Інститут омбудсмена в Україні

Міністерство освіти та науки України

ІФНТУНГ

Кафедра ДІД

Рефератна тему:

"Роль інституту омбудсмана у розв’язанні конфліктних ситуацій у суспільстві"

Виконала:

Ст. гр. ДМ-06-2

Садова К. І.

Перевірив:

Малімон В. І.

Івано-Франківськ

2010

План

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика інституту омбудсмена

1.1 Характеристика інституту омбудсмена в різних країнах світу

Розділ 2. Конституційно-правовий статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини

2.1. Специфіка правового статусу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини в Україні

2.2. Організація діяльності і повноваження Уповноваженого Верховної Ради з прав людини в Україні

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Україна, застосовуючи міжнародно-правові стандарти, активно і послідовно розбудовує національну систему захисту прав і свобод людини. 14 квітня 1998 року Парламент обрав першого в історії України Уповноваженого з прав людини (Омбудсмена).

Інститут Омбудсмена давно став невід'ємною частиною механізму захисту демократії в розвинутих державах. Вперше з'явившись у скандинавських країнах як противага необмеженій владі короля, він швидко здобув визнання і поширення в усьому світі. І хоча минуло майже 200 років від дня створення у Швеції інституту Омбудсмена, головне завдання народного правозахисника залишилося незмінним - здійснювати контроль за дотриманням державними органами прав та свобод людини і громадянина, ефективно захищати ці права у разі їх порушення.

Необхідність запровадження такого інституту в Україні назріла давно. Тепер ні в кого не викликає сумнівів про те, що захист прав і свобод людини і громадянина в Україні покращився із створенням інституту Омбудсмена. Але економічна та соціальна криза в нашому суспільстві, на жаль, створює додаткові умови для масового порушення прав і основних свобод людини. Тому, звичайно, важко сподіватися на те, що за такий короткий час можливо докорінно змінити правову ситуацію в державі. Є перші здобутки на непростому шляху до формування демократичного суспільства, додержання принципів верховенства права. Але, я впевнена, Україна подолає цей шлях. Прийнятий на основі Конституції України 23 грудня 1997 р. Закон України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" передбачає створення "сильної" моделі омбудсмена[1].

15 січня 1998 р. набрав чинності Закон України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини". 14 квітня того ж року Верховна Рада України обрала першого в історії держави Уповноваженого з прав людини - Ніну Карпачову [2].

Однією з головних функцій омбудсмена у світі є контроль за діяльністю виконавчих та інших органів державної влади шляхом розгляду скарг громадян на дії тих чи інших органів або посадових осіб, що призвели до порушення прав та свобод людини і громадянина.

На сучасному етапі ідея омбудсменства переросла національні межі і все частіше використовується на регіональному та міжнародному рівнях.

Розділ 1. Загальна характеристика інституту омбудсмена

1.
Характеристика інституту омбудсмена в різних країнах світу

До останнього часу інститут омбудсмена, як і сам термін "омбудсмен", в Україні були відомі лише порівняно вузькому колу фахівців-правників. І це не дивно. Адже ця інституція виникла й розвивалася на основі західноєвропейських демократичних цінностей, що ґрунтуються на засадах поділу влади та верховенства права, і тому до кінця 80-х років не викликав особливої зацікавленості офіційної радянської правової доктрини. З посиленням процесів демократизації у країнах Східної Європи на початку 90-х років зростає інтерес до нових демократичних механізмів захисту прав людини, зокрема інституту омбудсмена, його витоків та історії.

Однією з головних функцій омбудсмена у світі є контроль за діяльністю виконавчих та інших органів державної влади шляхом розгляду скарг громадян на дії тих чи інших органів або посадових осіб, що призвели до порушення прав та свобод людини і громадянина. В цьому сенсі важливим невід'ємним правом омбудсмена є право проводити розслідування, у тому числі й за власною ініціативою, і на їх підставі вносити рекомендації щодо шляхів відновлення порушених прав у конкретному випадку, вносити пропозиції стосовно змін до законодавства або перегляду неправомірної адміністративної практики органів державної влади. Процедура звернення до омбудсмена максимально неформальна та гнучка, а доступ до нього є безплатним і відкритим для всіх громадян держави.

Найбільш поширеною з них є так звана класична, або сильна, модель омбудсмена, вперше запроваджена у Швеції на початку XIX ст.

До цього часу не можна з упевненістю сказати, які саме соціально-історичні передумови привели до створення цієї інституції у Швеції. З одного боку, цьому сприяла притаманна шведам багатовікова традиція верховенства права та поваги до індивідуальних прав людини, з другого - гостра боротьба за владу між шведським королем та парламентом. У результаті цього королівська влада була значно обмежена і парламент отримав право обирати на противагу королівському канцлеру юстиції парламентського уповноваженого для здійснення незалежного контролю за адміністрацією та судами. Це дістало відображення в Конституції 1809 р., згідно з якою у правовій системі Швеції вперше була запроваджена посада омбудсмена юстиції (justitieombudsman) [3].

