Розробка концепції управління інноваційною діяльністю в Пол-тавській області

Розробка
концепції управління інноваційною діяльністю в Полтавській області
Українська
академія державного управління при президентові України
Харківський
філіал
Харків -
1997
Вступ

З різних причин
Україна, яка була периферією бувшого СРСР, зараз знаходиться обабіч процесів
інтеграції та інтернаціоналізації у світовій економіці, що сильно стримує
розвиток України як суб`єкта господарського механізму світу.

В даний час,
час переходу до ринкових відносин, необхідно переглянути теоретичні основи і
практику функціонування економіки України, і на цій основі шукати шляхи входу молодої
держави у світове співтовариство не як сировинного додатку і ринку для
третьосортних товарів, а як повноправного учасника, на якого потрібно зважати
як у політичних, так і в економічних перипетіях сучасного життя.

Сьогодні
Україна переживає важкий час. Головними диспропорціями, що прописались в
економіці України, є дефіцит бюджету, спад національного доходу, порушення
платіжного та торгівельного балансів, істотне перевищення імпорту над
експортом[24,c.15], що в сукупності визначає фінансові можливості держави, якій
необхідно вирішувати багато складних питань і виконувати національні та
регіональні програми, що потребують високих інтелектуальних та матеріальних
витрат.

Перехід України
до відкритої економіки може стати неможливим без синхронізації її економічної
структури та реформ, аналогічних високорозвиненим країнам.

Нашій державі
необхідно реалізувати комплекс заходів по розвитку підприємництва,
децентралізації зовнішньоекономічної діяльності, зміні зовнішньоторгової
системи, що повинно прискорити процес інтегрування у міжнародний ринок.

Виходячи із
ситуації, що склалася, визначаються основні пріоритети сучасної української
економічної політики. Це реанімація та стимулювання виробництва, створення
сприятливого інвестиційного клімату, приведення якості продукції до рівня, при
якому реальним стане вихід на основні світові ринки.

Провідне місце
(близько 70%) у експорті найбільш розвинених країн (в тому числі США,
Німеччина, Японія) посідають саме наукомісткі, високотехнологічні товари[24,c.130].
Їх конкурентоспроможність забезпечується великими витратами, в тому числі з
боку держави, на науково-дослідні та конструкторські розробки. Економіка цих
країн, та країн, що здійснили потужний ривок у сім`ю світових лідерів, сьогодні
будується, в першу чергу, на реалізації наукових досягнень.

У різних
країнах проблема реалізації нововведень вирішується по-різному, хоч і можна
простежити певні моменти, спільні для більшості сучасних лідерів
науково-технічного прогресу, але не підлягає сумніву те, що наука стала
реальною виробничою силою на даному етапі, і буде залишатись нею в майбутньому.

Завдання
України — у найкоротший час вивчити досвід вирішення цих проблем, визначити
шляхи реалізації інноваційної політики в Україні з урахуванням реальних умов.

Перший крок у
цьому напрямі вже зроблено, ним стало Розпорядження Президента України від
23.01.1996 р. № 17/96 “Питання створення технопарків та інноваційних структур
інших типів”, де створення та функціонування інноваційних структур
визначається, як “один з пріоритетних напрямів підвищення ефективності
використання науково-технічного потенціалу для розв`язання завдань
технологічного оновлення виробництва”[8].

Однак, багато
аспектів становлення цілісної системи управління інноваційною діяльністю в
умовах сучасної України та іі подальшого функціонування не знайшли достатньо
глибокого висвітлення у науковій літературі.

Соціально-економічні,
організаційно-управлінські проблеми організації інноваційних процесів, питання
інформаційного забезпечення їх проходження відображено у публікаціях
І.Я.Гришина, М.Іонцова, І.Колота, О.А.Лєбєдєвої, Г.І.Мостового, С.Покропивного,
В.Є.Шукшунова, Ю.Яківця та ряду інших аторів.

Разом з тим,
ряд важливих питань, пов`язаних з новими підходами до вирішення, насамперед,
організаційно-управлінських питань формування цілісних регіональних
інноваційних структур в умовах економічної кризи, потребують подальшої
розробки. Метою є подолання протирічч, що склалися в умовах, коли
реструктуризована командно-адміністративна система фактично втратила здатність
впливати на процеси в сучасній українській економіці.

Таким чином,
практична значимість вказаних проблем і об`єктивна необхідність розвитку
інноваційних процесів в Україні зумовили вибір теми магістерської дисертації,
мету і завдання, предмет та об`єкт дослідження.

Метою роботи є
розробка концептуального підходу до становлення цілісної системи управління
інноваційною діяльністю в регіоні, як принципово нового механізму впливу
держави на економіку в умовах ринку.

У відповідності
до мети роботи, поставлено наступні цілі:

дослідити
методи вирішення проблем, пов`язаних з інноваційними процесами, у розвинених
країнах, зокрема, в США, Німеччині, Японії;

дослідити
реальні можливості науково-промислового потенціалу області, як основи
становлення регіональної інноваційної структури;

визначити
пріоритетні напрями регіональної державної політики в сфері інновацій;

обгрунтувати
вибір критеріїв якісної та кількісної оцінки ефективності діяльності
інноваційних структур.

Виходячи з
вищевикладеного, за предмет дослідження обрано роль державного управління, як
фактору впливу на інноваційні процеси у регіоні.

В якості
об`єкта дослідження вибрано науково-промисловий потенціал Полтавської області.

В процесі
дослідження використано методи системного та статистичного аналізу реального
стану науково-промислової бази області та інші методи.

Як інформаційну
базу, використано дані статистичної звітності Полтавського обласного управління
статистики, регіонального відділення Держінофонду України, матеріали
Інноваційного центру “Технокрай” (м.Харків).
1. Загальні
засади державної інноваційної політики

Щоб прискорити
процес інтегрування у міжнародний ринок, нашій державі необхідно реалізувати комплекс
заходів по розвитку підприємництва, децентралізації зовнішньоекономічної діяльності,
зміні зовнішньоторгової системи.

Зовнішньоекономічна
діяльність посідає одне з найважливіших місць і є вагомою складовою економічної
системи будь-якої незалежної держави.

Структура
українського експорту вкрай незадовільна. Головну роль в ній грають сировина,
напівфабрикати, сільськогосподарська продукція[24,c.7].

Реальну
небезпеку становить те, що непродуманий експорт ресурсів може призвести до
серйозних, навіть непоправних наслідків, так як сировинні ресурси обмежені та
вичерпні. Крім того, надмірне захоплення експортом може стати, до певної міри,
стимулом для добуваючих галузей, і в той же час призводити до подальшого
занепаду інших, до подальшого відставання в області, наприклад,
машинобудування, особливо в його найсучасніших галузях — мікроелектроніці,
лазерній, електронно-обчислювальній техніці та інших напрямах.

В той же час,
статистичні дані, опубліковані Світовою торговою організацією в 1994 році,
свідчать, що на перше місце серед експортних товарів, з часткою близько 11% від
загального об`єму, вийшла комп`ютерна техніка та програмне забезпечення[24].

Це говорить про
те, що ринок машин і обладнання насичується найбільш наукомісткою продукцією.
Теж саме можна сказати і про інші ринки.

Неухильне
зростання об`ємів продажу наукомісткої продукції свідчить про все більшу увагу,
яку держави-світові лідери надають проблемам якнайшвидшої реалізації
нововведень. У таких країнах, як США, Японія та інших, програми державної
підтримки інноваційної діяльності включено до пріоритетних напрямів внутрішньої
політики у ХХІ ст.[25].

Інноваційна
політика — складний, не позбавлений ризику процес, проходження якого
визначається багатьма передумовами: технічними, фінансовими, економічними,
соціальними[11]. Інноваційна політика об`єднує науку, техніку, підприємництво,
економіку і управління. Вона заторкає все соціально-економічне середовище,
включаючи виробництво, банки, науково-технічні кадри, рівень науково-технічної
грамотності населення, і є, в принципі, сукупністю заходів, зв`язаних з
просуванням нової, або покращеної продукції на ринок збуту.

Умовно можна
виділити чотири варіанти інноваційної політики[11] :

Політика
“технологічного поштовху”грунтується на тому, що приоритетні напрямки розвитку
науки та техніки визначаються державою, котра володіє необхідними матеріальними
ресурсами, експертизою та інформаційним забезпеченням. Такий варіант
інноваційної політики виходить з наявності науково-технічних та
соціально-економічних проблем і передбачає для їх вирішення розробку різних
державних програм, великих капіталовкладень, інших прямих форм державної участі
у регулюванні інноваційних процесів. Характерним прикладом такої політики є
політика уряду США у 40-50 роках, коли створювались принципово нові напрями в
галузі електроніки, ЕОМ, зв`язку, авіабудування.

Політика “ринкової
орієнтації” передбачає провідну роль ринкового механізму у розподілі ресурсів
та визначенні напрямів розвитку науки і техніки. Така політика орієнтована на
обмеження ролі держави в стимулюванні фундаментальних досліджень, створенні
економічного клімату та інформаційного середовища для нововведень у фірмах,
скорочення прямої участі в НДЕКР та дослідженнях ринків, а також на зменшення
прямих форм регулювання, які заважають стимулюванню ринкової ініціативи та
ефективній перебудові ринку. Ця форма політики була пріоритетною в 70-х роках у
США, Німеччині, Японії, а на початку 80-х років поворот до неї здійснила
більшість розвинених країн.

3.В 60-70 роках
в США мала місце політика “соціальної орієнтації”, яка передбачала регулювання
соціальних наслідків НТП, а прийняття рішень базувалось на широкому
соціально-політичному консенсусі з залученням широкої громадськості. Цей час
характерний великою кількістю розробок у військовій сфері, які було направлено
у цивільну промисловість, для виробництва товарів народного споживання.

4.Зусилля, які
направляються на зміну економічної структури господарського механізму. Вона
передбачає великий вплив передових технологій на вирішення
соціально-економічних проблем, на зміни галузевої структури, на взаємодію
суб`єктів господарювання, на рівень життя і т. д. В даний час лише Японія
послідовно дотримується такої політики, здійснюючи її паралельно з ринковою.

Але майже
30-річний потік технологій, який дозволив Японії зайняти позицію серед світових
лідерів, з подання Пентагону, був суттєво перекритий адміністрацією Рейгана.
Тому японський уряд, спільно із найвпливовішими корпораціями, висунув нову
концепцію : односторонній потік технологій замінити на спільні дослідження на
основі взаємності, чим забезпечити постійне надходження до країни нових
перспективних розробок[25].

Цей підхід
забезпечив здійснення нового витка економічного розвитку країни, та небезпека з
боку “молодих тигрів” Південно-Східної Азії примусила шукати нові шляхи
стимулювання науково-технічного прогресу. У результаті було висунуто
шестицільову програму досягнення абсолютного технічного лідерства на основі
використання минулого досвіду та потужності промислового потенціалу[25].
Програма включає наступні стратегічні напрями :

Паралельна
реалізація науково-технічних програм.

Стратегічні
міжнародні союзи.

Проект
“Технополіс”.

Створення
телекомунікаційних мереж.

Підтримка
венчурного капіталу і венчурних фірм.

Селективне
заохочування імпорту.

На відміну від
практики минулих років, ці напрями зв`язані не з величезними бюджетними
витратами, а, скоріше, вони грунтуються на максимальному використанні переваг,
які витікають із основних змін у японському суспільстві.

Гаслом цієї
програми могла б стати фраза, надрукована у журналі “Джапан індастрел джорнел”
в 1985 році, під час роботи ЕКСПО-85 : “Зворотний відлік почався. Залишилось
лише 15 років до ХХІ сторіччя. Ви готові? Ми — так !”[26].

