Права людини в ЄС

Вступ Європейський Союз - це інституційна структура того, що ми зазвичай називаємо європейською інтеграцією, яка, в свою чергу, є тривалим процесом розбудови «ще тіснішого союзу між народами Європи». Природа його є унікальною і не має ніяких прецедентів в сфері міжнародного права та міжнародних відносин. Сучасний ЄС є результатом поступового розвитку та перетворення з суто економічної організації на структуру, що нагадує державу з федеральним устроєм.

Складну структуру Євросоюзу найкраще уявляти як надбудову, що спирається на три опори - саме в цьому суть так званої «теорії трьох опор». Перша опора - це європейські співтовариства, друга - спільна зовнішня політика (права людини, демократія, іноземна допомога) та політика безпеки (європейська політика безпеки та оборони, військові підрозділи ЄС, європейські сили швидкого реагування, підтримання миру), третя - поліційне та судове співробітництво

у сфері карного права (боротьба з наркоторгівлею та контрабандою зброї, тероризмом, торгівлею людьми, організованою злочинністю, хабарництвом та шахрайством). Право Європейського Союзу є унікальною правовою системою, що функціонує паралельно із законодавством держав-членів ЄС. Норми права ЄС мають пряму дію в межах правових систем його держав-членів і в багатьох сферах регулюють питання, врегульовані національним законодавством.

Особливо це стосується економічної та соціальної політики. ЄС засновує новий правовий порядок в рамках міжнародного права з метою взаємного соціального та економічного зростання держав-членів. Основними принципами права ЄС є примат права ЄС (обов'язок національного судді не застосовувати національні норми у випадку, якщо вони не відповідають праву ЄС; обов'язок держав-членів не ухвалювати закони, що не відповідають праву

ЄС), пряме застосування (норми права ЄС застосовуються у державах-членах без подальшого схвалення національним законодавством; кожна особа може подавати клопотання про застосування права ЄС у його справі) та пряма дія. Серед джерел права ЄС - джерела права Європейських Співтовариств, джерела другої і третьої опори ЄС (міжурядове співробітництво), нормативно-правові акти відповідно до

Конституції для Європи. 1. Характер права Європейського Союзу Загалом переважає погляд, відповідно до якого Європейський Союз не має правового статусу. Це мало б означати, що Європейський Союз не може набувати прав і обов'язків, не може проводити правову діяльність, а отже й бути суб'єктом права. Є достатньо прикладів такого стану речей.

Варто лишень згадати найважливіші з них, наприклад: Європейський Союз не може виступати в ролі законодавчого органу, не може самостійно укладати міжнародні договори, не може бути стороною міжнародного договору, стороною в суді, і навіть не може когось працевлаштувати і т.п. Зате ЄС опосередковано використовує правову самостійність

Співтовариств, на основі якої він є побудований [3, ст.1]. Установчі договори [1, ст.184]визнають за Спільнотами правову самостійність. Власне, саме Спільноти є суб'єктами міжнародного публічного права, хоча їх правові можливості є обмежені в цих же договорах. Саме Спільноти, створені на необмежений час, мають власні

інституції, репрезентують себе на міжнародній арені, маючи власний правовий порядок, задля чого країни-члени обмежили свої суверенні права . Наднаціональний характер відрізняє Спільноти від решти міжнародних організацій. Це означає, що Спільноти є незалежні від країн і у своїй діяльності беруть до уваги свій власний, загальний інтерес. Чинниками, що надають Спільнотам наднаціонального характеру,

є наступні: автономія права Спільнот, безпосередній вплив законодавства Спільнот на держави-члени, без втручання їх законодавчих органів (це буде обговорено дещо пізніше). Договір про Європейський Союз сформував потрійну структуру ЄС, яка складається з трьох стовпів: перший стовп - це Європейські Спільноти, другий складається зі Спільної зовнішньої політики та політики безпеки (СЗППБ),

а третій - це Співробітництво у сфері юстиції і внутрішніх справ[6, 293]. Перший стовп - це, як згадувалося, Європейські Спільноти: Європейська спільнота з новим компонентом, якими є Європейський Економічний Союз (ЄЕС), а також ЄСВС і Євратом. Останні дві відіграють меншу роль в економічному житті

ЄС. Європейські Спільноти діють у рамках, окреслених цим договором, та відповідно до цілей, визначених у ньому. Питання, які не належать виключно до компетенції Спільнот, реалізуються ними лише в разі, якщо цілі не можуть бути досягнуті країнами-членами. Це і називається принципом субсидіарності, згідно з яким Європейські Спільноти не можуть займатися питаннями, реалізувати які можуть країни-члени.

