У більшості сучасних держав існування та діяльність політичних партій є загальновизнаною нормою, трактується як невід’ємний атрибут демократичного способу здійснення державного управління. Саме вони роблять можливим залучення широких верств населення до участі в політичному процесі, проведення конкурентних виборів, функціонування організованої політичної опозиції. Доведено, що демократія без політичних партій є недієздатною. У свою чергу, ефективність та стабільність партійної системи, а отже, й ефективність державного управління значною мірою залежать від досконалості тієї частини національного законодавства, яка покликана регламентувати питання утворення та діяльності політичних партій.
Інституціоналізація політичних партій - це процес набуття партією політичної вагомості та сили, організаційної сталості та досвіду політичної боротьби у виборчих перегонах. Інституціоналізація політичних партій - це не тільки процес, але й певна властивість і стан. Як властивість - це ступінь матеріалізації партії в суспільній свідомості, унаслідок чого вона існує незалежно від своїх лідерів.
Задля виміру інституціоналізації використовуються різноманітні показники: тривалість існування партії та її стабільність (залученість до розколів та злук), електоральна стабільність, стабільність представництва у законодавчих органах.Дунаєва, наприклад, стверджує, що “ми можемо говорити про інституціоналізацію партії в тому випадку, якщо вона принаймні тричі брала участь у загальнонаціональних виборах” . (Дунаєва Л.М. Інституціональні фактори формування і розвитку партійних систем // Держава і право: Зб. наук. пр. Юридичні та політичні науки. - Вип. 8. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2000. - 516 с.)
Проблема законодавчого регламентування питань, пов’язаних із утворенням та функціонуванням політичних партій України, розглядалась такими вченими і дослідниками, як Шаповал, Кафарський, М.Примуш [11], Ю.Шведа [12] Л.Гонюкова [13] Лукянов, та ін. Так, М.Примуш порівнює законодавство щодо політичних партій різних країн, а Л.Гонюкова розглядає проблеми правової регламентації опозиції та більшості в Україні і можливості законодавчого обмеження фінансових зловживань під час виборчих кампаній
Базовими законодавчо-нормативними актами України, якими регулюються питання утворення та функціонування політичних партій, на сьогодні є Конституція України, закони України “Про політичні партії в Україні”, “Про вибори народних депутатів України”, “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”, “Про комітети Верховної Ради України”, “Про Кабінет Міністрів України”, про Державний бюджет України на відповідний рік, Регламент Верховної Ради України”, інші нормативно-правові акти, які визначають питання взаємодії політичних партій з іншими органами виконавчої влади .
Як самостійний елемент політичної системи, вони відокремлені від держави. З іншого боку, партії і держава активно взаємодіють. Співвідношення між ними в різних країнах виявляється по-різному. Різняться як рівень, так і форми взаємодії. Однак у будь-якому випадку політичні партії не є складовою частиною державного механізму. У співвідношенні «держава — партії» останні виступають як* засіб завоювання й утримання влади, а перша — як засіб її здійснення.
Зарубіжний досвід дає зрозуміти: а) політичні партії, які глибоко інтегровані у політичний механізм влади, чинять дедалі більший вплив на соціально-економічні та політичні процеси, що відбуваються у суспільстві; б) висновки про діяльність партії слід робити не за назвою, програмою, передвиборною платформою чи популярними гаслами, які вона висуває під час виборчих кампаній, а за конкретними справами, коли партія приходить до влади, працює у владних структурах на коаліційній ос-нові або як опозиційна партія.
Зарубіжний досвід
Найчастіше інституціалізація політичних партій пов’язується з їх правовим регулюванням. Однак, враховуючи ту обставину, що партії є також політичним інститутом, їх інституціалізація здійснюється також партійними нормами, як, наприклад, статутом політичної партії. Проте серед науковців переважає думка про те, що інституціалізація політичних партій є радше тільки правовою інституціалізацією. Остання, у свою чергу, поділяється деякими авторами на конституційну та законодавчу. До першої належать положення про політичні партії, включені до конституцій, до другої – до інших законів. Такої точки зору дотримуються польські конституціоналісти А. Потшалек та К. Вуйтович, французький конституціоналіст П. Авріль. Можна проводити і таку класифікацію, але Конституція сама по собі вже є основним законом, а, крім того, правова регламентація обов’язково звертається і до іншого законодавства, наприклад, законів про політичні партії, а також інших нормативно-правових актів. На такій позиції стоїть автор підручника "Конституційне (державне) право зарубіжних країн" Б. Страшун. На його думку, інституціалізація політичних партій виявляється у двох взаємозалежних процесах: конституціоналізації, тобто включення у конституцію основних принципів їхнього статусу, і законодавчої інституціоналізації, у результаті якої правове становище партій визначається законом досить детально.
