Договори про передання результатів інтелектуальної діяльності

Реферат

Договори
про передання результатів інтелектуальної діяльності

План

1. 
Загальні
положення про договори
про розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.

2. 
Ліцензійний договір.

3. 
Договір
комерційної концесії (фрайчанзингу).

4. 
Договори
на виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських і технологічних робіт.

5. 
Література.

Загальні
положення про договори
про розпорядження майновими правами інтелектуальної власності

Цивільне
законодавство регулює майнові та особисті не-майнові відносини, що виникають у
зв'язку зі створенням та використанням об'єктів права інтелектуальної
власності. Відповідно до частин 1 і 2 ст. 418 ЦК право інтелектуальної
власності — це право особи на результати інтелектуальної творчої діяльності або
на інші об'єкти права інтелектуальної власності, визначені цим Кодексом або
іншими законами. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові
права та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних
об'єктів визначається Цивільним кодексом та іншими законами. До об'єктів права
інтелектуальної власності, зокрема, належать: літературні та художні твори;
комп'ютерні програми; компіляції даних (баз даних); виконання творів,
фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; наукові
відкриття; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування
(топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти
рослин, породи тварин; комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки
(знаки для товарів і послуг), географічні зазначення; комерційні таємниці (ст.
420 ЦК).

З-поміж
прав інтелектуальної власності, які належать їх суб'єктам (авторам, виконавцям,
винахідникам або іншим особам) і забезпечують реалізацію їх майнових інтересів,
особливого значення набувають майнові права. Відповідно до
частин 1 і 3 ст. 424 ЦК майновими правами інтелектуальної власності є: 1) право
на використання об'єкта права інтелектуальної власності; 2) виключне право
дозволяти використання цього об'єкта; 3) виключне право перешкоджати
неправомірному використанню об'єкта права інтелектуальної власності, в тому
числі забороняти таке використання; 4) інші майнові права інтелектуальної
власності, встановлені законом. Майнові права інтелектуальної власності можуть
відповідно до закону бути вкладом до статутного капіталу юридичної особи,
предметом договору застави та інших зобов'язань, а також використовуватись в
інших цивільних відносинах.

Майнові
права інтелектуальної власності мають певну економічну цінність і в умовах
ринкової економіки стають товаром, що реалізується на договірних засадах.
Згідно зі ст. 427 ЦК майнові права інтелектуальної власності можуть бути
передані відповідно до закону повністю або частково іншій особі. Умови
передання майнових прав інтелектуальної власності можуть бути визначені
договором, який укладається відповідно до ЦК та іншого закону. Як зазначає О.
М. Мельник, договори на створення і використання об'єктів права інтелектуальної
власності є не тільки основним джерелом одержання доходу творцем та іншими
суб'єктами права інтелектуальної власності, а й основною правовою формою
реалізації своїх суб'єктивних майнових прав цими суб'єктами, що є головною
метою творчої діяльності.

Договорам
щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності присвячена гл.
75 Цивільного кодексу. Використання в господарській діяльності прав
інтелектуальної власності, зокрема при здійсненні інноваційної діяльності,
регулюється нормами гл. 16 та деяких інших статей (20, 86, 155—162, 326, 327,
329, 366—376) Господарського кодексу. Окремі правила щодо договорів
розпорядження майновими правами інтелектуальної власності містяться в законах
України «Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня 1993 р.; «Про
охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 15 грудня 1993 р. (пункти 4—7
ст. 23); «Про охорону прав на промислові зразки» від 15 грудня 1993 р. (пункти
4—7 ст. 20); «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» від 15 грудня
1993 р. (пункти 4—6 ст. 16) та деяких інших законах.

Не
даючи загального визначення поняття договору щодо розпорядження майновими
правами інтелектуальної власності,

ЦК
у ст. 1107 визначає види цього договору, однак наведений у ній перелік
договорів не є вичерпним. Зокрема розпорядження майновими правами
інтелектуальної власності може здійснюватись на підставі таких договорів: 1)
ліцензії на використання об'єкта права інтелектуальної власності; 2)
ліцензійного договору; 3) договору про створення на замовлення і використання
об'єкта права інтелектуальної власності; 4) договору про передання виключних
майнових прав інтелектуальної власності; 5) іншого договору щодо розпорядження
майновими правами інтелектуальної власності.

Ліцензія
(від лат. ІісепСіа — свобода, право) — це письмове повноваження, яке особа, що
має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної
власності (ліцензіар), надає іншій особі (ліцензіату) право на використання
цього об'єкта в певній обмеженій сфері. Ліцензія може бути оформлена як окремий
документ або бути складовою частиною ліцензійного договору.

