Соціально-економічна географія в Україні

Проблема історії української СЕГ з наукового погляду складна і багатогранна. Вона залишається слабко розглянутою у методологічному, теоретичному та методичному аспектах. Перша наукова конференція з історії української географії відбулася в Тернополі у 1995 р. Вона стала лише своєрідним вступом, початковою стадією інвентаризації вихідних матеріалів, а також пошуком підходів до об’єктивного висвітлення процесу формування географічної науки з українським обличчям. У 1997 р. вийшов посібник "Історія географії в Україні" проф. Я.І. Жупанського, друге видання якого побачило світ у 2006 р.

Для того, щоб краще осмислити такий феномен, як історія української СЕГ, треба спочатку згадати специфічні риси історії самої України:

наявність довготривалих періодів існування українства як бездержавного народу, що призводило до значних часових розривів у розвитку української географії;

поділ території України між різними державами, що дезорієнтувало власне українських вчених та сприяло розвитку досліджень переважно регіональних, а не загальноукраїнських проблем;

різноспрямований розвиток географії у різних частинах України (якщо у СЕГ заходу України у першій половині ХХ століття панував антропогеографічний напрямок, то на сході – економічний, галузево-статистичний);

колоніальне становище України протягом багатьох століть, її периферійність у відповідних країнах призводили до часового запізнення у розвитку науки – до виникнення "ефекту лагу" (навіть така організаційна форма розвитку географії як географічне товариство, з’явилася тут значно пізніше, ніж у Російській імперії, Австро-Угорщині чи Польщі).

Таким чином, визначити предмет історії української СЕГ досить складно. У першому наближенні його можна дефінувати так: це процеси суспільно-географічного відображення українським соціумом і, особливо, дослідниками України як її самої, так і світу поза нею у минулі епохи, включаючи методологічні, теоретичні та методичні проблеми географії в цілому.

На зламних рубежах існування українського народу і творення його державності суттєво зростало значення українознавчих дисциплін, до яких, безумовно, належить і географія, насамперед суспільна її складова. Впродовж ХХ століття українство пережило щонайменше два таких рубежі, які супроводжувалися вибухом українознавчих досліджень – на початку століття, коли український етнос, усвідомивши себе як націю, спробував реалізувати свою політичну самостійність, і наприкінці цього ж століття, коли державна незалежність стала реальністю.

Територіальне обґрунтування етнічного масиву українського народу і меж його майбутньої держави як завдання початку минулого століття співпало із становленням української географії як власне наукової дисципліни. За це взялося тодішнє молоде покоління науковців, насамперед в особі Степана Львовича Рудницького (1877-1937). Народився він у Перемишлі, навчався у Львівському, Віденському та Берлінському університетах, викладав загальну географію та географію України у Львівському університеті. Приймав активну участь у національно-визвольних змаганнях українського народу, був радником президента ЗУНР Є. Петрушевича з економічних та економіко-географічних питань. У 1919 році емігрує до Австрії, у 1921 році переїжджає до Чехії (працює в Українському Вільному Університеті деканом та в Карловому університеті професором). 1926 року повертається в Україну до Харкова.

С.Л. Рудницький створив теоретичні основи української географічної науки. Він вважав об’єктом дослідження усієї географії земну поверхню і трактував нашу науку як просторову, тобто таку, що вивчає реальні об’єкти і процеси та визначає закони їх просторової взаємодії. Його перу належить спроба класифікації географічних дисциплін. Зокрема в структурі загальної географії С.Л. Рудницький виділяв антропогеографію, а в її складі – географію населення, культури, економічну та політичну. До його найважливіших антропогеографічних праць належать "Коротка географія України. Антропогеографія" (1914) та "Основи землезнання України. Антропогеографія" (1926). С.Л. Рудницький заклав наукові основи української політичної та військової географії низкою праць 1914-1923 рр. У 1927-1933 рр. академік Степан Рудницький керував Українським НДІ географії і картографії в Харкові. Репресований 1933 р., розстріляний 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандормох поблизу Медвеж’єгорська у Карелії згідно рішення "трійки" ГПУ. Реабілітований у 1966 р.

Група українських економіко-географів та економістів наприкінці 20-х років минулого століття спробувала поставити питання про стосунки України з рештою СРСР. В. Доброгаєв (1928) довів, що Україна віддає за свої межі в рамках державного бюджету більше засобів, ніж отримує для своїх потреб. М. Волобуєв ("До проблеми української економіки", 1928) відверто заявив про колоніальний визиск України. Він стверджував, що економіка СРСР становить не однорідне ціле, а комплекс економічних компонентів, одним з яких є Україна. І кожен з цих компонентів може не тільки самостійно функціонувати, а й бути безпосередньою частиною світового господарства, спираючись на власний потенціал. Цей напрям суспільно-географічної думки був гостро засуджений партійно-урядовими колами як економічний націоналізм – "волобуєвщина". Доля всіх цих вчених склалася трагічно.

Масові репресії в Україні у 30-ті роки особливо позначились на стані суспільно-географічних досліджень. Відчутно не вистачало повноцінної статистичної інформації після закриття у 1930 р. Центрального статистичного управління (ЦСУ) України. Його керівник М. Авдієнко був розстріляний. У 1937 р. розстріляли першого директора Інституту економіки АН України О. Асаткіна після спроби надрукувати матеріали перепису населення, які наочно демонстрували демографічну катастрофу внаслідок голодомору 1932-1933 рр.