Назвати ці явища найкраще спільним терміном "правова інституціоналізація". Це порівняно нове явище в праві сучасних держав, яке має свою історію розвитку, пов’язану з перебігом світового процесу конституційного розвитку. Як відомо, цей процес пройшов кілька основних етапів розвитку, кожному з яких притаманні свої характерні риси.
Для першого етапу (кінець XVIII – початок XIX ст.) характерною є повна відсутність правової регламентації статусу політичних партій (порядку утворення, діяльності, тощо). В основних законах немає будь-яких згадок про політичні партії.
Уперше тенденція до правової регламентації політичних партій з’являється в період між двома світовими війнами ХХ ст. Причиною стало поглиблене втручання держави в життя суспільства, предмет конституційного регулювання розширився і, як наслідок, розширились межі конституційного регулювання. Партії визнавалися необхідним елементом функціонування демократичних державних інститутів. Найперше це стосувалося виборчого законодавства (у законодавстві штатів США, пізніше – в конституціях західноєвропейських держав).
Справді широких масштабів правова інституціоналізація політичних партій набула на третьому етапі розвитку світового конституційного процесу (після Другої світової війни до 80–90-х рр. ХХ ст.). Характерним для цього етапу є те, що під правову інституціалізацію підпадають не лише окремі сторони діяльності політичних партій (виборче право), а й увесь комплекс відносин, пов’язаних з їх утворенням, організацією та діяльністю. Перш за все – це майже повсюдне конституційне закріплення статусу політичних партій. Це стосується як демократичних, так і авторитарних держав. Різниця полягала в тому, що в демократичних державах конституції визнали принцип політичного плюралізму, в авторитарних – законодавчо закріплювалась монополія на політичну владу однієї політичної парті (комуністичної).
З початком 90-х років ХХ ст. починається четвертий, сучасний етап конституційного розвитку. На цьому етапі процес правової інституціоналізації політичних партій досяг значного розвитку. З розпадом авторитарних режимів утворилось багато нових держав, було прийнято понад 100 нових конституцій, і практично всі вони закріпили основи правового статусу політичних партій, їхні взаємини з державою. І це є виправдано, оскільки без діяльності політичних партій сьогодні неможливо вести мову про функціонування демократичного державного механізму.
Правова інституціоналізація стосується не тільки конституційного врегулювання статусу політичних партій. Прийняті й діють спеціальні закони про політичні партії, які визначають статус і права політичних партій, дають визначення поняття політичних партій, закріплюють порядок їх утворення, припинення діяльності, тощо.
Важливим моментом є те, що такі закони регламентують не лише участь політичних партій у формуванні органів влади, а й участь їх у подальшій діяльності цих органів. Це і представництво членів політичних партій у складі обраних органів, участь у виробленні державної політики, у формуванні політичних поглядів громадян, сприяння їх політичній освіті, у підтримці зв’язку між народом та органами держави.
Встановлюючи певний порядок реєстрації відповідними органами, закони вставновлюють і певний мінімум громадян, необхідний для такої реєстрації.
Так, наприклад, у Португалії це 5 тисяч голосів, у Швеції – 1,5 тисячі голосів.
У більшості держав ці особи мусять бути громадянами цієї держави. Закони чітко встановлюють вимоги до назви партії, її символіки, обов’язковість звітів про фінансування, визначають органи, які проводять реєстрацію політичних партій. Такими органами є Міністерство внутрішніх справ, Міністерство юстиції, Верховний Суд чи податкове управління. У багатьох державах саме ці закони визначають участь політичних партій у виборах – порядок висування кандидатів, порядок їх реєстрації, порядок проведення агітаційної роботи, опитувань громадської думки, а також їх подальшу участь у діяльності центральних і місцевих органів влади і управління.
