Причини карибської кризи

РЕФЕРАТ На тему: Причини карибської кризи Співвідношення стратегічних ядерних засобів (станом на 1962 рік) Аналіз співвідношення стратегічних ядерних засобів переконливо свідчить про закономірність кроку СРСР по досягненню ядерного паритету. Встановлення радянських ракет середньої дальності на Кубі збільшувало кількість ПУ, з яких ракети досягали територію США, із 30 до 70. На період планування в бойовому складі

САК США було 69 МБР (на території США) та 105 РСД (в Італії та Туреччині), які досягали території СРСР. У випадку досягнення мети стратегічної операції "Анадир" співвідношення засобів цього типу мало бути 1: 2,48, а, враховуючи потужність боєзарядів і кількість ракет на кожну ПУ, можна було говорити про досягнення необхідного паритету.

Але на початок Карибської кризи досягти подібного співвідношення не вдалося внаслідок двох причин: 1. Угрупування РВСП на Кубі було розгорнуто не в повному обсязі (16 ракетних ПУ не розгортались у зв'язку з початком блокади). 2. За період з 1 червня по 22 жовтня 1962 року в США було поставлено на бойове чергування 82 МБР: 36 ракет Атлас, 36 ракет Титан і 10 ракет Мінітмен, що фактично не дало можливості змінити співвідношення

на користь Радянського Союзу. Ці факти свідчать про те, що американці, передбачаючи кризову ситуацію, нарощували стратегічне ядерне угрупування САК, не відмовляючись від прямої аґресії. Однак вони не змогли передбачити того, що радянське керівництво відважиться на такий рішучий крок як утворення ракетно-ядерного угрупування в 140 кілометрах від їх території. Політичне керівництво Союзу прийняло рішення про установку ядерних ракет на

Кубі в односторонньому порядку. Однак, ситуація вимагала погодження цього рішення із кубинським урядом. Цю місію було доручено делеґації на чолі з членом Президії ЦК Рашидовим. До складу делеґації входили Головнокомандувач РВСП маршал Бірюзов і Посол Алексєєв. Делеґацію супроводжували фахівці по ракетно-ядерному озброєнню

С.В. Ушаков і П.В.Агєєв. В Гавану делеґація прибула 29 травня. Основні переговори з Фіделем Кастро вів маршал Бірюзов, якому було доручено вирішити питання розміщення ракет на острові. Після детального аналізу міжнародної обстановки та становища, в якому опинилася Куба, він запропонував кубинському лідерові для надійного захисту революційних завоювань Республіки утворити на її території ракетно-ядерне угрупування.

Пропозиція виявилась несподіваною і Кастро запросив час на прийняття рішення. Зустрівшись знову з маршалом і Рашидовим, він заявив: "Якщо це в інтересах соціалістичного табору і, водночас ставлю це на друге місце - цього потребує оборона Куби, ми готові розмістити у себе ракети по потребі." Що мав на увазі Фідель Кастро, поставивши проблему оборони

Куби на друге місце? Що це? Революційний романтизм із теорії світової революції, яку сповідував його соратник Ернесто Че Гевара, чи розуміння геополітичних реалій світової політики, в епіцентрі якої опинилася його країна? Як би там не було, але це була достойна відповідь молодого кубинського політика досвідченим практикам з Радянського Союзу. Отримавши згоду Куби,

7 червня в Кремлі на нараді за участю керівного складу Групи військ, яка планувалася для відправки на Кубу, Хрущов особисто поставив завдання на передислокацію військ. Ґенеральний Штаб негайно приступив до відпрацювання оперативних документів, вибору по картам можливих пунктів розміщення ракетних дивізіонів та районів дислокації військ, необхідних для забезпечення

їх безпеки та оборони. РВСП отримали задачу на підготовку і передислокацію 51 ракетної дивізії (рд). Розгортання угрупування РВСП на острові Куба 14 червня була видана директива Головного штабу Ракетних військ і Головнокомандувачем РВСП був затверджений план заходів підготовки до навчання "

Анадир". З цього моменту і почалося розгортання угрупування РВСП на Кубі, у втіленні якого можна виділити три етапи зміни стану бойової готовності 51 рд : перший етап - підготовка до передислокації; другий етап - передислокація дивізії на Кубу; третій етап - розгортання і приведення дивізії у бойову готовність. Підготовка до передислокації (14 червня - 10 серпня) 51 рд формувалася у складі п'яти ракетних полків