Отже, СЕГ в Україні в часи СРСР лише спорадично розвивалася як українська за формою і змістом, а у післявоєнний період остаточно втратила національний характер. Суто зовнішньою ознакою її денаціоналізації стало тотальне запровадження у середині 70-х років ХХ століття російської мови як офіційної і робочої на всіх рівнях наукового спілкування (у т.ч. й переведення на російську мову видання всеукраїнського наукового збірника "Економічна географія"). Внутрішньоукраїнська СЕГ почала втрачати українську сутність ще у довоєнний період, коли був розігнаний Український НДІ географії і картографії в Харкові та ліквідовані традиційні напрямки досліджень (зокрема політико-географічний), а також репресовані або витіснені за межі країни провідні представники наукової еліти. У післявоєнні роки завершилося повне переведення вітчизняної СЕГ на рейки радянської "марксистсько-ленінської" теорії та методології, постулати яких здебільшого розроблялися в центрі.

Деякі зразки суспільно-географічних студій створювалися в українській діаспорі. Однак обмежене коло дослідників та їх відірваність від України не сприяли органічному розвитку даної галузі знань. І навіть тривала багатогранна діяльність у діаспорі такої потужної постаті як Володимир Михайлович Кубійович (1900-1985) могла лише частково компенсувати втрачене.

В. Кубійович – прямий спадкоємець наукової спадщини С.Л. Рудницького і продовжувач його українознавчих ідей. Тема дисертації В. Кубійовича "Пастуше життя у Східних Карпатах" (Краків, 1928). Він був співавтором і редактором "Атласу України й сумежних країв" (1937), а також головним редактором 21-томного видання "Енциклопедія Українознавства" (1952-1985). Значним є внесок В. Кубійовича у дослідження проблем географії міст (геоурбаністики), а також в українську регіоналістику (головним об’єктом його наукових пошуків були Східні Карпати).

Видатним економістом українського походження є лауреат Нобелівської премії Саймон Кузнець (Сміт) (1901-1985), визначний авторитет у методиці обчислення національного доходу, першовідкривач деяких загальноекономічних закономірностей ("закон Кузнеця", "цикли Кузнеця"). Він народився у Харкові, тут закінчив університет. 1922 року переїхав до США, де у 1926 р. захистив докторську дисертацію "Циклічні коливання в економіці". 1971 року отримав Нобелівську премію "за емпіричне обґрунтування тлумачення економічного зростання".

Незважаючи на вищенаведені факти, слід відзначити, що потреби суспільства вимагали розвитку власної СЕГ в Україні. З плином часу виростали нові покоління професійних географів, не дивлячись на брак достовірної статистичної інформації та сувору партійно-державну регламентацію досліджень в галузі суспільних наук. Поруч з розвитком традиційних напрямків СЕГ поступово з’явилися і нові. Зокрема постійне ускладнення досліджуваних об’єктів викликало потребу широкого застосування системного підходу в суспільно-географічних дослідженнях. Методологічні і теоретичні питання даної проблеми опрацьовані такими вченими як О.Т. Ващенко, С.С. Мохначук, І.Т. Твердохлєбов, О.І. Шаблій, М.Д. Пістун, О.Г. Топчієв, А.П. Голіков та ін.

Вперше в СРСР спеціальний математичний курс для географів почав викладатися в Одеському університеті. Його автор Борис Лазарович Гуревич ніколи не протиставляв описову (емпіричну) СЕГ математичній географії. Він розглядав останню як необхідний елемент в системі географічної науки. Для нього математизація географії була механізмом переходу на новий рівень досліджень – теоретичний, а це означає, що географія – фундаментальна наука. "Кількісна революція" внаслідок активного запровадження математичних методів у різних галузях СЕГ відображена публікаціями С.С. Мохначука (1972), А.П. Голікова (1974), О.Г. Топчієва (1975), О.І. Шаблія (1975, 1984).

У 1974 р. першими в СРСР курс рекреаційної географії розробили кримські економіко-географи. Професор Сімферопольського (тепер – Таврійського) університету Іван Трохимович Твердохлєбов у співавторстві з професором МДУ М.С. Мироненко написали перший підручник з цієї дисципліни (1981), в якому були викладені наукові основи дослідження цієї нової галузі господарства та специфіка її територіальної організації.

В Україні склалися сприятливі умови для розвитку геоінформатики завдяки фундаментальним ідеям академіка В. Глушкова та створенню потужної вітчизняної школи, відомої в усьому світі. Провідними установами по запровадженню ГІС-технологій стали Інститут кібернетики ім. В. Глушкова, Інститут географії НАНУ, Головне управління геодезії і картографії (ГУГК). За участю провідних фахівців названих установ працює Державна комісія з геоінформаційних систем, якою створена Концепція багатоцільової національної ГІС. Інформатизація сучасного суспільства та поширення ГІС-технологій викликали появу перших в Україні навчальних посібників "Географічні інформаційні системи: технологія і додатки" (колектив одеських авторів за участю суспільного географа В. Андерсона, 1997), "Ресурси Інтернету для картографів" (за редакцією В.О. Шевченка, 2000), "Інтернет для географів" (О.А. Блінкова, 2000).

На початку ХХІ століття почали швидко розвиватися дослідження, спрямовані на вивчення низки нових видів людської діяльності, у т.ч. особливостей їх територіальної організації. Зокрема розвиток нових економічних відносин перехідного періоду викликав появу ринково–(або комерційно–)географічного напряму СЕГ. Хоча термін "ринок" є категорією економічної науки, але велика різноманітність його регіональних (світовий, зовнішній, внутрішній) та галузевих форм (окремих товарів, послуг, капіталів та ін.) засвідчують правомірність його розгляду з позицій суспільної географії.