Ліцензія
на використання об'єкта права інтелектуальної власності може бути виключною,
одиничною, невиключною, а також іншого виду, що не суперечить закону
(наприклад, патентна, повна, особиста тощо). Виключна ліцензія видається лише
одному ліцензіату і виключає можливість використання ліцензіаром об'єкта права
інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним
іншим особам ліцензій на використання цього об'єкта у зазначеній сфері.
Одинична ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість видачі
ліцензіаром іншим особам ліцензій на використання об'єкта у сфері, що обмежена
цією ліцензією, але не виключає можливості використання самим ліцензіаром цього
об'єкта у зазначеній сфері. Невиключна ліцензія не виключає можливості
використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що
обмежена цією ліцензію, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання
цього об'єкта у зазначеній сфері (ч. З ст. 1108 ЦК).

Ліцензійний
договір

Найпоширенішим
видом договорів про розпорядження майновими правами інтелектуальної власності,
особливо у сфері використання об'єктів промислової власності (винаходів,
корисних моделей, промислових зразків, торговельних марок тощо), є ліцензійний
договір. Відповідно до ч. 1 ст. 1109 ЦК за ліцензійним
договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на
використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах,
визначених за взаємною

згодою
сторін з урахуванням вимог цього кодексу та іншого закону. Точніше визначення
цього договору було запропоноване О. А. Підопригорою та О. О. Підопригорою:
ліцензійний договір — це консенсуальна двостороння угода, за якою одна особа
(ліцензіар) зобов'язується передати право на використання об'єкта
інтелектуальної власності іншій особі (ліцензіату), що приймає на себе
обов'язок вносити ліцензіарові обумовлені договором платежі та здійснювати інші
дії, передбачені договором.

У
випадках, передбачених ліцензійним договором, може бути укладений субліцензійний
договір, за яким ліцензіат надає іншій особі (субліцензіату) субліцензію на
використання об'єкта права інтелектуальної власності. У цьому разі
відповідальність перед ліцензіаром за дії субліцензіата несе ліцензіат, якщо
інше не встановлено ліцензійним договором.

У
ліцензійному договорі визначаються: а) вид ліцензії, причому вважається, що за
договором надається невиключна ліцензія, якщо інше не встановлено цим
договором; б) сфера використання об'єкта права інтелектуальної власності
(конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного
об'єкта, територія та строк, на які надаються права, тощо); в) розмір, порядок
і строки виплати плати за використання об'єкта; г) інші умови, які сторони
вважають за доцільне включити в договір.

Предметом
ліцензійного договору не можуть бути права на використання об'єкта, які на
момент укладення договору не були чинними. Тому права на використання об'єкта
та способи його використання, які не визначені у ліцензійному договорі,
вважаються такими, що не надані ліцензіату. У разі відсутності в ліцензійному
договорі умови про територію, на яку поширюються надані права на використання
об'єкта права інтелектуальної власності, дія ліцензії поширюється на територію
України. Умови ліцензійного договору, які суперечать положенням Цивільного
кодексу, є нікчемними.

Істотною
умовою ліцензійного договору є строк його дії. Відповідно до ст. 1110 ЦК
ліцензійний договір укладається на строк, встановлений договором, який повинен
спливати не пізніше спливу строку чинності виключного майнового права на
визначений у договорі об'єкт права інтелектуальної власності. Наприклад, строк
чинності виключних майнових прав інтелекту-

альної
власності на винахід спливає через двадцять років, що виліковуються від дати
подання заявки на винахід в установленому законом порядку (ч. З ст. 465 ЦК),
тому строк дії ліцензійного договору на використання винаходу не може виходити
за межі 20-річного строку. В разі відсутності у ліцензійному договорі умови про
строк договору він вважається укладеним на строк, що залишився до спливу строку
чинності виключного майнового права на визначений у договорі об'єкт, але не
більше ніж 5 років. Якщо за шість місяців до спливу зазначеного п'ятирічного
строку жодна із сторін не повідомить другу сторону про відмову від договору,
він вважається продовженим на невизна-чений час (безумовно, в межах строку
чинності самого виключного майнового права на даний об'єкт). У цьому випадку
кожна із сторін може в будь-який час відмовитись від договору, письмово повідомивши
про це другу сторону за шість місяців до розірвання договору, якщо більший
строк для повідомлення не встановлений за домовленістю сторін. Ліцензіар може
відмовитися від ліцензійного договору в разі порушення ліцензіатом
встановленого договором терміну початку використання об'єкта права
інтелектуальної власності. Ліцензіар або ліцензіат можуть відмовитися від
ліцензійного договору в разі порушення другою стороною інших умов договору.

