Українське телебачення в 1991-2000 роках: Становлення,
функціонування, правова база
Реферат з дисципліни “Основи тележурналістики” cтудента гр. ЗЖ-98-1 Довженка Отара
Міністерство освіти та науки України
Дніпропетровський національний університет
Факультет систем і засобів масової комунікації
Дніпропетровськ, 2001
Традиції телебачення в Україні.
Телебачення в незалежній Україні не виникло
на пустому місці: воно мало більш ніж п'ятдесятирічну історію, багаті традиції та висококласні кадри. Саме це
допомогло українському телебаченню поступово досягти, незважаючи на економічну
та політичну кризу, доволі високого рівня і не втратити аудиторію.
Одним з перших учених, що досліджували практичне застосування
телевізії, був українець Борис Грабовський,
який, щоправда, працював за межами України. У 1928 році він вперше у
світі сконструював повністю електронну систему телебачення і продемонстрував на
ній передачу рухомого зображення. Проте
згодом відкриття Грабовського було відсунуте на задній план винаходами інших
вчених, зокрема американських та
німецьких.
1 лютого 1939 року відбулася перша
телетрансляція в Києві, зі студії,
спеціально обладнаної в Будинку Українського радіо. Аудиторія цих перших
трансляцій складалася з декількох десятків власників телеприймачів, що мешкали
в столиці України; передавалися, як правило, концерти оперної та естрадної
музики. Про телетрансляції
повідомлялося в місцевих друкованих органах комуністичної партії, і тривали вони аж до початку
німецько-радянської війни 22 червня 1941 року. Після війни розвиток телебачення
в Україні уповільнився.
Тільки в 1949 році на Хрещатику,26 почалося
будівництво першого українського телецентру. Наприкінці 1951 року звідси
почалися перші телетрансляції, переважно прямі передачі концертів оперних
артистів. Першим директором українського телебачення стала Н.Серапіонова.
Протягом наступних 15 років телецентри
відкривалися послідовно у Харкові, Донецьку,
Одесі, Львові, Дніпропетровську, Луганську, Сімферополі, Запоріжжі,
Херсоні, Миколаєві, Сумах, Чернівцях, Кіровограді та Ужгороді. Телебачення, яке
зараз є всепланетарним явищем, у той час було суто регіональним, місцевим,
прив'язаним до студій.
З 1954 року у Києві з'явився пересувний
телецентр, який виїжджав для репортажів з місць надзвичайних подій. Тоді ж
телеефір почали заповнювати кінофільми, а з 1956 року в Києві знімалися і
телефільми.
20 січня 1965 року вперше в ефір вийшла
загальнореспубліканська телепрограма України – “УТ”. Першу програму підготовила
Харківська студія телебачення. Уже в цьому 1965 році обсяг мовлення УТ становив
понад 200 годин. У наступні 5 років тривав поступовий перехід від разових
виходів обласних студій з передачами на УТ до створення
загальнореспубліканських циклів та рубрик, проведення спільних екранних акцій.
В 1969 році вийшла в ефір перша кольорова програма УТ.
До 1972 року усі телетрансляції відбувалися
на одному каналі; з 6 березня 1972 року УТ було відокремлене від ЦТ і почало
виходити на окремому каналі.
Якісно новий етап в історії українського
телебачення розпочався після Чорнобильської аварії 26 квітня 1986 року. Після
катастрофи УТ було заборонено транслювати будь-які телесюжети, що могли б
свідчити про важкі наслідки аварії. Творчій групі з 2 телеоператорів, що
вирушила 2 травня до Чорнобиля, було заборонено знімати. Політбюро ЦК КПРС
видало таємне розпорядження про спеціальну підготовку репортажів, що свідчили б
про нормальну життєдіяльність району, де відбулася аварія. Перший відеорепортаж
безпосередньо з зони аварії потрапив до інформаційної програми “Актуальна камера”
УТ тільки 12 травня. Зусиллями героїчних працівників київського телебачення
правда про Чорнобиль стала доступною для всіх телеглядачів України. Протягом
1986-88 років творчою групою з телестудії “Укртелефільм” було створено трилогію
“Чорнобиль:два кольори часу”, що увійшов в історію як один з найкращих
українських телефільмів.