Ситуація в
нашій економіці мало відрізняється від повоєнної Японії чи Німеччини. То чи
варто шукати свій власний шлях на початку виходу з кризи, чи не оптимальніше
адаптувати чужий досвід до умов сучасної України?

Розпорядженням
Президента України від 23.01.1996 р. № 17/96 “Питання створення технопарків та
інноваційних структур інших типів” обласним, Київській та Севастопольській
держадміністраціям доручено сприяти створенню інноваційних структур, що мають
за мету розв`язання першочергових проблем економічного розвитку регіону на базі
нових технологій та виробництва конкурентоспроможної продукції[8].

Але за
простотою формулювання проблеми прихована велика і розтягнута в часі робота,
яка не може бути виконана простим створенням нової адміністративної структури.
Таке розуміння інноваційного процесу є дуже спрощеним і може серйозно зашкодити
в майбутньому.

Вирішення цього
завдання потребує комплексного підходу і є достатньо довгостроковим.

По-перше,
необхідно визначитись із стратегічними та тактичними аспектами організації
інноваційної діяльності. Стратегічний напрям передбачає забезпечення корінної
структурної перебудови економіки. Його реалізація включає матеріально-технічне
забезпечення довгострокових програм розвитку науково-технічної інфраструктури
(лабораторій, наукових центрів), створення механізмів фінансування нововведень
з підвищеним ризиком, здійснення великомасштабних науково-технічних програм, що
потребують міжгалузевої кооперації або спільного, науки з промисловістю,
задоволення стратегічних та соціальних суспільних потреб.

Заходи
тактичного порядку паправляються, в першу чергу, на укріплення інноваційного
потенціаду компаній, підвищення якості продукції та ефективності виробництва.

Полтавська
область — одна із складових великої соціоекономічної системи, якою є Україна.
Тому процеси, які проходять в Україні, не обійшли стороною науково-промисловий
потенціал області, як і потенціали інших регіонів України. Саме тому програма
відродження національної економіки повинна виходити з програм реанімації
економік кожного, окремо взятого регіону.

Кожна область
повинна мати свою програму, свої пріоритетні напрями у відповідності до стану
власної науково-промислової бази, виходячи із потенційних виробничих
можливостей регіону, орієнтуючись на наявні ресурси та ринкові потреби. Але є
безперечним те, що без науково-технічного прогресу, використовуючи екстенсивні
та жорсткі командні методи, вивести державу із стану соціально-економічного
колапсу на межі ХХІ сторіччя неможливо.

Запропонована
концепція управління інноваційною діяльністю в Полтавській області не претендує
на всеохопленість, але напрями, які вона містить, здаються найбільш актуальними
при сьогоднішньому стані економіки та науки.
2. Концепція
управління регіональною інноваційною діяльністю
2.1. Цілі
інноваційної діяльності.

Основною метою
інноваційної діяльності є створення системи взаємодії всіх учасників циклу, що
забезпечують науково-технічний прогрес : наукового, технічного та виробничого
потенціалів.

Організаційно-управлінські
цілі.

Довгострокові
організаційно-управлінські цілі:

побудова
саморегульованої цілісної регіональної інноваційної системи;

вироблення
системи управління інноваційними процесами, яка максимально пристосована до
конкретних умов та завдань;

формування
принципово нової системи управління економікою регіону;

створення
якісно нової територіальної організації виробництва.

Середньо- та
короткотермінові організаційно-управлінські цілі:

створення
єдиного інформаційного середовища;

вироблення
системи оцінки ефективності діяльності інноваційної системи та її структурних
підсистем;

розробка
системи контролю та зворотнього зв`язку;

розробка
механізмів модифікації структури діяльності;

розробка
ринкових механізмів взаємодії суб`єктів діяльності між собою та із зовнішніми
системами;

якісна
перебудова зв`язків у ланцюгу освіта-наука-виробництво.

Соціально-економічні
цілі.

Довгострокові
соціально-економічні цілі:

завоювання
стабільних позицій у відповідних сегментах світової ринкової системи;

корінне
оновлення основних фондів;

переорієнтація
економіки на виробництво наукомісткої високотехнологічної продукції;

вирівнювання
балансу “імпорт-експорт”;

накопичення
критичного технологічно-фінансового та інформаційного потенціалу для здійснення
“технологічного прориву”.

Середньо- та
короткотермінові соціально-економічні цілі.

формування
позитивного соціально-економічного іміджу регіону;

створення
привабливого інвестиційного клімату;

оптимізація
ресурсоспоживання;

формування
здорового конкурентного середовища у сфері НДЕКР.

Соціальні та
культурні цілі.

Довгострокові
соціальні та культурні цілі:

підвищення
життєвого рівня населення;

побудова
“відкритого суспільства”;

переорієнтація
суспільства на загальнолюдські цінності;

корінна
перебудова системи освіти на всіх рівнях;

закріплення
демократичних засад у всіх сферах життя;

інтеграція у
європейське співтовариство.

Середньо- та
короткотермінові соціальні та культурні цілі.

підвищення
кваліфікаційного рівня трудових ресурсів;

підвищення
ринкової грамотності населення;

підняття рівня
ділової активності в регіоні;

скорочення
безробіття.
2.2.
Принципи діяльності .

Організаційно-управлінські
принципи:

модульна
структура діяльності (принцип макро- та мінірівнів);

забезпечення
постійних безперервних інформаційних потоків;

управління за
цілями;

інтеграція у
існуючу схему управління регіоном;

максимально
можливе залучення існуючих органів державного управління та існуючої
інфраструктури;

органічне
єдинство науково-технічного прогресу з економічним, соціальним, та духовним
розвитком суспільства;

органічне
єдинство науково-технічного прогресу з економічним, соціальним, та духовним
розвитком суспільства;

демократизація
та децентралізація управління, розвиток самоуправління в сфері науки та
техніки;

першочергова
державна підтримка науково-дослідних розробок світового рівня, а також
розробок, що забезпечують вирішення найважливіших проблем держави, шляхом
вибору науково-технічних пріоритетів та концентрації на їх виконанні;

збалансований
розвиток фудаментальних, прикладних досліджень та розробок за рахунок прямої державної
підтримки, економічного стимулювання інноваційної діяльності підприємств;

підтримка
конкуренції та підприємництва у науково-технічній сфері, здійснення
антимонопольних заходів;

сприяння
розвитку ринку науково-технічної продукції, збалансованому розвитку наукового,
освітнього та промислового потенціалів;

різноманітність
та рівноправність всіх форм організації науково-технічної діяльності,
об`єднання колективної та індивідуальної науково- технічної творчості;

максимальне
використання можливостей світової науки та техніки для забезпечення
науково-технічного прогресу.

Фінансово-економічні
принципи.

економічний
характер взаємодії всіх суб`єктів інноваційної діяльності;

прийняття
запитів ринку та ринкової кон`юнктури як першочергових критеріїв при оцінюванні
стратегічних та тактичних заходів;

функціонування
в межах наявних ресурсів;

Етичні
принципи.

повна
самореалізація людської особистості;

рівність
можливостей;

домінування
загальнолюдських цінностей.

Принципи
контролю.

стратегічний
характер;

контроль тільки
основних критеріїв діяльності;

своєчасність;

гнучкість;

реальність
вимог та стандартів;

вільний доступ
до результатів.
2.3.Завдання
діяльності.

Організаційно-управлінські
завдання:

координація
упралінських концепцій всіх учасників інноваційної діяльності;

створення та
удосконалення механізмів реалізації державної інноваційної політики;

встановлення,
коректування і координація цілей державної інноваційної політики;

забезпечення
необхідною та достовірною інформацією всіх учасників інноваційної діяльності;

забезпечення
контролю за проходженням інноваційних процесів;

стратегічне
прогнозування.

Завдання,
пов`язані з формуванням нової

системи
цінностей:

учбово-демонстраційна
діяльність;

просвітницька
діяльність;

рекламно-пропагандистська
діяльність;

координація
внутрішньої культури регіону та його іміджу.
3.
Статегічні напрями становлення інноваційної діяльності у полтавській області

У світовій
практиці існують два основних підходи до створення інноваційних структур і
пов`язаного з ним розвитку інноваційної діяльності[26]:

євроамериканський,
який базується на формуванні окремих (локальних) інноваційних центрів,
бізнес-інкубаторів, технопарків, наукових парків, технополісів, тощо;

японський,
оснований на включенні до проеку цілого регіону.

У японському
варіанті регіон виступає як єдиний технологічний простір із своїми ресурсами і
кількома базовими точковими інноваційними структурами, об`єднаними між собою
єдиною комплексною інноваційно спрямованою інфраструктурою.

Для реалізації
запропонованої концепції пропонується використати обидва підходи до формування
інноваційної діяльності.

Виконання
завдань та досягнення встановлених цілей регіональної інноваційної діяльності
може бути забезпечене тільки при умові іх тісного взаємозв`язку і послідовного
втілення у життя. Формування регіональної інноваційної системи умовно розбито
на два періоди:

Становлення
регіональних центрів інноваційної діяльності — ядер майбутньої мегаструктури,
тобто євроамериканський варіант.

Створення
власне регіонального інноваційного мегакомплексу як цілісного
науково-промислового організму.

Для чіткої
узгодженості і координації зусиль по реалізації стратегічних та тактичних
завдань концепції сформовано сім довгострокових напрямів-програм :

“Техноімпорт”—
забезпечує найшвидше оновлення основних фондів існуючих підприємств за рахунок
закупки та впровадження новітніх іноземних технологій.

“Експорт”
— здійснення зовнішньоекономічної діяльності, макромаркетингу.


“Інформація” —
створення потужних баз даних та інформаційних мереж, які б зв`язали всіх
учасників інноваційних процесів між собою та із світовим інформаційним
простором, виставочно-демонстраційна діяльність, тощо.

“Інвестор” —
забезпечення найпривабливішого інвестиційного клімату у регіоні для залучення
достатнього притоку зовнішнього та внутрішнього, державного та недержавного
капіталу для реалізації інноваційних проектів.

”Освіта-наука ”
— переорієнтація академічної науки та освіти на практичну направленість з метою
виявлення найбільш талановитих розробників проектів, менеджерів, здатних їх
реалізувати, “ретрансляторів” знань — педагогів, тощо тобто трьох
найважливіших, з точки зору технологічних інновацій, талантів.

“Венчурне
підприємництво” — державна та корпоративна підтримка малих форм бізнесу у сфері
розробки ти виробництва високотехнологічної продукції, створення
бізнес-інноваційних структур різних типів.

Створення
багатофункціональної структури регіонального рівня, для забезпечення діяльності
всієї інноваційної системи, паралельної реалізації всіх стратегічних напрямів.
3.1.Програма
“Техноімпорт”.

За час
існування адміністративно-командної мілітаризованої радянської економіки у
промисловості було накопичено ряд істотних перекосів та недоліків, які особливо
негативно проявляються на сучасному етапі — етапі переходу до ринкової
некомандної економіки. Найбільш суттєвими факторами, що гальмують процеси
інтеграції більшості промислових підприємств регіону у ринкові процеси ми
вважаємо наступні :

сильний нахил у
бік виробництва прдукції групи А і недостатні потужності для виробництва
високотехнологічних товарів народного споживання[24];

висока фізична
та моральна зношеність основних фондів, особливо технологічного
обладнання[23,75];

високе енергоспоживання
підприємств, і, як результат — висока енергомісткість їх продукції[23,82];

більшість
підприємств являють собою серйозну небезпеку для навколишнього середовища, так
як технологічні процеси, як правило, не відповідають діючим стандартам у області
екології[23,94];

низька
підприємницька активність керівництва більшості промислових та
сільськогосподарських підприємств, небажання та невміння працювати при нових
економічних умовах.

