Право на самовизначення як один з головних принципів міжнародного права

Можливості реалізації права на визначення після ІІ світової війни

Істотним елементом побудови і розвитку міжнаціональних відносин є законодавство, за допомогою якого регулюються міжетнічні відносини як в середині країни, так і на міжнародному рівні. Необхідність посилення уваги до правового регулювання етнонаціональних відносин, актуальність вдосконалення і розвитку відповідного законодавства зумовлено багатьма об’єктивними чинниками: катастрофічні наслідки політики багатонаціональних держав на право сили у вирішенні етнополітичних проблем; незгасаючі тенденції етнічного ренесансу та політизації етнонаціональних спільнот; зростаюча світова тенденція посилення боротьби етнонаціональних спільнот (націй, що не мають власних держав, корінних народів, етнонаціональних меншин) за свої права та намагання здобути статус суб’єктів національного та міжнародного права; вибух в багатьох поліетнічних країнах світу етнополітичних конфліктів, їх потенційна здатність до ескалації, що загрожує етнополітичній безпеці як окремих країн, так і цілих регіонів світу і т.д.

На рівні міжнародних організацій проблему забезпечення прав етносів, етнічних меншин і людини виконувала у період між двома світовими війнами Ліга Націй, але на той період ніякого міжнародного правового документа у цих сферах не було вироблено. Дійсне розроблення означених проблем почалося після створення у 1945 році ООН. В Статуті ООН були закріплені основні засади міжнародного права. У 1970 році була прийнята Декларація про засади міжнародного права, де вони були доповнені та уточнені [1]. Але й досі в міжнародному праві є аспекти, які недостатньо розроблені й суперечливі. Серед них найбільш дискусійним є право народів і націй на самовизначення.

Право націй на самовизначення за останні двісті років свого розвитку стало одним з головних принципів міжнародного права. Звернемось до європейського досвіду у галузі розвитку права народів на самовизначення.

В Європі був реалізований принцип національної держави, який у самому широкому тлумаченні виходить з того, що держава, нація і народ ідентичні. Ідея права на самовизначення початково була пов’язана більш з думкою про суверенітет народу, ніж з етнічними уявленнями. Тільки з часом почала набувати значення етнічна точка зору, і вона надала інший вигляд праву народів на самовизначення.

Якщо розглядати цю проблему з історичної точки зору, то у розвитку права на самовизначення можна виділити декілька періодів.

1) (поч. ХVI - кін. XVIII ст.) - від епохи Реформації до війни за незалежність США. Під час реформаційного руху в Німеччині релігійно-етнічні концепції стали початковим імпульсом обґрунтування прав народів. Потім Нідерландська революція закріпила право на суверенітет. Завершується цей період боротьбою пригнічених народів британських колоній проти іноземного володіння. Саме американська Декларація Незалежності 1776 р. стала, по суті справи, обґрунтуванням права на самовизначення як права на відокремлення та створення незалежної держави.

2) (кін. ХVIII ст. - 1918 р) - від Французької революції до першої світової війни - провідну роль грало вчення Гердера, згідно з яким людство складається з народів, які є об’єктивними сутностями. Однак, все одно, спостерігались значні розбіжності відносно того, що утворює народ або націю. Значна увага приділялась економічному фактору, багаточисленному населенню, території, ресурсам у формуванні повноцінної нації. Невеликим державам в ХІХ ст. було важко досягти визнання у якості національних. Взагалі в ХІХ, а потім і в ХХ ст. вимоги національного самовизначення стали ідейно-програмовими лозунгами національно-визвольних рухів.

3) (1918-1945 рр) - у період з кінця І світової війни до кінця ІІ світової війни - цей принцип був основним під час організації Європи в державному відношенні по-новому.

Швейцарський історик У. Альтерматт вважає, що етнонаціональний принцип має безпосереднє відношення до права народів на самовизначення, яке після І світової війни стало лозунгом міжнародної політики. Після так званих “Чотирнадцяти пунктів" американського президента Вудро Вільсона поняття “право народів на самовизначення” стало використовуватись як рушійна сила для створення національних держав [2]. Подальші мирні договори після І світової війни намагались реалізувати даний принцип. Було зроблено спробу привести державні кордони у відповідність до кордонів національностей, але на практиці (особливо в Центральній та Східній Європі) це не було реалізовано. Країни-переможниці та їх союзники проголосили неможливим для себе втрату територій, при цьому етнонаціональний принцип відігравав другорядну роль, що значною мірою ілюструє його відносність.

