Парадокс правового біхевіоризму трактату Геделя-Вітгенштейна

Міністерство освіти і науки України

Ужгородський національний університет

Юридичний факультет

Реферат на тему:

Парадокс правового біхевіоризму трактату Геделя-Вітгенштейна

Ужгород 2009

Зміст

Розділ І. Загальна характеристика

Розділ ІІ. Парадокс основних чинників

Список використаних джерел та літератури

Розділ І. Загальна характеристика

З погляду права, поведінка може бути правомірною, юридично нейтральною, протиправною.

Поведінка суб'єктів права, що відповідає вимогам норм права в загальному вигляді, є правомірною, а та, що порушує їх — неправомірною. Соціальна природа правомірної поведінки в суспільстві обумовлена сутністю і соціальним призначенням права.

Особливо важливе значення має вивчення умов формування правомірної поведінки, чому в чималому ступені служать активна спрямованість і творчий характер держави і права. Без наукового осмислення природи правомірної поведінки неможливе плідне дослідження причин, форм здійснення правопорушень, а також засобів їхнього запобігання і методів боротьби з ними.

Про правомірну поведінку суб'єктів права можна говорити лише тоді, коли їхні дії відповідають ідеальної моделі, закріпленій в нормі права. Соціальною сутністю правомірної поведінки є її корисність і необхідність для суспільства.

Правомірна поведінка — це дотримання норм права з метою досягнення соціально-корисного результату, це відповідність поведінки вимогам норм права, тобто суб'єктивним правам і суб'єктивним юридичним обов'язкам, що виникають на їхній основі.

У юридичній літературі часто правомірна поведінка характеризується як суспільно корисне, що одержує позитивну оцінку з боку суспільства і держави, тобто необхідне і бажане.[1]

У працях по теорії держави і права правомірна поведінка розглядається також в зв’язку з розглядом питання про прояви юридичних фактів у житті людей – як поведінка, яка відповідає приписам законодавства, не порушує правових норм, здійснюється в рамках правопорядку, - однак, з суттєвим уточненням: правомірна поведінка виражається у формі як дії, так і бездіяльності людей, заснованої на свідомому виявленні їх волі.[2]

Необхідність правомірної поведінки міститься в нормах права, насамперед у зобов'язуючих чи тих, що забороняють, а бажаність поведінки відбивається як в уповноважуючих, так і в заохочуючих, рекомендаційних нормах, тому що держава зацікавлена в такому варіанті поведінки (наукова і художня творчість, підвищення своєї кваліфікації і т.д.) і всіляко його підтримує.

У деяких працях по теоретичним проблемам держави і права особливо підкреслюється масовість, суспільна корисність даного соціально-правового явища, його необхідність і бажаність для держави, суспільства, громадян, дається суспільно-політична характеристика правомірної поведінки, досліджуються мотиваційні засоби для її спонукання. [3]

Форми правомірної поведінки пов'язані з формами реалізації права, власне кажучи, збігаються з ними цілком. Іншими словами, правомірна поведінка означає реалізацію правових розпоряджень, а в залежності від їхнього характеру виступає у формі дотримання, виконання, використання, застосування
права. Дотримання заборон, виконання обов'язків, використання наданих прав, застосування права спеціальними суб'єктами - суть правомірної поведінки.[4]

У ряді праць трактування поняття правомірності поведінки дається досить широко: вважається, що все, що не заборонено, правомірно. Югославський юрист Р. Лукич вважає, наприклад, що відмінність між двома видами поведінки, регульованої правом, “виникає лише тоді, коли з’являється необхідність примусового застосування санкції.

В тому випадку, якщо суб’єкт, якому адресована санкція, сам виконує її приписи, його поведінка нічим не відрізняється від поведінки, передбаченої диспозицією”.[5]

При дослідженні проблеми правомірної поведінки є ще один дуже істотний аспект — це механізм його формування, аналіз якого дає відповідь на питання, чому в тій чи іншій ситуації суб'єкт діє правомірно.

Безсумнівно, що форма правомірної поведінки в кожному конкретному випадку індивідуальна, зв'язана зі специфікою мотивів, цілей. Однак загальними якостями, властивими усім формам, є:

— свідоме дотримання правових приписів з метою досягнення визначеного позитивного результату;

— уникнення несприятливих наслідків, що можуть наступити за порушення правових норм.