Ці фактори, на
наш погляд, визначають в багатьох випадках структуру імпортно-експортної
діяльності області. За даними обласного управління статистики [23,331-336] у
1995 році 71,92% у загальному обсязі імпорту займали мінеральне паливо, нафта
та продукти її переробки, при частці в експорті лише 9,38%. Значна частка
імпорту — 10,24%, припадає на паливну апаратуру різних типів, при частці в
експорті лише 4,03%.

Основний об`єм
обласного експорту складають залізна руда та засоби наземного транспорту,
відповідно 29,46% та 23,31%, тобто сировина та матеріаломістка продукція[23].

Фактично
відсутні експортні операції з сільськогосподарською продукцією та продукцією
переробної промисловості, ца винятком цукру та виробів з нього (8,72%
експорту)[23]. Практично відсутні імпортно-експортні операції з продукцією
високотехнологічних сучасних галузей (близько 4% імпорту, включаючи засоби
обчислювальної техніки).

Загальне
співвідношення експорту до імпорту склало 67,17% при сальдо -$221315,8
тис.[23,333].

Виходячи з
приведених даних, можна зробити висновок про те, що державне регулювання імпортно-експортних
потоків практично не працює, воно здійснюється безсистемно, на основі
конкретних ситуацій, без перспективного планування.

Хоч саме
сьогодні одним з найважливіших факторів здійснення державного впливу на
економічне життя регіону повинне стати державне регулювання
зовнішньоекономічної діяльності, особливо в області імпортних операцій .

Сьогодні
політика держави щодо імпорту, в більшості випадків зводиться до дилеми —
допускати чи не допускати конкретного іноземного виробника на внутрішній ринок,
а підтримка вітчизняного виробника — до питаня необхідності імпорту якоїсь
конкретної продукції.

Питання бути чи
не бути імпорту взагалі не може бути поставлене. Імпорт бути повинен, але
імпорт розумний, далекоглядний, направлений на перспективу. В організації
політики щодо імпорту може бути дуже корисним досвід Японії.

Японські
спеціалісти вважають, що поетапне прискорення науково-технічного розвитку
економіки передбачає два підходи :

освоєння
іноземного досвіду на основі закупки ліцензій;

розвиток власної
дослідницької бази.

В першому
випадку забезпечується швидке просування вперед і отримання відчутних
результатів за порівняно короткий проміжок часу, у другому — не виключені
серйозні труднощі, так як ініціативні науково-технічні розробки пов`язані з ризиком
та невдачами.

На протязі
50-60 років основним способом відбудови зруйнованої війною економіки Японії був
імпорт технологій. Збезсилена країна була змушена платити “данину” іноземним
фірмам, закуповуючи “ноу-хау”, так як у катастрофічній ситуації, що склалася,
це було, мабуть, найрозумнішим виходом, так як дозволило за відносно короткий
період досягти рівня своїх колишніх противників у останній війні. Вартими уваги
є два стратегічні підходи з боку держави щодо регулювання процесу імпорту
технологій[25] :

жорсткий
контроль за валютними операціями для орієнтації компаній на закупку ліцензій за
кордоном;

примушування
іноземних компаній до продажу ліцензій на новітні технології, як плати за
доступ на внутрішній ринок.

Взявши до уваги
іноземний досвід та сучасні українські реалії, ми пропонуємо такі концептуальні
напрями державної інноваційної політики у сфері імпортних операцій:

Аналіз
технологій, що використовуються сьогодні. Наоснові результатів аналізу повинна
складатись карта-характеристика промислових та сільськогосподарських
підприємств усіх форм власності на відповідність існуючих технологій вимогам
енергозбереження, екологічної безпеки, відповідності світовому рівню технологічної
культури та інноваційної перспективності самого підприємства, його значення в
експортному потенціалі регіону та в виробництві конкурентноздатної
імпортозамінюючої продукції.

Визначення
сприйнятливості підприємств до технологічних та управлінських нововведень та
переоснащення виробництва, для визначення доцільності державної підтримки
інноваційного процесу на конкретному підприємстві.

Робота з
іноземними компаніями, які мають бажання прийти на український ринок та можуть
запропонувати перспективні технологічні розробки, заходи з їх заохочення до
співпраці.

Проведення
експертних робіт щодо запропонованих іноземних розробок на предмет їх
відповідності потребам регіону та доцільності державного сприяння у втіленні
даного проекту.

Надання
консалтингових послуг з юридичних, організаційних, технічних, фінансових та
інших питань.

Підтримка
здорової конкуренції у сфері імпорту високих технологій шляхом сприяння
організації різного роду тендерів, конкурсів, аукціонів з питання інноваційних
проектів та надання певних пільг їх переможцям при реалізації проекту.

Регулювання
валютних операцій для повнішого направлення валютних коштів підприємств на
здійснення проектів у рамках програми “Техноімпорт”.

Створення та
підтримка привабливого інвестиційного клімату з метою зацікавлення внутрішніх
та зовнішніх потенційних інвесторів у заходах в рамках програми шляхом системи
пільг, гарантій, часткового фінансування проектів державою, тощо.

Протистояння
іноземній експансії та захист внутрішнього ринку та власного розробника і
виробника — один з найважливіших аспектів активної регулюючої ролі держави у
здійсненні імпорту у сфері обладнання та технологій. Для ефективного виконання
цієї ролі, необхідно провести чітку грань, яка б грунтувалась на реальній
інформації про стан вітчизняних науково-дослідницьких та конструкторських
робіт, про їх направленість та ступінь готовності. Виходячи з цієї інформації,
і повинні прийматись рішення про необхідність державної підтримки того чи
іншого проекту, про організацію тендеру з участю вітчизняних компаній і т.д.,
тобто повинна здійснюватись політика м`якого ринкового протекціонізму відносно
власних конкурентноздатних і перспективних розробок. Так як, при реалізації
програми може виникнути небезпека технологічної експансії з боку
високорозвинених країн, що може призвести до витіснення з ринку власних
технологій, науково-технічних програм та розробок.Такий підхід повинен
забезпечити підтримку власного науково-промислового потенціалу, та економію
валютних коштів, підвищення конкурентоздатності українських фірм, створення їм
умов для закріплення на внутрішньому ринку.

В рамках
програми “Техноімпорт”повино бути передбачено ряд підтриманих державою
компексно-цільових програм у пріоритетних для регіону галузях, з огляду на
запити потенціальних ринків збуту.

Таблиця3.1.

Питома вага
Полтавської області у

народному
господарстві України в 1994-95 рр.




Вид продукції





Частка в нг України,%











1994





1995







Переробка нафти





51,6





45,7







Залізна руда





11,6





13,1







Металоріз. верстати





21,9





9,4







Легке машинобудування





12,9





21,8







Вантажні автомобілі





94,8





98,7







Збірні зб конструкції





7,2





7,3







Цегла будівельна





6,2





6,9







Зернові культури





6,6





5,9







Цукровий буряк





8,2





9,1







Продукція тваринництва





5,2





5,3






Виходячи з
даних обласного управління статистики [23,c.5],які приведено в таблиці3.1, та
світових і європейських тенденцій у економіці та управлінні пропонуються такі
сфери пріоритетів у межах програми “Техноімпорт”:

сільське
господарство — технології виробництва та зберігання продукції, збереження
родючості грунтів, технічне забезпечення цих процесів,
організаційно-управлінські технології ;

харчова та переробна
промисловість — переробка сільгосппродукції, виробництво продовольчих товарів
подовжених термінів зберігання з використанням сучасних пакувальних матеріалів
;

легка
промисловість — технології, обладнання та матеріали для взуттєвої, трикотажної
та швейної промисловості;

машинобудування
— виробництво технологічного обладнання для легкої, харчової та переробної промисловості,
сільського господарства, виробництво вантажних автомобілів та обладнання для
обробки металу різанням ;

хімічна
промисловість — первинна переробка нафти, фармацевтична промисловість;

видобувні
галузі — видобування та збагачення залізної руди, технології буріння нафтових
та газових свердловин;

сфера послуг —
банківські технології, технології у сфері обслуговування населення, консалтинг,
інжиніринг, тощо;

інформаційні
технології, програмне забезпечення, обладнання;

управління —
управлінські технології.

Жодний з них не
повинен мати істотної переваги перед іншим, здійснення переозброєння
виробництва повинно відбуватись незалежно від форми власності того чи іншого
підприємства, а рішення про державну підтримку та сприяння повинно грунтуватись
виключно на необхідності даного нововведення для підвищення експортного та
імпортозамінюючого потенціалу області.

Критеріями та
результатами успішної реалізації програм блоку повинні бути :

Корінне
оновлення основних фондів у промисловості.

Зростання
об`ємів виробництва.

Заповнення
внутрішнього ринку вітчизняною продукцією, яка здатна конкурувати з аналогічною
іноземною.

Створення
передумов виходу підприємств регіону на світові ринки, відповідно до профілю.

Покращення
екологічної ситуації.

Зниження витрат
на закупку енергоносіїв, оптимізація ресурсоспоживання.

Підвищення
рівня кваліфікації трудових ресурсів.

Збільшення
об`ємів надходжень до бюджетних та небюджетних рахунків.

Підняття на
якісно новий рівень ділової та інноваційної активності підприємців.

Підвищення
попиту на продукцію НДЕКР.
3.2.
Програма “ Експорт”.

Більшість
стратегічних напрямів концепції за довгострокову мету мають створення потужного
експортного потенціалу регіону шляхом розробки та впровадження
імпортозамінюючих та експортабельних технологій у всіх сферах економічної
діяльності.

Заходи у рамках
програми “Експорт” направлено на забезпечення виходу суб`єктів інноваційної
діяльності на ринки всіх ступенів ієрархії.

Діяльність, яка
передбачається у межах цього напряму, направлена на виконання двох основних
функцій:

організація
зовнішнього та внутрішнього маркетингу;

інформаційно-комунікативна
функція.

Для ефективного
виконання вказаних функцій пропонується реалізувати ряд комплексних програм, метою
яких повинно стати створення сучасної розгалудженої служби маркетингу на
потенційних ринках збуту продукції та послуг:

Створення
системи дослідження та прогнозування ринків для повної, оперативної та
достовірної оцінки перспектив конкретної продукції (послуги) та розробки
рекомендацій підприємствам щодо методики закріплення на конкретному сегменті
ринкової системи.

Створення
системи рекламно-інформаційної діяльності, яка направлена на роботу із існуючими
та потенційними споживачами продукції та послуг як всередині України, так і на
зовнішніх ринках.

Створення
державної підтримки зовнішньоекономічної діяльності недержавних підприємств
шляхом надання митних преференцій, направленої зовнішньополітичної діяльності.
Особливою підтримкою повинні користуватись суб`єкти інноваційної структури
регіону.

Реалізацію
заходів програми “Експорт” щодо координованого закріплення української
продукції на ринках планується провести у межах двох етапів, тривалість яких
залежатиме від стану розвитку та можливостей власне інноваційної та промислової
інфраструктур регіону.

Перший етап —
вихід та закріплення позицій на ринках продукції найбільш мобільних, з точки
зору переорієнтації та переоснащення виробництва, галузей — сільське
господарство, харчова та переробна промисловості, легка промисловість, а також
підприємства ВПК, в тому числі і реконверсовані.

Другий етап —
вихід на ринки наукомістких високотехнологічних товарів та ринки
патентно-ліцензійної документації.

