Застосування основних засобів виправлення і ресоціалізації

Відмінною рисою покарань, не пов’язаних з позбавленням засуджених волі, є те, що правообмеження засуджених, виражаючи кару, не супроводжуються застосуванням особливих цілеспрямованих заходів карально-виховної дії. Досягнення мети покарання забезпечується при цьому за рахунок виховних і превентивних властивостей самих каральних елементів [6]. Ця обставина зумовлює специфіку виконання, яке не пов’язане в даному випадку із застосуванням таких засобів виправлення і ресоціалізації, як залучення до суспільно корисної праці, цілеспрямована соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професіонально-технічне навчання. Свої особливості має участь громадськості в роботі з засудженими. Крім того, покарання, пов’язані з позбавленням засуджених волі, є триваючими, а покарання, не пов’язані позбавленням засуджених волі, відносяться, за рідкісним виключенням, до покарань одноактної дії. Перші мають чітко позначений термін, який одночасно є і терміном виконання. Одиницею числення других є не час, а інші показники, наприклад, вартісні, стосовно штрафу. Тому і термін виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням засуджених волі, задається не розмірами призначеного покарання, а практично доцільними можливостями його виконання в рамках терміну давності виконання обвинувального вироку [1, с. 278–279].

Із прийняттям КВК в Україні вперше з’явилися такі поняття, як виправлення та ресоціалізація. Виправлення вважалося метою покарання, а поняття ресоціалізації з’явилося вперше. Виправлення в цьому контексті слід розуміти не тільки як мету або результат, що досягається при застосуванні покарання, а і як процес, що передує ресоціалізації як кінцевій меті застосування кримінального покарання. На це вказує ч. 1 ст. 6 КВК України, де зазначається, що виправлення засудженого – це процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки. Причому, виправлення є необхідною умовою ресоціалізації – свідомого відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві [6].

Основними засобами виправлення і ресоціалізації засуджених є встановлений порядок виконання і відбування покарання, суспільно корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив.

Безумовно, засоби виправлення та ресоціалізації застосовуються з урахуванням особливостей кожного конкретного покарання. Є особливості застосування таких засобів і при виконанні та відбуванні покарань, не пов’язаних з позбавленням засуджених волі.

Суспільно-корисна праця засуджених

.
Такий основний засіб виправлення як суспільно корисна праця при виконанні одних видів покарань, не пов’язаних з позбавленням засуджених волі, безпосередньо виконується і входить у зміст покарання (громадські роботи, виправні роботи), стосовно інших діє як захід зовнішнього впливу.

У літературі впродовж значного часу існувала дискусія: чи є праця засуджених примусовою і чи є вона карним елементом? Не можна погодитися з поглядом І.М. Рагімова, який в якості однієї із цілей праці засуджених називає каральну ціль [16]. Праця засуджених, яка має виховні ознаки, не повинна використовуватися як засіб кари. Постановка перед працею, яка є одним із основних засобів виправлення, завдань кари анулює її виховне призначення.

Відповідно до ст. 45 Конституції України жодна людина у примусовому порядку не може бути залучена до праці. Залучення особи до примусової праці також суперечить Конвенції Міжнародної організації праці (МОП) «Про скасування примусової праці» (№105 від 25.06.1957 р.).

Але, відповідно до ст. 45 Конституції України, примусовою працею не вважається, зокрема, робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду.

Відсутність же трудової діяльності негативно (руйнівно) впливає на особистість [2, с. 11]. До того ж, праця не є виключно економічною категорією, вона має і педагогічні цілі [16, с. 65] та є одним з основних засобів виправлення, виконуючи важливу соціальну роль [2, с. 55].

Головне те, щоб процес відбування покарання та ресоціалізації осіб, засуджених до кримінальних покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, повністю відповідав п. 3 Європейських в’язничних правил щодо мети виправного впливу на засуджених, а саме: сприяв формуванню у засуджених почуття відповідальності, нахилів, здібностей, які допоможуть повернутися до суспільства, жити з повагою до закону та задовольнити свої життєві потреби власними силами після звільнення.

