У кожного народу є свої історичні постаті першої величини, яких не в змозі
прикрити пил віків, як і не можуть зламати їх кайдани можновладців чи
оббрехати діячи псевдонауки. До таких велетнів української національної
культури, політичної думки і дії останніх двох століть безперечно належать
Тарас Шевченко, Іван Франко та Михайло Грушевський. Саме з їхніми іменами,
їхньою творчою спадщиною насамперед пов’язані ідеї відродження української
культури, науки, громадської думки, відродження історичної свідомості й
національної гідності народу. Всі вони належали до революційного крила
української інтелігенції, яка ніколи не обмежувала поле своєї діяльності
суто національними проблемами, а поряд з усвідомленням необхідності
боротьби за національне визволення, прагнули домогтися й визволення
соціального. Саме ці великі постаті українського народу били на сполох з приводу майже
цілковитої русифїкації на Сході, колонізації або онімечення на Заході,
особливо в міських та “інтелігентних” прошарках населення. Вийшовши з
народних над, вони кликали інтелектуальні сили нації йти в народ і там
шукати джерела наснаги для боротьби за національне відродження, “щоб
українство жило власним і повним життям”. Саме їхній приклад, їхня самопожертва і непримиренна позиція революційних
демократів будили свідомість народу, кликали його до боротьби за
державність. На такому грунті великої історичної свідомості і виріс геній
М.Грушевського – невтомного дослідника історії та культури українського
народу, поборника його соборності, злуки розшматованих імперіалістичними
силами всіх українських земель. Але якщо постаті Тараса Шевченка й Івана Франка, хоч і в заідеологізованій
ретуші, в цілому не підлягали забороні, то Михайла Грушевського, якщо і
згадували, то неодмінно з негативними ярликами. Його наукова,
культурницька, педагогічна, громадська та політична діяльність неодмінно
подавались у викривленому віддзеркаленні. Протягом десятиліть геніального
вченого і відомого політичного діяча неодмінно зображували буржуазним
націоналістом (хоч він був соціалістом-революціонером), ідеологом і
натхненником української контрреволюції (хоч насправді він був одним із
вождів української революції та федералістом), ворогом Радянської влади
(хоч він виступав за найширше, але рівноправне співробітництво з нею),
агентом австро-німецького імперіалізму (хоч він був його непримиренним
ворогом), заклятим ворогом українського народу (хоч він залишався його
вірним сином до його раптової смерті), фальсифікатором історії України
(хоч нічого глибшого і достовірнішого за його історичні дослідження на цій
царині ми досі не маємо). Безцінні наукові праці М.Грушевського було вилучено з усіх бібліотек
республіки, а їхні бібліографічні раритети поховано у спецсховищах. Лише в
останні роки частина з них побачила світ. Хто ж такий – Михайло Сергійович Грушевський? Яким він бачив себе сам,
яким маємо сприймати його ми? Народився М.Грушевський 17 (29) вересня 1866 року в невеликому місті Холмі
(тепер Хельм на території Польщі), де його батько вчителював у греко-
католицькій гімназії, хоч сам сповідував православну віру. У своїй короткій
“Автобіографії” славетний історик згодом відзначив, що його родина з ХІІІ
ст. “загніздилася” в Чигиринському повіті – в самому серці України. Багато
з його пращурів Грушів (згодом Грушевських) були церковними службовцями,
допоки його дідові Федору не вдалося перебратися під Київ, до села Лісники. Батько майбутнього історика, Сергій Федорович (1833 – 1901), здобув
світську освіту в Киеві, викладав славістику. Його підручник
церковнослов’янської мови став офіційним виданням, ним широко
користувавалися в усій Російській імперії. Мати – Глафіра Опакова – також
походила з родини служителів культу. 1869 року трьохрічний Михайло разом з
батьками переїхав на Кавказ, у 1880 – 1886 рр. навчається у Тифліській
гімназії. У гімназичні роки майбутній історик зачитувався книгами М. Костомарова, П.
Куліша, М. Максимовича, які йому діставав батько – шкільний інспектор.