на базі дивізії в Ромнах Сумської області України, із якої до її складу увійшло три полки: полковників Коваленко Олександра Андрійовича, Черкесова Миколи Олександровича і підполковника Соловйова Юрія Олександровича. По одному полку було включено від Білокоровичської та

Шауляйської дивізій (командири полковники Банділовський Микола Фокич і Сидоров Іван Селантійович). Командиром 51 рд було призначено ґенерал-майора Стаценко Ігоря Дем'яновича. Загальна чисельність дивізії складала понад 11 тисяч чоловік. Особовий склад підлягав серйозній перевірці з боку політорганів, медицини та КДБ СРСР, результатом проведення якої була заміна 500 офіцерів

і 1000 солдат і сержантів. Останнє, інакше й не могло бути, неґативно вплинуло на боєздатність дивізії та вишкіл бойової обслуги. У цей же час на Кубі працювали рекогнасцировочні групи полків і дивізій. Перша група прибула літаком ТУ-114 12 липня, а інші - 19 липня 1962 року. В короткий термін було вибрано 10 районів із 151 обстежених на площі 900 кв. км. Багато проблем виникло з геодезичним забезпеченням.

Через відмінність радянської та американської сітки геодезичних координат необхідно було провести геодезичні та гравіметричні перерахунки на широті о. Куба. Крім того, силами груп було виконано мінімальний обсяг інженерних робіт по улаштуванню польових позиційних районів, що в перспективі дозволило скоротити приведення полків в бойову готовність на 3-4 доби. 10 серпня 1962 року ракетний полк полковника І.С. Сидорова та польова ремонтно-технічна база почали завантаження на залізничні ешелони.

Етап підготовки закінчився. Передислокація дивізії на Кубу (10 серпня - 22 жовтня) Передислокація здійснювалася через порти відправлення Миколаїв, Севастополь і Балтійськ. Про відповідальність і масштабність поставлених задач свідчить той факт, що необхідний мінімум різноманітних вантажів тільки одного полку складав 11 тисяч тонн. Для цього, залежно від типу ракет, необхідно було 17-18 залізничних

ешелонів. А всього для доставки особового складу і техніки дивізії від місць дислокації до портів знадобилося 111 ешелонів. Першим під завантаження було подано океанське судно "Омськ". Для забезпечення секретності ракети були розміщені в трюмах на транспортних возиках і ретельно закріплені. Перехід через атлантичний океан (кожен транспорт здійснював його за 15 - 20 діб) потребував від особового складу напруження всіх фізичних

і вольових сил. Але попри всі труднощі воїни з честю витримали цей іспит. Першим 9 вересня на Кубу в порт Касільда на теплоході "Омськ" прибув ракетний полк полковника І.С. Сидорова. Саме з цього дня починається зосередження 51 рд на Кубі, яке тривало до 22 жовтня, тобто безпосередньо до моменту оголошення

США блокади острова. Для вивантаження ракет були обрані порти Маріель і Касільда. Всього на Кубу було доставлено 42 ракети Р-12, серед них - 36 бойових і 6 учбових. Транспортуванням ядерних боєприпасів опікувалося з'єднання ядерно-технічного забезпечення полковника Н.К. Бєлобородова. До 15 жовтня усі ядерні боєприпаси було доставлено на

Кубу, в тому числі і для ракет Р-14. Але в зв'язку з установленням блокади Сполученими Штатами Америки два полки з ракетами Р-14 були повернуті назад. Таким чином, 51 рд станом на 22 жовтня була зосереджена на Кубі у складі: управління дивізії; батальйон зв'язку; інженерно-саперний батальйон та три ракетних полки з ракетами

Р-12; один із них - без двох батарей транспортування і заправки. Розгортання і приведення 51 дивізії в бойову готовність (8 вересня - 27 жовтня) Згідно з директивою ГШ ЗС СРСР від 8 вересня 1962 року рішенням командувача ГРВК планувалося привести в бойову готовність полки з ракетами Р-12 до 1 листопада, а полки з ракетами Р-14 - з 1 листопаду по 1 січня 1963 року.

