УКООПСПІЛКА
ЛЬВІВСЬКА КОМЕРЦІЙНА АКАДЕМІЯ
кафедра філософії і культури
Реферат
на тему:
“Розвиток освіти в період Київської Русі і доби козаччини”
Виконала: студентка 381 групи факультету МЕВ
Данкова Н.О.
Перевірила:
Руда Н.Я.
ЛЬВІВ - 2003
1. Доба Великокняжої України-Руси
Україна має давні традиції освіти. Ще Князь Київський Володимир
Великий, за словами літописця “почав брати у визначних людей дітей й давати
їх у книжну науку”. Перші школи були утворені при кафедральних церквах,
вчителями й вихователями ставало освічене духовенство. У школах вчили
читати, писати й рахувати. Основними книгами в школах були богослужебні
книги, найчастіше Псалтир. Порядок навчання передбачав спершу освоєння
абетки, потім окремих складів, слів, надалі йшло читання прози і поетики, в
кінці переходили до вивчення граматики, вчили числа. Однак в математиці не
йшли далі чотирьох арифметичних дій, які практично необхідні для лічби.
Світська освіта була нижчою за релігійну, бо остання вимагала досконалого
освоєння Святого Письма[1].
Мережа шкіл княжої доби не обмежувалася Києвом, центром держави. Так
відомо, що 900 р. тому Нестор-Літописець здійснив подорож до Володимира-
Волинського з метою “смотрєнія ради училищ і поставлення вчителів”[2].
Основою вищої науки була грецька мова, на західних українських землях
вчили ще латині та німецької мови. Київський митрополит (1147-54) Климент
Смолятич, талановитий письменник та філософ, писав, що в ХІІ ст. в Україні
було 300-400 вчених, які добре володіли грецькою[1]. Згодом за короля
Данила Галицького при його дворі вважалося цілком нормальним знання 5-7
мов. Найвищим орієнтиром в освіті за Великокняжої України-Руси була
візантійська освіта, яка спиралася на надбання багатьох поколінь і за своїм
рівнем стояла чи не найвище в тогочасній Європі. Але отримати її могли лише
одиниці, які досягали Царгорода.
Великий князь Київський Ярослав Мудрий вважається фундатором книжності,
вченості і освіти в давній Україні-Русі. В “Повісті минулих літ”
говориться: “Любив Ярослав книги... Зібрав скорописців багато, і
перекладали вони із грецького на слов’янське письмо. Написали вони книг
велику силу, ними повчаються вірні люди і насолоджуються плодами глибокої
мудрості... Велика користь від навчання книжного. Книги - мов ріки, які
наповнюють собою увесь світ; це джерело мудрості, в книгах - бездонна
глибина... В книгах - світло мудрості...”[3]. В 1037 році заснована перша
відома в нашій державі бібліотека - Бібліотека Софійського Собору або за
іншою назвою - Бібліотека Ярослава Мудрого. За оцінками ряду дослідників
вона налічувала понад 950 книг[4]. Як встановлено, більшість з них була
церковними, богослужебними. Поряд з ними в Русі-Україні поширювалися
трактати з історії, філософії, права, природничих наук. Книжкові майстерні
були засновані й в інших містах Київської Русі - Новгороді Великому,
Чернігові, Полоцьку. Власне, на нашу думку, можна говорити про елементи
просвіченої монархії часів Ярослава Мудрого.
Які книги часів Київської держави були особливо відомими і популярними?
По-перше, це книги Святого Письма: Євангелії, Апостоли, Псалтирі.
Найдавніше Остромислове Євангеліє виготовлена в 1056-57 рр. в Києві. З
писань теологів найбільшою популярністю користувалися писання Івана
Златоуста. Далі треба назвати різноманітні життєписи святих, зокрема,
короткі життєписи, призначені на кожний день - “Прологи”, помісячні
життєписи “Минеї” та збірники життєписів святих якоїсь одної країни -
“Патерики”. Світський характер мали Збірники Святослава та збірки “золотих
думок”, запозичених з різних джерел - так звані “Бджоли”, а також, почасти
перекладні повісті “Варлаама і Йосафата”, “Александрія”, “Індійське
царство”, “Троянська війна” та ін.[5]. Їх читали церковнослужителі,
світські люди при дворі, княжі сім’ї, їх освічене оточення тощо.
