Регіональний розвиток харчової промисловості України

Регіональний розвиток харчової промисловості України.

Реферат З курсу “Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка“

Виконав студент ** гр.ФМЄ

Міністерство освіти та науки України

Одеський державний економічний університет

Одеса ОДЕУ 2003

Вступ

На сучасному етапі
розвитку склалося важке економічне становище для всього народного господарства
України і особливо для – харчової промисловості, так як ця галузь дуже залежить
від інших галузей – машинобудівної, хімічної, нафтопереробної, і особливо
платоспроможності населення. В цей скрутний час більшості громадян країн
вимушені економити кожну копійку власного заробітку, а так як наша харчова
промисловість вимушена конкурувати із сусідніми країнами – де продукти
харчування дешевші, але в своїй більшості щоб зекономити в України
поставляються неякісні продукти, або взагалі ті в яких вийшов строк реалізації,
нерідко товари підробляються, а через несовершенну і невідпрацьоване
законодавство дуже важко відсліжувати такі товари, і тому покупці купують цю
продукцію ставлячи власну харчову промисловість у глухий кут. Тому харчова
промисловість – немаючи можливості через те, що продукти нерозкуповуються,
розплатитися з постачальниками, а також закупити, нову сировину. Беручи кредити
для розрахунків, вона також ставить себе в залежність, а той навіть втрати
право власності на власне підприємство.

Також великі проблеми
має сировинна база харчової промисловості – сільськогосподарське виробництво. В
кожного сільгоспвиробника велика заборгованість у держбюджет, через що їх
рахунки у банках закриваються, вони не мають змоги розплатитися з
постачальниками – запчастин, нової техніки, паливно-мастильних матеріалів –
також попадають у залежність, від бізнесменів, і вимушені віддавати продукцію
по мінімальній ціні, ледве покриваючи власні витрати. І навіть ціні за якими
закупається продукти сільгоспвиробництва державою – також далекі від світових.

Але й у такій скрутній обстановці
харчова промисловість функціонує – шукаючи шляхи подолання проблем –
інвесторів, із-за кордону і у власній державі, запроваджуючі нові технології.

Збереження експортного продовольчого
потенціалу України.

Відкритість економіки і лібералізація
зовнішньоекономічної діяльності можуть сприяти вигідному включенню національної
економіки в систему міжнародних економічних звязків, структурним змінам у
зовнішньоторговельному обороті підвищенню ефективності зовнішньої торгівлі та
їх позитивному впливу на народне госпо-дэрство. В 2000 році експортний потенціал
України забезпечив экспорт продукції на 14573 млн. Дол США, або 115,3% від
рівня 1998 року і 126% -1995-го Чистий експорт досяг 617 млн. проти 231 млн.
дол. США у 1995 році. В останні роки спостерігається зростання експорту і
поступове зменшення імпорту продукції.Складовою експортного потенціалу є
продовольчий, який формується сільським господарством І харчовою промисловістю
(табл. 1).Дані табл. 1 свідчать, що в товарній структурі експорту частка
продукції харчової промисловості в останні роки залишалась на рівні 2,6-2,8%
від загального обсягу експорту. ЦІ дані значно нижчі порівняно з рівнем 1995
року. На початок 2000 року харчова промисловість налічувала 2922 підприємства,
що перебували на самостійному балансі, а також майже 5000 малих підприємств. У
структурі промислового комплексу країни за обсягом продукції вона займає друге
місце (17,4%) після чорної металурги (27,4%). У 2000 році підприємствами галузі
було вироблено продукції на 25066 млн гри. Виробничий профіль харчової
промисловості визначають такі галузі, як мясна (!//„ від загального обсягу
продукції), хлібопекарська (147%) маслосироробна , молочна (11,1%), цукрова
(11%) борошномельно-круп'яна (11,6%), кондитерська (5,8%),
оліино-жирова (3,8%). У 2000 році в країні було вироблено 1551 тис. тонн цукру
(в 1999 році 1948 тис. тонн), 19,4 млн. дал етилового спирту (14 2 млн дал),
925 тис. тонн олії (552 тис. тонн), 659 тис. тонн кондитерських ви-робіа (514.7
тис. тонн), 131 тис. тонн тваринного масла (108 тис. тонн)

Ще не досягнуто рішучого перелому,
спостерігається неефективне використання наявних виробничих потужностей, високі
витрати сировини, значні витрати на виробництво одиниці продукції і як
результат — випуск
неконкурентоспроможної продукції. Так, у 2000 році виробництво олії становило 86,4% від рівня 1990 року, цукру з цукрових буряків — 28,8, кондитерських виробів — 59,3, масла тваринного — 29,5, консервів — 20,8%.

1. Структура зовнішньої торгівлі
продукцією АПК, млн. дол. США*




Показники






1 995






1998






2000








Експорт








Всього по Україні






1 1 566






12637






14573








Продукція АПК






1699






1379






1377








У тому числі:























продукція харчової промисловості






979






332






403








в % до експорту продукції АПК






57,6






24,1






29.3








в % до загального експорту






8,5






2,6






2.8








Імпорт








Всього по Україні






11335






14675






13956








Продукція АПК






472






1051






908








У тому числі:























продукція харчової промисловості






273






552






440








в % до імпорту продукції АПК






57,8






52,5






48.5








в % до загального імпорту






2,4






3,8






3,1







Наприклад, експорт цукру, що
становив в 1995 році 1699,8 тис. тонн, скоротився в 1999 році до 87,6 тис. тонн, або в 19,4 раза'.

Діяльність галузей в 1999—2000 роках свідчить, що виробництво
продукції поступово збільшується, що дозволяє нарощувати її експорт (табл. 2).

2. Зовнішня торгівля основними
продуктами харчовоТ промисловості, млн. дол. США




Продукція






1997






1998






1999






1 1 місяців 2000








експорт






імпорт






експорт






імпорт






експорт






імпорт






експорт






імпорт








Цукор






243,9






2,3






13,4






5,1






21,9






64,5






5,1






65,2








Меляса






25,4






2,4






8,3






0,3






12,2






2,4






3,7






2,6








Кондитерські вироби






74,4






70,1






43,9






19,3






85,6






19,7






146,4






20,1








Олія соняшникова






110,3






4,6






42,8






0,6






105,3






4,2






201,2






_








Спирт






47,6






—






10,3






—






11,3






0,2






13,0






_








М'ясо






257,6






89.5






78,9






26,1






165,8






99,0






171,9






20,5








Масло тваринне






11,9






3,9






3,9






0,4






13,9






7,5






36,8






1,5








Сухе молоко, вершки, казеїн






57,8






0,3






15,0






0,2






39,9






0,8






67,6






0,9








М'ясні консерви






105,9






3,3






16,1






3,0






21,8






1,6






10,2






0,8







1 Виробництво товарів народного
споживання в Україні: Стат. збірник. — К.: Держкомстат України, 2000. — С. 10.

Як свідчать дані табл. 2, у 1998 році зафіксовано найнижчий рівень
експорту" продукції харчової промисловості. Починаючи з 1999 року спостерігається зростання
експорту, хоча в 2000-му зменшився експорт продукції цукрової промисловості та
м'ясних консервів. Основними статтями експорту залишаються такі види
продовольчої продукції, як олія, кондитерські вироби, м'ясні і молочні
продукти, спирт. Цукрова промисловість втратила свої позиції експортера.
Починаючи з 1999 року Україна
має від'ємне сальдо в торгівлі цукром, що становить 42,6 млн. дол. США і зросло до 60,1 млн. дол. США за
11 місяців 2000 року.

Реструктуризація виробництва в
харчовій промисловості — один з головних чинників збільшення виробництва й активізації
зовнішньоекономічної діяльності, що має свої галузеві особливості.

Серед держав СНД Україна єдина,
яка в перспективі може виробляти вдвічі більше цукру, ніж потрібно для
внутрішнього споживання. Реструктуризація всього цукробурякового підкомплексу
відновить роль України як потужного експортера цукру.

Спиртова промисловість була і
залишається галуззю, що формує експортний потенціал держави. До її складу поряд
з лікеро-горілчаними заводами входять 80 спиртових заводів і комбінатів з річною потужністю 65,9 млн. дал етилового спирту. Власна потреба
країни оцінюється в 20 млн. дал. Програмою "Етанол" затверджено список з 22 спиртових підприємств, де буде
організовано виробництво ВКД, та 36 підприємств для виробництва технічного етилового спирту.
Реалізація заходів Програми дозволить за рахунок скорочення імпорту зменшити
витрати валютних коштів і створити передумови для значного розширення
експортного потенціалу.

У сучасних умовах олійно-жирова промисловість
виступає як провідна експортна галузь харчової індустрії. За 11 місяців 2000 року експорт олії досяг 201,1 млн. дол. США, що значно більше, ніж по
будь-якій іншій продукції харчової промисловості. Особливості реструктуризації
виробництва тут полягають у тому, що, крім 25 вже приватизованих великих промислових підприємств, у
різних господарствах організоано понад 1270 малих олієнь. На зовнішній ринок повинні працювати великі
промислові підприємства, що можуть запропонувати якісну продукцію. Адже для
випуску високоякісної олії потрібне глибоке очищення, що складається зі стадій
гідратації, нейтралізації, вимороження та дезодорації. За повною технологічною
схемою можуть працювати лише окремі підприємства, а саме: Вінницький ОЖК,
Вовчанський ОЕЗ, Дніпропетровський ОЕЗ.Вихід на зовнішній ринок — це насамперед
проблема як внутрішніх, так і зовнішніх інвестицій. Вона може бути вирішена
силами самих підприємств.Загальним для всіх галузей харчової промисловості є
відсталість і висока зношеність промислово-виробничих фондів, що зумовлює
значні втрати сировини та високу собівартість одиниці продукції. У процесі
реструктуризації необхідно забезпечити підвищення технічного рівня виробництва
з переважній більшості галузей харчової промисловості, розширення і докорінну
модернізацію матеріально-технічної бази, освоєння і розширення впровадження
ресурсозберігаючих, маловідхідних технологій.

Стимулювання експорту повинне бути
спрямоване на пошук нових ринків збуту традиційних видів експортної продукції,
насамперед такої, як цукор, спирт, олія та ін. Експортна переорієнтація має
передбачати поступову заміну експорту сировини готовою продукцією
(олійно-жирова промисловість), перехід від імпорту готових засобів виробництва
і матеріалів до їх власного виробництва (спиртова промисловість).

Реалізація основних напрямів
реструктуризації виробництва пожвавить господарську діяльність галузей харчової
промисловості, підвищить економічну ефективність виробництва продовольчої
продукції, сприятиме формуванню продовольчого експортного потенціалу, зміцненню
галузі за рахунок надходження валютних коштів та зміцненню економічної
незалежності держави.

2. Природно-ресурсний потенціал харчової промисловості України.

Природно-ресурсний потенціал
сільського господарства України представлений земельними, водними, кліматичними
і біологічними ресурсами.
Серед них найважливіше значення має земля, що є основним засобом виробництва в сільському
господарстві. Протягом останніх десятиліть розвиток цієї галузі відбувався саме на основі
максимального залучення
до виробництва земельних угідь. Сприятливий клімат і родючі землі — основа
продовольчої безпеки держави та нарощування експортного потенціалу її
агропромислового комплексу. При цьому особливо важливе значення має те, що
біокліматичний потенціал України здатний забезпечити високу стійкість
виробництва продукції рослинництва та тваринництва. Останнє пов'язане з Іменням
сільського господарства в трьох природнокліматичних зонах, э певною мірою
пом'якшує негативні наслідки посухи та інших несприятливих погодних умов, які
нерідко трапляються в нашій країні.

 Таблиця 3 . Площа сільськогосподарських угідь і ріллі на душу населення
України




Площа





Роки











1960





1975





1980





1985





1990





1995







Сільськогосподарських угідь





1,01





0,88





0,85





0,83





0,81





0,81







Ріллі





0.80





0,70





0,69





0,67





0,65





0,65






Площа сільськогосподарських угідь
і ріллі на душу населення України, площа сільськогосподарських угідь зменшилася
на 178 тис. га (ріллі на 285 тис. га), переважно з переведенням у категорію
несільськогосподарських угідь, виходячи з екологічних міркувань та завдяки
здійсненні земле охоронних заходів. Частково землі відводилися різним
землекористувачам для несільськогосподарської діяльності. Ці вилучення зумовили деяке зниження освоєності
земельного фонду і сільськогосподарські угідь.

