Республіканська форма правління

Доповідь

з предмету: Конституційне право

на тему: Республіканська форма правління

в Україні

Підготували :

Студентки ІІ к 20 гр. ФЕМП

Кущинська Тетяна

Щерба Христина

1. Частина

Ціль нашої доповіді полягає у визначення понять форма правління та республіка, як форма правління. А також у вирішенні питання яка саме республіка потрібна Україні. Для цього нашою метою є вивчення теоретичної частини цього питання, прослідкувати з історії новітньої України, які форми республік вже мали місце, як у зв’язку з цим змінювався Основний закон України – Конституція України.

Форма держави
– це її апарат, що виражається в характері політичних взаємовідносин між людьми, між людьми й державою, між державою й людьми в процесі управління ними, в методах організації вищих органів державної влади і в адміністративно – територіальному поділі держави. В формі держави втілюється природа й організація публічної влади – система закладів, що управляють справами суспільства. Форма держави завжди має відповідне правове закріплення. Усі її елементи мають правову основу – вони фіксуються у конституції, законах, підзаконних актах. Хоча слід мати на увазі, що закріплені у конституційні закони правила і реальна дійсність можуть не збігатись і не відповідати дійсному характеру існуючих відносин. У різних країнах державні форми мають свої особливості, характерні ознаки, разом із тим форма існуючих держав, особливо сучасних, має загальні ознаки, що дозволяє дати визначення кожному елементу форми держави. Перерахуємо три основні структурні елементи поняття форми держави: 1.Державне правління - визначається як спосіб організації вищої державної влади. 2. Державний устрій – це спосіб поділу держави на певні складові частини та розподілу влади між державою та цими частинами. 3. Державний режим - порядок здійснення державної влади певними методами й способами.

Форма державного правління
— це спосіб організації державної влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів держави. Характер форми державного правління співвіднесений з конституційно-правовим статусом кожного з відповідних органів. Характер форми правління залежить від типу суспільства. В суспільствах, які не мають економічного обміну, і вимушені об’єднуватися через централізовану державну владу, формою правління є монархія. Там, де форма правління не спряжена із системою феодальної власності на землю і її верховним власником в особі монарха, вона має вид деспотії. Для суспільств, що основані на обмінних стосунках між вільними, політично рівними суб’єктами – власниками, характерна республіканська форма правління.

Республіка
— форма правління, за якої всі вищі органи державної влади обираються чи формуються загальнонаціональними установами –парламентами. Відрізняється наступними признаками: вибранням органів державної влади на визначений термін і її колегіальним характером; наявністю вибраного на певний термін глави держави; таким характером державної влади, яка користується владними повноваженнями не за власним бажанням, а за дорученням суверенного народу; юридичною відповідальністю глави держави.

Існують такі види республік: - президентська;

- парламентська;

- змішана ( президентсько-парламентська, парламентсько-президентська)

Класичною президентською республікою
вважаються США. Президентсько-республіканська форма правління прийнята в цілому ряді країн Латинської Америки, а також у деяких інших зарубіжних країнах.

Головними ознаками президентської республіки є: 1) дотримання формальних вимог жорсткого поділу-влад і запровадження збалансованої системи стримувань і противаг; 2) обрання президента на загальних вибо-pax 3) поєднання_повноважень глави держави і глави уряду в особі президента; 4) формування уряду президентом лише за обмеженою участю парламенту; 5) відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом; 6) відсутність права глави держави на розпуск парламенту; 7) відсутність інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами міністрів, які б і несли за них відповідальність.

Характеризуючи президентську республіку, слід зазначити, що її класичному варіанту притаманна наявність двох центрів влади — президента і парламенту. У США це найбільш наочно виявляється у періоди так званого розділеного правління, коли президент і парламентська більшість репрезен­тують різні партійно-політичні сили. Одним з наслідків практичної реалізації принципу поділу влад у класичній президентській республіці є і те, що виконавча влада має порівняно невеликі можливості для втручання у сферу компетенції законодавчої влади, а остання зберігає певні засоби контролю за діяльністю першої. При цьому обидві влади залишаються незалежними одна від одної, що, будучи поєднаним із взаємними стримуваннями і противагами, забезпечує демократичне управління державними справами.

Парламентарні форми правління
досить поширені в розвинутих країнах. їхніми ознаками є: 1) здійснення повноважень глави держави (президента, монарха) і глави уряду різними особами; 2) обмеженість владних повноважень глави держави і водночас віднесеність реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави; 3) формування уряду парламентом за участю глави держави, яка в багатьох випадках є майже номінальною; 4) формальна політична відповідальність уряду (колективна та індивідуальна) перед парламентом; 5) право глави держави розпустити парламент, яке, як правило, ефективно контролює уряд; 6) контрасигнування актів глави держави главою уряду та (або) відповідним міністром. Ознакою парламентарно-республіканської форми є також те, що глава держави — президент — обирається не на загальних виборах, а парламентом або спеціальною колегією, яка в основному складається з депутатів того ж парламенту.