Фактично комерційна географія в Україні почала формуватися ще у другій половині ХІХ століття. Активний її розвиток відбувся у 20-30-х роках ХХ століття завдяки дослідженням зовнішньоторговельного ринку в працях В. Кістяківського, А. Синявського, К. Воблого, В. Тимошенка та інших вчених. У комплексних економіко-географічних характеристиках країн і регіонів, починаючи з 50-60-х років минулого століття, завжди присутній розділ "Зовнішня торгівля", а у вищих навчальних закладах торгово-економічного профілю викладається спецкурс "Основи зовнішньої і внутрішньої торгівлі". У 1998 р. з’явився перший сучасний навчальний посібник з комерційної географії України (автор – М.В. Жук). Нині в контексті участі України в євроінтеграційних процесах питання зовнішніх ринків держави вивчають В.І. Стафійчук, І.Й. Кавецький та інші. Другий важливий аспект комерційної географії – обґрунтування розвитку маркетингової географії – започаткував П.О. Чорномаз (1998). Пояснюється це потребою розробки стратегії поведінки підприємців і окремих територій в нових ринкових умовах. Предметом вивчення маркетингової географії є територіальна організація взаємодії між виробниками товарів і послуг та їх споживачами, що разом утворюють єдиний виробничо-споживчий комплекс.

Митно-логістичний напрямок досліджень СЕГ в Україні є наймолодшим, зумовленим розвитком ринкових відносин та поглибленням зовнішньоторговельного процесу. Митна діяльність є давньою функцією держав, важливим регулятивним фактором зовнішньоекономічної діяльності. Її роль як чинника розвитку географічного поділу праці була оцінена ще у 20-х роках ХХ століття М.М. Баранським. В Україні митна діяльність як об’єкт вивчення СЕГ почала опрацьовуватися лише на початку ХХІ століття (Н.Н. Коцан, М.Д. Пістун, Я.Б. Олійник). Успішно розвивається і геологістика – як новий напрям суспільно-географічної науки. Основою її розвитку стала практична діяльність логістичних фірм провідних зарубіжних країн, яка була представлена переважно підприємствами транспорту (т.зв. транспортна логістика). Наукові засади логістичного підходу в Україні закладені працею І.Г. Смирнова "Логістика: просторово-територіальний вимір" (2004). На його думку, геологістика є міждисциплінарним науково-практичним напрямком, який формується на межі власне логістики і суспільної географії. Основним методом дослідження є геологістичний інжиніринг – територіально-економічне конструювання логістичних систем. Міжнародний досвід показує, що використання логістичних схем забезпечує економію на транспортних, складських і розподільчих операціях до 30-40% від загальних витрат кінцевих користувачів продукції.

Географія культури в Україні має дуже давні (від С.Л. Рудницького та В.М. Кубійовича), але перервані традиції. Зараз відбувається відродження таких досліджень на регіональному та державному рівнях. Є вже певні теоретико-методичні напрацювання (О.О. Любіцева, І.І. Ровенчак).

7 лютого 2002 р. в Україні був прийнятий Закон "Про Генеральну схему планування території України". Ця схема покликана визначати пріоритети та концептуальні засади планування і використання території країни, вдосконалення систем розселення та забезпечення сталого розвитку населених пунктів, розвитку виробничої, соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури, формування національної екологічної мережі. Географи теж є серед авторів "Генеральної схеми…" (В. Нудельман, В. Муха, Ю. Палєха). Їх праця оцінена високою нагородою – Державною премією в галузі будівництва та архітектури.

Застосування досягнень суспільно-географічної теорії на практиці дозволяє здійснювати науково обґрунтоване виділення регіонів, аналізувати еволюцію їх просторової структури, проводити рейтингову оцінку регіонального розвитку з метою типізації регіонів за ступенем та характером їх проблемності. При цьому статистична рейтингова оцінка може і повинна доповнюватися перцепційною (чуттєвою) оцінкою соціально-економічної привабливості регіонів. На основі виявлення закономірностей циклічності, стадійності, гетерохронності регіонального розвитку існує можливість розробки екстраполяційних прогнозів просторової організації людської діяльності у регіонах з використанням різноманітних моделей. Докторська дисертація Костянтина Володимировича Мезенцева "Суспільно-географічне прогнозування регіонального розвитку: теорія, методологія, практика" (2006) узагальнює принципи, методологічні підходи та методи географічних прогнозів.

Отже, можна вважати, що українська СЕГ приймає виклики сучасності. Гаслом її на початку ХХІ століття став вислів "Життя в різноманітті". Але слід визнати й існування певних проблем. Зокрема частка суспільно-географічних робіт в структурі географічних досліджень залишається низькою у порівнянні з європейськими країнами і США. Там роботи суспільно-географічного спрямування переважають абсолютно (до 80% від усіх географічних праць).

В Україні продовжує діяти традиція російської географічної школи, згідно якої перевага віддавалася дослідженням природи, що легко пояснювалося величезними розмірами території та її слабкою освоєністю і вивченістю. Збереження цієї традиції може бути проілюстровано рис. 3.1., з якого добре бачити, що тільки 25,3% докторських дисертацій, захищених в Україні за роки незалежності, відносяться до спеціальності "економічна та соціальна географія". Навіть якщо додати до цієї цифри 19,4% захистів із спеціальності "конструктивна географія і раціональне використання природних ресурсів", то сумарний результат (44,7%) залишається недостатнім. Підтвердженням висловленої тези є закріплений Вищою атестаційною комісією (ВАК) України перелік наукових спеціальностей, згідно якого присвоюються наукові ступені кандидата і доктора географічних наук. В цьому переліку (див. рис. 3.1.), СЕГ залишається неструктурованою, в той час як природнича гілка географії представлена декількома окремими науковими напрямками. Виходить, що океанологія має кращі умови розвитку, ніж географія населення або географія промисловості.

