Міністерство освіти України
Запорізький державний технічний університет
Кафедра політології, соціології та права
З/к №7071696
Контрольна робота № 1 з дисципліни «Політологія» студентки 4 курсу групи № 747 факультету заочного навчання спеціальність: “Менеджмент у виробничій сфері”
Єрошенко Оксани Миколаївни
Запоріжжя
2000
Тема 12. Сучасна етнополітика та міжнаціональні відносини.
План
1. Введення
2. Етнополітика, її суб’єкт і об’єкт.
3. Фоорми етнополітичної діяльності, їх прояв в Україні.
4. Етнічні кофлікти: прчини та шдяхи їх вирішення.
5. Висновки
6. Основні поняття
7. Література
1. Введення
У політичному житті багатьох країн все більшого значення набуває
національне питання. Цю сферу політики називають «етнополітикою», або
«етнонаціональною політикою», визначаючи її як взаємодію етносів
(родоплемінні утворення, народи, нації, національні групи, національні
меншини та ін.) і держави. Усі питання про сутність, характер, форми
життєдіяльності етносів, їх взаємозв'язок із владними структурами вивчає
етнополі-тологія — складова частина яолітології. У демократичних державах
Заходу етнополітологія є самостійною авторитетною наукою та навчальною
дисципліною. У колишньому Радянському Союзі етнополітологи', як і самої
політології, взагалі не існувало. Замість них в окремий розділ виділяли
«марксистсько-ленінську теорію націй», завданням якої було показати шляхи
ліквідації класів і націй для побудови безкласового і безнаціонального
комуністичного суспільства.
Знання основ етнонаціональної політики дає громадянам України можливість
активніше включатися у суспільно-політичне життя, робити вагоміший
особистий внесок у національно-державну розбудову своєї країни.
2. Етнополітика, її суб’єкт і об’єкт.
Етнонаціональна політика за складних і неоднозначних умов сучасних
національних процесів, зростання національної самосвідомості набуває нового
змісту. Багатонаціональні держави, колоніальні імперії, що утворилися
внаслідок поневолення інших народів та реалізації імперської політики
«поділяй і владарюй», не витримали випробування часом і розвалилися під
тиском національно-визвольної боротьби народів за право бути вільними й
незалежними. Пріоритет загальнолюдських цінностей, який став головним
принципом у діяльності демократичних держав, зумовив необхідність нових
підходів політико-владних структур до національного питання.
Західна політологія має орієнтовно три різні точки зору щодо політики
держави стосовно етносів. Прихильники першої точки зору А. Степен,
Й. Уоллерстейн та ін. вважають, що держава повинна виробляти й
реалізовувати певну політику, спрямовану на розподіл ресурсів, створення
сприятливих умов для всіх етносів, водночас не втручаючися в їх національну
самобутність. Інші дослідники — М. Леві, М. Хехтер та ін. — твердять, що
держава стосовно етносів є відносно автономною силою, а політична її еліта
має на меті власні корпоративні цілі, спрямовані на утримання влади, іноді
навіть всупереч інтересам титульної нації (нації, назву якої має країна).
Третю точку зору репрезентують П. Ванден Берг, Е. Сміт та ін. Вони
характеризують державу як інструмент титульної нації, яка здійснює контроль
над державним апаратом і суспільством. Наявність цих різних точок зору, з
одного боку, відбиває реальний стан речей щодо розв'язання згаданих проблем
у різних державах, а з іншого — ускладнює розуміння цих проблем, сприяючи
пошукові оптимальних шляхів їх розв'язання (Ю. Римаренко).
В українській політологічній думці періоду колоніальної залежності
найважливішою умовою пробудження народу була, писав М. Грушевський,
державницька ідея як символ боротьби українського народу за національну
свободу, за створення незалежної держави. Провідним стрижнем ідеї було
проголошення невід'ємного права українського народу на самовизначення та
пошук його оптимальних форм. З часів Переяславської ради 1654 р. такою була
вимога автономії України, що в XIX ст. була доповнена ідеєю автономії
України у федерації вільних слов'янських народів, а на початку XX ст. —
гаслом «Вільна Україна у складі демократичної федерації вільних народів
Росії». Та небажання Тимчасового уряду (1917 р.) надати Україні навіть
такого статусу (імперські сили не хотіли визнавати українців за самостійну
націю) і неприхована агресія більшовиків проти УНР зумовили необхідність
проголошення повної незалежності й суверенітету Української Народної
Республіки (Г/ універсал, 1918 р.). Як за часів Центральної Ради, так і
нині, український уряд має за завдання вільний розвиток усіх громадян будь-
якої національності,- що мешкають в Україні. М. Грушевський у книзі «Хто
такі українці і чого вони хочуть?» писав: «З ними (етносами) українці
будуть порозуміватися у всім, що торкається нового ладу на Україні. Спільно
з ними постараються упорядкувати нове життя так, щоб воно було добрим не
тільки для самих українців, але й для всіх інших народностей, які історична
доля розселила на Україні і які хочуть теж бути її добрими горожанами і
вірними синами, разом з українцями».
Таким чином, зміст етнополітики бажано розглядати з урахуванням того,
що етнічні спільноти, як суб'єкти політики, взаємодіють на різних рівнях,
зокрема в стосунках між титульною нацією й іншими національностями, які
живуть у певній державі, між етносами з приводу участі у владних
структурах, з одного боку, та етнічними спільнотами і державою з усіх
питань задоволення специфічно національних потреб, з другого боку, з питань
взаємодії державних націй у федеративній і конфедеративній державі, а також
на міжнародному рівні у світових спільнотах.
У формуванні етнополітики важливу роль відіграє національна самосвідомість. Її характеризує сукупність поглядів, оцінок, ставлення і відносин, що виражають зміст, рівень і особливості уявлень членів національної спільноти щодо власної історії, сучасного стану і перспектив розвитку, а також відносно місця серед аналогічних спільнот та характеру взаємовідносин між ними. У процесі формування територіальної, соціально- економічної й духовної спільноти на фоні дії етнопсихологічних факторів посилюється процес самоідентифікації й консолідації людей у спільноти типу етносу, нації. Сукупно ці фактори разом із моральними, естетичними, філософськими, релігійними та іншими поглядами складають національну самосвідомість, яка готує й формує соціальні потреби етносу та його інтереси. Владно значущі інтереси усвідомлюються як економічні — право порядкувати власним національним багатством; політичні — право бути господарем на власній етнічній землі; духовні — право користуватися в усіх сферах життя рідною мовою, розвивати національну культуру та ін. Сукупність таких вимог і поглядів становить етнополітичну свідомість.
Сутність етнополітичної свідомості полягає у зіставленні власних інтересів із запитами інших етносуб'єктів, а також у з'ясуванні засобів і ступеня державного втручання у процес погодження й реалізації претензій цих спільнот. Етнополітичне усвідомлення інтересів дозволяє вичленувати з них таке, що може бути реалізованим лише за участі держави, а також те, що стимулює участь етногруп у діалозі з іншими суб'єктами політики та інститутами влади. Етноси, які не здатні піднятися до рівня розуміння своїх політичних інтересів, перетворюються на об'єкт маніпуляцій або на засіб досягнення інтересів інших політичних суб'єктів (американські індійці, народи колоній та ін.). В етносів, що усвідомили свої інтереси як політичні, виникає потреба в їх самовиявленні через певні інститути — національну державу, різновиди автономії, національні рухи, партії та ін.
Що ж ми розуміємо під етнонаціональною політикою? Дж. Мейс визначає
етнополітику як відносини державної нації з іншими етнічними групами, а
також взаємовідносини національних груп в межах держави. В. Євтух уважає,
що це діяльність держави у врегулюванні міжетнічних відносин та
забезпеченні прав існуючих етноструктур. У цих визначеннях суб'єктом
етнополітики переважно постає держава. Насправді ж держава, зокрема,
правова, разом з етносуб'єктами вироблює шляхи досягнення балансу інтересів
і стабільності суспільства. Тому етнонаціональну політику можна визначити
як цілеспрямовану діяльність держави й етносів (або їх представників в
особі партій, рухів, етноеліт), спрямовану на досягнення стабільності
багатонаціонального суспільства через урахування, узгодження й розв'язання
національних інтересів і вимог.
Етнонаціональна політика має визначену структуру, компоненти якої
тісно взаємодіють із загальною політикою. До них належать:
1. Етнополітичні відносини, які виявляють певний характер
взаємозв'язків етносів між собою й інститутами влади. У змістовному плані
вони характеризують багатоманітну взаємодію національної еліти й
багатонаціонального електорату, національних рухів і партій та ін.
Показником етнополітичного життя тут є характер відносин суб'єктів
етнополітики у змаганні за політичне панування або задоволення власних
інтересів — свідоме національне примирення чи міжнаціональний конфлікт,
стабільність чи криза поліетнічного суспільства.
2. Етнополітична свідомість, що виявляє залежність політичного життя
від ставлення етносів до інститутів влади. Етнополітика тут є не чим іншим,
як безперервним втіленням та інституалізацією національних ідеалів, цілей,
норм і настанов, механізмом рекрутування національних еліт.
3. Етнополітична організація як частина організаційних структур
держави та представників етносів у вигляді національних автономій,
етноеліти, національних рухів, партій та інших ланок. Відбиваючи
національний склад держави, вона зосереджує в собі владні волевияви щодо
етноспільнот, втілює його в керівні рішення, надає визначеної спрямованості
процесові міжетнічних відносин. Наявність і взаємодія цих структурних
елементів дозволяє етнополітиці виконувати відповідні функції в
суспільстві.