Одним
із видів договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної
власності є договір про створення на замовлення і використання об'єкта права
інтелектуальної власності. Відповідно до ст. 1112 ЦК за цим договором одна
сторона (творець — письменник, художник) зобов'язується створити об'єкт права
інтелектуальної власності відповідно до вимог другої сторони (замовника) та в
установлений строк. У цьому договорі мають визначатись й способи та умови
використання об'єкта замовником. Умови договору про створення на замовлення і
використання об'єкта права інтелектуальної власності, що обмежують право творця
на створення інших об'єктів, є нікчемними. Об'єктами інтелектуальної власності,
що створюються і використовуються за договорами цього виду, є здебільшого твори
літератури, мистецтва, об'єкти суміжних прав (відеограми, фонограми тощо),
проте на замовлення споживачів інтелектуальної власності можуть створюватись і
результати науково-технічної діяльності. Так, за договором на створення і
передачу науково-технічної продукції одна сторона (виконавець) зобов'язується
виконати зумовлені завданням другої сторони (замовника)
науково-дослідні
або дослідно-конструкторські роботи, а замов ник зобов'язується прийняти
виконані роботи (продукцію) т; оплатити їх (ч. 1 ст. 331 ГК).

Відповідно
до статей 424, 1113 ЦК особа, яка має виключи майнові права інтелектуальної
власності, може за договором пе редати їх частково або у повному складі другій
стороні відповідно до закону та на визначених договором умовах. Укладен ня
такого договору не впливає на ліцензійні договори, які булг укладені раніше.
Нікчемними є умови договору про переданш виключних майнових прав
інтелектуальної власності, що погіршують становище творця відповідного об'єкта
або його спадкоємців порівняно зі становищем, передбаченим цим Кодексом та
іншими законами, а також обмежують право творця на створення інших об'єктів.

Спільною
для усіх договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної
власності є вимога про те, що ці договори укладаються у письмовій формі,
недодержання якої, як наслідок, робить їх нікчемними. Законом можуть бути
встановлені випадки, в яких такий договір може укладатися усно (ч. 2 ст. 1107
ЦК).

З
метою спрощення порядку укладення ліцензійного або іншого договору щодо
розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, а також забезпечення
прав та інтересів суб'єктів інтелектуальної власності уповноважені відомства
або творчі спілки можуть затверджувати типові ліцензійні або інші договори. У
конкретному договорі сторони можуть відступити від умов, зазначених у типовому
договорі, і передбачити й інші умови, в ньому не зазначені. Проте умови
ліцензійного чи іншого договору, укладеного з творцем об'єкта права
інтелектуальної власності, що погіршують його становище порівняно зі
становищем, передбаченим законом або типовим договором, визнаються нікчемними і
замінюються умовами, встановленими типовим договором або законом (ст. 1111 ЦК).

За
загальним правилом, зазначеним у ч. 1 ст. 1114 ЦК, ліцензія на використання
об'єкта права інтелектуальної власності, ліцензійний договір, договір про
створення на замовлення і використання об'єкта права інтелектуальної власності,
договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності не
підлягають обов'язковій державній реєстрації. Проте на вимогу ліцензіара або
ліцензіата такі договори можуть бути зареєстровані у Державному департаменті
інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України. Відсутність
державної реєстрації не впливає на чинність прав, наданих за ліцензією або
іншим договором, та інших прав на відповідний об'єкт права інтелектуальної
власності, зокрема на право ліцензіата на звернення до суду за захистом свого
права.

Договір
комерційної концесії (фрайчанзингу)

Передання
виключних прав на об'єкти інтелектуальної власності, комерційну інформацію,
торговельну марку, фірмове найменування тощо може здійснюватись на основі
договору комерційної концесії, або комплексної підприємницької ліцензії
(фрайчанзингу). Під терміном «франчайза» іноді розуміють саме договірне
об'єднання великого та дрібного підприємництва, в якому франчайзер (як правило,
велика компанія) зобов'язується постачати дрібній компанії (франзайзі) свої
товари, передові технології, здійснювати рекламні, маркетингові та інші
послуги.