В структурі власне суспільно-географічних досліджень "білими плямами" лишаються проблеми реструктуризації і регіональних аспектів окремих галузей промисловості; географічні аспекти транскордонних коридорів України; вивчення новітніх тенденцій географії світового господарства. Недостатньо активними є дослідження у галузі політичної географії та географії культури, проблем сталого розвитку тощо.

Рис. 3.1. Розподіл захистів докторських дисертацій в Україні за географічними спеціальностями

Слід також відзначити, що багато відомих суспільних географів Росії та інших країн є вихідцями з України (Р. Кабо, Г. Лаппо, Н. Блажко, Е. Алаєв, Ю. Гладкий, М. Мироненко та ін.).

2. Сучасні наукові суспільно-географічні центри і організації

Ще у післявоєнний період в Україні сформувалися п’ять головних центрів суспільно-географічної думки: Київський, Харківський, Львівський, Одеський і Чернівецький. Кожен з них зробив вагомий внесок у теорію, методологію і методику СЕГ, у вивчення певних регіонів. В кожному існують свої традиції, тут працювали і працюють визначні суспільні географи.

Найзначнішим серед названих центрів зараз є Київський, в якому сконцентровано 42% докторів географічних наук України. В силу столичного статусу тут, крім географічних факультетів Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка та Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова, працюють також Інститут географії НАНУ, Рада з вивчення продуктивних сил України (РВПС), Інститут стратегічних досліджень, Президія УГТ та інші установи. У Києві видаються "Український географічний журнал" (головний редактор – член-кореспондент НАНУ, директор Інституту географії Леонід Григорович Руденко), "Географія і основи економіки в школі" (Микола Задорожний) та "Краєзнавство. Географія. Туризм" (Василь Серебрій), а також низка наукових журналів суто економічного або галузевого спрямування ("Економіка України", "Економіка АПК" та ін.), в яких досить часто друкуються праці суспільних географів.

У Києві знаходиться також штаб-квартира Асоціації вчителів географії України (АВГУ), до важливих завдань якої відноситься розробка спільно як з працівниками Міністерства освіти і науки, так і видатними науковцями різних установ державних стандартів освіти. Створення державних стандартів – необхідна ланка в розвитку географічної освіти.

Структура і зміст стандартів середньої і вищої географічної освіти тісно пов’язані між собою. На даний час визначена наступна послідовність структурних рівнів змісту географічної освіти: початкова школа – елементи географічних знань, загальні відомості з географії рідного краю та географії України; основна школа – базова середня географічна освіта; старша школа – профільна географічна освіта, орієнтація в суспільному середовищі та виборі майбутньої діяльності; базова вища географічна освіта – бакалаврат (засвоєння основ географічної науки і практики, набуття навичок географічної культури, визначення і вибір географічної спеціалізації); повна вища географічна освіта – магістратура (наукова спеціалізація, географічний професіоналізм, конкурентна спроможність на ринку праці; наукова, освітня, ділова кар’єра).

В основу концепції змісту географічної освіти покладена наукова методологія сучасної географії як фундаментальної науки. У загальноосвітній школі географія є єдиним цілісним навчальним предметом, який розкриває суть і закономірності просторово-часової диференціації географічної оболонки як природно-екологічної і соціально-економічної системи. Цим визначається об’єктний і предметний зміст географії та її місце і роль у формуванні загальної освіти і культури, географічного світогляду і мислення, становленні особистості.

До засновників сучасної київської школи СЕГ слід віднести Костянтина Григоровича Воблого (1876-1947), який з 1934 р. очолював кафедру економічної географії у Київському університеті та з 1936 р. відділ економічної географії в Інституті економіки АН України. Він пропагував ідеї галузево-статистичного напрямку СЕГ, впроваджував у практику низку статистико-математичних методів дослідження. У своїх працях подавав детальну галузево-статистичну характеристику України, але до районних оглядів справа ще не доходила.

Лідером київської наукової суспільно-географічної школи тривалий час був академік Максим Мартинович Паламарчук (1916-2000). Його учнями є такі відомі вчені (доктори географічних наук, професори) як Г.В. Балабанов, С.І. Іщук, В.П. Нагірна, Я.Б. Олійник, П.О. Масляк, О.В. Заставецька та інші. Доктором географічних наук став і син Максима Мартиновича – Олександр Максимович Паламарчук.

Академік М.М. Паламарчук має у своєму науковому доробку більше 300 друкованих праць, зокрема він є автором першого посібника з економічної географії України для вчителів (1970), а у 1980 р. ним був написаний підручник з географії України для загальноосвітніх шкіл, який витримав низку перевидань та був перекладений польською, угорською, російською мовами. Максим Мартинович одним з перших в Україні почав ґрунтовно досліджувати проблеми цукробурякового комплексу, заклав основи теорії промислового комплексоутворення, створив концепцію суспільно-територіального комплексу (СТК).

Своєрідним підсумком життєвого і творчого шляху М.М. Паламарчука є написана разом із сином Олександром монографія "Економічна і соціальна географія України з основами теорії" (1998), в якій узагальнено результати суспільно-географічних досліджень в Україні за останню чверть ХХ століття.

