспільства, успішної діяльності державного механізму [3, с. 229].

Поняття законності як режиму в адміністративному процесуальному праві досліджували І. В. Гарда, В. К. Колпаков. Вони розглядають законність як специфічний державно-правовий режим, за допомогою якого забезпечується загальнообов’язковість юридичних норм у суспільстві та державі, а її сутність, на думку В. К. Колпакова, полягає в підпорядкуванні розпорядженням правового характеру [3].

У сфері функціонування виконавчої влади, у діяльності органів державного управління ця вимога проявляється особливо суворо. Вона міститься у багатьох нормативних актах, починаючи з Конституції України, і формулюється, як правило, згідно із законом і заснована на ньому. Юридичні норми є обов’язковими для всіх, і поки вони не змінені або не скасовані — всі державні і недержавні структури, їх представники, формування громадськості, громадяни України та іноземці зобов’язані суворо їх дотримуватися.

На думку В. К. Колпакова, законність:

— по-перше, передбачає наявність законів, що виражають волю політичної влади і відображають пізнані об’єктивні закономірності суспільного розвитку;

— по-друге, означає одноманітне розуміння, застосування, безумовне і точне виконання законів і заснованих на них інших правових актів усіма державними органами, посадовими особами, громадянами, громадськими формуваннями [8, с. 661].

Попри значні розбіжності щодо розуміння поняття законності, які мають місце в науковому світі (на основі аналізу науково-правової думки деякі вчені нараховують більше 20 комплексних підходів до розкриття змісту цього поняття [9, с. 87]), у загальній теорії права практично не спростовується твердження про те, що сутність даного явища полягає в наявності правових актів та в неухильному їх дотриманні і виконанні всіма суб’єктами права [5, с. 265 — 266].

Російський адміністративіст А. П. Коренєв, досліджуючи фактори, що обумовлюють важливість дотримання законності в адміністративній діяльності державних чи уповноважених державою органів, зазначає: дотримання законності — важлива умова нормального і ефективного функціонування системи суб’єктів управління. Останні, реалізовуючи свої завдання і функції, обов’язки і права, здійснюють правову діяльність: приймають правові та індивідуальні акти управління, тобто регулюють широке коло суспільних відносин, що зачіпають права, свободи і законні інтереси фізичних і юридичних осіб. Тому важливо, щоб ці акти відповідали закону, а організаційна діяльність суб’єктів управління здійснювалася відповідно до вимог законності. Законодавство визначає обсяг повноважень суб’єктів державного управління, регламентує порядок їх реалізації; гарантує громадянам здійснення їх суб’єктивних прав у сфері управління і, зокрема, право оскарження незаконних дій органів управління і їх посадових осіб до суду [2, с. 241 — 242].

Увівши у дослідження поняття забезпечення законності, необхідно пояснити, що в державному управлінні (реєстраційна діяльність від імені держави є складовою частиною такого управління) під законністю ми розуміємо, по-перше, наявність науково обґрунтованих правових норм, які відповідають Конституції та законам України, вимогам формальної логіки та законодавчої техніки, враховують реалії сьогодення та спрямовані на майбутнє, а по-друге, — послідовне й неухильне виконання цих норм усіма державними органами, посадовими особами, громадянами й об’єднаннями [17, с. 66].

Дослідження наукових праць з державного управління і адміністративного права свідчить, що під забезпеченням законності розуміють діяльність відповідних державних формувань, спрямовану на:

— недопущення порушень у діяльності органів державної влади, їх посадових осіб тих вимог і приписів, які закріплені в діючих законах і підзаконних актах і якими вони користуються у своїй повсякденній роботі;

— виховання працівників апарату управління у суворому дотриманні законності та державної дисципліни;

— своєчасне і оперативне виявлення, припинення і встановлення таких порушень;

— відновлення порушених прав та законних інтересів громадян, суспільних організацій;

— встановлення причин та умов, які цьому сприяють;

— притягнення до встановленої відповідальності винних у порушенні законності та дисципліни;

— розроблення та прийняття заходів, спрямованих на усунення причин і умов порушення законності і дисципліни;

— створення умов невідворотності відповідальності у випадку їх порушення [10, с. 37].