Характерними ознаками шведської моделі стали надзвичайно широкі повноваження та сфера компетенції.

Наступною країною, котра запровадила інститут омбудсмена у 1919 р., стала Фінляндія, що дуже близька до Швеції за правовою системою. Тому і модель, запроваджена у Фінляндії, багато в чому схожа на шведську. Тут широка сфера компетенції і повноважень, серед яких: право ініціювати кримінальне переслідування голів Верховного та Вищого адміністративного судів Фінляндії, а також за рішенням парламенту виступати державним обвинувачем інших вищих посадових осіб держави, зокрема членів Державної ради та канцлера юстиції.

У 1952 р. інституція омбудсмена заснована в Норвегії. Спочатку її функції були обмежені лише контролем за збройними силами країни, і лише у 1962 р. було створено відповідний орган для контролю за цивільною адміністрацією.

Відтоді починається активне поширення ідеї омбудсменства зі скандинавських держав до інших країн Європи, Америки, Азії та Африки.

Того ж 1967 р. інститут омбудсмена було створено у низці провінцій Канади. У 1979 р. його запровадили на території Австралії.

В цей же період спостерігається зростання інтересу до інституту омбудсмена і у США. Основою став шведський аналог. Звичайно, інтерес американців до цього інституту ніколи не сягав такого рівня як, скажімо, в Європі, що пояснюється великою роллю судової влади в країні. В США також було запроваджено в окремих місцевостях інституції омбудсманів. У 1969 р. - на Гаваях, у 1971 р. - у Небрасці, у 1972 р. - в штаті Айова. Характерною особливістю США стало запровадження великої кількості омбудсменів на різних рівнях: штату, округу, міста.

У 1976 р. інститут омбудсмена був запроваджений у Португалії, а у 1981 р. - у сусідній Іспанії. Запровадження інституту народного захисника в конституційно-політичній системі Іспанії стало одним із найбільш вдалих державно-правових нововведень після падіння диктатури Франко. Іспанцями обрана "сильна" модель омбудсмена, схожа на шведську. Проте з огляду на специфіку федеративного державного устрою країни на рівні провінцій запроваджені регіональні омбудсмени. Вони повністю незалежні у виконанні своїх повноважень від національного омбудсмена Іспанії, відносини з яким будуються на принципах координації та розмежування сфери компетенції. Таке розмежування, зокрема між регіональним омбудсменом провінції Каталонія та національним омбудсменом Іспанії, здійснюється на підставі двосторонньої угоди. Своєрідність цієї моделі пов'язана з федеративними особливостями Іспанії і, як свідчить досвід, не виправдовує себе у країнах з унітарним адміністративно-територіальним устроєм.

Різні моделі омбудсменів було запроваджено також у Австрії, Бельгії, Ізраїлі, Індії, Італії, на Кіпрі, у Мексиці, у Нідерландах, Франції, Новій Зеландії, ФРН, Швейцарії та ін.

Особливістю французької моделі, запровадженої в 1973 р., є те, що медіатор Франції, де традиційно сильна роль виконавчої влади, призначається Радою міністрів Франції, що є своєрідним винятком у концепції парламентського омбудсмена. Крім цього, у Франції, як і у Великобританії, діє так званий парламентський фільтр, що позбавляє громадян безпосереднього доступу до омбудсмена.

У 1988 р. першою з-поміж країн Східної Європи інститут омбудсмена запровадила Польща. Це був перший експеримент запровадження цього інституту в соціалістичній системі управління. Експеримент виявився вдалим. Інститут речника громадянських прав у Польщі не лише вписався в діючу систему державних органів, а й активно сприяв багатьом перетворенням, що відбувалися в країні наприкінці 80-х років.

Досвідом Польщі скористалися багато інших країн Східної Європи. У 1989 р. інституцію омбудсмена було запроваджено в Угорщині, а у 90-х роках - у Грузії, Литві, Латвії, Молдові, Російській Федерації, Румунії та Узбекистані.

15 січня 1998 р. набрав чинності Закон України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини". 14 квітня того ж року Верховна Рада України обрала першого в історії держави Уповноваженого з прав людини - Ніну Карпачову [1].

На сьогодні інституція омбудсмена на національному, регіональному та місцевому рівнях існує більш ніж у 100 країнах світу, і ця ідея продовжує поширюватися.