Є ще окремий вид законів, які регламентують фінансування політичних партій. Такі закони є в Швеції (1965 р.), Фінляндії (1969 р.), США (1974 р.) й у ФРН (1983 р.). Така увага до цього питання зумовлена різними чинниками, основними з яких є: значне ускладнення виборчих технологій, ріст політичної активності бізнесу, масштабна корупція політичної еліти. Законодавець таким чином намагається захистити демократичні інститути, зменшити витрати, пов’язані з участю грошей у політиці і взагалі навести у цій сфері певний порядок. Тому фінансові закони регулюють розміри і порядок надання пожертв, встановлюють контроль за використанням політичними партіями фінансових ресурсів, уводять інститут державного фінансування політичних партій.
Крім спеціальних законів, правовий статус політичних партій може врегульовуватись регламентами парламентів. У регламентах визначаються поняття партійних фракцій, їх права, вимоги до утворення тощо. Наприклад, параграф десятий регламенту бундестагу ФРН характеризує фракції як об’єднання членів бундестагу, які належать до однієї й тієї ж партії або до таких партій, які мають однакову мету і не конкурують між собою у жодній із земель. В останні роки спостерігається більш детальна регламентація діяльності партійних фракцій у парламенті.
Іншим джерелом правового статусу політичних партій є акти уряду, якими може врегульовуватись таке питання, як питання про надання партіям ефірного часу під час виборчої кампанії (Франція, Великобританія). У Німеччині це питання врегульовується відповідною адміністрацією радіо- і телекорпорацій (зокрема і на рівні земель).
Деякі держави погоджуються з нормами, створеними самими партіями. Це стосується партійних статутів, затверджених державою. До інших джерел права, що врегульовують діяльність політичних партій, належать судові прецеденти і правові звичаї.
Правове регулювання утворення і діяльності політичних партій у різних державах є неоднаковим. Так, наприклад, у США це питання не врегульоване ні конституцією, ні спеціальним законом. Організація і діяльність політичних партій у цій державі регулюється законодавством штатів, зокрема законами про вибори. У Великобританії теж нема спеціального закону про політичні партії, вони розглядаються у контексті інших громадських організацій. У цих та деяких інших державах (Швеція) законодавець не подає чіткого визначення самого поняття "політична партія". Проте в інших державах таке визначення є чітко сформульоване. Так, закон про політичні партії Німеччини визначає політичні партії як об’єднання громадян, які постійно або тривалий час впливають на формування політичної волі в рамках федерації або землі і хочуть брати участь у представництві народу в німецькому бундестазі чи лантазі.
Специфічним є правове регулювання організації і діяльності політичних партій у Великобританії. Законодавство цієї країни не передбачає спеціальної процедури створення і реєстрації саме дл*я партій. Останні розглядаються як звичайні асоціації за інтересами, і в цьому відношенні формально не відрізняються, наприклад, від спортивного клубу. Такий підхід спрощує зміст і обсяг правового статусу політичних партій. З іншого боку, він забезпечує відсутність спеціальних юридичних обмежень їхньої діяльності в політичній сфері. Це є характерним і для інших країн, що наслідували принципи англійського права.
Щодо цієї країни можна говорити про інституціоналізацію не партій, а партійних систем, тобто про нормативне оформлення ролі партійної системи в організації та діяльності державного механізму.
Інституціоналізація британської двопартійної системи виявляється у пристосуванні до неї парламенту, порядку формування уряду тощо. Так, саме з урахуванням двопартійності прийняті деякі важливі правила процедури британського парламенту. Регламенти його нижньої палати передбачають виділення протягом сесії певного часу для опозиції, яка таким чином дістає змогу критикувати урядові програми. За опозицією зарезервовані також посади голів окремих парламентських комітетів.
Відмінності стосуються і статусу політичних партій. У ряді федеративних держав партії можуть бути як загальнонаціональними, так і такими, що діють на рівні суб’єктів федерації (США, ФРН, Індія). Партійні організації можуть бути такими, що визнаються на місцевому рівні (Іспанія, Швеція), або такими, що не визнаються на такому рівні (Бразилія).
