Зміст

Вступ

Розділ І Характеристика Конституції УСРР 1919 року

1.1 Структура і зміст Конституції 1919 року

1.2. Центральні та місцеві органи влади за Конституцією 1919 року

Розділ ІІ Конституція України 1929 року

2.1 Структура і зміст Конституції 1929 року

2.2 Центральні та місцеві органи влади

Розділ ІІІ Конституція України 1937 року

3.1 Структура та зміст Конституції УРСР 1937 року

3.2 Центральні та місцеві органи влади та управління УРСР

Розділ IV Конституція України 1978 року

4.1 Підготовка і прийняття Конституції Української РСР 1978 року

4.2 Зміст та структура Конституції України 1978 року

4.3 Центральні та місцеві органи влади

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

В правовій системі сучасної держави головним нормативним актом найчастіше є Конституція.

Конституція -- це єдиний правовий акт вищої юридичної сили, за допомогою якого народ чи органи держави, які виступають від його імені, встановлюють основні принципи устою суспільства і держави, форми безпосередньої демократії, визначають статус державної влади і місцевого самоврядування, механізм їх здійснення, закріплюють права і свободи людини і громадянина.

Конституціалізм - це теорія і практика конституційного будівництва. Він становить собою особливу систему конституційно-правових відносин, які опосередковують у загальному вигляді повновладдя народу, його суверенітет.

Історія становлення українського конституціоналізму охоплює значний період, починаючи аж з "Пактів й конституції законів та вольностей війська Запоріжського" Пилипа Орлика (1710 р.). І закінчуючи Конституцією прийнятою, Верховною Радою України 28 червня 1996 року. Всі нормативні документи конституційного характеру, що були прийняті за цей період, залишили свій слід у формуванні української державності.

Вихідним в теорії конституції є вчення про її сутність. Сутність конституції -- це її внутрішня основа, смисл, найбільш важливі якості і властивості, які визначають всі структурні та функціональні характеристики основного Закону суспільства й держави.

Відокремлюють різні точки зору щодо сутності конституції.

За часів радянської влади на Україні було прийнято не одну Конституцію. Всі Конституції, що приймалися в часи радянської влади на Україні наклали суттєві відбитки на подальше творення української державності аж до періоду перебудови у 80-90 роки.

Розділ І Характеристика Конституції УСРР 1919 року

1.1 Структура і зміст Конституції 1919 року

На початку березня 1919 року відбувся ІІІ з’їзд Комуністичної партії більшовиків України. На цьому з’їзді був розглянутий проект Конституції. Вона мала закріпити диктатуру пролетаріату у формі Республіки Рад.

6 березня 1919 року у Харкові відкрився ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад1
, на який прибули 18887 делегатів, з яких 1435 були комуністами. На цьому з’їзді в основному зверталася увага на необхідності зміцнення радянського ладу. Також були розглянуті військове, продовольче і земельне питання, заслуханий звіт Тимчасового робітничо-селянського уряду України.

Проект Конституції УСРР був затверджений з’їздом Рад. У даній Конституції було проголошено диктатуру пролетаріату. На думку деяких вчених, це було чисто функцією.

Завдання, основні положення, принципи Конституції 1919 року були обумовлені історичними процесами, що відбувалися на даний період у суспільстві, існуючою політичною та економічною політикою правлячої верхівки.

Українська Соціалістична Радянська Республіка визначалась як – “організація диктатури працюючих та експлуатуємих мас пролетаріату і біднішого селянства для перемоги над віковими гнобителями й експлуататорами-капіталістами та комуністами [4] (Розділ І, пункт 1).

Вся Конституція 1919 року мала три розділи та 35 статей.

Перший розділ мав назву “Основні постанови” і містив 5 статей.

Другий розділ мав два підпункти: “А” – Організація радянської влади і “Б” – Організація радянської влади на місцях.

Третій розділ Конституції “Декларація прав і обов’язків працюючого і експлуатуємого народу України” містив статті з 22 по 33 і проголошував права працюючих та “конституційний” принцип – “не працюючий не їсть”2
.

Глава “”В” третього розділу “Про герб і прапор УССР” містила опис герба та прапора, складалася з 2 статей.

В цілях здійснення свого основного завдання УСРР:

а) проводить в життя заходи, що безпосередньо направлені до знищення існуючого економічного устрою і виявляються у спонукуванні приватної власності на землю і на всі інші засоби виробництва;

б) в області будівництва державного життя закріплює владу за робітничим класом, встановлюючи здійснення державної влади, виключно працюючими масами і цілком усуваючи пануючі класи від таких повноважень;

в) утворює для працюючих мас можливість користуватися правами (свободою живого і друкованого слова, зборів і спілок), позбавляючи цих прав пануючі класи і спільні з ними по своїй політичній позиції громадські групи;

г) організовує озброєну оборону здобутків соціалістичної революції притягненням до цієї оборони всіх трудових елементів країни.

1.2 Центральні та місцеві органи влади за Конституцією 1919 року

щоб визначити вихідні положення функціонування державної влади за Конституцією УСРР 1919 року необхідно з’ясувати такі питання:

1) що є джерелом державної влади;

2) який зміст цієї влади;

3) які конституційні принципи організації і діяльності державної влади є основоположними;

4) що покладено в основу розподілу функцій здійснення державної влади;

5) яка система державних органів, що здійснюють державну владу;

6) хто є суб’єктами в конституційно-правових відносинах з приводу організації та здійснення державної влади;

7) яка мета здійснення державної влади.