У сільському господарстві України
використовується 16 507,8 тис.
дефляційно небезпечних орних земель, з них 7223 тис. га середньої 293 тис. га сильно дефляційно небезпечних, у тому числі 1515 тис. еродованої ріллі. Водна
ерозія має місце на площі 10 583 тис. га ріллі з якої 2238 тис. га середньо і
477 тис. га сильно змиті орні землі. Очевидно но, що не тільки з екологічних, а
й з економічних міркувань орні землі, піддаються деструктивному впливу
природного і господарського характеру, доцільно трансформувати в інші угіддя
(сіножаті, пасовища) або заліснити з метою зменшення деградації та екологічного
оздоровлені довкілля, включаючи водойми.

Одним з найважливіших показників,
що характеризують наявність придатних для ведення сільського господарства
земель, є землезабезпеченість (площа продуктивних земель у розрахунку на душу
населенні Впродовж 35 років у зв'язку зі збільшенням чисельності населені1
і зменшенням площі угідь землезабезпеченість в Україні знижувала! (табл. 1).

Стабілізація землезабезпеченості в
останні роки пояснюється переважанням темпів зменшення Чисельності населення
над темпами скорочення площі продуктивних угідь. К подальшому слід очікувати зниження
землезабезпеченості в Україні у зв’язку з передбачуваним виведенням частини малопродуктивних угідь
господарського обігу. Це спонукає вести пошук шляхів еколого безпечної
інтенсифікації землеробства, збереження і розширеного відтворення родючості
ґрунтів.

Всього за повоєнний період було
затоплено майже 1,2 млн га сільськогосподарських
угідь. Це порушило екологічну рівновагу між окремими видами угідь (орними
землями, луками і пасовищами, лісами, болотами і водними екосистемами). Отже,
причиною зниження відтворювальної здатності біосфери, продуктивності та
економічної ефективності використання природно ресурсного потенціалу
сільськогосподарського виробництва стала неправильна система
природокористування.

Ефективне й еколого безпечне
використання біокліматичного потенціал та природної родючості земель є
визначальним стратегічним чинником виробничої діяльності людини в сучасному світі. Очевидно, що площа
земельних ресурсів, а особливо сільськогосподарських угідь, не збільшується, а
швидше навпаки — зменшується.
Родючість земель легше втратити, ніж відновити. До того ж останнє потребує значних
зусиль, коштів, ресурсів, часу.

В Україні по областях існує досить
велика диференціація обсягів загального сільськогосподарського водоспоживання,
у тому числі витрат, водних ресурсів для зрошення земель та
сільськогосподарського водопостачання і темпів їхнього зниження. Проблема
зниження водомісткості сільськогосподарської продукції та підвищення
водовіддачі в аграрній сфері значною мірою залежить від того, як
використовуються водні ресурси у зрошуваному землеробе України. Для нашої
країни реальним є зменшення середніх поливі норм, як мінімум, на 20—25
відсотків за рахунок зменшення втрат них ресурсів з розподільно-провідної
мережі, впровадження прогресивної поливної техніки і технології зрошення земель
тощо.

2.1. Земельний фонд

 України характеризується високим ступенем
освоєння. Сільськогосподарські угіддя займають 42,4 млн. га, або 70% загальної
земельної площі. Землі, які потребують освоєння, займають лише 2,5% її
території.



У сільському
господарстві земля є найважливішим засобом виробництва.

Характерною
особливістю структури сільськогосподар- ських угідь є висока питома вага орних
земель (більше 80%). Інші площі використовуються під багаторічні насадження
(2,7%), сінокоси (5,1%) і пасовища (11,4%) (мал.1)

Найбільше розорані
сільськогосподарські угіддя в Лісо- степовій зоні (85,4%), а найменше — на
Поліссі (68,9%) (5, с.291). У Поліській зоні майже третину площ
сільськогосподарських угідь займають природні кормові угіддя.

У зв’язку з тим, що в
Україні сільське господарство поступається промисловості як за щільністю
основних виробничих фондів, так і за обсягом виробництва товарної продукції, в
республіці переважає промислово-сільськогос- подарський тип освоєння території.
Важливою складовою частиною освоєння території України є рівень розвитку ін-
фраструктури території, особливо комунікаційної. Від територіальної організації
інфраструктури, густоти транспортної мережі, її технічного стану, напрямку
залізниць і автомобільних доріг залежать особливості територіальної організації
АПК і регулярність зв’язків між його основними ланками.

Провідна роль у
структурі перевезень вантажів АПК належить автомобільному транспорту.
Спеціалізовані транспортні засоби (автоцистерни, спеціалізовані автомашини для
овочів, хліба, рефрижератори тощо) перевозять вантажі АПК. Залізничний
транспорт займає провідне міс-це у здійсненні зовнішніх зв’язків АПК.

Одним з головних
чинників, що впливають на формування і територіальну організацію АПК і
споживання його кінцевої продукції є характер розселення, густота сільсько- го
населення і рівень забезпечення трудовими ресурсами.

Розвиток великих
систем розселення впливає на величину і структуру різних аграрно-промислових
комплексів. Найбільші та великі міста є одним з найважливіших факторів
формування приміських АПК. Навколо цих міст створюються спеціалізовані
підприємства приміського типу для забезпечення міського населення свіжими
овочами, молоком та іншою малотранспортабельною сільськогоспо- дарською продукцією.

Різні
природно-географічні зони України нерівномірно забезпечені трудовими ресурсами.
В результаті одні регіо- ни України мають надлишок трудових ресурсів у
сільсько- му господарстві, а інші відчувають їх недостачу. Найкраще забезпечені
трудовими ресурсами лісостепові області, де найвищою є густота сільського
населення. Найбільша потреба в трудових ресурсах відчувається у степових
областях, де густота сільського населення найменша. Ступінь забезпеченості
трудовими ресурсами впливає на спеціалі- зацію аграрно-промислових комплексів.
Так, у регіонах, краще забезпечених трудовими ресурсами, формуються АПК, що
виробляють працемістку продукцію.

Потреби населення в
продукції АПК визначаються науково обгрунтованими нормами споживання на душу
населення і реальними можливостями їх задоволення. Певною мірою на обсяг і
асортимент необхідних продуктів харчування впливають природно-географічні
умови, місцеві на- ціональні особливості і традиції.

3. Розвиток сировинної бази харчової промисловості.

3.1 Модернізація обладнання.

Питання інвестування належать до
одних з найважливіших, від яких залежить функціонування й розвиток харчової
промисловості в умовах ринкової економіки. Завдяки інвестиціям розширюються й
удосконалюються виробничі потужності та основні фонди, забезпечуються необхідні
пропорції. Інвестиції у виробничу сферу мають забезпечити підвищення технічного
рівня й поліпшення розміщення діючих виробництв, а також необхідний приріст
потужностей.

Інвестиційні рішення приймають з
питань оп-тимізації структури активів, визначення потреби в їх заміні чи
ліквідації; розробки методів і засобів реалізації інвестиційної політики;
визначення потреби в фінансових коштах; розробки й затвердження інвестиційних
проектів; управління пакетом цінних паперів. Вони можуть бути короткотерміновими й
довготерміновими. Перші спрямовані на визначення структури капіталу на поточний
період, їх прийняття потребує знання нинішніх тенденцій розвитку ринку.
Довготермінові рішення мають забезпечити успішне функціонування виробництва в
майбутньому. Вони потребують використання сучасних методів аналізу для вибору
оптимальних напрямків і шляхів розвитку виробництва на перспективу з
урахуванням об'єктивних законокономірностей

По винні передбачати
розробку й реалізацію політики оптимального поєднання використання власних і
позичених коштів для забезпечення оптимального функціонування виробництва;
залучення капіталу на най-вигідніших умовах; дивідендну політику тощо.

Фінансування й
державне кредитування капітального будівництва в харчовій промисловості
регламентують Закони України "Про інвестиційну діяльність", "Про
банки і банківську діяльність", а також інші законодавчі й
нормативно-правові акти країни, зокрема Положення про фінансування та державне
кредитування капітального будівництва в країні, затверджене Міністерством
економіки, Міністерством фінансів, Державним комітетом у справах містобудування
та архітектури. Це Положення обов'язкове для підприємств і організацій усіх
форм власності при фінансуванні та кредитуванні за рахунок державних і змішаних
капітальних вкладень нового будівництва, розширення, реконструкції, технічного
переоснащення діючих підприємств, проектних робіт, консервації (розконсервації)
об'єктів, а також при придбанні обладнання, що не потребує монтажу й не входить
до кошторису будов. При будівництві, яке здійснюється за рахунок недержавних
капітальних вкладень, зазначене Положення має рекомендаційний характер.

Практика свідчить:
найбільш ефективні напрямки капіталовкладень у харчовій промисловості —
реконструкція й технічне переоснащення виробництва. Це дає змогу в коротші
строки, з меншими затратами, ніж при новому будівництві, оновлювати
матеріально-технічну базу, освоювати нові потужності.

Технічне
переоснащення діючих підприємств передбачає встановлення нових машин і
устаткування на діючих площах, впровадження автоматизованих систем управління і
контролю, сучасних методів управління виробництвом, модернізацію і технічне
переоснащення природоохоронних об'єктів, опалювальних і вентиляційних систем,
підключення до централізованих джерел тепло- й електропостачання. Його слід
здійснювати за проектами й кошторисами на окремі об'єкти або види робіт, які
розробляють на основі єдиного техніко-економічного обгрунтування і згідно з
планом підвищення техніко-економічного рівня галузі.

Щодо розширення
діючих підприємств, то воно передбачає будівництво нових і збільшення
потужностей діючих об'єктів на існуючих або прилеглих до них територіях.
Реконструкція діючих підприємств зумовлює перебудову, пов'язану з
удосконаленням виробництва і підвищенням його техніко-економічного рівня на
основі науково-технічного прогресу. Реконструкція потребує комплексного
проекту, який передбачає розширення виробничих потужностей, поліпшення якості
та асортименту продукції (в основному без збільшення чисельності працюючих),
поліпшення умов праці та охорони навколишнього середовища.

При реконструкції
можливі перебудова окремих споруд основного й допоміжного призначення,
будівництво нових і розширення існуючих об'єктів з метою ліквідації
диспропорцій у технологічних ланцюгах. Слід також передбачити впровадження
мало- й безвідхідних технологій та гнучких виробництв; скорочення робочих
місць; підвищення продуктивності праці; зниження матеріаломісткості виробництва
й собівартості продукції; зростання фондовіддачі та інших техніко-економічних
показників діючого підприємства.

Нове будівництво слід
розпочинати лише за умови, якщо реконструкція, технічне переоснащення та
розширення діючих підприємств не можуть забезпечити необхідного приросту
виробничих потужностей, поліпшення якості продукції, підвищення ефективності
виробництва.

Останнім часом в
Україні значно зменшилися обсяги капіталовкладень і будівельно-монтажних робіт
на підприємствах усіх форм власності

Отже, загальні
капіталовкладення в економіку України в 2000 порівняно з 1998 роком становили
22,7 відсотка, в тому числі в промисловість — 26,4, в сільське господарство —
лише 8 відсотків.

Таким чином,
капіталовкладення в харчосмакову промисловість зменшилися на 57,3 відсотка, в
м'ясну і молочну — на 68,7, у рибну — на 94 відсотки.

За цих умов
капіталовкладення спрямовуються на пускові та важливіші об'єкти, будівельна
готовність яких перевищує 70 відсотків. Запроваджено картки з відповідними
показниками на кожну будову й потужність, а також титули будов. Частка
державної власності у майні підприємства-забудовника визначається на час
заповнення титулу.

Капітальні вкладення
за рахунок бюджетних коштів та коштів позабюджетних фондів виділяються на
безповоротній основі лише підприємствам, 100 відсотків власності яких належать
державі, усім іншим суб'єктам господарювання — лише на зворотній та платній
основі.

Підприємствам
недержавної форми власності капіталовкладення виділяються на умовах кредиту з
виплатою відсотків на рівн облікової ставки Національного банку України із застосуванням
коефіцієнта 1,2 або за умови передачі в державну власність частки (паю, акцій)
у статутному фонді підприємства, еквівалентної одержаним коштам.