Правовій регламентації підлягає і можливий розпуск політичних партій – у випадку порушення законодавства, вчинення певних протиправних дій, зменшення кількості членів партії до числа, коли вона не визнається як така. За законодавством деяких держав, наприклад, Швеції, можлива втрата реєстрації. Це означає викреслення партії із спеціального реєстру і втрату статусу партії. У цій державі партії втрачають реєстрацію у випадку, коли вони на двох підряд чергових виборах не висували кандидатів. Депутати, обрані в парламент від таких партій, не втрачають при цьому своїх мандатів. Законодавством встановлено, що втрата реєстрації проводиться тими ж органами, які проводили реєстрацію.
Отже, у різних державах світу правовий статус політичних партій має певні відмінності. Правове регулювання статусу політичних партій почалося у другій половині ХХ століття із введення відповідних статей у конституції, а згодом – із прийняттям спеціальних законів про політичні партії та іншого законодавства.
Конституційно-правове регулювання статусу політичних партій є важливим чинником у питанні формування зовнішньої і внутрішньої політики держави, оскільки партії відіграють у багатьох державах провідну роль у формуванні виконавчої та законодавчої гілок влади, координують діяльність важливих ланок зовнішньополітичного механізму, узгоджують їх дії у проведенні зовнішньополітичного курсу держави.
Україна:
Становлення та розвиток законодавства про політичні партії в Україні відбувалося протягом певних етапів. В основу періодизації, на нашу думку, доцільно покластиконституційно-правовий статус політичних партій, що дасть змогуповно і всебічно розкрити їх роль, місце та значення в конкретних історичних умовах. З огляду на це, на нашу думку, процес правовоїінституціоналізації політичних партій в Україні умовно поділяєтьсяна декілька етапів:
1) закріплення правового статусу політичних партій, якііснували на території Австро-Угорської імперії наприкінці XIX –поч. XX ст.;
2) закріплення правового статусу українських політичних партій, які існували на території Російської імперії (1905–1917 рр.);
3) правове становище політичних партій у період становлення йутвердження радянської влади (1918-1990 рр.);
4) становлення сучасного правового статусу політичних партій вУкраїні.
Тільки в 1990 р. конституційні норми про керівну роль Компартії були скасовані та надано реальне право громадянам об’єднуватися вполітичні партії. Лібералізація режиму супроводжувалася процессомстановлення політичного плюралізму.
Важливим етапом правового регулювання статусу політичнихпартій було прийняття закону СРСР від 9 жовтня 1990 р. «Про громадські об’єднання» [7]. І хоча цей закон не виділяв політичні партії яксамостійний об’єкт правового регулювання, проте за своєю суттю цебув справді перший демократичний акт про політичні партії. Партіїмали такий же правовий статус, що й інші громадські організації, завинятком деяких положень. Закон уперше встановив, що політичніпартії є громадськими об’єднаннями, які створювалися та діяли відпо-відно до таких основних принципів як добровільність, рівноправність,самоврядування, законність і гласність. Уперше було зроблено спробувизначити нормативне поняття політичної партії, відмінне від поняттягромадські об’єднання.
Згідно із законом політичними партіями визнавалисяоб’єднання, які, виражаючи політичну волю своїх членів, ставили основними задачами участь у формуванні органів державної влади тауправління, а також здійснення влади через своїх представників, обраних у Ради народних депутатів. Наступним кроком у правовій інституціоналізації політичних партій в Україні стало прийняття Закону УРСР про внесення змін і доповнень до Конституції Української РСР 1978 р., який був прийнятий 24 жовтня 1990 р. У ст. 49 Конституції визнавалося демократичнее право громадян Української РСР на об’єднання в політичні партії для задоволення їх законних інтересів.
Проголошення незалежності України та заборона компартії відкрили новий, посткомуністичний етап формування багатопартійності вУкраїні. Визнанням партій як правового інституту і їх легалізації внашій країні стало прийняття 16 червня 1992 р. Закону України «Прооб’єднання громадян».