Тим часом на українському телебаченні
відбувалися процеси, що відповідали загальній демократизації, відновленню
свободи слова та гласності в СРСР. Першими програмами, що вловили цю течію,
були програми “Молодіжної студії “Гарт”. Однією з найяскравіших програм став
літературно-мистецький відеоканал “Плеяда”,
організатором якого була коментатор Людмила Лисенко. Ця програма активно сприяла національному
відродженню, торувала шлях до незалежності
нашої держави.
Наприкінці 80-х років добре прижилася на
Українському телебаченні форма відеоканалу. До неї належали інформаційні
програми “Ранкова мозаїка”, “Вечірній вісник”, “Будьте з нами”,
громадсько-політичні випуски “Творче об'єднання “Громада” представляє. . . “ ,
телеканал “Право”, літературно-художня
студія “Основа”, науково-популярна
програма “Свічадо”, дитяча “Канал “Д””,
кінематографічна “Чарівний промінь” тощо. Одні з цих програм адресувалися всім,
інші – певній аудиторії (молодіжній,
дитячій), треті призначалися глядачам за інтересами.
Друга половина 80-х років ознаменувалася на
телебаченні принципово новою формою спілкування – телевізійними мостами. Перший
український телеміст “Київ-Братислава” було влаштовано в 1986 році, йому передував договір про творчу співпрацю
між Українським та Словацьким телебаченням. Протягом наступних двох років було
проведено більше двадцяти таких телемостів.
Коли
15 травня 1990 року розпочала роботу перша сесія Верховної ради України
ХІІ скликання, було вирішено повністю у
відеозапису передавати на І програмі УТ засідання починаючи з 18 години. Такий порядок висвітлення сесій парламенту
тривав 4 роки.
Під час загострення політичної ситуації в
1990-91 роках телебачення стало рупором політичних сил, які часто намагалися
незаконно скористатися ним для пропаганди своїх ідей. Перед будинком
Держтелерадіо на Хрещатику часто збиралися мітинги, влаштовувалися страйки та голодування. Так Українське телебачення
поступово стало заручником політичних пристрастей, які вирували у суспільстві. Щоб якось послабити тиск на УТ з боку
різних політичних сил, а
найголовніше, щоб вивести керівництво
Держтелерадіо з-під щільної опіки Верховної Ради, Кабінет Міністрів 8 серпня 1991 року прийняв постанову “Про перетворення
Держтелерадіо в Державну телерадіомовну компанію України
(Укртелерадіокомпанію)”. Тепер уся
влада була зосереджена в руках президента телерадіокомпанії, колегіальність
управління була скасована. Так була
здійснена чергова реорганізація системи телебачення та радіомовлення
України, що у значній мірі сприяла тій
кризі ефірних ЗМІ, що загострилася на
початку 90-х років. Поза тим, ще до здобуття Україною незалежності
українське телебачення стало окремою, незалежною від вказівок з Москви системою.
Телебачення в період становлення української незалежності.
19 серпня 1991 року, в день перевороту Державного Комітету
Надзвичайного Стану в Москві, на українському телебаченні повинне було
відбутися планове профілактичне відключення технічних засобів. Проте
телебачення з самого ранку працювало,
транслюючи, як і всі інші
канали, програми ЦТ. Всі телеканали
були здубльовані з ЦТ аби передавати розпорядження ДКНС. О 14:00 керівництво УТ
відключило канал Українського телебачення від І програми ЦТ, а о 16 годині в прямому ефірі з Київської
телестудії до народу звернувся Голова ВР України Кравчук, повідомивши, що режим надзвичайного стану на території
республіки не вводиться. У першому випуску “Новин” УТ о 17 годині матеріалів на
підтримку путчистів не було. Так само і
в подальших випусках були тільки матеріали,
що непрямо засуджували дії ДКНС.
24 серпня 1991 року позачергова сесія
парламенту України транслювалася безперервно в прямому ефірі з 10 години ранку
до 21 години вечора: в той день приймали “Акт про проголошення незалежності
України”. За кілька днів було
опубліковане “Звернення до телеглядачів та радіослухачів”, в якому говорилося:
“Державна телерадіомовна компанія України...