4) (1945-1990 рр.) - після ІІ світової війни до розпаду Радянського Союзу - колонії європейських держав звільнились політично, право на самовизначення знов знайшло своє застосування у резолюціях міжнародних організацій. Це знайшло своє відображення в пактах ООН щодо прав людини 1966 р. Поряд з визначенням “захист меншин", було введено поняття “захист народностей". Це відповідало зростаючій самосвідомості етнічних груп та їх вимогам міжнародно-правової охорони. Коли колонії у 1960-ті роки перетворилися на самостійні держави, то їх кордони відповідали адміністративним кордонам колишніх колоніальних держав. Взагалі, такий засіб створення держав не мав нічого спільного з правом народів на самовизначення, навіть якщо декларації ООН необґрунтовано це стверджували. Нові держави “третього світу" отримали кордони, які були свавільно встановлені колоніальними державами. Пізніше почав здійснюватись принцип внутрішнього самовизначення. Під цим розуміється, що у межах державного об’єднання різноманітні народності мають право на культурну самобутність та на представництво в політичних органах. Тобто право на самовизначення стало сприйматися як захист меншин, корінного населення.

Однак прагнення до національного відродження та вимоги самовизначення призвели в ряді регіонів до міжнаціональних конфліктів. Для деяких країн це і зараз уявляє загрозу територіальної цілісності (наприклад, Іспанії, Франції, Англії та ін).

5) (1990-... рр) - з часу руйнування Радянського Союзу до сьогодення - після розпаду соціалістичної системи держав націоналізм став самою сильною рушійною силою у Східній Європі при створенні нових держав. Право народів на самовизначення несподівано знов опинилося в центрі політичних дебатів. Так, у кінці ХХ ст. у Східній Європі дуже несподівано склався світ нових держав, прикордонні лінії якого визначені етносами та релігіями. Менші етноси вимагають державного суверенітету. Після тривалого періоду тоталітаризму нація і релігія опинилися найбільш могутніми силами, які дозволяли створити ідентичність.

Аналогічно, як у Західній Європі в ХІХ ст., східноєвропейці бачать в нації засіб реалізації громадянської свободи. Багато народів Східної Європи здобули незалежність мирним шляхом (окрім Югославії). Але більшість дослідників Заходу вважають, що нові національні держави на території Радянського Союзу не були утворені шляхом демократичної передачі кордонів. Як правило, внутрішні адміністративні кордони були оголошені зовнішніми державними кордонами, незалежно від того, чи були таким чином роз’єднані народності чи ні. Міжнародне співтовариство при розпаді Радянського Союзу дало згоду на ті принципи, які воно використовувало при деколонізації Азії та Африки. Західні історики і політологи з приводу цього вважають, що з падінням Радянського Союзу можна говорити про розпад колоніальної імперії, але процес розпаду ще не закінчився, доказом чого є озброєні конфлікти Росії на Кавказі [3].

Взагалі, право на самовизначення почало насправді реалізовуватись тільки у ХХ ст. З самовизначенням та національним відродженням багаточисленних та малочислених народів пов’язані надії на збереження мови, національної культури та самобутності, на відродження або створення національної державності. Але в багатьох випадках право на самовизначення є фікцією.

При розгляді питання щодо реалізації права націй на самовизначення деякі автори схильні його містифікувати, інші, навпаки, - відносять прояв національних намагань до націоналізму. Право націй на самовизначення як один з основних принципів міжнародного права досить обґрунтовано в деклараціях та інших документах ООН. Звернемося до цього питання детальніше.

З прийняттям Статуту ООН право націй на самовизначення завершило своє юридичне оформлення як один з основних принципів міжнародного права. Так, ст.1 звертає увагу на “розвиток дружніх відносин між націями на основі поваги принципу рівноправності та самовизначення народів" [4]. Але конкретний зміст принципу не розкривається.

У 1960 р. цей принцип був конкретизований у Декларації про надання незалежності колоніальним країнам та народам: “Всі нації мають право на самовизначення. Завдяки цьому праву вони самостійно вирішують питання про свою політичну систему та вільні здійснювати свій економічний, суспільний та культурний розвиток... Недостатня політична, економічна і соціальна підготовленість або недостатня підготовленість в галузі освіти ніколи не повинні використовуватися як привід для затримки досягнення незалежності” [5]. Загалом ця Декларація має антиколоніальний характер і є моральною, політичною і правовою базою антиколоніалізму.