Слід виділити деякі функції етнополітики. Це функція забезпечення
специфічних потреб різних етнонаціональних груп у сфері мови, національної
культури, традицій та ін. Є також функція стабілізації міжетнічних
відносин, що передбачає настанову на згоду й міжетнічний консенсус,
розв'язання міжетнічних колізій та конфліктів на базі взаємного врахування
інтересів та виключення конфронтації з арсеналу взаємодії народів, свідомий
вибір конфліктуючими сторонами діалогу як загальноприйнятної форми
вирішення суперечливих питань. Важливою є функція формування культури
міжнаціонального спілкування, що охоплює нормативні вимоги, піднесені до
рангу закону, які регулюють стосунки представників різних національностей,
а також норми відносин між етносами, витворені у процесі спілкування, де
відбито загальнолюдські ідеали дружби, поваги до інших народів. Сприяючи
реалізації національних інтересів, етнополітика забезпечує моделювання і
прогнозування етнополітичних ситуацій, що можуть виникнути як у стосунках
між етносами, так і у відносинах етносів з державою. Їнноваційність має
базуватися на вивченні тенденцій національного розвитку, мотивації й
спрямування діяльності основних суб'єктів етнополітики, на врахуванні
ступеня загостреності конфліктних ситуацій, особливостей етнопсихології
населення, традицій тощо.
Одним із найважливіших завдань етнополітики є захист прав людини.
Національні права належать до невід'ємних прав особи. Однак вони не
індивідуальні, як, скажімо, політичні, громадянські та ін. Це пов'язане з
тим, що кожна окрема людина може реалізувати свої національні права лише
через певну етнічну спільноту. До таких прав, зафіксованих у документах
міжнародного співтовариства і реалізовуваних демократичними державами,
належать:
— право на етнічну ідентичність, збереження і розвиток власної етнічної
самобутності, етнокультурного середовища. Держава забезпечує для етносів
можливість вільного розвитку національної культури, користування рідною
мовою, віросповідання традиційної релігії, задоволення національних
звичаїв, обрядів та ін.;
— право нації, народу на самовизначення, яке, залежно від конкретних умов,
може бути реалізоване в різних формах: утворення незалежних держав;
територіальна автономія в межах держави (переважно для етносів, що живуть
на власній етнічній території); національно-культурна автономія (переважно
для національних груп, етнічна батьківщина яких міститься за межами країни
проживання). Представники інонаціональної людності зберігають право на
рееміграцію, тобто на виїзд до своєї етнічної батьківщини або до інших
країн;
— право на захист від дискримінації за національною ознакою. Нікого не
можна обмежити в жодному праві через його національну приналежність. І
окрема особа, і весь народ у цілому в разі дискримінаційних дій держави
мають право на повну реабілітацію й компенсацію від наслідків цих
антигуманних дій.
Етнонаціональні процеси та рухи завжди виступали могутнім фактором
розвитку цивілізації. У переддень нового, третього тисячоліття вони не лише
зумовили докорінні зміни як регіонального, так і глобального масштабу, а й
призвели до величезних конфліктів і жертв.
Для сучасної епохи характерне тяжіння до національної суверенізації в
органічній єдності із забезпеченням гармонізації етнічних інтересів і
потреб на основі демократичних, гуманістичних принципів, загальнолюдських
вартостей. І цілком очевидно, що від того, як розвиватимуться ці процеси,
як етнополітика різних держав зможе забезпечувати прогнозування й регуляцію
останніх, значною мірою залежатимуть майбутнє людства, його перспективи як
неповторного феномена у Всесвіті.
Людство складається з багатьох різних етносів, тобто народів.
Давньогрецький термін "етнос" етимологічне означає "народ", "плем'я",
"зграя", "натовп", "група людей" тощо. Причому давні греки, відрізняючи
себе від негреків, саме останніх називали етносами. У такому розумінні
діставали відображення культурно-побутові відмінності негреків. Вітчизняним
еквівалентом цього терміна стало слово "народ". Причому цим словом стали
означувати "своїх", а терміном "етнос" — "чужих", інородців. Нині "етнос"
вживається як науковий термін для визначення всіх типів етнічних
спільностей, а "народ" набув соціально-політичного і геополітичного
значення.
У сучасній науці склалося принаймні два трактування етносу.
Представники етнографічної школи розглядають етнос як певну соціально-
історичну систему, інші вчені — як форму існування Ното заріепх, тобто як
природний феномен.
Визнання за етносом соціально-історичної сутності дає змогу розглядати
і будувати перспективу його розвитку, визначати певні його етапи, ступені
зрілості тощо. Природознавчий підхід виводить на аналіз впливу
географічного ландшафту на етнос, ролі етнічних контактів, на виявлення
іманентних механізмів розвитку етносів.
Що ж визначає обличчя етносу, що приводить його у стан активної
діяльності? Серед численних концепцій привертає увагу теорія пасіонарності.
Пасіонарність — ознака, яка виникає внаслідок мутації (пасіонарного
поштовху) та утворює всередині популяції певну кількість людей, що мають
посилене тяжіння до дії. Ці люди — пасіонарії. Енергія розвитку виникає у
певних людей як домінанта, непереборне внутрішнє прагнення до діяльності
для досягнення певної мети.
За цією теорією, енергія розвитку етносу, або пасіонарність, не може
зберігатися на одному рівні. Вона має певні фази — піднесення, певної
інерційності й занепаду.
Пасіонарність виявляється у людини як нездоланний потяг до діяльності
заради ідеалу, суспільне значущої мети, заради досягнення якої нерідко
доводиться жертвувати і життям інших людей, і своїм власним. Саме ця сила
прискорює еволюцію таких специфічних людських спільнот, як етноси.
Етнос — сталий колектив людей, що склався в результаті природного
розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості й поведінки. Це
біосоціальна система, яка протиставляє себе усім іншим аналогічним
колективам людей за принципом "ми — не ми", "свої — чужі", "ми такі, а
решта — інші". Таке усвідомлення своєї єдності й самоідентифікація є
відображенням компліментарності як підсвідомого відчуття взаємної симпатії
та спільності людей. Визнання людською спільнотою своєї єдності є головною
ознакою етносу як системи. Існує і ряд інших важливих ознак (мова,
культура, територіальна єдність, спільність економічного життя, самоназва
(етнонім) та ін.), які, однак, не є обов'язковими для визначення того чи
іншого колективу як етносу, бо неприйнятні для всіх випадків етнічної
історії. Самоідентифікація з певним етносом є не лише ознакою останнього, а
й системним зв'язком між людьми. Це ототожнення відображає у свідомості
людей об'єктивно існуючу цілісність етносу як системи.
Етнічна приналежність — продукт не лише свідомості, а й природи
людини, відображення певної фізичної або біологічної реальності. Зрозуміти
останню можна тільки шляхом аналізу виникнення й зникнення етносів, а також
встановлення відмінностей між ними, характеру етнічної спадкоємності, тобто
в результаті етногенезу.
Етнос існує за всіх формацій і соціально-політичних режимів. Л.
Гумільов визначав етнос як біологічну одиницю, що таксономічне стоїть нижче
виду, а сам етнічний поділ людства — як один із способів адаптації у
ландшафтах (не стільки у структурі, скільки у поведінці). Феномен етносу
належить до біогеографічних, а не історико-соціальних явищ.
Кожний етнос має оригінальну структуру, яка сприймається людьми як
етнічна цілісність. У тих випадках, коли структура стирається й етнос
опиняється на межі асиміляції іншими спільнотами, залишається інерція,
тобто традиція. Доти, доки інерція не вичерпається, люди відноситимуть себе
до даного етносу. І при цьому не має значення, чи говорять ці особи мовою
своїх предків, чи додержують їх обрядів, чи шанують свої древні пам'ятки,
чи живуть на землі, яка є їх батьківщиною.
Етноси характеризуються спільністю поведінкових рис, що передаються
від покоління до покоління з допомогою механізму умовно-рефлекторної
сигнальної спадковості. Ці риси не випадкові, вони виробляються у процесі
адаптації людей у етнічному та ландшафтному середовищі й утворюють
стереотип поведінки етнічної спільноти. Стереотип поведінки є фундаментом
етнічної традиції, яка включає культурні й світоглядні засади, форми
співжиття і господарства — неповторні за своїми особливостями у кожному
етносі.
Поведінка, тобто здатність пристосувати організм до нових умов, є
результатом біологічної ознаки — здатності до мінливості. Проте остання не
безмежна, і тому історія знає і процеси вимирання етносів. Поява ж нових
етнічних спільнот означає, що завдяки здатності до мінливості
трансформувався стереотип поведінки, а отже, виникла нова традиція або
сигнальна спадковість, тобто нова культура, яка докорінно відрізняється від
попередньої. Цим визначається і перехід людини з одного етнічного колективу
до іншого.
Звідси випливає, що немає людей поза етносами. Особа може не знати про
своє походження, забути рідну мову (або не знати її зовсім), не мати
характерних для даного етносу релігійних уявлень, але поведінка у колективі
— обов'язкова умова її буття. А оскільки саме характер поведінки визначає
етнічну приналежність, то всі люди причетні до етносфери. Такий підхід дає
можливість розглядати етнос як явище глобальне, що має власні
закономірності становлення, тобто появи, видозміни й зникнення
(етногенезу).