Іноді мотиви правомірної поведінки визначаються спеціальною метою — зміцнити законність і правопорядок. Особливе значення вивчення цих мотивів має, наприклад, у практичній діяльності виправно-трудових установ, коли необхідно з'ясувати, чому засуджений діє правомірно: на основі знання права, позитивного відношення до норм, що регламентують його поводження, на основі переконання, що формується, чи з почуття страху, бажання одержати додаткові пільги, переваги тощо.

Суспільна необхідність правомірної поведінки виражається у вигляді прав і обов'язків, закріплених у законі. Реалізувати своє суб'єктивне право — значить зробити в активній формі ті дії, що допускаються правом, виконати юридичний обов'язок, тобто виконати активні дії, дотриматись юридичного обов'язку чи утриматися від здійснення яких-небудь дій.[6]

Структура правомірної поведінки являє собою єдність чотирьох елементів: суб'єкта, об'єкта, суб'єктивної й об'єктивної сторін.

Суб'єктами виступають фізичні чи юридичні особи, визнані такими у встановленому державою порядку. Об'єктами правомірної поведінки є предмети матеріального світу чи поведінка суб'єктів.

Об'єктивна сторона включає всі елементи, що характеризують правомірне діяння як акт зовнішньої дії, тому що про помисли і почуття конкретних осіб можна судити лише по одній ознаці — їх діям. Правомірні вчинки суб'єктів відрізняються один від одного, а також від протиправних і юридично нейтральних саме своєю зовнішньою стороною.

Суб'єктивна сторона правомірного діяння відбиває його внутрішню сторону. Її характеризують насамперед мотиви, з яких виходять правомірно діючі учасники суспільних відносин, а також мети, на яку спрямовані їхні дії чи бездіяльність.

Таким чином, правомірна поведінка Геделя — це засвоєння особою і відтворення нею у своєму діянні всіх соціальних норм суспільства, свідоме, вольове поводження, спрямоване на досягнення особистого чи суспільного блага.[7]

Види правомірної поведінки можна класифікувати за різними підставами. У залежності від зовнішнього прояву (волевиявлення) вони виступають у вигляді дій чи бездіяльності, пов'язаних з активною чи пасивною формою поведінки.

Форми реалізації права збігаються з формами правомірної поведінки (дотримання, виконання, використання, застосування).

На наш погляд, зазначені три форми реалізації права досить повно охоплюють всі ті правомірні дії особи, які стають необхідними для реалізації права.

В зв’язку з цим слід відмітити, що питання про форми реалізації права залишається предметом дискусії в юридичній літературі, як і питання про те, що включати в реалізацію об’єктивного і суб’єктивного права.

В даній роботі поведінка розглядається як вираження правомірної діяльності особи, виражаюче реалізацію норм об’єктивного права, як дозволену поведінку особи в рамках її суб’єктивного права.[8]

У залежності від суб'єкта правомірної поведінки розрізняють діяння громадян, державних органів, громадських організацій, а по галузевій приналежності норм виділяють вчинки адміністративно-правові, цивільно-правові, державно-правові і т.п.[9]

Правомірна поведінка пов'язана з правовою активністю — внутрішньо усвідомленим, цілеспрямованим, суспільно корисним, ініціативним діянням суб'єктів у сфері права.

Об'єктивна сторона правової активності містить не просто суспільно корисне, цілеспрямоване, що має позитивний результат діяння, а головне, ініціативне з боку суб'єкта діяння. Суб'єктивна ж сторона характеризується не тільки усвідомленням потреб і інтересів ініціативної діяльності, але і готовністю до неї.

Основними рисами правомірної поведінки, що визначають її соціальну цінність виступають її масовість і суспільна корисність, а також дисциплінованість, добровільність і усвідомленість, впевненість і відповідальність особи в своїх діях, її активність у виконанні обумовлених правом дій.

Суть даного виду поведінки визначається характером суспільних відносин, що охороняються державою за допомогою права. Звідси правомірність у вчинках – це юридичне вираження соціальної прийнятності, суспільної корисності певних видів поведінки людей, що являє собою реальність юридичних гарантій прав людини, а також високий рівень законності і стійкість правопорядку в цілому.[10]

Правомірна поведінка у всіх її різновидах виступає важливою передумовою гармонічного розвитку особистості, розкриття її творчих та інтелектуальних здібностей, формування моральних якостей.

