Поняття про світове господарство

Географія світового господарства – невід’ємна складова суспільної географії та один з базових навчальних курсів на економічних, географічних, природничо-географічних факультетах вищих навчальних закладів.

Термін "господарство" всім добре знайомий, він часто вживається у різних сполученнях – "домашнє господарство", "народне господарство", "національне господарство", нарешті, "світове господарство". Що ж поєднує ці різні господарства? Праця та взаємозв’язки між їх складовими, наприклад, між окремими людьми в домашньому господарстві або окремими країнами у світовому господарстві.

Світове господарство – це сукупність національних господарств всіх країн світу, які пов’язані між собою всесвітніми економічними відносинами, заснованими на базі міжнародного географічного поділу праці.

Світове господарство неможливо уявити без потужних потоків товарів, капіталів, послуг, інформаційних ресурсів, що рухаються між країнами та збільшуються з кожним роком.

Процес формування світового господарства фактично охоплює всю історію людства (згадаймо, наприклад, Великий шовковий шлях та інші приклади). Прискорився цей процес наприкінці феодалізму, коли почався розвиток мануфактурного виробництва та намітився перехід від натурального обміну до товарно-грошових відносин.

"Зародок" світового господарства сформувався у Середземномор’ї з прилеглими до нього районами Європи й Західної Азії. Внаслідок Великих географічних відкриттів, міжнародна торгівля вслід за Європою та Азією охопила Північну Америку та інші регіони світу (останніми були залучені важкодоступні райони Тропічної Африки). Обмін продуктами між ними і створив світовий ринок. Подальшому розвитку цього ринку сприяв розвиток транспорту (у ХІХ столітті дуже швидко зростала протяжність залізниць, які пов’язали міцними зв’язками внутрішні частини континентів і за влучним висловом Г. Гейне "вбили простір"; а пароплави пов’язали між собою материки. Моря і океани, які колись роз’єднували країни, навпаки перетворились в об’єднуючий фактор).

Але головна роль у формуванні світового господарства належить великій машинній індустрії. Вона виникла протягом ХІХ століття в країнах Західної Європи та США після так званих "промислових переворотів". Швидке зростання промислового виробництва дало можливість значно збільшити випуск товарної продукції та одночасно викликало потребу в нових джерелах сировини та ринках збуту.

Таким чином, світове господарство склалося наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття внаслідок розвитку потужної машинної індустрії, транспорту та світового ринку.

Порівняно невеликий час існування цілісного світового господарства з деякою долею умовності можна поділити на 4 етапи розвитку.

І етап: від початку ХХ століття – до початку Першої світової війни. Характеризується швидким зростанням промисловості та стрімким розвитком транспорту (насамперед, залізничного), різким збільшенням обсягів обміну товарами і послугами між найбільш розвиненими країнами світу, початком експорту капіталів.

ІІ етап: початок Першої світової війни – кінець Другої світової війни. Характеризується певним згортанням міжнародних економічних зв’язків внаслідок двох світових воєн, революцій у різних регіонах світу, розриву господарських зв’язків СРСР з деякими традиційними партнерами царської Росії, економічної депресії у багатьох країнах в 30-х роках ХХ століття.

ІІІ етап: 50-ті – середина 80-х років ХХ століття. Характеризується поглибленням міжнародної спеціалізації більшості країн світу, початком інтеграційних процесів (утворення Спільного Ринку як прообразу Європейського Економічного Співтовариства, Ради Економічної Взаємодопомоги та ін.), збільшенням обсягів міжнародної торгівлі, відновленням і зміцненням ринку позикового капіталу.

ІV етап: кінець 80-х років ХХ століття – початок ХХІ століття. Характеризується переходом найбільш розвинених країн світу в стадію постіндустріального суспільства, подоланням економічної відсталості групою країн (маються на увазі деякі з індустріальних та нових індустріальних країн), розпадом соціалістичної підсистеми світового господарства.

Рис. 1.1. Функціональна модель світового господарства ("центр-напівпериферія-периферія")

Рис. 1.2. Морфологічна (географічна) модель світового господарства ("Північ – Південь")

Сформувалася багаторівнева структура світового господарства (див. рис. 1.1 та 1.2). Центральну його частину ("центр") становлять постіндустріальні країни Північної Америки, Західної Європи і Японія, які контролюють науково-технічний прогрес, рух капіталу та стан світових ринків. Між майже 25 країнами "центру" досягнуто високого рівня єдності виробничих, торговельних та фінансових відносин. Основна спрямованість їхнього розвитку – перехід до постіндустріального інформаційного суспільства.