В. К. Колпаков стверджує, що, як окремий і головний принцип будь-якої юридичної діяльності, законність у сфері державного управління, у свою чергу, ґрунтується на таких принципах:

1) загальнообов’язковості законів для всіх, без винятку, органів, закладів, організацій, посадових осіб, громадян тощо. Саме в цьому проявляється загальність приписів, які містяться у законах і підзаконних актах;

2) єдності законності, тобто одноманітному розумінні і застосуванні законів на всій території держави;

3) неприпустимості протиставлення законності і доцільності. Це означає, що сам закон є вищим ступенем прояву доцільності [8, с. 620].

А. П. Коренєв уводить у науковий оборот критеріїв законності ще й такі її принципи, як реальність та гласність [2, с. 244].

Дисертант повністю поділяє думку А. П. Коренєва та застосовує ці критерії до проваджень у справах державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, обґрунтовуючи їх наступним чином:

1) загальнообов’язковість як принцип законності у справах державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обмежень полягає в дотриманні однакових, спільних та обов’язкових для усіх учасників провадження адміністративної справи правил поведінки, необхідних для здійснення державної реєстрації речового права чи його обмеження на нерухоме майно, незалежно від місця знаходження майна, речове право (чи обмеження на нього) якого реєструється від імені держави; незалежно від місця знаходження реєстраційного органу, посадові особи якого здійснюють реєстраційні дії; незалежно від особистих якостей та характеристик посадової особи, що провадить реєстраційну справу тощо.

2) єдність законності як принцип законності під час проваджень у реєстраційних справах розуміємо як:

— одноманітне розуміння і застосування законодавства, яке регламентує реєстраційні дії уповноважених посадових осіб на всій території України;

— недопущення застосування під час провадження інших, не встановлених чинним законодавством норм, а також недопущення окремого, «свого» розуміння норм права; усі рішення, що приймаються особою, уповноваженою здійснювати державну реєстрацію, повинні відповідати чинному законодавству;

— рішення, що приймаються, не повинні виходити за межі повноважень цієї особи, тобто вони можуть прийматися тільки з питань, що віднесені до її компетенції; усі рішення державних органів приймаються у такому порядку і таких формах, які відповідають нормативним приписам;

3) неприпустимість протиставлення законності і доцільності як принцип законності полягає в тому, що взаємовідносини реєстраційних органів, їхніх посадових осіб з особами, заінтересованими в реєстрації речового права на нерухоме майно та їх обмежень, здійснюються у межах взаємних прав і обов’язків, які визначені на законних підставах.

Цей принцип означає можливість вибору в рамках закону (норми права) найбільш оптимальних, таких, що відповідають цілям і завданням управління, варіантів вирішення того або іншого питання. Доцільність передбачає ухвалення управлінських рішень з урахуванням конкретних умов, часу, місця, своєрідності становища, яке має місце, тощо.

Проте це зовсім не означає, що правову норму можна корегувати. Лише законодавець може вносити зміни до закону, якщо останній не відповідає вимогам практики. Спроби «удоцільнити» законодавство в процесі його реалізації призводять не лише до порушення законності, а можуть викликати соціальні конфлікти, порушення прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

Своє бачення системи юридичних гарантій як способів забезпечення законності подає А. Б. Лисюткін, який виділяє серед них:

1) повноту та ефективність юридичних норм, що адекватно відображають основні закономірності та тенденції розвитку суспільства;

2) високий рівень контролю та нагляду за реалізацією законності, направленої на своєчасне виявлення, попередження та припинення правопорушень;

3) ефективність заходів юридичної відповідальності та захисту, які ведуть до відновлення порушених прав та обов’язків та здійснення впливу на правопорушників;

4) якісну роботу компетентних органів влади щодо забезпечення законності в різних сферах життєдіяльності суспільства;

5) постійне вдосконалення і покращення юридичної діяльності;

6) розвинуту правову свідомість та високу правову культуру населення країни [94, c. 427].