Здійснення правомірних вчинків прямо пов'язане з рівнем реалізації законності і забезпеченням стабільності суспільних відносин.

Розділ ІІ. Парадокс основних чинників

Біхевіорестична правосвідомість є особливим елементом правової дійсності. Головною ознакою правосвідомості, що ставить її в особливе становище серед усіх інших явищ правової дійсності, виступає те, що вона є формою суспільної свідомості, хоч і специфічною. Між правом і правосвідомістю існують суттєві відмінності.

Якщо право за своїми особливостями є інституційним утворенням, то еврестична правосвідомість виступає субстанцією – це лише уявлення про право, судження про необхідність юридичної структури взаємовідносин людей, а також явища соціально-психологічного характеру, що стосуються правової сфери (емоції, настрої тощо). Тому правосвідомість функціонує не через інституційний механізм, а через загальну правову оцінку соціальної практики і випливаючої з неї вольову спрямованість поведінки людей. Дещо іншим є і соціальне призначення, роль правосвідомості. У вигляді правової ідеології вона входить важливим компонентом до правової системи. Її “місія полягає в тому, щоби забезпечити оптимальне духовне, соціально-психологічне становище для функціонування права, взаємодіяти з ним.

Отже, біхевіорестичнаправосвідомість – це сукупність уявлень і почуттів, які виражають ставлення людей до права, правових явищ, діяльності юридичних установ у суспільстві.

Структура еврістичної правосвідомості є складною і включає до себе як раціональні (правова ідеологія), так і емоційні елементи (оціночний, інформаційний і вольовий).

Правова ідеологія відображає переважно наслідки абстрактного мислення. Вона включає до себе концептуально оформлені ідеї і поняття про необхідність і роль права, про його забезпечення, удосконалення, методи і форми втілення в життя. Провідними в сучасній правовій ідеології виступають ідеї: невід’ємних прав і свобод людини, закону як акта вищої юридичної сили; законності; охорона права державою і пов’язаність самої держави правом.[11]

Емоційні елементи правосвідомості разом становлять правову психологію. У ставленні до права людина керується не лише раціональним мисленням, а й емоціями. З цієї точки зору, правова психологія складається з трьох елементів:

1) інформаційний елемент – полягає у знанні того чи іншого обсягу інформації про зміст правових норм, що реально виражається у знанні тексту джерела права;

2) оціночний елемент – полягає втому, що носій правосвідомості (людина, колектив), отримавши інформацію про нормативний акт, співвідносить її з власною системою цінностей, тобто оцінює її позитивно чи негативно повністю або в частині;

3) вольовий елемент означає, що носій правосвідомості, отримавши і оцінивши інформацію про право, визначає напрямок своєї поведінки – відповідно до змісту правових норм (правомірна поведінка), або всупереч йому.[12]

Необхідно також визначити види правосвідомості. Так М.Н. Марченко виділяє такі види правосвідомості:

а) буденна правосвідомість – це масові уявлення людей, їх почуття, настрої з приводу правової сфери у суспільстві, які виникають безпосередньо з умов життя людей, їх життєвого досвіду;

б) професійна правосвідомість – це сукупність уявлень, понять, ідей, традицій, що формуються з приводу правової дійсності у професіоналів-юристів на основі спеціальних юридичних знань;

в) теоретична правосвідомість – це система поглядів осіб, які науково досліджують функціонування правової системи.[13]

Таким чином, як ми бачимо, правосвідомість має важливе значення для формування правомірної поведінки осіб. Вона здійснює свій вплив на всіх рівнях (буденному, професійному і теоретичному), що є безперечно важливим фактором для забезпечення масовості прояву правомірної поведінки серед населення.

Крім цього, слід також звернути увагу і на таке явище, як правова культура. Правова культура за своїм змістом виступає свого роду юридичним багатством, яке виражається в досягнутому рівні регулятивних властивостей права, нагромаджених правових цінностей, тих особливостей права, юридичної техніки, котрі належать до духовної культури, до правового прогресу.