Периферійна частина ("периферія") – країни "третього світу", розташовані переважно в тропічних широтах. Периферія живе за рахунок експлуатації природних ресурсів, деякі з її регіонів перенаселені, у багатьох місцях зберігаються зони політичної нестабільності і конфліктів.

"Напівпериферію" світового господарства складають досить неоднорідні групи країн перехідної економіки. До них належать: середньорозвинені індустріальні країни Західної Європи (наприклад, Ірландія, Португалія, Греція), індустріальні та деякі нові індустріальні країни Азії, Латинської Америки, Африки, Австралії та Океанії; а також постсоціалістичні країни Євразії (серед них й Україна), інтеграція яких у світове господарство тільки розпочалася.

Опорним каркасом цієї системи є кілька осередків (ядер) світового господарства (які науковці називають країнами "тріади"), а в кожному з них найбільші міста – економічні центри, так звані світові (або глобальні) міста.

Наймогутніше ядро світового господарства склалося у Північній Америці. Його основу становить економіка США, з нею тісно пов’язані економіки Канади й Мексики, які разом утворюють асоціацію НАФТА. На цю трійку при 7% населення світу припадає 22% валового національного продукту, 23% виробленої промислової та 13% сільськогосподарської продукції.

Не менш потужне ядро світового господарства сформувалося в Європі, країни якої мають не просто спільну географічну належність, а й глибокі історичні та геополітичні зв’язки. Внаслідок спільності низки внутрішньо- і зовнішньополітичних інтересів європейського капіталу в Західній Європі відбувся глибокий процес економічної інтеграції. Тут сформувалося європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС), яке згодом трансформувалося в Європейський Союз (ЄС). До нього з 2007 р. входять 27 країн з населенням близько 500 млн. осіб. Це значне економічне угруповання та ринок, який за можливостями попиту можна порівняти з ринком США. Частка ЄС у світовому виробництві валового національного продукту, промислової і сільськогосподарської продукції становить близько 20%, а у золотовалютних резервах – більше 40%. Успіхи консолідації західноєвропейського ядра світового господарства особливо помітні в галузі зовнішньої торгівлі: на країни ЄС припадає понад 40% зовнішньоторговельного обороту світу. ЄС став тим інтеграційним ядром, навколо якого йдуть процеси економічної і політичної інтеграції всієї Європи.

Найбільш динамічні процеси економічного розвитку відбуваються в Азійсько-Тихоокеанському регіоні (АТР). Японія, група країн-"драконів" (або "далекосхідних тигрів"), Східний Китай формують інтеграційне ядро цього регіону. На його долю припадає близько 20% світового економічного потенціалу, а сумарна "вага" всіх країн АТР набагато більша. У регіоні сформувалося інтеграційне утворення АСЕАН.

Географічні та історичні особливості розвитку Японії сприяли утвердженню її як одного з основних лідерів АТР. Країна посіла помітне місце у світовому господарстві (10% ВНП світу), а також стала фінансовою супердержавою. Її досвід наслідують Південна Корея, Тайвань, Сінгапур та інші країни. Дедалі міцніші позиції в АТР посідає Китай.

Між вищезазначеними трьома "ядрами" світового господарства, які складають так звану "тріаду" його "центру", склалися потужні комунікаційні напрями. Це "Європа – Північна Америка", або євроатлантичний напрям, виражений морськими, повітряними шляхами та мережею електронних комунікацій через Атлантику. Рівнозначний йому напрям "Північна Америка – Східна та Південно-Східна Азія", або азійсько-тихоокеанський, виражений не менш потужними транспортними комунікаціями в північній частині Тихого океану. Євразійський напрям "Європа – Східна Азія" (до речі, найстаріший серед усіх) колись обслуговував "Шовковий шлях", а з його занепадом – морські дороги навколо півдня Євразійського материка. Нині знову відроджується система шляхів через внутрішні країни континенту від Китаю дорогами Центральної Азії і далі через Україну або Туреччину в Європу.