На сьгоднішній
день на більшості ринків тверді позиції займають технологічно розвинені країни.
Тому, найбільш реальними ринками для продукції українських підприємств в
умовах, що склалися, ми вважаємо внутрішній український ринок та ринки країн
СНД, в першу чергу — російські(див.додадок 3), та ринки країн бувшого
соцтабору[23,330].

Результатами
виконання заходів програми “Експорт” повинні стати:

Створення
цілісної системи обміну інформацією у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Вирівнювання
балансу “імпорт-експорт”.

Створення
привабливого економічного іміджу регіону.

Збільшення
об`ємів валютних надходжень.

Збільшення
об`ємів надходжень до бюджетних та небюджетних рахунків.

Підвищення
зовнішньоекономічної активності недержавних підприємств та децентралізація зовнішньоекономічної
діяльності.
3.3.
Програма “Інформація”.

На сьогоднішній
день жодна розвинута соціально-економічна система не здатна функціонувати при
відсутності потужного інформаційного фундаменту.

В умовах
постіндустріального суспільства на перше місце виходять проблеми інформаційного
забезпечення. Без використання інформаційних технологій, аналізу інформації
неприймається жодне рішення — ні технічне, ні управлінське, ні будь-яке інше.

Храктерною
особливістю сучасного життя є постійно зростаючі об`єми інформаційних потоків
та масивів. З розвитком НТП реальністю став феномен “інформаційної кризи” —
явища, при якому стає все важче знайти та обробити необхідні дані у величезному
інформаційному полі.

Згідно
основного закону розвитку науки[14], наука розвивається прпорційно масі знань,
накопиченій попередніми поколіннями, за експоненціальною залежністю. Інформація
ж є невід`ємною ланкою наукового циклу, яка зв`язує науку з масою накопичених
знань (мал.3.1).



















Мал.3.1. Схема
наукового циклу.

Таким чином, із
розвитком науки та ростом маси знань потреби у інформаційному забезпеченні
будуть збільшуватись. Особливо проблема інформації, вже сьогодні, відчувається
у сфері інноваційної діяльності, так як вона здійснюється на передових напрямах
науки — на зтиках “класичних”наук.

Відсутність
інформаційної культури та інфраструктури, здатної на сучасному рівні
забезпечити отримання, обробку, зберігання, передачу та оновлення інформації,
відсталість інформаційних технологій — одна з причин відставання України у
інноваційній сфері.

На сьогодні
вУкраїні і, зокрема, в Полтавській області, гостро відчувається проблема
інформаційного голоду у всіх сферах діяльності, в тому числі і в державному
управлінні.

Однією з умов
існування демократичної держави і ринкових принципів господарювання є вільна доступність
усіх суб`єктів до інформаційних ресурсів держави, за винятком даних, що
складають державну та комерційну таємницю. В країні існує безліч локальних
інформаційних мереж, баз даних, телекомунікаційних структур, створених різними
суб`єктами різних сфер діяльності — державними органами, фінансовими структурами,
промисловими підприємствами, навчальними та науковими закладами, тощо. В
основному, вони використовуються для внутрішнього користування, хоч інформація,
яка в них знаходиться, необхідна і для користувачів поза межами системи. Часто
локальні мережі сформовано на різних організаційних та технічних принципах, що
робить неможливою їх інтеграцію.

В результаті
цьго інформація втрачає, практично, всі необхідні якості: оперативність,
доступність отримання, можливість швидкої обробки та передачі, повноту
охоплення проблеми і ряд інших суттєвих властивостей, які визначають корисність
інформації.

Таким чином,
рівень вирішення проблеми інформаційного забезпечення є визначальним параметром
життєздатності інноваційної системи — одного з найпотужніших споживачів та
виробників інформаційних потоків.

У рамках
програми “Інформація” планується виконати ряд організаційно-технічних
підпрограм для формування цілісного відкритого регіонального інформаційного
простору, здатного до повної інтеграції у національний та світовий простори.

Організація
такої структури повинна проводитись на основі сучасних технологій та
матеріально-технічного забезпечення, вона є довгостроковою і потребує високих
витрат.

За основу
пропонується взяти технологію “Клієнт-сервер”[13], основними компонентами якої
є:

сервери —
кординатори інформаційних потоків, які відповідають за розподіл та обробку
даних і є посередниками між клієнтами та базами даних;

клієнти — ПЕОМ,
які забезпечують користувачів умовами праці та максимально забезпечені пристроями
вводу-виводу інформації;

бази даних —
системи для зберігання, пошуку та аналізу інформації;

комп`ютерні
мережі.

Для реалізації
моделі необхідно скоординувати процеси комп`ютеризації та розвитку
телекомунікаційних систем, які проходять в Україні. На сьогодні багато
державних та недержавних організацій повністю комп`ютеризовані, формуються
комунікації зв`язку на основі сучасних цифрових та оптико-волоконних технологій,
створена і створюється далі множина баз даних, функціонують вузли мережі
“Internet”, підвищується комп`ютерна грамотність населення. Тобто створено
реальні передумови для реалізації програми.

Для створення
цілісного інформаційного простору необхідно додатково:

створити
вузли-сервери.

Закінчити
формування комунікаційних мереж.

привести до
єдиного стандарту існуючі мережі та бази даних.

Створити нові
потужні бази даних.

Крім заходів з
організації комп`ютерної мережі у межах програми “Інформація” необхідно
здійснити ряд проектів з розвитку виставочно-демонстраційної діяльності,
підтримки засобів масової інформації, розвитку традиційних засобів зв`язку.

Особливу увагу
необхідно надати розвитку демостраційної діяльності, як важливому і відносно
недорогому методу отримання інформації та публікації ідей та проектів у
інноваційній сфері.

З цією метою
пропонується організувати ряд постійно діючих рекламно-демонстраційних
інноваційних комплексів на основі як традиційних, типу Сорочинської ярмарки,
так і нових форм організації, із забезпеченням їх повним спектром послуг
зв`язку, поліграфії, тощо.

Постійною
турботою держави у особі, в першу чергу, правоохоронних органів, повинне стати
формування системи заходів з забезпечення захисту інформації, яка складає
комерційну, державну, або військову таємницю.

В результаті
успішної реалізації заходів програми “Інформація”, планується досягти таких
результатів:

Зв`язати в
єдину відкриту систему всіх суб`єктів інноваційної діяльності.

Забезпечити
умови для оперативного та ефективного управління інноваційними процесами.

Забезпечити
вільний доступ до світових інформаційних масивів та оперативний інформаційний
обмін.

Створити умови
для ефективної реалізації рекламних, маркетингових, учбово-демонстраційних та інших
програм

Підвищити
освітньо-культурний рівень населення.

Інтегруватись у
національний та світовий інформаційний простір.

Підвищити імідж
регіону серед потенційних ділових партнерів.

Створити
інформаційну основу інноваційних процесів.
3.4.
Програма “Венчурне підприємництво”.

Товарне
виробництво в умовах ринкової економіки — це конкурентна боротьба, в першу
чергу — боротьба за ринки збуту.

Виграти в
боротьбі за споживача можливо двома шляхами: зниженням ціни на товар, або
досягненням високого рівня якості. Перший спосіб не дає достатнього ефекту в
умовах насиченого ринку і високого життєвого рівня населення. Споживач готовий
платити більше за товар більш високої якості. Як праило, виробництво більш
якісної продукції вимагає більших витрат. Але в деяких випадках застосування
передових технологій, особливо в умовах масового виробництва, може призвести до
подвійного ефекту: до зниження собівартості продукції при одночасному
підвищенні рівня якості. Найбільш ефективним засобом досягнення цих двох
ефектів є розвиток науки та застосування її досягнень на практиці. Результатом
науково-технічної творчості і є нововведення, яке народжується при допомозі
інтелектуальних інвестицій, що освоюються в інноваційному процесі.

Інтеграція
науки та виробництва потребує значних витрат, які далеко не завжди
оправдовуються, і суміщені із значною мірою ризику. В останні роки однією із
форм інноваційної діяльності стають невеликі фірми, які отримали назву
венчурних (ризикових).

Діяльності цих
фірм притаманний значний ризик збанкрутування, але неухильне збільшення їх
кількості пояснюється рядом факторів:

необхідністю
розробок принципово нових продуктів та технологій, відсутніх на ринку;

відмежуванням
від великого поточного виробництва і можливістю науково-технічної творчості;

наявністю
стабільної пропозиції на інвестиційному ринку;

можливістю
швидкого збагачення у результаті інтенсивної творчої праці.

Такі компанії,
як правило, дають високі дивіденти по своїх акціях.

Венчурна фірма
створюється невеликою групою однодумців-інженерів, винахідників, менеджерів з
певним досвідом роботи в великих фірмах.

Перевагою
венчурної фірми, з одного боку, є вузька спеціалізація, концентрація
матеріально-технічних і фінансових ресурсів на вибраному напрямку досліджень, а
з іншого — можливість швидкої переорієнтації на інші, більш перспективні
напрямки діяльності. Конкуренція примушує венчурні фірми максимально скорочувати
терміни НЕДКР, інтенсифікувати процес втілення нововведення у виробництво.

Розробляючи
нові технології, освоюючи нові види продукції, венчурні фірми звичайно
користуються підтримкою держави і великих компаній, яким самим невигідно
займатись цим через високу вірогідність високих збитків.

Незалежні
венчурні фірми організовуються у вигляді акціонерних товариств, рекламуючи свої
ідеї створення нововведень, акумулюючи під ці ідеї кошти приватних та
інституційних інвесторів.

Основним
критерієм класифікації венчурного підприємництва є джерела фінансування.
Найбільш поширеними і життєво стійкими формами вважаються наступні[20]:

“незалежний”,
або чистий венчур;

фірми. які
організовано на пайових принципах промисловими корпораціями;

венчурні фірми,
що фінансуються інвестиційними фондами;

внутрішні
венчурні відділи великих корпорацій;

фірми, що
працюють під егідою технологічних парків різних рівнів та різних шляхів
фінансування.

Фірми, що
створено однією, або кількома корпораціями на пайових принципах, отримали назву
“зовнішнього венчура”. Підприємства цього типу можуть бути структуровані у
кілька модифікацій, організаційно оформлених, як науково-дослідницькі
консорціуми. Виділяють три основних їх типи:

створені з
метою проведення фундаментальних довгострокових досліджень. Такі консорціуми
мають, як правило, свою науково-дослідницьку базу (лабораторії, дослідні
виробництва, інформаційно-обчислювальні центри, інші елементи
науково-промислової інфраструктури), засновниками їх можуть бути великі
військово-промислові об`єднання, часткове фінансування може здійснюватись
державою;

створені
всередині галузі корпораціями на пайових принципах, з метою розробки галузевих
стандартів, технічних умов та контролю за їх дотриманням. Такий консорціум може
бути створений під егідою великої холдінгової компанії, мати тимчасовий
характер, і, як правило, розпадається через внутрішньогалузеву конкуренцію;

створені з
метою активізації наукової діяльності НДІ, університетів на їх виробничій базі
з використанням наявного науково-промислового потенціалу. Такий консорціум для
розробки та апробації ідей отримує донорське фінансування від корпорації і має
міжгалузевий характер.

Венчурні фірми
можуть використовувати і інші джерела фінансування: кошти великих корпорацій,
банків, пенсійних та благодійних фондів, страхових компаній, особисті
зауваження інвесторів, часткові державні субсидії. Попит на венчурний капітал
досить високий іне може бути задоволений комерційними банками, які часто
утримуються від надмірного ризику. Це викликало виникнення спеціалізованих
венчурних інвестицйних фондів і компаній. Їх мета — акумулювати венчурний
капітал і венчурне фінансування та кредитувати спеціалізовані ризикові фірми
(венчури). В умовах України таке ризикове підприємництво може отримати розвиток
паралельно з процесами приватизації.