На думку А. П. Коренєва, принцип єдності законності означає єдину спрямованість правотворчості і правореалізації на всій території дії нормативного правового акта. Розуміння і втілення в життя вимог законів та інших нормативних актів мають бути однаковими на всій території, на яку ці акти поширюють свою дію [2, с. 243].

У той же час будь-які спроби створити, наприклад, у кожній області або іншому адміністративно-територіальному суб’єктові «свою законність», відмінну від загальнодержавної, призводять до порушення законності. Неприпустимо також обтяження законів інструкціями, що часто тлумачать закон з урахуванням відомчих інтересів. Сфера дії «права інструкції» має бути скорочена до мінімуму.

Проте цей принцип законності не виключає творчого розуміння закону і законності, а саме передбачає, що будь-який варіант рішення при застосуванні закону повинен обов’язково здійснюватися у рамках правових приписів.

Реальність законності як її принцип означає досягнення фактичного виконання вимог правових норм у всіх формах і методах управлінської діяльності і невідворотності відповідальності за їх порушення.

Гласність законності в реєстраційній діяльності виявляється у відвертості, у можливості громадян ознайомитися з правовими нормативними актами, що регулюють суспільні відносини у сфері реєстраційної діяльності, у відкритих формах і методах здійснення цієї діяльності, а також в інформуванні про результати і проблеми, що вирішуються у сфері реєстраційної діяльності, через засоби преси, радіо і телебачення [2, с. 244].

Не остання роль у створенні умов для зміцнення і підтримки режиму законності, як зазначає В. К. Колпаков, належить організаційним заходам щодо зменшення рівня таємності, створення відомчих центрів інформації і зв’язків з громадськістю, вдосконалення дозвільної системи, ліквідації апаратних надмірностей тощо [8, с. 524].

На думку автора дисертаційного дослідження, рівень гласності у провадженнях, згідно з діючими нині нормами, що регулюють діяльність з державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, є недостатнім, оскільки законодавець жорстко обмежив доступ до інформації про зареєстроване речове право на нерухоме майно, визначивши вичерпне коло осіб, які мають право на доступ до такої інформації.

Послідовна і сувора реалізація законності передбачає наявність відповідної системи її гарантій, тобто:

— по-перше, загальні умови або передумови законності;

— по-друге, спеціальні юридичні або організаційно-правові засоби забезпечення режиму законності [6, с. 522].

Існування зазначеної правової бази ще не вирішує поставленого питання. Необхідна чітка діюча система відповідних організаційних, методичних та практичних дій як реєстраційних органів та їх посадових осіб, так і державних органів, на які покладено функцію нагляду за дотриманням законності під час здійснення реєстраційної діяльності та контролю за цією діяльністю.

В. С. Шестак, аналізуючи системи, способи та засоби контролю як фактор зміцнення законності, зазначає, що дослідження проблем становлення, функціонування, розвитку інституцій забезпечення законності в державному управлінні є однією із нагальних потреб сьогодення України. Сучасний рівень розвитку юридичної науки зумовлює необхідність теоретичного узагальнення на концептуальному рівні вітчизняних та зарубіжних досягнень у галузі дослідження інституцій та способів забезпечення законності в усій його багатогранності [14, с. 96].

А. Г. Чернявський стверджує, що забезпечувати законність означає припиняти щонайменші порушення закону, попереджати їх, вживати заходів щодо ліквідації причин, які їх породжують, відновлювати порушені права і законні інтереси осіб, карати винних, створювати атмосферу невідворотності відповідальності, виховувати працівників реєстраційного апарату у дусі дотримання мети і букви закону. Але такий підхід, на його думку, по-перше, має дуже розширювальний характер, по-друге, у певній частині «перетинається» з визначенням правоохоронної діяльності [3, с. 310].