У 1966 році було прийнято ще два важливих документа: Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. В обох пактах в ст.1 закріплялося право народів на самовизначення, згідно з яким вони вільно встановлюють свій економічний і політичний розвиток, вільно розпоряджаються своїми природними багатствами і ресурсами. Жоден народ не може бути позбавлений притаманних йому засобів існування [6].

В Декларації 1970 р. це право було найбільш повно сформульовано: “Всі народи мають право вільно визначати, без втручання ззовні, свій політичний статус та здійснювати свій економічний, соціальний та культурний розвиток, і кожна держава повинна поважати це право відповідно з положеннями ООН" [7]. Право на самовизначення тут трактується не лише як можливість створення незалежної держави, але і як вільний вибір своєї політичної системи. Це вільна інтеґрація або об’єднання з будь-яким незалежним державним утворенням, здійснення будь-якої політичної системи, яку обере собі нація. В цьому сенсі право націй на самовизначення правильно характеризується як принцип природного права, яке ґрунтується на загальнолюдських моральних нормах. Але право вільно розпоряджатись своєю долею не повинно приводити до порушення або обмеження інтересів інших народів (націй).

Алжирська загальна декларація прав народів 1976 р. підтвердила право народів на самовизначення, збереження національно-культурної ідентичності, демократичний режим, а також використання різних методів опору, в тому числі за допомогою сили, якщо права народу попираються (ст.1-7, 28-29) [8].

Таким чином, одним з головних принципів міжнародного права є визнання рівноправності всіх народів та право народів на самовизначення, включаючи право вільного вибору та розвитку свого соціально-політичного статусу. Адже формулювання права націй на самовизначення в міжнародних пактах є компромісним, а тому не завжди зрозумілим та суперечливим. Наприклад, суперечливим є розуміння суб’єкта права на самовизначення. Право колоніальних народів на самовизначення викликає менше суперечок стосовно суб’єкта права, і щодо його змісту. Офіційна точка зору ґрунтується на тому, що володарем права на самовизначення у контексті деколонізації варто визнати населення колонії, тільки не народ як етнічну спільноту.

Деякі дослідники підкреслюють, що право на самовизначення має не нація, а народ, оскільки жодна нація не існує в “чистому” вигляді, а є народами, які складають єдине територіальне ціле. Однак в міжнародних конвенціях і деклараціях право на самовизначення зафіксовано за націями. Наприклад, згідно з Декларацією про принципи міжнародного права, весь народ, який проживає на певній території, незалежно від раси, віросповідання та кольору шкіри, є суб’єктом права на самовизначення. [9].

Крім того, спеціалісти-міжнародники помічають, що англійською мовою поняття “народ” і “нація” вживаються як синоніми [10]. На наш погляд, це вносить плутанину і протиріччя в розв’язання і без того складного питання, дає привід по-різному трактувати поняття суб’єкта права на самовизначення. Відносно європейської політичної традиції ХІХ-ХХ ст. саме за націями закріпилась ідея права на самовизначення. Цей підхід і зараз має багато прихильників.

Треба відзначити, що поняття “народ” також до сьогодні носить дискусійний характер. Воно чітко не визначено юридичною наукою, хоча є категорією конституційного права. Так, наприклад, відомий американський діяч правозахисного руху Е. Клайн вважає, що в Пактах про права людини під народом розуміється етнічна спільнота (тобто спільність осіб з однаковою мовою, культурою, територією, господарськими ресурсами, достатніми для створення окремої держави) [11].

У. Альтерматт вважає, що в основі права народів на самовизначення полягає хибна передумова, що хоча б теоретично можна всіх людей на землі поділити на народи. Але навряд чи можна описати народи за допомогою дефініцій, які містять об’єктивні критерії, а тому залишається тільки суб’єктивна класифікація. Сьогодні та майже завжди і у попередні епохи, політичний процес, а не народний дух вирішує, що таке народ. Насправді той, хто має силу, той і визначає, хто і до якого народу належить, і проводить у життя свої дефініції. Ніхто не може об’єктивно визначити, чому, наприклад, німці, поляки, угорці, прибалтійці та інші є народами, а чеченці, баски, каталонці - тільки національні меншини. Кожне визначення стосовно народів і меншин відображає відповідне політичне співвідношення сил [12].

М. Бердяєв запропонував заміну принципу нації як суб’єкта самовизначення принципом народу задовго до того, як до цього висновку прийшло міжнародне співтовариство. Він також приходить до висновку щодо плідності ідеї федерації народів, яка передбачає заперечення ідеї суверенності національних держав. Ще на початку ХХ ст. він зазначив: “Немає нічого більш шкідливого, ніж ідея суверенності національних держав, якою дорожать народи на власну загибель” [13].