Економічною
передумовою розвитку франчайзингу є потреба в розширенні підприємницької діяльності
з мінімальними матеріальними витратами з боку франчайзера. Представники малого
бізнесу, створюючи підприємства на умовах франчайзингу на свої власні кошти і
одержуючи за відповідну плату права на використання об'єктів інтелектуальної
власності франчайзера, тим самим фінансують розширення бізнесу останнього в
обмін на можливість брати участь у конкурентоспроможному бізнесі під ім'ям
франчайзера. У цьому полягає економічна сутність франчайзингу як
особливої форми організації бізнесу. В даний час в Україні діють вітчизняні
франчайзери, серед яких фірма ТМ «Михайло Воронін», туристична фірма «САМ»,
«Піцца Че-лентано», «Сільпо» та інші.

Правове
регулювання договірних відносин з комерційної концесії здійснюється нині на
основі положень гл. 76 ЦК і гл. 36 ГК. Оскільки за договором комерційної
концесії надаються виключні права на об'єкти інтелектуальної власності, до цих
відносин застосовуються норми Книги четвертої ЦК «Право інтелектуальної
власності», а також законів України «Про авторське право і суміжні права», «Про
охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові
зразки», «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», «Про захист
економічної конкуренції» тощо.

Визначення
договору комерційної концесії дано у ч. 1 ст. 1115 ЦК: «За договором
комерційної концесії одна сторона (право-володілець) зобов'язується надати
другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її
вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або)
продажу певного виду товару та (або) надання послуг». Майже аналогічне
визначення цього договору міститься у ст. 366 ГК: «За договором комерційної
концесії одна сторона (право-володілець) зобов'язується надати другій стороні
(користувачеві) на строк або без визначення строку право використання в
підприємницькій діяльності користувача комплексу прав, належних
правоволодільцеві, а користувач зобов'язується дотримуватись умов використання
наданих йому прав та сплатити правоволодільцеві обумовлену договором
винагороду. Договір комерційної концесії передбачає використання комплексу
наданих користувачеві прав, ділової репутації та комерційного досвіду
правоволодільця в певному обсязі, із зазначенням або без зазначення території
використання щодо певної сфери підприємницької діяльності». Як видно, в
останньому визначенні договору комерційної концесії (за ГК) наголошується не
лише на обов'язках правоволодільця, а й на головних обов'язках користувача. Що
ж до предмета цього договору, то він чіткіше визначений у ч. 1 ст. 1116 ЦК: ним
є право на використання об'єктів права інтелектуальної власності (торговельних
марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо),
комерційного досвіду та ділової репутації. Для досягнення мети договору
комерційної концесії виключні права передаються користувачеві саме в комплексі,
що дозволяє відрізняти цей договір від інших суміжних видів договорів
(доручення, оренди). Зокрема близьким за назвою є договір концесії, за яким
органи державної влади або місцевого самоврядування передають суб'єктам
господарювання (концесіонерам) права на створення (будівництво) та/або
управління (експлуатацію) об'єктів державної чи комунальної власності (статті
406,408 ГК).

Сторонами
в договорі комерційної концесії — правоволо-дільцем (франчайзером) і користувачем
(франчайзі) — можуть бути фізична і юридична особи, які є суб'єктами
підприємницької діяльності (ст. 1117 ЦК). Правоволоділець повинен мати право на
розпорядження комплексом виключних прав, підтвердженим відповідними документами
(дипломом, патентом, свідоцтвом).

Договір
франчайзингу має бути укладений у письмовій формі, недодержання якої тягне за
собою нікчемність договору. Крім того, він підлягає державній реєстрації
органом, який здійснив державну реєстрацію правоволодільця. Якщо
правоволоділець зареєстрований в іноземній державі, реєстрація договору
комерційної концесії здійснюється органом, який здійснив державну реєстрацію
користувача. У відносинах з третіми особами сторони договору мають право
посилатися на договір комерційної концесії лише з моменту його державної
реєстрації (ст. 1118 ЦК, ст. 367 ГК). У ГК, крім того, зазначається, що
відсутність реєстрації договору позбавляє сторони права в разі спору посилатися
на цей договір (ч. З ст. 367 ГК).

Відповідно
до ст. 1119 ЦК і ст. 368 ГК договором комерційної концесії може бути
передбачено право користувача дозволяти іншим особам (субкористувачам)
користуватися наданим йому правоволодільцем комплексом прав або часткою цього
комплексу прав на умовах комерційної субконцесії, погоджених ним із правоволодільцем
або визначених договором комерційної концесії. До договору комерційної
субконцесії застосовуються положення про договір комерційної концесії,
встановлені ЦК або іншими законами, якщо інше не випливає з особливостей
субконцесії. Якщо договір комерційної концесії визнано недійсним, недійсними є
також укладені на його основі договори комерційної субконцесії. В ЦК (ч. З ст.
1119), крім того, зазначається, що користувач і субкористувач відповідають
перед правоволодільцем за завдану йому шкоду солідарно.