На жаль, у юридичній літературі не виокремлюється поняття «система способів забезпечення законності під час провадження у справах державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обмежень». Однак, застосовуючи схеми визначення «система способів забезпечення законності в державному управлінні» чи «система способів забезпечення законності під час діяльності органів державної виконавчої влади», ми отримали можливість сформулювати наступне визначення:

Система способів забезпечення законності під час провадження у справах державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обмежень — це цілісна сукупність способів, прийомів, методів, форм, а також діяльність органів виконавчої влади, інших органів державної влади (загальних та спеціалізованих судів загальної юрисдикції, прокуратури), які здійснюють забезпечувальні і контрольно-наглядові функції і повноваження у сфері зміцнення законності і дисципліни в органах, що здійснюють діяльність з державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.

Структурними елементами такої системи слід вважати дві наступні групи елементів, які впливають на якість забезпечення законності.

1. Організаційні елементи:

а) внутрішня діяльність системи органів державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обмежень;

б) зовнішня діяльність, що полягає в нагляді за законністю та контролюванні діяльності реєстраційних органів та їх посадових осіб.

2. Правові елементи, що містяться у правових актах: Конституції України, Цивільному кодексі України, Земельному кодексі України, Законі України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», інших підзаконних нормативно-правових актах.

Так, на думку В. М. Гаращука, до основних способів забезпечення законності та дисципліни у державному управлінні слід віднести контроль, нагляд та звернення громадян [6, с. 7].

Д. М. Овсянко стверджує, що під способами забезпечення законності розуміють застосування системою державних органів і суспільних організацій, на які покладений обов’язок з підтримання та зміцнення законності у сфері виконавчої влади і які наділені юридично владними повноваженнями, правових і організаційних видів і методів діяльності, практичних прийомів, операцій, форм роботи з метою забезпечення точного дотримання вимог законності всіма суб’єктами державного управління [11, с. 78].

В. І. Іванов під гарантіями законності розуміє об’єктивні та суб’єктивні умови (фактори), організаційні заходи, а також спеціальні (юридичні) способи і засоби, які у сукупності забезпечують режим законності [5, с. 50].

Контроль як спосіб забезпечення законності під час провадження у справах про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно.

Мета контролю — забезпечити законність та процесуальну дисципліну під час провадження. Особливими видами контролю з боку держави можна назвати такі: а) судовий контроль, б) адміністративний контроль, в) нагляд прокуратури (крім перелічених в юридичній літературі даються й інші види контролю) [8, с. 663 — 664].

Контроль — це обов’язкова функція управління, заключна стадія управлінського процесу, яка відіграє роль сполучної ланки між керуючою (управлінською) і керованою (підконтрольною) системами.

А. Т. Комзюк та О. Панчук застосовують до терміна «контроль» його науковий аналог — «контролінг». Визначаючи його як систематичний контроль, який відслідковує хід виконання поставлених завдань з одночасною корекцією роботи [7, с. 162].

Контроль за провадженням у реєстраційних справах — це процес, який забезпечує досягнення організацією, яка здійснює провадження, своєї мети в частині забезпечення законності та процесуальної дисципліни під час провадження. Процес контролю складається з установлення стандартів, вимірювання фактично здійсненої роботи і проведення корекції у тому разі, якщо досягнуті результати істотно відрізняються від установлених стандартів.

Вимоги до контролю закладено у таких принципах його здійснення, як постійність і оперативність, поєднання перевірки зверху і контролю знизу, об'єктивність, масовість і гласність, дієвість, плановість, економічність і науковість [11, с. 225].

Контрольна діяльність завжди проходить кілька стадій:

1) збирання інформації (шляхом одержання різноманітних статистичних звітів та іншої інформації, відвідування установ, особистого прийому громадян, їхніх звернень до органів або установ тощо).

2) аналіз зібраної інформації (отримана інформація являє собою перелік зведень, що вимагають обробки згідно з напрямками, що цікавлять контролюючі органи). Аналіз інформації проходить кілька стадій узагальнення, обумовлених потребами.

3) ужиття заходів щодо запобігання порушенням (одержання й аналіз інформації спрямовано на виявлення порушень під час провадження). Можна стверджувати, що виявлення порушень і відповідне реагування на них є основною метою всієї контрольної діяльності. Відразу після одержання і перевірки інформації про порушення порядку провадження контролюючий орган зобов’язаний ужити заходів щодо запобігання їм. Реагування має бути оперативним, оскільки протиправна діяльність особи, яка здійснює провадження, може послужити причиною значних збитків.

