Саудівська Аравія та країни Закавказзя: економіко-географічний аспект

Саудівська Аравія - світовий лідер нафтовидобутку

Територія та географічне положення. Саудівська Аравія — велика
держава на південному заході Азії. Офіційна назва — Королівство Саудівська Аравія.
Країна займає 2/3 Аравійського півострова й низку прибережних островів у Червоному
морі й Перській затоці. Саудівська Аравія межує із сімома державами: на півночі
— із Йорданією (1), Іраком (2) і Кувейтом (3), на сході — із Катаром (4) та Об'єднаними
Арабськими Еміратами (5), на південному сході — з Оманом (6), на півдні — із Єменом
(7). Західні береги країни омиваються водами теплого Червоного моря, а північно-східні
— Перської затоки.

Природа. Територію королівства займають в основному піщані й кам'янисті
пустелі, а також напівпустелі, пустельні плато. Уздовж берегів лежать вузькі прибережні
долини. На південному заході країни розташовані гори, найвищою точкою яких є гора
Дака (3353 м). Схили гір сухі, кам'янисті й безжиттєві. їх розсікають глибокі ущелини.
Однак місцями, на висоті 1000—1500 м, зустрічаються родючі, добре зволожені ділянки
землі.

Клімат Саудівської Аравії спекотливий, тропічний; на півночі —
субтропічний. Літніми днями стовпчик термометра нерідко сягає позначки +50 °С. Навесні
й на початку літа часті піщані бурі, викликані пекучим південним вітром — самумом.
Кількість опадів украй незначна — близько 100 мм на рік, у Горах — до 400 мм.

Майже вся Саудівська Аравія — безстічна зона, що не має постійних
річок, а тимчасові водотоки утворюються тільки після сильних дощів. Основну роль
у водопостачанні відіграють ґрунтові води. Найбільша їхня кількість зосереджена
на сході, у межах низовини Ель-Хаса, де розташовано багато джерел.

Рослинність країни переважно пустельна, місцями росте білий саксаул,
верблюжа колючка, акація, у південній частині й у горах зустрічаються ділянки саван.
Фінікові пальми, цитрусові, банани, зернові й городні культури ростуть лише в оазисах.
Тваринний світ досить різноманітний. Тут живуть антилопи, лисиці, газелі, гієни,
велика кількість гризунів, плазунів. Багатим є світ птахів..

На території країни переважають пустельні ґрунти. Землі, придатні
для обробітку, розташовані лише в гірському районі Асир на південному заході й в
оазисах, розкиданих у північній частині.

Природа, позбавивши Саудівську Аравію вод і родючих ґрунтів, щедро
нагородила надра країни «чорним золотом» — нафтою. Тут зосереджено близько 1/4 всіх
світових запасів нафти. Є також родовища природного газу, залізної руди, міді, свинцю,
цинку, золота.

Історичний розвиток. Із IX ст. до н. є. територію сучасної Саудівської
Аравії населяли кочові скотарські арабські племена. Близько 570 р. н. є. в Мецці
народився Мухаммед, оголошений пророком. Він об'єднав арабські племена, що жили
на заході півострова, у мусульманську теократичну державу Халіфат зі столицею в
Медині. Мухаммед уважається засновником однієї з найбільших світових релігій — ісламу.
У VIII ст. ця релігія поширилася на значну частину
Азії та Північної Африки. Із XIII ст. країна перебувала під владою єгипетських мамлюків, а в 1517 р. ввійшла
до складу Оттоманської імперії. У середині XVIII ст. в Центральній Аравії, на території
теократичної держави, що відділилася, — емірату Неджда — виникає релігійно-політична
течія ваггабітів, названа ім'ям засновника Мухаммеда ібн Абдал-Ваххаба, Ваггабіти
відкидали «нововведення», що з'явилися в ісламі в процесі його історичного розвитку,
а також унаслідок контактів з іншими релігіями. До початку XIX ст. більша частина Аравії була об'єднана
у федеральну державу Саудідів. У січні 1902 р. емір Аб-дель Азиз аль-Сауд що одержав
у європейців ім'я Ібн Сауд, захопив столицю Саудідів Ер-Ріяд і проголосив себе головою нової держави в Неджді.
До кінця 20-х рр. XX ст. Ібн Сауд зміг підкорити своїй
владі північну й східну частини півострова, а потім і державу Хіджаз зі священними
містами Меккою, Мединою й важливим торговельним портом Джидда. У 1932 р. Ібн Сауд
проголосив створення королівства Саудівська Аравія. Однак величезна за площею держава
опинилася майже позбавленою засобів існування, оскільки пустелі, які простягалися
на тисячі кілометрів і займали більшу частину країни, були неродючими. "Тоді,
через рік, король надав американським нафтовим компаніям концесію на розробку й
видобуток нафти. Промисловий видобуток почався в 1938 р. і став швидко набирати
темпів. У 1964 р. до влади прийшов король Фейсал, що почав проведення корінних економічних
і соціальних реформ. Саудівська Аравія стала одним із засновників ОГІЕК (Організації
виробників та експортерів нафти), позбулася диктату іноземних компаній і почала
самостійно приймати рішення щодо обсягу нафти, що добувається, і ціни на неї. Завдяки
проведеним реформам і розвитку нафтового бізнесу Саудівська Аравія за нетривалий
період перетворилася на одну з найбагатших країн світу.