Соціальні й етнічні процеси різні за своєю природою. Якщо спонтанний
суспільний розвиток безперервний, глобальний, у цілому прогресивний, то
етнічний — дискретний, хвилеподібний і локальний. Збіг між суспільними та
етнічними ритмами випадковий (наприклад, розпад західної частини Римської
імперії і одночасно зникнення давньоримського етносу). Як правило, розпад
імперій і зникнення певного соціуму активізує етнічні процеси (це
переконливо засвідчує історія етнічного розвитку в Україні), стає їх
каталізатором.
Загальна ознака динамічного стану будь-якого етносу — здатність нової
популяції до так званої "зверхнапруги", яка виявляється або у перетворенні
природи, або у міграціях, теж пов'язаних зі зміною ландшафту на освоюваних
територіях, або у підвищеній інтелектуальній, військовій, організаційно-
державній, торговій та іншій діяльності. Майже всі відомі етноси згруповані
у своєрідні конструкції — "культури", або "суперетнічні цілісності".
Спочатку етнос займає район, де він з'явився і контактує, не завжди мирно,
із своїми "однолітками". Згодом, набравши сили, він мігрує, залишивши на
батьківщині частину свого складу. При цьому він обов'язково втрачає
частину, і досить значну, свого первісного запасу енергії. Деякі етнічні
групи гинуть, а інші, опинившись в ізоляції від могутніх сусідів,
перетворюються на ізольовані, реліктові етноси, які не мають ні приросту
населення, ні саморозвитку суспільного буття, а модифікації відбуваються
лише за впливу сусідів.
Отже, етногенез можна зрозуміти як взаємодію великої кількості
етногенезів у тих чи інших регіонах. Ритмічності тут немає. Спостерігається
не саморозвиток, а вплив своєрідних поштовхів, після яких інерція поступово
згасає. Для спонтанного суспільного розвитку по спіралі етносфера і
етногенез є фоном.
Етнос завжди взаємодіє з ландшафтом і техносферою. Ці зв'язки не
випадкові й залежать від характеру адаптації і рівня розвитку продуктивних
сил. Отже, етнос не випадкове зібрання людей, а явище розвитку географічної
оболонки планети, що здійснює на ній перебудови, порівняльні з геологічними
переворотами. Це особлива система із соціальних і природних одиниць з
притаманними їм елементами, цілісність різних за смаками і здібностями
людей, продуктів їх діяльності, традицій, географічного середовища,
етнічного оточення і ступеня пасіонарності.
Різні етноси мають різні показники рівня активності. Ця теза має
основоположне значення для розуміння своєрідності розвитку етносів у
соціальному, економічному, культурному та політичному аспектах. І якщо один
етнос намагається пристосуватися до іншого, в якого інший рівень
активності, або, що ще гірше, нав'язати іншому народові свої стереотипи
етнічного розвитку, то це спричиняється до негативних наслідків, адже
порушує природний розвиток етносу. В цьому зв'язку особливої актуальності
набуває думка Л. М. Гумільова про необхідність збереження етносом свого
досвіду, своїх традицій суспільного життя: "Механічне перенесення в умови
Росії західноєвропейських традицій поведінки дало мало доброго, і це не
дивно. Адже російський суперетнос виник на 500 років пізніше. І ми, і
західноєвропейці завжди цю різницю відчували, усвідомлювали і за "своїх"
один одного не вважали. Оскільки ми на 500 років молодші, то, як би ми не
вивчали європейський досвід, ми не зможемо зараз домогтися добробуту і
звичаїв, характерних для Європи. Наш вік, наш рівень пасіонарності
передбачають зовсім інші імперативи поведінки... Звичайно, можна спробувати
"увійти в коло цивілізованих народів", тобто у чужий суперетнос. Але, на
жаль, ніщо не дається дарма. Треба усвідомлювати, що ціною інтеграції Росії
із Західною Європою в будь-якому випадку буде повна відмова від вітчизняних
традицій і наступна асиміляція".
Йдеться, отже, про загальну закономірність розвитку етносів.
Специфічні ж особливості значною мірою залежать від цілого ряду факторів —
як соціально-економічних, політичних, так і культурно-психологічних.
Розвиток етносів, як відзначалося вище, не збігається зі зміною
суспільно-економічних формацій. Водночас певні фази, етапи, періоди
функціонування етнічних спільнот зумовлені також соціально-економічними
факторами, легітимізацією конкретних територіальних, державотворчих,
культурних змін і перетворень. Тому ці фази є відображенням ступеня
"зрілості" тих чи інших етносів, хоча критерії тут досить умовні й
умоглядні. Традиційно ступені "зрілості" пов'язують з утворенням певних
етнічних спільнот — племені, народу, нації.
Зміни у складі й способі життя певного етносу або навколо нього і
зв'язку з ним (у навколишньому соціальному середовищі, у стосунках із
сусідами, всередині його структурних елементів), які зумовлюють сутнісні
зрушення в його бутті як суб'єкта людської історії та політичних відносин,
прийнято називати етнічними процесами. Саме в динамічному смислі етнічні
процеси розвиваються в двох різновидах — етноеволюційному й
етнотрансформаційному. Ці різновиди мають різну сутнісну диференціацію по
широкому спектру аналізу: критеріях оцінки, аспектах і параметрах
здійснення, зумовлюючих і рушійних факторах, спрямованості розгортання,
системності взаємозв'язків, результативності. Обидва різновиди етнічних
процесів можна кваліфікувати не лише як динамічні зрушення, а й як типи
соціально-політичних змін, що мають, у свою чергу, підтипи.
Етноеволюційні процеси зумовлені здебільшого соціально-економічними і
політико-культурними чинниками, контактно-дисконтактними відносинами одного
чи декількох етносів — з іншими, спорідненими, близькими. Ці процеси — і за
першим імпульсом, і за глибинною зумовленістю, і за сутністю — синтез
багаторівневої взаємодії різних чинників — економічно-господарських,
історико-політичних, природно-географічних, геополітичних тощо. Це,
наприклад, процесні явища тимчасової міграції цілих етносів або їх частин
на нові території (сезонні переміщення); договірно-господарські, погоджені
між державами і внутрідержавними інстанціями, тимчасові переміщення груп
населення (скажімо, освоєння якогось краю); адміністративні — з політичним
і культурно-історичним "обгрунтуванням" — депортації; анексіоністськи-
насильственне приєднання однією державою частини чужої території з
переміщенням туди свого населення. В результаті змінюються склад даного
етносу чи їх групи, структурна організація елементів матеріальної, духовної
і моральної культури, спосіб життя і побут даного етносу чи їх груп.
Значно глибше й істотніше впливають на етноси етнотрансформаційні
процеси. Вони зумовлені здебільшого взаємодією етнічних спільнот або їх
частин, що спричиняє зміни самосвідомості всього етносу або його частин,
включення периферійних його груп і елементів до складу інших етносів і
навіть припинення існування одних етносів та виникнення на історичній арені
інших. Виявами такої взаємодії етносів можуть бути: еміграція істотних
масивів якогось етносу і "запліднення" ним інших етносів, але із
збереженням рис етногенезу, "своєї крові" (діаспора); створення і розпад
поліетнічних державно-політичних утворень, що зумовлюють пересування
різноетнічних шарів населення в межах нових державних кордонів і внутрішнє
перекроювання кордонів проживання етносів (створення Московського царства,
три поділи Польщі між "великими державами" та ін.); війни та міжнародні
конфлікти, що завершуються анексією чужих територій і перекроюванням
прикордонних обрисів місцеперебування різноетнічних історичних спільнот.
Як еволюційні, так і трансформаційні процеси призводять до сутнісних
змін у етнополітичних спільнотах. Головні з них — етнічна консолідація і
етнічна асиміляція. Причинами консолідації можна вважати: 1) господарський
розвиток регіонів певної країни; 2) інтенсивну урбанізацію і відповідно
ослаблення почуття етнічної приналежності; 3) зростання соціально-
економічних, політичних і культурних зв'язків між народами; 4) мовну
політику держави, розвиток єдиної системи освіти тощо; 5) особливості
національно-державного будівництва, в результаті чого кордони республік,
областей, округів не збігаються з етнічними кордонами.
Етнічна асиміляція зумовлена дією таких чинників, як:
1) економічні, коли посилення господарських зв'язків між різними етнічними
групами в районах їх спільного проживання призводить до стирання суттєвих
етнічних ознак;
2) внутрішні міграції, коли люди потрапляють у іноетнічне середовище; 3)
етнічно змішані шлюби; 4) мовна асиміляція, коли народи втрачають колишню
мову і вважають рідною мову іншого етносу; 5) посилення духовної і
культурної взаємодії народів; 6) урбанізація.
Кінцевими показниками етнічної асиміляції є динаміка зміни чисельності
народів, мовна асиміляція і зміна етнічної самосвідомості, етнічне
змішування населення внаслідок зростання числа міжетнічних шлюбів.
Чисельність одних етносів збільшується (наприклад, росіян), інших —
зменшується (карелів, мордви та ін.).
Для з'ясування ролі етносів у політиці, їх функцій як суб'єктів
політичних процесів необхідно чітко визначити зміст таких понять, як
"етнічна група", "нація", "народ", "національність" та ін.
Етнічна група — спільність людей, споріднених або хоча б близьких за
історичним походженням, етногенезом, мовою спілкування, нинішньою або
минулою територією проживання, рисами матеріальної і духовної культури,
звичаями та іншими ознаками. У визначенні спільності як "групи" розмір,
обсяг етномаси людей ролі не відіграє (як правило, це великі маси людей).