4) виявлення винних і притягнення їх до відповідальності (це заключний етап контрольної діяльності). Після усунення порушення контролюючий орган ініціює розгляд питання про притягнення до відповідальності винних у цьому порушенні.

Д. Н. Бахрах, С. Д. Хазанов, А. В. Дьомін називають викладене змістом контролю та подають до цього списку ще й перелік порушень, визначення їх причин та умов [2, c. 608], а О. М. Бандурка та М. М. Тищенко — сутністю та призначенням контролю [7, с. 195].

Контроль як спосіб забезпечення законності у справах про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно має певні ознаки, які властиві тільки контролю за цими провадженнями.

По-перше, між контролюючим органом (посадовою особою) і підконтрольним об’єктом переважно існують відносини підлеглості або підвідомчості: реєстратор прав БТІ перебуває у підлегло-ієрархічних відносинах з керівником цієї установи — начальником БТІ.

По-друге, об’єктом контролю у справах державної реєстрації речових прав є виключно законність провадження. Тому доцільність діяльності контрольованого, коли контролюючий має право втручатися в поточну адміністративно-господарську діяльність, не може бути об’єктом контролю. На відміну від інших видів управлінського контролю, описаного Ю.П. Битяком, Л. Л. Поповим та іншими дослідниками, закон (нормативний акт), як правило, надає значної свободи вибору органу виконавчої влади, не пропонуючи при цьому жорсткої моделі поведінки для кожної конкретної ситуації [15, с.441].

По-третє, контролюючий не наділений правом відміняти рішення контрольованого.

По-четверте, у відповідних випадках контролюючий має право застосовувати заходи дисциплінарної дії до контрольованого за допущені порушення.

До основних методів організації і здійснення контролю у спеціальній літературі відносять:

— метод ведення, що припускає твердий контроль за виконавцями і постійне внесення коректив у їхню діяльність. Його реалізація здійснюється шляхом повсякденного оперативного контролю за процедурами провадження: за порядком прийому документів, за повнотою та відповідністю документів, поданих на реєстрацію, за строками здійснення реєстрації;

— метод спостереження, тобто періодичний контроль, який використовується під час різних перевірок і не сковує ініціативи виконавців. Його реалізацією є, зокрема, цільові і разові перевірки [98, c. 66].

З урахуванням специфіки адміністративного права і ролі органів державної виконавчої влади, що здійснюють управлінські функції у галузі реєстрації речових прав на нерухоме майно, контроль слід поділити на: а) загальний; б) відомчий; в) підвідомчий; г) громадський.

Постанова Кабінету Міністрів України про затвердження Класифікатора набрала чинності з 1 січня 2009 р. Її застосування на практиці має сприяти покращенню роботи зі зверненнями громадян, а головне — дасть додатковий матеріал для розвитку законодавчого регулювання в цій сфері. Насамперед, йдеться про більш чітке правове регулювання порядку подання та розгляду звернень. Особливо важливо довести до громадян інформацію про повноваження органів державної влади щодо розгляду їхніх звернень, щоб досягти найточнішої адресності, зменшити кількість пересилань скарг від одних органів до інших. Цей обов’язок, на погляд автора дослідження, треба покласти на Міністерство юстиції України.

Слід відмітити, що майже всі законодавчі акти, прийняті останнім часом, містять норми, які передбачають питання оскарження дій посадових осіб. Усі вони регулюють питання практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади, об’єднання громадян відповідно до їх статусу пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів. Ці норми забезпечують громадянам можливість участі в управлінні державними і громадськими справами для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, установ, організацій незалежно від форм власності, підприємств, для обстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення.

ЛІТЕРАТУРА

1. Краткая философская энциклопедия / ред.-сост. Е. Ф. Губский, П.В. Кораблев и др. — М. : Прогресс, 1994. — 576 с.