Діяльність Спільнот не може бути спрямована на щось інше, окрім того, що потрібно для досягнення цілей Договору. Це є так званий принцип пропорціональності. Таким чином, завдяки наднаціональним механізмам через інституції Спільнот можуть бути прийняті правові акти, що стосуються визначених у

Договорі галузей. Лише до таких правових актів застосовується принцип примату над національним правом, тобто безпосередньої дії цих документів у країнах-членах[2, ст.5]. Другим стовпом ЄС є Спільна зовнішня політика і політика безпеки. Ст. 11 Договору про ЄС визначає цілі СЗППБ, серед них: охорона спільних вартостей, незалежності та інтегральності ЄС, зміцнення безпеки ЄС та його країн-членів, збереження миру та зміцнення міжнародної

безпеки, розвиток та утримання демократії та легітимних урядів, а також охорона прав людини та основних свобод. Ст. 12 Договору про ЄС перераховує інструменти, завдяки яким досягатимуться цілі: принципи та загальні напрямки СЗППБ, спільні стратегії, позиції, діяльність. В рамках СЗППБ обговорюються питання, що стосуються міжнародної співпраці. Тут вимагається одностайність, тобто відмова підтримати правовий документ будь-якою країною-членом

веде за собою неможливість ухвалення цього документу. Винятком тут є спільні стратегії, для прийняття яких достатньо згоди кваліфікованої більшості. Це стосується питань щодо спільних дій та позицій, а також рішень, якщо вони не стосуються військових справ та оборони. Варто зауважити, що суперечки щодо другого стовпа не можуть розглядатися Європейським Судом. Співпраця у сфері юстиції і внутрішніх справ становить третій стовп

ЄС. Діяльність у цій сфері була організована задля запобігання та боротьби з організованою злочинністю, тероризмом, торгівлею людьми, наркоманією, торгівлею зброї, расизмом та ксенофобією. У цьому допомагають, співпрацюючи, європейська поліція (Європол) та судові органи країн-членів. Інструментами, що служать для реалізації цих цілей є такі: спільні позиції, рамкові рішення, рішення та конвенції.

Рамкове рішення - це директива, яка зобов'язує країни-члени, але не має безпосередніх наслідків. Іншим характерним актом є рішення, яке теж не має безпосередніх наслідків і не може бути засобом гармонізації права. Усі вищезгадані інструменти, окрім конвенції, ухвалюються одноголосно. Конвенції приймає Рада і, після цього, рекомендує країнам-членам, аби вони

її прийняли, згідно з їх національним законодавством[7, 33]. Деякі галузі у сфері юстиції та внутрішніх справ були передані Амстердамським договором під обмежену юрисдикцію Європейського суду, який, наприклад, за згоди країни-члена, може винести вирок. Крім того, Європейський суд має право контролювати рамкові рішення та рішення, запропоновані країною-членом чи Комісією. Також він розглядає суперечки між країнами-членами, суперечки

між Комісією та країнами-членами в справах, що стосуються третього стовпа . 2. Визначення європейського права Поняття „європейське право“ є важким для визначення та багатозначним. Тому часто розрізняють поняття „європейське право“ sensu largo (у широкому значенні) та sensu stricto (у вузькому значенні). У широкому значенні - це міжнародний правовий порядок

європейських організацій, до яких належать не лише ЄС та Європейські Спільноти, але й ОБСЄ, Рада Європи, ЕФТА, а також ЗЄС. У вузькому значенні - це право, пов'язане з діяльністю ЄС та Європейських Спільнот[7, 34]. Часто виділяють ще так зване європейське право Спільнот, яке стосується виключно функціонування