Тут важливі лише риси й ознаки одиотипової характеристики цих людей: у
чомусь вони споріднені або близькі, але з певного часу і через конкретні
обставини живуть нарізно. У політико-етнологічному плані статус етнічної
групи визначається трьома основними параметрами: 1) частини, компоненти
цього умовно взятого "етнічного цілого" живуть на великих географічних
просторах, зберігаючи у відносній цілісності основні типологічні риси своєї
етногенезисної організації; 2) не мають єдиного державного утворення, що
суверенізує їх політичну волю і забезпечує їх правове самовизначення; 3)
покинувши родову етноплаценту і власну етноойкумену, далеко за межами
батьківщини створили (або створюють) нові етнокультурні ареали. Сьогодні
це, наприклад, ескімоси (що проживають у Росії, Канаді, США, Гренландії,
інших північних країнах), араби (у багатьох країнах Азії і Африки),
індіанці (у всіх країнах Північної і Латинської Америки), євреї (у всіх
країнах світу, є навіть угандійські, "чорні" євреї).
Інтеграція господарсько-економічного і політико-культурного життя
сучасного взаємозалежного і суперечливого єдиного людства об'єктивно
зумовлює два процеси: "розпорошує" великі етноси на дифузні групи і
прошарки, тобто перетворює великі етнічні цілісності на етнічні групи, а
вже існуючі етнічні групи консолідує у мегаєдності — надетнічні спільності.
Використання поняття "народність" слід розуміти як наслідок
формаційного підходу до визначення суті етносоціальних спільнот. Цього
терміна можна просто уникнути, причому безболісно для наукового аналізу. Та
й західна політологія не використовує його, слушно вважаючи, що це веде до
певної дискримінації (не тільки в теорії, а й на практиці) народів, які "не
доросли до рівня" націй.
За сталінським визначенням нації (чотирма ознаками — спільністю
території, економічного життя, мови, особливостями психічного складу і
культури), відсутність хоча б однієї з них призводить до втрати нацією
свого "статусу". При цьому ігнорувалася найважливіша умова — державність.
Це було закамуфльованим обгрунтуванням "неповноцінності" цілого ряду
народів, "незаконності" їх справедливих вимог щодо національного
самовизначення, створення самостійних державних утворень.
Сучасна західна концепція нації грунтується на найважливішій ознаці —
національній державі на певній території або змаганні до неї. На відміну
від незахідної, "етнічної" концепції західна, територіальна, вважає
національну (тобто державну) територію самодостатньою, адже "автаркія — це
не лише захист священного рідного краю, а й захист економічних інтересів"
(Е. Сміт). Відтак найголовнішими рисами національної ідентичності, за
Смітом, є: 1) історична територія, або рідний край; 2) спільні міфи та
історична пам'ять; 3) спільна масова, громадська культура; 4) єдині
юридичні права та обов'язки для всіх членів; 5) спільна економіка з
можливістю пересуватись у межах національної території. Отже, націю західна
етнополітологія визначає як "сукупність людей, що має власну назву, свою
історичну територію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову,
громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов'язки
для всіх членів".
Важливою і неодмінною ознакою нації необхідно вважати національну
самосвідомість. Це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї
приналежності до нації, спільності історичної долі його представників,
своєрідності дії геополітичних, соціопсихічних, історичних чинників,
неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури.
Національна самосвідомість пов'язана із самоідентифікацією нації. Тут не
лише етнічна самосвідомість, що полягає з усвідомленні етносом себе як
спільноти на базі характерологічних рис, за ознакою порівняльного
протиставлення "ми — вони", але й державна, політична, як правило,
поліетнічна самоідентифікація на основі осягнення національної ідеї та
усвідомлення національних інтересів, вартостей, історичної долі. Звідси
прагнення нації зберегти ці особливості, не піддатися асиміляції, розвивати
національну мову, традиції, звичаї, певні релігійні вірування тощо. Звідси
й прагнення до національно-культурної і національно-територіальної
автономії, економічного, політичного суверенітету, створення національного,
громадянського суспільства, держави.
Усі ці та інші справедливі вимоги дістають оформлення в національній
ідеї. Остання стає акумулятором національних програм, позицій, гасел,
рушієм національного прогресу, основою національного руху. Національна ідея
становить відтак платформу націоналізму. Адже останній, на думку Сміта, —
"ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності, єдності
ідентичності нації", "політична ідеологія з культурною доктриною в центрі".
Долаючи тривалу ідеологічну "окупацію" поняття "націоналізм", його
негативну зафарбованість у радянському суспільствознавстві, необхідно
визнати нарешті (як це давно зробили західні політологи) прогресивний зміст
націоналізму, його конструктивну політичну спрямованість, позитивний,
формотворчий, тобто націотворчий, потенціал, мобілі-зуючу роль у соціальній
творчості нації. Слід погодитися із слушними висновками західних
політологів щодо націоналізму. На думку Е. Гелнера, концепція "своєї"
держави, що охоплює одну культуру і має уряд, який належить до цієї
культури, і є сутністю націоналізму. Останній стає політичним принципом,
який передбачає, що "політичне і національне ціле повинні збігатися".
Нація, тобто носій політичного суверенітету в новий час, народжується з
націоналізму, а не навпаки. Індустріальна ера стане ерою націоналізму, а не
інтернаціоналізму.
Такий підхід дає змогу об'єктивно оцінити націоналізм як невід'ємну
складову сучасних політичних процесів, найвпливовішу ідейну течію, один з
наймогутніших суспільних рухів, ефективний засіб масової політичної
мобілізації і соціальної творчості. Правильна оцінка націоналізму (а нині
відомо декілька десятків визначень цього поняття) уможливлює оптимальну
етнополітику, що обов'язково передбачає і мінімізацію всіляких політичних
спекуляцій та деформацій на грунті націоналізму, які в теоретичному плані
набувають вигляду етноцентризму, а в практично-політичному —
міжнаціональних конфліктів.
Національна ідея зумовлює теоретичні, ідеологічні засади національної
свідомості. Вона має стати адекватною сучасним національним і світовим
процесам, бути включеною в них, осмисленою в їх контексті, достатньою мірою
скориго-ваною. Відтак національна ідея має визначити і водночас
відобразити, втілити національні інтереси, мету, пріоритети.
3. Форми етнополітичної діяльності, їх прояв в Україні.
Та чи інша форма етнополітичної діяльності характеризується суспільно-
політичною обстановкою, яка склалася на данний момент данній державі. Щоб
добитися тому чи іншому руху реакції своїх цілей, необхідно обов’язково
вийти на політичну арену. Але перед цим потрібно пройти довгий шлях, який
займає декілька етапов. Перший етап: обозначає як “збирання носіїв
етничності”. Цей етап у більшості стіхієн. Він складається з пошука
збереженних єтничних коріннь, з создання різних національних товарищєств
ассоціацій, центрів та ін.
Другий етап – це “мобілізація єтничних груп”, коли йде процесс
виявлення лідерів, обозначення проблем, а також шляхів їх вирішення. Від
проблем побута йде перехід до розглядання соціально-економічного положення
етничної групи в цілом. Тим самим йде процес сопоставлення зі своїм
статусом єтнічної групи в данному суспільстві.
Третій етап – “політізація етнічності”. Це – вступлення в якесь
протистояння у відношенні до жержави. При цьому діапозон політичних дій
може бути широким:
1) за визнання своєї національної незалежності;
2) боротьба за досягнення автоносності;
3) діяльність, направленная на поширення можливостей для використання своєї рідної мови, своїх національно-культурних традицій;
4) тягнення до єднання своїх етничних груп, живущих у різних державах.
Декларація про державний суверенітет (1990), проголошення незалежності
24 серпня 1991 р. стали закономірним результатом багатовікового прагнення
українського народу бути господарем на власній землі. Першу частину
української національної ідеї було втілено в життя: реалізовано право
народу на самовизначення, утворено незалежну державу. Нині поряд із
досягнутим постає друга, не менш складна частина завдання — консолідуюча
ідея незалежної України як Вітчизни для громадян усіх національностей, що
пов'язали свою долю з українською землею, причетні до створення на цій
території, у цій країні нового суспільства, де пануватимуть мир і злагода,
добробут людей, де додержуватимуться не декларативних, а реальних прав
вільної особи. Інтегральним показником єднання, згуртування всіх
національностей в український народ — суб'єкт політичної влади — мають
стати громадянське суспільство й правова держава.
Однак вирішення першої частини національної ідеї, не кажучи вже про
другу, не є процесом незворотним. Це пов'язано з тим, що національна неволя
українців через тривалий колоніальний їх статус сформувала в значної
частини населення комплекс національної меншовартості, одною з рис якого є
байдуже та навіть і зневажливе ставлення до справ української держави. На
референдумі 1 грудня 1991 р. за незалежність України висловилося понад 92%
із тих, хто брав у ньому участь. Та ейфорію національного пробудження,
сподівання на те, що Україна стане багатою за умов незалежності й житиме за
європейськими стандартами, змінили песимістичні настрої: країна зазнала
глибокої соціально-економічної кризи. Через це зросла політична й
міжнаціональна напруга, посилилися антидержавні настрої, навіть прагнення
певної частини людей повернутися до часів радянської імперії. По суті,
настала системна криза суспільства, що знову загрожує незалежності й
виживанню української нації.
