Огляд Австралії та Океанії

Реферат на тему:

Фізико-географічні та історико-політичні особливості Австралії

Австралія — материк у Південній півкулі, її площа становить 7631,5 тис. км2. Назва Австралії походить від лат. australisj — південний.

Предки нинішніх австралійських аборигенів прибули до цього материка з Південно-Східної Азії 50-40 тис. років тому. Відкрив цей континент у 1606 р. голландець В. Янсзон, який назвав його Новою Голландією. В. Янсзон побував на північному сході Австралії.

Назва "Австралія" усталилася у XIX ст. Не виключено, що португальці могли відкрити Австралію ще раніше. Англієць В. Демп'єр побував в Австралії в 1698 та 1699 р. Експедиція англійського мореплавця Дж. Кука у 1770 р. дослідила східне узбережжя континенту і назвала її Новим Південним Уельсом. Австралія стала англійською колонією, її територію Англія використовувала як місце заслання. У 1788 р. тут було засновано першу колонію для каторжників. На кораблях прибули 750 в'язнів і 250 солдатів. Ескадра стала на якорі у бухті, що неподалік сучасного сіднейського театру.

Заслання в'язнів до Австралії припинилося у 1840 р. (за іншими джерелами — у 1868 p.). Англійський мореплавець М. Фліндерс керував трьома експедиціями (1797-1803 pp.) і обійшов весь материк. Саме він у 1814 р. запропонував назву Австралія.

Вільні поселенці почали з'являтися в Австралії після 1820 р. їх приваблювала можливість вирощувати мериносових овець.

Колонізатори інтенсивно винищували аборигенів Австралії. У 1770 р. кількість аборигенів становила близько 300 тис. чол., а в 1900 р. зменшилася до 60 тис.

Нині загальна чисельність аборигенів становить 160 тис. чол. Пеереважно вони проживають у містах і лише кілька тисяч чоловік ведуть традиційний спосіб життя.

У 1860-1861 pp. ірландець Р. О'Хара Барк та англієць В. Воле першими перетнули Австралію з півдня на північ. Обидва померли від голоду на зворотному шляху. Англійський географ Ч. Старт дослідив ріки Південної Австралії, але не знайшов величезного озера, яке шукав. Це згодом вдалося іншому дослідникові. Англієць Е. Ейр у 1840 р. відкрив у центральній частині Австралії озеро, назване його ім'ям.

Окремі частини Австралії у різні роки були колонізовані.

Тасманія набула статусу колонії у 1825 p., колонія Квінсленд (Земля Королеви) утворилася у 1859 p., Західна Австралія — у 1829 р. Колонія Вікторія з'явилася в 1851 р. Південна Австралія стала вважатися колонією у 1842 р.

З середини XIX ст. у зв'язку з відкриттям золотих розсипів значно збільшилась імміграція. В результаті тривалої боротьби переселенці домоглися самоврядування для окремих частин Австралії.

Посилився приплив до Австралії вільних переселенців. У 1901 р. в Австралії було створено федерацію англійських колоній — Австралійську Співдружність, яка отримала права домініону, тобто автономної держави у межах Британської імперії. Австралія — конституційна монархія, глава держави — королева Великобританії, представлена генеральним правителем (Govennor-General, що неправильно перекладають як генерал-губернатор).

Столицею Співдружності до 1927 р. був Мельбурн. Після цього столицею стала Канберра. До речі, переклад офіційної назви країни — Австралійський Союз — неправильний, оскільки слово union (союз) відсутнє, а в назві держави є слово commonwealth (співдружність).

Австралія брала участь в обох світових війнах на боці Великобританії. Під час Другої світової війни та у післявоєнний період посилився вплив монополій США на економіку Австралії. У вересні 1951 р. Австралійський Союз і Нова Зеландія підписали із США без участі Англії договір про "взаємну оборону".

Тривалий час значна частина австралійського суспільства виступає за те, щоб проголосити Австралію республікою і припинити у такий спосіб статус домініону Великобританії. У 1993 р. королева Єлизавета II висловила принципову згоду на таку конституційну зміну за умови, що австралійський народ підтвердить таке бажання на референдумі. Не виключено, що вже у недалекому майбутньому Австралія стане республікою. її політичні зв'язки з Великобританією — данина традиції, фактично Австралія вже давно незалежна держава.

Австралія — федерація у складі шести штатів і двох територій. Законодавчий орган — двопалатний парламент (палата представників і сенат).

