Маастрихтські та копенгагенські критерії членства в ЄС

План Маастрихстські та Копенгагенські критерії членства в ЄС 2 Список використаної літератури 7 Маастрихстські та Копенгагенські критерії членства в ЄС Маастрихтська угода або Маастрихтський Трактат (формально, Угода про утворення Європейського Союзу), також відомий, як Угода (Договір) про

Європейський Союз (Договір про ЄС, ДЄС), була підписана 7 лютого 1992 року в місті Маастрихт (Нідерланди) між членами Європейська спільнота і вступила в силу 1 листопада 1993. Це призвело до утворення Європейського Союзу. Угода була результатом окремих консультацій стосовно політичного і валютного союзів. Маастрихтська угода призвела до утворення валюти

євро і започаткувала структуру на трьох засадах (англ. three-pillar structure: Економічні і Соціально-політичні засади, Загальні зовнішні засади і засади безпеки, Правові і внутрішні Засади) [3, 69]. Угода запровадила також назву "Європейський Союз”; останній об’єднав наднаціональну Спільноту і два міждержавних «стовпи» політичної співпраці: спільну зовнішню політику та політику безпеки

і співпрацю в галузі правосуддя та внутрішніх справ. Крім того, Угода запровадила посаду європейського омбудсмена, Комітет регіонів, процедуру спільного ухвалювання рішень, а також розширила сферу застосування процедури голосування кваліфікованою більшістю. Ратифікація Угоди про ЄС наразилася на значні перешкоди в деяких країнах

Союзу. Зокрема, референдум у Данії 1992 року відкинув її; лише повторний референдум наступного року відкрив шлях до ратифікації Угоди. Спочатку Європейська Спільнота переймалася загалом економікою та торгівлею. Відомі Європейська Комісія та Європейський суд обидва формально незалежні від урядів країн цієї спільноти, маючи багато повноважень всередині країн-членів. Європейський парламент, який обирається безпосередньо

громадянами членами Європейської спільноти також має певний вплив. Спочатку ці структури якось контролювалися державами-учасниками але від середини 80-х все вирішується більшістю на голосуванні в Європарламенті. Ця система отримала назву Громадянський спосіб (англ. Community method) або супранаціоналізм (англ. supranationalism), тому як впливові інтернаціональні організації вже не контролюються безпосередньо урядами країн,

і деякі учасники мають виконувати резолюції, які прийняли більшістю голосів [1, 180]. Спочатку були наміри делегувати більшу відповідальність у зовнішній політиці, військовій галузі і судочинстві до ЄС. Але під тиском багатьох країн-членів вирішили не робити цього, залишивши ці повноваження за національними урядами. Як відомо, критерії членства в ЄС було сформульовано для країн Центральної та Східної

Європи на Копенгагенському засіданні Європейської Ради в червні 1993 року. Цими критеріями є: 1) досягнення стабільності інституцій, котрі ґарантують демократію, верховенство права, права людини, дотримання і захист прав меншин (т.зв. політичний критерій); 2) існування функціонуючої ринкової економіки, а також здатність витримувати конкурентний тиск та дію ринкових

сил у межах ЄС («економічний критерій»); 3) спроможність взяти на себе зобов'язання, що випливають з членства, у тому числі дотримуватись цілей політичного, економічного та монетарного союзу шляхом приведення національної системи законодавства у відповідність до acquis communautaire («юридичний критерій»). Ці критерії не є вичерпними, оскільки існує ще критерій внутрішньої спроможності ЄС «поглинути» нового члена, а також географічний критерій, адже членом

ЄС може стати лише «європейська країна». Первинною умовою початку переговорів про вступ до ЄС є відповідність політичному критерію членства, а приведення національного законодавства у відповідність до acquis communautaire здійснюється в останні роки перед безпосереднім вступом держави до ЄС у ході переговорів про приєднання. Підтвердженням цьому є стаття 49 Договору про Європейський Союз, де встановлено, що «Будь-яка

європейська держава, що шанує принципи, сформульовані в частині першій статті 6, може звернутися з поданням щодо набуття членства в Союзі». Такими принципами є засадничі принципи Союзу, спільні для всіх держав-членів, а саме свобода, демократія, шанування прав людини і основоположних свобод, верховенство права. Те, що дотримання політичного критерію є «передумовою початку переговорів про вступ» було підтверджено на засіданнях