Зараз Саудівська Аравія — абсолютна теократична монархія. Голова
держави й уряду — монарх (король). В адміністративному відношенні країна складається
з 13 провінцій. Династія Саудідів проводить політику реформ. Законодавство країни
засноване на законах Корана. У 1993 р. король Фахд, що правив із 1982 р., заснував
Консультативну раду, що складається із 60 осіб. У січні 1996 р. Фахд, формально
залишаючись королем, у зв'язку з погіршенням стану здоров'я передав владу своєму
братові — принцу Абдуллі. Після смерті Фахда в серпні 2005 р. принц Абдулла став
повноправним правителем Саудівської Аравії. У країні немає політичних партій. Спосіб
життя населення визначає релігія. Жінки не беруть участі в суспільному житті, їм
дозволено вести діяльність виключно у сфері освіти й охорони здоров'я.

Населення. Більшість населення Саудівської Аравії (90 %) складають
араби. Це народ, що включає кілька десятків племен, між якими існує певна ієрархія.
До «благородних племен» входять анайза й шаммар, що називають себе «аристократами
пустелі». Плем'я бедуїнів (від араб, «бадаві» — «житель пустелі») веде в основному
кочовий спосіб життя. У центральних районах півострова проживають напівкочові племена
кахтан, давасир; у західній частині — вейіла, амаліїла та ін. Плем'я очолює вождь
— шейх. Напівкочовий і кочовий спосіб життя веде зараз близько 1/4 арабського населення
країни. У гірських районах Неджа, Хіджазу й в оазисах проживає осіле сільське населення.

У прибережних районах Червоного моря й в оазисах араби змішалися
з африканцями, тому населення тих частин країни має риси негроїдної раси. Майже
1/4 усього працюючого населення країни складають іноземці, серед яких перси, вихідці
з Індії, Східної Африки, американці й англійці. Вони проживають переважно в містах.

Збільшення кількості населення країни відбувається як за рахунок
високого природного приросту — 31%о, так і за рахунок іммігрантів, що прибувають
до країни у зв'язку з розвитком нафтодобувної промисловості, фінансово-банківської
інфраструктури й туристичного господарства, що забезпечує додаткові робочі місця.

Державна мова — арабська, більша частина міського населення добре
володіє англійською. Практично всі жителі сповідують іслам, більшість складають
мусульмани-сунніти. Офіційним календарем є традиційний мусульманський календар —
місячна хіджра, для міжнародних відносин застосовується григоріанський. У містах
проживає близько 70 % населення країни, і цей показник продовжує зростати. Уряд
створює умови для переселення кочівників до міст. Найбільші міста королівства —
Ер-Ріяд (3,32 млн осіб), Джидда (1,8 млн осіб), Медина (868 тис. осіб), Мекка (620
тис. осіб) Ер-Ріяд - найбільше місто в-Саудівській Аравії, що в 1932 р. стало столицею
королівства. Воно розташоване в самому центрі Аравійського півострова. Раніше це
місто було типовим арабським поселенням із вузькими вуличками, забудованими одно-
й двоповерховими глинобитними будинками. Із XVIII ст. Ер-Ріяд був центром руху ваїтабітів.
Після нафтового буму почався бурхливий розвиток і забудова столиці. Тепер житлові
квартали міста представлені красивими особняками жителів середнього класу. Є й розкішні
палаци емірів і багатих промисловців. У діловій частині міста «розташовані будинки
банків, офіси великих компаній. В Ер-Ріяді є два університети - мусульманський і
світський; там багато музеїв, серед яких найбільший на півострові — музей археології
та етнографії.