Історики та фахівці конституційного права зазначають, що “саме теоретичні розробки змісту державної влади за радянської доби не здійснювались… Автори радянського державного права взагалі уникали розкривати зміст даної категорії як інституту цієї галузі права”3
.

Центральна радянська влада за Конституцією мала такі свої органи на Україні:

1. Всеукраїнський з’їзд Рад Робітничих, Селянських та Червоноармійських депутатів;

2. Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад (ВЦВК);

3. Раду Народних Комісарів (РНКР) – (Розділ ІІ, пункт 7).

Вищим органом виконавчої і розпорядчої влади України за Конституцією 1919 року (ст. 26) була Рада Народних Комісарів УСРР. Згідно із п. 15, вона складалася з Голови та Народних Комісарів, в число яких входили:

1) всі керівники окремими відділами ВЦВКР;

2) інші особи, що обиралися окремо ВЦВКР на його розсуд.

Рада Народних Комісарів мала право брати на свій розгляд питання і справи, що стосувалися законодавства та загального керування країною і вирішувати їх при наявності загального або спеціального уповноваження ВЦВКР.

До виключного відання ВЦВКР згідно з п. 11 Розділу ІІ Конституції належали:

- вибори і звільнення Народних Комісарів та Голови Ради Народних Комісарів;

- розлад державних прибутків та зборів між центральною і місцевою владою;

- визначення порядку виборів місцевих органів Радянської влади, норми представництва і загальних постанов щодо внутрішньої організації цих органів. Означених меж відання та влади між ними.

ВЦВКР відповідав перед Всеукраїнським з’їздом Рад і обирався останнім в кількості по призначенню з’їзду Рада Народних Комісарів відповідала і перед Всеукраїнським з’їздом Рад і перед ВЦВКР.

Що стосується місцевих органів влади, то такими на місцях були міські та сільські Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів і обрані ними виконкоми, а також губернські, повітові та волосні з’їзди Рад та їх виконкоми (п. 18 Розділу ІІ Конституції).

Із аналізу положень Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки 1919 року можна зробити висновок, що вони приймалися виходячи з основних завдань диктатури пролетаріату – придушення контрреволюційних намірів з боку заможних класів та переходу від буржуазного ладу до соціалізму. Цим обумовлювалось і створення та функціонування існуючої на той час системи центральних та місцевих органів влади, що суттєво відрізняється від сьогоднішньої.

По Конституції 1919 року не мали підґрунтя для існування органи судової влади, прокуратури та адвокатури. Не було єдиної системи судових установ, а існували різноманітні революційні трибунали. Відповідні зміни були внесені лише у 1922 році із затвердженням “Положення про судоустрій УСРР” ВЦВК. Що стосується створення державної прокуратури – органу з нагляду та адвокатури, то з їх приводу нормативні документи теж були прийняті у 1922 році.

Дана ситуація склалася у зв’язку із запровадженням на території України політики “воєнного комунізму”, беззаконня, позасудової репресії, від яких відмовились лише з переходом до нової економічної політики.

Розділ ІІ Конституція України 1929 року

2.1 Структура і зміст Конституції 1929 року

Перетворення, що сталися в усіх сферах життя України, потребували внесення значних змін до Основного Закону республіки – Конституції УСРР. Насамперед, це було обумовлено утворенням єдиної союзної держави – СРСР, у складі якої перебувала тепер Україна. ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад дав спеціальне доручення ВЦЦВК “згідно із договором про утворення Союзу РСР і Конституцією СРСР переглянути Конституцію УСРР та подати її на затвердження майбутньому ІХ Вснукраїнському з’їздові Рад”. Зміни випливали також із факту проведення нової економічної політики. Необхідно було законодавче закріпити в Конституції утворення Молдавської АСРР у складі УСРР, а також перехід республіки на триступеневу систему управління в результаті завершення адміністративно-територіальної реформи 1925 року.

ІХ Всеукраїнський з’їзд Рад (3-10 травня 1925 р.) постановою “Про зміну Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки” затвердив невідкладні зміни в діючій Конституції УСРР і доручив ВЦЦВК підготувати до чергового з’їзду Рад перероблений текст Конституції.

Зміни головним чином були пов’язані із розподілом компетенції. Відомо, що з цих питань у ході конституційного процесу виникло багато розходжень між прихильниками “Націонал-більшовизму” (К. Раховський, М. Скрипник), яких звинувачували у “конфедералізмі”, та сталінській “автономізації”, яку в Україні підтримували Д. Мануїльський та деякі інші політичні діячі. Як відомо, перевагу було віддано ідеї федералізму, яка хоч і не гарантувала Україні, як суб’єкту радянської федерації, по-справжньому самостійного правового статусу, все ж сприяла закріпленню її державного статусу.

15 травня 1929 року ХІ Всеукраїнський з’їзд Рад одноголосно затвердив нову Конституцію УСРР. За своєю структурою Основний Закон значно відрізнявся від Конституції 1919 року. Нова Конституція складалася з 82 статей і п’ятьох розділів. До останнього розділу Конституції увійшла й стаття про столицю УСРР4
.