Відділ суспільно-географічних досліджень Інституту географії НАНУ впродовж багатьох років очолювала Інга Олександрівна Горленко. Вона ввела у науковий обіг нову категорію "інтегральний потенціал території". За її активної участі надруковані колективні праці "Збалансований соціальний, економічний та екологічний розвиток території" (1991), "Проблеми комплексного розвитку території" (1994) та ціла серія монографій "Конструктивно-географічні основи раціонального природокористування", в яких започатковані нові напрямки суспільної географії в Україні, зокрема оригінальна інтерпретація теорії сталого розвитку.

Загалом у Київському науковому центрі розвинені всі галузі суспільно-географічних досліджень: теорія науки (М.М. Паламарчук, М.Д. Пістун, С.І. Іщук), методика наукових досліджень (О.М. Паламарчук, М.Д. Пістун), географія природних ресурсів (І.О. Горленко), географія населення (Ю.І. Пітюренко, В.М. Пересєкін, А.В. Степаненко, О.У. Хомра, М.І. Фащевський та ін.), географія сільського і лісового господарства (М.Д. Пістун, В.П Нагірна, Г.В. Балабанов, Я.Б. Олійник, А.І. Доценко, Р.О. Язиніна), географія промисловості і транспорту (С.І. Іщук, Д.М. Стеченко, П.О. Масляк, М.В. Григорович), географія сфери послуг (В.М. Юрківський, О.О. Любіцева), медична географія (В.О. Шевченко), соціально-економічна географія зарубіжних країн (В.М. Юрківський, Б.П. Яценко). До сильних сторін Київської школи належить потужний розвиток суспільно-географічного картографування (А.П. Золовський, Л.Г. Руденко, Т.І. Козаченко, Г.О. Пархоменко).

Також слід відзначити підготовку фахівців у Київському національному університеті ім. Т.Г. Шевченка не тільки за традиційним напрямом "Соціо-економіко-географ. Викладач", але й за новими напрямами "Управління регіональним розвитком", "Країнознавство" та "Менеджмент туризму". Кафедра економічної та соціальної географії географічного факультету Київського університету є базовою у Міністерстві освіти України для стажування завідувачів відповідних кафедр інших вищих навчальних закладів, проведення навчально-методичних семінарів та нарад.

Харківський центр СЕГ існує близько двох століть. Суспільно-географічні дослідження перебували ще у сфері наукових інтересів засновника Харківського університету Василя Назаровича Каразіна. На основі досвіду західноєвропейських вчених він розробив власну методику проведення статистичних досліджень і застосував її для вивчення населення Слобожанщини. Упродовж всієї своєї наукової діяльності В.Н. Каразін значну увагу приділяв питанням краєзнавства і комплексної географічної характеристики рідного краю.

Наступний етап у розвитку харківської школи СЕГ наступив на початку ХХ століття в умовах Радянської України, коли відбулася реорганізація мережі закладів вищої освіти. На базі Харківського університету був створений Харківський інститут народної освіти (ХІНО), в якому розпочалося викладання курсу економічної географії.

Перебування столиці у Харкові сприяло швидкому науково-освітньому розвитку міста. У 1927 році при Всеукраїнській Академії наук (ВУАН) і Наркоматі освіти був заснований Український НДІ географії та картографії, діяльність якого була пов’язана з ім’ям С.Л. Рудницького. Інститут проіснував лише 7 років. Серед славної когорти вчених, яких зібрав під своєю орудою С.Л. Рудницький, одне з провідних місць належить Костю Володимировичу Дубняку (1890-1934?). Паралельно К.В. Дубняк викладав географію в ХІНО. Чільне місце у його науковому доробку посідають роботи, присвячені теорії і практиці краєзнавства: "Що таке краєзнавство" (1925), "Оборона країни і краєзнавство" (1927) та інші публікації. К.В. Дубняк першим в практиці методики викладання географії в школі створив навчальний комплекс в складі підручника для V класу ("Краєзнавство") та зошиту для практичних робіт (1930). У 1934 р. був безпідставно репресований. Місце, де завершився земний шлях видатного вченого, досі не відомо.

У 1934 році на геолого-географічному факультеті Харківського університету була створена кафедра економічної географії, кістяк якої склали співробітники розігнаного НДІ географії і картографії.

У 1983 році Артур Петрович Голіков захистив докторську дисертацію "Територіальна організація водного господарства СРСР", ставши першим доктором і професором в галузі СЕГ в усій Лівобережній Україні.

Після отримання Україною незалежності зросла увага до міжнародних економічних зв’язків. Тому кафедрою були визначені нові наукові напрями в галузі комерційної географії і, зокрема, територіальної організації міжнародних торговельно-економічних відносин. Кафедра отримала назву "соціально-економічної географії і міжнародних економічних відносин". Новими напрямками досліджень стали соціальна інфраструктура (С. Юрченко), географія туризму (В. Редін), географія світового господарства і оцінка геополітичного положення окремих країн і регіонів світу (А. Голіков, Ю. Грицак, О. Якушев, Н. Казакова). Слід відзначити навчальний посібник проф. А.П. Голікова "Стратегія регіонального розвитку" (2002).

У 2002 р. кафедра отримала назву "соціально-економічної географії і регіонознавства". В сучасних наукових дослідженнях робиться акцент на соціальну складову в системі "Природа – Людина – Господарство". Розвиток досліджень відбувається в контексті стратегії сталого розвитку (2004 року Л.М. Нємець захистила докторську дисертацію "Соціально-географічні основи стратегії переходу України на модель стійкого розвитку").