2. Конституційно-правовий статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини

2.1
Специфіка правового статусу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини в Україні

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини є класичним взірцем парламентського омбудсмена, оскільки обирається на посаду Верховною Радою України (ст.5 закону) шляхом таємного голосування, що забезпечує йому високий статус, легітимність, а також є гарантією незалежності від усіх гілок державної влади, включаючи законодавчу. У зв'язку з цим важливо, що строк перебування на посаді Уповноваженого з прав людини не збігається зі строком повноважень парламенту України (ст.5 закону)[4].

Уповноважений є посадовою особою, статус якої визначається Конституцією України, Законом України "Про Уповноваженного Верховною Радою з прав людини", Законом України "Про державну службу"[1].

Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб. Діяльність Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод.

Уповноважений має печатку із зображенням малого Державного Герба України та своїм найменуванням.

Місцезнаходженням Уповноваженого є столиця України - місто Київ.

Метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, є:

1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України;

2) додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина суб'єктами, зазначеними у статті 2 цього Закону;

3) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню;

4) сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі;

5) поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;

6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;

7) сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.

Уповноважений призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів.

Уповноваженим може бути призначено громадянина України, який на день обрання досяг 40 років, володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності та протягом останніх п'яти років проживає в Україні.

Не може бути призначено Уповноваженим особу, яка має судимість за вчинення злочину, якщо ця судимість не погашена та не знята в установленому законом порядку.

Уповноважений призначається строком на п'ять років, який починається з дня складення ним присяги на сесії Верховної Ради України.

В законі України про Уповноваженого також чітко визначено обмежене коло підстав, за якими може бути припинено його повноваження або звільнено з посади (ст.9 закону)[5].

Важливою гарантією незалежності при здійснені Уповноваженим з прав людини своїх функцій є його фінансова самостійність. Фінансування діяльності Уповноваженого з прав людини відбувається з Державного бюджету України та щорічно передбачається в ньому окремим рядком. Уповноважений з прав людини розробляє, подає на затвердження Верховної Ради України та виконує кошторис своїх витрат (ст.12 закону).

2.2 Організація діяльності і повноваження Уповноваженого Верховної Ради з прав людини в Україні

Для забезпечення діяльності Уповноваженого Верховної Ради з прав людини в Україні утворюється секретаріат, який є юридичною особою, має свій рахунок у банку та печатку встановленого зразка.

Структура секретаріату, розподіл обов'язків та інші питання щодо організації його роботи регулюються Положенням про секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (далі - Положення). На працівників секретаріату поширюється дія Закону України "Про державну службу", Положення та кошторис секретаріату затверджуються Уповноваженим у межах кошторису витрат, пов'язаних із діяльністю Уповноваженого[6].

Призначення на посаду та звільнення працівників секретаріату здійснюються Уповноваженим Верховної Ради з прав людини.

При Уповноваженому з метою надання консультаційної підтримки, проведення наукових досліджень, а також вивчення пропозицій щодо поліпшення стану захисту прав і свобод людини і громадянина може створюватися консультативна рада (яка може діяти і на громадських засадах) із осіб, що мають досвід роботи в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина.

Уповноважений з прав людини має право призначати своїх представників у межах виділених коштів, затверджених Верховною Радою України.

Організація діяльності та межі повноважень представників Уповноваженого з прав людини регулюються Положенням про представників Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, яке затверджується Уповноваженим.

Фінансування діяльності Уповноваженого провадиться за рахунок Державного бюджету України та щорічно передбачається в ньому окремим рядком[7].

Уповноважений розробляє, подає на затвердження Верховної Ради України та виконує кошторис своїх витрат.

Фінансова звітність подається Уповноваженим у порядку, встановленому законодавством України.

Верховна Рада України і відповідні органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування створюють необхідні умови для діяльності Уповноваженого, його секретаріату та представників[8].

Уповноважений має право:

1) невідкладного прийому Президентом України, Головою Верховної Ради України, Прем'єр-міністром України, головами Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, Генеральним прокурором України, керівниками інших державних органів, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовими та службовими особами;

2) бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, колегії прокуратури України та інших колегіальних органів;

3) звертатися до Конституційного Суду України з поданням:

"про відповідність Конституції України законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, які стосуються прав і свобод людини і громадянина;

"про офіційне тлумачення Конституції України та законів України;

4) безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, бути присутнім на їх засіданнях;

5) на ознайомлення з документами, у тому числі і секретними (таємними), та отримання їх копій в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться в судах.