Батько всіляко заохочував потяг сина до історичних знань, передплачував для
нього “Киевскую старину”, де друкувалося чимало полемічних статей про
походження Русі, історію України, козаччину. Мабуть, під впливом цих перших
історичних студій юний гімназист у далекому Тифлісі мріє, якнайскоріше
повернутися на Україну і, по суті, ще в останньому класі визначає своє
майбутнє. У липні 1886р. він звертається з листом до ректора Університету
Святого Володимира, що в Києві, з проханням зарахувати його на історичне
відділення історико-філосовського факультету. Дослідницькі нахили студента, його постійний інтерес до історії України
привернули увагу видатного історика, професора Володимира Антоновича. Під
його керівництвом М. Грушевський написав чимало
коротких статей, оглядів, есе. Вінцем його наукових пошуків студентського
періоду стала перша глибока наукова розвідка “История Киевской земли от
смерти Ярослава до конца ХІV века”, за яку автор одержав золоту медаль. По закінченню університетського курсу талановитого молодого дослідника
залишають при кафедрі історії.
Прихід Грушевського в науку збігся з кампанією жорстокого переслідування
всього українського в царській Росії. Згодом вчений писав про ті часи :
“…по числу письменних Росія стоїть на однім з останніх місць поміж іншими
краЇнами. А поміж різними краями Росії Україна такожналежить до гірших,
найменше освічених”. Значно сприятливішими були умови для національного відродження на
західноукраїнських землях. Прагнучи утримати під своєю короною клаптикову
імперію, цісарський уряд Австро-Угорщини, на відміну від царизму, певною
мірою сприяв послабленню національних утисків. Отож саме Галичина стає
центром тяжіння усіх національно-свідомих сил. Там створюються вогнища
відродження української культури. Величезну роботу в цьому напрямі
проводить Іван Франко. Саме навколо нього гуртуються найкращі сили
української інтелігенції. 1894 року Михайло Грушевський очолює щойно утворену кафедру всесвітньої
історії у Львівському університеті, яка зосереджує свої науково-педагогічні
зусилля на вивченні проблем історії Східної Європи. Того ж року вчений у
великому залі Університету Святого Володимира блискуче захищає магістерську
дисертацію. Роки професорства у відомому в Європі Львівському університеті стали для
Грушевського школою змужіння. І як талановитого викладача історії України
та ряду інших дисциплін, і як глибокого дослідника історії свого народу.
Тут же виявляються неабиякі його здібності як громадського діяча.
Переїхавши до Львова, М. Грушевський активно співпрацює в науковому
товаристві імені Шевченка (НТШ), активно залучає до нього талановитих
студентів, учителів, молодих науковців. Саме співпраця в НТШ зближує
Михайла Грушевського й Івана Франка. З 1897 року Грушевський очолює
Товариство і спільно з великим Каменярем вдосконалює його організаційну
структуру, розширює сферу його діяльності, докладає великих зусиль, щоб
українські дослідження набрали міжнородного розголосу.
Мабуть, одному вченому ніколи не вдалося б видати понад 100 томів “Записок
Наукового товариства імені Шевченка”, якби він не згуртував навколо себе
талановитих молодих дослідників, кожен з яких став помітним явищем в
українській науці і культурі кінця ХІХ – поатку ХХ століть.
Незважаючи на підступи ідейних противників, польського шовіністичного
бюрократичного апарату, наукових недоброзичливців, діяльність могутнього
тандема Івана Франка та Михайла Грушевського дає надзвичайно плідні
результати. Виходить ряд літературних та публіцистичних часописів,
постійними авторами яких стають Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Іван
Нечуй-Левицький, Ольга Кобилянська…1898 року нарешті з’являється перший том
фундаментальної “Історії України-Руси”, невдовзі виходить друком том
другий, 1900 року – третій…
Але царські власті не дозволили розповсюджувати ці томи ні на Слобідській,
ні на Наддніпрянській Україні. Загадковими залишилися досягнення
української історичної науки й для Європи. Великим кроком на шляху
подолання цього незнання стало запрошення М. Грушевського
до Парижа, де він прочитав кирс лекцій з історії України в російській
вільній школі. З метою розширення наукових контактів вчений відвідує
Лондон, Лейпціг, Берлін, де знаходть однодумців серед відомих вченних-
істориків.
Революція 1905 року в Росії і певна відлига в національній політиці, що
наступила згодом, покликали М. Грушевського на дорогу його серцю
Наддніпрянщину. Після відвідання Харкова, Києва, Одеси, Санкт-Петербурга
він схиляється до повернення в Київ, де пройшли його студентські та
ад’ютантські роки. Тут мешкала і його сестра Ганна Сергіївна. Але й після
переїзду на береги Дніпра вчений зберігає якнайтісніші зв’язки зі Львовом.