Дуже давні традиції має Львівський центр СЕГ, адже саме тут виникла найперша в Україні кафедра географії (Львівський університет, 1883). Тут працювали такі визначні географи-суспільники як Г. Величко, С. Рудницький, В. Кубійович, О. Ващенко. Кафедра економічної географії була створена у 1945 р. Протягом 1945-1984 років її очолював Опанас (Афанасій) Трохимович Ващенко (1908-1984). Народився він у с. Капустинці Липово-Долинського району Сумської області (тоді – Гадяцького повіту Полтавської губернії). У 1938 р. О.Т. Ващенко захищає кандидатську дисертацію про Київську область (тема була актуальна, бо у 1934 р. Київ став столицею України). З перших днів війни перебував у діючій армії, був важко поранений (втратив праву ногу). У серпні 1945 р. Народний комісаріат освіти УРСР скерував О.Т. Ващенко на роботу у Львівський державний університет. Усі подальші роки життя вченого пов’язані із цим університетом. Тут він виховав плеяду учнів (випускники кафедри захистили більше двох десятків докторських та семи десятків кандидатських дисертацій), організував географічний факультет (був його деканом у 1946-1951 рр.), створив Львівський відділ УГТ (очолював його у 1946-1954 та 1976-1984 рр.), написав і захистив у 1971 р. докторську дисертацію. Внесок О.Т. Ващенко у різні галузі СЕГ є вагомим: це теорія і методологія науки, географія природних ресурсів і проблеми їх раціонального використання, географія окремих сфер господарства західних областей України, картографічне моделювання та ін.

Сучасна львівська школа СЕГ представлена вченими Львівського національного університету ім. Івана Франка (кафедру економічної і соціальної географії очолює проф. Олег Іванович Шаблій, кафедру географії України – проф. Федір Дмитрович Заставний, кафедру міжнародних відносин і країнознавства – проф. Маркіян Зинов’євич Мальський), Інституту регіональних досліджень, Львівської комерційної академії, Львівського аграрного університету. До новітніх досягнень цієї школи слід віднести україноцентричну типологію країн світу (С.П. Кузик та інші, 1998), підручник О.І. Шаблія "Основи загальної суспільної географії" (2003). Мирослав Степанович Дністрянський започаткував відродження політико-географічних досліджень ("Кордони України. Територіально-адміністративний устрій", 1992; "Україна в політико-географічному вимірі", 2000; "Геополітичні доктрини і підходи: критичний аналіз методології", 2003).

Львівський інститут регіональних досліджень НАН України розробив Державну програму соціально-економічного розвитку Карпатського регіону, що враховує його природні, історичні та економічні особливості, зокрема специфіку гірських районів. В результаті проведених досліджень дано оцінку виробничого потенціалу регіону, виявлено диспропорції у галузевій і територіальній структурі господарства. Запропоновано провідні напрями її трансформації, що передбачають пріоритетний розвиток рекреаційного, агропромислового, лісопромислового комплексів, машинобудування, охорону довкілля, збереження і відновлення історико-культурної спадщини. Програма враховує розробки економіко-географів Львівського та Чернівецького університетів.

Одеський центр СЕГ формується головним чином після створення в Одеському університеті у 1934 р. географічного факультету. Його першим деканом був Олександр Михайлович Смирнов (1905-1969), який чверть століття очолював й кафедру економічної географії. На кафедрі у різні часи працювали такі видатні фахівці як Борис Лазарович Гуревич (1904-1968), Ніна Іванівна Блажко (1915-1982), Ізраїль Феліксович Мукомель (1906-1975) та інші. Проф. Н.І. Блажко з часом переїхала до Казані, де її титанічними зусиллями була відкрита єдина в СРСР спеціальність "економіко-географ – математик". Традиційним для одеситів був й історико-географічний напрям досліджень (Д. Богуненко, І. Ланда, О. Полоса, І. Кондратюк).

Сучасна одеська школа СЕГ представлена у першу чергу колективом кафедри економічної та соціальної географії Одеського національного університету ім. Іллі Мечникова (два останні десятиліття кафедру очолює проф. Олександр Григорович Топчієв). Наукове спрямування центру – дослідження проблем Південного регіону України і приморських суспільно-територіальних комплексів (одеські географи розробили і ввели у практику поняття "морегосподарський комплекс"), а також зовнішніх економічних зв’язків України (В. Андерсон, О. Полоса, Є. Повітчана, В. Дергачов та ін.). Одеська школа СЕГ однією з перших в Україні стала освоювати соціально-екологічний напрямок досліджень (навчальний посібник О.Г. Топчієва "Геоекологія: географічні основи природокористування" вийшов у 1996 р.). Проф. Володимир Олександрович Дергачов стояв біля витоків створення вільних економічних зон (ВЕЗ) в Україні та був керівником першої в новітній історії держави ВЕЗ "порто-франко" в Одесі.

Серед нових публікацій одеських фахівців слід відзначити надзвичайно актуальну працю В. О. Дергачова "Геополітика" (2000), в якій викладається авторська концепція рубіжної комунікативності та ведеться пошук геостратегії України в сучасному світі; важливі узагальнюючі праці О.Г. Топчієва "Основи суспільної географії" (2001) та "Суспільно-географічні дослідження" (2005).