За останні роки в
харчовій промисловості склалося вкрай важке становище з реконструкцією та
технічним переоснащенням діючих підприємств. Основна причина — недостатнє
виділення лімітів централізованих капіталовкладень та коштів для їх
фінансування, що призвело до постійного порушення строків введення в дію
потужностей для виробництва харчової продукції.

Так. протягом
минулого року з державного бюджету було виділено лише 1740 тис. грн., або 18,9 відсотка
до ліміту. Це призвело до значного зниження темпів будівництва й невиконання
завдань по введенню в дію виробничих потужностей.

Динаміку введення
основних виробничих потужностей подано в таблиці

Незважаючи на спад
виробництва, торік підприємства виділили 228,4 млн. гривень для фінансування
будівництва. За рахунок цих коштів було введено потужності по розливу оцту,
випуску кондитерських та лікеро-горілчаних виробів, майонезу, соусів типу
"Кетчуп" на підприємствах Черкаської області; лінію по розливу
безалкогольних напоїв у ПЕТ-пляшки в Запорізькій області; збудовані 12
тис.метрів житла, школу на 442 прокладено 58,5 кілометра газопроводних мереж
тощо.

Враховуючи умови, що
сталися в країні з фінансування капітального будівництва та з метою
забезпечення розвитку вітчизняної економіки Президент та Уряд України
заохочуюють іноземних інвесторів. За даними Державного комітету по статистиці
України загальний обсяг прямих іноземних інвестицій на початок квітня прошлому
року становив 217,8 млн доларів.Найбільші обсяги іноземних інвестицій надійшли
з Нідерландів, Німеччини, США, Росії. Значний інтерес інвестори проявляють до
підприє мств харчової промисловості, тогрівлі, хімічної промисловості,
машинобудування тощо. Ноземні кошти вкладено в 6,4 тисячі українських
підприємств. У І кварталі нинішнього року прямі іноземні інвестиції в
українську економіку становили 181,1 млн. доларів, що на 15,5 відсотка більше,
ніж за відповідний період минулого року. В основному це грошові внески (114,8 млн.
доларів), а також рухоме й нерухоме майно.

Визначаючи шляхи
підвищення ефективності інвестиційної політики в харчовій промисловості, слід
мати на увазі таке: одна з основних особливостей капітального будівництва
полягає в тому, що виробничий цикл має відносно тривалий період. Залежно від
характеру й призначення об'єктів строки будівництва можуть бути від кількох
місяців до кількох років, внаслідок цього на незавершене будівництво відволікаються
значні кошти.

Чим коротші строки
будівництва, тим менше коштів потрібно для зведення однієї й тієїж кількості
об'єктів, тим раніше нові потужності розпочнуть випуск продукції й скоротиться
термін окупності капіталовкладень.

розподіл капітальних
вкладень між об'єктами будівництва (з урахуванням нормативних строків
спорудження) та концентрація їх на пускових будовах - важливі умови підвищення
їхньої ефективності. Тим часом подовження строку будівництва нарївнї з
уповільненням обороту капіталовкладень призводить до подорожчання будівництва.

Важливий фактор
ефективності капіталовкладень — удосконалення відтворювальної структури
основних фондів завдяки підвищенню частки реконструкції та технічному
переоснащенню діючих основних фондів.

Ефективність
капіталовкладень значною мірою визначають розвиток матеріально-технічної бази
будівництва, рівень заводської' готовності будівельних конструкцій і деталей,
темпи переоснащеннябудівельних організацій на основі нової техніки і підвищення
рівня механізації осоновних і допоміжних робіт.Зростання частки типових
проектів у будівництві знижує кошторисну вартість об'єктів, скорочує строки
спорудження їх, підвищує продуктивність праці.

Важливий напрямок
підвищеіййя ефективності інвестицій є удосконалення органйіацйних форм будівництва,
збільшення рівня концентрації виробництво у будіндустрії. Удосканалення
структури будівництва передбачає поєднання проетування і будівельні роботи в
один технологічний ланцюжок який дасть змогу в коротші строки вводити в дію
виробничі потужності й об'єкти.

При визначенні
напрямків йвестйційної політики слід враховувати такий фактор підвищення
ефективності капіталовкладень, як збійьшемня частки витрат на устаткування,
тобто на активну частину основних фондів. Тож в інвестиційній політиці харчової
промисловості пріоритетом має бути технічне оснащення діючих підприємств.

Особлива увага
сьогодні — вмілому використанню капіталу. Адже постійно відчувається гостра
нестача інвестицій при зростанні вартості капітального будівництва, техніки,
створенні капітале- та науковоємких виробництв. Звісно, модернізувати діючі
підприємства потрібно. Але робити це широкомасштабне доцільно лише тоді, коли
прибутки підприємств будуть достатніми для створення фондів нагромадження і
споживання, а банки кредитуватимуть довгострокові інвестиційні проекти.
Альтернативи тут не існує. Які ж джерела фінансування можна залучити для
технічного переоснащення галузі?

Передусім прибуток,
що залишається на підприємствах, спрямовується на реконструкцію і технічне
переоснащення виробництва. Потім — амортизаційні відрахування. Адже підвищення
інвестиційної активності безпосередньо пов'язане із ставленням до амортизації
як основного ресурсу та фінансового джерела капіталовкладень. Уповільнити
старіння основних фондів можна й завдяки прискореній амортизації — головному
напрямку відновлення основ-нихвиробничих фондів. Одне джерело фінансування —
кошти від приватизації підприємств галузі хлібопродуктів, які можна спрямувати
на технічне й технологічне оновлення виробництва. І, нарешті, доцільно залучити
гроші комерційних банків, а також населення та приватизаційні сертифікати. Це
підвищить привабливість підприємств галузі для потенційних інвесторів.

Основні шляхи у вирішенні проблем харчової промисловості.

Аналіз
попиту за доходами показує, що із скороченням своїх доходів споживачі
розширюватимуть купівлю продуктів низької категорії (коефіцієнт еластичності
попиту на картоплю, капусту, столові буряки тощо становить 0,3—0,35). Тому
виробництво цих продуктів має більші шанси на розширення. А тваринництво,
садівництво, виноградарство, навпаки, чекають застій і скорочення.

Щоб подолати
негативні тенденції у розвитку ринку продовольства, необхідно, насамперед,
посилити державне регулювання ринкових відносин, підвищити ефективність
використання ресурсів, розширити державну допомогу господарствам. Держава може
здійснювати регулювання ринку через цінову і кредитно-податкову політику, а
також через створення відповідних умов для зміцнення матеріально-технічної бази
господарств, удосконалюючи податкову систему і систему інших аспектів
регулювання ринку, з тим щоб посилити стимули до інвестицій і розвитку НТП.

Цінова
політика держави тільки тоді зуде ефективною, коли ціни на сільськогосподарську
продукцію забезпечать необхідні темпи розширеного відтворення виробництва, а
прибуток на вкладений капітал буде не нижчим, ніж за інших можливих напрямків
його використання.

Поліпшити
економічне становище господарств могло б впровадження такого заходу, як
відшкодування з бюджету суми ПДВ, виплаченої постачальникам за виконані роботи,
надані послуги, придбані матеріальні ресурси, пальне, основні засоби
виробництва і нематеріальні активи.

У період
переходу до ринкової економіки, поряд із розвитком нових, конкурентоспроможних
джерел поставок засобів виробництва, а також нових каналів збуту, зберігання,
переробки і розподілу продукції, необхідно поліпшити державні поставки та
відновити держзамовлення на всі види сільськогосподарської продукції, розширити
інтервенційні заготівлі.

Доцільно
практикувати укладання ф'ючерських контрактів, пільгове кредитування
сільськогосподарських підприємств, забезпечення зустрічного продажу необхідних
їм ресурсів за пільговими цінами.

Слід
розширити захист вітчизняних товаровиробників, зокрема:

збільшити
митний податок на імпорт продуктів:

скасувати
попередню оплату та податки на експорт продуктів:

ввести
граничну торговельну надбавку [не більшу 20%) на
вітчизняну сільськогосподарську продукцію:

створити
сприятливі умови для ввезення ресурсів, необхідних для впровадження
прогресивних технологій вирощування і переробки продукції, звільнивши
господарства від сплати митного податку та ПДВ;

—
реалізувати комплекс заходів щодо розширення зовнішнього ринку
сільскогосподарської продукціі, продуктів її переробки.

Економічну
політику держави необхідно спрямувати на підвищення ефективності використання
виробничого потенціалу сільськогосподарських підприємств, зміцнення ОПГ
населення і селянських (фермерських) господарств, забезпечення прогресивних
структурних зрушень у виробництві сільськогосподарської продукції, реалізацію
ефективних шляхів і засобів розв'язання соціальних проблем на селі. Вирішальне
значення тут матиме удосконалення територіального розміщення виробництва
продукції. Його раціональне розміщення сприятиме прискоренню темпів зростання
продуктивності праці, підвищенню конкурентоспроможності продукції, збільшенню
маси прибутку на капітал. Найефективнішого використання ресурсів можна
домогтися лише тоді, коли кожний продукт вироблятиметься в регіонах з
найсприятливішими природно-економічними умовами, оскільки в сільському
господарстві продукція вирощується працею не тільки людини, а й
— природи. На її долю припадає близько ЗО— 40% загальної
вартості створеного в сільському господарстві продукту.

А якщо
держава й надалі самоухи-лятиметься від регулювання ринку, то зростання цін на
промислові товари, що триває, і відповідне зменшення мінової вартості
сільськогосподарської продукції, скорочення наповненості внутрішнього ринку
через зниження купівельної спроможності населення неминуче призведуть до ще більшого
спаду виробництва й банкрутства господарств.

Отже,
стратегія формування ринку продовольства базується, насамперед, на врахуванні
купівельної спроможності населення, а також на можливостях зміцнення
вітчизняного сільськогосподарського виробництва, розвитку системи маркетингу,
усілякого стимулювання експорту й обмеження імпорту продуктів, розширення
державного регулювання ринкових відносин. Збалансованість попиту і пропонування
забезпечить ощадливість, конкуренцію та захист споживачів і товаровиробників.

Основна
надія покладається на державне втручання в економічні відносини, державну
допомогу (дотації та субсидії). Метою, яку ставили при цьому урядові чиновники,
було залучення до бюджету "тіньових" грошей. "Тіньовики" на
те й є "тіньовиками", щоб діяти в підпіллі
— вони просто проігнорували цю чергову урядову дурницю. А от для
законослухняних підприємців це "вилізло боком"
— ці патенти обернулись для них додатковими втратами, які майже не можна
компенсувати: ціна товарів і так досягла захмарних висот. Друга урядова дурниця
— заборона з 1 січня 1997 р. продажу
товарів, на яких немає відповідної інформації українською мовою. Багато товарів
було придбано задовго до цього заходу із "захисту споживача"
— що ж тепер із ними робити торгівлі? Можна легко передбачити, що з
початку нового року торговельні заклади виглядатимуть спустошеними. Звісно, що
"тіньовиків" це може тільки порадувати. Тому продовжувати закликати
до подальшого втручання держави в економіку — це просто закликати
до суттєвого погіршення ситуації.

Що ж
стосується державної допомоги сільському господарству, то це
— лише солодкі мрії. Про яку державну допомогу може йти мова, коли до
цього часу держава не повертає боргів селянам за продукцію, здану ще
2001 року? Невідомо, як і коли вона розрахується за зерно, здане за
держзамовленням 2002 року? Де держава візьме гроші на купівлю
сільгоспродукції 2002 року?

Вихід -
якраз у протилежному: у суттєвому скороченні ролі держави в нашому житті.

3.3. Зміни у форм власності.

Однією з
умов ефективної діяльності підприємств харчової промисловості в процесі
перетворень відносин власності повинна бути свобода вибору різних форм
господарювання. Кожна з них має як свої переваги, так і певні недоліки. Останні
е результатом дії підприємстві різних суб'єктивних та об'єктивних факторів:
рівня розвитку підприємств стану основних фондів, матеріально-технічної бази та
соціальної інфраструктури, екологічного клімату в колективі, наявності
потенційних власників — членів трудового колективу, співвідношення сил
формальної та неформальної влади і т.д. Але всі організаційні форми
підприємництва мають право на існування і повинні довести свої переваги на
практиці. Тільки при свободі їх вибору вони можуть знайти належне їм місце в
ринковій економіці.