Доступ до інформації, пов'язаної із службовою та державною таємницями, здійснюється в порядку, визначеному законодавчими актами України;

6) вимагати від посадових і службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності сприяння проведенню перевірок діяльності підконтрольних і підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій, виділення спеціалістів для участі у проведенні перевірок, експертиз і надання відповідних висновків;

7) запрошувати посадових і службових осіб, громадян України, іноземців та осіб без громадянства для отримання від них усних або письмових пояснень щодо обставин, які перевіряються по справі;

8) відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув'язнення, установи відбування засудженими покарань та установи примусового лікування і перевиховання, психіатричні лікарні, опитувати осіб, які там перебувають, та отримувати інформацію щодо умов їх тримання;

9) бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб'єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим;

10) звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом;

11) направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого у разі виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими органами заходів;

12) перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина відповідними державними органами, в тому числі тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність[9].

Уповноважений не розглядає тих звернень, які розглядаються судами, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов, заяву або скаргу до суду.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, посадові та службові особи, до яких звернувся Уповноважений, зобов'язані співпрацювати з ним і подавати йому необхідну допомогу, зокрема:

1) забезпечувати доступ до матеріалів і документів, у тому числі на засадах, зазначених нормативними актами про охорону державної та службової таємниць;

2) надавати інформацію і давати пояснення стосовно фактичної і правової підстави своїх дій та рішень.

Відмова органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадових і службових осіб від співпраці, а також умисне приховування або надання неправдивих даних, будь-яке незаконне втручання в діяльність Уповноваженого з метою протидії тягнуть за собою відповідальність згідно з чинним законодавством[11].

Висновки

У ході глибокого й уважного вивчення даної теми я зробила наступні висновки щодо конституційно-правового статусу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини в Україні:

1) інституція омбудсмена є не лише бажаним, а й необхідним елементом національної системи захисту прав людини, ключовою ланкою в процесі перетворень у країнах, що стали на шлях демократії та верховенства права;

2) уповноважений з прав людини є невід'ємним елементом конституційної системи захисту прав і свобод людини і громадянина, яка включає в себе в першу чергу систему судів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та міжнародні судові та інші органи, членом або учасницею яких є Україна;

3) Уповноважений закладає підвалини нової правосвідомості не лише пересічних громадян, а й представників органів державної влади України, створює передумови для широкого застосування міжнародно-правових норм у національній правовій системі;

4) "сильна" модель українського омбудсмена, закладена в законі про Уповноваженого, має бути підкріплена низкою процесуальних норм у відповідних кодексах та законах;

5)"сильна" модель омбудсмена, характеризується такими особливостями:

"високим конституційним статусом Уповноваженого з прав людини, який закріплено в ст.55, 85, 101 Конституції України;

"незалежністю Уповноваженого від будь-якого органу державної влади або місцевого самоврядування, їх посадових осіб;

"запровадженням єдиної моделі омбудсмена на національному рівні;

"широкою юрисдикцією Уповноваженого, яка поширюється як на органи державної влади, включаючи суди, так і на органи місцевого самоврядування та їх посадових осіб;

"значними повноваженнями щодо проведення проваджень та перевірок, у тому числі з власної ініціативи для виявлення випадків порушень прав людини та здійснення постійного моніторингу за станом дотримання прав і свобод людини;

"правом ініціювати обов'язкові для розгляду подання з викладенням рекомендацій щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини органами державної влади, місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємств, установ організацій незалежно від форми власності, їх посадовими та службовими особами;

"можливістю безпосереднього звернення до Уповноваженого широких верств населення;

"гнучкістю та неформальністю процедури, свободою дій щодо відкриття провадження у тій чи іншій справі та ін.

Тепер ні в кого не викликає сумнівів про те, що захист прав і свобод людини і громадянина в Україні покращився із створенням інституту Омбудсмена.

Список використаної літератури:

1.Конституція України від 28.06.1996р.

2. Закон України "Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини" від 23.12.1997р. № 776\97-ВР\\ Відомості Верховної Ради, 1998р. -№ 20. -Ст.99

3. Електронний вісник Уповноваженого з прав людини, №1, №2

4. Агєєв П. "Людина має право на звернення до Уповноваженого з прав людини чи ні ?" \\ Урядовий кур"єр, 21.04.1998р. -Ст 14.

5. Білик І. "Правовий статус омбудсмена" \\ Урядовий Кур"єр, 1997, № 35 -Ст.12

6.Давиденко Є. "Служба омбудсмена в Україні"\\Право України, 2001 -№ 6. стр.132-134.

7. Євітов В."Зарубіжний досвід французьких посередників з прав людини" \\Український часопис з прав людини, 1995. -№2

8. Ждан О. "Людина має право на захист права?" \\ Голос України, 23.03.1997р -Ст.5

9. Ролганчук А. "Омбудсмен - суддя без мантії (Впроваджена посада Уповноваженного Верховної Ради України з прав людини) \\Голос України, 10.12.1996р. -Ст.4

11. Ткаченко Ю. "Підстави та категорії визнання конституційності нормативно-правових актів" \\Право України, 2000. -№9 -Ст.26