Цей Закон порівняно із загальносоюзним законом від 1990 р. містив низку правових новел. Перш за все, це стосувалося визначенняпоняття «політична партія». Нею визнавалося «об’єднання громадян –прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво у їх складі» [8]. Позитивом цього визначення було те, що чітко формулювалась мета створення та діяльностіпартій у державі.
Закон запровадив явочно-реєстраційний порядок утворення політичних партій в Україні та їхмісцевих організацій, вирішував доситьважливі питання щодо членства в політичній партії. Закріплено правовільно утворювати політичні партії, бути їх членами й вільно виходити
з них. Закон не містить чіткої вказівки про необхідність фіксованогочленства громадян у політичній партії. Інститут членства в політичнійпартії базується на принципах рівності всіх членів партії та колективному вирішенні всіх головних питань. Політичні партії діють тільки звсеукраїнським статусом.
Встановлювалися і обмеження на створення та діяльність політичних партій в разі, якщо їх цілі мають антидемократичний, антидержавний чи антисоціальний характер. На жаль, цей Закон не передбачавповного та чіткого регулювання фінансової, комерційної діяльностіполітичних партій.
Однак, незважаючи на певні позитивні новели, Закон загаломне визначав специфіки правового статусу політичних партій. Якщож розглядати питання про участь партій у політичній діяльності,
обмеження щодо одержання коштів і майна, то партії були поставлені законодавством у гірші умови порівняно з іншимиоб’єднаннями громадян. Однак, Закон відіграв позитивну роль у стабілізації суспільних відносин, спрямував у правові рамки розвиток партійного будівництва.
Визначальною рисою сучасного етапу правової інституціоналізації політичних партій в Україні було прийняття КонституціїУкраїни 1996 р., а згодом і Закону України «Про політичні партії вУкраїні» 2001 р. Саме Основний Закон держави мав гарантувати кожному громадянину серед інших прав і свобод реалізацію права насвободу об’єднання, зокрема й у політичні партії. Віднині на конституційному рівні закріплено право громадян на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей. Уперше на конституційному рівні знайшли відображення основні завдання партій: сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, участь у виборах. Конституція України у загальних рисах також регламентує деякі питаннячленства в партіях.
Ці та інші конституційні положення стали основою для прийняття спеціального закону про політичні партії в Україні. Цей акт закріпив юридичне визначення поняття «політична партія», встановивпорядок створення та припинення діяльності партій, запровадив основні принципи їх організаційної побудови, форми участі в політичному житті, джерела фінансування, Конституцією визначаються й механізми залучення та участі громадян у процесах здійснення державної влади. Зокрема, відповідно до ст. 36 громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.
Таким чином, у Конституції України зафіксована провідна роль політичних партій у державотворчих процесах - політичні партії є тією демократичною інституцією, яка сприяє формуванню і вираженню політичної волі громадян шляхом участі у виробленні та реалізації державної політики.
За ЗУ: політична партія - це зареєстроване згідно із законом добровільне об’єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має на меті сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах [6].
На думку Тимохіна, таке визначення поняття політичної партії є дещо звуженим, хоча повністю відповідає положенням Конституції України. Найбільш вдалим видається таке: політична партія - це зареєстроване згідно із законом добровільне об’єднання громадян, яке виражає інтереси і формулює політичні пріоритети певних суспільних груп, змагається за здобуття влади шляхом участі у виборах та здійснює вплив на неї через формування своїх політичних вимог.
Що стосується загальних засад утворення та діяльності політичних партій, то тут необхідно звернути увагу та проаналізувати наступні положення Закону:
1. Політичні партії в Україні створюються і діють тільки із всеукраїнським статусом. Ця норма Закону фіксує не тільки загальну побудову партійної системи України, а й висуває певні вимоги до політичних партій.
Ця норма є важливою з огляду на те, що, беручи активну участь у здійсненні державного управління, політичні партії мають враховувати особливості життєдіяльності всіх регіонів України, зокрема таких аспектів, як економічний та соціальний розвиток, етнонаціональні, мовні, культурні та релігійні особливості регіонів.