Фактичним центром здійснення державної влади в парламентарних за формами правління країнах завжди виступає не представницький орган, а уряд. Усі важелі реальної влади знаходяться тут у керівників політичних партій, яким належить більшість місць у парламенті. Сам же парламент виступає в ролі своєрідного механізму, за допомогою якого політика правлячої партії або партій офіційно оформляється. Суто партійний характер має тут звичайно і уряд, глава якого очолює партію парламентської більшості або, у випадках утворення коаліційного уряду, є лідером чи входить до складу керівництва однієї з партій правлячої коаліції.

Однією з сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є так звана змішана
республіканська форма, або, враховуючи різноманітність конкретних форм, змішані республіканські форми правління, які нерідко називають парламентарно-президентськими (президентсько-парламентарними) або, що не зовсім вдало, напівпрезидентськими республіками.

Типовою ознакою змішаних форм правління є сполучення рис президентської і парламентарної республік. Як і в президентській республіці, тут главу держави обирають на загальних виборах. Іноді він наділений значними повноваженнями у сфері виконавчої влади або навіть очолює її. З іншого боку, як і в парламентарній республіці, суб'єктами виконавчої влади є прем'єр-міністр і уряд в цілому, які несуть відповідальність перед представницьким органом. У наші дні змішані республіканські форми правління є досить поширеними: тільки в Європі їх мають Австрія, Болгарія, Ірландія, Ісландія, Македонія, Польща, Румунія, Словенія, Фінляндія, Франція і Хорватія. До змішаної форми тяжіє і більшість країн, що утворилися на терені колишнього СРСР.

Сутність тієї чи іншої змішаної форми правління визначається не арифметичними підрахунками якостей, що відрізняють її від інших су,-часних форм. Найважливішим є співвідношення конституційних і реальних повноважень у сфері виконавчої влади, якими володіють президент і прем'єр-міністр. За таким критерієм окремі країни зі змішаною республіканською формою правління мало чим відрізняються від парламентарних (Австрія, Ісландія, Словенія) чи президентських (Польща, Румунія, Франція) республік.

Конституції більшості відповідних держав припускають можливість своєрідного дрейфу форми правління в межах зміни співвідношення повноважень між президентом і прем'єр-міністром.

2.

Стаття 1. Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Стаття 2. Суверенітет України поширюється на всю її територію.

Україна є унітарною державою.

Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Стаття 5. Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Такі положення закріплює Конституція України, але КУ не закріплює форму правління. Розглянемо які ж форми правління існували в незалежній Україні.

Здобуття Україною незалежності у серпні 1991 року сприяло пошуку дійсно оптимальної форми державного правління. 1 грудня 1991 року Президентом України було обрано Л. Кравчука, який намагався зосередити в своїх руках всю повноту влади. Для цього він видав низку указів, які закріплювали провідну роль Президента в управлінні державою. 27 вересня 1993 року ним був виданий Указ «Про керівництво Кабінетом Міністрів України», внаслідок чого Президент бере на себе обов'язки глави виконавчої влади. Україна схилилася в бік президентської республіки. У той час прибічники президентської республіки вважали, що Україні, внаслідок розпаду СРСР і дезорганізованості колишніх радянських республік, потрібна сильна президентська влада, яка спроможна зміцнити країну і прискорити темпи трансформації соціально-економічних відносин. Проте не всі були згодні з підвищенням ролі Президента в управлінні державою. У країні назріває протистояння між законодавчою і виконавчою владою. Крім цього, погіршується економічна ситуація, відбувається падіння добробуту населення, зростає безробіття. Все це призвело до переобрання Президента у 1994 році. Главою держави став Л. Кучма.

Перший проект Конституції був запропонований у Верховній Раді ще в листопаді 1991 року. Він передбачав, що Президент мав бути главою держави і главою виконавчої влади. Йому надавалися повноваження щодо формування Кабінету Міністрів без впливу на цей процес парламенту. По суті, пропонувалася президентська модель республіки. Другий проект від 1 липня 1992 року також закріплював статус Президента як глави держави і глави виконавчої влади. І лише в проекті Конституції від 27 травня 1993 року пропонувалася модель змішаної республіки: Президент визнавався лише главою держави, йому підпорядковувався Кабінет Міністрів, який водночас був відповідальний перед парламентом. Нарешті, 28 червня 1996 року було прийнято Конституцію України, яка закріпила президентсько-парламентську форму правління. Спочатку запропонована форма правління була більш-менш прийнятною для України. Однак Президент, користуючись своїми повноваженнями, почав зосереджувати всю повноту влади. Крім того, такий орган, як Адміністрація Президента, почав перебирати на себе певні функції Кабінету Міністрів. Тобто Президент «узяв під контроль» виконавчу владу. Президент має право накладати «вето» на закони парламенту, подолати яке дуже важко, адже процедура подолання вето не чітко прописана в законодавстві. Це не додає ефективності законодавчій діяльності, тому що законопроекти часто «ходять по колу» між Президентом та Парламентом. Хоча парламент і має ряд серьозних повноважень: можливість створення спеціальних парламентських комісій, наділених слідчими повноваженнями; можливість висловити вотум недовіри урядові, що тягне за собою його відставку; проведення процедури імпічменту. І знову, процедура імпічменту дуже складна і не прописана в законодавстві, що практично унеможливлює її здійснення.