Венчурні фірми,
як правило, обслуговують перші дві стадії інноваційного циклу — народження або
пошук ідей та техніко-економічне обгрунтування проекту. Більші фірми можуть
також виготовляти дослідні зразки, вивчати ринки збуту. Для розгорнутого
виробництва, створення достатньо потужного підприємства, серійного випуску
продукції у венчурів недостатньо фінансових та матеріально-технічних ресурсів,
хоч у 70-х роках, внаслідок стрімкого розвитку нових напрямів НТП, деякі з
венчурів перетворились у великі корпорації. Наприклад, у США, із 1332 венчурних
фірм — 72 перетворились у корпорації, випуск акцій яких приніс інвесторам 1000%
прибутку, а половина фірм забезпечила прибуток 500% [ 20].

Парадоксальність
ситуації в розвинутих країнах полягає в тому, що в корпораціях-гігантах, які
забезпечують близько 50% НД, у рамках НДЕКР працює біля 92% вчених та інженерів
країни. В той же час, дрібні та середні фірми та винахідники-одинаки дають
щорічно до 50% найважливіших нововведень, витрачаючи, що важливо, лише незначну
частку коштів на НДЕКР від загальних витрат країни у цій сфері [ 20 ].

Основною
причиною високої ефективності малого бізнесу є специфіка процесу поєднання
науки з виробництвом в рамках дрібного підрриємництва, так як для дрібного
підприємця у сфері hi-tech, часто єдиною можливістю досягтиуспіху є форсування
власної програми НДЕКР. У великої корпорації є багато інших способів досягнення
мети, що нерідко знижує зацікавленість корпорацій в розвитку науково-технічної
активності.

Малі венчурні
фірми, як суб`єкти інноваційної діяльності, як організовані форми
дослідницького бізнесу почали формуватись наприкінці 50-х років, а в 70-х роках
малий інноваційний бізнес зайняв тверді позиції на заключних стадіях НДЕКР та
вийшов на світові ринки [ 26 ].

Здатність
суб`єктів малого бізнесу швидко реагувати на вимоги ринку, мобільність та
оперативність, економічність стала передумовою їх співвиконавчої діяльності у
великих науково-технічних програмах корпорацій.

Іншою формою
венчурного бізнесу стали бізнес-інноваційні структури типу технологічних парків
на базі потужних суб`єктів наукової діяльності, як правило, — університетів,
або великих університетських центрів. Їх можна охарактеризувати як об`єднання
дрібних та середніх фірм для спільного будівництва, оренди землі, приміщень
використання дослідницької та обчислювальної техніки.

За даними
Організації економічного співробітництва та розвитку на даний час у США працює
близько 150 подібних об`єднань, у ФРН-- 50, у Нідерландах — 45 [ 26].

Прикладом
такого об`єднання може стати “Silicon valley” поблизу Стенфордського
університету (Каліфорнія, США), де 3000 фірм із загальною кількістю працівників
до 200 тис. покривають біля 20% світового попиту на комп`ютери та електронні
компоненти до них [ 24 ].

Крім того, малі
венчурні фірми стали ініціаторами ряду переломних розробок у сфері прикладної
науки, особливо в електроніці, роботехніці, біотехнології.

У сучасному
інноваційному процесі важливу роль відіграє держава. Вона є координатором та
стимулятором циклу “ідея-ринок” з допомогою сучасного інноваційного механізму,
характерними особливостями якого є те, що:

для розвитку
сучасної науки і техніки монополістські форми організації інноваційної
діяльності стали вузькими і потребують високої інтеграції зусиль;

типові раніше
монополістські форми організації інноваційної діяльності стали гальмувати НТП,
у зв`язку з чим монополісти змушені переходити до використання нових, раніше їм
не притаманних, форм організації дослідницького процесу;

нові
інформаційні технології, комп`ютеризація і телекомунікаційні можливості суттєво
змінили інноваційну діяльність не тільки на рівні окремої фірми, а й на рівні
краіни, континенту, планети.

Програми
підтримки інноваційного бізнесу діють у більшості розвинутих країн, і, що
важливо, не тільки на національному рівні, а й на рівні адміністративних
одиниць. Такі програми виступають як важливий елемент науково-технічного
розвитку регіону, як шлях до створення нових робочих місць та вирішення інших
соціально-економічних проблем.

Система важелів
у рамках інноваційного процесу спрямована на залучення можливостей малого
бізнесу сприяла різкому прискоренню НТП у розвинутих капіталістичних країнах і
відставанню країн бувшого соцтабору, де ця система була відсутня. На
сьогоднішній день програми підтримки малого венчурного бізнесу є факторами
економічного росту у США, Японії, Ізраїлі, та ряді інших країн.

Система
державної підтримки розвитку наукомістких технологій та інновацій в Ізраїлі
базується на системі субсидій та інноваційних фондів. Крім того, уряд щорічно
інвестує до 3% ВНП в наукові дослідження. В переліку пріоритетних напрямів —
телекомунікації та програмні продукти, біотехнологія, такі галузі електроніки,
як медицинська електроніка, електронна оптика, лазерні системи, автоматика і
роботехніка. Значний вкнесок в розвиток технологічного рівня Ізраїлю вносять
створені 28 “hi-tech”-інкубаторів, розміщені по всій країні. Їх покликано
забезпечувати підтримку технологічних ініціатив на першій стадії розвитку,
включаючи створення компанії і забезпечення її фінансами[24].

Головна мета
цієї схеми — створити мотивацію компаніям ідти шляхом подальшої комерціалізації
своїх винаходів після попереднього дворічного інвестування. Тобто, після 2-х
років суттєвої державної допомоги ( 100% заробітної плати співробітникам, 75%
вартості необхідного обладнання, тощо), при умові чіткого означення позитивного
результату, приймається рішення про надання подальшої допомоги за програмою державної
підтримки експорту [24].

В результаті
комплексних заходів з підтримки високотехнологічного бізнесу та проектів у
області “hi-tech”, Ізраїлю вдалось за короткий час підвищити частку високо
технологічних галузей у ВНП до 51%. При цьому на експорт іде більш як 40% ВНП,
з них 80% — у економічно розвинуті країни [24,103].

Програма
підтримки венчурного бізнесу — складова програми стратегічного економічного
ривка Японії на ХХІ ст.

Таким чином,
природньо, що універсальної схеми цієї діяльності не існує, але її концепція
може і повинна бути адаптована до умов України.

На наш погляд,
в Україні, в тому числі, в Полтавській області існує ряд умов для розвитку
венчурного бізнесу, які витікають з ментальних та історичних особливостей
сучасної української нації:

дух
підприємництва та “розумного авантюризму”;

високий рівень
освіти населення;

злиття
особливостей азіатської та європейської культур — поєднання індивідуалізму з
колективізмом;

наявність
великої кількості ВУЗів, НДІ;

високий
кваліфікаційний рівень трудових ресурсів, особливо — на існуючих та бувших
підприємствах ВПК.

Але, на
сьогоднішній день, об`єктивно існує ряд умов, що стримує розвиток ризикового
підприємництва у сфері НДЕКР:

організаційні
труднощі та витрати при відкритті підприємства;

нестабільність
законодавства в області підприємницького права;

жорстка
недиференційована податкова система;

відсутність
попиту на продукцію НДЕКР(додаток 7);

низька ринкова
грамотність населення;

відсутність
фінансової венчурної інфраструктури;

інертність
держави у відношенні підтримки нових фірм;

низький престиж
інженерної та наукової діяльності.

Виходячи з
даних обласного управління статистики (додатки), можна стверджувати, що в
результаті негативних процесів у економіці та суспільстві, відбулось суттєве
погіршення стану винахідницької активності населення(див. дод.1;8) та зниження
кількості працюючих у сфері НДЕКР. Крім того, у безстрокових відпустках,
втрачаючи кваліфікацію на випадкових заробітках, знаходяться тисячі
висококваліфікованих працівників конверсованих підприємств ВПК, в той же час
кількість малих підприємств, зайнятих у сфері наукової діяльності та наукового
обслуговування за період з 1990р. до 1995р. збільльшилась з 34 до 55[23,36],
при скороченні загальної кількості працюючих. В той же час ріст кількості малих
підприємств у інших сферах досить стабільний(додаток 9). Тобто, самі люди, --
носії інтелектуального потенціалу, залишились. Тому, головною метою діяльності
в рамках програми “Венчурний бізнес” повинно бути збереження і реалізація цього
потенцалу.

Процеси
приватизації та ринкові реформи, незважаючи на в`ялість та непослідовність,
створюють нові можливості для формування інфраструктури малого та середнього
бізнесу. Але сама по собі, вона, практично, не може створитись, особливо, в
умовах нерегульованого ринку і жорсткої зовнішньої конкуренції.

Досвід,
напрацьований США[ 26], свідчить, що, без підтримки, 80 із 100 нових компаній
потерпають краху у перший же рік діяльності. В той же час із 100 компаній, які
були підтримані в рамках державних та недержавних програм, 80 розвивають свою
діяльність, сплачуючи податки, створюючи робочі місця, виробляючи перспективну,
конкурентноздатну продукцію.

Головна умова
формування нових фірм — поєднання інтелектуальних та підприємницьких можливостей.
Підтримати це поєднання на початкових стадіях утворення фірми — створити
передумови її подальшої самостійної роботи у ринковому середовищі. Основною
формою такої підримки стала допомога малим фірмам через систему послуг, що
надаються бізнес-інноваційними структурами різних типів та форм фінансування.

Для реалізації
заходів з формування бізнес-інноваційної мережі у рамках програми “Венчурне
підприємництво” пропонується організувати систему бізнес-інноваційних структур
трьох ступенів складності, які різняться між собою широтою надання послуг,
ступенем готовності підтримуваних проектів, формами фінансування.

Структура І
рівня (БІС-І) — консалтингово-інформаційний центр, який працює з проектами на
початкових стадіях інноваційного процесу — на рівні ідеї та
техніко-економічного обгрунтування і надає наступні послуги:

технічна,
економічна, екологічна, та інші види попередньої експертної оцінки;

надання
навчальних програм;

консультації з
питань права, економіки, кредитів та ін.;

оформлення
авторських прав;

доступ до
інформаційних масивів;

допомога в
складанні бізнес-плану;

допомога в
реєстрації підприємства;

пошук
потенційних інвесторів.

Структура ІІ
рівня (БІС-ІІ) — бізнес-інкубатор, який працює з рельно існуючими проектами на
стадіях отримання експериментальних зразків та маркетингу продукції і надає
додаткові послуги фірмам:

оформлення
документів для отримання пільг;

сприяння
отриманню інвестицій “ризикового капіталу”;

пільгова оренда
обладнання для НДЕКР та дослідного виробництва;

пільгова оренда
офісних приміщень;

послуги з
маркетингу;

консультаії з
питань управління та організації виробництва.