Північні і східні береги Австралії омиває Тихий океан, західні та південні — Індійський. На сході Австралії лежить Великий Вододільний хребет (заввишки до 2230 м, найвища точка материка — гора Косцюшко).

Середня частина Австралії — низинна, із западиною, де розташоване озеро Ейр. Західна частина країни — плоскогір'я заввишки 400~500 м з окремими хребтами та столовими горами.

На двох третинах території Австралії клімат пустельний і напівпустельний. Більша частина Австралії лежить у тропіках, північ — у субекваторіальних широтах, південь — у субтропіках. Середні температури липня в Австралії коливаються у межах 12-20° С, січня — від 20 до понад 30° тепла. Це країна постійного літа.

Кількість опадів зменшується зі сходу на захід від 1500 мм до 250-300 мм і менше. Сніг взимку можна побачити лише на острові Тасманія та на горі Косцюшко.

60 % території Австралії — безстічні регіони. Найповноводні-шою рікою є Муррей, найдовшою — Дарлінг. Басейн Муррею —Дар-лінгу вважається найбільшим водозбірним басейном Австралії. Можливості використання їхніх вод для зрошення значно підвищилися у 1974 p., коли води річки Снігової були штучно спрямовані до Муррею.

Більшість австралійських річок наповнюється водою лише періодично під час періоду дощів. Потім вони пересихають або перетворюються на ланцюжки озер. Такі ріки називаються "крики". У пустельних районах є солоні озера Ейр, Торренс, Герднер.

Австралія багата на підземні води, запаси яких є на 40 % території. Це значно спрощує проблему водопостачання, зокрема для потреб тваринництва.

Внутрішня частина Австралії зайнята пустелями. Тут зустрічаються солоні озера. Навколо пустель простягається пояс напівпустель і колючих чагарників (скреб). В окремих регіонах напівпустелі переходять у савани, які змінюються лісами з евкаліптів, пальм та деревоподібних папоротей уздовж узбережжя і в горах. Найро-дючіші грунти — на узбережних східних рівнинах і в південно-західному клині Західної Австралії.

В Австралії не буває сильних землетрусів, немає вулканів. Це пояснюється тим, що більша частина Австралії лежить в області Австралійської платформи.

Австралійські енергетичні ресурси — високоякісне кам'яне вугілля, нафта, природний газ та уран — становлять близько п'ятої частини всіх світових запасів.

Океанія — це сукупність островів у центральній та південно-східній частині Тихого океану між Австралією, Малайським архіпелагом на заході і широкою смугою океану, де немає островів — на півночі, сході і півдні.

До складу Океанії, згідно з британською класифікацією, входять Австралія, Нова Зеландія, Полінезія (Французька Полінезія, Лінійні острови, Піткейрн, Самоа, Тонга, Тувалу), Мікронезія (Каролінські острови, Гуам, Кирібаті, Маріанські та Маршаллові острови), Меланезія (Фіджі, Нова Каледонія, Папуа — Нова Гвінея та Соломонові острови). Загальна територія островів (разом з Австралією і Новою Зеландією) становить 8,5 млн км2. Площа власне островів становить 1,26 млн км2. Інколи Океанію розглядають як самостійну частину світу.

Значну частину Океанії становлять володіння Австралії, Великобританії, Нової Зеландії, США та Франції.

Острови за походженням переважно вулканічні (височини) та коралові (низовинні). Найбільша висота островів Океанії — гора Джая на острові Нова Гвінея (5029 м).

Клімат на островах океанічний, переважно субекваторіальний та екваторіальний, на півдні — субтропічний та помірний. Щороку випадає в основному 1000 мм опадів, на навітряних схилах великих

островів— до 10 тис. мм. На островах рослинність представлена вологими тропічними лісами, саванами і луками. Для фауни характерна мала кількість ссавців і безліч птахів, багато з них ендемічні.

У 1850 р. в Австралії проживало 400 тис. чол. Чисельність населення збільшилася до 1,1 млн чол. у 1860 р. Двомільйонної позначки чисельність досягла у 1880 p., а ще за століття — 15 млн чол.

Після відкриття Австралії її заселяли переважно вихідці з Англії. Частка англосаксів серед австралійського населення тривалий час становила 90 %. Уряди дотримувалися політики "білої Австралії". Протягом 1945-1965 pp. австралійський уряд сплачував частину витрат на дорогу бідним іммігрантам-європейцям. Програмою скористалися 2 млн чол. Лише з Великобританії до Австралії переселилося близько 1 млн чол.