На це спрямоване залучення засуджених до суспільно корисної праці з урахуванням спеціальності, стану здоров’я, чітко визначеного робочого часу, справедливої оплати праці та відрахувань. Залучення на таких умовах до суспільно корисної праці дає змогу засудженому навіть на початковому етапі ресоціалізації відновити втрачені трудові навички, духовно відчути значущість виконуваної роботи.

Соціально-виховна робота із засудженими до покарань, не пов’язаних з позбавленням засуджених волі. Сутність індивідуальноїсоціально-виховної роботи полягає в корінній ломці антигромадських і антиморальних поглядів, тенденцій, схильностей, щосклалися,звичок і в одночасному формуванні нової поведінки, відповідноїсуспільним і моральним вимогам до особи людини.

Основою формування високих етичних якостей є самосвідомістьі самооцінка особи, якими визначаються і характер, і ступіньїї активності в процесі виправлення. Відповідно до Основних понять і принципів пенітенціарної науки, розробленим міжнародним тюремним конгресом в Цинцінаті в 1872 р. виділяєтьсяVI розділ поняття «самосвідомість і самодіяльність злочинців». Тут сказано: «Доля ув'язненого за весь період перебування у в'язниці повинна бути передана, в розумних межах, його власній ініціативі. Злочинець повинен бути поміщений в такі умови, в яких він міг би власними зусиллями постійно покращувати свій стан. Слід виділити, перш за все, особистий інтерес ув'язненого, який правильно прямує адміністрацією.У в'язниці, як і у вільному суспільстві, повинен існувати стимул щододосягнення деяких особистих привілеїв, які збільшуються залежно від зусиль самих ув'язнених. Зацікавлюючи злочинців в їх праці і добрійповедінці, необхідно розвивати у них корисну мету і навпаки. Особистий інтерес, повною мірою, здійснить легко то, чого не здатні досягти найстрогіші покарання і найпильніший режим» [12]. Тому найважливішою умовою етичного виховання є уміння вихователів шляхом застосування різноманітних методів, засобів і прийомів викликати у засудженого щире прагнення стати гідним громадянином суспільства.

Дієвим засобом підвищення ефективності діяльності кримінально-виконавчихінспекцій є організація їх самовиховання, здійснювана відповідно до основних положень педагогіки і психології [9].

У виховному впливі на засуджених до покарань, не пов’язанихз позбавленням волі, велику роль можуть зіграти громадські інспектори (вихователі, соціальні працівники). За відсутності суворої ізоляції засуджених і їх концентрації в спеціально створюванихустановах і органах складно здійснювати процес карально-виховного впливу. Завданнями громадських інспекторів єздійснення контролю за поведінкою засуджених в громадських місцяхі побуті, за відношенням до праці на виробництві, проведення з ними індивідуальноїроботи [18, с. 281].

Чинне кримінально-виконавче законодавство говорить про необхідність проведення із засудженими до покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, не соціально-виховної, а індивідуально-профілактичної роботи.

Досліджуючи сутність профілактично-виховного впливу, можна стверджувати, що це питання теорією і практикою до кінця ще не вивчене. Профілактично-виховний вплив сьогодні недостатньо висвітлений у юридичній літературі, в монографіях і наукових статтях, основна увага зосереджена на розгляді порядку виконання покарань, відрахуванню із заробітної плати осіб, які відбувають виправні роботи, порядку та умовах подання до умовно-дострокового звільнення від покарання, і значно менше говориться про профілактично-виховний вплив на засуджених, які перебувають на обліку в кримінально-виконавчій інспекції. Треба підтримати Н.А. Філіппова, який стверджує, що для того, щоб покращити ефективність виконання виправних робіт, треба вдосконалювати виховну роботу [10, с. 10].

А.Т. Потьомкіна під змістом виховної роботи з тими, хто відбуває, наприклад, такий вид кримінальних покарань, як виправні роботи, розуміє проведення тих чи інших заходів силами співробітників, а також їх участь у проведенні заходів виховного характеру за місцем роботи засуджених [14, с. 25–30]. У зв’язку з цим, типова послідовність виховної роботи з особами, засудженими до кримінальних покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, включає в себе комплекс заходів, що проводяться органами кримінально-виконавчої системи і власником підприємств, установ, організацій всіх форм власності, де відбувають покарання засуджені, які повинні систематично впливати на них з метою корекції їхньої поведінки.