Договір
франчайзингу є оплатним, консенсуальним, двостороннім. Користувач може вносити
плату (винагороду) правово-лодільцеві у формі разових або періодичних платежів
або в іншій формі, передбаченій договором (наприклад, у формі відрахувань, від
виторгу, націнки на оптову ціну товарів, що передаються правоволодільцем для
перепродажу, тощо).

Сторони
у договорі пов'язані взаємними (зустрічними) правами та обов'язками. Так,
правоволоділець зобов'язаний (ст. 1120 ЦК, ст. 370 ГК):

—
передати користувачу технічну та комерційну документацію і надати іншу
інформацію, необхідну користувачу для здійснення прав, наданих йому за
договором комерційної концесії, а також проінструктувати користувача і його
працівників з пи тань, пов'язаних зі здійсненням цих прав;

—      видати
користувачу передбачені договором ліцензії (до зволи), забезпечивши їх
оформлення у встановленому законо давством порядку.

Крім
того, правоволоділець повинен, якщо інше не передба чено договором:

—      забезпечити
державну реєстрацію договору;

—      надавати
користувачу постійне технічне та консультативне сприяння, включаючи сприяння у
навчанні та підвищенні кваліфікації працівників;

—      контролювати
якість товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються)
користувачем на підставі договору комерційної концесії.

З
урахуванням характеру та особливостей діяльності, що здійснюється користувачем
за договором комерційної концесії, на користувача покладені такі обов'язки (ст.
1121 ЦК, ст. 371 ГК):

—      використовувати
торговельну марку та інші позначення правоволодільця визначеним у договорі
способом;

—      забезпечувати
відповідність якості товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються,
надаються) ним на основі договору, якості таких саме товарів, робіт чи послуг у
правоволодільця;

·  дотримуватись
інструкцій та вказівок правоволодільця, спрямованих на забезпечення
відповідності характеру, способів та умов використання комплексу наданих прав
використанню цих прав правоволодільцем;

·  надавати
покупцям (замовникам) додаткові послуги, на які вони могли б розраховувати,
купуючи товари безпосередньо у правоволодільця;

·  інформувати
покупців (замовників) найбільш очевидним для них способом про використання ним
торговельної марки та інших позначень правоволодільця;

·  не
розголошувати секрети виробництва правоволодільця, іншу одержану від нього
конфіденційну інформацію;

·  сплачувати
правоволодільцеві обумовлену договором плату (винагороду).

Відповідно
до ст. 1122 ЦК у договорі комерційної концесії можуть бути передбачені особливі
умови (за ст. 372 ГК — обмеження прав сторін), зокрема:

—      обов'язок
правоволодільця не надавати іншим особам аналогічні комплекси прав для їх
використання на закріпленій за користувачем території або утримуватись від
власної аналогічної діяльності на цій території;

·  обов'язок
користувача не конкурувати з правоволоділь-цем на території, на яку поширюється
чинність договору, щодо підприємницької діяльності, яку здійснює користувач з
використанням наданих правоволодільцем прав;

·  обов'язок
користувача не одержувати аналогічні права від конкурентів (потенційних
конкурентів) правоволодільця;

·  обов'язок
користувача погоджувати з правоволодільцем місце розташування приміщень для
продажу товарів, виконання робіт чи надання послуг, передбачених договором, а
також їх внутрішнє і зовнішнє оформлення.

Разом
з тим, нікчемною визнається умова договору, відповідно до якої правоволоділець
може диктувати користувачу умови щодо визначення ціни товарів, робіт чи послуг
або встановлення верхньої чи нижньої межі ціни на них. Так само вважається
нікчемною умова договору, відповідно до якої користувач має право продавати
товари, виконувати роботи чи надавати послуги виключно певній категорії
покупців (замовників), які мають місцезнаходження чи місце проживання на
території, визначеній у договорі (частини 2 і 3 ст. 1122 ЦК).