Завдяки скороченню терміну прибуття полків та попередньо виконаним роботам уже 20 жовтня ракетний полк полковника І. С. Сидорова повністю був приведений у бойову готовність із терміном готовності до пуску 10 годин (з урахуванням відстані доставки ядерних боєприпасів). У відповідь на морську блокаду революційний уряд Куби 23 жовтня о 5-й годині 40 хвилин перевів Збройні Сили на воєнне положення. 23 жовтня о 8-й годині 51 рд зайняла підвищену бойову готовність.

З цього часу готовність до пуску ракет полку полковника І.С. Сидорова складала 2 години 30 хвилин. 25 жовтня полк полковника Банділовського та 2 ракетний дивізіон полку підполковника Соловйова також були приведені в бойову готовність і мали таку ж готовність до виконання бойових задач.

Для приведення решти дивізіонів у бойову готовність не вистачало деякого технологічного обладнання. Тому в ніч на 24 жовтня командир дивізії проводить маневр наявними силами і засобами. За рахунок штатного та резервного обладнання двох полків доукомплектовуються дивізіони полку підполковника Соловйова. В полках, з урахуванням некомплекту технологічного обладнання, було уточнено графіки підготовки першого залпу. Для скорочення терміну підготовки ядерного удару командувач

ГРВК в ніч з 26 на 27 жовтня віддав наказ на доставку ядерних боєзарядів із групового складу у позиційні райони, безпосередньо на стартові майданчики. Останній дивізіон було приведено у бойову готовність 27 жовтня. Таким чином 51 рд, незважаючи на складність обставин, у складі трьох полків була приведена в бойову готовність на три доби раніше планового строку. Виконання 51 рд завдання було можливим лише завдяки

тому, що їх діяльність забезпечували інші види збройних сил, а також революційні Збройні Сили Куби. Запорукою успіху була готовність кубинського народу та радянських воїнів стояти на смерть в ім'я завоювань революції. Це була кульмінація Великого Протистояння ідеократії і демократії, яке прийняло форму ядерного протистояння. Світ балансував на межі ядерної безодні. Загроза самознищення цивілізації змусила почати активний процес

переговорів між СРСР та США з одного боку і між СРСР та Кубою - з іншого. Сам хід переговорів у формі обміну послань між лідерами країн-учасниць кризи яскраво свідчить про наміри сторін та їх цілі. Керівництво Куби висувало вимоги відповідно до норм міжнародного права та принципів уставу ООН: скасування економічної блокади; припинення підривних акцій; ліквідація морської бази

Гуантаномо. Для Радянського Союзу і Сполучених Штатів на перший план було поставлено питання ядерного протистояння, а вже потім умови відмови США від аґресії. Ні кубинський уряд, ні радянські воїни не знали суті переговорів між Хрущовим та Кеннеді. Москва і Вашинґтон обговорювали формули виходу із кризи, а головна діюча сторона - Куба - навіть не підозрювала, що діється.

28 жовтня 1962 року о 15-й годині 51 рд отримали наказ на демонтаж стартових майданчиків і передислокацію в Радянський Союз. У період з 5 по 7 листопада всі 42 ракети були вивезені за межі Куби. 105 американських ракет "Юпітер", згідно домовленості, були вивезені з Італії та Туреччини в травні 1963 року. Але результати операції "Анадир" цим не обмежуються. Операція мала геополітичне, планетарне значення

і вирішальну роль у ній відіграли РВСП. Їх геостратегічна роль полягала в тому, що своїми активними діями по розгортанню ракетно-ядерного угрупування на Кубі, вони створили реальну загрозу існуванню США і таким чином: по-перше, стримали аґресію Сполучених Штатів проти Куби, які змушені були примиритись з існуванням прориву в стратегії "Анаконди"; по-друге, не досягнувши паритету ядерних сил, вони

забезпечили "паритет страху", при якому жодна сторона не могла вважати себе переможцем у ракетно-ядерній війні. Вперше в історії, опинившись у положенні рівної небезпеки з СРСР, США дійшли висновку, що величезний ядерний потенціал здатний знищити будь-яку країну і не може захистити від знищення американський народ. Так було започатковано процес ядерного роззброєння, заборони ядерних випробувань.