заявляє: про свою незалежність від будь-яких союзних органів телебачення і
радіо; про повну підтримку парламентських та державних органів, політичних сил, що відстоюють суверенність України і створення самостійної
демократичної держави України.”
Одразу ж після серпневих подій звільнено з
посад кілька керівних працівників УТ.
27 серпня були ліквідовані головні Дирекції приграм УТ. Партнерство та
взаємодію між програмними службами та профільними головними редакціями мали
здійснювати створені натомість Головна редакція телевізійних програм і випуску
і відповідна служба на радіо.
Відповідальність за достовірність змісту та художню якість передач
повністю покладалася на їх творців. Безперечно, це рішення Президента Укртелерадіокомпанії М. Охмакевича було
помилковим. Складний технологічний процес підготовки передач та видачі їх в
ефір був позбавлений штабу. Побачивши
ускладнення, які воно за собою
принесло, він сприяв створенню 1 січня 1992 року Генеральної дирекції програм УТ. Але при цьому цілий ряд
його функцій не були визначені, що
поглиблювало кризу УТ.
Проте ця криза не була помітною на фоні
політичної ейфорії, яка панувала в
суспільстві. Одразу після проголошення
незалежності екран УТ заповнили численні “застольні бесіди”, малохудожні політизовані “круглі столи”
, нескінченні прес-конференції та
брифінги. Починається і
малоконтрольоване засилля реклами. Активна позиція українського телебачення
сприяла підтвердженню під час референдуму 1 грудня 1991 року “Акту незалежності
України”.
Після референдуму почала втілюватися в життя
постанова Кабміну України про впровадження в Укртелерадіокомпанії контрактної
форми прийому на роботу керівників,
творчих працівників,
спеціалістів та висококваліфікованих службовців. У лютому всі майже 9 000 працівників системи
державного телебачення і радіо були звільнені,
а потім із кожним індивідуально укладався контракт на роботу в компанії
строком від 1 до 3 років. Водночас були здійснені і деякі структурні зміни на
УТ. До десяти існуючих головних
редакції Генеральної дирекції програм УТ додалося ще 4. Одночасно над головними
редакціями було створено ще одну ланку – у вигляді творчих об'єднань:
“Громада”, “Культура”, “Наука”, “Молодість”. Через це суттєво зросла
чисельність кадрів, проте приріст обсягів мовлення УТ був неістотний. Водночас через відставання зарплатні і
особливо авторських гонорарів від темпів інфляції телевізійники були просто
незацікавлені в творчій роботі.
Боротьба за другий канал українського ТБ.
На 1992 рік перепадає чергова спроба
створення другої програми Українського телебачення. У лютому, одночасно з вищеназваними
структурними змінами в генеральній дирекції програм УТ-1, було створено керівництво
“Творчо-виробничого об'єднання другої програми Українського телебачення”, основою формування якої мала стати студія
“Укртелефільм” з її творчим і технічним потенціалом. Проте кадри студії не були готові до освоєння телевізійного
ремесла. Набрані ж додаткові
співробітники в більшості мали слабке уявлення про технологію підготовки телепередач. Крім того,
не вдалося розробити оригінальну концепцію програми УТ-2. Її структурні
підрозділи дублювали чи тематичні головні редакції УТ-1, чи знімальні структури студії
“Укртелефільм”. Безперспективною була ставка на технологічну базу
“Укртелефільму” як виробничу основу для формування УТ-2. Через рік від цієї
ідеї відмовилися.
Тим часом у вересні 1992 року з'явилося
УТ-3, директором якого став М.