Структура ІІІ
рівня (БІС-ІІІ) — технологічний парк, який забезпечує умови проведення
науково-дослідної роботи фірм, надає послуги на стадії виходу проекту в вільне
ринкове середовище. Крім послуг, що надаються БІС-І та БІС-ІІ, технопарк
виконує:

забезпечення
фірм сучасною науково-технічною базою (засобами обчислювальної техніки,
унікальними видами обладнання, лабораторними приміщеннями, тощо);

забезпечення
виробничими площами для виробництва дослідних партій продукції;

рекламно-видавничі
послуги;

консультації з
питань зовнішньоекономічної діяльності;

оформлення
гарантій інвестицій для найбільш важливих проектів;

послуги
зв`язку;

надання на
пільгових умовах земельних ділянок;

виставочно-демонстраційні
послуги;

навчання
керівників фірм;

послуги з
організації різного роду презентацій, переговорів, семінарів, тощо;

соціально-побутові
послуги (розміщення, харчування, транспорт, тощо).

Підприємствам у
структурі БІС надаються пільги при реєстрації, отриманні послуг, а також
різного роду фінансові та податкові пільги при умовах значимості розробки та
успішного проходження діяльності фірми. З метою повного охоплення області
бізнес-інноваційною мережею та забезпечення повноти проходження інноваційних
процесів пропонується наступна схема розміщення БІС.

Дві БІС-ІІІ
розташовуються в містах обласного підпорядкування Полтаві та Кремечуці із
задіянням існуючого науково-промислового потенціалу.

Базою майбутніх
технопарків, які визначатимуть пріоритети науково-технічної їх діяльності
повинні стати передові та перспективні наукові, учбові заклади, промислові
підприємства.

Структури типу
БІС-ІІ пропонується організувати при ВУЗах, технологічно передових
підприємствах, в тому числі при підприємствах ВПК, науково-дослідних станціях.

Мережа структур
типу БІС-І повинна заповнити вільний простір.

Запропонована
схема повинна забезпечити створення цілісного регіонального інноваційного середовища
та рівні можливості для реалізації людського інтелектуального та
підприємницького потенціалу, незалежно від місця розташування підприємства чи
проживання людини.

Схему
входу-виходу у БІС-простір, та руху підприємств уньому зображено у додатку 13.

Інноваційна
ідея, з моменту виникнення до моменту втілення у вигляді товару чи послуги,
проходить шлях від БІС-І до БІС-ІІІ у середовищі підтримки та контролю, що
забезпечує як виживання компанії, так і мінімізацію ризику при інвестуванні
проектів.

Компанії можуть
виходити і входити до БІС всіх рівнів в залежності від стану підприємства та
стадії готовності проекту.

Підприємства,
які достатньо окріпли фінансово та організаційно, повинні поступово витіснятись
із структукр БІС за допомогою економічних важелів: введенням та поступовим
підвищенням плати за комплекс послуг, який їм надається, з поступовим
доведенням розцінок до рівня, що суттєво перевищує ринковий.

У цьому випадку
фірма або виходить із структури БІС, або, якщо вона зацікавлена у збереженні
місцерозташування та у якості послуг БІС, залишається, оплачуючи послуги за
цінами вищими, ніж ринкові, у якості додаткового джерела фінансування
діяльності БІС.

Виходячи із
ступеня ризику підтримки проектів, складності послуг та інших факторів,
пропонується наступна структура фінансування БІС:

БІС-І — повне
державе.

БІС-ІІ —
державне, недержавне, змішані форми.

БІС-ІІІ —
корпоративне, акціонування, часткове державне.

В результаті
реалізації програми “Венчурне підприємництво” планується досягти таких цілей:

Створення
цілісної системи підтримки малого та середнього наукомісткого бізнесу.

Скорочення у
часі тривалості інноваційних циклів.

Забезпечення
стабільної пропозиції продукції НДЕКР.

Реалізація
людського потенціалу.

Створення
конкурентного середовища у сфері НДЕКР.

Створення нових
робочих місць.

Підняття
ділової активності у регіоні.

Формування
нового іміджу регіону.
3.5.
Програма “Інвестор”.

Вирішення
комплексу проблем фінансового забезпечення проходження інноваційних процесів —
одна з головних умов приведення в рух всього цілісного регіонального
інноваційного механізму.

На сьогоднішній
день ні економічна ні законодавча бази не готові забезпечити створення системи
фінансування ризикових проектів — основи діяльності суб`єктів інноваційної
структури регіону.

Фінансування
венчурних проектів суміщене із достатньо відчутною мірою ризику. Так, за
статистикою США [24,85], із 100 інноваційних проектів прибуток приносять лише
50, але цей прибуток складає від 200% до 400%, а в деяких випадках — до 1000%
річних. Та все ж, вірогідність ризику достатньо висока — 0,5.

Високий ризик
венчурного фінансування, доповнений фінасовою та законодавчою нестабільністю є
однією з головних причин низької привабливості інноваційного простору України
для потенційних інвесторів.

Метою заходів у
рамках програми “Інвестор” є створення привабливого інвестиційного клімату в
регіоні шляхом підвищення ступеня захисту інвестицій, свободи репатріації
прибутків та створення системи фінансових та організаційних преференцій для
потенційних інвесторів інноваційних проектів.

В умовах
відсутності системи венчурного фінансування, потенційними інвесторами нам
бачаться:

Держава.

Українські
юридичні особи.

Іноземні
юридичні особи.

Населення
України.

На сьогодні,
практично, єдиною формою державної підтримки інноваційних проектів є їх
фінансування структурами Державного Інноваційного фонду України (ДІФУ), але це
фінансування не є ефективним з причини встановлених достатньо жорстких умов
надання безвідсоткових позик. Кредити надаються діючим підприємствам під
заставу нерухомості, або під солідні гарантії.

Результатом цього
стало те, що у 1995 році Полтавським регіональним відділенням ДІФУ
профінансовано 3 регіональних проекти та 9 проектів інших відділень на загальну
суму 2,48 млн. грв., що склало 39% надходжень. У 1996 році профінансовано 6
проектів на суму 0,335 млн.грв., що склало лише 21,8% суми надходжень. За
підсумками цих двох років до держбюджету вилучено 7,474 млн.грв. невикористаних
коштів[23]. Загальні обсяги фінансування науково-технічної діяльності державою
приведено у додатку 5.

В той же час
практично відсутнє фінансування інноваційних проектів недержавними структурами,
в тому числі й комерційними банками з причини довгостроковості таких
капіталовкладень та значної міри комерційного ризику.

Населення не
приймає участі у вкладанні коштів з причини недосконалості розвитку ринку
цінних паперів, так як основною формою участі приватних інвесторів є купіля
акцій та інших цінних паперів. З цієї ж причини створюються додаткові труднощі
і для участі вітчизняних та іноземних фінансових та промислових структур.

Для забезпечення
організації та подальшого ефективного функціонування ринку венчурного капіталу
та цілісної системи фінансового забезпечення інноваційної інфраструктури
регіону необхідно здійснити ряд організаційно-управлінських програм, які є
основою стратегічної програми “Інвестор”.

На наш погляд,
релізатором політики державної підтримки венчурних інвестицій у регіоні повинне
стати саме відділення ДІФУ після реструктуризації функцій та принципів роботи.
Пропонується наділити регіональне відділенню ДІФУ наступними основними
функціями:

Повне державне
фінансування найбільш важливих та перспективних проектів та програм.

Часткове
державне фінансування проектів та програм.

Державне
страхування інвестицій.

Державне
гарантування інвестицій.

Управління
пакетами цінних паперів інноваційних компаній, що створені за участю держави.

Для
зацікавлення інвесторів пропонується надати статус вільної економічної зони
територіального типу структурам БІС-ІІІ — технопаркам “Полтава” та “Кременчук”,
в межах яких повинні бути створені системи фінансових преференцій, умови
вільної репатріації прибутків та стабільність законодавчих умов.

З метою
залучення банківського капіталу пропонується встановити ряд фінансових
преференцій комерційним банкам на прибутки, отримані в результаті венчурної кредитної
діяльності.

Фактично,
передбачається три форми участі держави у фінансовому забезпеченні інноваційних
проектів:

Пряме
інвестування.

Страхування та
гарантії інвестицій.

Непряме
інвестування за рахунок надання фінансових преференцій.

З метою формування
механізмів недержавного фінансування необхідно здійснити державні програми
підтримки становлення різного роду інноваційних фондів, бірж, структур
організаційного та інформаційного забезпечення функціонування системи
венчурного фінансування проектів.

Другою важливою
проблемою є фінансове забезпечення діяльності власне інноваційної
інфраструктури регіону.

З досвіду країн
із розвиненою інноваційною інфраструктурою можна вважати, що її функціонування
потребує постійних державних дотацій, так як самі елементи, наприклад, БІС, не
здатні забезпечити повну самоокупність. Але певні прибутки для часткового
покриття видатків можливі за рахунок:

Надання послуг
фірмам-нерезидентам БІС у сфері консалтингу, інжинірингу, експертизи, оренди
тощо.

Надання послуг
клієнтам-нерезидентам інформаційними структурами інноваційної системи регіону.

Прибутків з
вкладених у проекти коштів.

Участі у
реалізації патентно-ліцензійної продукції.

Інші джерела.

Результататами
реалізації заходів програми “Інвестор” повинні стати:

Збільшення
об`ємів притоку капіталу у економіку регіону.

Раціоналізація
використання коштів ДІФУ.

Підвищення
рівня ділової активності в регіоні.

Збільшення
об`ємів надходжень до бюджетних та небюджетних рахунків.

Зменшення
державних витрат у соціальній сфері за рахунок створення додаткових робочих
місць та росту добробуту працюючого населення.
3.6.Програма
“Освіта-наука”.

Знання — один
із самих динамічних ресурсів, які лежать в основі формування та функціонування
інноваційного середовища.

У процесі
проходження інноваційних процесів, в першу чергу, реалізуються знання та
природні здібності людей у трьох основних площинах: науково-конструкторська
діяльність, сфера управління, освіта.

У цій тріаді
провідною ланкою є освіта — сфера виявлення здібностей, підкріплення їх необхідним
обсягом теоретичної інформації та практичних навичок та періодичне поновлення
знань. У двох інших отримані знання реалізуються у вигляді ідей, рішень, а у
кінцевому рахунку —матеріалізуються у вигляді товарів та послуг.

Таким чином,
стан розвитку сфери освіти визначає тенденції розвитку як прикладних областей
реалізації знань, так і свої власні. Тобто, освіта відтворює сама себе на нових
якісних та кількісних рівнях під впливом виробничих сфер.

Виходячи з
цього, ми вважаємо, що створення нової парадигми освіти, як діяльності в
області ретрансляції знань, та науки, як області виробництва нових знань та
вищої форми їх реалізації, повинне дати поштовх до розширеного відтворення
інтелектуального потенціалу нації.

На сьогодні,
визначились проблеми невідповідності системи науки та освіти сучасним вимогам,
що, зокрема, привело до таких негативних явищ[15]:

відірваність
освіти від практичних реалій;

падіння
престижу освіти;

довгі періоди
втілення наукових розробок у виробництво;

непристосованість
освіти та науки до існування у ринковому середовищі.

Головна мета
блоку цільових програм у рамках програми “Освіта-наука” — створення цілісної динамічної
системи, спрямованої на “розширене відтворення” високопрофесійних творчих
кадрів, здатних до ефективної діяльності у інноваційному ринковому полі —
науковців, інженерів, менеджерів, педагогів.

Пропонується
створити систему інноваційної освіти, яка грунтується на трьох рівнях, в
залежності від вікового, освітнього, професійного та ряду інших факторів.

Перший рівень
(вікова група від 0 до 17 років) — майбутні кадри для інноваційної діяльності.
На цій стадії першочерговими завданнями є виявлення пріоритетних здібностей у
дітей, їх розвиток та забезпечення необхідним комплектом знань з класичних наук
та основ прикладних — економіки, техніки, інформатики, управлінських наук тощо.
Для цього необхідно провести реалізацію ряду державних програм, спрямованих на
реформування шкільних програм та педагогічних технологій, системи дитячої та
юнацької науково-технічної творчості, яка повинна бути спрямована не на сліпе
моделювання пристроїв, а на формування нетрадиційного підходу до їх
використання та удосконалення, навички з планування своєї власної діяльності та
діяльності колективу.