Щодо профілактики, то її теоретичні основи глибоко і всебічно розроблені в працях кримінологів [3, с. 328]. Твердження про те, що профілактика є одним із важливих напрямків боротьби зі злочинами і злочинністю, не підлягає сумніву. Профілактична робота повинна інтенсивно вдосконалюватися і розвиватися поряд з різноманітними видами загально соціальної і професійної діяльності, які б забезпечували реалізацію кримінальної політики. Профілактика злочинів спирається на кримінальну політику, але, в той же час, і забезпечує її ефективність. Це дозволяє практикам і теоретикам більш детально зосередитися на специфічних питаннях функціонування профілактики стосовно засуджених до кримінальних покарань, не пов’язаних з позбавленням засуджених волі.

Виконання цього виду покарання в Україні здійснюють 711 підрозділів кримінально-виконавчих інспекцій. Згідно із ст. 13 КВК України та ст. 10 Закону України про Державну кримінально-виконавчу службу на них покладені обов’язки своєчасного виконання кримінальних покарань, не пов’язаних з позбавленням засуджених волі. Передусім, це обов’язки щодо обліку і контролю за поведінкою засуджених до позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадських робіт та виправних робіт. Крім того, здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання, вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років.

Даючи визначення поняття «профілактично-виховний вплив», на нашу думку, доцільно було б визначити його як самостійну специфічну діяльність кримінально-виконавчої інспекції [2, с. 58]. Визнаючи в теоретичному та практичному плані, що заходи профілактично-виховного впливу на засуджених, які перебувають на обліку в кримінально-виконавчій інспекції, проводяться підприємствами, установами і організаціями незалежно від форм власності формально, а інспекція в цих заходах участі майже не бере, доходимо висновку про необхідність підготовки спеціальної програми проведення профілактично-виховного впливу на засуджених, що мала б до того ж правове забезпечення [11]. Ця програма, як ми собі уявляємо, повинна включати роботу не тільки обліку кримінально-виконавчою інспекцією, але й обов’язкову участь власника підприємств, установ та громадських організацій, де засуджений працював до суду і буде відбувати покарання (паралельно, наразі, є необхідність розробити комплекс заходів щодо залучення підприємців, збільшення їх зацікавленості до профілактично-виховного впливу на цю категорію людей). З нашого погляду, під час підготовки цієї програми необхідно враховувати такі складові: характер злочину, скоєного засудженим; ставлення його до скоєного злочину; освіту, моральний і культурний розвиток;ставлення до умов відбування покарання; ступінь особистої дисциплінованості; особливості характеру; ставлення до себе й оточення; захоплення, уподобання, корисні нахили; улюблені заняття у вільний час.

Думається, було б доцільно розробити єдину систему профілактично-виховного впливу та прийняти відповідні положення. У зв’язку з чим потрібен комплекс заходів, що сприяли б успішному здійсненню цієї діяльності. На наш погляд, вони повинні включати в себе: вироблення єдиних вимог до засуджених, що перебувають на обліку в кримінально-виконавчій інспекції, закріплення в положенні їх прав і обов’язків; визначення місця і ролі громадських вихователів та інших осіб у виробничому колективі по роботі із засудженими, визначивши їм конкретні повноваження, що були б зафіксовані в «Положенні про єдину систему профілактично-виховного впливу»; вироблення системи заходів профілактично-виховного впливу на засуджених, які перебувають на обліку в інспекції, в робочий і неробочий час; визначення матеріального і морального заохочення учасників роботи із засудженими. Наприклад, виділення для цієї роботи кримінально-виконавчій інспекції спеціальних коштів (якусь частину від коштів, що надходять до державного бюджету); вироблення механізму взаємодії кримінально-виконавчої інспекції з іншими правоохоронними органами, власниками підприємств, установ та громадськими організаціями в проведенні заходів профілактично-виховного впливу на засуджених, що стоять на обліку в кримінально-виконавчій інспекції.