Однією з причин такої ситуації є те, що в сучасну національну ідею
первісне її автори закладали не державно-політичний та економічний, а
національно-етнічний зміст. Національна ж ідея сьогодні, лишаючись головним
орієнтиром народного руху, базуючись на глибоких історичних традиціях,
повинна обов'язково утверджуватися й розвиненою економікою, і високим
рівнем життя, досягненнями в культурі й науці, стати інтегруючим фактором,
що об'єднує людей усіх національностей у національну державу.
За переписом 1989 р., кількість населення України становила 51 452 090
чол., у тому числі українців — 72,7%, росіян — 21,9%, євреїв — 0,9%,
білорусів — 0,8%, молдаван — 0,6%, болгарів та поляків — 0,4%,
представників інших національностей — 2,6%. У країні нараховують 8 районів,
близько 100 сільських рад та 150 сіл, де більшість мешканців становлять
національні меншини. Пріоритетним в етнонаціональній політиці України є
збереження громадянського миру та міжнаціональної злагоди. Це завдання
можна висловити таким чином: Україна — це спільний дім, Вітчизна для всіх
її громадян. Політикою держави визначено механізм врахування інтересів: а)
української етнічної спільноти, яка формує основу українського
етнополітичного поля (УЕП); б) російської національної групи, що компактно
живе у східних та південних регіонах УЕП; в) етнічних груп, складників УЕП;
г) населення Криму; д) представників українського етносу, які живуть поза
межами України (діаспора).
Складність ситуації полягає в тому, що Україна не має власного досвіду
розв'язання питань взаємних стосунків держави й етносів, оскільки ще
донедавна національну політику визначала Москва. Нині власну
етнонаціональну політику виробляють з урахуванням, по-перше, заміни
імперських концепцій про місце й роль українського етносу та інших
національних меншин у політичному полі; по-друге, створення власної
законодавчої бази для демократичного розвитку національних відносин, де
відбито й українську специфіку, і міжнародний досвід. Складником
теоретичних основ концепції мають стати ідеї політологічної думки про
національно-державну розбудову.
Роль і місце української нації в державній розбудові оцінюють
неоднозначне. Відома модель «націократичної держави», розроблена ще в 30-х
роках XX ст.
М. Сциборським, передбачала встановлення в країні тоталітарного режиму
на чолі з провідником нації та її еліти. Нині наявна спроба прихильників
радянської моделі відновити УРСР у складі СРСР, що, звичайно, не сприятиме
становленню української нації й відродженню етнічних груп. Прихильники
концепції «чистої демократії» пропонують побудувати таку державу, де б
національний фактор не брався до уваги, бо врахування специфіки української
нації нібито зумовлює її тоталітарне панування. М. Вебер виступав за
створення української національної держави. Заслуговує на увагу концепція
В. Липинського про політичну націю. Він стверджував, що етнос може
перетворитися в націю лише у власній державі, отже, перетворення варто
провадити за моделлю США, де кожен громадянин є водночас членом політичної
(американської) нації. Держава — це механізм для формування політичної
нації.
Щоби створити сучасну європейську націю, український народ має в
найстисліший строк відтворити ті історичні фази, що їх свого часу проходили
цивілізовані й нині прогресуючі народи Заходу. Особливістю становлення
української демократичної держави є нині те, що вона розв'язує питання
формування політичної нації з урахуванням, по-перше, подолання колоніальної
залежності (добудови етнічного — відродження рідної мови, національної
культури та ін.), по-друге, наявності різних етносів, що неоднозначне
сприймають перспективу розвитку політичної системи. У той же час усі
національні групи в етнічному розвитку вирішують такі ж питання, що й
українці. Співпраця української нації й етнічних груп з метою побудови
такої держави, де б усі вони могли задовольнити свої інтереси, зумовлює їх
зближення. Держава постає як фактор гармонізації етнічних відносин та
консолідації поліетнічного українського народу. При цьому в Україні лише
розпочався процес переходу від проголошення національної держави до її
побудови з урахуванням багатонаціонального складу спільноти. Менталітет
українського суспільства має бути спрямованим на формування поважного
ставлення до всіх етносів, що живуть в Україні, на визнання їх суверенними
й повноправними суб'єктами національної держави, на несприйняття
українською культурою й має совою свідомістю праворадикальних ідей і гасел
типу «Україна для українців».
При розв'язанні завдань консолідації українського народу треба
подолати й стереотип імперського мислення про те, що ніби українці не є
нацією, а лише малоросами, складником нації великоросів. Роздумуючи про
долю українського етносу, письменник Б. Олійник пише, що імперська політика
царського уряду поступово позбавляла самостійності Україну, довівши її до
стану провінції. Весь ідеологічний апарат було спрямовано на те, щоби
позбавити українців власної родової пам'яті, прищепити комплекс
безісторичності, другорядності. Насаджували у свідомість мешканців імперії
й те, що Україна — це частина «єдиної й неділимої» імперії, що мова її
народу — це «зіпсоване наріччя російської мови», повсюдно нав'язували думку
про те, що лише перетворившись у справжнього росіянина, малорос зможе
досягти успіхів у кар'єрі, добутися добробуту. Великодержавна політика
минулого й сьогодні не дає спокою деяким «діячам», які бажали б «злити»
Україну з Росією на зразок приєднання НДР до ФНР.
Одним із завдань сучасної етнополітики є подолання в громадській
свідомості посилено пропагованих окремими політиками в Росії уявлень про
те, що українська нація нібито не є єдиною, що буцімто існують два етноси —
східний і західний, — між ;ікими більше відмінностей, ніж спільного. У
цьому протиставленні одних регіонів іншим — виразні сліди імперської
політики більшовиків, які називали мешканців Сходу і Півдня України
пролетарська свідомими, а мешканців Заходу — бандерівсько-
націоналістичними. Мета таких заяв одна: розхитати єдність національного
етносу. На сьогодні Україна й справді є регіоналізованою. Але цей поділ не
грунтується на нібито етнічній неідентичності українства Сходу, Заходу і
Півдня. Регіональні розбіжності зумовлені, по-перше, ставленням людей до
свого історичного минулого (західні території були під гнітом Польщі та
Австро-Угорщини, а більшість інших територій — царської Росії); по-друге,
соціокультурними особливостями. Якщо в західних регіонах, орієнтованих на
європейську цивілізацію, мешканці мали можливість розвивати національну
культуру, навчати своїх дітей рідною мовою, то в східних та південних
регіонах відбувалося послідовне й відверте витіснення української культури
російською. Нині ці райони переважно русифіковані, кооперативне тісно
пов'язані з російськими підприємствами, тому значна частина їх люду ще не
готова сприйняти й втілити в життя українську національну ідею. Українська
економіка все ще перебуває в залежності від колишнього
народногосподарського комплексу СРСР. Цей фактор не сприяє згуртуванню
українського народу. Подолання такої ситуації можливе через створення
ефективної ринкової економіки, орієнтованої не лише на зовнішні, але й на
внутрішньогосподарські зв'язки, територіальну та духовну консолідацію
українців.
Значної шкоди справі становлення української нації завдає насаджуване
імпершовіністичною пропагандою твердження про те, що Україна ніколи не була
державою. Адже важко підвестися з колін і позбавитися принизливого почуття
другосортного народу, що ніколи не знав своєї державності, не мав
державного мислення. Цю ганебну концепцію української неповноцінності,
меншовартості, штучно роздмухувану антиукраїнськими силами, сьогодні
розвінчують через доступ до історичної правди. Українці є однією із значних
європейських націй. Впродовж тисячоліть вони живуть на власній етнічній
території, мали свою державність у різних формах понад 850 років і завжди
боролися за її відродження. Київська Русь була однією з наймогутніших
держав світу. Потім втіленням державності стало Галицьке-Волинське
князівство, а ще згодом — Запорізька Січ. Своїм демократичним устроєм
козацька держава, остаточно сформована за часів Б. Хмельницького (1648 р.),
викликала захоплення європейців. Та військово-політичний союз із
Московською державою (1654 р.) фактично став початком утрати незалежності
Україною, а після ліквідації Катериною II Запорізької республіки, а ще
раніше Гетьманське-Козацької держави Петром І, українська державність
припинила своє існування, її територія політично й економічно була
інтегрована в статусі колонії та тотально русифікована в Російській
імперії. З поваленням Австро-Угорської та Російської імперій український
народ знову став на шлях відродження й возз'єднання своєї держави. Але
примусове залучення до складу СРСР коштувало Україні поступової втрати
новонабутої самостійності. І нарешті 1991 р. Україна відродилася як держава
знову.
Слід також відзначити, що за радянських часів Україна, навіть маючи
лише атрибути формальної державності, піддана не баченим репресіям і
«чисткам», все ж являла собою один з найрозвиненіших економічних та
культурних регіонів СРСР. Оця дивовижна життєздатність і нині викликає
надію на відродження української нації на новому історичному етапі.
Актуальною проблемою в політиці є відродження української духовності,
дерусифікація культури. Але цей процес відбувається повільно навіть за умов
незалежності. У східних і південних регіонах нині можна спостерігати
закриття україномовних газет, театрів та інших культурних закладів.
Скорочується випуск літератури українською мовою, що нібито не витримала
конкуренції за умов ринкових відносин. Конституція України визначає
природно державною українську мову. Україна має забезпечити її розвиток і
функціонування в усіх сферах суспільного життя і водночас виявляти державне
піклування про вільний розвиток і використовування всіх національних мов,
що ними послуговується людність республіки. Але виконання основного Закону
є незадовільним. Мовна проблема набула гострого політичного характеру.