Чернівецький центр СЕГ пов’язаний із відкриттям у жовтні 1875 р. університету. Вже на другому році його існування австрійські професори кафедри статистики Фрідріх Кляйнвехтер та Юліус Платтер почали викладати курси економічної історії, світової торгівлі, статистики (викладання велося німецькою мовою). Перший економіко-географічний нарис про Буковину належить перу Ю. Платтера (1878). Загалом австрійський період характеризувався переважним розвитком природничих досліджень. З переходом Буковини у 1918 р. до складу королівської Румунії університет перетворюється в румунський, на природничому факультеті створюється географічна секція. Наукові дослідження в галузі СЕГ торкалися переважно географії населення, топоніміки окремих місцевостей Буковини (Константін Гумурзакі, Константін Бретеску). Контингент студентів не румунської національності в цей час різко скоротився.

У серпні 1940 р. університет реорганізовано в український, в його структурі створено геолого-географічний факультет (з 1944 р. – географічний). Одним з найбільших авторитетів географічної освіти і науки в університеті був запрошений зі Львова проф. А.С. Синявський (1866 -1951) – товариш і соратник М.С. Грушевського, Д.І. Яворницького, К.Г. Воблого. На той час визначаються основні напрямки суспільно-географічних досліджень – наукове обґрунтування розміщення продуктивних сил та вивчення галузевих і територіально-виробничих комплексів областей Карпат, Прикарпаття і Поділля.

З 1960 р. відкрита економіко-географічна аспірантура, першими науковими керівниками аспірантів були професори В. Онікієнко та Б. Вишневський.

Сучасна СЕГ представлена колективами двох суспільно-географічних кафедр Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича. Дослідження, спрямовані на вивчення природних ресурсів України, тривалий час очолював проф. М.Г. Ігнатенко, зараз – проф. В.П. Руденко. Саме чернівецькі географи вперше започаткували новий напрям досліджень – економічна оцінка природно-ресурсного потенціалу. Питання теорії, методики і практики туризму висвітлені у багатьох працях проф. Миколи Павловича Крачила ("Засади туризмознавства, 1980; "Географія туризму", 1987 та ін.). Розвинене також суспільно-географічне картографування (проф. Ярослав Іванович Жупанський). Значні досягнення Чернівецький центр СЕГ має на теренах дослідження маятникових міграцій трудових ресурсів (В.О. Джаман), організації та спеціалізації АПК в сучасних умовах (А.О. Сухий, М.Д. Заячук), а також в галузі українського географічного краєзнавства (В.П. Круль). Чернівецькі географи стали першовідкривачами в Україні навчальних спеціальностей "Менеджмент природоохоронної діяльності", "Землевпорядкування та кадастр", "Менеджмент туристичної індустрії".

Слід відзначити, що крім названих 5 провідних центрів СЕГ на зламі тисячоліть в Україні інтенсивно формуються нові наукові центри суспільно-географічної думки – Сімферопольський, Тернопільський, Луцький, Вінницький, Мелітопольський, Сумський, Луганський, Херсонський, Полтавський, Ніжинський та інші. Загалом в Україні зараз професійних географів готують у 23 вищих навчальних закладах ("наймолодший" географічний факультет відкритий в Ужгородському університеті 2005 року). Активно працюють 35 відділень УГТ.

Сімферопольський центр СЕГ формується у Таврійському національному університеті ім. В.І. Вернадського. Його початки пов’язані з іменем професора Івана Трохимовича Твердохлєбова (1921-1998), який створив тут кафедру економічної та соціальної географії і започаткував на ній дослідження теоретичних і прикладних проблем рекреаційної географії. Саме на цій кафедрі вперше в СРСР (1979 р.) була відкрита спеціальність "Краєзнавство і методика екскурсійної справи" (зараз – "Краєзнавство і туризм", "Маркетинг і менеджмент у туризмі"). Серед нових спеціальностей – "Регіональна економіка і організація зовнішньоекономічних зв’язків".

Колектив кафедри провів значну роботу по визначенню поняття "рекреаційний потенціал" (І. Твердохлєбов) та економіко-географічній оцінці рекреаційного потенціалу Криму (М. Багров, В. Шумський). У наш час ведуться дослідження з визначення ступеню стійкості природних ландшафтів щодо рекреаційних навантажень, а також встановлення соціально-економічних збитків внаслідок порушення ландшафту нераціональним рекреаційним природокористуванням (В. Кудрявцев, В. Шумський, Ю. Чепель). Розроблено методику оцінки екскурсійного потенціалу Криму (І. Карташевська) та принципи організації агрорекреаційного комплексу (М. Амельченко) за умов ринкових відносин.

Зараз кафедру очолює ректор цього університету – проф. Багров Микола Васильович (відомий працями в галузі регіональної геополітики), за його активної участі в університеті створено Центр технологій сталого розвитку з досить потужною інформаційно-аналітичною базою. Фахівці Центру розробили методологію і методику планування розвитку території на основі серії електронних карт. На базі цих карт спільно з Київським Інститутом передових технологій було створено комплексний Атлас АР Крим, відзначений Малою золотою медаллю Міжнародної картографічної торгової асоціації (IMTA) у французькому місті Тур в номінації "Best Atlas – 2003".

Значний внесок у становлення і розвиток української СЕГ в останні роки зроблено представниками Тернопільського центру. Вчені-географи Тернопільського педагогічного університету ім. В. Гнатюка (Б. Заставецький, О. Заставецька, І. Пушкар та ін.) одними з перших в Україні видали посібники з географії своєї області, аналогічні посібники для Закарпатської і Хмельницької областей, провели велику організаційну роботу по складанню бібліографічного покажчика "Українська географія у персоналіях", заснували часопис "Історія української географії". Потужна кафедра управління трудовими ресурсами і розміщення продуктивних сил (завідувач – проф. Є. К. Качан) діє у Тернопільській академії народного господарства. Важливим осередком розвитку рекреаційної географії став Галицький інститут ім. В. Чорновола, де відповідну кафедру на факультеті туризму очолює Андрій Васильович Кузишин.