Європейських Спільнот. Варто зауважити, що останнє поняття не викликає жодних сумнівів. Власне, саме критерієм того, чи даний документ належить до права Спільнот, чи ні, є поширення на нього юрисдикції Європейського Суду. Однак, якби звузити це поняття виключно до елементів, які підлягають безумовній юрисдикції Європейського Суду, тобто виключно до права Спільнот, виник би парадокс, який полягав би в тому, що

з європейського права треба було б виключити Договір про ЄС, який, за винятком кількох розділів, не підлягає юрисдикції Європейського Суду[8, 182]. 3. Принципи та характерні особливості європейського права Незалежність європейського права Автономність правового порядку Спільнот та однозначність його застосування у всіх країнах-членах багаторазово

підкреслював Європейський Суд . Країни-члени, утворивши Спільноти, обмежили свою правотворчу діяльність і в результаті дозволили утворити правовий порядок, незалежний від національної та міжнародної правових систем. Цей порядок є однаково обов'язковим до виконання усіма країнами-членами та їх громадянами, а також повинен застосовуватися внутрішніми судами.[4, 311]

Примат над національним правом Принцип примату (першості) Спільнот над національним правом країн-членів регулює, як потрібно поводитися, якщо виникає конфлікт між нормою національного права та правом Спільнот. За таких умов право Спільнот має першість перед національною нормою. Слід підкреслити, що тут йдеться виключно про першість у застосуванні.

Якщо в національному праві наявне положення, яке суперечить праву Спільнот, це не означає, що воно є автоматично недійсним, а лише забороняється його застосування. Першість права Спільнот є наслідком зобов'язального характеру нормативних актів вторинного права [2, ст.189] і знаходить підтвердження в практиці Європейського Суду . Безпосередність застосування Безпосередність застосування права означає, що нормативні правові

акти Спільнот є нормою прямої дії в країнах-членах без необхідності їх ратифікації чи інкорпорації з національним правом. Інакше кажучи, право Спільнот безпосереднім чином визнає право та накладає обов'язки на інституції спільнот, країни-члени та їх громадян. Цей принцип був визнаний Європейським Судом, незважаючи на початковий опір деяких країн-членів. .

Принцип рівності (заборона дискримінації) Принцип рівності означає, що жоден громадянин ЄС не може бути дискримінований з огляду на його громадянство, стать, расу, етнічне походження, релігію, переконання, фізичні чи психічні недоліки, а також вік чи сексуальну орієнтацію. Цей принцип виникає з положень договорів, правових актів та вироків Європейського Суду, наприклад у справі Яна Вільяма

Кована (Ian William Cowan) , Габріель Дефрен (Gabrielle Defrenne)[9] . Ян Вільям Кован був громадянином Великобританії, на котрого, під час перебування у Франції, напали, побили та пограбували в паризькому метро. Зловмисників не було спіймано. У такому випадку, французьке право передбачає можливість відшкодування за рахунок держави, але для цього потрібне було французьке громадянство або згода на перебування там.

Кован подав скаргу про відшкодування на підставі ст. 12 Римського Договору, яка забороняє дискримінацію з огляду на національність. Французький суд, маючи сумніви щодо того, чи згаданий припис із французького права суперечить праву Спільнот, звернувся до Європейського Суду за тлумаченням. У вироку Європейський

Суд постановив, що відносно осіб, для котрих право на подорож до країни-члена є гарантованим правом Спільнот, країна не може встановлювати залежність надання компенсації за заподіяну шкоду, що була завдана в цій країні, від умови наявності громадянства цієї країни чи згоди на перебування там. Справа Габріель Дефрен стосувалася однакового ставлення до працівників з огляду на стать[2, ст. 141]. Пані Дефрен була стюардесою бельгійських авіаліній

Сабена і, згідно з національним законодавством пішла на пенсію у віці 40 років. Однак, вона вирішила, що це бельгійське положення дискримінує її, позбавляючи її, зокрема, від заробітків. Тому вона подала до бельгійського суду праці, опираючись на ст. 119 Римського Договору, яка забороняє дискримінацію з огляду на стать. Бельгійський суд, маючи сумніви, звернувся з цим питанням до