формування
різних ринкових форм господарювання у харчовій промисловості пов'язане в першу
чергу з певними особливостями та специфікою цієї галузі порівняно з іншими,
тому що задоволення потреб населення продуктами харчування — досить складна,
багатопланова і незмінна проблема, яка стоїть перед суспільством на всіх
ступенях його розвитку. Це зумовлюється рядом обставин: дефіцитом багатьох
сировинних ресурсів, різним ступенем розвитку галузей, які безпосередньо
виробляють продукти харчування, і пов'язаних з ними інших галузей, організацією
надходжень продуктів харчування до споживача та багатьма іншими причинами.

Причому,
якщо сьогодні проблема забезпечення продуктами харчування населення, в силу їх
недостатнього виробництва, вирішується в напрямі кількісного збільшення
продуктів, то в майбутньому вона буде видозмінюватися в напрямі максимізації
особистого споживання. Це знаходить свій вияв у розробці раціональних норм
харчування для різних груп населення. При цьому характерною рисою тут є не
тільки забезпечення різноманітності продуктів при споживанні, але й
стабільність споживання деяких з них протягом всього року (фрукти, овочі тощо).

На практиці
це означає перехід від сезонного споживання окремих продуктів харчування до
цілорічного їх споживання. Така постановка питання породжує проблему тривалого
зберігання, що в ряді випадків неможливо зробити по багатьох продуктах. Виходом
з цього становища стала промислова переробка первинних продуктів харчування,
яка дає змогу не тільки зберігати їх протягом тривалого часу (без втрати
поживної' цінності), але й значно розширювати їх асортимент, що дуже важливо
для організації раціонального харчування, а також забезпечує їх зберігання при
транспортуванні на великі відстані. Вирішення цих питань передбачає відповідну
організаційну структуру галузі, а саме — певне поєднання
великих, середніх та малих підприємств. У найзагальнішому вигляді при вирішенні
цієї проблеми необхідно виходити з особливостей сировинного забезпечення
підприємств харчової промисловості та специфіки споживання окремих продуктів
харчування (масовість, щоденне споживання в поєднанні з іншими).

Справа в
тому, що по багатьох продуктах харчування склалися великі сировинні зони
(овочі, соняшник, пшениця, цукрові буряки, картопля тощо), на базі яких були
створені великі промислові підприємства.

В умовах
централізовано-планової системи господарювання, яка забезпечувала роботу
сировинної зони для підприємства, ефект від масштабу виробництва певною мірою
досягався. З переходом до ринкових відносин у роботі великих підприємств
з'явився ряд труднощів, які знижують ефективність їх діяльності — вони слабо
реагують на зміни в споживацькому попиті, нечутливі до новацій.

В цих умовах
малі підприємства стають тією необхідною ланкою, яка, з одного боку, робить
систему забезпечення населення продуктами харчування більш ефективною (швидко
реагують на зміну попиту, менші витрати сировини, більш ефективно доводять до
споживача Продукти харчування — підвищують загальну ефективність виробництва
продуктів на основі поглиблення спеціалізації та кооперування з великими і
середніми підприствами.

Але
результативність роботи малих підприємств у виробництві продуктів харчування
буде досягнута тільки тоді, коли вони займуть належне місце і становище в
системі переробних підприємств. А цього досягти досить складно. Справа в тому,
що харчова промисловість являє собою конгломерат підгалузей, кожна з яких сама
собі має різні види виробництв. Усі вони різняться між собою не тільки щодо
виробництва продуктів, але й умовами виробництва. Найбільш специфічні
особливості харчової промисловості такі:

практично
харчова промисловість характеризується як не одна галузь, матеріалом продукції,
що виробляється, та її величезною різноманітністю;

для ряду її
підгалузей (цукрова, консервна, виноробна, олійно-жирова їй характерне сезонне
виробництво, яке призводить до нерівномірного використання виробничих
потужностей:

необхідність
розміщення виробництва значного виду продуктів харчуванні і організацій їх
споживання, і на невеликій відстані від сировинної бази ;

значна
залежність якості ряду продуктів від тривалості переробки сировини;

строки
зберігання більшості продуктів, як правило, обмежені;

велика
залежність від тари та упаковки продуктів;

високі
вимоги до якості продукції (свіжість, наявність вітамінів, смакові естетичність
та ін.);

часта змінність
асортименту з багатьох продуктів;

велика
залежність якості продукції від якісних характеристик сировини;

по ряду
продуктів їх виробництво вимагає великої кількості сировини Усі вищевказані
особливості визначають специфіку організації і технологій виробництва продуктів
харчування, пошук нових форм господарювання в період ринкових відносин.

В умовах
адміністративно-командної системи господарювання кожне підприємство знало, що
виробляти, кому, скільки і коли поставляти продукцію, хто є постачальником сировини,
обладнання та за якими цінами.

При ринкових
відносинах рішення цих питань є справою кожного підприємства. Це в свою чергу
змушує підприємство самому формувати свою господарську, і збутову політику. В
цих умовах великі підприємства повинні самостійно формувати раціональні
виробничі та збутові зв'язки. Світовий досвід розвитку виробництва продуктів
харчування показує, що ці проблеми ефективніше вирішуються з розвитком малих
підприємств. Особливістю функціонування малих підприємств є спрямування діяльності
на конкретне виробництво якого-небудь товару чи надання послуг. разі ми маємо
справу з різко виявленою спеціалізацією, яка забезпечує зі затрат виробництва.
'

Найбільші
можливості повсюдного розвитку малих підприємств в Україні має хлібо-круп”яна
галузь. За багато десятиліть постачання населення хлібобулочними виробами
здійснювалось головним чином хлібозаводами потужністю
100-150 т за добу. Такі дроди-велетні, особливо у великих містах (Київ, Харків,
Донецьк, Дніпропетровськ, Львів та інші) до цього часу працюють в основному на
технічно відсталому устаткуванні, яке потребує заміни або модернізації. В
умовах економічної кризи здійснити це досить важко. Виходом з цього становища
може бути створення розгалуженої сітки малих підприємств з виробничою потужністю
від 0,5 до 25 т за добу і з невеликою чисельністю працівників.

На основі
аналізу технологічних зв'язків та організації виробництва різноманітних
продуктів харчування можна виділити кілька способів створення малих підприємств
у харчовій промисловості. По-перше, це організація виробництва на базі
недостатньо цілком невикористовуваних сировинних ресурсів. Наприклад, у
консервній промисловості близько 25% становлять
відходи та вторинні продукти. У цьому випадку малі підприємства можуть
створюватися державними або іншими виробничими структурами, місцевими органами
влади, акціонерними товариствами, колективами громадян з метою комплексного
використання сировини.

Другим
напрямом створення малих підприємств є розукрупнення великих виробництв. В
такому разі розділення великого підприємства буде раціональним при відсутності
між окремими ланками жорстких виробничих зв'язків. Тут можливе використання
технологічного принципу — розділ єдиного
технологічного циклу на окремі основні стадії із створенням на їх базі малих
підприємств. Прикладом цього може бути виробництво різних видів продукції з
картоплі, різноманітних напівфабрикатів, чіпсів, сушеної картоплі тощо. Для
ряду галузей технологічний принцип розукрупнення підприємства неприйнятний,
оскільки ланки основного технологічного процесу мають жорсткі виробничі
зв'язки. За приклад можна взяти хлібопекарну та в ряді випадків кондитерську
промисловість. Створення малих підприємств тут доцільно на базі організації
виробництва окремих технологічно нескладних видів продукції: національних
ласощів, різних видів хлібобулочних виробів та ін.

Серед усіх
форм господарювання у харчовій промисловості найбільшого поширення набувають
акціонерні товариства. Нині АПК потребує значних капіталовкладень, які, однак,
при теперішній економічній кризі держава йому надати не в змозі. Саме через
акціонерні відносини можливе активне залучення вільних коштів з інших галузей
економіки, участь іноземних інвесторів у фінансуванні АПК.

Про переваги
акціонерної форми господарювання над іншими свідчить, наприклад, такий факт. За
даними Укрцукру, серед 194 підприємств
цукрової промисловості країни, станом на 1 травня
2001 р. 101 перетворене в акціонерне товариство,
24 підприємства працюють на оренді, 69 — державні
підприємства, з них 62 перебувають у стадії Реформування
власності. Крім того, необхідно зазначити, що частка акціонерних підприємств у
валовому виробництві цукру становить більш як 65%, причому
надалі цей показник зростатиме.

Специфічною
особливістю окремих галузей промисловості є необхідність розміщення виробництва
значного виду продуктів харчування у місцях розташування сировинних зон. У
процесі приватизації підприємств цих галузей важливо забезпечити збереження їх
спеціалізації та виробничих зв'язків, що склалися протягом тривалого періода їх
діяльності. Тому виправданим є надання права працівникам господарств сировинних
зон брати участь у приватизації таких державних підприємств на тих же умовах, й
членам зайнятих на них трудових колективів. При такому порядку приватизації
гасниками акціонерних товариств, створених на базі державних підприємств,
будуть також працівники підприємств-суміжників (партнерів). Так, приватизація
цукрових заводів здійснюється, як правило, за участю сільськогосподарських
товаровиробників, яким належить від 10 до 40% акцій частка акцій у статутному
фонді акціонерного товариства

 При приватизації підприємств, які
переробляють сільськогосподарську сировину, але не мають договірних зв'язків на
її поставку безпосередньо з господарствами, % акцій передбачаються в плані
приватизації відповідного підприємства з урахуванням пропозицій підприємства та
відповідних сільськогосподарських органів. Це стосується насамперед
олійно-жирових підприємств, підприємств по випуску пива, солоду, цукру
Переважну кількість насіння соняшнику та ячменю одержують з хлібоприймальних
підприємств.

Слід
зазначити, що акціонування в переробних галузях харчової промисловості
гальмується через відсутність чіткого законодавства з цього питання. Верховна
Рада України, як відомо, прийняла Закон України "Про особливості
приватизації майна в агропромисловому комплексі» Ряд положень цього закону
суперечить або не узгоджується з рядом діючих законодавчих актів. Тому
Президент України наклав вето на цей Закон до приведення окремих його положень
у відповідність з чинним законодавством.

Тривалий час
у харчовій промисловості широко застосовувалась як одна з форм господарювання
оренда цілісних майнових комплексів. В умовах переходу до ринку проблема
становлення орендних відносин набула найбільш драматичного характеру. За
нетривалий період приватизації вже кілька разів змінювались оцінки орендованого
майна та розрахунку орендної плати. При цьому кожні нові методики не тільки
ускладнювали діючий порядок розрахунку цих показників дедалі менше
заінтересовували виробничі колективи в переході на оренду. Віді до нормативних
документів в оренду передаються тільки основні засоби, нематеріальні активи, не
встановлене устаткування та незакінчене будівництво. Матеріальнії повинні
викупатись орендарем протягом ЗО календарних днів з моменту укладення договору,
а кошти та цінні папери передаються орендарю в кредит на термін договору
оренди. За користування кредитом орендар повинен сплатити процентні ставок
рефінансування Національного банку. Такий порядок розрахунків за матеріальні
засоби ще більше ускладнює умови переходу на оренду, оскільки підприємства що
мають значні матеріальні засоби, не зможуть у визначений термін розраховуватися
з орендодавцем. Це свідчить про те, що оренда цілісних майнових комплексів
знецінена і це негативно позначається на використанні цієї форми господарювання
в харчовій промисловості.

У
2000 р. в умовах оренди в аграрно-промисловому комплексі країни при майже
150 підприємств. Серед них близьку 40% договорів
укладено з правої орендованого майна трудовими колективами. З урахуванням
останніх змін переходу на оренду можна передбачити, що надалі матиме місце
розторгненння них договорів та скорочення числа підприємств, які
6 виявили бажання пеі оренду з подальшим викупом.

Порівняно велике
поширення оренди у минулому пояснюється тим, що цей спосіб вийти з
підпорядкування міністерств, відомств та інших державної влади. Нині, коли є
можливість перетворення державних підприємств у будь-якій форми господарювання,
оренда з наступним викупом втрачає своє значення умовах проблема становлення та
подальшого розвитку орендних відносин поглибленого економічного вивчення,
осмислення її доцільності та наукового підтримування.

Вище підкреслювалося,
що у розвитку переробних галузей є проблеми, якії створюють з характерної їм
специфіки виробництва. Вони пов'язані з такими особливостями цих галузей, як
сезонність, можливість багатоваріантного випуску різних продуктів з однієї
сировини, специфічність протікання біохімічних процесів, високі вимоги до
сировини і обладнання.