Договір
комерційної концесії може бути укладено на певний строк або без зазначення
строку. Відповідно до ст. 1124 ЦК користувач, який належним чином виконував
свої обов'язки, по закінченні строку договору має право на укладення договору
на новий строк на тих самих умовах. Водночас законом можуть бути передбачені
підстави (умови), за яких правоволоділець може відмовитися від укладення
договору комерційної концесії на новий строк. Згідно зі ст. 1126 ЦК і частинами
3—5 ст. 374 ГК кожна із сторін договору комерційної концесії, укладеного без
зазначення строку, має право у будь-який час відмовитися від договору,
повідомивши про це другу сторону не менш як за 6 місяців, якщо більш тривалий
строк не встановлений договором. Договір комерційної концесії припиняється у
разі: 1) припинення права правоволодільця на торговельну марку чи інше
позначення без його заміни аналогічним правом; 2) оголошення правоволодільця
або користувача банкрутом. Розірвання договору, як і його укладення, підлягає
державній реєстрації відповідно до ст. 1118 ЦК і ст. 367 ГК.

3.
Договір комерційної концесії може бути змінений за згодою сторін чи за рішенням
суду відповідно до положень глави 53 ЦК і ст. 188 ГК. У відносинах з третіми
особами сторони у договорі комерційної концесії мають право посилатися на зміну
договору з моменту державної реєстрації цієї зміни, якщо не доведуть, що третя
особа знала або могла знати про зміну договору раніше (ст. 1125 ЦК, частини 1 і
2 ст. 374 ГК).

Перехід
до іншої особи будь-якого виключного права, що входить до комплексу наданих
користувачеві прав, не визнається підставою для зміни або розірвання договору
комерційної концесії. Новий правоволоділець стає стороною цього договору в
частині прав та обов'язків, що стосуються відчуженого виключного права. У разі
смерті правоволодільця його права та обов'язки за цим договором переходять до
спадкоємця за умови, що він зареєстрований або протягом шести місяців від дня
відкриття спадщини зареєструється як суб'єкт підприємницької діяльності або
передасть свої права та обов'язки особі, яка має право займатися
підприємницькою діяльністю. Здійснення права і виконання обов'язків особи, яка
померла, до переходу їх до спадкоємця чи іншої особи покладається на
управителя, якого призначає нотаріус, а в населених пунктах, де немає
нотаріуса, — відповідний орган місцевого самоврядування (ст. 1285 ЦК).

У
разі зміни торговельної марки чи іншого позначення правоволодільця, права на
використання яких входять до комплексу прав, наданих користувачу за договором
комерційної концесії, цей договір зберігає чинність щодо нового позначення
правоволодільця, якщо користувач не вимагає розірвання договору і відшкодування
збитків. У разі продовження чинності договору користувач має право вимагати
відповідного зменшення належної правоволодільцеві плати. Якщо в період дії
договору комерційної концесії припинилося право, користування яким надано за
цим договором, дія договору не припиняється, крім тих його положень, що
стосуються права, яке припинилося, де користувач має право вимагати відповідного
зменшення належної правоволодільцеві плати, якщо інше не встановлено договором.
Це право пов'язане зі зменшенням можливості використання споживачем предмета
договору і, відповідно, одержання доходів від його використання.

У
разі припинення права правоволодільця на торговельну марку чи інше позначення
без заміни їх новими аналогічними правами договір комерційної концесії
припиняється (статті 1128 і 1129 ЦК,ст. 375 ГК).

За
порушення прийнятих на себе зобов'язань за договором комерційної концесії сторони
— правоволоділець і користувач — відповідають
одна перед одною у формі та в обсязі, визначених договором, оскільки ні в ЦК,
ні в ГК немає окремих положень щодо відповідальності сторін за цим договором.

Проте
обидва кодекси (ст. 1123 ЦК і ст. 373 ГК) передбачають відповідальність
правоволодільця за вимогами, що пред'являються до користувача третіми особами
(покупцями, замовниками) у зв'язку з невідповідністю якості товарів, робіт чи
послуг або іншими порушеннями. По-перше, правоволоділець несе субсидіарну
відповідальність за вимогами, які пред'являються до користувача у зв'язку з
невідповідністю якості товарів, проданих користувачем. Мається на увазі, що
товари вироблені правоволодільцем, але продані користувачем. Субсидіарна
(додаткова) відповідальність правоволодільця до основної відповідальності
користувача за невідповідність якості товарів встановленим вимогам покликана
забезпечувати підвищений захист прав споживачів. По-друге, правоволоділець
притягується до солідарної відповідальності разом із користувачем за вимогами,
які пред'являються до користувача, якщо останній є виробником товарів. Тобто
споживач може заявити свої вимоги з приводу порушення умов щодо якості товарів
або інших умов як правоволо-дільцю і користувачу разом, так і до кожного з них окремо.
Така відповідальність випливає із установленого ч. 2 ст. 370 ГК і п. З ч. 2 ст.
1120 ЦК обов'язку правоволодільця контролювати якість товарів (робіт, послуг),
що виробляються (виконуються, надаються) користувачем на підставі договору
комерційної концесії.

