Кожний етнос у ході свого культурного розвитку змінюється під дією багатьох факторів, які, якщо користуватись влучною метафорою, обточують його з усіх боків як море мушлю. Таким фактором може бути, по-перше природне середовище, серед якого розвивається етнос – це обумовлює багато важливих рис його культури – від вірувань і релігійного спрямування до зовсім матеріальної сторони культури – матеріалу, з якого будуються споруди та інші витвори людських рук, а матеріал в свою чергу дещо обумовлює характер цих витворів – з дерева іноді неможливо зробити те, що можна зробити з мармуру і навпаки. Також одним із факторів є розташування етносу у просторі – відокремлено від інших (наприклад, високо в горах) або все ж таки в прямій досяжності? Цей фактор обумовлює одну з найважливіших, мабуть, речей в справі формування культури – оточення етносу, його сусідів, близьких і далеких, впливи яких досить істотно можуть вплинути на культуру.
Отже, українська культура (а я дозволю собі називати так культуру племен та народів, які довгий час проживали на території сучасної України і взяли участь у формуванні власне сучасної української нації, не ув`язуючись у суперечки щодо того чи можна називати трипільців або, наприклад, плем`я полян праукраїнцями, а ту культуру - українською) не є виключенням і також формувалась під впливом усіх цих факторів. До того ж українські землі розташовані так, що через них споконвіку проходили торгові шляхи, знаменитий «шлях із варяг в греки», відбувались зносини (найчастіше, звичайно, військові сутички, але не тільки) із східними племенами кочівників та західно-європейською цивілізацією. Не оминула цієї території також міграція племен під час великого переселення народів. То ж ми маємо цілу купу впливів, які протягом років і століть поєднуючись із культурою місцевих мешканців, трансформуючись і змінюючись дали нам таку перлину своєрідності як культура і мистецтво Київської Русі.
На ту сферу, про яку я б хотіла розповісти найбільші впливи мала, звичайно, християнська візантійська культура, яка саме привнесла до Київськї Русі цей вид мистецтва, а саме – мозаїку. З усіх видів давньоруського мистецтва мозаїки Київської Софії та Михайлівського Золотоверхого монастиря (а, на жаль, тільки вони збереглися вповні до нашого часу) справляють чи не найбільше враження. Настінні мозаїки застосовувались в спорудах на Русі з кінця Х до початку ХІІ століття, тобто в період найвищого розвитку давньоруської держави. Мозаїками прикрашались інтер`єри палаців і майже усі церковні споруди часів Володимира і Ярослава Мудрого. Мистецтво мозаїки прийшло до Київської Русі разом із християнізацією, як допоміжний засіб в оздобленні храмів, і, оскільки мозаїка вимагає дуже тонкого вміння, спершу виконання її було прерогативою майстрів-іноземців з Візантії. Але, звичайно, ці майстри не могли працювати без помічників та учнів, тому майстерність мозаїки швидко була перейнята місцевими митцями і набула багатьох характерних локальних рис.
Отже, трошки на тему самої техніки мозаїки: спочатку на підготовчий шар тиньку клали другий шар, на якому компонували зображення і робили контурні малюнки. Поверх них наносили третій шар, швидко покривали зображення фарбами, і, доки не закам`янів розчин, в нього вдавлювали кубики різнокольорової смальти. Смальту варили в тиглях, домішували в розтоплене скло барвники – свинець, мінеральні фарби тощо (до речі, особливо складно було виготовляти золоту смальту - тоненькі золоті пластиночки заливались склом). До речі, палітра собору Св. Софії нараховує близька 177 відтінків! Смальту розливали млинцями на поліровану поверхню. Коли млинці застигали їх кололи на окремі кубики. Кубики робили різних розмірів – з маленьких 4 на 7 мм викладали обличчя, руки, ступні ніг, а з більших – одяг, фони, предмети. Також важливим було те, що шматочки смальти викладали не рівно паралельно стіні, а з невеличкими кутами – це дозволяло надати мозаїці сяючого мінливого кольору, навіть змінювати вираз облич зображуваних за допомогою світла. До того ж мозаїками прикрашались найчастіше вигнуті поверхні – апсиди, куполи, склепіння, арки, що підсилювало цей ефект. Щодо розташування мозаїк у просторі – то на цей рахунок ще у Візантії була розроблена ціла система правил щодо храмів, але на Русі дещо було змінено – біблійні і євангельські теми вибирались з розрахунком, щоб вони найбільш відповідали руським умовам і були зрозумілими для місцевих.
Я хочу конкретніше розкрити тему мозаїки на прикладі тої, яка найбільше мені до вподоби – сцена Євхаристії, яка півколом охоплює апсиду в Софії Київській – на ній, як відомо, зображено апостолів, які урочисто йдуть до Христа, який двічі зображений обабіч престолу (ліворуч він причащає апостолів хлібом, а праворуч – вином). Все в композиції підпорядковано законам монументального мистецтва. В зображеннях навмисне не дано перспективи – вони не розбивають, а підкреслюють напівкруглу стіну апсиди. Постаті не є пов`язаними з дійсністю – це ілюстрація абстрактної ідеї прийняття християнського вчення, а не реальної події. В колориті композиції – вихор світлих, переливчастих тонів – білі плащі та хітони апостолів і як контраст до них – яскраві барви престолу та сині плащі и пурпурові хитони Христа. Ця мозаїка, як і інші прекрасні композиції Київської Софії є справжніми шедеврами мистецтва. А якщо згадати скільки ще таких шедеврів були втрачені або зруйновані під плином часу – воістину велич руського мистецтва була неоціненною, якщо навіть невеличка часточка, приклад цієї величі залишає таке враження!