Білоус. Це був суто творчий
підрозділ, сформований при Головному
технічному центрі УТ. Безпосередньо
передачі готувалися не за рахунок державних асигнувань, а за залучені кошти – спонсорські, надходження від реклами, а також програм сторонніх виробників
(комерційних телекомпаній). Головною особливістю УТ-3 став специфічний екранний
імідж програми. Це досягалося перш за все наскрізним веденням усієї програми
телевечора одним модератором. На
відміну від традиційних радянських дикторів,
ведучі УТ-3 самі готували свої екранні “прокладки”, багато імпровізували. Інша особливість цього
каналу – високий темпоритм ходу самої програми. Якщо по УТ-1 з 19:00 до 24:00 транслювалося, як правило,
7-8 передач, то по УТ-3 – майже
вдвічі більше. Кожен випуск, окрім художніх фільмів, займав 20-30 хвилин. Такий же високий і внутрішній динамізм
більшості передач. Тому в структуру програми УТ-3 органічно вписалися випуски
новин CNN. Канал задумувався як своєрідне “Вікно у світ” – на противагу УТ-1, що традиційно переважну частину свого
ефірного часу віддавало власній продукції. Практично всі передачі УТ-3
створювалися недержавними телекомпаніями (“ЮТАР”, “Мегапол”, “7 канал”, “Гравіс”,
“ТБ Табачук”, “УНІАН” тощо). УТ-2 та УТ-3 мусили ділити канал з Російським
телебаченням, яке вдвічі переважало їх
за ефірним часом.
Таким чином,
на початку 90-х років у телевізійному просторі України склалося таке
становище: на її території розповсюджувалися російські телепрограми “Останікно”
(повністю), “Російський канал” (до 60%),
2/3 так званої “Освітньої програми”,
яким протистояли УТ-1 обсягом 15 годин середньодобово, УТ-2 та УТ-3. Перевага склалася на користь
російських телепрограм, які успадкували
технічну базу колишнього всесоюзного телебачення.
Комерціалізація телебачення в Україні.
Проект положення “Про Державну телерадіомовну компанію України”
було розроблено у 1992 році. Згідно з
ним, Укртелерадіокомпанія мала бути
загальнодержавною організацією, до
складу якої повинні входити республіканські підрозділи та підрозділи
телебачення та радіомовлення в областях (містах), що здійснюють теле- та
радіомовлення на території України та за її межами. Виконуючи ці завдання,
компанія веде творчо-виробничу,
господарську та комерційну діяльність,
має переважне право на використання теле- та радіомережі на всій
території України, може мати власні
телерадіокомунікаційні засоби.
Укртелерадіокомпанія мала визначати зміст, обсяг і порядок розповсюдження республіканських, міських і обласних державних
радіопрограм, що входять до її
структури і складають єдину систему телерадіомовлення України. Її фінансування повинне здійснюватися за
рахунок державного бюджету і коштів від комерційної діяльності та спонсорства.
З'являється ідея ретрансляції супутникових
телеканалів з-за кордону. Для цього
слід було подолати ряд перешкод: відсутність якісної технічної бази для
масового прийому та поширення зарубіжних телепрограм; неправомірний прийом та
розповсюдження сигналів більшістю комерційних телекомпаній України; відсутність
синхронних перекладів українською мовою більшості програм зарубіжних
телестанцій за умов мовної неготовності значної частини нашого населення
сприймати їх в оригіналі.
До певної міри подолати ці бар'єри вдалося
лише ICTV (International Commercial Television) –
телекомпанії, заснованій у грудні 1991
року концерном РРТ та американською корпорацією “Storyfirst Communications”. Оснащений сучасною апаратурою АСК ICTV давав можливість приймати з супутників програми багатьох телекомпаній
світу. Але це не механічна ретрансляція, а осмислена вибудова своєї програми з багатьох компонентів. Правда,
на виробництво власної продукції телекомпанія у перші роки вийти так і
не змогла. Одначе вона заявила про намір розповсюдити свій вплив на територію
всієї України. Згодом ICTV стала четвертою загальнонаціональною телемережею в України. Нове обличчя каналу почало формуватися у
1998 році з приходом до керівництва компанією Ю. Плаксюка.
Україна планувала запуск власного
восьмиканального супутника з метою відкриття українського супутникового
телебачення, проте це так і не було
здійснено. А першою прорив до
космічного мовлення здійснила телекомпанія “ТОНІС” – найстарша в країнах СНД
недержавна телекомпанія, заснована у
1988 році в Миколаєві. Отримавши
спеціальний дозвіл уряду, “ТОНІС “через орендований супутниковий ствол 16
грудня 1994 року почав мовлення на Європу,
Північну Африку та Близький Схід.