Взагалом ці проблеми
набувають нового змісту. Справа в тому, що в умовах централізованої системи
планування всі ці проблеми вирішувалися в межах директивних рішень. З переходом
до ринку вони у своїй більшості повинні вирішуватися керівниками підприємств,
багато з них часто ні психологічно, ні професійно не готові. Тому разом з тим,
це не означає, що держава в умовах ринкових відносин не бере участі

Відбувається
зміна самої участі. За державою залишається відповідальність за розробку
раціональних норм харчування, стимулювання розвитку найновіших напрямів
виробництва продуктів харчування, створення умов взаємовигідного
співробітництва промисловості і сільського господарства, встановлення дійових
зв'язків між ними і максимальне використання переваг територіального поділу праці
з урахуванням природно-кліматичних умов.

Водночас
функції держави не обмежуються лише розв'язанням перелічених проблем.
Забезпечення продовольством населення в умовах ринкових відносин передбачає
визначення тих галузей аграрно-промислового комплексу, за якими повинен
зберігатися контроль держави І які особливо впливають на формування доходної
частини бюджету.

Згідно з
законодавчими актами України у харчовій промисловості є об'єкти, які не
підлягають приватизації. Серед них підприємства спиртової, лікеро-горілчаної,
соляної промисловості та деякі інші. Крім того, треба зауважити, що,
залишаючись неприватизованими, ці підприємства можуть переходити на оренду і
працювати, як орендні підприємства, оскільки засоби виробництва є власністю
держави. В цьому випадку оренда виступає не тільки одним з проміжних шляхів до
роздержавлення та приватизації, а й важливою організаційною формою
господарювання для підприємств тих галузей, які І не підлягають приватизації.

Узагальнюючи
викладене, можна зробити висновок, що розвиток акціонування, малого
підприємництва та орендних відносин у відповідних переробних галузях АПК є і
важливим напрямом підвищення їх ефективності в сучасних умовах.

3.4 Інвестиційна політика і створення спільних підприємств.

Аналіз інвестиційної
політики свідчить: для залучення в Україну інвестицій необхідні чіткі й прозорі
дії в оподаткуванні, у системі мита, в ліцензуванні окремих видів діяльності.

Харчова промисловість
України — один з найбільших реципієнтів інвестицій. Питома вага її в загальному
обсязі іноземних інвестицій перевищує 11 відсотків. Іноземні інвестори вже
вклали кошти у розвиток тютюнової (120 млн. доларів) та кондитерської галузей.
У системі харчової промисловості створено 20 спільних підприємств. Серед них — акціонерні
товариства: "Дніпропетровський олійноек-стракційний завод",
"Роси Буковини", "Крафт Якобс Сушард Україна" (Тростянецька
шоколадна фабрика), "Реємтсма Київ-тютюнова фабрика", "Рейнолдс
тобакко-Львів", "Цукринка-2" (на базі Коровинецько-го цукрового
заводу), "Чумак" (на базі Каховської харчосмакової фабрики),
"Бен'є Україна" (на базі Миколаївського молкомбінату).

Ділові стосунки
харчових підприємств України налагоджено з фірмами США, Англії', Італії,
Австрії, Данії. Особливе місце належить німецьким фірмам:

"ХІПП" —
співпраця з підприємствами Закарпатської, Тернопільської областей, міст Києва
та Ужгорода щодо створення спільних підприємств по виробництву продуктів
дитячого харчування; "БАСФ" — щодо поставки пестицидів і гербіцидів в
обмін на патоку;

фірми
"КРОНЕС", "ШТАЙНЕКЕР", "ЗЕНТУ",
"ХУПП-МАНН" постійно співпрацюють з українськими пивоварами.

Фірма
"ВІЛЬД" на умовах товарного лізингу подала допомогу Київському заводу
безалкогольних напоїв "Росинка" в придбанні ліній розливу та
фасування безалкогольних напоїв і мінеральної води. Фірма "КН8"
поставила сучасне технологічне обладнання на 11 млн. марок, з них на 3 млн.
марок по лізингу на 32 місяці Миргородському заводу мінеральних вод. Фірма
"Вальтер-Рау" разом з Ужгородським маргариновим заводом створила
спільне підприємство — німецька сторона вклала 1,5 млн. марок у придбання
обладнання для виробництва наливного маргарину.

У харчовій
промисловості розроблено бізнес-плани, які задовольняють вимоги ЮНІДО,
визначено підприємства, найбільш привабливі для інвесторів. У травні цього року
в рамках щорічних зборів ЄБРР проведено круглий стіл щодо презентації
інвестиційних можливостей у харчову промисловість. Було представлено ЗО
інвестиційних проектів. Це — початок великої творчої роботи, яку слід проводити
для залучення інвестицій.

Як свідчить аналіз
діяльності підприємств харчової промисловості, уповільнення та
невпорядкованість інвестиційного та інноваційного процесів — головна причина
сучасних кризових явищ у розвитку галузі, стримування активного реформування й
забезпечення сталого її функціонування в перехідний період до розвиненої
соціальне орієнтованої ринкової системи господарювання.

Динаміку
капіталовкладень-у розвиток харчової промис сті та іі окремих галузей
характеризують дані табл 1 загальний обсяг капіталовкладень у харчову
промисловістть у 1999-2001 роках зріс порівняно з попереднім річним періодом
лише на 13,5 % , у тому числі в харчо-смакову — на 29.2, м”ясну й молочну — на
33,7, а в борошномельно-круп”яну та комбікормову промисловість зменшився
відповідно на 65,2 і 28,5 % а через обмеженость внутрішніх джерел фінансування
промисловості, повязану із загальним кризовим станом економіки України, важливе
джерело їх поповнення залучення іноземних інвестицій У першому півріччі року
прямі іноземні інвестиції в харчову промисловістьь становили майже 6 мільйонів
доларів США, їх питома вага в загальному обсязі прямих іноземних інвестицій
12,6 % У цей період іноземні інвестиції були вкладені у 248 підприємств галузі,
причому 47 % цих інвестицій припадало на ті підприємства, створення яких є
основною формою залучення іноземного капіталу Найбільші інвестиції в харчову
промисловість України здійснила Німеччина (25 % загальних надходжень),
Великобританія та Кіпр (14%)) про стагнацію інвестиційних процесів стверджують
дані про зменшення абсолютного й відносного приросту потужностей по виробництву
основних харчових продуктів (табл 2) повільнення інвестиційних та інноваціних
процесів призвело до різкого старіння матеріально-технічної бази підприємств,
підвищення рівня спрацьованості основних фондів, зниження коецієнта
використання виробничих потужностей, зростання собівартості та зниження
рентабельності вироба Спрацювання промислово-виробничих фондів загалом у
харчовій промисловості досягло 39,6 %, окремо – у м”ясній і молочній — 39,8,
рибній 49% У відтворюючій структурі капітальних вкладень на будівництво нових
підприємств та розширення діючих у середньому за 2000 роки направлялось лише
близько 27 % їх загального збсягу, тоді як у попередні роки вони сягали 30-50
%. Коефіцієнт використання виробничих потужностей при оптимальному рівні 85-90
% у більшості галузей становить нині 30-50 % що зумовлено недостатньою
забезпеченісьтю сировиною паливно-енергетичними ресурсами, неплатоспроможністю
населення, витісненням на внутрішньому й зовнішньому ринках продовольчих
товарів вітчизняних підприємств

Дефективна
інвестиційна, інноваційна і в цілому екомічна політика щодо розвитку
вітчизняної харчової промисловості призвела до значного зменшення виробництва
продукції, обсяги якої знизилися в середньому за 1999- 2001 роки на 20 %.

Один з головних
стратегічних напрямків виходу харчової промисловості з кризового стану,
стабілізації та прискорення їі розвитку — знаходження джерел залучення
інвестицій з урахуванням галузевих особливостей, прийняття ефективних управлінських
рішень щодо розробки й реалізації інвестиційних проектів, бо від масштабів та
спрямування інвестицій залежить ефективність діяльності харчових підприємств

Інтенсифікація
інвестиційних процесів, спрямованих на оновлення виробництва з метою підвищення
якості, конкурентоспроможності продукції й прибутковості підприємств не лише
важливий фактор забезпечення продовольчої незалежності України, виходу її на
світовий і регіональні продовольчі ринки, а й формування ефективної структури
народногосподарського, агропромислового та промислового комплексів, зростання
економічного й соціального розвитку та підвищення життєвої о рівня населення

Основні напрямки
стимулювання вітчизняних та іноземних інвестицій у харчову промисловість
розробка регіональних програм стимулювання приватних інвестицій, розвиток ринку
цінних паперів, створення вільних економічних зон, придбання іноземними
інвесторами акцій вітчизняних підприємств харчової промисловості, страхування
інвестицій від некомерщйних ризиків, концентрація внутрішніх ресурсів при
централізованій підтримці з метою реалізації пріоритетних інвестиційних
проектів тощо

Розрахунки показують
для створення сучасної високо-розвиненої індустрії харчування в країні
необхідно 20-25 мільярдів гривень капіталовкладень Фінансування може
здійснюватись за рахунок іноземних та внутрішніх інвесторів, амортизаційних
відрахувань на відтворення виробничого потенціалу, банківських і податкових
кредитів та інших джерел Капітальні вкладення треба спрямовувати передусім у
стратегічні галузі, зокрема, в цукрову, олійножирову, плодоовочеконсервну,
лікеро-горілчану, виноробну, соляну та інші, які можуть виробляти
конкурентоспроможну продукцію для внутрішнього й зовнішнього ринків 3 метою
створення економічної заінтересованості в інвестуванні харчової промисловості
України доцільно на два-три роки впровадити систему пільгового оподаткування
нових реструктурованих підприємств галузі, що сприятиме прискореному зростанню
обсягів виробництва високоякісних харчових продуктів.

4. Галузева та регіональна спеціалізація
харчової промисловості.

4.1 Розмішений галузей АПК України.

На рисунке 1 намаловані всі регіоні.

До агропромислового,
м'ясо-молочна, борошномельно-круп'яна, комбікормова, мікробіологічна
промисловість, а також ряд обслуговуючих підрозділів машинобудування,
виробництво мінеральних добрив і хімікатів, сільське будівництво та допоміжні
галузі, що забезпечують спорудження об'єктів, транспортування, зберігання і
реалізацію сільськогосподарської продукції.

Складовою частиною АПК є продовольчий комплекс, який
включає такі підкомплекси: зернопродуктовий, картоплепродуктовий,
цукробуряковий, плодо-овочеконсервний, виноградно-виноробний, м'ясний,
молочний, олійно-жировий. Проблеми розвитку продовольчого комплексу зумовлені
передусім нестабільністю землеробства, зокрема коливанням иогодних умов.

У сучасних умовах для успішного
розвитку всіх галузей АПК створюються нові форми організації агропромислового виробництва — агропромислові об'єднання,
агрокомбінати, агрофірми, асоціації, виробничі й науково-виробничі системи.

Агропромислові комбінати є
виробннчо-економічнимн формуваннями, основне завдання яких полягає в об'єднанні
зусиль усіх підприємств та організацій для забезпечення виробництва, заготівлі,
переробки і реалізації сільськогосподарської продукції та високоякісних
продовольчих товарів.

Конструктивно новою формою
організації агропромислового виробництва є агрофірми, які забезпечують
виробництво, зберігання, переробку і реалізацію продукції, проектування і
будівництво об'єктів виробничого та соціального призначення і є єдиним
організаційно-економічиим комплексом.

У сучасних умовах розвитку
науково-технічного прогресу здійснюється інтеграція науки і виробництва на
основі створення науково-виробничих систем. Завданням науково-виробничих систем
є впровадження у виробництво інтенсивних технологій, досягнень науки і техніки,
передового досвіду, поліпшення селекції та насінництва, племінної справи.
Науково-виробничі системи створюються, як правило, за галузевими принципами.
Так, в Україні успішно функціонують науково-виробничі системи
"Кукурудза" в Дніпропетровській області, "Цукровий буряк" у
Полтавській,'"Рапс" в Івано-Франківській та ін. Оскільки економічні
та природно-кліматичні умови, в яких функціонують сільськогосподарські
підприємства, неоднакові, в окремих районах створюються асоціації кооперативів
для виробництва м'яса і м'ясопродуктів, молока і молокопродуктів, цукрових
буряків і цукру, соняшнику та оліїВ аграрному секторі зайнято майже 75 %
середньорічних працівників та виробляється понад 53 % вартості
продукції.Основним шляхом підвищення ефективності всіх структурних підрозділів
АПК є перехід на інтенсивний розвиток. Інтенсифікація сільського господарства
означає збільшення виробництва продукції в розрахунку на одиницю ресурсів. Хоча
цей процес сьогодні вже стає реальністю, зростання собівартості продукції,
зниження фондовіддачі свідчать про те, що збільшення капіталовкладень
випереджає збільшення валової продукції. Протягом багатьох років підвищення
продуктивності праці відстає від темпів зростання її оплати. Все це істотно
сповільнює темпи підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва.