У статті 1 Конституції Українська Республіка проголошувалась соціалістичною державою робітників і селян, де вся “влада” належить Радам робітничих, селянських, червоноармійських депутатів. Таким чином, державна форма у вигляді Республіки Рад, як і раніше, визнавалася Конституцією класовою організацією.

Нові, принципового значення положення Конституції УСРР 1929 року були сформульовані в статті 2 і статті 3, де визначався правовий статус Української СРР, її залежність від союзного центру.

Так, Україна мала свою Конституцію, але таку, яка відповідала Конституції СРСР. За нею визнавалось право на власне законодавство і управління, але за умовою визнання зверхності загальносоюзних законодавчих актів.

2.2 Центральні та місцеві органи влади

система вищих органів влади і управління за Конституцією 1929 року залишалася такою ж, як і в редакції Конституції 1919 року.

Найвищими органами влади визнавалися Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, Всеукраїнський Центральний виконавчий комітет і Президія ВЦЦВК. Розпорядчим і виконавчим органом ВЦЦВК був Раднарком УСРР.

Ці органи мали виняткове право видавати декрети і постанови як акти найвищої юридичної сили, через які здійснювалась воля правлячої, а з часом і єдиної політичної партії, що фактично, забезпечувало диктатуру партії більшовиків.

Органом виконавчої державної влади і найвищим представницьким органом в Україні був Всеукраїнський з’їзд Рад (ст. 22 Конституції 1929 року), який відбувався один раз на два роки згідно з Конституцією 1929 р.

Конституція 1929 р. встановила нову періодичність скликання з’їздів Рад. Відповідно до ст. 23 Конституції чергові Всеукраїнські з’їзди Рад скликали ВЦЦВК один раз на два роки. До виконавчої компетенції Всеукраїнського з’їзду Рад було віднесено затвердження змін і доповнень до Конституції Української СРР і Конституції Молдавської АСРР, зміни кордонів Молдавської АСРР, вибори Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету і вибори представників Української СРР до Ради Національностей ЦВК СРСР.

Конституція УСРР 1929 р. залишила в силі всі права і свободи трудящих, проголошені Конституцією УСРР 1919 року. Вона закріпила рівноправність громадян незалежно від їхньої расової і національної ознаки. Конституція гарантувала всім національностям, які проживали на території України, можливість користуватися своєю рідною мовою.

Місцевими органами влади Конституція УСРР 1929 р. визначала Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, районні і окружні з’їзди Рад, а також їхні виконавчі комітети. Районі і окружні з’їзди скликалися один раз на рік. Виконкоми обиралися з’їздами Рад і в період між з’їздами були вищими органами влади на місцях.

Протягом 1932 року в Україні було створено перші сім областей: Харківську, Київську, Вінницьку, Дніпропетровську, Одеську, Донецьку та Чернігівську. З часом, в результаті територіальних змін в УРСР та адміністративного перерозподілу формувались нові адміністративні одиниці. На кінець існування УРСР було 25 областей і дві адміністративні одиниці республіканського підпорядкування – міста Київ і Севастополь.

Така строката палітра адміністративно-територіального устрою в 20-30-х рр. визначала і структуру органів радянської влади на місцях. Але характерним для цього періоду залишилось одне – вищим органом радянської влади в будь-якому адміністративно-територіальному утворенні за Конституціями 1919 – 1929 рр. були Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, з’їзди Рад – губернські, окружні, районні (залежно від етапу реформування адміністративно-територіальної системи). В період між з’їздами Рад уся повнота влади на місцях належала виконавчим комітетам, сформованих з’їздом. Виконкоми утворювали відділи, які контролювали всі галузі місцевого господарського і культурного життя, звітували перед з’їздом Рад та виконкомом вищого рівня.

Розділ ІІІ Конституція України 1937 року

3.1 Структура та зміст Конституції УРСР 1937 року

У середині 30-х років керівництво Комуністичної партії дійшло висновку про необхідність внесення “демократичних” змін до Конституції СРСР 1924 року, а також до конституцій союзних і автономних республік. Вперше це питання було винесене на обговорення у 1935 році на лютневому Пленумі ЦК ВКП(б). Таким чином намічалося утворити видимість подальшої демократизації державного ладу. Про які вибори до державних органів могло йтися, якщо й після прийняття Конституції 1936 року ніхто нікого не обирав? У будь-якому виборчому окрузі балотувався лише один депутат, кандидатура якого висувалася відповідним партійним керівництвом. Був підготовлений досить демократичний за зовнішніми показниками проект Основного закону СРСР, розглянутий на червневому Пленумі ЦК ВКП(б). Проект Конституції було схвалено Президією ЦВК СРСР і винесено на всенародне обговорення. Зовнішньо активно відбувалося воно й на території України.

У підсумку все звелося до загального схвалення проекту Конституції. В умовах терору 30-х років мало хто б намагався критикувати цей проект, який навіть не містив реальних гарантій захисту прав людини.

VII Всесоюзний з’їзд Рад 5 грудня 1936 року одноголосно затвердив і ввів у дію нову Конституцію СРСР 1936 р.