Мережа комунікацій, що пов’язує ядра "тріади" із сусідніми напівпериферійними і периферійними регіонами, доповнює картину "опорного каркасу" господарства світу.

Розглянута геопросторова структура, усталена ще в останні десятиліття ХХ століття, дозволяє помітити, що обмежена кількість країн, які знаходяться в ядрах "центру", має відчутні переваги глобального суспільно-географічного положення. Але ця ситуація не детермінована. З одного боку, все перебуває у стані постійних змін, з іншого – завдяки дії інших чинників навіть країни периферії можуть скористатися можливостями своїх порівняльних переваг. Згадаймо лише про дію світових інформаційно-технологічних мереж, активізацію міжнародного туризму, діяльність офшорного бізнесу.

Наведемо приклади.

Країна "центру". США – головний полюс економічної активності світосистеми, держава, яка завдяки своєму економічному потенціалу здатна вирішувати складні геополітичні та геоекологічні проблеми, не рахуючись особливо з позицією ані суперників, ані союзників. США мають багатий ринок збуту; могутність банків, трестів, концернів, що контролюють не тільки національне багатство своєї країни, але й перетворюються на транснаціональні корпорації; високий технічний рівень промисловості і високий науковий потенціал; потужний військово-промисловий комплекс. Саме на території США зосереджені основні вузли сучасної інформаційно-технологічної мережі світу. Держава послідовно дотримується власних геостратегічних пріоритетів: збереження глобальної конкурентоспроможності корпорацій країни; створення противаги Європейському та Азійсько-Тихоокеанському ядрам економічної активності; очолення боротьби з тероризмом; закріплення світового лідерства та недопущення (після подолання "двополюсності" світу) панування в Євразії будь-якої держави. США – стратегічний партнер, з підтримкою якого пов’язані системи безпеки Європи і Японії. Але найбільший вплив США відчувається в Новому Світі: з Канадою і Мексикою країна пов’язана інтеграційним угрупованням НАФТА, поглиблюється економічна та політична взаємодія з Латинською Америкою.

Країни "периферії". Візьмемо, наприклад, Науру або Французьку Полінезію, що загубилися у просторах Тихого океану. Жваві торгові шляхи проходять осторонь від них, все їх багатство – коралові атоли та море. Події світової історії торкнулися цього регіону лише в роки Другої світової війни під час боротьби між американцями та японцями за кожний острівець, придатний під аеродром. Але нині на цих островах ВНП на душу населення вдвічі більший від середнього у світі і прямі авіарейси зв’язують острови із США, Японією, Австралією та іншими країнами. У чому річ? Туристсько-рекреаційна та офшорна діяльність долучили їх до світового господарства.

Країни "напівпериферії". Україна. Територія нашої країни завжди перебувала в центрі подій Євразійського континенту. Тут перетиналися історичні шляхи й основні геополітичні вісі Євразії, що давало широку можливість контактів як із Західною і Північною Європою, так і з країнами Близького Сходу і Центральної Азії. Згадаймо, що шлях "із варяг у греки" проходив Дніпром, а "Шовковий шлях" однією з гілок виходив до узбережжя Азовського і Чорного морів та причорноморських степів.

Більш як за тисячу років Україна на різних етапах свого історичного розвитку пройшла багато форм політичного існування. Була вона і впливовою в Європі монархією (Київська Русь), і колонією Речі Посполитої, Російської, Австро-Угорської та Османської імперій, була (Козацька держава ХVІІ століття, УНР та ЗУНР початку ХХ століття) і тепер є республікою.

На початку ХХІ століття глобальне суспільно-географічне положення України визначається такими рисами. По-перше, вона розташована в глобальному геопросторовому "кільці" північної півкулі, утвореному територіями країн "тріади" та комунікаціями між ними. При цьому на заході територія країни безпосередньо прилягає до європейських держав, які після розширення ЄС входять у найпотужніше інтеграційне угруповання світу. Значною мірою від самої України залежить, щоб її кордони (особливо західні) виконували контактну, а не бар’єрну функцію.

По-друге, користуючись можливостями міжнародної співпраці суверенній Україні зручно, з одного боку, активізувати взаємодію з євроатлантичними структурами, сподіваючись на залучення технологій і капіталу країн Європи, США та Японії, а з іншого – зберігати добросусідські відносини з країнами євразійських структур (передусім – з Росією), які й надалі залишаються важливими ринками сировини (особливо енергоносіїв, лісу, кольорових металів) і не менш важливими ринками збуту.