На рісункі 2 можна подивитися як
розмішені сільськогосподарської продукції. Найбільш дійовим засобом поліпшення
родючості землі й збільшення виробництва сільськогосподарської продукції є
меліорація. Мин і площа
меліорованих земель становить 5,9 млн га (або 14 % площі
сільськогосподарських угідь), на них виробляють понад 20 % продукції землеробства. На
осушених і зрошуваних землях вирощують 58 % овочів, 27 % плодів, ягід і винограду, 18 % кукурудзи на зерно і 12 % озимої пшениці. Економічна ефективність здійснення
меліорації не викликає сумніву. Підвищення урожайності на меліорованих землях
характерне для всіх сільськогосподарських культур.

В Україні вже сформувалися
Поліський гідромеліоративний комплекс, основними завданнями якого є ліквідація
надмірного заболочення і перезволоження земель, і Степовий, що має забезпечити
посушливі райони водою завдяки зрошувальній меліорації земель.

Інтенсивний розвиток сільськогосподарського
виробництва повинен супроводитися зниженням затрат живої праці на виробництво
одиниці продукції. Однак формування і функціонування АПК відбуваються в умовах
загострення проблеми трудових ресурсів, оскільки у колгоспах та радгоспах деяких
областей і особливо низових адміністративних районів, зростає дефіцит робочої
сили. Так, за останні роки середньорічна чисельність працівників колгоспів,
радгоспів, міжгосподарських та інших сільськогосподарських підприємств
зменшилася майже на ЗО %.

















Рис 2

 На рисунку Рис 2 зображені Спеціалізація сільського господарства.

Основа розвитку рослинництва — це земля, яка використовується як
окремі угіддя для певних виробничих цілей. Певна кількість землі відведена під
присадибні та садово-городні ділянки колгоспників, робітників та службовців.
Для сільськогосподарського виробництва найбільш цінні орні землі. Великої шкоди
сільському господарству України завдала аварія на Чорнобильській АЕС,

Зернові культури займали останніми
роками 42—47
% посівних площ.
Основними зонами виробництва зерна є Степ і Лісостеп, де виробляють відповідно
по 45 і 40 % його загального обсягу. В Україні
вирощують майже всі зернові культури, але структура їх посівів має певні
відмінності у зонах, що пов'язано з неоднаковими при-родно-економічними
умовами.

Основними хлібними зерновими
культурами України є озимі пшениця і жито, круп'яними — просо, гречка і рис,
зернофуражними — ячмінь,
кукурудза і овес, зернобобовими — горох.

Озима пшениця — основна продовольча зернова
культуро, посіви якої займають до половини зернового клину. Найвища
концентрація їх у степовій (понад половина посівів) і лісостеповій зонах (понад
третина). Значно менше посівних площ під озимою пшеницею на Поліссі.

Озиме жито — цінна продовольча культура.
Основні його посіви зосереджені на Поліссі (понад 60 % усіх його посівів), в районах
Карпат і деяких лісостепових районах. Ярий ячмінь — друга зернова культура за площею
посівів після пшениці і валовими зборами зерна.

Кукурудза — цінна продовольча і фуражна
культура, її основні посіви зосереджені у Степу і південній частині Лісостепу.

Овес — допоміжна фуражна культура.
Найбільшу частку в структурі посівних площ овес займає на Поліссі і в районах
Карпат.

Серед зернобобових культур в
Україні найбільш поширені горох, люпин, вика, менше — соя, сочевиця, квасоля, боби, чина
та Ін. Середня урожайність зернових становить 32,1 ц з одного гектара

Технічні культури. Частка
технічних культур становить 11,1 % посівних площ. Основними технічними культурами в Україні є цукрові
буряки, соняшник, льон-довгунець. Вирощують також коноплі, льоІІ-кудряш, тютюн,
хміль, ефіроолійні та лікарські рослини.

Цукровий буряк — основна технічна культура України.
Під ним зайнято 12 % посівних
площ технічних культур. .

З ефіроолійних культур вирощують
троянду, м'яту, коріандр, лаванду, кмин. З лікарських найбільш поширені шавлія,
валеріана, звіробій, беладонна, ромашка та багато інших.

Овочівництво і баштанництво
поширені повсюдно. Найбільше помідорів, перцю, баклажанів вирощують у південних
областях, огірків та інших городніх культур

З метою створення кормової бази
для тваринництва вирощують такі кормові культури, як конюшина, люцерна, люпин
та ін.

Розміщення галузей тваринництва.
Тваринництво не тільки постачає населенню високоякісні продукти харчування,
цінну сировину для легкої, харчової та фармацевтичної промисловості, а й є
цінним джерелом органічних добрив. На розміщення тваринництва впливають
природні умови, ресурси кормовиробництва і передусім природні кормові угіддя.
Здебільшого розміщення і спеціалізація тваринництва зумовлені потребами
населення, а також транспортабельністю продуктів. Водночас окремі галузі
тваринництва прив'язані до м'ясної, м'ясо-молочної, цукрової, спиртової,
крохмале-патокової промисловості. У галузевій структурі тваринництва основну
роль відіграють скотарство, свинарство, птахівництво та вівчарство. Менше
значення робочого конярства, хутрового звірівництва, бджільництва, ставкового
рибництва, шовківництва тощо.

Скотарство в усіх
природно-кліматичних зонах України є провідною галуззю і має молочно-м'ясну
спеціалізацію.

Свинарство набуло переважного
розвитку в районах інтенсивного землеробства, зокрема картоплярства,
промислової переробки сільськогосподарської сировини, фуражного зернового
господарства. Поголів'я свиней в Україні становить 13,1 млн голів. У господарствах Полісся і
Лісостепу свинарство має м'ясо-сальну, а у Степу — сальну спеціалізацію.

Птахівництво — одна з найвисокопродуктивніших
галузей тваринництва, що постачає населенню м'ясо і яйця, а легкій
промисловості — пух та пір'я.
Це найбільш механізована та автоматизована галузь тваринництва, що дає змогу
впроваджувати промислову технологію, яка істотно впливає на територіальну
організацію цієї галузі. У розміщенні птахівництва чітко простежується
тенденція до наближення його до споживача будівництвом птахофабрик навколо
великих міст.

Вівчарство — найменш інтенсивна галузь
тваринництва, що грунтується переважно на дешевих пасовищах і грубих кормах з
незначним витрачанням концентрованих кормів. В Україні вирощується майже 4,1
млн голів овець і кіз .У степових областях вівчарство має тонкорунну і
напівтонкорунну спеціалізацію, в лісостепових, поліських та гірських —
м'ясо-вовняну.

Не втратила свого значення і така
галузь, як конярство. Поголів'я коней становить в Україні менше, ніж 1 млн.

Інтенсивне кліткове звірівництво
найбільш поширене в лісостепових областях, зокрема в західних.

Бджільництво сконцентроване в
Степу, Лісостепу і Карпатах. Ставкове рибництво має найвищу продуктивність у
лісостепових та карпатських областях.

На території України залежно від
природних, економічних та історичних умов виділяють три основні зони
спеціалізації сільського господарства: Полісся, Лісостеп, Степ, а також гірські
і перед-гірські райони Карпат і Криму.

Розміщення галузей первинної переробки сільськогосподарської
сировини.

До галузей первинної переробки
сільськогосподарської сировини належать м'ясна, молочна, цукрова,
борошномельно-круп'яна, консервна, олійна і крохмале-патокова. Найважливішими
факторами розміщення галузей харчової промисловості є чисельність і густота
населення, сировинна база, форми організації виробництва, транспорт.
Об'єктивними чинниками є природні умови і науково-технічний прогрес.

Для того щоб визначити основний
фактор, враховують норми витрат та частку сировини порівняно з готовою
продукцією.

М'ясна промисловість є однією з
основних у харчовій індустрії. На розміщення м'ясокомбінатів вирішальний вплив
має сировинна база, а визначальним фактором при розміщенні м'ясопереробних
заводів, ковбасних та кулінарних фабрик є наявність споживачів. Розвиток
холодильної техніки і холодильного транспорту дає змогу однаково наблизити
переробку м'яса та худоби як до сировини, так і до споживача. Розміщення
м'ясного виробництва характеризується концентрацією його в індустріальних
районах і в районах потужної сировинної бази.

Молочна промисловість об'єднує
маслоробну, сироварну, молочно-консервну галузі, виробництво продуктів з
незбираного молока. Розміщення підприємств по переробці молока переважно тяжіє
до районів споживання. Найбільші такі підприємства с в Києві, Дніпропетровську,
Харкові, Одесі, Львові. У Бердянську (Запорізька обл.), Жашкові і Тальному
(Черкаська обл.), Ріпках і Козельці (Чернігівська обл.), Кременчуці та багатьох
інших містах є маслоробні або сироварні заводи. У Бахмачі (Чернігівська обл.),
Смілі (Черкаська обл.), Первомайську (Миколаївська обл.) великі заводи
консервованого молока випускають згущене молоко з цукром, згущені вершки, сухе
молоко тощо. Підприємства країни виробляють понад 280 тис. т масла, 1,3 млн т продукції з незбираного молока (в
перерахунку на молоко) та понад 70 тис. т сиру жирного, у тому числі бринзи.

Борошномельпо-круп'яна
промисловість відіграє провідну роль у забезпеченні населення, а також інших
галузей харчової індустрії борошном і крупами. Найважливішими факторами, що
впливають на розміщення борошномельно-круп'яних підприємств, є споживач і
сировинні ресурси. Найбільшими центрами галузі стали Київ, Харків, Дніпропетровськ,
Одеса, Миколаїв, Запоріжжя, Львів.

Консервна промисловість. Винятково
важлива роль цієї галузі харчової промисловості полягає в тому, що
консервування плодів та овочів забезпечує тривале зберігання їх. Найважливішим
фактором розміщення консервної промисловості є наявність сировини, яку постачає
овочівництво і садівництво. Найбільшими центрами плодоовочеконсервного
виробництва в Україні є Одеса, Сімферополь, Херсон, Ізмаїл, Черкаси, Ніжин,
Кам'янець-Подільський.

Олійна промисловість виробляє і
переробляє рослинні жири та пов'язані з ними продукти. У своєму розміщенні
галузь орієнтується на сировину, оскільки на виробництво 1 т олії витрачається від З—4 до 5—8 т насіння олійних культур. Основною олійною
культурою в Україні є соняшник, з насіння якого одержують майже 90 % усієї олії

Крохмале-патокова промисловість
виробляє крохмаль, що використовується в основному в харчовій промисловості.
Сировинний фактор є вирішальним в картопле-крохмальному виробництві, оскільки
для одержання 1 т крохмалю необхідно
майже 6
т картоплі.

5. Проблеми підвищення ефективності розвитку харчової.  промисловості.

5.1 Застаріле обладнання.

Але
матеріально-технічна база галузі не відповідає сучасним вимогам,
характеризується значною спрацьованістю обладнання. Це негативно позначається і
на економічних показниках. Приміром, спрацьованість основних виробничих фондів
у галузі сягає 48 відсотків, а темпи оновлення їх основної частини значно
відстають від потреби. Стосовно основної частини вони становлять менше 56 відсотків
на рік. Рівень механізації праці на підприємствах не перевищує 50—60 відсотків.
Продуктивність праці в галузі в 2—3 рази нижча, ніж на споріднених
підприємствах у зарубіжних країнах з розвиненою економікою.

Для створення міцної
матеріально-технічної бази на часі — активне формування і нагромадження
інвестиційного потенціалу, перетворення амортизацій у найважливіший
реноваційний ресурс, впровадження сучасних технологій тощо. Нині найголовніше
завдання підприємств галузі — поліпшення їх фінансового стану. Визначальний
чинник платоспроможності тут — стан обігових коштів, які розпорошуються через
постійне зростання дебіторської заборгованості. отже, ефективне викорисгання
коштів — пріоритетний напрямок фінансової діяльності підприємств. Реалізувати
його можна за допомогою стабілізації виробництва. При зменшенні обсягів випуску
продукції ефективність використання обігових коштів неминуче погіршується. Це
зумовлено тим, що обсяги сировини, матеріалів, інших ресурсів і палива
зменшуються швидшими темпами, ніж обсяг випущеної продукції.