Але при всьому цьому все ж українська освіта та наука тих часів була
вочевидь менш розвиненою ніж європейська, зокрема, візантійська. Не
досягаючи їх вершин освічені люди Київської держави в основному займаються
перекладами і вивченням відомих праць (наприклад, підручників “Фізіолог” та
“Шестиднев” - з грецької). Але повних перекладів класичних грецьких,
римських та ін. філософів тоді в Україні ще не було. Окремі виїмки
зустрічаються з Платона, Арістотеля. Оригінальних досягнень у філософії за
Княжої доби в Україні також невідомо, так само як і у природничих науках, а
також мовознавстві. Все це вимушувало допитливих слов’ян шукати знання “на
чужому полі”, вбирати його з чужих джерел. Літописець пише: “Як бджолу
бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них збираючи корисне,
так і юнаки, що вчаться філософії й хочуть увійти на висоту мудрості, всюди
збирають, що краще” [1].
Європейська орієнтація, вивчення і наслідування кращих зразків науки та
мистецтва - такі характерні риси освіти в Україні того часу.
В історії, літописанні, описовій географії спроби і успіхи вітчизняних
вчених того часу були помітні. Перший літопис, його називають Найдавнішим,
постав уже 1039 р., на думку І.Крип’якевича[1], при дворі київського
митрополита. Він дає глибоку ретроспективу версії історії людства починаючи
від розселення народів після зруйнування Вавілонської вежі. Історія
Київської держави тут виписана в роках 862-1117. Літописання продовжують
ченці Печерського монастиря, Никон Великий близько 1069-1073 рр, Нестор-
Літописець, який біля 1112 р. впорядкував “Повість минулих літ”, ченці
Видубецького монастиря, зокрема ігумен Сильвестр біля 1116 р., а також
інших монастирів [1]. Київський літопис доводить опис історичних подій до
1201 р. Своєрідним його продовженням є Галицько-Волинський літопис, який
обіймає період 1205-1292 рр. Вершин історичного та поетичного викладу
досягла “Повість про похід Ігоря” історична поема про похід князя Ігоря
проти половців у 1185 р. Популярною була “Хроніка Даніїла Мніха до Святої
Землі” - путівник до Палестини, написаний за візантійськими джерелами. Слід
згадати ще багато відомих апокрифів, життєписань, поученій, де українські
автори показали високий рівень освіченості, високу моральність, гуманність,
потяг до знань. Згадаймо хоча б “Поученіє дітям” Володимира Мономаха, або
“слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, “Паломник” ігумена
Данила і т.д.
Значного успіху було досягнуто в галузі права. З ІХ ст. діє “Закон
руський”[4]. За Володимира Великого укладено зведення законів усного
звичаєвого права “Устав землений”. У 1016 р. з’являється звід законів
“Правда Ярослава”.
Певних успіхів досягає за княжих часів і українська медицина. Слід
згадати таких відомих вітчизняних лікарів того часу як Дем’ян-пресвітер і
Агапіт-лічець(друга половина ХІ ст.). Дочка Я.Мудрого Анна опрацьовує і
видає першу книгу рецептів з фітотерапії[6].
Отже, резюмуючи ці короткі тези про вітчизняну освіту і науку
розглядуваного періоду, треба виділити такі принципи, характерні риси
освіти доби Великокняжої України-Руси. По-перше, це відкритість до світу,
активне вбирання, запозичення і використання для освіти набутків та знань
інших народів. Елементами, фактами, які ілюструють цю відкритість є
орієнтація в освіті на її полімовність при грецькій домінанті, широка
перекладацька діяльність освітніх центрів. По-друге, у вітчизняній освіті і
науці того часу чітко простежується європейська орієнтація, прив’язка до
християнських цінностей. По-третє, попри домінанту церковного освітнього
середовища простежуються і сильні компоненти світської освіти. По-четверте,
слід відзначити високий рівень історико-літописної, правничої,
книговидавничої справи, науки і освіти в Україні-Русі. Разом з тим, сфера
природничих наук, природничого вектора освіти ще не розвинена.
2.1. Доба козаччини
Школи, Колегії, Академії, університети. Як витікає з досліджень
І.Крип’якевича [1], спадщиною по княжій добі в Україні залишилася нижча,
початкова школа. Можливо, певне відставання від Європи, де вже розвинулася
система колегіумів (середніх шкіл), можна пояснити тривалою боротьбою
України-Руси з монголо-татарським світом.
Реформа української школи відбулася у ХVІ-ХVІІ ст. Головною її ознакою
було виникнення та поширення в Україні колегіумів та академій і
університетів. Спершу це були, головним чином, грецько-слов’янські школи,
на кшталт гімназії при Успенському братстві у Львові, заснованої у 1586 р.