Деякі партії й рухи, відбиваючи погляди частини російськомовного населення,
вимагають введення в країні російської мови як другої державної, чи
офіційної. Під цим гаслом у деяких регіонах у 1994 та 1998 рр. відбулися
вибори народних депутатів до Рад різних рівнів.
Серед аргументів щодо необхідності двомовності наводять приклади
Бельгії, Канади й Швейцарії. Та річ у тому, що канадці, крім індіанців, не
є споконвічними мешканцями території, на якій проживають, вони нащадки
переселенців з різних країн Європи. У Бельгії дві державні мови, але
фламандською говорять фламандці, а французькою — валлони, тобто там нема
єдиної нації, що має дві державні мови. У Швейцарії живуть представники
чотирьох народів-автохтонів, що волею долі опинилися в конфедерації. Тому
франко-швейцарці, італо-швейцарці та германо-швейцарці розмовляють
відповідно своїми мовами. Кожна з цих мов є державною на відповідній
території. Держава дбає про ретороманську мову, носієм якої є кількісно
невеликий древній народ, оскільки цей народ, на відміну від попередніх
етноугр уповань Швейцарії, не має на іншій території держави-автохтона,
такої, як Франція, Італія, Німеччина. На всій території України (крім
Криму) корінним народом є українці. Інші етноси оселилися в Україні з
різних причин значно пізніше. Тому для нас за приклад повинні бути не
названі вище країни, а такі, скажімо, як Німеччина, Швеція, Японія та ін. У
цих та інших країнах збільшується кількість емігрантів. Ніхто не примушує
їх вивчати державну мову. Але без належного знання цієї мови ніхто не може
стати ні депутатом парламенту, ні працівником будь-якої державної установи.
Жоден з емігрантів при цьому не ставить питання про дискримінацію чи
порушення прав людини, адже крім прав існують ще й обов'язки. Одним із них
є знати мову народу, на землі якого живеш, якщо хочеш, щоби вона була для
тебе рідним домом.
Цю та інші проблеми етнополітики слід пов'язувати зі проблемою
міграції. Серед мігрантів, що приїздять до України, можна виділити такі
групи. По-перше, з республік колишнього Союзу. Тільки з Росії в 1991 р.
виявили бажання повернутися в Україну близько двох мільйонів чоловік. По-
друге, національності, примусово депортовані за часів сталінізму й нині
реабілітовані (кримські татари, греки, німці та ін.). Однак між країнами
СНД відсутні угоди щодо регулювання міграції. Повернення в українські землі
без компенсації за майно, за працю, вкладену в економіку країн перебування
цими народами, — все це лягає додатковим тягарем на українську державу. По-
третє, це представники народів Середньої Азії, Кавказу, де наявний надлишок
робочої сили. По-четверте, втікачі з «гарячих точок» — місць порушення прав
людини й нації. Еміграція викликає складні проблеми територіального
розселення, пов'язані з виділенням землі для влаштування життя, з
працевлаштуванням. До розв'язання цих питань пристають уряди інших країн:
ФРН будує для німців селища і створює відповідну инфраструктуру; Туреччина
для кримських татар зводить будівлі в Криму і т. ін. Включення до
етнополітичного поля емігрантів, їх адаптація до українського суспільства —
на все це йтимуть роки...
Окремо слід сказати про кримсько-татарську проблему. 1944 р. кримських
татар, огульно звинувачених у співробітництві з гітлерівцями, було
насильницьки депортовано на Схід СРСР. На їх місце до Криму почали активно
переселятися росіяни. Таким чином, на сьогодні в Криму мешкають 67% росіян,
25% українців, 10% кримських татар. Найближчим часом слід чекати подвоєння
кількості кримсько-татарської людності. Татари — це єдиний, крім
нечисленних караїмів, етнос, що належить до корінної людності України й
законно претендує на територіальну автономію у складі української держави.
Нинішня проросійськи орієнтована адміністративна автономія Криму не
задовольняє запити й права татарської людності. Ситуація в Криму провокує
вибухонебезпечні конфлікти на національному грунті, наслідки подолання яких
не байдужі, крім України, для Росії та Туреччини. (У Туреччині живе значна
кількість татар, змушених залишити батьківщину після загарбання Криму
Росією в XVIII—XIX ст.)
Ключовим завданням етнополітики є піклування про національні групи.
Згідно з вимогами міжнародної співдружності в Україні ухвалено закони про
національні меншини, про громадянство, про етнокультурну політику та ін.,
функціонують міністерство у справах національностей, національно-культурні
центри та їх філії на місцях та ін. Держава гарантує всім національностям
рівні права у всіх сферах громадського життя. Дискримінація за національною
ознакою заборонена і переслідується законом. Усі національності
користуються правом на збереження традиційного розселення, збереження
власних національно-адміністративних одиниць, на використання й розвиток
рідних мов, національної культури.
Створено сприятливі умови для вільного сповідання власної релігії,
використовування національної символіки, влаштування національних свят.
Пам'ятки історії та культури народів, що живуть на території України,
перебувають під охороною закону. Національно-культурні центри видають
газети, журнали та інші видання рідною мовою, створюють художні колективи,
театри та ін. У багатонаціональному Харкові, наприклад, діє 20 національно-
культурних центрів, що мають власні органи періодики, організовують школи з
навчанням рідною мовою, самодіяльні колективи; через підприємницьку
діяльність вони пропагують досягнення народного господарства своїх
автохтонних країн, зразки національної кухні та ін.
Держава піклується про те, щоб всі національності мали можливість для
вільних контактів зі своєю історичною батьківщиною. У той же час вона
рішуче виступає проти сепаратистських рухів (наприклад, проти закликів
певної частини росіян про повернення Криму Росії та ін.), спрямованих на
порушення територіальної цілісності України.
Однак головною етнополітичною проблемою України сьогодні є російська
проблема. За 1926—1989 рр. кількість росіян тут збільшилася з 9,2% до
21,2%. Попри всі пропагандистські спекуляції, права росіян в Україні не
порушуються: їх діти мають можливість навчатися в школах рідною мовою, не
бракує російськомовної преси, у містах, — за винятком західних областей, що
історично зумовлено характером розселення росіян — на побутовому рівні
лунає російська мова... Це, до речі, одна з причин того, що в Україні нема
і не повинно бути соціальної бази для створення екстремістських
організацій, які б ставили своїм завданням повернення України в лабета
Росії. Такі вимоги лунають хіба що з вуст окремих політиків або виходять з
окремих угрупувань, та вони не є масовими й не загрожують незалежності
України (хоча й нехтувати ними держава також не повинна).
Важливою подією у подальшому розвитку українсько-російських відносин є
підписання 31 травня 1997 р. «Договору про дружбу, співробітництво і
партнерство між Україною і Російською Федерацією». Він передбачає, що
обидві країни будують відносини на основі принципів взаємоповаги,
суверенності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного
врегулювання спорів; забезпечують захист етнічної, культурної, мовної і
релігійної самобутності національних меншин на своїй території; сприятимуть
створенню рівних можливостей і умов для вивчення української мови в
Російській Федерації та російської мови в Україні, готують педагогічні
кадри для викладання цими мовами в освітніх закладах і надаватимуть з цією
метою рівноцінну державну підтримку.
Створюючи необхідні умови для відродження і демократичного розвитку
національних меншин, українська держава вперше в історії одержала
можливість виявити піклування про українську діаспору, розсіяну практично
по всій планеті. Українці, що живуть у країнах Заходу і яких у радянський
період таврували як «прислужників імперіалізму» та «буржуазних
націоналістів», за весь час свого життя там мали все необхідне для
збереження і розвитку своєї національної самобутності (українські школи,
вузи, культурні та релігійні центри та ін.), не були обмежені в правах на
економічну і політичну діяльність, у тому числі й у вищих ешелонах влади і
керівництва. Нині вони надають суттєву допомогу в зміцненні зв'язків
України із зарубіжними країнами, у розв'язанні питань українського
відродження на етнічній Батьківщині.
Східна діаспора на території колишнього Радянського Союзу нараховує,
за офіційною статистикою (1989 р.), до 7 млн. чоловік. Якщо ж урахувати, що
з різних причин багато українців у документах зазначали іншу
національність, то справжня їх кількість є значно більшою. У багатьох
регіонах українці живуть компактно, деякі географічні місцевості навіть
мають відповідні неофіційні назви, як, наприклад, «український екватор», що
йде через Кубань, казахську цілину, Алтай, аж до Примор'я. У 20-ті роки XX
ст. на Північному Кавказі мешкали понад 3,2 млн. українців, або 37,1%
людності регіону. Тут функціонувало близько 600 україномовних шкіл. На
Далекому Сході українці складали більшість населення цього регіону, тут
функціонували 24 національних райони, з яких складалося національно-
державне об'єднання «Зелена Україна» (Зелений Клин). За роки радянського
тоталітаризму українців східної діаспори було позбавлено прав на
національний розвиток, насильно русифіковано.
Нині в короткий строк українці східної діаспори утворили в багатьох
місцях національно-культурні об'єднання, подекуди одержують допомогу з боку
держав, на території яких вони живуть. Українська держава, незважаючи на
обмежені власні матеріальні можливості, надає все зростаючу допомогу
східній діаспорі через свої представництва і посольства, налагоджує
безпосередні зв'язки для створення інформаційної бази, пільгового
забезпечення періодичними виданнями та українською літературою бібліотек,
шкіл, культурних центрів.
Багато важить також і те, чи будуть держави, де долею судилося жити
українцям, демократичними. Участь діаспори в демократизації громадського
життя цих країн стане гарантом політичної стабільності й у самій Україні.