Культура. Формування власне арабської культури належить до періоду
виникнення ісламу. На більш ранніх етапах арабська культура перебувала під впливом
елліністично-римської та інших культур. Але вона, у свою чергу, також,збагатила
культури багатьох народів, зокрема європейців. Це стосується насамперед розвитку
філософії, медицини, математики, астрономії, хімії. У Хіджазі в V—VII ст. розвивалася бедуїнська поезія. У першій
половині VII ст. з'явився Коран. Особливістю арабського
образотворчого мистецтва є унікальний орнамент, що прикрашає мечеті, а також килими,
посуд. Він не включає зображень людей і тварин, оскільки це заборонено Кораном.
Вироби ремісників зберегли традиції давніх народних промислів. У містах виготовляють
срібні й золоті сувенірні- прикраси, свинцеві амулети, сувеніри для прочан; розвинене
шиття золотом. Своєрідною столицею кустарних промислів у Саудівській Аравії є місто
Дахран.

Найвидатніші пам'ятки середньовічної арабської архітектури — мечеті,
мінарети, медресе — збереглися в Мецці й Медині.

Розвиток літератури, музики, образотворчого мистецтва в країні
тривалий час стримувався консервативним суспільним ладом й ісламською ідеологією.

Саудівська Аравія — батьківщина ісламу. У Мецці розташована головна
святиня мусульманського світу — давнє святилище Кааба, в одну зі стін якого вмонтований
чорний камінь, що колись давно впав із неба. Це свята святих ісламу. Кожен мусульманин
прагне хоча б раз у житті здійснити паломництво (хадж) до Мекки, сім разів обійти
Каабу й доторкнутися до чорного каменю. Під час хаджу прочани поклоняються й іншій
святині — мечеті Пророка в Медині, де лежать мощі Мухаммеда.

Офіційна ідеологія Саудівської Аравії - ваггабізм. Ваггабіти -послідовники
релігійно-політидної течії в суннітському ісламі, що

вимагав очищення релігії (ісламу). Вони закликали до чіткого дотримання
заповідей Корана (шаріату) і виступали проти будь-яких розваг і розкоші.

Господарство, Саудівська Аравія — один зі світових лідерів за
видобутком нафти. Нафта визначає сучасний стан країни, яку часто називають «нафтовим
королівством». Нафтові родовища розташовані переважно на сході країни й на узбережжі
Перської затоки.

У надрах країни є й запаси природного газу, що складають 3,8 %
світових запасів. Проте тривале панування американських нафтових компаній призвело
до швидкого виснаження найбільш рентабельних Саудівських родовищ. Націоналізація
найбільших нафтових компаній і перегляд нафтової політики королівства привели до
стабілізації рівня видобутку нафти. Тепер держава фактично повністю контролює все
нафтове господарство. Підтримка існуючого рівня нафтовидобутку, а також облаштованість
нових родовищ вимагають великих інвестицій. У цій галузі саудівці тісно1 співпрацюють
з американськими компаніями.

У той же час нафтовидобуток, зберігаючи вирішальне значення у
фінансовому відношенні, поступається провідними позиціямит швидкозростаючим нафтопереробним
підприємствам. Швидкими темпами розвиваються нафтохімічна, металообробна, фармацевтична
галузі. У країні є чотири цементні заводи — у Джидді, Даммані, Бурайді та Ер-Ріяді,
а також автоскладальний, заводи з виробництва алюмінієвого прокату й каустичної
соди — у Джидді. Розвинені текстильна й харчова галузі промисловості.

Сільське господарство країни розвивається швидкими темпами. Упроваджуються
сучасні технології обробітку земель в умовах посухи. Основна сільськогосподарська
продукція -- пшениця, ячмінь, цитрусові, фініки. Саудівська Аравія посідає друге
місце у світі за кількістю вирощуваних фініків. Одна з головних проблем землеробства
— брак води. У зв'язку із цим проводиться опріснення морської води. Тваринництво
традиційно представлене розведенням верблюдів, овець, кіз, віслюків і коней.