Його дім по вулиці Паньківській швидко перетворився на своєрідний науково-
бібліотечний і музейний центр, двері якого завжди були гостинно відкриті
для патріотів української науки та культури.Продовжуючи працювати над
головною капітальною працею свого життя, вчений дуже швидко підготував і
видав популярну книгу “Про старі часи на Україні. Для першого початку”, а
згодом – розраховану на більш підготовленого читача –“Ілюстровану історію
України”. Цей період був надзвичайно плідним щодо наукової роботи видатного
історика. Виходить велика кількість його статей як українською, так і
російською мовами. Він обгрунтовує необхідність відкриття українських
кафедр, впровадження університетського викладання українською мовою, пише
книгу про історію українського козацтва, веде широку лекторську діяльність.
Початок першої світової війни застав родину Грушевських у Карпатах. Шлях
додому виявився складним і небезпечним – через Відень, де були давні
знайомі й друзі. Вони допомогли родині перебратися в Італію, яка на той час
ще не знала, на чийому боці вона воюватиме. Звідти через Румунію, яка
приєдналася до Антанти, в 1916 р. повернувся в Київ. Та місцева влада
зустріла приїзд історика холодно і з недовірою. На підставі наклепницкого
звинувачення у “симпатіях до Австрії” його було заарештовано й ув’язнено в
Лук’янівську в’язницю. Щоправда, під тиском масових протестів у Києві,
Петрограді і навіть Нью-Йорку власті зрештою звільняють видатного вченного
з в’язниці, але депортують разом із дружиною й донькою Катериною до
Симбірська.
Лютнева революція 1917 р. звільнила М. Грушевського з-під нагляду царської
охрани. Він негайно поверається на Україну і поринає в політичне життя.
Мабуть, саме через те, що його діяльність у Галичині й Наддніпрянській
Україні по згуртуванню українства була підпорядкована поширенню його
окремішницьких ідей щодо розбудови незалежної України, саме на Грушевського
й випала нелегка доля очолити не лише Центральну Раду майже відразу по її
постанню, а й увесь той великий потік до волі й визволення з-під
московського ярма 1917 – 1920 років.
Грушвський був великим патріотом України й українства, але ж він був
великим демократом-державником, соціалістом, якого не могли засліпити
націоналістичні збочення. Він послідовно виступав проти національного,
зокрема між слов’янськими народами, роз’єднання, проти пропагування
ідеологічних націоналістичних крайностей, але ж він, прозрівши після
трагічних подій початку 1918 р., послідовно виступав і проти “московської
орієнтації”. Він закликав своїх сучасників визволитися “від “персього
обов’язку” супроти Московщини”. Він проводив величезну роз’яснювальну
роботу: виступав на мітингах, у пресі, постійно розтлумачуючи питання
федералізму, історії відносин мїж Україною і Росією, право українського
народу на державність згідно з Переяславськими угодами. В нього було багато друзів, прихильників, та було чимало й завзятих
ворогів. Причому не лише непримиренних політичних супротивників
М.С.Грушевського з “білого” або “червоного” табору, що обстоювали “єдину,
неділиму Росію” з відповідними до цих кольорів відмінностями її
“облаштування”. Його опонентами були й діячі, що уособлювали альтернативу
Грушевському у самому українському визвольному русі. Адже далеко не всі з
навіть найближчих його соратників, скажімо в Українській Центральній Раді і
її уряді, поділяли погляди свого лідера з усіх питань історії, теорії і
практики розбудови української державності.
Перебуваючи на чолі Центральної ради майже від самого початку її заснування
і до розгону австро-німецькими окупантами, М. Грушевський, за визнанням
його сучасників значно “полівів" у своїх політичних поглядах. Водночас він
вважає, що авторитетом ученого і політичного лідера вбереже молоді сили
соціалістів-революціонерів від поспішних, необдуманих екстриміських кроків.
Така його позиція викликала гостру критику не тільки з боку відверто
націоналістичних елементів, але й поступовців, недавніх друзів-лібералів.
Але попри всі ці закиди авторитет Грушевського-політика залишався великим.
Після розпаду Центральної ради 28 квітня 1918 року, наступного дня в залі
засідань Ради зібралися незаарештовані депутати, похапцем затвердили
конституцію, внесли зміни до земельного законодатства і проголосили М.
Грушевського Президентом Української Народної Республіки (УНР), якої вже не
існувало. Саме в цей час під наглядом німецьких військових частин на
Софійській площі було названо гетьманом України Павла Скоропацького, який
узяв на себе тимчасово “усю повноту влади”.
Увеь період Гетьманщини професор перебував у підпіллі. Ще раз його побачили
22 січня 1919 року на Софійській площі, де урочисто проголосили акт злуки
Унр і ЗУНР. Але вже 6 лютого війська Директорії, яка постала
замість Гетьманщини, здали Київ Червоній Армії. В останні дні свого
перебування на Україні М. Грушевський пробував створити Директорії
опозицію, якою мав стати Комітет захисту республіки.