Становлення незалежної української держави
збіглося у часі з періодом виникнення комерційних (недержавних)
телекомпаній. Вже на початок 1994 року
офіційні свідоцтва на право вести мовлення одержали майже тисяча компаній,
студій, редакцій, програм ТБ та
радіомовлення, що не входили до системи
Укртелерадіокомпанії, в тому числі
більше 400 телекомпаній. З них 284 не вели мовлення.
Зарубіжна відеопродукція, використовувана абсолютною більшістю
“альтернативних” телестудій , є основою
їхнього екранного благополуччя. Підхід
переважної більшості недержавних засобів ТБ до використання наданого їм
ефірного часу є досить одноманітним: в основному прокат закордонної
відеопродукції, часто сумнівної
технічної та художньої якості.
Функції координатора творчих і технічних
зусиль недержавних телекомпаній прагне взяти на себе громадська організація
“Українська телевізійна спілка”,
утворена наприкінці 1991 року.
Вона об'єднала близько 50 колективних членів. Основну свою увагу керівництво Спілки зосередило на проблемі
розбудови телеінформаційного простору в Україні.
Введення у дію 22 лютого 1994 року Закону
України “Про телебачення і радіомовлення” поставило на порядок денний питання
про одержання усіма компаніями ліцензій на право телерадіомовлення. З обранням 15 грудня 1994 року складу
Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення та затвердженням тоді ж
парламентом Тимчасового Положення про цей позавідомчий орган відкрився реальний
шлях до наведення порядку у телерадіоінформаційному просторі держави.
Реформування Укртелерадіокомпанії.
Після перемоги Л.Кучми на виборах 1994 року
стало зрозуміло, що керівник УТРК
М.Охмакевич, що очолював УТ протягом 15
років, неспроможний в сучасних умовах впоратися зі своїми обов'язками. Наприкінці серпня 1994 року новим
президентом компанії було призначено О.Савенка. Ще перед тим першим віце-президентом компанії Зиновієм Куликом
почалася розробка принципово нової структури державного телебачення
України.
В перші дні 1995 року з'явився Указ
Президента України “Про вдосконалення системи управління державним телебаченням
і радіомовленням України”. Згідно з
ним, був утворений Державний комітет
телебачення і радіомовлення України (Держтелерадіо), Головою його призначений
Зиновій Кулик. Кабінет Міністрів України був зобов'язаний утворити Національну
телекомпанію Україну, державну
телерадіокомпанію “Крим”, Київську та
Севастопольську державні регіональні телерадіокомпанії та обласні державні
телерадіокомпанії – всі підпорядковані
Держтелерадіо України.
Отже,
на місці безправних дирекцій програм ТБ створювалася Національна
телекомпанія України як юридична особа.
Вперше з'явилася можливість на засадах повної самостійності організувати
центральне телевізійне мовлення.
Національна телекомпанія має право вести мовлення на двох телевізійних
каналах на територію всієї держави. Концерт радіозв'язку, радіомовлення та телебачення (РРТ) був
переданий зі складу Міністерства зв'язку до Держтелерадіо України.
Усе це було здійснено з метою вийти на
параметри сучасних творчо-виробничих відносин.
Монополізм окремих редакцій та груп на місце в ефірі мав поступитися
місцем справжній здоровій конкурентній боротьбі за право виходу на
загальнонаціональний телеефір. Крім
того, у 1994 році уряд зміг фінансувати
діяльність УТ на 60% від потреб, тобто
перед колективами телекомпаній постало реальне завдання: навчитися заробляти
гроші на свої потреби.
Перше півріччя 1995 року стало періодом
напруженої праці по реорганізації системи державного телебачення. Із створенням НТКУ вималювалися за обсягами
два повноцінні канали: УТ-1 - 18,7 годин середньодобового мовлення, УТ-2 – 16 годин. Було створено дирекції каналів: першого на чолі з
М.Білоусом, другого з І.Сторожуком.
Наступним кроком розбудови Національного телебачення України стала розробка
нових концептуальних засад Українського телебачення та введення з 3 вересня
1995 року нових сіток мовлення на каналах УТ-1 та УТ-2. Відбулася
структуризація каналів УТ за чіткішим окресленням їх функціональних засад. Так,
Перший канал – це інформаційний,
громадсько-політичний,
розважально-спортивний, Другий канал переважно культурологічно-освітній.