Європейського Суду. Європейський Суд постановив, що сформульований в ст. 119 принцип, що чоловіки і жінки повинні отримувати однакову винагороду, є одним із головних принципів права Спільнот і на нього можна посилатися перед національними судами. Суди зобов'язані охороняти права, що виникають із цього принципу. Принцип солідарності Найкраще цей принцип сформульовано в статті 10

Римського Договору: „Країни-члени вживатимуть усіх заходів загального чи приватного характеру, щоб забезпечити виконання зобов'язань, що випливають з цього Договору чи з дій, виконаних інституціями Спільноти. Ці країни будуть сприяти виконанню завдань Спільноти. Вони повинні утриматися від будь-яких дій, які могли б поставити під загрозу досягнення цілей цього Договору“. Принцип солідарності з одного боку означає, що країни-члени не можуть не виконувати

права Спільнот, думаючи про свої національні інтереси, а з іншого - мусять робити все можливе, щоб постанови права Спільнот реалізувати якнайкраще. Принцип Субсидіарності Принцип субсидіарності окреслює поділ повноважень між країнами-членами та Спільнотою, що є сформульовано в ст.5 доданій до Римського

Договору Маастрихтським Договором: Спільнота діє в рамках своїх повноважень, визначених цим договором, та поставленими тут перед нею цілями. У сферах, які не підпадають під її виключну компетенцію, Спільнота діє відповідно з принципом субсидіарності. Тоді, коли цілі пропонованої дії не можуть бути досягнуті в достатній мірі країнами-членами, то беручи до уваги масштаби та результати пропонованої дії, можуть бути більш успішно досягнуті

Спільнотою. Будь-які дії Спільноти не можуть провадитися далі того, що є необхідним для досягнення цілей цього Договору. Простіше кажучи, принцип субсидіарності означає, що справи, до яких Спільнота не має виключної компетенції, не можуть реалізовуватися , поки країна-член може самостійно досягти дану ціль, принаймні так само добре, як би це могла зробити Спільнота[7, 34]. Висновок Отже, Європейським судом були сформульовані та визнані джерелом права

ЄС такі принципи: 1) принцип відповідальності Європейського Союзу за шкоду, спричинену діями або рішеннями його органів або посадових осіб; 2) принцип "пропорційності": дії та рішення Європейського Союзу повинні бути своєчасними й необхідними, спрямованими на досягнення мети Союзу, а спричинені цими діями або рішеннями негативні наслідки не можуть виходити за межі рівня, необхідного

для досягнення поставленої мети; 3) принцип "захисту законних сподівань": оскільки громадяни й організації на території Союзу планують свою діяльність на основі законодавства ЄС, то суттєві зміни в ньому не повинні мати зворотної сили за винятком тих випадків, коли існує нагальна необхідність вдатися до таких дій; 4) принцип "ne bis in idem" (правило, що забороняє подвійне покарання за одне порушення): при прийнятті органами

ЄС будь-якого рішення про застосування санкціій слід ураховувати всі прийняті раніше з цього питання рішення національних органів про накладення санкцій; 5) загальні права та свободи людини. Список використаної літератури 1. Договір про Європейське Співтовариство вугілля і сталі - 1951р. 2.Договір про заснування Європейського Співтовариства з атомної енергії,

25.03.1957, Рим. 3. Договір про Європейський Союз - 1992р. 4. Энтин М. Л. Суд Европейских Сообществ. Правовые формы обеспечения западноевропейской интеграции. М 1987 340 с. 5. Кернз В. Вступ до права Європейського союзу: Навч. посіб: Пер. З англ К.:Т-во „Знання”, КОО, 2002. -381 с. 6. Муравйов B.I. Вступ до права Європейського Союзу /

Муравйов Віктор Іванович К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2007 С.293 - (Підручник). 7. Петров Р.А. Право Європейського Союзу/2-ге вид./К.:Істина , 2009 С.33 8.Татан А. Право Європейського Союзу: Підручник./Пер. з англ - К.: Абрис, 1998 С.184.