Етнічні меншини також активно використовують термінологію “самовизначення”, держави ж відхиляють його щодо меншин. З одного боку, є точка зору, яка визнає право меншин на самовизначення та відокремлення, з іншого - звертають увагу на суперечливий характер і значну небезпеку його реалізації, а деякі заперечують право меншини на самовизначення, включаючи відокремлення за міжнародним правом (в жодному з міжнародних документів безпосередньо за меншиною право на самовизначення не визнається). В міжнародних документах поняття “меншина” і “народ” відрізняються. Це відображено у Пакті про громадянські та політичні права (ст.1, ст.27), а також в Декларації принципів Гельсинського Заключного Акту (принцип VII, VIII) [14]. Звідси ми можемо зробити висновок, що в сучасному міжнародному праві меншина не є “народом” стосовно реалізації права на самовизначення.

Цікавим є запропонований Я. Симонідесом критерій розмежування понять “меншина” і “народ". На його думку, “меншина” звичайно має державу походження, тоді як “народ” може бути визначений як “нація", яка не має власної держави [15].

Міжнародне і внутрішньодержавне право надають мало підтримки меншинам у їх сподіваннях на самовизначення. Зараз в міжнародному праві з’явився новий принцип, який пов’язаний з правом меншин на внутрішнє самовизначення та автономію, не ставлячи під загрозу суверенітет держави. Тобто це право здійснюється перш за все в межах конституції певної держави.

Таким чином, як на наш погляд, розуміння суб’єкта самовизначення як етнічної спільноти - це, майже, єдиний підхід, при якому право на самовизначення хоч в будь-якій мірі наповнюється реальним змістом, тому що етнічні кордони, хоч вони і умовні, все ж таки мають більш об’єктивний, стабільний характер ніж кордони адміністративні.

Сьогодні є актуальною проблема народів, не репрезентованих у ООН, вони не мають повноцінного міжнародного статусу. Для того, щоб хочаб частково виправити таке становище, у 1991р. у Гаазі була створена ОННН (Організація непредставлених націй і народів).

Але аналіз міжнародних документів підтверджує універ-сальність права на самовизначення, його притаманність усім без винятку народам, і також те, що принцип територіальної цілісності не абсолютний і у певних випадках повинен поступатись праву народів на самовизначення. Так, Статут ООН встановлює принцип рівноправності та самовизначення народів. Декларація 1960 р. про надання незалежності колоніальним країнам визначає всі народи як суб’єкти права на самовизначення. Також ст.1 Пактів про права людини проголошує право всіх народів на самовизначення. Право вільно встановлювати свій політичний статус в тексті Пактів належить як до зовнішнього, так і внутрішнього самовизначення, незалежно від того, знаходиться народ під будь-яким пануванням чи ні.

Декларація про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно з Статутом ООН, також поширює право на самовизначення на всі народи. Визначаючи безумовне право народів, які знаходяться під іноземним пануванням, на самовизначення (тобто зовнішнє самовизначення), Декларація також торкається питання про права народів, які проживають в незалежній державі (тобто внутрішнє самовизначення).

Але в Декларації говориться, що ніщо в наведених пунктах про самовизначення не повинно тлумачитись як таке, що санкціонує будь-які дії, які б призвели до роз’єднання або часткового чи повного порушення територіальної цілісності, політичної єдності суверенних та незалежних країн, які дотримуються у своїх діях принципу рівності та самовизначення народів і мають уряди, що представляють весь народ, який мешкає на певній території [16]. Саме цей абзац Декларації є найбільш суперечливим. З його змісту випливає, що народи, які проживають в суверенній і незалежній державі, правом на внутрішнє та зовнішнє самовизначення володіють в тому випадку, якщо держава порушує принцип самовизначення та внаслідок цього уряд не представляє весь народ, приналежний до певної території. Тобто, якщо держава є демократичною, право на самовизначення обмежується необхідністю дотримання територіальної цілісності та політичної єдності держави.

Згідно з Декларацією принципів Заключного Акта НБСЄ 1975 р. (Гельсінкі), право на зовнішнє та внутрішнє самовизначення також належить всім народам світу: “Виходячи з принципу рівноправності та права народів розпоряджатися своєю долею, всі народи завжди мають право в умовах повної свободи визначати, коли і як побажають, свій внутрішній і зовнішній політичний статус без втручання ззовні та здійснювати за своїм поглядом свій політичний, економічний, соціальний та культурний розвиток” [17]. Оскільки в Європі немає колоній, входження права на самовизначення до означеного документу не може пов’язуватись з бажанням сприяти процесу деколонізації. Засади Гельсінкської наради спрямовані на врегулювання відносин суверенних і незалежних держав, тобто принцип самовизначення застосовується і до їх власних народів, тобто народам, які мешкають в суверенних державах.