Другий рівень (
від 18 до 50 років) — найбільш продуктивний сегмент інтелектуального
потенціалу, люди які приймають безпосередню участь у розробці та реалізації
інноваційних проектів. Це сьогоднішні управлінці, науковці, інженери,
підприємці. На здійснення процесів поповнення та оновлення їх знань та на
підвищення їх професійного рівня спрямована цілісна система вузівської та
післявузівської безперервної освіти на основі сучасних підходів.

Третій рівень
(від 50 років) — поєднання фундаментальних і практичних знань та життєвого
досвіду, мудрість нації. Завдання держави — максимально ефективно її
використати через залучення до викладацької діяльності, роботи у експертних та
консалтингових структурах тощо.

Кожен рівень є
відкритою динамічною системою, на яку впливають як інші рівні, так і зовнішні
фактори. Кожен рівень, з природніх причин, плавно переходить в інший, приносячи
якісні та кількісні зміни у нього, та через системи ретрансляції знань — у
інші(мал. 3.2.).

ретрансляція
знань



Мал.3.2.Схема
ретрансляції знань.

Природньо, що
зміни у освіті спричинять зміни у науці. Завдання програми “Освіта-наука” —
перебудова її структури у бік пріоритету вузівської а не академічної, як це
існує у розвинутих країнах, так як саме вузівська наука є найбільш динамічною
та активною структурою. У ній поєднуються творче, нетрадиційне мислення та
підприємницька активність молоді та досвід і знання академічних науковців. Про
це свідчить кількість винаходів, використаних у реальній проектній роботі ВУЗів
(додадок 6). Це є той потенціал, який визначатиме пріоритети
соціально-економічного розвитку у найближчому майбутньому, так як діяльність
академічного сектору переживає глибоку кризу з, як ми вважаємо, об`єктивних
причин(додаток 4). Найбільш ефективною формою реалізації цього потенціалу є
створення на базі навчальних закладів БІС різних рівнів складності, здатних
координувати зв`язки у ланцюгу наука-виробництво.

В результаті
цих та інших заходів планується:

Створити цілісну
систему безперервної освіти.

Створити умови
для повної реалізації інтелектуального потенціалу.

Підняти престиж
освіти.

Забезпечити
постійне надходження у інноваційне поле нових творчих та активних людей.

Створити умови
для оперативної практичної реалізації інноваційних ідей та проектів.

3.7.Cтруктура
управління регіональною інноваційною діяльністю.

Процеси
ефективного формування та успішного функціонування цілісного регіонального
інноваційного поля потребує чіткого планування, узгодження та координації всіх
стратегічних програм, та їх складових — цільових програм тактичного плану,
контролю за їх виконанням, оперативного внесення змін та уточнень тощо. Тобто
повного спектру управлінської діяльності.

Існуючі схеми
управління регіоном, на даний час, практично, нездатні виконувати функції
управління у такій специфічній галузі ринкової економіки, як інноваційна
діяльність, з причини сильних авторитарно-командних тенденцій у структурах
державної влади.

Тому,
організації інноваційного процесу повинно передувати управлінське нововведення
у вигляді принципово нової конфігурації органів управління цим процесом. Нова
система повинна іманентно вплестись у існуючі схеми здійснення державної
політики у регіоні, принести до них нові демократичні методи управння та
створити передумови функціонування структур державного управління у
післятрансформаційний період розвитку української ринкової економіки.

З цією метою
пропонується створити цілісний регіональний інноваційний мегакомлекс (РІМК),
який стане науково-дослідним полігоном та демонстраційним проектом для
удосконалення та розповсюдження методів управління як інноваційною діяльністю,
так і іншими сферами соціально-економічного життя регіону.

Загальні засади
формування РІМК.

Структура РІМК
формується зверху до низу у відповідності до рівнів державного управління.

Структурні
елементи вертикалей формуються на основі проблемно-функціонального принципу.

Застосовуються
різні типи структурних одиниць, в залежності від цілей, завдань, принципів
діяльності та спектру управлінських та інших послуг, з огляду на оптимізацію
вертикальних та горизонтальних зв`язків.

Структура РІМК
є динамічною і змінюється в залежності від досягнення встановлених цілей та
внесених коректив.

Програмно-цільова
модель управління.

Засади
управління.

В умовах формування
інноваційної діяльності та низького рівня детермінації взаємовідносин держави
та ринкових структур є допустимим застосування ситуаційного підходу[18], який є
достатньо гнучким та забезпечує максимальне пристосування структури до змін
зовнішнього середовища. Разом з тим, цей підхід потребує жорстких професійних
та особистих вимог до керівництва, особливо вищих ланок. Для успішного
функціонування організації на принципах ситуаційного підходу. в першу чергу,
необхідна висока інформаційна культура, нехарактерна для сьгоднішньої України.
Інший негативний фактор — схильність більшості упралінців до надмірної
формалізації принципів і методів упраління, що спричиняє неготовність до
прийняття неформальних, творчих рішень.

Тому, як
альтернатива ситуаційному, розглядається системний підхід[18], який у меншій
мірі потребує високих особистих якостей управлінського персоналу, а в силу духу
техногенності є більш прийнятним для більшості управлінців. Крім того, цей
метод дозволяє окремим елементам системи здійснювати саморегуляцію.

В той же час,
ситуаційний підхід є оправданим при процесах реорганізації розвинутих структур,
забезпечених високопрофесійним управлінським персоналом та розвинутими
інформаційно-аналітичними системами[21].

Використання
жодного з методів та підходів жорстко не обмежується, так як вибір диктується
цілями та завданнями структури та загальною соціально-економічною ситуацією.
Тому, в ролі пріоритетних можуть бути використані і інші підходи.

Механізми
управління.

1. Механізми
планування.

1.1. Механізми
стратегічного планування:

оцінка і
коригування комплексу цілей організації на основі результативності здійснення
попередньої стратегії;

аналіз
зовнішнього середовища;

визначення
варіантів стратегії;

вибір стратегії
на основі аналізу;

внутрішня координація.

1.2. Механізми
поточного планування:

вироблення
тактики і процедур;

вироблення
правил виконання окремих процедур.

Управління за
цілями як елемент механізму планування:

визначення
цілей структурно-функціональної одиниці;

розробка планів
досягнення цілей.

2. Механізми
контролю і оцінки.

2.1. Механізми
ппереднього контролю:

контроль
фінансового стану окремих структурних одиниць та всієї структури;

перевірка
ефективності вертикальних та горизонтальних зв`язків;

перевірка
ефективності каналів зворотнього зв`язку.

2.2. Механізми
поточного контролю:

контроль
діяльності кожної структурної одиниці;

перевірка
професіоналізму та ефективності роботи персоналу;

оцінка
діяльності структурної одиниці на основі:

порівняння
результатів та встановлених норм;

аналіз відповідності
діяльності та встановлених цілей.

Структура
управління РІМК.

Метою
функціонування РІМК є узгодження та здійснення стратегії інноваційної політики
держави із урахуванням регіональних умов і пріоритетів та координація і
узгодження інноваційних процесів на середньму та місцевому рівнях.

Структура РІМК
будується у відповідності до рівнів державного управління, що склались на
сьогодні. Принципи організації діяльності РІМК та його структури зображено у
додатку 10 та таблиці 3.2.

Таблиця 3.2.

Рівні управління
інноваційною діяльністю.








Рівні


управління





Державна


вертикаль





Вертикаль


РІМК





Основні


функції








1






Вищий національний





Верховна Рада


Президент Кабінет Міністрів








-------------------





Прийняття стратегічних рішень
національного масштабу








2







Вищий регіональний







Обласна державна адміністрація





 




Рада РІМК





Прийняття стратегічних рішень
регіонального рівня, попередній та поточний контроль, аналіз зовнішнього
середовища та внутрішньої культури, розподіл ресурсів








3







Середній регіональний







Управління обласної державної
адміністрації





Служби та органи РІМК (експертна,
інформаційна, інвестиційно-фінансова, рада технопарків, міжвузівська рада
тощо)





Розробка цільових програм, контроль та
координація їх виконання, аналіз ефективності горизонтальних зв`язків








4






Місцевий





Міськвиконкоми міст обласного
підпорядкування, районні державні адміністрації






Керівництво ВУЗів, НДІ, БІС, підрозділів
РІМК





Розробка робочих планів, управління
виконавчими ланками, узгодження іх діяльності








5








Виконавчий







Органи державного контролю та нагляду





 


Підрозділи служб РІМК ( екологічної,
економічної, фінансової експертиз; патентно-ліцензійний; консалтингу; виставочно-демонстраційні
комплекси; маркетингу; регіональні сервери; органи ДІФУ; БІС тощо.






Надання послуг фірмам, контроль ходу
виконання їх проектів, виконання рішень вищих порядків






Органи вищого,
середнього та місцевого рівнів управління діяльністю РІМК — колегіальні, до них
входять як керівники структур РІМК так і керівники відповідного рівня державних
структур, органів місцевого самоврядування, учбових закладів тощо.

Процес
прийняття рішень — колегіальний, відповідальність за їх виконання — персональна
при обов`язковій участі у прийнятті рішення відповідального за його виконання.

Всередині
підрозділів, які безпосередньо пов`язані з виконанням фінансових, маркетингових
та інформаційних функцій доцільно застосувати формування функціональних
структур[21].

Аналогічний
підхід планується при створенні підрозділів технічного, господарського,
забезпечення безпеки тощо.

Адаптивний
підхід (принцип проектної організації) може бути використаний при формуванні
“штабних” підрозділів, які володіють, як правило, консультаційними
функціями[21]:

аналітичні
відділи;

відділи
довгострокового планування;

тимчасові
робочі групи з вирішення конкретних проблем;

юридичні та
нотаріальні підрозділи тощо.

При формуванні
функціонально відособлених одиниць використовуються аналогічні принципи.

Механізми
мотивації управлінського персоналу:

надання статусу
державних службовців;

створення умов
делегування додаткових повноважень та відповідальності;

система пільг
для отримання додаткової освіти, підвищення кваліфікації тощо;

залучення
високопрофесіональних працівників до викладацької діяльності;

рейтингова
система підвищення по службі;

широка публікація
діяльності;

система
матеріального заохочення за результатами діяльності;

система
пільгового придбання цінних паперів акціонерних фірм інноваційного спрямування;

інші стимули
морального та матеріального плану.

Ефективне
становлення структури управління дозволить вести цілеспрямовану та
скоординовану діяльність усіх суб`єктів регіонального інноваційного поля(
додатки 11;12), оперативно реагувати на зовнішні та внутрішні зміни із
застосуванням ринкових важелів державного впливу на ситуацію як в економіці регіону,
так і на суміжні сфери суспільного життя.
Висновки

Будь-яке
управління, а державне — особливо, достатньо ресурсомістка сфера
соціально-економічної діяльності, що викликає потребу оцінки його ефективності.

У ринковій
економіці ефективне державне управління може існувати тільки при умові
поєднання зусиль двох протилежностей — держави та приватного бізнесу за умови
урахування інтересів кожної сторони у досягненні власних цілей.

Головна мета
держави — ефективне виконання функцій, що відведені їй Конституцією, за рахунок
збалансованого бюджету та постійного його поповнення.

Головна мета
бізнесу — отримання прибутку та розширення виробництва.

