Наукова систематизація об’єктів політичної карти світу

Ватикан, Італія, Росія та Китай – держави, але перша є лише кварталом в межах столиці другої, а за розмірами державної території і чисельністю населення поступається двом останнім у мільйони разів. Отже, виникає потреба у певному впорядкуванні різноманітної кількісної та якісної інформації про об’єкти політичної карти світу.

Саме розміри і географічне положення батьківщини становлять ті базові відомості із сфери усієї географічної науки, які національна (етнічна) свідомість засвоює першими. Відчувати масштаб, ранг своєї країни в ряду інших – природна потреба громадянина. Але суб’єктивні відчуття не завжди співпадають з об’єктивним науковим знанням.

Раніше вже відзначалося (див. лекцію № 4), що систематизація може здійснюватися різними шляхами. Результати вертикальної (ознакової) систематизації країн можуть бути представленими у вигляді класифікації або типізації. В основі класифікацій лежать певні кількісні параметри (наприклад, площа або чисельність населення, валовий національний продукт, середня або очікувана тривалість життя, індекс розвитку людського потенціалу тощо), які найбільш ґрунтовно характеризують країни.

Диференціація країн за площею відображена у таблиці 13.1.

Таблиця 13.1.

Класифікація

країн світу за розмірами території

Найбільшою країною світу за площею є Росія – 17, 1 млн. км²
(це 11,5% суходолу Землі), найменшою – Ватикан (0,44 км²
або 44 га).

Середні і малі країни мають свої переваги: компактність та згуртованість суспільства, економію на «фіктивних сферах» – армії, бюрократії. Натомість у них гостріше стоять проблеми залежності, зовнішнього економічного та етнокультурного «тиску», відпливу найкращих кадрів при напливі іммігрантів. У гігантів все навпаки, хоча їх окремі райони мають ті ж проблеми. Великий простір породжує проблему «тертя» і внутрішніх зв’язків, котрі на околицях конкурують із зовнішніми (наприклад, як в Канаді, чия «ойкумена» тягнеться вздовж кордону із США. А у США можливість «добігти» до канадського або мексиканського кордону є благом для злочинців і злом для правосуддя).

Національна економіка гігантських і великих країн схильна до універсалізму, автаркії, мілітаризації, розвиток вглиб часто підмінюється банальним розширенням (освоєнням нових територій – своєрідною внутрішньою колонізацією). Економікам гігантських країн не вдається пропускати певні стадії розвитку або проходити їх за прискореною програмою (слон більш неповороткий та менш вправний, ніж миша). На великих територіях національній економіці часто загрожує розпилення.

Важливою характеристикою країн є чисельність їх населення
, тому за цією ознакою також проводять класифікацію

(виділяються країни найбільші, значні, середні, дрібні).

До найбільших
відносять країни, що мають більше 100 млн. осіб населення, зараз в світі таких налічується 11: Китай, Індія, США, Індонезія, Бразилія, Пакистан, Росія, Бангладеш, Японія, Нігерія, Мексика.

Значні
країни мають від 40 до 100 млн. осіб населення: серед них знаходиться Україна, а також ФРН, Великобританія, Франція, Італія, Туреччина, Єгипет, Таїланд та інші.

Середні
країни налічують від 1 до 40 млн. осіб. До них відносяться Алжир, Аргентина, Канада, Непал, Польща, Румунія, Танзанія, Уганда і т.д.

Дрібні
мають менше 1 млн. осіб населення: Соломонові Острови, Барбадос, Бахрейн, Бруней, Вануату, Гренада, Джібуті, Домініка, Науру, Палау, Тонга, Тувалу та інші.

Абсолютно найбільшою державою світу за чисельністю населення є Китай (1,3 млрд. мешканців). Найменшою державою світу є Ватикан (менше 1 тис. громадян), найменшою країною світу є британське володіння Піткерн (72 мешканці), що загубилося у південно-східній частині Тихого океану.

Однозначно оцінити значення цього показника неможливо. З одного боку, більше населення – більше трудових ресурсів, більше можливостей здійснювати потужні господарські і політичні проекти; з іншого боку – з великим населенням часто пов’язані проблеми поєднання національної, регіональної і локальної ідентичності, а також соціальної політки. У найбільших країнах важко позбавитися контрастів: навіть якщо багатолюдна країна у середньому багатша, все рівно в ній більше число незаможних.

Для оцінки рівня економічного розвитку
можна використовувати такі показники як валовий внутрішній продукт або валовий національний продукт. З метою порівняння різних за чисельністю населення країн ці показники розраховуються на 1 особу.

Валовий внутрішній продукт (ВВП)
– макропоказник економіки, який розраховується як сукупна вартість кінцевої продукції підприємств, галузей виробничої сфери і сфери послуг, вироблена на території країни, у т.ч. і тих підприємств, які належать іноземним власникам.