Прийняття Конституції Союзу РСР вимагало нових республіканських конституцій, у тому числі й Конституції УСРР. Розробка проекту Конституції УСРР нагадувала процес, який вже відбувався на союзному рівні. 13 липня 1936 року Президія ЦВК УСРР утворила конституційну комісію, до складу якої увійшли державні та партійні провідники України: Петровський, Косіор, Постишев, Затонський, Любченко, Якір та інші. Наприкінці 1936 р. Президія ЦВК УСРР прийняла проект Конституції, запропонований конституційною комісією, за основу. Після всенародного “Обговорення” він був переданий на розгляд Надзвичайного XVI з’їзду Рад УСРР, який відкрився 25 січня 1937 р., 30 січня з’їзд Рад постановив: “Проект Конституції (Основного Закону) Української Радянської Соціалістичної Республіки в редакції, поданій Редакційною Комісією З’їзду, затвердити”. Одночасно з’їзд дав доручення ЦВК у відповідності з новою Конституцією УРСР розробити й затвердити положення про вибори, а також визначити строк виборів до Верховної Ради республіки.

Конституцію УРСР 1937 року побудовано у відповідності з Конституцією СРСР 1936 р. Вона майже повністю відбивала союзну Конституцію, відтворювала її принципи, копіювала основні положення. обидві Конституції мали демагогічний характер і були як би поза часом і простором. Численні положення Конституції УРСР, як і Конституції СРСР, особливо про права людини, насправді не діяли. Вони мирно співіснували з репресивною машиною, масовими арештами, розстрілами. Основний Закон за формою був демократичним, але повністю відірваним від реального життя.

Конституція УРСР 1937 р. складалася з 146 статей, об’єднаних у 13 розділів.

Розділ 1, присвячений суспільному устрою, був побудований на соціалістичних засадах. Україна визначалась як “соціалістична держава робітників і селян”, де політичну владу становлять Ради депутатів трудящих. Економічною основою УРСР визнавались соціалістична система господарства і соціалістична власність на знаряддя та засоби виробництва, яка мала форму державної або кооперативно-колгоспної власності.

Особливе значення мав розділ 2, присвячений державному устрою. Згідно зі ст. 13 Конституції УРСР “добровільно об’єдналася з іншими рівноправними Радянськими Соціалістичними Республіками” в союзну державу – СРСР. Конституція підкреслювала, що територія УРСР не могла бути змінена без згоди республіки. Найбільш важливим було положення про те, що “Українська РСР зберігає за собою право виходу з Союзу Радянських Соціалістичних Республік”. Проте, як свідчила практика, такі принципи об’єднання, як добровільність та рівність, були не декларацією, що не відповідала дійсності, а право виходу з СССР – фікцією. Реально діючими були лише статті Конституції УРСР 1937 року, де йшлося про те, що кожний громадянин України є громадянином СРСР і що !УРСР здійснює державну владу самостійно” тільки поза межами ст. 14 Конституції СРСР, де визначені права і компетенція вищих органів влади і управління СРСР.

В наступних розділах Конституції йшлося про структуру, порядок утворення, компетенцію та основні форми діяльності центральних і місцевих органів державної влади і державного управління.

3.2 Центральні та місцеві органи влади та управління УРСР

прийняту в 1937 році Конституцію УРСР (згідно з нею назва держави змінилася з Української Соціалістичної Радянської Республіки на Українську Радянську Соціалістичну Республіку) було створено відповідно до Конституції СРСР 1936 р., що й обумовило уніфікацією вищих органів державної влади союзних республік, фактично до розпаду в 1991 р. Союзу РСР.

За Конституцією Української Соціалістичної Радянської Республіки 1937 року вищим органом державної влади УРСР ставала Верховна Рада, яка обиралася громадянами України строком на 4 роки. Віднині це був єдиний законодавчий орган УРСР. Інші органи такого права вже не мали, як це було раніше. Верховній Раді належали всі права, які мала республіка: прийняття Конституції УРСР, встановлення адміністративно-територіального поділу республіки, видання законів, охорона державного порядку і прав громадян, затвердження народногосподарського плану і бюджету республіки.

Верховна Рада УРСР обирала Президію – постійно діючий колегіальний орган у складі голови, його заступників, секретаря та членів. Президії надавались такі повноваження: скасовування рішень Раднаркому УРСР, рішень і розпоряджень обласних рад депутатів трудящих, звільнення з посад і призначення наркомів УРСР (в період між сесіями Верховної Ради). Компетенцію Президії Верховної Ради стало також надання прав громадянства, почесних звань, помилування громадян після судових ухвал. Слід зазначити, що усім більш-менш важливим актам вищезгаданих органів державної влади передували рішення відповідних партійних структур, які не тільки контролювали, а й часто заміщали державні органи, фактично здійснюючи їх функції.

Верховна Рада також утворювала уряд – Раднарком УРСР, який був найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади. Він мав право видавати постанови і розпорядження “на основі і на виконання законів СРСР і УРСР, постанов і розпоряджень Ради Народних Комісарів СРСР” і перевіряти їх виконання.

До складу Раднаркому УРСР входили голова Раднаркому, його заступники, голова державної планової комісії УРСР, уповноважений комітету заготівель СРСР, начальник управління у справах мистецтв, уповноважені загальносоюзних наркоматів і 14 наркоматів УРСР, 10 з яких очолювали союзно-республіканські наркомати і тільки 4 – республіканські (освіти, місцевої промисловості, комунального господарства, соціального забезпечення). Така структура Раднаркому свідчила про дуже сильну централізацію в справах державного управління.