Сьогодні
інтереси авторитарної держави та ринкової економіки не мають точок доторкання.
Держава робить постійні спроби отримати максимум коштів на основі податкових
платежів, фактично, душачи малий та середній бізнес — основу ринкової системи.
Бізнес, не бажаючи бути задушеним, іде в “тінь”.

Саме цей
конфлікт, конфлікт між державою та приватним бізнесом, як ми вважаємо, лежить у
основі соціально-економічних кризових явищ в Україні.

У концепцію
управління інноваційною діяльністю регіону покладено ідею створення такого
принципово нового механізму взаємодії у системі бізнес-держава, при якому
напруга у потенційному конфліктному полі збігає до нуля. Тобто, вона спрямована
на створення системи взаємної зацікавленості обох сторін.

На сьогоднішній
день, держава зацікавлена в розвитку приватного бізнесу набагато сильніше, ніж
бізнес — у підтримці держави. Тому, ініціатива повинна виходити від держави у
вигляді загальнонаціонального рівня пакету програмних документів, підкріпленого
взаємоузгодженою та цілісною законодавчою підтримкою щодо податкових,
інвестиційних, інформаційних, зовнішньоторгівельних та організаційних аспектів діяльності,
питань власності та суттєвого розширення прав регіонального та місцевого рівнів
управління у формуванні економічної політики.

Реальне
виконання заходів з розвитку та підтримки бізнесу повинне здійснюватись шляхом
розробки та реалізації комплексних обласних програм.

Реальні втрати,
які понесе держава, є необхідною умовою реалізації заходів, але при успішному
їх проходженні, кількісне зростання суб`єктів ринку — потенційних платників
податків та роботодавців, спричинить якісні позитивні зміни у соціально-економічній
сфері суспільних відносин, що потягне за собою позитивні зрушення у інших
сферах.

Ми вважаємо, що
далекоглядна та ретельно спланована державна інноваційна політика, спрямована
на одну із самих динамічних та активних складових сучасного ринку — малий та
середній інноваційний бізнес, є одним із самих дієвих механізмів ліквідації
існуючих між державою та економікою протирічч. А вирішення цієї проблеми є
необхідною умовою побудови цивілізованого ринку, демократичного громадянського
суспільства, та, як результат — економічно та політично сильної держави.

ПЕРЕЛІК
ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1
Конституція України. Прийнята на п`ятій сесії Верховної Ради України 28 червня
1996 р.- К.: Юрінком, 1996.- 79с.

2.
Закон України “Про підприємництво”//ВВР.-1996.-№31.-С.144

3.
Закон України “Про інвестиційну діяльність”// ВВР.-1992.-№10.-С.138

4.
Закон України “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних
(вільних) економічних зон”// ВВР.- 1996.-№31.-С.144

5.
Закон України “Про охорону прав на промислові зразки”// ВВР.-1994.-№13.-С.64

6.
Закон України “Про охорону прав на винаходи та корисні моделі”// ВВР.-
1994.-№13.-С.70

7.
Закон України “Про державну програму заохочення іноземних інвестицій”// ВВР.-
1994.-№11.-С.244

8.
Розпорядження Президента України “Питання створення технопарків та інноваційних
структур інших типів” №17/96 від 23.01.96р.// УК.-1996.- 26 лютого(№30).-С.22

9.
Постанова Кабінету Міністрів України “Про концепцію створення спеціальних
(вільних) економічних зон в Україні”№277 від 29.04.94р.//УК.-1996.-
11травня(№68).-С.17

10.
Положення про порядок створення та функціонування технопарків та інноваційних
структур інших типів. Затверджене Постановою Кабінету Міністрів України №549
від 22.05.96р.//УК.-1996.-30травня(№77)-С.23

11.
Андрощук Г. Государственная инновационная
политика//Бизнесинформ.-1997.-№1.-С.37-40

12.
Гришин І.,Колот І.,Мостовий Г. Пілотний проект “харківський технологічний
край”.Проблеми теорії і практики державного управління та місцевого
самоврядування.Матеріали щорічної науково-практичної конференції
професорсько-викладацького складу та слухачів УАДУ 31 травня
1996р.-К.:УАДУ,1996.-166с

13.
Гришин І.Я. Національна ідея тотальних інновацій та інформаційна технологія
клієнт-сервер//Вісник УАДУ.-1996.-№2.-С.205-208

14.
Ионцов М. Инновационная сфера:состояние и
перспективы//Экономист.-1993.-№10.-С.17-22

15.
Комраков Е.М.Создаём инновационное образование//Народное
образование.-1996.-№7.-С.30-37

16.
Лебедева Е.А.Венчурные фирмы в США//Вопросы изобретательства.-1990.-№8.-С.11-15

17.
Малащук С.П.Роль зон свободного экономического развития в региональной
инновационной деятельности. Сборник статей и тезисов выступлений по развитию
инновационной деятельности в рамках проекта “Харьковский технокрай
2015”15-16мая 1997г.-Х.:АРПНТЭИ,1997.-82с.

18. Мексон
М.Х.,Альберт М.,Хедоури Ф.Основы менеджмента:Пер. с англ.-- М.:Дело,1992.- 702
с.

19.
Мякотин Ю.Г.,Шукшунов В.Е. Инновационное образование: концепции, проблемы,
становление, поиск технологий.-М.:Академические чтения,1995.-102с.

20.
Пересада А.А.Основы инвестиционной деятельности.-К.: ООО Либра, 1996.-344с.

21.
ПерлакИ.Нововведения в организациях.М.:Экономика,1980.-144с.

22.
Покропивный С. Инновационный менеджмент в рыночной системе
хозяйствования//Экономика Украины.-1995.-№2.-С.34-

23.
Полтавщина на шляху до ринкової економіки: Статистичний збірник.-Полтава:
Полтавщина,1996.-340с.

24.
Соколенко С.И. Современные мировые рынки и Украина.-К.:Демос,1995.-354с.

25.
Тацуно Ш. Стратегия — технополисы: Пер. с англ.-М.:Прогресс,1989.-344с.

26.
Теория и практика создания технологических парков.Материалы международного
семинара по проблемам развития инновационной деятельности 17-23 сентября
1993г.-Ташкент: Наука,1993.-160с.

27. Файоль
А,Эмерсон Г.,Тейлор Ф.,Форд Г Управление — это наука и искусство.-М.: Республика,1992.-
351 с.

28.
Яковец Ю. Инновационное инвестирование: новые подходы //
Экономист.-1995.-№1.-С.31-33
Список
скорочень

БІС —
бізнес-інноваційна структура

НДЕКР —
науково-дослідна та експериментально- конструкторська робота

НТП — науково-технічний
прогрес

РІМК —
регіональний інноваційний мегакомплекс


Додаток 1.

Кількісь
використаних раціоналізаторських

пропозицій за
галузями господарства.








1991р





1992р





1993р





1994р





1995р







Всього





6502





3557





2196





2056





1528







Промисловість





3284





1978





1312





1396





1110







З неї



























Електроенергетика





95





71





37





34





19







Паливна промисловість





246





157





116





92





86







Нафтодобувна промисловість





159





124





79





85





80







Нафтопереробна промисловість





44





14





8





7





6







Газова промисловість





43





19





29















Чорна металургія





77





16





14





12





14







Хімічна та нафтохімічна промисловість





49





52





19





2





2







Машинобудування та обробка металів





1656





936





768





942





801







Деревообробна та целлюлозо-паперова промисловість





90





47





34





31





14







Промисловість будівельних матеріалів





188





93





44





39





4







Скляна та фарфоро-фаянсова промисловість





17





4





2





3





3







Легка промисловість





424





271





115





146





95







Харчова промисловість





531





273





123





89





72







Інші промислові виробництва





111





58





40















Сільське господарство





719





218





122





116





46







Лісове господарство









10





30









19







Транспорт





1138





744





335





295





197







Зв`язок





455





68





32





18











Будівництво





566





266





170





107





55







Геологія









134





90





39





38







Наука та наукове обслуговування





46





9





14





1





1







Інші галузі





294





132





91





129





62






Додаток 2.

Питома вага в
загальному обсязі продукції машинобудування /%/,що








1990





1991





1992





1993





1994





1995







Освоєна вперше в Україні





2,0





3,8





1,8





0,1





3,0





0,3







Освоєна вперше за останні три роки





25,3





12,1





14,9





23,9





7,4





18,5







Експортабельна





30,2





11,4





9,3





43,5





44,2





49,1







Реалізована за ВКВ





2,3





0,6





4,4





1,2





2,1





7,9







Принципово нова





0,2





2,8





0,01





0,04





1,5





0,3






 

Додаток 3.

Обсяг
імпорту-експорту у розрізі деяких краін світу за 1995 рік




Назва країни





Сальдо експорту-


імпорту/тис.$/





Географічна структура/%/















Експорту





Імпорту







Всього по області





- 221315,8





100,0





100,0







І.Країни СНД





52119,9





55,08





29,27







Бєларусь





4882,6





4,36





2,21







Росія





79851,2





46,82





19,61







ІІ.Інші країни світу всього





-273435,7





44,92





70,73







Європи,всього





-208589,8





40,10





57,87







Австрія





33598,4





11,06





2,45







Бельгія





11967,3





2,79





0,1







Великобританія





-67894,0





1,78





11,27







Ірландія





-103429,8





2,26





16,86







Швейцарія





-36524,6





11,73





13,3







Америки всього





-68297,4





0,89





10,73







Канада





-65458,4





0,23





9,87






Додаток 4.

Кількість
фахівців, що виконували науково-дослідні

та
проектно-конструкторські роботи /осіб/ по роках








1990





1991





1992





1993





1994





1995







Всього по області,


з них:






3257





2628





2471





2396





2558





2459







докторів наук





61





39





45





43





57





50







кандидатів наук





572





399





342





358





351





349







аспірантів





117





128





121





140





155





162







Винахідників та раціоналізаторів всього





13200





8158





4639





3359





2192





1660






Додаток 5.

Загальний обсяг
державного фінансування науково -

технічних робіт
/ млн.крб./








бюджетне





позабюджетне















всього





в тому числі ДІФУ











1994





1995





1994





1995





1994





1995







Всього по області





62871,7





275219





6748,6





10278,0





6607,5





5001,0







Галузь “Наука і наукове обслуговування”





53870,6





208948,0





6607,5





5363,0





6607,5





501,0







Самостійні науково-дослідні організації





48524,6





181883,0





6607,5





5363,0





6607,5





501,0







Самостійні конструкторські організації





-





-





-





-





-





-







Інші організації





5346,0





27065,0





-





-





-





-







Вищі навчальні заклади





5043,7





18012,0





10,0





266,0





-





-







Науково-дослідні та конструкторськ і
підрозділи промислових підприємств






3954,4






48259,0






131,1






4649,0






-






4500,0






Додаток 6.

Виконання
договорів на створення науково-технічної продукції








Закінчено і прйнято замовником





Використано винаходів











Всього





Із створення техніки





Всього





В % до загальної кількості











1994





1995





1994





1995





1994





1995





1994





1995







Всього





560





598





308





349





67





38





21,8





10,9







 галузі “Наука та наукове обслуговування





378





414





239





284





28





17





11,7





6,0







Самостійні науково-дослідні





278





284





174





170





28





17





16,1





10,0







Самостійні конструкторські





86





114





65





114





-





-





-





-







Інші





5





16





-





-





-





-





-





-







ВУЗи





142





139





42





35





34





19





81,0





54,3







Промислові підприємства





40





45





27





30





5





2





18,5





6,7






Додаток 7.



Додаток 8.



Додаток 9.