Валовий національний продукт (ВНП)
– вартість товарів і послуг, вироблених національними суб’єктами підприємництва (заводами, фабриками, організаціями і приватними особами) за рік, незалежно від їх територіального місцезнаходження. Різниця між показниками ВВП і ВНП незначна (1-2%).

Світовий банк реконструкції і розвитку (СБРР) спільно з Міжнародним Валютним Фондом (МВФ) розробили методику такої класифікації країн (див. табл. 13.2) на основі другого показника (ВНП на душу населення). Інколи цю класифікаційну схему так і називають «класифікацією Світового Банку
», адже залежно від положення в ній країни можуть розраховувати на певні обсяги кредитів, різні терміни їх повертання, визначені розміри відсоткової ставки, деякі пільги тощо.

Таблиця 13.2.

Критерії оцінки рівня економічного розвитку країн світу

Вибір конкретних кількісних параметрів класів та підкласів країн зумовлений тим, що середньосвітовий показник наблизився до 5 тис.$ на особу за рік, а різниця між найвищим (Швейцарія[1]
– 36230 $) та найнижчим (Мозамбік – 70 $) значеннями ВНП на особу за рік становить більше 500 разів.

Найзначніший масив високорозвинених країн зосереджений в Європі, зокрема Західній: Люксембург – 35260 $; Швеція – 26780 $; Данія – 25930 $; Норвегія – 25800 $; Ісландія – 23670 $; ФРН – 23030 $; Австрія – 22110 $ та інші приклади. У Центральній, Південно-Східній та Східній Європі переважають середньорозвинені країни (серед них й Україна – 1690 $). В Європі є лише одна низькорозвинена країна – Боснія і Герцеговина (690 $).

В Азії найвищий показник має Японія – 28220 $ на людину за рік. До високорозвинених відносяться також Сінгапур (15750 $), Ізраїль (13230 $), Тайвань (10200 $), Кувейт (10010 $) тощо. Клас середньорозвинених країн репрезентують Бруней (8100 $), Саудівська Аравія (7940 $), Південна Корея (6790 $) та деякі інші. Найбільші країни світу за людністю – Китай (380 $) та Індія (310 $) – відносяться до низькорозвинених. Серед найбідніших країн Азії – Бутан (180 $) і Непал (170 $).

Серед африканських країн високорозвинених немає взагалі. Навіть нафтодобувні Лівія (7000 $) або Габон (4450 $), так точно як і країна з найбільш диверсифікованою економікою – ПАР (2670 $), є середньорозвиненими. Натомість в Африці найбільший масив низькорозвинених країн: крім згадуваного Мозамбіку, це – Ефіопія і Танзанія (ВНП по 110 $ на людину за рік), Західна Сахара (120 $), Гвінея-Бісау (210 $) та інші.

Значні внутрішні відмінності має й Америка. Один полюс представлений США (23120 $), Канадою (20320 $), Багамськими Островами (12020 $); на іншому – низькорозвинені Гондурас (580 $), Нікарагуа (410 $), Гаїті (370 $), Гайана (330 $). Найбільша латиноамериканська держава Бразилія (2770 $) відноситься до середньорозвинених, як і Мексика, Аргентина, Уругвай, Чилі.

В Австралії та Океанії безумовними лідерами за ВНП на душу населення є колонія США – Гуам (20230 $), Австралійський Союз (17070 $), Нова Зеландія (12060 $). Прикладом середньорозвиненої країни може слугувати Французька Полінезія (8000 $). Значною є група низькорозвинених країн – Соломонові Острови (710 $), Кірібаті (690 $) та інші.

Розуміння неадекватності оцінки результатів економічного розвитку тільки за допомогою суто економічних показників (валовий внутрішній продукт, валовий національний продукт, національний доход тощо) привело до спроб врахування і певних соціальних компонентів. Найбільш відомим та найчастіше цитованим серед низки таких синтетичних індексів є розроблений Програмою розвитку ООН (ПРООН) індекс розвитку людського потенціалу
– ІРЛП
(Human Development Index
, HDI
) – показник розвитку у генералізованому вигляді. Він оцінює три аспекти людського життя: досягнутий матеріальний рівень життя; здатність прожити тривале і здорове життя; знання (рівень освіти). Часткові індекси, що характеризують вказані три аспекти (індекси рівня життя, здоров’я та освіти відповідно), мають вагу у третину сумарного ІРЛП. Для їх підрахунку використовуються показники ВВП на душу населення по паритету купівельної спроможності у доларах США; очікувана тривалість життя при народженні; рівень писемності дорослого населення (вага у ⅔ в індексі освіти) та частка осіб, що навчаються (вага у ⅓ в індексі освіти). Нормування окремих показників здійснюється методом лінійного масштабування, при якому показники перетворюються в індекси на шкалі від 0 до 1.