Місцевими органами державної влади в областях, округах, районах, містах і селах України були Ради депутатів трудящих, які “обиралися” населенням відповідних адміністративних одиниць строком на два роки.

Конституція УРСР 1937 р. не передбачала такого інституту влади, як з’їзди місцевих Рад. Відповідно до неї встановлювався сесійний порядок діяльності місцевих рад депутатів трудящих. На сесіях обиралися виконкоми (голова, його заступники, секретар та члени виконкому), затверджувався склад постійних комісій, утворювались органи управління господарським і культурно-політичним будівництвом на своїй території – відділи та управління. Такі органи підпорядковувались самій Раді, що їх утворила, та галузевій структурі Раднаркому УРСР.

Важливо зазначити, що місцеві органи радянської влади всіх рівнів діяли під постійним контролем територіальних структур правлячої партії, які повністю відповідали адміністративно-територіальному поділу і мали аналогічний орган у тій чи іншій адміністративній одиниці. Стратегія і зміст рішень місцевих органів радянської влади визначались саме ними.

Розділи 5 і 6 Конституції закріплювалися органам влади і управління Молдавської АРСР.

У розділі 19 Конституції закріплювалися основні права і обов’язки громадян УРСР, які отримували право на працю, відпочинок, матеріальне забезпечення в старості, а також в разі хвороби і втрати працездатності, на освіту та ін.

В ст. 124 Конституції йшлося про свободу слова, друку, зборів і мітингів, вуличних походів і демонстрацій, тобто про свободи, які були просто неможливі в умовах тоталітарної системи. В той час, коли провадились незаконні обшуки і арешти, здійснювались масові репресії, в Конституції урочисто проголошувалась недоторканість особи, житла та ін.

Конституція 1937 р. була побудована таким чином, що сама її структура абсолютизувала державу. Серед 13 її розділів розділ про права та обов’язки громадян займав лише десяте місце, до того ж мав декларативний характер. Всебічний розвиток особи в цій Конституції розглядався не як мета соціалістичного будівництва, а як засіб досягнення мети – побудови сталінської моделі соціалізму.

Усе це свідчило про те, що Конституція УРСР, як і Конституція СРСР, не забезпечувала втілення в життя багатьох своїх положень. Реальна практика сталінщини перекреслювала демократичність Конституції УРСР 1937 р.

Не захищала Конституція УРСР і національні права українського народу. Розпочата ще з 20-х років українізації не просто припинилась, вона почала тепер розглядатися під тиском Сталіна як прояв націоналізму, наслідками чого стали розгром української науки, культури, знищення українських провідних кадрів. Зазнали утисків і національні меншості. У квітні 1938 року було видано постанову ЦК КП(б)У, згідно з якою створення в Україні навчальних закладів національних меншостей визнавалось насадженням осередків буржуазно-націоналістичного впливу. В наступному році були ліквідовані національні райони та національні сільські Ради.

Серйозних змін зазнала виборча система. Конституція УРСР 1937 р. відмовилась від виборів, де робітничий клас мав переваги над селянством, а значна частина населення взагалі була позбавлена виборчих прав, від виборів багатоступеневих та відкритих. Згідно зі ст. 133 Конституції вибори до Рад депутатів трудящих усіх ступенів провадились на основі “загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні”. Як уже зазначалось, справжніх виборів у дійсності не провадилось, це була лише ширма, яка прикривала тоталітарний режим.

На відміну від Конституції УСРР 1929 р., де не розглядалися питання, пов’язані з організацією та діяльністю судово-прокурорських органів, Конституція 1937 р. мала спеціальний розділ, присвячений суду та прокуратурі. Тут визначався порядок утворення судово-прокурорських органів, проголошувались основні принципи їх діяльності. В Конституції багато говорилося про зміцнення соціалістичної законності, право обвинуваченого на захист, процесуальні гарантії особи. Але практика була зовсім іншою. Виключний порядок судочинства у справах про терористичні акти, діяльність особливої наради при НКВС СРСР, терор і репресії – все це було несумісним з принципами, проголошеними Конституцією УРСР 1937 року.

Розділ IV Конституція України 1978 року

4.1 Підготовка і прийняття Конституції Української РСР 1978 року

негативні явища в політичній системі радянського суспільства, в тому числі її головному елементі – Радянській державі, затушовувалися парадними фразами про всемірний розвиток демократії, що було не більше ніж демагогією.

Найяскравіший приклад цьому – прийняття Конституції СРСР 1977 р. і на її основі – конституцій союзних та автономних республік.

Необхідність прийняття нових союзних та республіканських конституцій була соціально обумовлена. Ліквідація культу особи Й.Сталіна, певне розширення наприкінці 50-х років повноважень союзних республік, визнання того, що Радянський Союз із держави диктатури пролетаріату перетворився у загальнонародну державу, деякі кроки, пов’язані з розбудовою демократичних інститутів, виникнення опозиційних рухів, учасники яких були заплямовані офіційною пресою як дисиденти, - все це вимагало здійснення якихось прогресивних кроків. І хоч після усунення від керівництва державою М.Хрущова у 1964 році мали місце спроби повернення до старого, відкрито цього вже не можна було зробити. Навпаки, треба було йти шляхом демократичного розвитку країни, водночас гальмуючи процес в інтересах правлячої номенклатури5
.