Нарешті, за межами "кільця" Україна має широкі можливості контактів з країнами на південному та південно-східному напрямках – морські шляхи ведуть у басейн Середземномор’я і далі в Атлантичний та Індійський океани; розвиток сухопутних (через Закавказзя – Центральну Азію або Росію – Казахстан) спеціалісти пов’язують з відродженням історичного "Шовкового шляху".

Отже, на сучасному етапі розвитку світового господарства глобальна ринкова економіка охоплює лише порівняно невелике коло постіндустріальних та найбільш "просунутих" індустріальних країн (таких як Канада) та ще декілька нових індустріальних країн з великими експортними галузями (на кшталт Південної Кореї, Тайваню, Сінгапуру). Разом вони утворюють так званий "золотий мільярд" людства, який споживає близько 80% світового ВНП.

Більшість населення світу мешкає в умовах неринкової підсистеми (див. рис. 1.1.), створеної такими типами економічних та політичних режимів:

а) комуністичні та посткомуністичні (КНР, Куба, КНДР);

б) авторитарні (арабський світ, африканські країни);

в) меркантілістські (латиноамериканські, південноазіатські країни).

Основний зміст сучасного етапу: група цих національних економік з майже п’ятьма мільярдами населення у найближчі роки намагатиметься інтегруватися до ринкової підсистеми світового господарства.

Основні риси сучасного етапу розвитку світового господарства : інтенсивна глобалізація (1) при збереженні багатоукладності (2) та різностадійності (3) розвитку країн і регіонів з проявами циклічності (4).

1) Глобалізація тісно пов’язана із створенням світових ринків всіх видів товарів, конвертованих валют, цінних паперів, інтелектуальної власності (патенти, "ноу-хау"), трудових ресурсів, реклами, банківської справи і т. д.

Інтегратором світового економічного простору є світова фінансова система. Головну роль в ній відіграють Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк реконструкції і розвитку (СБРР), а також центральні банки США, Великобританії (20% ВВП країни створюється фінансовими службами Лондонського Сіті на площі в 1 кв. милю), Японії, ФРН, Франції. Саме вони забезпечують необхідний ступінь стійкості основних світових валют – базових для міжнародних розрахунків – долару США та євро. Особливу стабілізуючу роль у світовій фінансовій системі грають банки Швейцарії ("всесвітній сейф").

В географічному просторі світового господарства аналогічну інтегративну роль грають сучасні системи глобального транспорту і зв’язку, без яких не може функціонувати жоден центр економічної діяльності. Ці зв’язки забезпечуються взаємодією міжнародних систем авіаційного, морського, залізничного та інших видів транспорту, ліній електропередачі (ЛЕП) та всіх видів зв’язку, включаючи телефакси, електронну пошту з використанням космічних засобів.

Без цих систем дійсна інтеграція в світове господарство неможлива навіть при достатньо розвинутих виробничих структурах.

Прогнозний етап світового господарства буде постіндустріальним, тобто світ перетвориться на "світ послуг", в якому матеріальне виробництво не буде мати визначної ролі, а національні економіки будуть спеціалізуватися на наданні певних видів послуг.

2) Багатоукладність визначається різним ступенем розвитку ринкових відносин, міжнародного поділу праці та ін.

У більшості доіндустріальних країн досі основна частина продовольства виробляється у споживчому господарстві (нетоварному, неринковому), в той же час з ним мирно співіснують приватно-капіталістичні та державно-капіталістичні уклади.

Важлива структура світового господарства – "неформальна економіка" ("чорний ринок" виробляє до 20% світового валового продукту).

3) Різностадійність: в межах світового господарства співіснують національні економіки, що знаходяться на різних стадіях соціально-економічного розвитку: постіндустріальній, індустріальній, доіндустріальній.

Ця різностадійність веде до закономірного зміщення "старих" галузей у більш відсталі країни (або регіони в межах однієї держави). Дійсно, зараз масові промислові виробництва поступово "переселяються" до країн з дешевою робочою силою при обов’язковому поєднанні її наявності з необхідним рівнем професійної підготовки, трудової моралі, інфраструктури.