Таким чином, реалізацію права народів на самовизначення потрібно розглядати в аспекті самовизначення колоній і самовизначення народів незалежних держав.

Головна відмінність самовизначення у суверенній державі від самовизначення колоній полягає в тому, що найрадикальніша форма самовизначення - відокремлення - вступає у суперечність із загально визнаним принципом територіальної цілісності держав. Цю суперечність не можна однозначно вирішити на користь права на самовизначення. Ситуація ускладнюється тим, що у світового співтовариства немає єдиних уявлень про підстави і критерії для реалізації права самовизначення.

Багато спеціалістів з питань міжнародного права визнають як аксіому положення про те, що всі основні принципи міжнародного права взаємопов’язані та рівноцінні. Керуючись одним з них, не можна посягати на інші. Що ж до принципу територіальної цілісності, то він стосується, перш за все, сфери міждержавних стосунків, тобто мова йде про захист території ззовні. Але територіальній цілісності можуть загрожувати і внутрішні сепаратистські рухи.

Безумовно, сучасне міжнародне право забороняє насильницьку зміну державної території, але, між тим, передбачає їх зміну у випадках:

1) розділу держави, виходу частини території зі складу, об’єднання декількох держав;

2) національно-визвольної боротьби і реалізації права на самовизначення. Є й інші випадки зміни територіальних кордонів, але нашої теми це не стосується.

Право на самовизначення може бути реалізовано з порушенням принципу територіальної цілісності тільки у випадку відвертого геноциду щодо етнічної групи або у разі неможливості вирішити проблему іншим засобом. Проте таке відділення неможливе, якщо немає необхідних умов. Такими умовами є:

1) територія, на якій дане населення утворює більшість (народ з дисперсною формою розселення не може претендувати на відокремлення, навіть якщо піддається геноциду);

2) такий народ має бути історично пов’язаний із територією (йдеться про “корінні народи”).

Тобто, право народів на самовизначення не є обґрун-туванням принципового права на відокремлення від держави. Співтовариство держав відхиляє загальне право на сецесію. Якщо послідовно застосовувати право на самовизначення, то його наслідком стане безперервний розклад держав. Не можна говорити про необмежене право на самовизначення, тому що навряд чи хтось збирається відповідати за руйнівні результати його послідовного застосування. Таким чином, право на самовизначення є правом народів із суворими межами застосування.

Відокремлення як засіб самовизначення далеко не завжди є об’єктивно плідним і для етносу, що самовизначається, і для народів держави, від якого він відокремлюється. Це пояснюється тим, що відбувається розрив економічних та культурних зв’язків, виникають суперечки про територію та кордони, які супроводжуються міжнаціональними конфліктами. В існуючих умовах є два шляхи: або через двосторонні переговори створити умови для максимального забезпечення прав етносу, що самовизначається в межах існуючої державності, або реалізацією права на самовизначення створити атмосферу війн та конфліктів. З цього виходить міжнародне право, яке не заохочує право на відокремлення. Навряд чи найближчим часом ця позиція міжнародного співтовариства буде змінена, так як важко розробити єдині універсальні критерії правомірності відокремлення в тій чи іншій ситуації.

Тема, що досліджується, стикається з проблемою міжнародної та національної безпеки, тероризму. В Рішенні Римської зустрічі Ради „НБСЄ і нова Європа - наша безпечність неподільна” (1993 р) було помічено, що ростуть прояви агресивного націоналізму, такі, як територіальний експансіонізм, а також расизм, шовінізм, ксенофобія і антисемітизм, що такі явища можуть привести до проявів насилля, намагання відокремлення з використанням сили і до розладів на етнічному ґрунті та підривають міжнародну стабільність [18]. На зростання таких тенденцій у Європі звертають увагу численні публікації західних вчених, громадських діячів, журналістів [19].

Однією з причин терористичних проявів є загострення міжнаціональних відносин на ґрунті придушення прав малого народу з боку домінуючої нації. Якщо перша половина ХХ ст. стала ерою деколонізації, то з другої половини століття отримав широкий розвиток рух меншин з національної, релігійної, етнічної та історичної приналежності. Деякі з них вели і ведуть боротьбу проти національних, расових і етнічних переслідувань і обмежень, за надання або розширення автономії, а іноді за утворення незалежної держави або за об’єднання з народом незалежної держави, частиною якого вони колись були.