Саме поняття правової культури складається з таких елементів:

1) стан правосвідомості в суспільстві, тобто: а) певний рівень правового мислення і чуттєвого сприйняття правової дійсності; б) належний ступінь знання населенням законів; в) високий рівень поваги до норм права;

2) стан законності, який характеризується певним ступенем розгортання всіх її вимог, реальністю їх здійснення (міцністю правопорядку);

3) стан процесів правотворчості і реалізації права;

4) наслідки правової діяльності у вигляді духовних і матеріалізованих благ, створених людьми (законодавство, судова практика тощо);

5) стан практичної роботи спеціальних юридичних установ (судів, прокуратури), які застосовують право.

Розрізняють чотири стани правової культури:

А) ідеолого-психічний стан;

Б) нормативний стан, який фіксується сукупністю правових норм;

В) поведінковий стан, що вказує на характер правових дій;

Г) об’єктивний стан, який закріплює наслідки правової діяльності.[14]

Отож, загалом можна сказати, що правова свідомість і рівень правової культури в тій чи іншій країні визначають характер правової поведінки, як безпосередні чинники її формування.

По мірі здійснення в повсякденному житті легітимних положень про закріплення правової основи державного і суспільного життя як одного із головних напрямків подальшого розвитку і поглиблення демократії більш нагальним стає завдання викорінення всього того, що мішає нормальному функціонуванню і розвитку нашого суспільства, формування у громадян поведінки, що відповідає вимогам правових норм, забезпечення точного і неухильного виконання законів усіма і всюди.

Розгляд аксіоматичної поведінки як результату реалізованого права веде до більш активного вивчення соціальної поведінки особи у сфері правового регулювання, його суспільно корисних взірців.

В основі даного процесу лежить необхідність виявлення і врахування всіх умов і факторів, що сприяють правовій соціалізації особи, створенню належного психологічного клімату для масової правомірної поведінки, що визнається найважливішим напрямком науки про державу і право.

В зв’язку з цим велике значення всебічне вивчення суб’єктивних факторів, що впливають на людину при формуванні її відношення до права, а зокрема дослідження соціальних, інформаційних, соціально-психологічних аспектів становлення правової поведінки, обумовленості вибору людиною певного варіанту поведінки в конкретній життєвій ситуації, процесу закріплення у свідомості людей важливих мотивів, спонукаючих їх діяти в повній відповідності із законом.

Список використаних джерел та літератури

1. Русинов Р.К. Сознание и поведение // Правоведение. – 2007. - №10. – С.9

2. Лемак В.В. Теорія держави і права: Курс лекцій. – Ужгород, 2008. – С.207-208

3. Коновалова В.Е. Правовая психология. Учебное пособие. – Харьков, 2007. – С. 247-248

4. Теория государства и права / Под ред. М.Н. Марченко. – М.,2005. – С.237

5. Кудрявцев В.Н., Малеин Н.С. Закон и пределы. – М.,2004. – С.34

[1]
Русинов Р.К. Сознание и поведение // Правоведение. – 2007. - №10. – С.9

[2]
Лемак В.В. Теорія держави і права: Курс лекцій. – Ужгород, 2008. – С.207-208

[3]
Коновалова В.Е. Правовая психология. Учебное пособие. – Харьков, 2007. – С. 247-248

[4]
Теория государства и права / Под ред. М.Н. Марченко. – М.,2005. – С.237

[5]
Русинов Р.К. Сознание и поведение // Правоведение. – 2007. - №10. – С.9Русинов Р.К. Сознание и поведение // Правоведение. – 2007. - №10. – С.9

[6]
Кудрявцев В.Н., Малеин Н.С. Закон и пределы . – М.,2004. – С.34

[7]
Теория государства и права / Под ред. М.Н. Марченко. – М.,2005. – С.237

[8]
Коновалова В.Е. Правовая психология. Учебное пособие. – Харьков, 2007. – С. 247-248

[9]
Лемак В.В. Теорія держави і права: Курс лекцій. – Ужгород, 2008. – С.207-208

[10]
Кудрявцев В.Н., Малеин Н.С. Закон и пределы . – М.,2004. – С.36

[11]
Теория государства и права / Под ред. М.Н. Марченко. – М.,2005. – С.237

[12]
Коновалова В.Е. Правовая психология. Учебное пособие. – Харьков, 2007. – С. 247-248

[13]
Кудрявцев В.Н., Малеин Н.С. Закон и пределы . – М.,2004. – С.34

[14]
Русинов Р.К. Сознание и поведение // Правоведение. – 2007. - №10. – С.10