Внаслідок річної діяльності НТКУ вперше після
розпаду СРСР була збудована принципово нова система державного телебачення
України. У тісній співпраці з Держтелерадіо НТКУ вдалося кардинально змінити
пропорції телерадіоінформаційного простору України на користь національних
інтересів. Українське телебачення
перестало бути додатком до “Центрального”,
а стало цілком самостійною суверенною телесистемою.
У вересні 1995 року бурхливі дебати викликав
наказ Зиновія Кулика про перехід УТ-2 на 3-й канал, який до того займала
телекомпанія “Громадське російське телебачення”.
З середини 1995 року Національна рада почала
видачу ліцензій телерадіокомпаніям. Першою отримала ліцензію Національна
радіокомпанія, а ось з НТКУ виникли
проблеми. Відновлення видання ліцензій
сталося аж 19 вересня 1996 року, до того ж відбувалося розслідування та дебати
щодо правомірності існування НТКУ.
Формування телепростору України другої
половини 90-х.
На початку 1997 року у телевізійному
інформаційному просторі склалася принципово нова ситуація: на
загальнонаціональних каналах господарями стали три не залежні один від одного
мовники. З'явилися реальні умови для конкуренції потужних телекомпаній, їх творчого співзмагання. Одразу ж почалася рейтингова боротьба за
глядача. Поступово вперед вийшов
“Інтер”, за ним з невеликим
відставанням “Студія 1+1”. На жаль,
Національна телекомпанія, яку в листопаді 1996-го очолив В. Лешик, через непродуману програмну політику здала
завойовані програмні позиції.
Поштовхом для створення каналу “Інтер” стала
доля в Україні колишнього першого каналу ЦТ. Правомірність існування каналу
“Останкіно” (ГРТ) в правовому телевізійному полі нашої держави була доволі
сумнівна. За законом “Про телебачення і
радіомовлення” будь-які іноземні телекомпанії не мають права вести мовлення на
території України. Проте і в 1994, і в
1995 році російське телебачення займало найпотужніший в Україні телеканал. У
1995 році народився проект спільного мовлення. Відповідно до закону, ГРТ отримало 29% акцій спільного телеканалу
і стільки ж відсотків бере участь у прибутках,
створюючи програмний продукт. У
Києві була відкрита організаційно-творча структура і здійснюється верстка
програми. “Інтер” далеко не є механічним
ретранслятором найкращих програм ГРТ: навіть програма “Время” транслюється на
ньому не зовсім адекватно московській версії.
Український програмний продукт у перший стартовий рік “Інтера” був
представлений в його ефірі перш за все інформаційними програмами як власного
виробництва (Інтерновини), так і
вироблюваними однією з кращих в Україні телевізійною інформаційною агенцією
“Вікна”. Це “Уїк-енд”, “Спорт-тайм”,
“Вітражі”, “Мелорама”, “Подробиці” тощо.
Одначе Інтер – це в широкому розумінні слова міжнародний канал. Він поєднує не лише російські (ГРТ) передачі
з програмами власного виробництва та продуктом кращих українських
телевиробників, а й залучає у свій ефір апробовані програми європейських і
світових компаній. О. Зінченко, президент “Інтера”, здобув великий авторитет і
в 1998 році був обраний народним депутатом Верховної Ради України.
Творцем телекомпанії “1+1” був Олександр
Роднянський,
кінематографіст-документаліст.
Студія “1+1” була створена ним восени 1995 року: 3 вересня на першому
каналі Національного телебачення відбувся перший ефір; спершу студія
спеціалізувалася переважно на кінопоказі. У жовтні 1995 року було укладено
контракт з кіностудією Довженка на придбання прав показу по телебаченню 63
фільмів. Цим створено прецедент
реальної оцінки, вираженої у
конкретному грошовому еквіваленті,
тобто “національного надбання”, яким безконтрольно користувалися до того
різні телекомпанії України. З тих пір
“1+1” безперечно дотримується правил ліцензійної чистоти демонстрованої нею
продукції. До вересня 1996 року обсяг мовлення “1+1” сягав майже половини всієї
програми УТ-1. Поряд з кінопоказом почалося виробництво власних програм. 11 листопада 1996 року Нацрада з питань
телебачення та радіомовлення видала телекомпанії ліцензію на мовлення обсягом 9
годин щодобово по телевізійній мережі другого каналу.