Вінницький центр суспільно-географічних досліджень формується з 1974 року, після відкриття природничо-географічного факультету у місцевому педінституті (зараз це Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського). Кафедра економічної та соціальної географії створена у 1992 р. (завідувач – канд. геогр. наук, доцент Л.Ц. Масловська). Основні напрямки досліджень: розробка методики оцінки компонентів природно-ресурсного потенціалу, зокрема, водних і земельних ресурсів (Л. Масловська, Л. Жовнір); вивчення демогеографічної ситуації та специфіки використання трудових ресурсів в нових економічних умовах (Т. Панасенко, К. Буткалюк); дослідження структури галузевих і міжгалузевих господарських комплексів (В. Захарченко).

Луцький центр СЕГ представлений кафедрою країнознавства і міжнародних відносин Волинського державного університету ім. Лесі Українки (завідувач – проф. П.В. Луцишин). Спеціалізація цього центру суспільно-географічних досліджень – це транскордонне співробітництво, митна діяльність держави, розвиток єврорегіону "Буг", ВЕЗ "Інтерпорт-Ковель" (П.В. Луцишин, Н.Н. Коцан та ін.). Слід відзначити також опрацювання методики кількісної оцінки економіко-географічного положення на мікрорівні (В.Й. Лажнік). При Волинському університеті діє лабораторія шкільних краєзнавчих атласів. Випускники отримують кваліфікацію "Референт-країнознавець. Перекладач". У становлення Мелітопольського центру СЕГ значний внесок зробили професори Ніна Абелівна Войлошникова (економічна та соціальна географія зарубіжних країн) та Микола Федорович Голіков (географія інфраструктури). М.Ф. Голіков захистом докторської дисертації у 1986 р. започаткував новий теоретичний напрям СЕГ. Найвизначнішою його науковою працею стала монографія "Інфраструктурно-територіальний комплекс" (1992). Певний час у Мелітопольському педуніверситеті працював проф. М.Г. Ігнатенко (агропромислове комплексування). Саме тоді були створені дві суспільно-географічні кафедри: економічної географії і методики викладання географії та економічної географії зарубіжних країн. Зараз інтенсивність діяльності цього центру дещо зменшилась через зміну поколінь дослідників. Але слід відзначити значні напрацювання у галузі методики викладання географії (М.В. Елькін, П.О. Барабоха). Авторська система проблемно-графічних сигналів (ПГС) проходить апробацію на різних наукових і навчально-методичних рівнях. Кінцевою метою її реалізації є розробка систем алгоритмів, що дозволять втілити ідею безперервності розвитку інтелектуально-професійних здібностей на всіх рівнях освіти. Суспільно-географічні дослідження в Ніжинському державному педагогічному університеті ім. М.В. Гоголя розгорнулися після створення у 1987 р. кафедри географії. У 1993 р. на базі кафедри почала функціонувати лабораторія еколого-географічних досліджень (керівник – доцент І.Д. Якушик). 1998 року підготована до друку колективна монографія "Еколого-економічне районування України". На регіональному рівні основна увага приділяється вивченню Чернігівської області, зокрема дослідженням особливостей природокористування у сільському господарстві (О.Г. Мордвінов), територіальної організації пересувних форм обслуговування сільського населення (М.О. Барановський) та ін. В регіонах, де відсутні географічні факультети, роль лідерів у розвитку СЕГ часто беруть на себе осередки УГТ. У цьому відношенні позитивним прикладом може слугувати діяльність Житомирського відділу УГТ, очолюваного неординарною особистістю. Це – Костриця Микола Юхимович – завідувач кафедри методики викладання природничо-математичних дисциплін Житомирського обласного інституту післядипломної освіти та голова краєзнавчої комісії УГТ. Відзначимо його навчальний посібник "Шкільна краєзнавчо-туристична робота" (у співавторстві з В.В. Обозним, 1995). М.Ю. Кострицею розгорнута робота по написанню і виданню географічних нарисів про кожний адміністративний район Житомирщини. Таким чином в області створюються навчально-методичні передумови для успішного опанування учнями важливого пропедевтичного курсу "Географія рідного краю". Цей досвід, безумовно, заслуговує наслідування. Зрілість української СЕГ засвідчує формування наукових шкіл. Під останніми зазвичай розуміють неформальне творче співробітництво висококваліфікованих дослідників, об’єднаних спільністю підходів у вирішенні наукових задач. Рис. 3.2. репрезентує генетичне дерево української СЕГ. На ньому легко простежуються як тематичні (вертикальні зв’язки), так і персональні наукові школи (горизонтальні зв’язки типу "вчитель-учні-послідовники"). В українській СЕГ найбільш яскравими є персональні школи С. Рудницького, К. Воблого, О. Діброви, О. Ващенка, М. Паламарчука, М. Ігнатенка, М. Пістуна, С. Іщука. На завершення відзначимо, що соціально-економічні і політичні процеси, що відбуваються в сучасному світі та Україні, значно збільшили попит на дослідження, що використовують географічні методи. Настав час, коли без географічного каркасу неможливо ефективно впорядкувати колосальну інформацію, яка надходить до людської свідомості через наукову літературу, засоби масової інформації, особисте життя, спілкування з іншими людьми, нарешті Інтернет. Об’єктивно це сприяє підвищенню статусу СЕГ, тому важливо не втратити цей історичний шанс.

Рис. 3.2. Генетичне дерево української СЕГ

24

24