Відносини між СРСР та США стали більш стабільними та передбачливими. Після Карибської кризи Світ вступив в інший геополітичний вимір і наприкінці тунелю зажевріла примара розрядки. ПОЧАТОК ЗАГОСТРЕННЯ КОНФЛІКТУ Після рішення про прийняття Німеччини в НАТО (1954, прийняли 6.5.1955) у відповідь на відбудову військової машини

Німеччини, що сприймалася Москвою як складова підготовки Заходу до наступу на СРСР, Радянський Союз удався до створення військового блоку, що мав об'єднати східноєвропейські країни народної демократії навколо СРСР та сформувати ефективні механізми єдиного управління збройними силами всього блоку. У травні 1955 р. у Варшаві СРСР, Польща, Болгарія, НДР, Румунія, Угорщина та

Чехословаччина підписали договір про створення Організації Варшавського договору (ОВД). Складалося враження, що цей договір копіював Атлантичний пакт. Його стаття 5 передбачала організацію Єдиного командування під проводом радянського маршала Конєва. Варшавський договір, нічого не змінивши у стані східного військового блоку, надав йому більш

наочного вигляду. Варшавський пакт не змінював радикально ситуацію в Європі, бо на момент його укладення СРСР уже підписав двосторонні договори з країнами Східної Європи. Крім того, пакт не мав агресивного характеру, бо не виключав можливості поліпшення відносин країн-членів й Заходом, декларував недоторканність суверенітету держав-учасниць. Задля поліпшення ситуації на переговорах з німецької проблеми підпорядкування

НДР єдиному командуванню відстрочувалося. Ще до укладення Варшавського договору, 15 травня 1955 р СРСР підписав мирну угоду з Австрією, зобов'язавшись вивести свої війська з її території. Отже, утворення Варшавського блоку не мало практичного значення, а було ще одним актом залякування, який органічно укладався в картину конфронтації Заходу й

Сходу протягом усієї "холодної війни". З утворенням ОВД було завершено процес консолідації союзників обох наддержав, залучення їх до участі в глобальній конфронтації та легалізації нових союзницьких відносин у політичній, військовій та економічній сферах. Блокова біполярність ставала реальністю. Смерть Й. Сталіна в березні 1953 р. спричинила певні зміни не лише в розподілі сил у керівництві

СРСР, а й у світовому масштабі. Розпочалася нова фаза розвитку міжнародних відносин. Унаслідок внутрішньопартійної боротьби за владу на початку 1955 р. лідером СРСР став М Хрущов. Він проголосив новий курс на "мирне співіснування" між учасниками протистояння. У теоретичному плані ця ідея не була новою: вона висувалася В. Леніним у 20-х роках на противагу планам "світової революції".

Хрущов, визначивши на XX з'їзді КПРС курс на "мирне співіснування" як "генеральну лінію" зовнішньої політики СРСР, уперше з тих часів надав ідеям засновника радянської держави практичного застосування. Зміни, що їх зазнав зовнішньополітичний курс СРСР, спричинювалися низкою факторів. По-перше, Хрущов розумів, що будь-який конфлікт між двома наддержавами перетвориться на атомну війну.

Нагромаджені атомні потенціали обох сторін були здатні дощенту знищити супротивника, а разом і більшу частину всього світу. По-друге, створення Радянським Союзом атомної (1949) та водневої (серпень 1953) бомб, а також "тріади" носіїв Ядерної зброї давало змогу завдати ефективного удару по території супротивника. Таким чином, значно слабшим стало відчуття "обложеної фортеці".

По-третє, СРСР була необхідна мирна пауза для реалізації грандіозних планів економічних перетворень, що їх задумав Хрущов. Певні зміни відбулися й у західному таборі. Суецька криза 1956 р. (під час її Великобританія та Франція опинилися перед загрозою збройного конфлікту з СРСР і, не підтримані США та іншими західними країнами, мусили припинити воєнні дії) довела, що

європейські країни не тільки залишаються вразливими, а й потрапили в залежність від "ядерної парасольки" США. Так з'явилися перші ознаки неоднорідності в західному таборі. Більшого прагматизму набули й настанови політичного керівництва США під час правління другої адміністрації Д. Еизенхауера. США відмовилися від концепції "масованої війни" в умовах ядерного протистояння, замінивши