Таким чином, профілактично-виховний вплив включає в себе певний вид виправлення і ресоціалізації поведінки особистості засудженого, який перебуває на обліку в кримінально-виконавчій інспекції.

Як відомо, у науковому світі вже давно у вжитку такі поняття та відповідні терміни, як «ресоціалізація», «виправлення», «соціальна адаптація», «соціальний патронаж» тощо, які є проявом широких соціальних процесів та заходів, що є чинниками включення, виправлення і ресоціалізації, пристосування особистості до соціально прийнятних та підтримуваних державою алгоритмів позитивної поведінки, системи цінностей та ін.

Процес ресоціалізації, як частина соціалізації особи, як процес відновлення схвалюваних суспільством і державою навичок поведінки, супроводжується соціальною адаптацією (пристосуванням) особи та її виправленням (позитивними змінами).

Під соціальною адаптацією слід розуміти соціальний процес взаємодії особи з позитивним мікросередовищем шляхом певного пристосування до нього через спілкування, поведінку, діяльність, спрямований на сприйняття і раціональне усвідомлення властивих йому норм, традицій, цінностей, життєвих позицій, на встановлення рівноваги між їх особистісними установками і очікуваннями даного соціального середовища при наявності контролю з його боку [2, с. 35].

Соціальна адаптація особи розглядається як пристосування індивіда до умов соціального середовища, де соціальне середовище взаємодіє на свідомість і поведінку особи через діяльність, в яку ця особа включена, залучена.

Крім того, соціальна адаптація здійснюється за допомогою соціального патронажу – комплексу заходів державної підтримки та допомоги особам, що потребують сприяння у працевлаштуванні, подоланні житлових перешкод, запобіганню дії на них криміногенних факторів тощо [17].

Ресоціалізація визначає основні напрямки діяльності органів та установ кримінально-виконавчої служби. Вона передбачає засвоєння елементарних норм, цінностей і знань, необхідних і достатніх для того, щоб бути включеним в життя суспільства. Це допоможе засудженому на перших порах справлятися з необхідною кількістю ролей в звичайних умовах життя, а в перспективі буде слугувати основною базою для відновлення відповідного обсягу функцій нормального члена суспільства.

Ч. 2 ст. 6 КВК України розкриває суть терміну ресоціалізації засуджених і трактує останню як свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства, як повернення його до самостійного загально прийнятного соціально-нормативного життя в суспільстві. Необхідною умовою ресоціалізації засудженого вказана стаття називає виправлення засудженого як процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої законослухняної поведінки.

У світлі цих визначень необхідно розглядати ресоціалізацію засуджених як діяльність, спрямовану на поступове повернення в суспільство духовно і морально відродженої людини, яка не становить загрози для інших; як процес відновлення втрачених, а іноді й зовсім не прищеплених, соціально значущих позитивних зв’язків індивіда (засудженого) із суспільством.

Одним із найдійовіших засобів впливу на засуджених є індивідуальна робота – тобто цілеспрямована діяльність співробітників органів виконання покарань, кримінально-виконавча інспекція та інших соціальних інституцій для досягнення мети виправлення і ресоціалізації засуджених. Саме цим формам профілактично-виховного впливу надають перевагу у європейських виправних закладах, вбачаючи в цьому ефективний і дійовий засіб виправлення і ресоціалізацію засуджених. Ч. 2 ст. 123 КВК України недвозначно зазначає, що участь засуджених у виховних заходах враховується при визначенні ступеня їхнього виправлення, а також при застосуванні заходів заохочення і стягнення. До речі, новацією Кодексу є саме стимулювання законослухняної поведінки засуджених через диференційований виховний вплив аж до залучення засуджених до самовиховання.

Як бачимо, новий Кримінально-виконавчий кодекс у цілому охопив реально можливі засоби виправлення і ресоціалізації.

Загальноосвітнє і професійно-технічне навчання засуджених до покарань, не пов’язаних з позбавленням волі. Всі категоріїзасуджених мають право брати участь в культурній і загальноосвітнійдіяльності, яка направлена на усесторонній розвиток людської особиі задоволення її культурних потреб.