З 1 січня 1997 року “Студія 1+1” переходить з
УТ-1 на УТ-2 у якості самостійного мовника.
Створена телевізійна служба новин (“ТСН”) , у сітці мовлення з'являється
ряд нових авторських програм: “Табу”, “Пісня року”, “Бомба”, “Про спорт”,
“Проти ночі” тощо. Імідж телекомпанії
пов'язаний з трансляцією найпопулярніших закордонних та вітчизняних
телесеріалів та найякіснішої кінопродукції.
Оплата “Інтером” та “1+1” своєї частки
мовлення складала 40% прибутків концерну РРТ,
що почасти утримувало його від розорення.
Тим часом по всій країні сформувалися
регіональні системи телебачення, що
також засновувалися на конкуренції декількох або багатьох телекомпаній, що,
як правило, далеко випереджували державні ТК. Найбільша кількість об'єктів телебачення і радіомовлення
розташована в Києві (120), Одеській
(76), Донецькій (59) областях, 10 областей мають від 20 до 50 об'єктів телерадіомовлення.
Програми комерційних телерадіокомпаній сумарно за обсягами мовлення у кілька
разів перевищували обсяги мовлення державного телебачення і радіо.
Практично неконтрольованою через відсутність
нормативної бази виявилася наприкінці 90-х років в Укрїні система кабельного
телебачення: характер її діяльності майже підпільний. Згідно з чинним законодавством порядок її діяльності мала
визначати Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, чого насправді не відбувалося.
Складною була ситуація у телерадіопросторі
Криму: кримчанам активно пропонували програми ГРТ, РТР, НТВ, комерційної студії “Чорноморська”, і на
одну годину загальнодержавного та місцевого державного телевізійного мовлення
припадало майже дві з половиною години зарубіжного. Велося воно державними технічними засобами, значною мірою – за державний рахунок.
Наприкінці 1996 року створено Телевізійну
Академію України, членів якої було
обрано на Першому Всеукраїнському Конгресі національних виробників телевізійної
продукції в Україні. В Конгресі взяло участь більше 85% зареєстрованих
телекомпаній. Кожному з 241
представників було запропоновано проголосувати за 17 з 55 відомих в
телевізійному світі діячів. Серед
членів Академії – Ада Роговцева,
Олександр Роднянський, Тетяна
Цимбал, Богдан Ступка, Роман
Балаян, Богдан Бенюк, Зиновій Кулик. Президентом ТАУ було обрано Олександра Роднянського. Головним завданням ТАУ є проведення
Всеукраїнського конкурсу телепрограм “Золота ера”. На перший конкурс було представлено 452 програми у 12 номінаціях.
Законодавчі та суспільні процеси у сфері телерадіомовлення в
1998-99 роках.
Основним питанням, яке належало вирішити законодавчій владі України у сфері
телерадіомовлення, було питання
Національної ради телебачення та радіомовлення. Ані згоди між членами ради, ані
її узгодженої унормованої роботи досягти за роки її існування не вдалося.
Тим часом система телерадіопростору України
оформилася: на трьох загальнонаціональних каналах працюють три незалежні
телеструктури – Національна телекомпанія, “Студія 1+1” та “Інтер”, конкуренція між якими сприяє урізноманітненню
програм, позитивно служить інтересам
глядачів. До них наближається ICTV (реформоване у
2000 році), спостерігається відчутне
творче зростання та поширення майже на всю Україну телекомпанії “СТБ”. Свій
мікроклімат у місцевому телеефірі створюють сотні телерадіоорганізацій – від
обласних то селищних.
4 лютого у Верховній Раді Голова Нацради
В.Петренко виступив із програмою її діяльності, викладеною в три етапи: внутрішнє організаційне становлення, здійснення державної політики ліцензування
телерадіомовлення та створення цілісної структури телебачення і радіомовлення
України та посилення впливу Нацради на формування якісного програмного
наповнення телерадіопростору, контроль
за дотриманням ТРК законодавства,
сприяння включенню вітчизняних аудіовізуальних ЗМІ до світового
інформаційного простору та переходу до європейських стандартів. Перші два етапи Петренко вважав практично
пройденими.