Величезні доходи від експорту "нафти дозволяють будувати
сучасні міста, дороги й порти, розвивати інфраструктуру, зводити й оснащувати сучасним
обладнанням школи й лікарні. З'явилися 11 комерційних банків, що мають 1200 відділень
по всій країні. Саудівська Аравія має значний вплив у Міжнародному валютному фонді,
Всесвітньому банку, арабських та ісламських інститутах фінансової допомоги й розвитку.
Саудівська фондова біржа — найбільша в арабському світі.

Найважливішою галуззю сфери послуг є туризм, пов'язаний, насамперед,
із паломництвом. В Ер-Ріяді й інших великих містах велику популярність мають змагання
арабських скакунів. Популярний курорт Аль-Таїф — так звана «літня столиця» — приймає
тільки мусульман. В останні десятиліття на узбережжі Червоного моря з'явилися й
«не-мусульманські курорти» з вйсокорозвиненою індустрією обслуговування.

Країни Закавказзя

Територія та географічне положення. До країн Закавказзя належать
Грузія, Вірменія та Азербайджан. Усі вони унітарні, Азербайджан і Грузія — президентські
республіки, а Вірменія — парламентська. Хоча Закавказзя й розташоване між Каспійським
і Чорним морями, Вірменія не має виходу до жодного з них. Країни Закавказзя межують
між собою.

Якщо подивитися на карту, то не можна не помітити, що закавказькі
країни «затиснуті» між більш масивними Росією (1), Іраном (2) і Туреччиною (3).
Тому не дивно, що ці держави або їхні історичні попередники впливали й продовжують
впливати на процеси, що відбуваються в Закавказзі.

Природа. Особливістю країн Закавказзя є виняткова різноманітність і контрастність
природних умов. Це пояснюється тим, що держави розташовані поблизу кількох природних
меж — між помірним і субтропічним поясами, горами й рівнинами, морем і суходолом.

Більшу частину території Закавказзя займають гори Великого й Малого
Кавказу. Гірська система Великого Кавказу, що складається з кількох хребтів, поділених
мальовничими долинами, тягнеться з північного заходу на південний схід від Таманського
до Апшеронського півострова. Найвищі гори Кавказу — Ельбрус (5642 м) і Казбек (5033
м) — являють собою конуси згаслих вулканів. Південніше розкинулося Закавказьке нагір'я,
що складається з хребта Малого Кавказу (висота до 3724 м) і Вірменського нагір'я.
Столиця Вірменії — місто Єреван — розташована в межах Вірменського нагір'я, що являє
собою лавові плато, над якими піднімаються окремі хребти й численні вулканічні конуси.

Для ведення господарства й розселення найбільше значення мають
міжгірські улоговини й рівнинні території. Так, на заході — між Великим і Малим
Кавказом — розташована зона міжгірських улоговин, у якій зосереджені найбільш родючі
землі Грузії. На сході, за нижньою течією найбільшої річки регіону Кури та її притоки
Арак-са, гори Великого й Малого Кавказу розділяє велика Кура-Араксинська низовина,
окремі ділянки якої розташовані нижче за рівень океану.

Регіон характеризується високою сейсмічною активністю, нерідкими
є землетруси силою від 7 балів і більше. Наприклад, у грудні 1988 р. один із таких
землетрусів повністю зруйнував місто Спітак і частково такі міста, як Гюмри (раніше
Ленінакан) і Ванадзор (раніше Кіровакан). І хоча він тривав лише ЗО секунд, жертви
були колосальні — близько 25 тис. осіб загинуло, а 530 тисяч залишилися без домівки.

Клімат у горах Великого Кавказу холодний, середньорічні температури
близько 0 °С і нижче, випадає багато снігу. На півдні кліматичні умови трохи м'якіші.
На узбережжі Чорного моря клімат субтропічний — із м'якою зимою, теплим літом і
рясними опадами. У східній частині Закавказзя є райони з кліматом сухих субтропіків,
де середня температура січня близько +3 °С, липня +26 °С, а річна кількість опадів
— лише 200—400 мм. На Вірменському нагір'ї клімат сухий континентальний, зі спекотливим
літом, холодною зимою й невеликою кількістю опадів — до 550 мм на рік.

Більшість річок Закавказзя бурхливі й короткі, багато з них мають
значний гідроенергетичний потенціал. Найбільше озеро — Сеиаіі — розташоване у східній
частині Вірменії на висоті 1900 м, із нього витікає річка Раздан.