Опинившись під загрозою арешту, М. Грушевський їде закордон.
На початку 1921 р. українська делегація на Ризьких переговорах передає
Грушевському запрошення повернутися на Україну. Вчений вступає у переговори
з головою Раднаркому УСРР Х. Радковським, і у березні 1924 р. родина
Грушевських повертається на Україну.
Незадовго до цієї події Грушевського було обрано академіком Української
академії наук. Він повертається на Україну працювати. Протягом 20-х років
навколо М.Грушевського створюється школа дослідників різних напрямків
історії, культури, літератури українського народу, відтворюються академічні
інституції: він очолив академічну кафедру історії українського народу;
створив науково-дослідницьку кафедру історії України; налагодив контакти із
науковим зарубіжним світом. Таким чином, вчений об’єднує навколо своїх
Історичних установ (таку назву отримали всі комісії і кафедра) більш ніж
200 вчених. На базі історичних установ почала формуватися “Київська” школа
Грушевського. Він також відроджує наукови історичний журнал “Україна”,
створює соціолого-етнологічний журнал “Первісне громадянство”, та суспільно-
літературний “За сто літ”.
Високий рівень кваліфікації вчених давали змогу здійснитися давнішній мрії
вченого про відкриття двох науково-дослідницьких інститутів – Історії
України та Первіснообщинного суспільства і народної культури. Але
здійснитися цим мріям так і не судилося. Наприкінці 1920-х років почалися
“чистки” серед української інтелигенції. Було “реорганізовано”, тобто
знищено усі комісії Грушевського та науково-дослідницьку кафедру. В 1933-
1934 було звільнено, а пізніше репресовано майже всіх вчених Грушевського.
Сам вчений в 1931р. переїхав до Москви, де його фактично інтернують,
ставлять під постійний нагляд ДПУ, часто викликають на допити, але дають
можливість працювати в архівах. Ніби відчуваючи наближення кінця, вчений,
незважаючи на значну втрату зору, продовжує інтенсивно працювати. Восени
1934 р. дружина історика Марія Сільвестрівна домоглася дозволу на
короткочасну поїздку до Кисловодська, щоб трохи підлікувати чоловіка. Під
час перебування в санаторії для вчених М. Грушевський раптово помер.
Як було вже сказано вище М. Грушевський належав до тих небагатьох видатних
вчених, які не тільки самі зробили величезний внесок але й створили свої
власні наукові школи. При чому Грушевський створив навіть не одну адві
історичні школи. За місцем їх створення та діяльності в сучасній
українській історичній науці їх умовно прийнято називати “львівською” і
“київською”. Фактично ж вони відповідають львовському (1894-1914) і
київському (1924-1930) періодам життя Грушевського. “Львовська історична
школа Грушевського” дала країні академіка Івана Крипякевича (пізніше він
також створив свою школу), Івана Джиджору, Мирона Кордубу, Степана
Томашивського, Івана Кривецького, Василя Герасимчука…- всього біля 20
чоловік.
До Київської школи належать А. Баранович (історик), Т. Гавріленко
(етнограф, фольклорист), С.Глушко (ісорик), П. Глядковський (етнограф,
фольклорист), Е. Грушевська (дочка, історик, етнограф), В. Євфимовський
(історик, архівіст), В. Игнатенко (історик, відомий у 20-х роках
бібліограф), М. Карачківський (історик), В. Костащук (історик, галичанин),
Д. Кравцов (історик), П. Нечипоренко (історик, архівіст), О. Павлик
(історик, галичанин), Ф. Савченко (історик, особистий секретар
М.Гушевського), О. Степанишина (історик), Н. Ткаченко (історик), Л.
Шевченко (етнограф, онука брата Т.Шевченка), В. Юркевіч (історик) та багато
інших..
Науково-педагогічна й публіцистична спадщина М.Грушевського не обмежується
його капітальними працями, трактатами, статтями, численними курсами лекцій,
які він читав з університетських кафедр. Дбаючи про поширення історичних
знань, учений поряд з уже згадуваним вузівським підручником написав ще й
дві книжки для школярів.
А взагалі загальний внесок М. Грушевського у розвиток української науки
неоцінимий.
У теперишній час У будинку Музея исторії Києва постійно працює виставка
“Цель, смысл и счастье жизни”, велике місце в якій відведено співробітникам
і учням Великого Українського Історика.
Чернобай.К.В.
12.10.1999