Доцільно поставити питання про значення етнополітичних знань. Їх
головна мета — навчити людей адекватно орієнтуватися у складних
етнополітичних обставинах, усвідомлювати й захищати свої національні
інтереси, поважаючи інтереси і права інших, разом вирішувати спільні
проблеми. Це відповідальне завдання. Етнополітичні знання покликані
допомогти людям:
— звільнитися від догм і стереотипів расистського, шовіністично-
націоналістичного, фашистського або ксенофобського сприймання людей іншої
національності;
— виховувати національне взаєморозуміння, толерантність до думок і
поглядів представників різних етносів;
— зрозуміти глибинні витоки етнополітичного ренесансу в
постсоціалістичних і посттоталітарних країнах, зокрема в Україні;
— усвідомити сутність української національної ідеї та складності
побудови національної державності;
— формувати вміння й готовність іти на контакти з людьми інших
національностей, повніше використовувати можливості міжнаціонального
спілкування для розвитку особистості;
— озброїтися знаннями та вмінням аналізу причин виникнення й
загострення етнополітичних конфліктів, указати можливі шляхи їх подолання
або запобігання.
Незалежна Україна — це оптимальна форма самовиживання її
багатонаціонального народу. Серед пріоритетів її етнополітики — піклування
про відродження й розвиток української нації, всіх етнонаціональних груп,
про консолідацію народу. Процес етнонаціонального відродження набуває
незворотного еволюційного характеру. Саме зростаючий рівень етнополітичної
культури, менталітет української нації (поважання прав усіх
національностей, що живуть в Україні, взаєморозуміння і чуйність)
забезпечують злагоду і виключають прояви національного екстремізму,
сепаратизму та ксенофобії. А це свідчить про те, що Україна прямує вірним
шляхом у такій важливій і делікатній сфері, як етнополітика держави.
4. Етнічні конфлікти: причини та шляхи їх вирішення.
Представлена загальна модель внутрінаціональноі міжетнічної сумісності
дає змогу виявити рівні конфліктогенних і деформованих типів націотворчого
процесу і зробити певні висновки. По-перше, аналіз етапів утворення націй
на макрорівні як урбанізованих суспільств індустріально-громадянського типу
і міжетнічної сумісності свідчить, що найбільш етно(націо)конфліктогенними
виявляються саме перехідні періоди — від старого до нового етапу утворення
націй, коли відмирають аграрно-станові типи соціоетнічних ролей, статусів і
відносин і переростають у нові, індустріально-громадянські типи. По-друге,
характер мезосоціальних відносин, що виникають і розвиваються паралельно із
становленням нових спільнот, на рівні структурної соціальної перебудови
зумовлює той факт, що наростання етно(націо)конфліктогенних ситуацій у
періодах між основними чотирма етапами виявляється з найбільшою силою на
соціопсихологічному, етнопсихологічному та особистісно-психологічному
рівнях. При цьому особистісно-психологічний рівень виступає своєрідним
індикатором майбутніх, глибинних соціальних і політичних змін. Це
найсуттєвіший симптом у суспільстві, яке гостро потребує докорінної
перебудови.
Передчуття кризи пробуджує численні пласти етнічної, релігійної
свідомості і виявляється насамперед у тих соціальних груп, які найчутливіші
до "громадянського" стану, тобто у маргіналів і представників творчої
інтелігенції. Саме в цьому середовищі висуваються міфи і стереотипи,
характерні для комплексу культурноетнічної і конфесійної образи, які згодом
переростають у цілу ідейну систему й у вигляді гасел оволодівають масою.
Вияв власне етнічної свідомості як настанови типу "ми — вони" набуває
у цьому комплексі вигляду конфлікту між "правом історичної першості" і
"правом історичної реальності" Виникають ідеї "тягара історичної
несправедливості", "необхідності відродити колишню славу", "засилля
інородців" тощо.
Концепція внутрінаціональної міжетнічної сумісності дає змогу виявити
причини і характер етноконфлікту як феномена суспільного життя. Згідно з
нею етноконфлікт є не лише специфічним виявом соціального у національному
(етнічному), але й охоплює його своєрідність. Етнічний конфлікт — втілення
соціальної суперечності, акумуляція етно-національного у соціальному.
Міжетнічний конфлікт можна визначити як відображення ставлення
етнічних груп до здійснюваної у державі етнополітики. Він виражає
суперечність між різними сторонами однієї і тієї ж суспільної потреби у
національному розвитку, яка виявляється в опозиційному спілкуванні етнічних
груп.
Аналіз чотирьох етапів утворення й розвитку націй як урбанізованих
суспільств індустріально-громадянського типу і міжетнічної сумісності
засвідчує, що міжетнічні колізії у багатьох поліетнічних державах за своїми
масштабами, тривалістю та інтенсивністю значно переважають класові та інші
типи соціальних конфліктів. Національні суперечності, розбіжності існували
й існуватимуть доти, доки зберігатимуться етнічні відмінності. У цьому
розумінні так зване національне питання не підлягає остаточному
розв'язанню. Поліетнічне суспільство іманентне менш стабільне, ніж етнічно
гомогенне, і сутність національного питання зводиться саме до того, яка з
двох протилежних тенденцій — інтеграції чи дезінтеграції — виявиться
домінуючою на кожному конкретному історичному етапі розвитку суспільства.
На співвідношення цих двох тенденцій вирішальною мірою впливає якість
етнічної гетерогенності (неоднорідності). Порівнюючи під таким кутом зору
різні поліетнічні держави, неважко переконатися у тому, що більш стабільні
суспільства поступово склалися у тих країнах, народи яких (Бельгія, Швеція)
близькі в етнокультурному відношенні. І навпаки, глибокі відмінності, що
пов'язані з належністю до різних цивілізацій та релігій, практично завжди
породжують складні проблеми взаємної адаптації, ускладнюють процеси
соціально-політичної інтеграції та формування громадянського суспільства. А
належність до різних цивілізацій і означає практично різний рівень
пасіонарності етносів.
Різнорідність населення за культурою в широкому розумінні посилює
тенденцію до дезінтеграції. Це спостерігаємо в М'янмі, на Кіпрі, у Судані,
Ефіопії, колишній Югославії та в інших країнах і регіонах. Ще складнішою
ситуацією та етнічною строкатістю відзначаються регіони та держави, що
входили до колишнього СРСР. Події у Чечні — красномовний доказ цього.
Складний комплекс проблем, що виникають у стосунках між етносами,
етнічними групами, націями та державою, покликана розв'язувати здійснювана
адміністративно-політичними та громадськими структурами етнополітика. її
головною метою є оптимізація та гармонізація цих відносин.
Вже стало загальновизнаним положення про те, що науково обгрунтована,
демократична, гуманістична етнополітика має будуватися на визнанні
невід'ємного права кожного етносу на самовизначення. Останнє означає
вільний вибір етносом форми такого самовизначення, не виключаючи і
входження до складу поліетнічної держави, при збереженні своєї державності
й суверенності.
Об'єктами політичної суверенізації виступають не тільки в цілому
етноси, але й їх структурні елементи — політичні, релігійно-копфесійні,
культурні організації, економічні утворення. У поліетнічному суспільстві
процес суверенізації ускладнюється різним стартовим рівнем об'єктів і
суб'єктів цього процесу, які стають рівноправними політичне.
Суб'єктом суверенізації етносів виступає насамперед держава. Остання
визначає конституційну основу, на якій здійснюється суверенізація, комплекс
правових норм та громадянських свобод і прав, що регулюють взаємовідносини
держави та етносів, вирішує питання представництва етносів у органах
державного управління, у політичних та інших структурах суспільства,
включення їх у розв'язання загальнонаціональних проблем. Сусідні держави,
політичні, економічні, військово-політичні, геостратегічні блоки, а також
сусідні народи можуть прямо чи опосередковано впливати (сприяти або
перешкоджати) на процес суверенізації етносів. Це може бути втручання у хід
і результати проведення референдумів, виборних кампаній, розв'язання
прикордонно-територіальних, адміністративно-державних, майнових, релігійних
питань: нав'язування певної юрисдикції договорів, угод, норм
взаємовідносин, ескалація воєн, конфліктів, агресії.
Суверенізація, суб'єктом якої виступає сам етнос, набуває форми
політичного самовизначення. У цьому випадку даний етнос сам себе наділяє
правами, свободами, визначає правові норми, форми самоврядування і
державного управління. Для цього створюються та перегруповуються політичні
партії, організації, рухи, проводяться вибори. Не виключені тут і
революції, політичні перевороти, визвольні рухи (як, наприклад, у
Чеченській республіці).
Процес суверенізації не може не супроводжуватися певними колізіями,
суперечностями з іншими етносами і головним чином з нацією в цілому. Адже
нація в такому випадку виступає як виразник загальнодержавних інтересів. А
останні можуть не збігатися з вимогами окремих етносів. Особливо це
спостерігається там, де рівень політичної, етнічної культури досить низький
(як, з одного боку, нації, так і етносу — з іншого). Тут можуть даватися
взнаки комплекси "старшого брата" або охлократичної, популістської,
патерналістської самосуверенізації. Запобігти небажаному розвиткові
суверенізації, негативним її проявам може тільки зважена, самокритична,
стримана й мудра позиція суб'єктів цього процесу, науково обгрунтована й
цілеспрямована етнополітика.