Договори
на виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських і технологічних робіт

В
умовах ринкової економіки об'єктом обміну дедалі частіше стають результати
науково-технічної діяльності. У статті 1 Закону України «Про основи державної
політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» від 18 грудня 1991 р.¹
зазначено, що науково-технічну сферу становлять суспільні відносини, які
формуються у процесі здійснення науково-технічної діяльності з метою одержання
нових знань і використання їх для створення і вдосконалення засобів, знарядь,
предметів та умов праці і життя людини, духовного та культурного розвитку
суспільства.

Науково-технічна
діяльність включає фундаментальні та прикладні наукові дослідження, а також
доведення їх результатів до стадії практичного використання.
Можливості використання договірної форми (контракту) у сфері науково-технічної
діяльності зумовлені тим, що результати цієї діяльності є об'єктами власності
створювачів (розробників) науково-технічної продукції, якщо інше не передбачено
законом або договором. Цими об'єктами розробники можуть вільно
користуватися і розпоряджатися, зокрема передавати іншим особам на договірній
основі. Дослідження і розробки у сфері науки і техніки, що передбачають
одержання дослідницькими колективами чи окремими дослідниками відповідного
результату у вирішенні конкретної проблеми протягом визначеного строку,
організуються переважно за контрактами. На контрактній основі можуть також
виконуватись наукові дослідження і розробки для потреб держави, зокрема за
державними замовленнями. У цьому разі контракт укладається між державним
органом та організацією чи окремим виконавцем. Норми
про договори на виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських або
технологічних робіт нині включено до нового ЦК (гл. 62, статті 892—900).
Правда, поміщені вони серед положень про договори підрядного типу. Поєднує ці
види договорів те, що виконавець бере на себе обов'язок виконати певну роботу і
передати її результат замовнику. Проте між підрядними договорами і договорами
на виконання науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт існують і
певні відмінності. По-перше, об'єктом підрядного договору є створення нової або
переробка (обробка) існуючої речі або виконання іншої подібної роботи, в той
час як за договором на виконання науково-пошукових чи дослідно-конструкторських
робіт досягнутим результатом є наукові дослідження або конструкція нового
виробу, нова технологія тощо, тобто результат інтелектуальної творчості. Саме
ця ознака наближає договори на виконання науково-дослідних і
дослідно-конструкторських робіт до групи договорів про передачу результатів
інтелектуальної діяльності (ліцензійних, франчайзингу тощо).

По-друге,
якщо у договорах підрядного типу ризик випадкової загибелі предмета підряду або
неможливості закінчення роботи несе підрядник, то в договорах на виконання
науково-дослідних, дослідно-конструкторських і технологічних робіт ризик
неможливості досягнення результату цих робіт покладається на замовника. Тут
береться до уваги творчий характер робіт, при виконанні яких не завжди можна
гарантувати успіх.

Відповідно
до ст. 892 ЦК за договором на виконання науково-дослідних,
дослідно-конструкторських та технологічних робіт підрядник-виконавець
зобов'язується провести обумовлені завданням замовника дослідження, розробити
зразок нового виробу та конструкторську документацію на нього, нову технологію
тощо, а замовник зобов'язується прийняти виконану роботу та оплатити її.
Договір з виконавцем може охоплювати як весь цикл проведення досліджень,
розроблення та виготовлення зразків, так і окремі його етапи.

У
договорах на створення і використання результатів науково-технічної діяльності
мають бути чітко сформульовані наукові, технічні, економічні та інші вимоги до
науково-технічної продукції, що є предметом договору. Зміст і строки виконання
основних етапів робіт визначаються календарним планом, що становить невід'ємну
частину договору.

Виконавець
зобов'язується провести наукові дослідження особисто, якщо інше не передбачено
договором. Він може залучати третіх осіб до виконання науково-дослідних робіт
тільки за згодою замовника. При виконанні дослідно-конструкторських і
технологічних робіт виконавець має право, якщо інше не передбачено договором,
залучати до виконання їх третіх осіб як суб-виконавців.

Виконавець
зобов'язаний здати, а замовник — прийняти та оплатити повністю завершені
науково-дослідні, дослідно-конструкторські та технологічні роботи. Договором
можуть бути передбачені прийняття та оплата окремих етапів робіт або інший
спосіб оплати.