Так, наприклад, у Великобританії давно існує „Ірландська Революційна армія", яка підняла нову хвилю терору в 1970 р. і переслідує мету „відокремлення від Англії та створення незалежної соціалістичної республіки”; в Іспанії в 1950 р. була сформована партія басків „ЕТА", що використовує як ідеологічні, так і терористичні методи боротьби за відокремлення від Іспанії Країни Басків та створення незалежної держави із частини іспанських і французьких територій, населених басками та спорідненими з ними народами; у Франції з 1967 р. діє „Асоціація корсиканських патріотів" (до 1975 р. називалась „Асоціація корсиканських революціонерів”), яка веде боротьбу за надання корсиканцям прав автономії; також у Франції існує ще одна терористична організація „Фронт визволення Бретані - Бретонська національна армія" (виникла внаслідок об’єднання націоналістичних угруповань і провела свою першу акцію у 1966 р), яка має на меті „визволення від французького гніту та створення незалежної Бретані" [20].

Практика показує, що міжнародні організації не в змозі зупинити конфлікти, а заходи у боротьбі з тероризмом не дають вагомих результатів. Це пов’язано з тим, як пише А. Беттлер, що ООН, НАТО, АПЕК, МВФ та ін. міжнародні організації слугують не стільки інтересам міжнародної безпеки, як інтересам тих держав, що їх фінансують. Як вважав К. Маркс, коли зустрічаються два рівних права, вирішує сила [21]. Західні дослідники (У. Гуттерідж, Г. Уордлоу) вважають, що головною перешкодою на шляху створення глобальної стратегії боротьби з тероризмом є те, що коли одні називають акції терористів міжнародним тероризмом, другі кваліфікують їх як визвольницькі війни, а також тому, що немає чіткого визначення понять самовизначення і тероризму [22].

Не можна побудувати механізм захисту від терористичної небезпеки, не вивчивши її природи, генези. Спроби ліквідувати таке складне явище як тероризм простими (напр., військовими) методами недоцільні. Не припустима однобічно репресивна реакція держави на тероризм. Необхідним є ретельний аналіз причин терористичних проявів і прийняття заходів щодо їх ліквідації.

Основними причинами загострення міжнаціональних відносин є ущемлення національної гідності малих націй з боку домінуючої національної більшості, відсутність збалансованої, стратегічно орієнтованої політики в полінаціональній державі, прийняття непродуманих рішень органами влади, розширення прав одних етнонаціональних груп і утруднення можливості реалізації прав інших. Все це провокує різні форми протесту, в тому числі екстремістського і терористичного характеру.

Дослідник А.Н. Кузьмищев вважає, що причинами, які збуджують людей різних націй і народностей піднімати стяги автономізму, федералізму і сепаратизму, є расові, національні і регіональні відмінності з глибоким історичним корінням, незадовільнені амбіції етносу. Особливо вони поглиблюються, якщо існує економічний інтерес і соціальна нерівність [23].

Для того, щоб виключити можливість виникнення екстремізму і тероризму на ґрунті міжнаціональних зіткнень, деякі дослідники пропонують, щоб важливі політичні, соціальні, економічні та інші рішення ще на стадії їх розробки проходили своєрідну експертизу з позицій впливу їх наслідків на стан міжнаціональних взаємин в державі [24].

І все ж, попри спроби міжнародної спільноти унормувати проблему права на самовизначення у цивілізовано-правовий спосіб, як свідчать дані Стокгольмського міжнародного інституту з досліджень проблем миру, тільки в середині 90-х рр. ХХ ст. понад 70% озброєних конфліктів по всій планеті були міжетнічними [25]. Світ, у якому питання національних суверенітетів постійно перебуває у стані облоги, на грані величезних ризиків.

Надання всім народам права на відокремлення та створення суверенних держав містить величезну небезпеку глобальних війн і конфліктів, пов’язаних з переглядом кордонів. Існують реальні передумови для появи нових світових проблем, для розвитку сепаратизму, для виникнення нових держав. Нині у світі існує понад 220 держав, але, як прогнозують деякі вчені, через півстоліття це число перевищить 500 [26]. Ось така тенденція розвитку нинішнього світу. Якщо виходити з гіпотетичної можливості розвитку цього процесу мирним шляхом, дроблення держав, сепаратизм, створення карликових суверенних держав - це все призведе до руйнування господарського простору та до економічної катастрофи. Тобто право на відокремлення є останнім заходом реалізації права на самовизначення.