В ній панувала не “проста мова”, а “словенська”, грецька та латинська.
Традиційно грецькій мові надавали особливої уваги. Вивчали вищі ступені
літературної освіти: поетику та риторику, початки математики, основи
астрономії, музики, співу, малювання. Мережа колегіумів в Україні ХVІІ ст.,
особливо Західній, вже досить густа - вона охоплює Перемишль, Рогатин,
Галич, Городок, Комарно, Замостя, Холм, Люблін, Берестя, Пінськ, Луцьк,
Кам’янець на Поділлі, Київ, Новгород-Сіверський, Львів пізніше Чернігів,
Харків, Переяслав - в та ін.[1]. В 1576 р. на Волині в м.Острозі князем
К.Острозьким була відкрита перша вища школа в Україні - Острозька Академія.
Її наукові сили були з Греції, Риму, Польщі та України.
В 1632 р. постала широко відома світової слави Києво-Могилянська
Академія в Києві. П.Могила, який був основним ініціатором реформи вищої
школи, прийняв структуру і організацію єзуїтських шкіл, які тоді стояли
найвище у Європі. Навчання відбувалося в семи класах: 1.Інфіма; 2.
Граматика; 3.Синтаксима; 4.Піїтика; 5. Риторика; 6 і 7 - філософія. 8 - 12
Богословські науки. В 1-3 класах вчили основ латинської мови, граматики, а
після 5 кл. спудеї повинні були вільно володіти латиною аж до укладання
промов і віршів. Класи філософії включали схоластичну філософію, логіку,
фізику, метафізику, етику, математику, географію, дещо з наук про Землю та
космос. Це по суті була вища світська освіта. З 1690 р. в Академії
зорганізовано вищі богословські студії.
В 1661 р. було створено Львівський університет у складі філософського,
юридичного, медичного та теологічного факультетів.
Другою ознакою реформи української освіти у ХVІ-ХVІІ ст. стала її
латинізація. Латинська мова стає в Європі мовою міжнародною, особливо в
науці. Вона широко вживана в Речі Посполитій, з якою тісно пов’язана
Україна. Актуальність введення латини український вчений і церковний діяч
Сильвестр Косів у своєму “Екзегезисі” аргументує так: “Яка потреба
латинських шкіл у нашому народові? Передусім та, щоб нашу Русь не називали
глупою Руссю. Учитесь, говорить автор, по- грецькому, а не по-латинському.
Добра рада, але вона корисна в Греції, а не в Польщі, де латинська мова має
великий ужиток. Поїде бідака русин на трибунал, на сейм, на сеймик, до
гроду, до земства - без латини платить вини. Бо без неї немає ні судді, ні
возного, ні ума, ні посла...” [1, 7]. Отже, в цей час вплив грецької
освіти, мови, традицій в Україні-Русі зменшується на користь впливу
Західної Європи, латинізованого світу.
Третьою ознакою реформ в українській освіті доби козаччини можна
вважати надзвичайну різноманітність форм та типів шкіл. Серед найбільш
розповсюджених треба назвати братські школи - школи засновані релігійними
та культурно-просвітницькими об’єднаннями українських міщан - “братствами”.
Таких шкіл в даний період донецький дослідник П.Мазур нараховує 24 [9]. Не
менш розповсюдженими були й козацькі (полкові) школи загальним числом 25[9]
та козацькі січові школи. Їх зафіксовано, зокрема, в Стародубі, Глухові,
Острозьку, Охтирці, Харкові, Ізюмі, Сумах, Чернігові, Ніжині, Ромнах,
Яготині, Лубнах, Миргороді, Переяславлі, Полтаві, Черкасах, Кременчузі,
Києві, Фастові, Білій Церкві, Каневі, Корсуні, Чигирині, Умані, Брацлаві,
Кальнику тощо. Крім того, на Гетьманщині, Запорізькій Січі, Слобожанщині
були лірницькі (кобзарські) школи (4), вірменські (3), грецькі (2),
католицькі (3), монастирські (3), кальвіністів (4), лютеран (5), василіан
(7), єзуїтських колегіумів - 13 [9].
Що ж до шкіл початкового навчання, то їх статистика оцінюється такими
цифрами. В 1740-1747 рр. за даними перепису населення в семи полках
Гетьманщини - Ніжинському, Лубенському, Чернігівському, Переяславському,
Полтавському, Прилуцькому та Миргородському було на 1099 поселень 864
початкові школи. Особливо добре справа освіти була поставлена в Ніжинському
та Полтавському полках, де кількість шкіл перевищувала кількість поселень.