2. Крашенинников П. В. Постатейный комментарий к Федеральному Закону «О государственной регистрации прав на недвижимое имущество и сделок с ним» / под общ. ред. П. В. Крашенинникова. — М. : Норма, 2004. — 644 с.

3. Кудрявцев В. Н. Право и поведение. / В. Н. Кудрявцев. — М. : Юрид. лит., 1978. — 191 с.

4. Кузьменко О. В. Гносологічна природа реєстраційного провадження / О. В. Кузьменко // Форум Права. — №2. — 2006. — С. 88 — 93 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: URL: http://www.nbuv.gov.ua/e—journals/FP/2006—2/06kovprp.pdf — Назва з екрану.

5. Кулинич П. Ф. Правові аспекти становлення державної реєстрації прав на нерухомість в Україні / П. Ф. Кулинич // Юридична Газета.— № 10 (70) — 31 травня 2006 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: URL: http://www.yur—gazeta.com/ oarticle/2239/— Назва з екрану.

6. Кутюргин С. И. Понятие, принципы и формы административно-процессуальной деятельности милиции: лекция / С. И. Котюргин. — Томск : Науч.-исслед. и ред.-издат. группа, 1973. — 33 с..

7. Лазарев В. В. Общая теория права и государства: учебник / В. В. Лазарев. — 2-е изд., перераб. и доп. — М. : Юристъ, 1996. — 472 с.

8. Лазарев В. В. Применение советского права / В. В. Лазарев. — Казань: Изд-во Казан. Ун-та, 1972. — 609 с.

9. Лазарев И. М. Административные процедуры в сфере взаимоотношений граждан и их организаций с органами исполнительной власти в Российской Федерации: дис. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.14 «Административное право, финансовое право, теория управления» / И. М. Лазарев. — М., 2002. — 199 с.

10. Леушин В. И. Теория государства и права / В. И. Леушин, В. Д. Перевалов. — Екатеринбург. —1996. — 338 с.

11. Литвинов И. В. Государственная регистрация прав на недвижимое имущество и сделок с ним. Этапы развития и основные источники правового регулирования: справочник / И. В. Литвинов, В. В. Парфененков, Е. В. Харитонов. — Смоленск : Регистрационная палата Смоленской обл., 2004. — 511 с.

12. Лихачов С. В. Дозвільне провадження в адміністративному процесі : дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес, фінансове право; інформаційне право» / С. В. Лихачов. — Х., 2001. — 177 с.

13. Лукашев О. А. Правове регулювання банківської діяльності: окремі аспекти предмета та системи фінансового права / О. А. Лукашев. — С.41 — 46.

14. Лунев А. Е. Вопросы административного процесса /А. Е. Лунев // Правознавство. — 1962. — № 2. — С. 27 — 33.

15. Малиновський В. Я. Державне управління: навч. посіб. / В. Я. Малиновський. — Луцьк : Вол. держ. ун-т ім. Лесі Українки, 2000. — 558 с.

16. Малихіна О. Є. Дослідження систем реєстрації об’єктів нерухомого майна і прав на них: автореф. магіст. роботи [Електронний ресурс] / О. Є Малихіна. — Донецьк. — Режим доступу: URL: http://masters.donntu.edu.ua/2006/ggeo/malykhina/diss/ index.htm.

17. Малько А. В. Теория государства и права: курс лекций / под ред. Н. И. Матузова. — М. : Юристъ, 1997. — 672 с.

18. Марченко М. Н. Проблемы теории государства и права: учеб. пособ. / под ред. М.H. Марченко. — М. : Проспект, 1999. — 504 с.

19. Мельник М. І. Правоохоронні органи та правоохоронна діяльність: навч. посіб. / М. І. Мельник, М. І. Хавронюк. — К. : Атіка, 2002. — 346 с.

20. Мельник Р. С. Забезпечення законності застосування заходів адміністративного примусу, не пов’язаних з відповідальністю: автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Теорія управління, адміністративне право і процес, фінансове право; інформаційне право» / Р. С. Мельник. — Х., 2002. — 21 с.