5.2 Економічні проблеми галузі.

На ринку
продовольства України продовжує зменшуватися попит у зв'язку з погіршенням
купівельної здатності населення і різко збільшується пропозиція імпортних
продуктів. Тому значна частина вирощеної сільськигоспо-дарської продукції не
знаходить збуту, згодовується худобі або псується а сіпьськогоспо-дарські
підприємства зазнають збитків

Ринок
— це система товарного обороту, де виробництво й переміщення товарів до
спопоживачів. Основними категоріями є попит і пропозиція, які реалізуються
через купівлю-продаж товарів через оптово-роздрібну торгівлю . Саме значення
попиту і пропозиції зумовлює і зміни виробництва, впливає на динаміку цін,
викликає переливання та переміщення ресурсів виробництва між галузями і
регіонами. Попит формується під пливом демографічних якісних і вартісних
факторів, тобто він залежить від кількості населення, розміру його доходів,
якості товарів, реклами тощо. Пропозиція і вартість товарів, поданих до
реалізації залежить від природних, організаційний і технологічних факторів.
Основними сегментами системи пропозиції є: вітчизняне сільськогосподарське
виробництво, імпорт, переробка, зберігання, товарна обробка й пакування
продукції, транспорт і зв'язок. Центральне місце в ринку належить оптовій і
роздрібній торгівлі, ринковій інфраструктурі. Саме ці елементи ринку здійснюють
товарний оборот продуктів.

Нині
Україна переходить від державної (централізованої) до багатоукладної (ринкової)
економіки. Перша грунтувалася на державній формі власності на основні засоби
виробництва. Друга — переважно на трьох формах власності (приватній,
колективній, державній). Модель ринку централізованої економіки
характеризувалася такими особливостями: первинним була пропозиція і вважалося,
що головне — це виробити продукт, а він знайде споживача; регулювався ринок
переважно адміністративними методами через ціновий механізм і планово-цільовий
розподіл ресурсів; господарями ринку були державні чиновники і партійна
номенклатура; інвестиції у сільське господарство здійснювалися без достатнього
врахування економічної ефективності виробництва, мінімізації собівартості,
співвідношення попиту і пропозиції на внутрішньому і зовнішньому ринках. Зовсім
інша модель ринкової економіки. Ринкові відносини повинні формуватися за так
званою збутовою концепцією. Вона виходить із необхідності максимізації доходів
через збут товарів, пріоритетне значення відводиться попиту, «королем» ринку
стає споживач. Підприємства вироблятимуть товари тільки в тому разі, якщо їх
можна вигідно продати. Регулюватимуться ринкові відносини переважно
економічними методами. Оскільки капітал буде перерозподілений по різних формах
власності, то плани і проекти власників капіталу направлятимуть і
регулюватимуть ринкові відносини. Адже хоч би яку частину своїх запасів людина
витратила як капітал, вона завжди чекає, що їй не тільки буде повністю
повернена її сума, а ще й надійде з прибутком. Кожний власник капіталу
намагатиметься максимізу-вати доход шляхом вкладання своїх ресурсів у ті
технологічні процеси, де він очікує найвищий сумарний доход, і ні в якому разі
не буде продовжувати вкладати їх в ті галузі, які більше не забезпечують
отримання прибутку. Однак провідна роль у регулюванні ринкових відносин усе ж
таки має належати державі, яка може це здійснювати через цінову та
кредитно-податкову політику і створення відповідних умов для зміцнення
матеріально-технічної бази господарств, удосконалюючи податкову систему й
систему інших аспектів регулювання ринку таким чином, щоб посилити стимули до
інвестування й прискорення науково-технічного прогресу.

Чому
ж потрібне державне регулювання ринку? Перш за все це треба для ліквідації
суперечностей в інтересах товаровиробників і споживачів. Товаровиробники
заінтересовані в тому, щоб кількість товару, яка надходить на ринок, не
перевищувала справжній попит, тобто щоб можна було виробити якнайменше товару і
продати якнайдорожче. Споживачі, навпаки, заінтересовані в тому, щоб кількість
товару, яка надходить на ринок, перевищувала справжній попит, щоб можна було
купити якнайбільше товару й якнайдешевше. Необхідність державного регулювання
ринку продуктів харчування зумовлюється також порушенням паритету обміну, що
склався між містом і селом. Нині мінова вартість сільськогосподарської
продукції у 1,5—2 рази нижча від мінової вартості промислових товарів.

Потреба
державного регулювання ринку зумовлюється й характером перерозподілу капіталу.
У більшості випадків нині великі цінності наживаються не працею, а приходять до
їх власників ніби самі по собі (завдяки службовому положенню, родинним і
дружнім зв'язкам тощо) і незалежно від яких-небудь х планів. Це
бездіяльнежиття робить людей часто не тільки недосвідченими, але й нездатними
до тієї розумової діяльності, яка необхідна для того, щоб передбачити тих або
інших заходів регулювання их відносин.

Перехід до ринкової
економіки докорінно змінює мету й завдання виробництва. Якщо головною метою
виробництва за часів адміністративно-командної було виконанняння плану, то в
умовах функціонування ринкових відносин — одержання максимального прибутку на
капітал. Основою виробництватва стає пріоритет споживачів ринку. Виробництво
продукції слід оріентувати на ринок — на найповніше задовільнення потреб
споживачів та одержання максимального прибутку. Основними принципами
функціонування цих відносин мають бути: ощадливість, конкуренція, захист
споживачів і товаровиробників

Ощадливість зберігає
й нагромаджує капітал Усе те, що зберігається з одержаного , додається до свого
капіталу. Потім ці збереження витрачаються на розширення виробництва, переробку
продукції чи на розвиток торгівлі, а також створюють можливості і іншим
господарям дати позички під проценти тобто за певну частину прибутку. Отже,
ощадливість приводить у рух додаткову кількість праці, яка створює додаткову
вартість.

Коннкуренція — це
вільне суперництво товароивиробників. Конкуренція спонукає кожного спрямувати
зусилля на підвищення певного рівня виробництва, родючості та ефективності
виробництва, інтенсивлення господарства в інтересах самозахисту та збільшення
прибутку на вкладений капітал. Адже ринкова система — це жорстокий механізм
перерозподілу доходів. Навпілмонополія, яка переважає до цього часу, є великим
ворогом такого господарства. Усі нові джерела доходу: заробітна плата, рента і
прибуток на капітал, завдяки моноополії стають менші, ніж це було б за
конкуренції, зазначав Адам Сміт. Конкуренція вигідна основній масі народу ще й
тому,що сприяє насиченню ринку товарами і примушує продавати їх дешевше.
Формування ринку продовольства відбуватиметься коли в конкурентній боротьбі за «продовольчі
гроші» замовників і споживачів буде впроваджена технологічна дисципліна,
якість, асортимент продукції, тобто технологічну дісцпліну будуть диктувати
замовник і споживач продукції. Побоювання втратити замовника стримуватиме
виробників від обману і стимупюватиме виробництво й надходження до споживачів
високоякісної продукції.

Захист споживачів і
виробників продукції повинен здійснюватися у результаті розробки й реалізації
системи антимонопольних законодавчих актів. Серед останніх вирішальне значення
мають роздержавлення, правовий захист, оборот капіталу, приватизація та
оподаткування прибутків монополістів. Слід надати чинності законодавству, що
регулює питання власності, продажу, оренди й закладання землі, стимулює
розвиток конкуренції, регулює контракти на закупівлю та продаж продуктів,
затверджує необхідні нормативи функціонування ринкових відносин. Захист
сільськогосподарських товаровиробників продукції від імпорту й монополії у
переробці й торгівлі здійснюватиметься як державою, так і через об'єднання
виробників, створення власних переробних і торговельних кооперативів. Захист
споживачів продукції забезпечується також системою контролю за якістю
продукції, встановленням обов'язкових стандартів якості. Спеціалісти-контролери
за два тижні до початку збирання врожаю зобов'язані відбирати на місці
вирощування культур проби продукції для лабораторного аналізу на рівень
забрудненості радіонуклідами, нітратами і пестицидами. Повторному контролю
повинна піддаватися кожна партія продукції безпосередньо при надходженні на
ринок.

Одним із важливих
заходів захисту споживачів є регулювання рівня цін на продукти, яке може
здійснювати держава, нагромаджуючи їх запас і доставляючи потім на ринок при
зростанні попиту.

Перехід до ринкової
економіки можливий за таких умов: свобода підприємництва й торгівлі, свобода
переміщення праці й капіталу від однієї галузі до іншої, наявність різних форм
власності (приватна, колективна, державна) на основні засоби виробництва,
ліквідація земельної і банківської монополії, розширення прав успадкування,
розвиток кооперації (збутової, постачальної, обслуговуючої), використання
найманої праці, пробудження в населення підприємницького мислення й
забезпечення його широкою інформацією, наявність міцної влади, правове
забезпечення виконання договорів і зобов'язань, надійний захист власності.
Останнє зумовлюється тим, що розвиток ринкової економіки неминуче призведе до
розшарування суспільства, появляться не тільки багаті люди, але й велика маса
бідняків. А як відомо, розкіш багача завжди збуджує обурення бідняків, котрі,
гнані нуждою, намагатимуться заволодіти цим багатством. Тому власники великих
цінностей, придбаних працею багатьох років, а можливо й поколінь, можуть спати
спокійно лише тоді, коли їх надійно охороняє держава.

Ринкова економіка —
це не просто велика кількість ізольованих і відокремлених ринків. Вона є туго
сплетеною сіткою цін, де зміни на одному ринку викликають багаточи-сельні й
значні зміни на інших ринках. Особливо великий вплив на формування ринку
продовольства справляє розвиток ринку землі, робочої сили й капіталів.

За останні п'ять
років значно змінилася ситуація на ринку продовольства України — різко
скоротилися справжній попит і пропозиція. При цьому темпи зниження попиту
набагато перевищили зменшення пропозиції. По багатьох продуктах ринок із
дефіцитного став перенасиченим. У нашій країні зникли черги покупців, але
виникли певні труднощі з про-дажею продуктів. Хоч збільшилася їх реалізація на
міських ринках безпосередньо населенню в рахунок оплати праці шляхом бартерних
угод, проте ще значна кількість вирощеної сільськогосподарської продукції не
знаходить збуту, згодовується худобі або псується. Тільки в торговельних
організаціях втрати, наприклад овочів, становлять щорічно 11—13%. У той же час
високими темпами розширюється імпорт продуктів. Це позбавляє наших селян роботи
й засобів до існування. Спад попиту на продукти зумовлений, перш за все,
зниженням реальних доходів населення, а також зростанням розміру податків та
інших необхідних платежів, обмеженістю експортних можливостей
сільськогосподарської продукції. Пропозиція продуктів зменшилася через
скорочення їх вітчизняного виробництва та недоліки в системі маркетингу: мала
заінтересованість працівників в ефективному використанні ресурсів і поліпшенні
стану реалізації продуктів харчування, дуже низька матеріально-технічна база
переробних підприємств і торговельних організацій, недостатньо розвинута
інфраструктура ринку, майже припинила роботу споживча кооперація. У 1995 р.
організаціям споживчої кооперації було продано лише 7,6% усіх реалізованих
овочів і 18,2% фруктів та ягід. Диспропорції попиту і пропозиції продуктів
зумовлені також впровадженням принципів саморегульованого ринку, яке сприяло
розвитку інфляційних процесів і зниженню мінової вартості сільськогосподарської
продукції, зменшило можливість для розширеного відтворення виробництва та
економічного зміцнення господарств, сприяло значному скороченню місткості
внутрішнього ринку через зниження купівельної здатності населення.