Таким чином, право на самовизначення не носить абсолютного характеру і має два обмеження: воно не повинно обмежувати аналогічні права іншого народу і повинно завжди розглядатись у контексті інших імперативних принципів міжнародного права (відмова від застосування сили, вирішення суперечок мирними засобами, невтручання у внутрішні справи інших держав, співробітництво, суверенна рівність, виконання зобов’язань відповідно до Статуту ООН). Але ані в міжнародному праві, ані в конституційному праві на самовизначення немає відповіді на питання: чи можна реалізувати законне право на самовизначення нації, якщо реалізація його буде пов’язана з неминучим порушенням територіальної цілісності держави, від якої бажає відокремитись нація, народ, що самовизначається (особливо, якщо держава, від якої нація відокремлюється, не згодна на це)? Р.А. Мюллерсон з приводу цього вважає, що міжнародне право піклується про територіальну цілісність лише тих держав, які в своїх діях дотримуються принципу самовизначення народів та мають уряди, які представляють весь народ без будь-якої дискримінації [27]. Тобто, жодна частина демократичної держави Заходу не має права на зовнішнє самовизначення.

Більшість західних дослідників вважають, що проблема рухів за самовизначення найближчим часом не зникне. Але використання права на самовизначення в повному об’ємі не обов’язково має привести до незалежності кожної етнічної групи. Можливі різноманітні рішення, починаючи від прав меншин і до культурної або політичної автономії [28]. Таким чином, право на самовизначення реалізується не тільки у формі створення самостійної держави, а і в інших формах, які може вибрати нація, народ, який самовизначається. Однак це може бути реалізовано лише в демократичній державі з урахуванням всіх вимог і основних принципів міжнародного права. Досвід таких багатонаціональних країн Європи, як Швейцарія, Бельгія, Голландія, Франція та ін., підтверджує, що вирішення етнічних проблем можливо при демократичному режимі. Це, перш за все, надання автономії з широким внутрішнім самоврядуванням.

Підсумуємо. Право на самовизначення є одним з важливих принципів міжнародного права, яке у 50-70 рр. ХХ ст. отримало своє юридичне оформлення. Воно має універсальний характер і притаманне всім народам. Нації, які ведуть боротьбу за створення незалежної держави, знаходяться під захистом міжнародного права. Вони об’єктивно мають змогу використовувати заходи примушення відносно тих сил, які зашкоджують нації отримати повну міжнародну правосуб’єктність, оформитись в державу, однак лише тоді, коли нація підлягає дискримінації. В усіх інших випадках переважає принцип територіальної цілісності держави. Взагалі, право народів на самовизначення не є обґрунтуванням принципового права на сецесію (тим більше, що це може призвести до безперервного розладу держав, руйнування економічних зв’язків, війн і т.д.).

У другій половині ХХ ст. більше уваги приділялось і приділяється зараз внутрішньому самовизначенню народів. При конституційному демократичному уряді, що виражає інтереси всього населення без дискримінації прав нечисленних народів, право на самовизначення реалізується без відділення від держави (політична, адміністративна або культурна автономія, федералізм).

Світове співтовариство ще не має єдиних уявлень про підстави та критерії для реалізації права на самовизначення. Тому це залишається одним з найважливіших питань в сучасній системі міжнаціональних та міжетнічних відносин. Безумовно, реалізація цього права, як і всіх інших прав людини, повинна бути законною. На наш погляд, доцільним є розуміння під суб’єктом самовизначення етнічної спільноти і виділяти, залежно від цього, наступні типи вимог самовизначення: антиколоніальне самовизначення, самовизначення нації, самови-значення частини держави, самовизначення корінних народів, самовизначення меншин, самовизнач-чення дисперсних народів. Такий підхід дав би змогу конкретизувати, про що йдеться в певному випадку, і окреслити права етнонаціональних спільнот стосовно самовизначення.

Визначальним є те, що світове та, зокрема, європейське співтовариство з сер. 1970-х рр. не прийняло жодного нормативного документа, який би був в змозі врегулювати комплекс питань, пов’язаних із реалізацією права на самовизначення. Це призвело до того, що на хвилі “етнічного ренесансу" кінця 80-90 рр. ХХ ст. цей принцип реалізовувався в багатьох випадках шляхом озброєної боротьби. Якщо світове співтовариство буде і далі ігнорувати це питання, зволікати з рішенням, то ця тенденція буде зберігатися і надалі.