Групу країн з високим ІРЛП (>0,800)
очолюють Канада – 0,950; США – 0,937; Японія – 0,937; Нідерланди – 0,936; Фінляндія – 0,934. В цю групу входить й Україна (0,842), займаючи 54 місце в світовій ієрархії. До групи країн із середнім ІРЛП (0,500-0,800)
входять Казахстан – 0,798; Болгарія – 0,796; Туреччина – 0,792; Молдова – 0,757; Туркменістан – 0,731; Вірменія – 0,715; Грузія – 0,709 та інші. Низький ІРЛП (<0,500)
мають Пакистан – 0,483; Гана – 0,482; Кенія – 0,481 та інші країни. На останніх місцях рейтингу знаходяться Афганістан (0,228) та африканські країни Ефіопія (0,227), Малі (0,222), Сьєрра-Леоне (0,221), абсолютно найгірший показник у світі має Нігер – 0,207.

У 2001 р. Фрейзеровський інститут в Канаді здійснив спробу модифікації ІРЛП у вигляді індексу людського прогресу
(Index
of
Human
Progress
). До суттєвих змін у стані лідерів та аутсайдерів у порівнянні з ІРЛП це не призвело.

Існує також група більш «вузьких» індексів. Серед найбільш відомих – індекс економічної свободи (Index
of
Economic
Freedom
), індекс політичної свободи (Freedom
Score
), свободи преси (Press
Freedom
), індекс здатності до інновацій (Innovation Capacity Index
) та інші.

Типізація як метод дослідження має певні переваги перед класифікацією в силу вищого ступеня узагальнення. У таблиці 13.3 наводиться схема типізації країн у відповідності до цивілізаційного підходу (див. лекцію № 11) з використанням системно-структурного підходу, який ґрунтується на аналізі структури виробленого ВНП. Зазвичай ця структура прямо корелює із структурою зайнятості економічно активного населення.

Таблиця 13.3.

Розподіл країн світу залежно від стадії соціально-економічного розвитку

«Елітою», «вершками» сучасного світу є постіндустріальні країни. Всі ці країни розташовані у північній півкулі (див. рис. 13.1). За межами Європи до них відносяться лише США і Японія. Європейські представники цього типу – це ФРН, Великобританія, Франція, Італія, Швеція, Швейцарія, Австрія, Норвегія, Фінляндія, Данія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург та інші.

Індустріальними в Європі є Іспанія, Португалія, Ірландія, Греція та всі постсоціалістичні країни (наприклад, Польща, Болгарія, Румунія, Македонія, Чехія, Словаччина, Словенія), серед яких й Україна. Новими індустріальними в Європі слід вважати лише Албанію та Боснію і Герцеговину. Доіндустріальних країн в Європі немає.

Рис. 13.1. Соціально-економічна типологія країн світу

А, наприклад, в Африці немає постіндустріальних країн, та й індустріальна країна лише одна – ПАР. Група середземноморських країн (від Марокко до Єгипту) є новими індустріальними, далі ж на південь йде суцільний масив доіндустріальних країн.

Латинська Америка виділяється переважанням нових індустріальних країн (Мексика, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Колумбія та ін.). На материку доіндустріальних небагато (Нікарагуа, Гондурас, Гватемала), у Карибському басейні – Гаїті, Монтсеррат, Гренада та ін.

В Азії ситуація є перехідною: Росія, Туреччина, Ізраїль – індустріальні країни; Китай, Індія, Саудівська Аравія, Іран, Ірак, Індонезія, Малайзія – нові індустріальні; водночас чимало доіндустріальних країн (Афганістан, Ємен, Непал, Бутан, М’янма, Камбоджа, Лаос).

В Австралії та Океанії вирізняються зрілою структурою господарства лише Австралійський Союз та Нова Зеландія (індустріальні країни). Новими індустріальними в цьому регіоні є Науру, Фіджі, Нова Каледонія, Французька Полінезія. Інші ж країни – доіндустріальні (Папуа – Нова Гвінея, Соломонові Острови, Північні Маріанські Острови, Федеративні Штати Мікронезії, Піткерн і т.д.).

[1]
До речі, Швейцарія є світовим лідером за часткою доларових мільйонерів – 2,7% від усього населення. За нею йдуть ОАЕ (1,8%), Сінгапур (1,7%), Норвегія (1,3%), Японія (1,2%). США і ФРН за цим показником поділяють 6-7 місця (по 1%). Загалом близько 10 млн. осіб в світі мають статки більше 1 млн. $.