За таких умов і почався новий етап розвитку конституційного процесу в Україні. Його повністю було зорієнтовано на норми та положення Конституції СРСР 1977 року.

Рішення про конституційну реформу було прийнято ще в 1962 році. Але ідея швидкого вступу до комуністичного суспільства в кінці 60-х років поступово розчиняється у нових формулюваннях. Все настирніше стали підкреслюватися такі моменти, як активне залучення громадян в управління суспільством, підвищення ролі громадських організацій, зміцнення громадського самоврядування року. Тоді ж проект був схвалений Пленумом ЦК КПРС6
.

Слід відмітити, що спочатку робота над проектом Конституції України ґрунтувалась на досить демократичних засадах. Було створено конституційну комісію на чолі з першим секретарем Компартії України В.Щербицьким та організовано спеціальну робочу групу, до складу якої увійшли фахівці-державознавці. Робоча група інтенсивно працювала, на її засіданнях жваво обговорювалися принципові й поточні питання, пов’язані з підготовкою проекту Конституції, хоч усі розуміли, що жодній із союзних республік не вдасться закласти у проект нової Конституції щось специфічно національне, особливе, властиве саме цій республіці.

Порядок прийняття Конституції СРСР 1977 р. був витриманий в демократичному дусі. Після розгляду Президією Верховної Ради СРСР і травневим (1977 р.) пленумом ЦК КПРС проекту конституції, він був оприлюднений для загального обговорення, що тривало майже чотири місяці. В перебігу обговорення документа одержано близько 400 тисяч пропозицій, але врахована була лише невелика частина поправок, які носили головним чином редакційний характер. Проект Конституції знову обговорювався на пленумі ЦК КПРС і 7 жовтня позачерговою сесією Верховної Ради СРСР його було затверджено.

Конституцією УРСР було розроблено у повній відповідності з Конституцією СРСР і затверджено у 1978 р. Верховною Радою УРСР. Вихідними для змісту конституцій стали тези про те, що в країні побудовано суспільство розвинутого соціалізму і у зв’язку з цим наростає процес соціальної однорідності. Положення конституцій не враховували реалій суспільного розвитку і не відповідали їм, більшість з них мали декларативний характер. Наприклад в Конституції СРСР відзначалося, що “вся влада в СРСР належить народові”. Проте в дійсності народ був відчужений від участі в управлінні державними і суспільними справами, а представницькі органи відтіснив апарат, який все більше бюрократизувався. СРСР був псевдонародною державою. Конституція СРСР проголошувала широке коло прав і свобод громадян, присвятивши цьому окрему главу. Однак механізм реалізації прав громадян був ненадійний, а то і взагалі відсутній. Для реалізації найбільш суттєвих соціально-економічних прав, наприклад, права на житло або на охорону здоров’я7
.

4.2 Зміст та структура Конституції України 1978 року

20 квітня 1978 року Верховна Рада УРСР прийняла Конституцію УРСР.

Вона складалася з преамбули і десяти розділів:

- основи суспільного ладу і політики;

- держава і особа;

- національно-державний і адміністративно-територіальний устрій УРСР;

- Ради народних депутатів УРСР;

- місцеві органи державної влади і управління УРСР;

- державний план економічного і соціального розвитку УРСР;

- державний бюджет УРСР;

- правосуддя, арбітраж і прокурорський нагляд;

- герб, прапор, гімн і столиця УРСР;

- дія Конституції УРСР і порядок її зміни.

Текст Конституції УРСР 1978 року містив 171 статтю і майже повністю відповідав Конституції СРСР 1977 року. За Конституцією, УРСР визнавалася суверенною радянською соціалістичною державою. Важливою ознакою суверенітету республіки було те, що вона мала право зносин з іноземними державами. Головною гарантією суверенітету було закріплення за союзною республікою права виходу із складу СРСР, але механізму здійснення цього права передбачено не було, що свідчило про декларативний характер даної конституційної норми. Нова Конституція була пронизана ідеями, що були спрямовані на зміцнення командно-адміністративної системи. Ст. 6 Конституції проголошувала комуністичну партію “керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром її політичної системи”.

Декларативні лозунги Конституції в значній мірі розходились з реальним життям. Так, ст. 48 гарантувала громадянам України свободу слова, друку, зборів, мітингів і демонстрацій. Ст. 49 надавала право об’єднуватись у громадські організації, що сприяють розвитку політичної активності та самосвідомості, задоволенню їх різноманітних інтересів. Ст. 52 гарантувала громадянам недоторканість особи, ніхто не міг бути заарештований інакше як на підставі судового рішення або за санкцією прокурора8
. Але фактично ці статті не збігалися з реальним життям.

Водночас не можна заперечувати того факту, що Конституція УРСР закріпила низку демократичних інституцій у межах, визначених правлячим режимом. Україна проголошувалася народною державою, заснованою на принципах народовладдя і верховенства Конституції та чинних законів, декларувалося, що трудові колективи є важливими суб’єктами політичного життя країни, що основним напрямом розвитку політичної системи суспільства є подальше розгортання демократії, багато уваги було приділено проголошенню прав-намірів. Однак, як показало життя, усі демократичні положення, проголошені конституцією, здебільшого мали формальний характер. А зберігалося й зміцнювалося фактичне панування комуністичної партії, яка проголошувалася провідною політичною силою суспільства”9
.