З різностадійністю пов’язані й рівні демографічного розвитку країн, що знаходяться на різних стадіях демографічного переходу. Швидке зростання населення доіндустріальних та нових індустріальних країн залишається однією з домінант світового розвитку, що суттєво впливає на стійкість світового господарства.

Справа в тому, що сучасне світове господарство сформувало стереотипи "споживаючого суспільства". Рівні споживання середніх шарів населення високорозвинених постіндустріальних країн, дякуючи "демонстраційному ефекту", викликаному поширенням спочатку голлівудських фільмів, а зараз телесеріалів та інших засобів масової інформації, стали дуже притягальними в усьому світі. Недосяжність цих рівнів для багатьох країн не відміняє престижність споживання. Збереження цих споживацьких стереотипів у поєднанні з "демографічним вибухом" є потенційно найнебезпечнішим дестабілізуючим фактором світового розвитку.

Підтримання цих стереотипів можливе лише у групі високорозвинених країн, що ввійшли в стадію постіндустріального суспільства. Для їх господарства характерно переважання в структурі зайнятості третинної та четвертинної сфер, інформатизація, роботизація та інші процеси, а також поступове скорочення споживання природних ресурсів.

Турбота виключно про економічне зростання може спричинити руйнівний вплив на мораль людства; філософія, яка лежить в основі манії споживання, ймовірно, загрожує найважливішим людським цінностям.

Коло постіндустріальних країн вже сформувалося. Поява в ньому "новачків", що відповідають критеріям постіндустріальності не за рівнем доходів, а по домінації наукомістких виробництв, ролі науково-дослідних і конструкторських робіт, навряд чи можлива у найближчі 15-20 років. Ще раз підкреслимо, що основний фактор досягнення постіндустріального статусу – це високий культурний та освітній ценз населення, створений на цій основі потужний науково-технічний потенціал.

Багатоукладність та різностадійність (2 та 3 риси), виходячи із загальносистемних позицій (закон Ешбі), відповідають потребам "необхідної різноманітності" і забезпечують стійкість та певну гнучкість світового господарства.

4) Циклічність. Ідея циклічності поступово стає ядром сучасної суспільної географії. Ця риса дещо нагадує ритмічність (як закономірність географічної оболонки), хоча така аналогія і не зовсім коректна. Дослідженням періодичних коливань в економіці займалося багато дослідників, свого часу і фундатори марксизму-ленінізму. Виділяються наступні типи економічних циклів:

короткі цикли "Т-Г-Т΄" або "Г-Т-Г΄" тривалістю від декількох днів до декількох місяців (А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс);

середні цикли коливання співвідношення попиту і пропозиції з кризами перевиробництва тривалістю у 4-5 років (Д. Рікардо, А. Маршалл, Дж. М. Кейнс, А. Пігу та ін.);

довгі цикли тривалістю 40-50 років (М.М. Туган-Барановський та його учень М.Д. Кондратьєв);

наддовгі цикли тривалістю до декількох тисяч років (гіпотеза А.Г. Франка).

Знання законів циклічності розвитку виробництва здатне в ідеалі привести до повної ліквідації негативних наслідків стихійної природи цих циклів. Природа й особливості прояву коротких і середніх циклів на даний час добре вивчені та відображені в основах економічних теорій (так звані теорії загальної рівноваги та інші макроекономічні моделі).

Найбільш суттєво на географію світового господарства впливають два останніх цикли – "кондратьєвські хвилі" та "наддовгі хвилі".

Матеріальна основа довгих циклів (піввікових) – оновлення основних виробничих фондів (ОВФ), технічної інфраструктури та поколінь кваліфікованих робітників. Ця циклічність – універсальна риса світового господарства, тобто вона не залежить від форми власності, знаходить свій прояв як при централізованій економіці, так і при ринковій.

Хоча в історії світового господарства відомі й феномени "стискування" циклів (Японія стартувала набагато пізніше Європи – після революції Мейдзі (1868 р.) – але користуючись готовими технологіями, все ж таки наздогнала її; в СРСР соціалістична індустріалізація 30-50-х років ХХ століття майже на 20 років скоротила проходження 3-го циклу і т. д.).