Велися дебати з приводу переважання
зарубіжного продукту в ефірах українських ТК. Щоденний аналіз програм вітчизняних
телекомпаній засвідчує, що значна
частка їх ефіру зайнята відеопродуктом зарубіжного виробництва. Лише
Національна телевізійна та радіомовна компанії, ряд обласних ДТРК, окремі
комерційні ТК (“1+1”, “ТЕТ”, “СТБ” тощо) приділяють увагу виробництву власного
телепродукту. Багато ж інших не дотягують до 50-відсоткової планки, і часто за рахунок трансляції
концертів, заходів та презентацій.
Законом “Про кінематографію” було встановлено квоту демонстрування національних
фільмів, що становить не менше 30%
національного екранного часу.
Використання телебачення і радіомовлення у
виборчих кампаніях – питання, яке чи не
найприскіпливіше розглядається законодавством нашої країни. У демократичному суспільстві головним
завданням мовлення має бути обслуговування
інтересів громадськості, тобто
аудиторії. Якщо компанія телемовлення є
комерційним підприємством, вона повинна
виявляти інтереси споживача, оскільки
її завданням є продаж аудиторії рекламодавцям. На жаль, в Україні ці принципи виконуються не завжди, наявна певна політична самоцензура
телепрограм.
У цілому до 2005-го року система телемовлення
в Україні має забезпечення доведення до кожного жителя країни щонайменше 6
загальнонаціональних програм наземної та супутникової форм розповсюдження, до десяти регіональних телепрограм, від 4 до 10 програм місцевого рівня, трансляцію програм у місцях підвищеної
забудови через багатоканальні кабельні та ефірно-кабельні мережі, у сільській місцевості – впровадження
програм на базі телекомунікаційних мереж багатофункціонального призначення.
Крім того, має розпочатися трансляція з
України програми на зарубіжжя через український супутник зв'язку.
Підсумок.
Те,
що відбувається з українськими ЗМІ нині – це болісний перехід від
радянської моделі до принципово іншої,
заснованої на відсутності цензури та ринкових відносинах. Такий перехід не міг призвести до глибокої
кризи, і перш за все, у телебаченні та радіомовленні.
Кризові явища у ЗМІ – логічний спадок
десятиліть радянського безправного і безправового існування преси, ТБ,
радіо. Відкриття на початку 90-х
років шлюзів для появи недержавних форм ЗМІ було стимулом для створення тисяч комерційних
видань, телекомпаній , радіостанцій. Проте кількість нових ЗМІ не
завжди переростала в якість і свободу слова.
Для того,
щоб захищати принципи свободи слова,
нормально функціонувати, чесно
конкурувати у медіапросторі, ЗМІ повинні спиратися у своїй діяльності на норми
права, мати законодавчу базу. З 1991
року Верховна Рада України прийняла цілий ряд Законів України, що регламентує діяльність ЗМІ: “Про
інформацію”(2 жовтня 1992 року), “Про
телебачення і радіомовлення” (21 грудня 1993 року), “Про авторське право та
суміжні права” (23 грудня 1993 року), “Про захист інформації в автоматизованих
системах” (5 липня 1994 року), “Про інформаційні агентства” (5 червня 1997
року), “Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України” (18 липня
1997 року), “Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення”
(23 вересня 1997 року) та інші. Правове поле українських ЗМІ суттєво розширюють
і доповнюють постанови Верховної Ради України,
Укази Президента України,
постанови Кабінету Міністрів України,
рішення Конституційного Суду України,
постанови Пленумів Верховного Суду України тощо.
Напрацьована нині в Україні законодавча база
у сфері ЗМІ є своєрідною підготовкою до упорядкування в майбутньому
Інформаційного Кодексу України.
Список литературы
1)Іван Мащенко. “Телебачення України”.
Том перший: Телебачення de facto. – Київ, 1998.
2)Іван Мащенко: “Телебачення України”. Том другий: Телебачення de jure. – Київ, 2000.
3) http://www.rada.kiev.ua
– сервер українського законодавства.