4.3 Центральні та місцеві органи влади

формування не тоталітарного режиму потребувало встановлення більш жорсткого контролю партійних структур над органами влади і управління. Цей процес було завершено прийняттям Конституції СРСР 1977 року і відповідних конституцій союзних республік. Фактично ж, сама структура органів влади і управління залишилася незамінною.

Вищим органом республіки за Конституцією 1978 року вважалася Верховна Рада УРСР. Основною організаційною формою її діяльності були сесії. Чергові сесії скликалися двічі на рік. Для вирішення нагальних проблем скликались позачергові сесії. Верховна Рада УРСР була вищим законодавчим органом республіки і тільки їй належало право прийняття законів. Важливу роль у структурі Верховної Ради відігравали постійні комісії, кількість яких законодавством не обмежувались. Їх діяльність регулювалась Положенням про постійні комісії Верховної Ради Української РСР, затвердженим 29 червня 1966 року. Правовий статус постійних комісій підтвердила Конституція УРСР 1978 року, де зазначалось, що постійні комісії створюються для “ведення законопроектної роботи, попереднього розгляду і підготовки питань, що належать до відання Верховної Ради УРСР, та інших питань, прийнятих Верховною Радою УРСР, контролю за діяльністю державних органів і організацій” (ст. 109).

Згодом, 25 березня 1980 року, було затверджене нове Положення про постійні комісії Верховної Ради УРСР.

Важливим органом влади республіки була Президія Верховної Ради УРСР. Про це свідчив той факт, що вона видавала укази, нормативні акти, які за значенням йшли слідом за законами. За Конституцією УРСР 1978 року Президія Верховної Ради УРСР “є підзвітним Верховній Раді Української РСР органом”, який забезпечував організацію роботи вищого органу влади республіки (ст. 105).

Порядок засідань вищого органу державної влади визначався регламентом Верховної Ради УРСР, який було прийнято 25 березня 1980 року10
.

Вищим органом державного управління залишалась Рада Міністрів УРСР. У ст. 115 Конституції УРСР 1978 року Рада Міністрів визначалась як найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади республіки. У своїй діяльності уряд країни був підзвітний Верховній Раді УРСР. Його правове становище детально регламентував Закон “Про Раду Міністрів Української РСР” від 19 грудня 1978 року. За законом Рада Міністрів УРСР формувалася Верховною Радою УРСР. Постійно діючим органом уряду була Президія Ради Міністрів. Свої нормативні повноваження Рада Міністрів здійснювала шляхом видання постанов і розпоряджень, які були обов’язковими на всій території України. Центральними органами державного управління були союзно-республіканські та республіканські міністерства і державні комітети УРСР та деякі інші органи, підвідомчі уряду. Союзно-республіканські міністерства і відомства підпорядковувались як Раді Міністрів УРСР, так і відповідним загальносоюзним структурам, а республіканські – підлягали тільки Раді Міністрів УРСР. Кількість міністерств і відомств не була сталою. Якщо у 1967 році існувало 27 союзно-республіканських міністерства, то в 1978 році їх нараховувалося 29. Перелік центральних органів державного управління містився у Законі “Про Раду Міністрів Української РСР”. До прийняття Конституції УРСР 1978 року місцевими органами влади в Україні були обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські Ради депутатів трудящих. У 1960-1970 роках діяльність місцевих Рад депутатів трудящих регулювалась республіканськими законами “Про сільські і селищні Ради депутатів трудящих” від 2 липня 1968 року і “Про районні, міські, районні в містах Ради депутатів трудящих” від 15 липня 1971 року. На території УРСР діяв також загальносоюзний Закон “Про статус депутатів Рад трудящих в СРСР” від 20 вересня 1972 року.

Виходячи з концепції “загальнонародної держави” Конституція УРСР 1978 року змінила назву “Ради депутатів трудящих” на “Ради народних депутатів”. За Конституцією Ради обирались терміном на 5 років. Вибори депутатів місцевих Рад проводились на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Місцеві Ради керували на своїй території господарським і соціально-культурним будівництвом:

- затверджували плани економічного і соціального розвитку, місцевий бюджет;

- здійснювали керівництво підпорядкованими їх державними органами, підприємствами, установами та організаціями;

- забезпечували додержання законів, охорону державного і громадського порядку, прав громадян;

- сприяли зміцненню обороноздатності країни11
.

Важливу роль у місцевому управлінні виконували виконавчі комітети, які були виконавчими і розпорядчими органами Рад народних депутатів. В їх компетенцію входило скликання сесій Рад, організація підготовки і проведення виборів до Рад, координація діяльності постійних комісій тощо. Виконкоми мали право вирішувати усі питання, віднесенні до повноважень Рад, за винятком тих, які вирішувалися тільки сесією Ради.

У структурі виконкомів існували відділи та управління, які створювалися при усіх місцевих Радах, за винятком сільських, селищних і районних у містах. У своїй діяльності відділи та управління підпорядковувалися відповідній Раді, її виконкому та відповідному галузевому вищому органу державного управління. Після прийняття Конституції СРСР і Конституції УРСР, приймається ряд нормативних актів, які спрямовувались на підвищення ефективності діяльності місцевих Рад народних депутатів. Так, у 1979-1980 роках в УРСР були прийняті закони:

“Про міську, районну в місті Раду народних депутатів УРСР”,

“Про районну Раду народних депутатів УРСР”,

“Про селищну Раду народних депутатів УРСР”,

“Про сільську Раду народних депутатів УРСР”,

“Про обласну Раду народних депутатів УРСР”.