В ст. 53 Конституції України гарантуються загальнодоступність і безкоштовністьповної загальної середньої та професійно-технічної освіти, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Згідно із ст. 3 Закону України «Про освіту» держава гарантує загальнодоступність і безкоштовність освіти в усіх державних навчальних закладах.

Загальноосвітні програми направлені на вирішення завдань формування культури особи в цілому, адаптації особи в суспільстві, направлені на формування цілісності особи, його гармонійного виховання і розвитку. Процес професійної освіти і професійної підготовки засуджених, у тих випадках, коли це витікає із змісту покарання, в більшій мірі підходить для виконання головної мети покарання – виправлення засудженого.

Громадський вплив на засуджених до покарань, не пов’язаних з позбавленням волі.Чинне кримінально-виконавче законодавство до числа основнихзасобів виправленні засуджених, разом з іншими, відносить громадський вплив (ст. 6 КВК України).

Громадськість покликана надати істотну допомогу у вирішенні наступних завдань: у формуванні у осіб, засуджених до всіх без виключенняпокарань, поважного відношення до людини, суспільства, праці, норм, правил і традицій людського гуртожитку, в стимулюванні їх правослухняної поведінки [12, с. 159–160].

До громадськості відносятьсянеурядові державніі міжнародні громадські організації.

Як різносторонній і делікатний засіб дії, участь громадськостів процесі виконання покарань схильна до правового регулюванняу меншій мірі, ніж, наприклад, режим і праця. Останнім часом традиційні форми діяльності громадських організацій, які базувалисяна ідеологічній основі, істотно послабшали; ефективність нових ще не проявилася, а їх детально регламентувати – навряд чи це необхідно робити сьогодні. Корисність і актуальність різноманітноїучастігромадськості у виховному впливу на засуджених не викликаєсумнівів.

В реалізації такого основного засобу виправлення як громадська діяльність визначнароль належить вітчизняним і міжнародним правозахисним, а також громадським організаціям.

Література

покарання кримінальний позбавлення ресоціалізація

1. Кримінальний кодекс України: Наук.-практ. коментар / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, С.Б. Гавриш та ін.; За заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.: Концерн Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 1196 с.

2. Кримінально-виконавче законодавство України. – К.: Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2005. – №3. – 432 с.

3. Кримінально-виконавче право України: Підруч. для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. проф. А.Х. Степанюка. – Харків: Право, 2005. – 256 с.

4. Кримінально-виконавчий кодекс України: Прийнятий 11 липня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – №3–4. – Ст. 21.

5. Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар / За заг. ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка. – 2-е вид., перероб. та доп. – Київ: Форум, 2004. – Ч. 2. – 426 с.

6. Криміногенна ситуація в Україні у 2005 році. Основні показники оперативно-службової діяльності органів внутрішніх справ // Преступление и наказание. – 2006. – №3 (563). – 10 февр. – С. 3–6.

7. Крутер М.С. Методологические и прикладные проблемы изучения и предупреждения преступности молодежи: Автореф. дис. … доктора юрид. наук: 12.00.08 / Всероссийский НИИ МВД России. – М., 2002. – 54 с.

8. Крюкова Н.И. Преступность несовершеннолетних в России, ее причины и пути преодоления: Автореф. дис.доктора юрид. наук: 12.00.08 / Всероссийский НИИ МВД России. – М., 1997. – 38 с.

9. К
ури Х. Имеет ли наказание превентивный эффект? // Правоведение. – 2001. – №3. – С. 143–157.

10. Курс советского уголовного права. Т.3 / Под ред А.А. Пионтков-ского, П.С. Ромашкина, В.М. Чхиквадзе. – М.: Наука, 1970. – 350 с.

11. Курс уголовного права. Общая часть: Учеб. для вузов: В 2 т. / Под ред. док. юрид. наук, проф. Н.Ф. Кузнецовой и канд. юрид. наук, доц. И.М. Тяжковой – М.: Зерцало, 1999. – Том 2: Учение о наказании. – 400 с.

12. Лазуткин А.И. Социально-правовая характеристика принципов института назначения наказания и иных мер уголовно-правового характера // Российский следователь. – 2004. – №9. – С. 21–23.