У чотирьох полках Слобідської України було 124 початкових школи [1, 11,
12].
При цьому треба наголосити, що офіційна гетьманська влада опікувалася
створенням і підтриманням освітньої системи шкільництва. Так в листі від 17
березня 1632 р. Гетьман Іван Петражицький пише: “Яко завше з предків своїх
військо запорізьке звикло чинити стараніє ... аби науки або цвіченя в
письмі святому ку подпорі благочестя нашого...”[7].
Отже, освітня система України часів козаччини була багатоплановою і
багаторівневою, включала початкові, середні школи-колегіуми,спеціальні
школи, вищі школи - академії, університети. Ця освітня система діяла
ефективно, забезпечивши практично повну грамотність населення, про що,
зокрема, свідчать закордонні джерела, а також вітчизняну вищу освіту для
гетьманів, козацької старшини, українських науковців.
2.2. Підручники та посібники в Україні.
На початках за підручники для оволодіння грамотою служили Часослов та
Псалтир. Надалі українські вчені середньовіччя створюють цілий ряд
вітчизняних підручників для шкіл. В 1612 р. Львівське братство видає
“Буквар язика словенського” та “часовнички шкільні”. Перший друкований
слов’яно-руський “Буквар” видав у Львові (1574) Федоров(Федорович). Герасим
Смотрицький, перший ректор Острозької Академії з 1578 р., підготував
“Буквар” (1578). Лаврентій Зизаній-Тустановський - український педагог і
поет зі Львівщини - у 1596 р. видав друком “Граматику словенську” та буквар
“Наука ку читанню”. Автором “Букваря” був Ф.Прокопович. Він же написав
“Первоє поученіє отрокам”. Ці книги багато разів перевидавалися, були
поширені в ряді східнослов’янських країн.
Досить часто видавалися наукові роботи наших вчених і на міжнародному
рівні. Скажімо, “Прогностик” 1483 р. Ю.Котермака-Дрогобича, ще й до
сьогодні в оригіналі зберігається в бібліотеках Мюнхена й Кракова.
Латиномовний курс теології в 3-х томах Ф.Прокоповича для вищих шкіл побачив
світ у Кенігзберзі в 70-тих роках ХVІІІ ст., а в 6-ти томах - у Лейпцігу. В
перекладі російською у ХVІІІ ст. його видано в Росії.
Звичайно, якісь знахідки, відкриття в цій галузі зробити важко, але
висновком узагальнюючим стан української наукової та освітянської книги є
констатація її європейського визнаного рівня.
Поряд з вітчизняними у вжитку були й західноєвропейські освітні книги.
У Києво-Могилянській Академії, наприклад, географію вчили з німецького
підручника Гібнера.
2.3. Розвиток науки. Видатні наукові діячі.
Розвиток освіти та науки в Україні йшов паралельно, взаємно обумовлюючи
один одного. Україна часів козаччини була європейською країною, входила в
єдиний культурний простір Європи, в якій поширювалися ідеї гуманізму.
Надзвичайно чітко простежуються науково-освітні зв’язки України з
університетами Лейпціга, Гейдельберга, Кенізберга, Страсбурга, Кракова ін.
Тут вчилися й вдосконалювалися українські спудеї й професори, йшов
науковий, інформаційно-книжний обмін, листування тощо. Але зоологія,
фізіологія, метеорологія, науки про землю, фізика, географія, астрономія
були, як і скрізь у Європі, на початковій стадії розвитку. Більш розвиненою
була математика, особливо геометрія. Але оригінальних національних
досліджень в галузі точних наук бракувало. З ХVІІІ ст. активно розвивається
вітчизняна геодезія.[1].
Тривалий час інформація про визначних українських науковців
середньовіччя практично замовчувалася.
Юрій Дрогобич (1450-1495), очевидно, перший з відомих видатних вчених.
Доктор філософії, медицини (в титулі королівського), ректор відомого
Болонського університету. Автор імовірно першої наукової друкованої книги
українського автора “Прогностик...” (1483). Викладав астрономію молодому
М.Коперніку в Кракові. Виходив з тези про пізнаваність світу, космосу.
Сприяв виходу в світ перших друкованих книг староукраїнською мовою в
Кракові : “Тріодь Пісна”, “Тріодь Цвітна”, “Часословець”, “Осьмогласник”.