2. Політичні партії є рівними перед законом. Органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборонено виокремлювати у своєму ставленні певні політичні партії чи надавати їм привілеї, а також сприяти політичним партіям у провадженні їх діяльності. Втручання з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків забороняється.
3. Членом політичної партії може бути лише громадянин України, який відповідно до Конституції України має право голосу на виборах. Громадянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії.
Важливість цієї норми полягає в тому, що, встановлюючи обмеження участі в партії суддів, працівників прокуратури, працівників органів внутрішніх справ, співробітників Служби безпеки України, військовослужбовців, працівників органів державної податкової служби, ця норма, з одного боку, відокремлює здійснення державного управління від політики, а з другого - частково вирішує питання щодо неупередженого ставлення органів державної влади до політичних партій.
4. Наведені у ст. 8 права політичних партій та гарантії опозиційної діяльності партій є дещо загальними. На сьогодні гостро постало питання щодо закріплення конкретних прав за тими політичними партіями, що перебувають в опозиції. Зокрема, доцільно законодавчо визначити посади, на які призначаються виключно представники опозиційних партій (у комітетах Верховної Ради України, органах державної виконавчої влади тощо). Крім того, необхідно визначити порядок отримання партіями статусу опозиційних, а також порядок формування опозиції в цілому (наприклад формулу, відповідно до якої здійснюється розподіл посад між партіями, що входять до опозиції).
5. Політичні партії є неприбутковими організаціями. Не допускається фінансування політичних партій: органами державної влади та органами місцевого самоврядування; іноземними державами та їх громадянами, підприємствами, установами, організаціями; благодійними та релігійними об’єднаннями та організаціями; анонімними особами або під псевдонімом; політичними партіями, що не входять до виборчого блоку політичних партій.
Політична партія зобов’язана щорічно опубліковувати в загальнодержавному засобі масової інформації фінансовий звіт про доходи і видатки, звіт про обсяг та напрями використання коштів, виділених з Державного бюджету України на фінансування статутної діяльності політичної партії, а також звіт про майно політичної партії.
За рахунок коштів Державного бюджету України фінансується статутна діяльність політичних партій, не пов’язана з їхньою участю у виборах до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також відшкодовуються витрати політичних партій, у тому числі й тих, що входили до виборчих блоків політичних партій, пов’язані з фінансуванням їхньої передвиборчої агітації під час чергових та позачергових виборів народних депутатів України.
Політична партія має право на отримання державного фінансування її статутної діяльності та відшкодування витрат, пов’язаних з фінансуванням своєї передвиборчої агітації, якщо на останніх чергових виборах народних депутатів України виборчий список кандидатів у депутати від цієї партії отримав три і більше відсотків голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.
Отже, що стосується фінансової складової партійної системи України, то тут доцільно зобов’язати політичні партії звітувати по всіх джерелах отримання фінансування та проведення витрат. При цьому зазначені звіти мають містити деталізовану інформацію щодо фінансування партії та оприлюднюватись кожні півроку через засоби масової інформації, а також на постійній основі (у тому числі архівні звіти) на офіційних веб-сайтах органів державної влади та самих партій.
Ще одним нормативно-правовим актом, який справляє істотний вплив на функціонування політичних партій, є Регламент Верховної Ради України. Цим документом встановлюється порядок підготовки і проведення сесій Верховної Ради, її засідань, формування державних органів, визначається законодавча процедура, процедура розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, та порядок здійснення контрольних функцій Верховної Ради. Тобто відповідно до зазначеного нормативно-правового акта здійснюється безпосередня взаємодія політичних сил, представлених у парламенті, яка відображає конфігурацію всієї партійної системи [7].
| ! |
Как писать рефераты Практические рекомендации по написанию студенческих рефератов. |
| ! | План реферата Краткий список разделов, отражающий структура и порядок работы над будующим рефератом. |
| ! | Введение реферата Вводная часть работы, в которой отражается цель и обозначается список задач. |
| ! | Заключение реферата В заключении подводятся итоги, описывается была ли достигнута поставленная цель, каковы результаты. |
| ! | Оформление рефератов Методические рекомендации по грамотному оформлению работы по ГОСТ. |
| → | Виды рефератов Какими бывают рефераты по своему назначению и структуре. |