Результатом суверенізації можуть стати різні моделі федерації,
конфедерації чи інші форми договірних відносин між державами (як, скажімо,
СНД). Моделями федерації є:
— сукупність етнодержав, які, в свою чергу, теж є поліетнічними;
— сума територій, заселених певними етносами, які досі не могли
створити власних держав;
— сума адміністративних, державно-юридичних одиниць, некомпактно
заселених багатьма етносами.
Здійснення суверенізації у межах федерації передбачає врахування ряду
історичних та суто політичних факторів, пов'язаних із поточною ситуацією,
конкретним перебігом подій. Це етноісторичні традиції, своєрідні
особливості розвитку етносів, поєднуваність "великої політики" і місцевих
рис (етнорелігійна обстановка, специфіка культурного життя, політичних
процесів); мовні особливості; співвідношення політичних сил — центральних і
місцевих і т. ін.
У межах конфедерації держави зберігають відповідний суверенітет і
незалежність. Суб'єктів конфедерації об'єднують договірні зобов'язання.
У ході здійснення етнополітики виникає низка найважливіших завдань —
як теоретичних, так і практичних. Розв'язання перших дає чітке уявлення про
феномен етносів та етнічних груп, а відтак — вихід на практичне вирішення
проблем їх розвитку. Основними практичними завданнями етнополітики є: створення умов для забезпечення економічної та політичної
самостійності, суверенітету регіонів з компактним проживанням одного чи
кількох етносів; вироблення таких форм співпраці, за яких кожний етнос був би
зацікавлений у їх розвитку як основи власного добробуту; оптимальне поєднання і гармонізація інтересів нації і етнічних груп,
що її утворюють; забезпечення ефективної взаємодії центральних і місцевих органів
управління на основі принципів демократії і плюралізму; вироблення моделі
самоврядування в етногео-графічних регіонах; забезпечення умов для вільного розвитку мов, етнокультурної автономії
(якщо ця вимога висувається) для етносів, які є єдинодержавними
громадянами; зміцнення правових гарантій культурно-етнічних спільнот, які не мають
адміністративно-територіального статусу; здійснення заходів щодо збереження середовища проживання, відтворення
умов для нормального розвитку етносів, у тому числі нечисельних, соціально-
політична реабілітація та адаптація депортованих етносів.
Стає актуальною в етнополітиці проблема шляхів і способів розв'язання
конфліктів. Становлення й розвиток багатонаціональної держави не є
безконфліктними. Серед причин можливих на етнонаціональному грунті
конфліктів можна назвати: 1 багатонаціональність держави, де представники
різних етносів неоднозначне оцінюють перспективу державної розбудови; 2
різну оцінку ролі національних традицій, політичних символів, національної
ідеї, рідної мови та ін. у політичній системі; 3 боротьбу різних
етногрупувань за участь їх представників у владних структурах; 4 зовнішній
вплив на міжетнічні процеси, особливо з боку держав, що використовують
діаспору для досягнення власних цілей (так, приводом для вторгнення до
Чехословаччини у гітлерівської Німеччини стала нібито необхідність захисту
німецької меншини, що там мешкала). Найпоширенішим є конфлікт ідентичності,
характерний для суспільства, де суб'єкт ототожнює себе не з суспільством
(державою), а з певною етнічною групою. Такі конфлікти виникають за умов
протиставлення рас (ПАР), етнічної супротивності (колишній СРСР, США та
ін.), реалізації права на користування рідною мовою (Україна, Білорусія,
країни Балтії та ін.), права на етнічну територію (Вірменія—Азербайджан,
проблема курдів) та ін.
У міжетнічному конфлікті можна виділити певні стадії його визрівання й
розвитку. Перша стадія — латентна, коли можна спостерігати взаємну
відчуженість, суперечки серед одноплемінників, образливі вихватки з приводу
представників іншої нації. Друга стадія — активна, коли послідовно
насаджується в засобах масової інформації негативне ставлення інших
етносів. Третя стадія — політико-ділова: збори, мітинги, що нагнічують
напругу в суспільстві. Нарешті, стадія насильства і збройної боротьби аж до
етноциду, масової депортації та межетнічної війни. Етнічний конфлікт — це
крайня форма загострення й зіткнення інтересів націй, етнічних груп.
Причиною його є нерозв'язання або несправедливе розв'язання етнічного
питання в різних сферах суспільного життя, від чого залежить збереження
ідентичності етнічної спільноти.
Будь-який конфлікт може мати різні наслідки: безвиході, коли кожен
учасник конфлікту продовжує блокувати дії суперника; примусу, що є
найтиповішою, найпоширенішою в діях багатьох сучасних держав; мирного
врегулювання, що забезпечує пошук взаємоприйнятних рішень. У розв'язанні
конфліктів важлива роль належить «третій стороні», тобто незалежним
арбітрам, що сприяють демократичному забезпеченню національних прав
конфліктуючих сторін.
Історичний досвід боротьби за українську державність довів, що в
подоланні й розв'язанні внутрі- й міжнаціональних конфліктів, у згуртуванні
народу відповідна роль належить стнополітичній еліті. Відомо, що Київська
держава стала здобиччю ворогів через те, що була послаблена міжусобною
боротьбою князів; козацька демократична республіка занепала внаслідок
внутрішньої боротьби за гетьманську булаву. Українська Народна Республіка
загинула через невміння лідерів різних політичних сил поставити національні
інтереси вище за особисті й класові. Варто пам'ятати, що Україна втрачала
свою державність також внаслідок зради політичною елітою національних
інтересів або завдяки розпалюванню антиукраїнськими силами ворожнечі між
народом та його елітою, що завжди завершувалося трагедією для всього
українського суспільства.
Успішне розв'язання проблем становлення українського народу та його
державності багато в чому залежить від цілеспрямованої й виваженої
етнонаціональної політики.
5. Висновки
Етнополітику потрібно розуміти як науку і практичну політику в сфері
етнонаціональних відносин. Основними категоріями етнополітики є етнос,
нація, націоналізм, національна меншина. Етнос — це культурна спільнота,
яка має спільну історичну територію або зберігає символічний зв'язок із
нею, спільні культурні та психологічні риси, які сформувалися упродовж
століть. Стосовно поняття «нація» можна виділити три концепції:
територіальну, етнічну й етнотери-торіальну. Перша розглядає націю як
політичну спільноту громадян, об'єднаних на засадах територіального
патріотизму, друга — як етнополітичну спільноту з виділенням пріоритетних
прав для корінного етносу порівняно з іншими етнічними групами, а третя —
як етнополітичну спільноту, що формується як за територіально-
громадянським, так і етнічним принципами. Нація на відміну від етносу має
такі ознаки:
1) наявність спільної території, а не тільки символічного зв'язку з нею;
2) виникає в період утворення централізованих держав і формування спільного
ринку;
3) формується як об'єднання різних етносів на принципі територіального
патріотизму або етнокультурної ідентичності корінного етносу;
4) змагається за державу або функціонує в державі, яка поширює свою
юрисдикцію на всю територію;
5) має спільну правову й економічну систему;
6) має спільну громадянську культуру.
Націоналізм розуміють як весь процес формування нації, національний рух і
національну ідеологію.
Типологізуготь націоналізм за такими критеріями: 1) ставлення до
концепції нації; 2) засоби реалізації цілей.
Національна меншина — це етнічна група, члени якої мають спільні з
корінним етносом громадянські права і право на реалізацію власної
етнокультурної специфіки на державному рівні.
Причини національних рухів пояснюють такі концепції: внутрішнього
колоніалізму (зосереджує увагу на економічних чинниках); етноцистська
(визначальними є етнокультурні фактори); неоетноцистська (поєднує
різноманітні чинники — політичні, економічні, культурні, психологічні).
В Україні переважає в теорії і практиці етнотерито-ріальна концепція, яка
передбачає формування нації за територіально-громадянським і етнічним
принципами. Формування сучасної української нації відбувається на засадах
консолідації всіх суспільних груп (етнічних, соціально-класових і
релігійних) навколо національної ідеї у політи-ко-державному, економічному
й етнокультурному аспектах.
Основні поняття
Етнос — сталий колектив людей, що склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості й поведінки.
Етнічна група — спільність людей, споріднених або хоча б близьких за історичним походженням, етногенезом, мовою спілкування, нинішньою або минулою територією проживання, рисами матеріальної і духовної культури, звичаями та іншими ознаками.
Нація - сукупність людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову, громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів.
Націоналізм - ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності, єдності ідентичності нації, політична ідеологія з культурною доктриною в центрі.
Самовизначення націй - вільний вибір етносом форми самовизначення, не виключаючи і входження до складу поліетнічної держави, при збереженні своєї державності й суверенності.
Етнополітика – політика поліетнічної держави. Демократична держава
ставить за мету гармонізацію взаємовідносин між етнічними групами, а також
між нацією – державою в цілому та етнічними групами, що її складають.
Сепаратизм – прагнення, рух за відокремлення, спрямований на
усамостійнення держави, національно-державної автономії, а також діяльності
фракції, партії, політичного угруповання тощо.
Література
1. Політологія: Підручник/І.С. Дзюбко, К.М. Левківський, В.П. Андрущейка та ін.-К.: Вища шк., 1998.-415 с.
2. Основи політології: Навчальний посібник.-3-є вид., перероб. і доп. –
К.: Товариство “Знання”, КОО, 1999.-427 с.
3. Основи політології: Навчальний посібник/ Керівник авт. кол. Ф.М.
Кирилюк.-К.:Либідь.1995.-336с.
4. Політологія: Навчальний посібник/под ред.М.І. Сазонова.-Харків.:
“Фоліо”,1998.