На внутрішньому ринку
продовольства України продовжується зростання цін. Проте темпи підвищення їх
істотно різняться по окремих продуктах, зокрема: за період із серпня 1995 р. по
серпень 1996 р. найнижчі вони були на олію, яблука, цибулю, цукор і картоплю, а
найвищі — на хліб і хлібопродукти, молоко, кондитерські вироби. Якщо індекс
паритету цін у державній і кооперативній торгівлі (порівняно із хлібом
пшеничним із борошна І сорту) становив по олії 7,9%, яблуках — 8,9, цибулі —
14,9, цукру — 19,6, картоплі — 20,3%, то по хлібу житньому — 100,8%, молоку —
92, кондитерських виробах — 82—94, м'ясу і м'ясопродуктах — 52—84%. На міських
ринках підвищення цін на продукти харчування відбувається меншими темпами, ніж
у державній і кооперативній торгівлі. У цілому ціни на продукти харчування збільшилися
за вказаний період на 44,7%, а на непродовольчі товари — на 87,6%.

Аналіз еластичності
попиту за доходами показує, що із скороченням своїх доходів споживачі
розширюватимуть купівлю продуктів низької категорії (коефіцієнт еластичності
становить 0,3—0,35) — картоплі, капусти, столових буряків тощо. Тому
виробництво цих продуктів має більші шанси на розширення. А на тваринництво,
садівництво, виноградарство, навпаки, за умов самоухилення держави від
регулювання ринкових відносин чекають застій і скорочення виробництва.

Прогнозоване
насичення внутрішнього ринку продовольством й необхідність виконання експортних
торгових зобов'язань зумовлюють потребу не тільки стабілізувати, а й збільшити
у найближчій перспективі виробництво сільськогосподарської продукції на 5— 10%.
Проте наявність потрібної кількості продукції буде лише першою передумовою для
формування ринку продуктів харчування. Низькі, конкурентоздатні затрати на
виробництво — друга передумова. І нарешті, вирішальне значення матиме постійне
забезпечення високої якості запропонованих на ринку продуктів, розширення їх
асортименту тг поліпшення зовнішнього оформлення товару Щоб подолати негативні
тенденції у роз витку ринку продовольства, слід, насамперед посилити державне
регулювання ринкови; відносин, підвищити ефективність викорис тання ресурсів,
розширити державну допомо гу господарствам. Держава може здійснюва ти
регулювання ринку через цінову й кредит но-податкову політику. Цінова політик.
держави тільки тоді буде ефективною, коп ціни на сільськогосподарську продукцію
за безпечать необхідні темпи розширеного віл творення виробництва, а прибуток
на вкладе ний капітал буде не нижчим, ніж за інших не прямів його використання.
Це є можливим з умов прийняття Закону України про використання мінімальних цін
на сільськогоспода; ську продукцію, надання державних дотацій
сільськогосподарському виробництву, розшірення,
у першу чергу, експортних субсидій і скасування ПДВ. А щодо кредитної політики,
то тепер доцільно видавати безпроцентні кредити на закладання багаторічних
насаджень і догляд за ними до вступу їх в експлуатаційний період, а також у
8—10 разів зменшити існуючі кредитні ставки і в 2—3 рази продовжити строки
повернення кредитних сум. Нинішні надто високі податки та проценти на
позичковий капітал буквально розоряють сільськогосподарські підприємства.

Поліпшити
економічне становище господарств могло б впровадження такого заходу, як
повернення з бюджету суми ПДВ, виплаченої постачальникам за виконані роботи,
надані послуги, придбані матеріальні ресурси, пальне, основні засоби
виробництва й нематеріальні активи.

У
період переходу до ринкової економіки (поряд із розвитком нових,
конкурентоздатних джерел поставок засобів виробництва, а також нових каналів
збуту, зберігання, переробки і розподілу продукції) слід поліпшити державні
поставки, відновити держзамовлення на всі види сільськогосподарської продукції,
розширити інтервенційні заготівлі.

Доцільно
практикувати укладання ф'ючерсних контрактів, пільгове кредитування
сільськогосподарських підприємств, забезпечення зустрічного продажу їм
необхідних ресурсів за пільговими цінами.

Слід
розширити захист вітчизняних товаровиробників, 1 зокрема:

збільшити
митний податок на імпорт продуктів;

скасувати
попередню оплату та податок (акциз на спирт) на експорт продуктів;

увести
граничну торговельну надбавку (не більшу 20%) на вітчизняну
сільськогосподарську продукцію;

створити
сприятливі умови для увезення ресурсів, необхідних для впровадження
прогресивних технологій вирощування й переробки продукції, звільнивши
господарства від сплати митного податку та ПДВ;

реалізувати
комплекс заходів щодо розширення зовнішнього ринку сільськогосподарської
продукції і продуктів її переробки.

Державна
допомога вітчизняним товаровиробникам повинна мати й непрямий характер — це
прийняття законодавчих актів щодо розвитку конкуренції та захисту
товаровиробників і споживачів, забезпечення ринковою І статистичною
інформацією, встановлення і контроль за дотриманням стандартів якості, митний
протекціонізм тощо.

Головним
резервом насичення внутрішнього ринку продуктами й розширення їх експорту є
поліпшення використання наявних ресурсів господарств і біокліматичного
потенціалу України завдяки впровадженню інтенсивних ресурсозберігаючих
технологій, поглибленню спеціалізації виробництва, удосконаленню розміщення
культур, поліпшенню структури посівних площ, розширенню переробки і зберігання
продукції в місцях її вирощування, а також у результаті перебудови структури
виробництва на ресурсоекономний, особливо енергоекономний тип відтворення.

Розвиток
ринку продовольства залежить не тільки від підвищення ефективності
сільськогосподарського виробництва та вдосконалення системи маркетингу, а й ще
більшою мірою від добробуту і багатства самих працівників села. Чим біднішими
вони стають, тим менше вони виробляють продукції, а це, у свою чергу, посилює
бідність, призводить до того, що населення постачається переважно не за рахунок
місцевого виробництва, а зовнішнього ринку. Особливо велике зубожіння селян
спостерігається після «лібералізації» цін за умов функціонування в країні
нерегульованого ринку. Основні причини погіршення життя народу України — це
високі податки на предмети першої необхідності (податок на добавлену вартість),
спад виробництва, збільшення непрацюючих людей, самоухилення держави від
регулювання ринку, переливання державного капіталу України у приватний капітал
зарубіжних країн, низький рівень заробітної плати, який нині не забезпечує
навіть простого відтворення робочої сили, несвоєчасна виплата заробітної плати
та відпустки без оплати. Існуючі затримки з виплатою заробітної плати, за
нашими підрахунками, знижують купівельну здатність населення на 25—30%. Ще
більшими темпами відбувається процес зубожіння міського населення. Останнє
змушує його в боротьбі за виживання тимчасово займатися вирощува-ням картоплі
та овочів на невеликих ділянках (громадські городи), розміщених на значній
відстані від міста. Це виробництво грунтується переважно на ручній праці і
ведеться у більшості випадків із порушенням агротехнічних вимог, а тому
неефективне, продукція неконкурентоздатна. Така організація виробництва цих
продуктів спричиняє марнотратство земельних і трудових ресурсів.

Таким
чином, стратегія формування ринку продовольства повинна грунтуватися на
врахуванні купівельної здатності населення, на можливостях зміцнення
вітчизняного сільськогосподарського виробництва, розвитку системи маркетингу,
всебічне стимулювання експорту та обмеження імпорту продуктів, розширення
державного регулювання ринкових відносин.

5.3 Екологічні проблеми.

Поруч із вище
перерахованими проблемами харчової промисловості важливе місце посідає
екологічні проблеми. Ця проблема має дві сторони:

по-перше підприємства харчової
промисловості утворюють складну екологічну ситуацію, тому що вони знаходяться,
як праило, та мають низькі ступені захисту, перероробки, очистки стічних вод,
шкідливих викидів у повітря (харчова промисловість потребує великої кількості
тепла для переробки);

 та з другого боку від харчової промисловості чекають високоякісних
екологічночистих продуктів, для виготовлення яких потрібна екологічночиста
сировина – що є великою проблемою для вітчизняного сільскогосподарського
виробництва.

Тож виходить, що по-перше
підприємства створюють важку екологічну ситуацію викидами шкідливих речовин у
повітря, а також забруднена шкідливими речовинами вода попадає на поля та для
зрошення і розчинені у ній речовини нагромаджуються у почві.

Тому необхідне створення
досконалої досконалих систм екологічного захисту є не тільки екологічною, але й
економічною необхідністю тому що без створення надійних систем екологічних
систем захисту виробництва продуктів харчової промисловості неможливе
вирощування екологічно чистої сировини для виробництва продуктівхарчової
промисловості. Ми маємо замкнуте коло, вирватися з якого можливе лише через
створення надійних екологіних систем захуисту від шкідливих викидів у повітря
та очищення стічних вод.

Висновок

Проте, незважаючи на складну
фінансову ситуацію, на багатьох підприємствах ведуть реконструкцію й технічне
переоснащення виробництва, впроваджують нові вид високоякісної продукції в
сучасній упаковці. Торік після реконструкції на Немирівському молокозаводі став до ладу
сироробний цех, на Гніванському — встановлено технологічну лінію виготовлення
йогурту з фруктовими наповнювачами; на Шосткинському молокозаводі введені в дію
обладнання для виробництва йогурту, майонезе згущеного молока з цукром, на
Сумському — морозива вафельних стаканчиках. Технічне переоснащення Одеського
дріжджового заводу дало змогу збільшити випуск хлібопекарських дріжджів на 10
%.

У харчовій
промисловості завершується процес ре формування форм власності. Станом на 1
січня 1998 року в системі Мінагропрому повністю приватизована олійножирова,
миловарна, тютюнова, кондитерська, пивобезалкогольна, молочноконсервна,
парфумерно-косметична, макаронна галузі, зернопереробні підприємства (без
хлібоприймальної діяльності), підприємства корпорації - "Дитяче
харчування". Змінили також форму власності 98 % підприємств молочної
галузі, 93 -цукрової та 86 % бурякорадгоспів, 88 — м'ясної галузі 78% підприємств
Держкомрибгоспу.

Формування соціальне
орієнтованої економіки вимагає вирішення стратегічного завдання — створення в
Україні потужної харчової індустрії для забезпечення нормальної життєдіяльності
населення, відновлення й збереження його здоров'я, вдосконалення
сільськогосподарського виробництва, соціальної переорієнтації базових галузей
промисловості країни, наповнення фінансами державного бюджету. Виходячи з
цього, розвитої харчової промисловості має бути пріоритетним напрямком
економічної політики держави. Необхідні зорієнтувати цю галузь на одержання
кінцевого результату діяльності всього АПК, щоб забезпечити значне підвищення
його ефективності, стане на дійним джерелом поповнення державного бюджету і
значних валютних надходжень.

Для стабілізації
становища в ряді галузей харчове промисловості необхідно:

оновити
матеріально-технічну базу, модернізувати виробництво, збільшити обсяги випуску
конкурентоспроможної продукції й розширити її асортимент, активізувати роботу
щодо залучення іноземних інвестиції та кредитів;

забезпечити
пріоритетність розвитку галузей здійсненням державної фінансово-кредитної
підтримки підприємств за рахунок розширення видів їх кредитування, а також
відновлення практики передбачення в державному бюджеті коштів для кредитування
міжсезонних

витрат підприємств
цукрової, олійножирової, плодоовочеконсервної, виноробної та інших галузей;

продовжувати
протекціоністську політику щодо вітчизняного товаровиробника;

створити оптові ринки
продовольчих товарів, розширити мережу фірмової торгівлі, а отже, зменшив
кількість посередників при реалізації продукції, завдяки чому буде знижено ціни
й збільшено обсяги її продажу;

запровадити
регулювання ринків зерна, цукру, олії алкогольних напоїв;

відновити традиційні
й освоїти нові зовнішні ринку збуту, зокрема, створити за кордоном постійно
діючі представництва окремих галузей, підприємств, регіонів;

активізувати роботу
щодо створення інтегрованих структур, до складу яких повинні увійти переробні і
сільськогосподарські підприємства, фірмові магазини організації з
матеріально-технічного забезпечення й збуту продукції.

Список литературы

Антонюк П.О. Збереження
експортного продовольчого потенціалу України // Економіка АПК, 2002, № с 110-113

Розміщення
продуктивних сил України: Підручник. За ред. Є. П. Качана.—К.: 1997. с 178-191

Гончаров Ю.В. Промислова політика
України. Проблеми і перспективи К.: Наукова думка, 1999. – c 276

Шпичак О.М.
Економічні проблеми АПК України в умовах формування ринкових відносин // Вісник
аграрної науки. — 1997. — №9 с 50-63.