Опозиція, щоб обмежити президентське «самовладдя» вдавалася до різноманітних акцій протесту. У суспільстві поширювалися ідеї про неповноту та недосконалість наявної моделі державної влади, про те, що політична система України потребує кардинальних трансформацій і, врешті-решт, про проведення політичної реформи. Під тиском опозиції, яка 2002 року запланувала акцію «Повстань, Україно», метою якої була відставка Л. Кучми, Президент вирішив піти на радикальні кроки. 24 серпня 2002 року, у день 11-ї річниці Л. Кучма офіційно оприлюднив ідею політичної реформи. 5 березня 2003 року на розгляд Верховної Ради був внесений «президентський варіант» законопроекту «Про внесення змін до Конституції», де були викладені уявлення пропрезидентських сил про парламентсько-президентську республіку. Цей законопроект не був підтриманий більшістю Верховної Ради. Під час Помаранчевої революції усі функції
щодо нормалізації політичної ситуації в країні перебрала на себе Верховна Рада України. 8 грудня 2004 року Верховною Радою був прийнятий Закон «Про внесення змін до Конституції України», за який проголосували 402 народних депутати. Відразу ж у сесійній залі його підписав Президент. Ці зміни стосувалися, насамперед, переходу до такої форми державного правління як парламентсько-президентська республіка. Багато змін запроваджувалося стосовно повноважень Президента та Верховної Ради.

Формування уряду вже відбуватиметься коаліцією депутатських фракцій, а термін повноважень парламенту подовжено від чотирьох до п’яти років. Відповідно до змін до Конституції кандидатуру для призначення прем’єр-міністром Президент вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, яка становить більшість у парламенті. Міністр оборони України, міністр закордонних справ України призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України, інші члени Кабміну України призначаються Верховною Радою України за поданням прем’єр-міністра України. Вибори до парламенту проходитимуть на пропорційній основі. Коаліція у парламенті має сформуватися протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання парламенту.

Президент, в свою чергу, має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо протягом одного місяця не буде сформовано коаліцію депутатських фракцій; протягом 60 днів після відставки уряду не буде сформовано персональний складу Кабміну; протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатись. Також депутати залишили за Президентом право призначати голів обласних державних адміністрацій.

До повноважень Верховної Ради України теж було додано низку пунктів. Зокрема, крім призначення уряду, депутати призначатимуть голову Антимонопольного комітету України, голову Державного комітету телебачення та радіомовлення України, голову Фонду державного майна України, звільнятимуть їх з посад; призначатимуть на посаду та звільнятимуть за поданням Президента голову Служби безпеки України. Також депутати мають право призначати та звільняти за поданням Президента голову Національного банку України, а також половину складу Ради Національного банку України; призначати на посаду та звільняти з посад половину складу Національної Ради України з питань телебачення і радіомовлення; призначати на посаду та звільняти з посад членів ЦВК за поданням Президента; надавати згоду на призначення на посаду та звільнення з посади Президентом України генерального прокурора України; призначення з посади та звільнення з посад третини складу Конституційного Суду України. Зміни до Конституції також передбачають, що у разі дострокового припинення повноважень Президента, виконання його обов’язків покладається на голову Верховної Ради України.

Щодо зміни статусу Кабміну, то він за новою редакцією Конституції, а саме ст. 113, буде відповідальний і перед Президентом, і перед Верховною Радою. Керуватися Кабмін має за новою редакцією Основного Закону самим цим Законом, іншими законами, указами Президента та постановами Верховної Ради, які прийняті відповідно до Конституції та законів України

3.

Так якою ж повинна бути форма правління в Україні? Багатьох влаштовує парламентсько-президентська форма, де хто бажає повернутися до президентсько-парламентської, інші взагалі вбачають курс України у суто парламентській республіці. Ще в березні 2007 року опозиція на чолі з Ю. Тимошенко пропонувала провести референдум щодо форми державного правління. Але постає питання: якого характеру повинен бути цей референдум? Нормативний чи консультуючий. І взагалі чи про форму правління думає український народ, чи потрібен йому цей референдум. Чи може більшість громадян визначити яку форму правління вони підтримують, якщо зі сторони уряду не проводиться просвітницької діяльності. Потрібно зазначити, що більшість громадян не розуміють різниці між президентською і парламентською республікою, але хочуть, щоб владу втілював хтось персонально і відповідав би за неї. Інших президентська форма правління лякає можливістю встановлення диктатури.

А можливо справа не тільки в оптимальній для України формі правління. На нашу думку проблема сьогодення – суперечності в поділі влади між її гілками.