Література

1. Декларация о принципах международного права, касающаяся дружественных отношений и сотрудничества между государствами в соответствии с Уставом ООН от 24 октября 1970г. // Международное право в документах. - М., 2000. - С.17-23.

2. Альтерматт У. Этнонационализм в Европе. - М., 2000. - С.103-104.

3. Там само. - С.110.

4. Устав Организации Объединенных Наций от 26 июня 1945г. // Международное право в документах. - М., 2000. - С.15.

5. Декларация о предоставлении независимости колониальным странам и народам от 14 декабря 1960г. // Международные акты о правах человека. Сб. документов. - М., 1998. - С.100.

6. Международный пакт об экономических, социальных и культурних правах от 16 декабря 1966 г. // Международное право в документах. - М., 2000. - С.107.; Международный пакт о гражданских и политических правах от 16 декабря 1966г. // Международное право в документах. - М., 2000. - С.117.

7. Декларация о принципах международного права... 1970г. // Международное право в документах. - М., 2000. - С.21.

8. Всеобщая Декларация прав народов от 4 июля 1976г. // Мартыненко А.П. Права народов в современном международном праве. - К., 1993. - С.142-145.

9. Декларация о принципах международного права... 1970г. // Международное право в документах. - М., 2000. - С.18.

10. Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормы, реальность. - М., 1991. - С.42.

11. Козлов А.Е. Право на самоопределение как принцип международного права и конституционное право человека // Права человека и межнациональные отношения. - М., 1994. - С.70-71.

12. Альтерматт У. Этнонационализм в Европе. - М., 2000. - С.105-106.

13. Бердяев Н. Судьба России. Опыты по психологии войны и национальности. - М., 1990. - С.318.

14. Международный Пакт о гражданских и политических правах 1966г. // Международное право в документах. - М., 2000. - С.117,126.; Заключительный акт Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе 1975г. // Международное право в документах. - М., 1997. - С. 19-20.

15. Пунжин С.М. Проблемы международно-правовой защиты прав меньшинств // Права человека и межнациональные отношения. - М., 1994. - С.111.

16. Декларация о принципах международного права... 1970г. // Международное право в документах. - М., 2000. - С.21-22.

17. Заключительный акт Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе от 1 августа 1975г. Часть I. // Международное право в документах. - М., 1997. - С. 20.

18. Решения Римской встречи Совета "СБСЕ и новая Европа - наша безопасность неделима" http://www.rcwi.org/ru/lib/legal/osce /doc.373. htm
(14.06.03).

19. Hunter Mark. Nationalism unleashed // Transitions. - 1998. - July. - Р.18-28.; Mudde Cas. The New roots of Extremism // Transitions. - 1998. - July. - Р.44-47.; Conor a Gearty. The internal and external ‘other’ in the union legal order: racism, religious intolerance and xenophobia in Europe // The EU and Human Rights. Edited by Philip Alston. - Oxford, University press, 1990. - Р.327-358.

20. Моджорян Л.А. Терроризм и национально-освободительные движения // Государство и право. - 1998. - №3. - С.82.; Кузьмищев А.В. Тупики этногордыни. Отнюдь не детская болезнь конца века. http://el. integrum.ru/nel/main. cgi? action=ref&hist (19.11.03).

21. Бэттлер А. Национальные интересы, национальная и международная безопасность // Полис. - 2002. - №4. - С.155,157.

22. Моджорян Л.А. Терроризм и национально-освободительные движения // Государство и право. - 1998. - №3. - С.83.

23. Кузьмищев А.В. Тупики этногордыни. Отнюдь не детская болезнь конца века. http://el. integrum.ru/nel/main. cgi? action=ref&hist
(19.11.03).

24. Петрищев В.Е. Правовые и социально-политические проблемы борьбы с терроризмом // Государство и право. - 1998. - №3. - С.92.

25. Садохин А.П. Этнология. - М., 2001. - С.226.

26. Маначинський О. Централізація чи сепаратизм? Територіальна цілісність держав і право націй на самовизначення // Політика і час. - 2002. - №6. С.42.

27. Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормы, реальность. - М., 1991. - С.46.

28. Йонгман А.Я., Шмид А.П. Самоопределение: Пер. з англ. // Этнос и политика. Хрестоматия. - М., 2000. - С.179.; Бруннер Г. Национальное государство и право на самоопределение: никакой связи? Пер. з нім. // Этнос и политика. Хрестоматия. - М., 2000. - С.171.