Висновки

За радянського періоду української державності було прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937 і 1978 рр.). Але ці документи з точки зору вимог теорії конституціоналізму можна вважати “квазіконституціями”. Така оцінка конституцій “радянського типу” пов’язана з тим, що вони:

по-перше, встановлювали не належним чином організовану (радянську) модель влади, яка заперечувала принцип поділу влад. Конституювання рад як єдиної основи всієї державної влади, які діють за принципом “працюючої корпорації”, забезпечуючи поєднання законодавчої і виконавчої державної роботи, сприяло підмінні представницьких органів (які в силу специфічних організаційних форм збиралися два рази на рік і працювали по 2-3 дні або вузькокорпоративними президиальними або виконавчими органами). Такий конституційний статус рад свідчив про їх використання як своєрідного лаштунку для маскування партійної диктатури. Про це свого часу відверто говорив Сталін, характеризуючи комуністичну партію як ядро влади, спрямовуючу силу в механізмі держави, відводячи при цьому радам роль приводів та важелів, які повинні забезпечувати єднання трудящих з партією;

по-друге, конституції України радянського періоду мали повністю відтворювати структуру та положення Конституції СРСР, важливе місце серед яких займали ідеологічні настанови щодо держави;

по-третє, радянські конституції регулювали відносини людини і держави без належного врахування міжнародних стандартів у галузі прав людини та надійного гарантування прав і свобод людини і громадянина.

Роки, що минули після прийняття у 1978 році Конституції України, показали, що вона не спричинила принципових змін у державному і суспільному житті республіки. І все ж треба зазначити, що прийняття цієї Конституції певною мірою сприяло прояву загальної тенденції до демократизації суспільного життя, що врешті-решт зумовило зростання політичної активності народу України у прагненні до незалежності, побудови справді демократичної, правової, соціальної держави.

Саме за умов такої історичної перемоги, як здобуття суверенітету, стала можливою організація по-справжньому демократичного процесу прийняття нової Конституції України – Конституції суверенної держави, орієнтованої на національні цілі та інтереси, на право народу України самому творити державу, дотримуючись загальновизнаних світовою громадськістю принципів і норм демократичного співжиття. На цих засадах і почався з 16 липня 1990 року – Дня проголошення Декларації про державний суверенітет України – новий етап розвитку конституційного процесу в Україні, віхами якого стали Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року і його підтвердження 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням.

Список використаної літератури

1. Конституція Української РСР. – К., 1980.

2. Конституція Української Соціалістичної Радянської Республіки 1919 р.

3. Гельфанд Й. Історичний розвиток радянських конституцій. – К., 1948.

4. Історія держави і права України / Під ред. П.Музиченко. – К., 2000.

5. Історія держави і права України: Навчальний посібник / За ред. А.С. Чайковського. – К., Юрінком-Інтер, 2000.

6. Історія держави і права України: у 2 ч. / За ред. А.Й. Рогожина. – К., 1996, - ч. 2.

7. Історія України / Під ред. О.Д. Бойко. – Київ: “Академія”, 1999 р.

8. Конституційне право України / За ред. В.Ф. Погорілка. – К.: “Наукова думка”. – 1999.

9. Кукушкин Ю.С., Чистяков О.И. Очерк истории Советской конституции. – М., 1982.

10. Кульчинський В.С. Історія Конституції Української Радянської Соціалістичної Республіки. – Львів, 1956.

11. Онищенко Н.Н. Становление и развитие источников советского права на Украине. – К., 1988.

12. Основи конституційного права України / За ред. В.В. Копейчикова. – К.: “Юрінком”, 1997.

13. Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. – К.: “Знання”, 1993.

14. Сташків Б.І. Конституційне право України. – Чернігів, 1999.

15. Фрицкий О. Конституційне право України / Вісник Академії правових наук України № 1 (2). – “Право”, 1998 р.

16. Хрестоматія з історії держави і права України. Том 2. / Під ред. В.Д. Гончаренка. – Київ “Ін юре”, 1997 р.

1
Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. – К.: Знання, 1993. – с., 126

2
ст. 28 Конституції 1919 року

3
Фрицкий О. Конституційне право України // Вісник Академії правових наук України № 1 (2). – “Право”, 1998 р. – с. 34

4
Історія держави і права України. Ч. 2. / За ред. А.І. Рогожина. – К.: “Інюре”, 1996, с. 188.

5
Конституційне право України. / За ред В.В.Копейчикова. – К.: “Юрінком”, 1999, с. 24-25

6
Історія держави і права України / Під ред. П.Музиченко. – К., 2000, с. 582

7
Історія держави і права України. Ч. 2. / За ред. А.І. Рогожина. – К.: “Інюре”, 1996.

8
Конституція Української РСР. – К., 1980 р.

9
Конституційне право України. / За ред В.В.Копейчикова. – К.: “Юрінком”, 1999, с. 26

10
Історія держави і права України / Під ред. П.Музиченко. – К., 2000, с. 574

11
Кукушкин Ю.С., Чистяков О.И. Очерк истории Советской конституции. – М, 1982, с. 128.