Європейської Ради в Люксембурзі (1997 рік) та Гельсінкі (1999 рік). Звідси випливає пріоритетність досягнення відповідності політичному копенгагенському критерію, а не критерію, досягнення якого буде необхідним під час виконання узгоджених умов вступу до ЄС. Разом з тим, слід продовжувати роботу в напрямі досягнення економічного та юридичного критеріїв, зокрема необхідно продовжувати здійснювати адаптацію законодавства

України до законодавства ЄС [2, 119]. Відповідно до статті 10 Вашингтонського договору (Північноатлантичний договір), на членство в Альянсі може претендувати «будь-яка європейська держава, яка здатна поширювати принципи цього договору та сприяти підтриманню безпеки у північноатлантичному регіоні». Цими принципами, викладеними в Преамбулі Вашингтонського договору,

є: демократія, індивідуальна свобода та верховенство права. Відносини України з ЄС наразі регулюються Угодою про партнерство та співробітництво між Європейськими співтовариствами і Україною 1994 року (УПС), відповідно до статті 51 якої Україна зобов'язалась вживати заходів «для забезпечення того, щоб її законодавство поступово було приведене у відповідність до законодавства

Співтовариства». Угодою також визначено перелік з 16 сфер, у яких має бути досягнуто «приблизної адекватності» законів. Цими сферами є: • митне право; • законодавство про компанії; • банківське право; • бухгалтерський облік компаній; • податки, включаючи непрямі; • інтелектуальна власність; • охорона праці; • фінансові послуги; • правила конкуренції; • державні закупівлі; • охорона здоров'я та життя людей, тварин і рослин; • довкілля; • захист прав споживачів; • технічні правила

і стандарти; • енергетика, включаючи ядерну; • транспорт. Серед пріоритетів співпраці України та ЄС, визначених Планом дій Україна-ЄС, затвердженим в лютому 2005 році в рамках Європейської політики сусідства, є «поступове наближення українського законодавства, норм та стандартів до європейських». При цьому, глибину та терміни досягнення такої «адекватності»

і «наближення» УПС та Планом дій не визначено. Отже, Україна не брала конкретних зобов'язань щодо адаптації власного законодавства до законодавства ЄС, аналогічних тим, що покладаються на держави-кандидати на вступ. Таким чином, така добровільна апроксимація може і повинна здійснюватись, виходячи з принципу доцільності – тобто з урахуванням сучасних економічних, соціальних та правових обставин.

Законом України від 18 березня 2004 року було затверджено Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, яка визначає «механізм досягнення Україною відповідності третьому Копенгагенському та Мадридському критеріям набуття членства в Європейському

Союзі». Метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу визначено досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються ЄС до держав, які мають намір вступити до нього. На першому етапі виконання Програми (2004-2007) пріоритетними сферами, в яких здійснюється адаптація законодавства

України, є сфери, визначені статтею 51 УПС. Відповідно до Розділу VIII Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, реалізацію політики у сфері адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу забезпечує Уповноважений центральний орган виконавчої влади. До того ж, оцінка місця урядових органів державного

управління в системі Міністерства юстиції свідчить про недоцільність виокремлення окремих напрямів основної діяльності Міністерства в урядові органи. Таке виділення було б доцільним у випадку наділення відповідного органу функціями урядової аґенції, що надає певні послуги фізичним та/або юридичним особам. Здійснення ж адаптації законодавства є складовою заходів на виконання правової політики держави, за формування та реалізацію якої відповідає Міністерство юстиції.

Список використаної літератури 1. Дайнел Д. Дедалі міцніший союз. Курс європейської інтеграції: Науково-популярне видання: англ К.: К.І.С 2006 696 c. 2. Савельєв Є. Передумови поглиблення і прискорення європейської інтеграції науки // Журнал європейської економіки (укр.) 2006 № 2 C.111-119. 3.

Тоді Ф. Нарис історії Європейського Союзу: Науково-популярне видання: англ К.: К.І.С 2001 142 c.