Павло Русин (1470-1517) - український письменник і вчений. Здобув
ступінь бакалавра в Грейсвальдському університеті в Померанії, професор
Краківського університету.
Памво Беринда (...-1632) - український лексикограф, педагог,
письменник. Створив перший український друкований тлумачний словник
“Лексикон славенороський та імен толкування”.
Інокентій Гізель (1600-1683) - професор і ректор Києво-Могилянської
Академії. Вперше в середньовіччі сформулював у своїх лекціях тезу про
незнищенність матерії випередивши цим Лавуазьє і Ломоносова майже на
сторіччя[14].
Стефан Яворський (1658-1722) - професор Києво-Могилянської Академії,
філософ, теолог, автор курсу “Філософські змагання...”.
Феофан Прокопович (1681-1736) - професор і ректор Києво-Могилянської
Академії. Публіцист, поет, філософ, визнаний авторитет в природничих
науках. Автор концепції “просвіченого абсолютизму”, яка ним же
впроваджувалася в Петровській Росії. По суті вперше саме Ф.Прокоповичем
сфомульована фундаментальна теза про зв’язність часу, простору і матерії,
яка лежить в основі сучасної теорії відносності [15].
Отже, підводячи підсумок під коротким оглядом вітчизняної освіти і
науки в Україні доби козаччини, треба виділити такі принципи, характерні
риси: По-перше, освітня система України часів козаччини була багатоплановою
і багаторівневою, включала початкові, середні школи-колегіуми, спеціальні
школи, вищі школи - академії, університети. По-друге, при загальному
збереженні європейської орієнтації і відкритості слід підкреслити зміщення
акцентів в освіті з грецької домінанти в бік латинського світу, латинської
мови як міжнародної, що розкривало нові обшири для України того періоду. По-
третє, вітчизняна освітньо-наукова система середньовіччя, увібравши досвід
країн Європи, створила унікальний і самобутній відкритий механізм освіти
людності всієї країни, забезпечивши практично повну грамотність населення,
а також умови для формування і зростання української духівничої,
військової, світської, наукової еліти.
ВИСНОВОК
1. Класична українська освіта має давні традиції і принципи, які
сформувалися з часів Великокняжої України-Руси та розвинулися й набули
нових форм за часів Козацької держави - це відкритість до світу,
європейська орієнтація, прив’язка до християнських цінностей, ідеї
гуманізму, домінанта гуманітарної освіти.
2. В давній Україні була створена унікальна й самобутня вітчизняна
освітньо-наукова система, яка увібрала досвід країн Європи, була
багатоплановою і багаторівневою, включала початкові, середні школи-
колегіуми, спеціальні школи, вищі школи - академії, університети. Вона
забезпечила практично повну грамотність населення країни, а також умови для
формування і зростання української духівничої, військової, світської,
наукової еліти.
3. Вивчення і використання досвіду традиційної української освіти є
актуальною задачею в період її сучасної трансформації.
ЛІТЕРАТУРА
1. Історія української культури. - К.: Либідь, 1994. - 656 с.
2. Бекета Б., Краснодемський В. Музейні експонати розповідають...//
Голос України. - № 244, 19.12.98. - С.8.
3. Повість временних літ// Вітчизна. № 3, 1980. - С. 21-91.
4. Український радянський енциклопедичний словник. Т. І- ІІІ. 1986.
5. Радзикевич В. Історія української літератури. - Нью Йорк. - 1987. -
160 с.
6. Білецький В.С.Формування сучасної української еліти// Схід, № 3,
1995. - С.21-25.
7. Жуковський А. Петро Могила. К: Мистецтво. 1997 . - 304 с.
8. Довідник з історії України. Т.ІІ. - К: Генеза. - 1995. - 435 с.
9. Мазур П. Отчі світильники. - Донецьк: Український культурологічний
Центр. - 1998. - 104 С.
10. Ісаєвич Я. Юрій Дрогобич. - К: Молодь. - 1972. - 122 с.
11. Дорошенко Д. Нарис історії України. Т.2. К: Глобус. - 1991. С. 210-
211.
12. Огієнко І. Українська культура. К: Абрис. 1990. - С. 169-170.
13. Січинський В. Чужинці про Україну. - Львів: Світ. - С.27.
14. Компан О. Під опікою Кліо // Вітчизна.- № 6, 1981. - С. 171- 178.
15. Прокопович Ф. Філософські твори. І-ІІІ т. - К.: Наукова думка. -
1979.