Упродовж останніх десятиліть дозвіл на в'їзд до Австралії стали отримувати також вихідці з Азії. Нині частка англосаксів знизилася до 70 %. Збільшується приплив емігрантів з Азії та інших регіонів. Нині проблемою стала нелегальна міграція.

4.5.4. Населення Океанії

Корінне населення Океанії — папуаси, меланезійці, мікронезійці і полінезійці. Від початку захоплення Океанії європейськими державами і згодом США чисельність корінного населення зменшилася, водночас утворилось населення європейського походження. З розвитком плантаційного господарства і гірничої справи колонізатори почали завозити до Океанії дешеву робочу силу з Азії. Так склалися національні групи: індійців на островах Фіджі, японців, філіппінців, китайців і корейців на Гавайських островах, в'єтнамців у Новій Каледонії, японців і філіппінців у Мікронезії та ін.

Чисельність населення Океанії становить понад 9 млн чол. (разом з населенням Нової Зеландії).

Протягом останніх 2-3 тисяч років полінезійці розселялися у своєму регіоні з островів Самоа і Тонга. Основна хвиля імміграції маорі до Нової Зеландії припадає приблизно на 50-ті роки XIV ст.

Тривають суперечки щодо походження полінезійців. Найвірогіднішою є концепція про те, що вони є відгалуженням монголоїдної раси з Південно-Східної Азії.

В Тихому океані люди вперше поселилися у Меланезії. Вважають, що мікронезійці є сумішшю меланезійської, полінезійської та малайської крові.

Полінезійська раса вважається проміжною між трьома найбільшими расами людства і має австралоїдні, монголоїдні та євпропеоїдні ознаки.

Список використаної літератури

Авдокушкин Е. Ф. Международные экономические отношения: Учеб. пособие. — М.: Маркетинг, 2000.

Боринець С. Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини: Підруч. для студ. вузів. — К.: Знання, 1999.

Дахно І. І. Міжнародне приватне право: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2001.

Евстигнеев В. Р. Валютно-финансовая интеграция в ЕС и СНГ: Сравнительный систематизированный анализ. — М.: Наука, 1997.

Економіка зарубіжних країн: Підруч. / А. С. Філіпенко, В. А. Вергун, І. В. Бураківський та ін. — 2-ге вид. — К.: Либідь, 1998.

Киреев А. П. Международная экономика: Учеб. пособие для вузов: В 2 ч. — М.: Междунар. отношения, 2000.

Международные валютно-кредитные и финансовые отношения / Под ред. Л. Н. Красавиной. — М.: Финансы и статистика, 2000.

Овчинников Г. П. Международная экономика: Учеб. пособие. — 2-е изд., испр. и доп. — СПб.: Изд-во В. А. Михайлова, 1999.

Пебро М. Международные экономические, валютные и финансовые отношения: Пер. с фр. — М.: Прогресс; Университет, 1994.

Рокоча В. В. Міжнародна економіка: Навч. посіб.: У 2 кн. — К.: Таксон, 2000. — Кн. 1. Міжнародна торгівля: теорія та політика.

Румянцев А. П., Румянцева Н. С. Международная экономика. — К.: МАУП, 1999.

Світова економіка: Підруч. / А. С. Філіпенко, О. I. Рогач, О. І. Шнирков та ін. — К.: Либідь, 2000.

Спиридонов И. А. Мировая экономика: Учеб. пособие. — М.: ИНФРА-М, 1998.

Халевинская Е., Крозе И. Мировая экономика: Учебник. — М.: Юристъ, 1999.

Хасбулатов Р. И. Мировая экономика. — М.: ИНСАН, 1994.

Шемятенков В. Г. Евро: две стороны одной монеты. — М.: Экономика, 1998.

Экономическая теория национальной экономики и мирового хозяйства: Учебник / Под ред. А. Г. Грязновой. — М.: Банки и биржи; ЮНИТИ, 1998.

Юридический словарь И. Дахно: Словарь законодательных и нормативных терминов. — 2-е изд., доп. — К.: А.С.К., 2001.

Юркгвський В. М. Країни світу: Довід. — К.: Либідь, 1999.

Юрчишин В. В. Валютні кризи: Моногр. — К.: УАДУ при Президентові України, 2000.