Закавказзя здавна знають як джерело різних корисних копалин. Найбільше
значення мають родовища високоякісної нафти в Азербайджані, мідних і поліметалевих
руд у Вірменії та Грузії, молібдену Іі залізної руди у Вірменії.

Історичний розвиток. Вірменія першою здобула державність. УIX— VІ ст. до н. є. вона входила до складу
рабовласницької держави Урарту, на руїнах якої і виникло перше вірменське державне
утворення. У цей час у давньоперських текстах згадується «країна Арміна» (давньогрецьке
— Вірменія). Населення країни називало себе хайк (хай). Вірменські легенди розповідають
про існування прабатька всіх вірменів — Хайке, ім'ям якого вірмени й називають свою
країну «Хайястан», а знайому нам назву пов'язують із сином Хайка — Драмам. У 301
р. вірмени прийняли християнство, а в 405—406 рр. був створений вірменський алфавіт,
що практичйо без змін використовується й досі,

У XVI ст. Вірменію розділили між собою
Персія й Туреччина. Більше ніж 450 років вірмени перебували під владою мусульман.
Основним заняттям місцевого населення залишалося землеробство й скотарство, але
частина вірменів успішно займалася ремеслом і торгівлею. Найважливішим центром вірменського
купецького капіталу була Нова Джульфа, багато вірменських ремісників і торговців
жили у великих містах Туреччини, у тому числі й у Стамбулі.

На початку XIX ст. Східна Вірменія була приєднана до Росії. Незабаром після початку Першої
світової війни турки вирішили вигнати всіх вірменів із Малої Азії. Солдати-вірмени,
що служили в турецькій армії, були демобілізовані й розстріляні, а жінки, діти й
старі переселені в пустелі Сирії та Месопотамії. Багато вірменів, що вижили завдяки
допомозі турків і курдів, утекли до інших країн. Із І922 р. Вірменія разом з Азербайджаном
і Грузією була включена до складу Закавказької Соціалістичної Федеративної Радянської
Республіки (ЗСФРР), а через 14 років вони стали окремими республіками у складі СРСР.

У 1991 р. була проголошена незалежність Вірменії. Але, на жаль,
країна не змогла уникнути конфлікту з Азербайджаном через Нагарний Карабах, і в
1992 р. він переріс у великомасштабні воєнні дії. Із 1994 р. країни дотримуються
перемир'я, однак минулі події вплинули на взаємини між сусідніми народами.

Початок формування грузинських народностей пов'язаний з утворенням
приблизно в VI ст. до н. є. Колхідського царства. Через
два століття у східній частині країни з'явилося Картлійське (Іберійське) царство.
Із того часу грузини називають себе картвели, а свою країну Сакартвело («земля картвельців»).
У 337 р. грузинський народ прийняв християнство й тим самим змінив свої історичні
перспективи. Після цього відносини Грузії з християнськими державами стали більш-тісними,
але при цьому країна ніколи не розривала відносин зі Сходом. Найважливішим чинником
об'єднання грузинів стало створення писемності. Найдавніша зі збережених літературних
пам'яток датується Уст.

Наприкінці Хет. почалося об'єднання Грузії в єдину державу, що!
особливо зміцнилася за часів правління Давида IV Будівельника та його онуки - цариці Тамари.
її правління (1184-1207) було часом економічного й культурного підйому Грузії, «золотим
століттям» країни.

Період величі Грузії закінчився в XIII ст., коли в країну вторгайся монголи.
Але особливої кризи вона зазнала на початку XV ст. - під час навали військ Тимура. У
наступні три століття Грузія опинилася відрізаною від християнського світу, а її
південними сусідами були ісламські держави - Османська імперія та Іран, які по черзі
завойовували й ділили її. Під їхнім впливом у Грузії почав поширюватися іслам.

На зламі ХУШ-ХІХ ст. Туреччину та Іран витіснила Росія, що и 1801
р. включила до свого складу Східну Грузію, а. через три роки іі Західну. Грузинський
народ неодноразово боровся за незалежність, але антиросійські повстання жорстоко
придушувалися.

Із 1991 р. Грузія після розпаду Радянського Союзу нарешті здобула
незалежність. Як і її сусіди, вона не змогла уникнути політичних порушень і військових
конфліктів. Першим президентом країни був обраний 3. Гамсахурдіа. Він проголосив
курс на державотворення без автономій.