Головні галузі, що формують "обличчя" циклів:

1-й – текстильна промисловість;

2-й – вугільна, чавуноливарна промисловість;

3-й – чорна і кольорова металургія, важке машинобудування;

4-й – автомобілебудування, органічна хімія, електротехніка;

5-й – електроніка, біотехнологія, тонка хімія, інформатика.

Крім того, кожен цикл відзначається і зміною тенденцій в регіональному розвитку. Зараз Україна закінчує 4-й цикл, в регіональному відношенні це проявляється депресією в багатьох старопромислових районах, особливо – вугільно-металургійних.

Сучасним вимогам активізації малих форм виробництва ("мале – прекрасне") та вимогам населення до якості умов проживання дуже вдало відповідають дрібноміські структури з високою інфраструктурою насиченістю та підготованими кадрами.

Наддовгі цикли тривають близько 5 тис. років. Андре Гундер Франк, досліджуючи територіальну структуру світового господарства різних часів, приходить до висновку, що світу завжди була властива поляризація на багатий "центр" та бідну, залежну від нього "периферію". Він звертає увагу на те, що центри завжди мали тенденцію до зміщення із Сходу на Захід та завжди знаходилися в межах Північної півкулі. Схема цього руху така: центр глобальної економічної гегемонії пересувався із Східної Азії (Китай) через Індію та Близький Схід до Європи, спочатку південної, а потім північно-західної. Далі він змістився в США: спочатку на східне (атлантичне) узбережжя, а зараз – на західне (тихоокеанське). На даний момент він рухається в Японію, подальший прогноз – повернення його в Китай (таким чином відбудеться завершення наддовгого циклу). Цю точку зору ми перевірити не зможемо – нашому поколінню не вистачить життя. Але критика цієї, безумовно, оригінальної гіпотези можлива з позицій сучасної методології вивчення суспільно-природної взаємодії. Коротко кажучи, гіпотеза грішить "географічним фаталізмом".

Висновки

Сучасне світове господарство по своєму походженню пов’язане з історією промислової революції в Європі, хоча зародки цієї системи спостерігалися практично у всіх народів. Але в ході жорсткої еволюції лідером стала спочатку Європа (найбільше це стосується Великобританії – першої індустріальної країни світу та Нідерландів, де відбулася перша буржуазно-демократична революція), потім – США.

У світовому господарстві слід виділяти стадіальний (еволюційний) та циклічний час. Світове господарство в своїй еволюції пройшло низку просторово-часових стадій географічного відбору, кожній з яких відповідав свій "центр" і своя "периферія". Центр формував навколо себе периферію, притягував до себе основні фінансові й торгові потоки, утворював єдиний економічний простір. Один центр замінював інший, будуючи таким чином просторово-часову траєкторію формування сучасного світового господарства.

Сучасна просторова структура світового господарства схематично така:

у функціональному плані – "центр – периферія";

у морфологічному плані – "Північ – Південь".

Функції "центру" світового господарства виконують приблизно 25 країн. Це країни, які повністю трансформувались за 5 останніх століть і накопичили надзвичайно великий капітал (тільки на країни "великої сімки" припадає близько 53% світового національного доходу). Більшість населення світу мешкає в умовах "напівпериферії" та "периферії". Розрив по ВНП на душу населення між "центром" і "периферією" сягає 100-200 разів.

"Центром" світового господарства зараз є так звана "світова олігополія": США, країни Західної Європи та Японія при панівній ролі США. В цій олігополії найстаршою є вісь "Західна Європа – США", якій більше 200 років. Інтенсивно формується тихоокеанська вісь "США – Японія", якій близько 50 років.

Морфологічну модель не слід протиставляти функціональній, адже "центр" – це Північ, "периферія" – це Південь. Важливу стабілізуючу роль у світовому господарстві грає "напівпериферія". Основним агентом стабілізації виступають нові індустріальні країни.

Україна на даний момент, як і її сусіди – Росія, Бєларусь, Польща, Угорщина та інші – знаходиться на одній сходинці (4-й кондратьєвський цикл) з латиноамериканськими країнами та деякими південноєвропейськими (Іспанія, Португалія, Греція).

Мабуть, не раніше 2015 року Україна зможе розпочати 5-й цикл (горбачовське "прискорення", як спроба перестрибнути у 5-й цикл, від початку було приречене на невдачу). А це означає збереження відставання на один повний цикл від "центру" світового господарства (приблизно 50 років).

15

15

15