Сторони
у договорі визначають межі та умови використання результатів виконаних робіт і
додержання конфіденційності. Замовник має право використовувати передані йому
результати робіт, у тому числі придатні до правової охорони як винаходи,
корисні моделі тощо, у межах і на умовах, передбачених договором. Виконавець
має право використовувати ці результати для власних потреб, якщо інше не
передбачено договором. У договорі може бути передбачено право виконавця
реалізувати результати робіт третім особам і здійснювати їх патентування.

Якщо
інше не передбачено договором, як виконавець, так і замовник повинні
забезпечувати конфіденційність відомостей щодо предмета договору, ходу його
виконання та одержаних результатів. Обсяг відомостей, що визнаються
конфіденційними, визначається у договорі.

Договір
на виконання науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт будується за
типом консенсуального, двостороннього, оплатного договору, в якому правами та
обов'язками наділяються обидві сторони — виконавець і замовник. Виконавець, зокрема,
зобов'язаний (ст. 897 ЦК):

1)виконати
роботи відповідно до погодженої із замовником програми (технічно-економічних
показників) або тематики та передати результат у передбачений договором строк;

2)додержувати
вимог, пов'язаних із правовою охороною інтелектуальної власності;

3)утримуватися
від публікації без згоди замовника науково-технічних результатів, одержаних при
виконанні робіт;

4)вживати
заходів для захисту одержаних результатів, що підлягають правовій охороні, та
інформувати про них замовника;

5)своїми
силами та за свій рахунок усувати допущені з його вини недоліки у технічній
документації, які можуть спричинити відступ від техніко-економічних показників,
передбачених у технічному завданні замовника або у договорі;

6)негайно
інформувати замовника про виявлену неможливість одержати очікувані результати
або недоцільність продовжувати роботу.

Відповідно
до ст. 898 ЦК замовник за договором на науково-дослідні роботи або
дослідно-конструкторські та технологічні роботи має такі обов'язки:

1)видати
виконавцеві технічне завдання та погодити з ним програму (техніко-економічні
показники) або тематику робіт;

2)передати
виконавцеві необхідну для виконання робіт інформацію;

3)      прийняти
виконані роботи та оплатити їх.

Особливістю
договорів на виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських і
технологічних робіт є покладення на замовника ризику неможливості досягти
очікуваного результату. Це означає, що коли у ході виконання науково-дослідних
робіт виявиться неможливість досягти результату через обставини, які не
залежать від виконавця, замовник зобов'язаний оплатити вартість робіт,
проведених до встановлення такої неможливості, але не вище відповідної частини
ціни робіт, зазначеної у договорі. Якщо у ході виконання
дослідно-конструкторських і технологічних робіт виявиться неможливість, яка
виникла не з вини виконавця, замовник зобов'язаний оплатити витрати, що їх
зазнав виконавець (ст. 899 ЦК).

У
ЦК питанням відповідальності виконавця за порушення договору присвячена ст.
900. У ній підкреслюється, що виконавець відповідає перед замовником за
невиконання та неналежне виконання договору на виконання науково-дослідних або
дослідно-конструкторських та технологічних робіт, якщо не доведе, що порушення
договору сталося не з вини виконавця. Щодо обсягу відповідальності, то
виконавець зобов'язаний відшкодувати збитки замовника, що становлять для нього
реальну шкоду, у межах вартості робіт, у яких виявлено недоліки, якщо договором
передбачено, що вони підлягають відшкодуванню в межах загальної вартості за
договором. Упущена вигода підлягає відшкодуванню у випадках, передбачених
законом.

Проте
в ЦК відсутні будь-які положення щодо відповідальності замовника за порушення
своїх обов'язків перед виконавцем. Таку відповідальність можна обумовити у
конкретному договорі, зокрема за прострочення передачі виконавцеві необхідної
інформації чи несвоєчасну оплату робіт у формі пені у певному розмірі від суми
договору за кожен день прострочення.

Література

1. 
Конституція України.

2. 
ЦК України 2004 р.

3. 
Мельник
О. М. Цивільно-правова охорона інтелектуальної власності в Україні: Дис. докт.
юрид. наук. - Харків, 2006.
- С. 236.

4. 
Підопригора
О. А., Підопригора О. О. Право інтелектуальної власності в Україні. - К.: 2004.
- С. 177.

5. 
Комерційне
право: Правові основи підприємницької діяльності. — К., 2004.
- С. 126.

6. 
Килимник
1.1. Особливості правового регулювання договору комерційної концесії
(фрайчанзингу): Монографія. — Харків, 2008.
— С. 21.