її доктриною "обмеженої війни", що вже не передбачала тотального знищення супротивника, а лише перемогу в тому чи іншому конфлікті, з обмеженим застосуванням ядерної зброї на певному театрі воєнних дій. Подібні зміни уможливили певне потепління міжнародного клімату. Поліпшенням відносин США і СРСР позначилася друга половина 1959 р. Певною мірою це спричинювалося надмірним загостренням кризи навколо

Берліна, а також розгортанням відкритої конфронтації СРСР і Китаю, лідери якого звинуватили Хрущова та радянське керівництво в "ревізіонізмі". Конфлікт із Китаєм підривав позиції СРСР у "третьому світі" та розколював єдність соцтабору. У вересні 1959 р. в Кемп-Девіді відбулася зустріч на вищому рівні між Хрущовим і Ейзенхауером. На жаль, ця зустріч не мала серйозних наслідків.

Більш того, етап поліпшення радянсько-американських відносин скоро закінчився. Хрущов перебував під тиском як зовнішнім, з боку китайського керівництва, так і внутрішнім, з боку радянських неосталіністів. На адресу Хрущова лунали звинувачення в "невиправданих поступках світовому імперіалізмові", в "угодовській" позиції щодо

США. Вірогідно, саме тому досить незначний епізод з американським літаком-розвідником У-2, збитим 1 травня 1960 р. над територією СРСР, був використаний радянським лідером як привід для відмови взяти участь у Паризькій конференції на вищому рівні, призначеній на травень 1960 р. Ця конференція мала на меті пошук шляхів вирішення німецької проблеми, що залишалася головною кризовою проблемою у Європі. Таким чином, було втрачено ще одну нагоду принаймні зменшити напруження протистояння

в "холодній війні". Нова криза розпочалася вже за нової адміністрації Д. Кеннеді. В ніч із 12 на 13 серпня 1961 р. за наказом східнонімецького керівництва в Берліні було споруджено огорожу з колючого дроту навколо Західного Берліна, яку пізніше було замінено на бетонну стіну. Берлінський мур став матеріальним виразом поділу міста на західну

і східну частини, символом розколу Європи на два ворогуючі табори. Наступним кроком на шляху загострення конфронтації стали події навколо розміщення радянських ракет з ядерними боєзарядами на Кубі. Розташування радянських ядерних сил у безпосередній близькості до СПІА було не лише відповіддю на аналогічні дії США в Туреччині, а насамперед спробою СРСР принципово змінити ситуацію у світі на свою користь, здобути певну

політичну перемогу над супротивником. Сполучені Штати також сприяли загостренню конфлікту. Маючи інформацію щодо розташування на Кубі радянських військ та ракет, керівництво США протягом чотирьох місяців вичікувало й прореагувало лише тоді, коли це стало вигідним США, великою мірою з внутрішньополітичних причин. Загострення конфронтації внаслідок подібних дій обох сторін призвело до найнебезпечнішої кризи часів "холодної війни", відомої як "карибська

криза". Ця криза багато в чому стала лакмусом, що виявив справжні мотиви поведінки СРСР і СПІА на міжнародній арені. Радянський Союз прагнув із розміщенням ракет на Кубі досягни паритету зі США в ядерному протистоянні. США, роздратовані вже самим фактом існування біля своїх кордонів держави з прорадянським режимом, під час кризи зі всією очевидністю продемонстрували непохитну вірність

ідеї зон впливу світових держав та виключного контролю за ними з боку відповідних держав. Такою зоною для США був Карибський басейн, і Сполучені Штати виявили готовність удатися до будь-яких заходів, аби не допустити послаблення там свого впливу. Таким чином, обидві сторони підтвердили свою жорстку позицію щодо збереження тиску на країни-сателіти. Попри декларовані принципи самовизначення та загальної безпеки, вони керувалися лише вимогами задоволення

своїх національних інтересів. Водночас слід зазначити, що "карибська криза не призвела до ядерної війни саме тому, що жодна з її сторін не бажала переростання політичного конфлікту у воєнний. СРСР намагався "залякати" США, змусити супротивника рахуватися із загрозою ядерного удару зблизька" що мало стримувати лідерів США. "Карибська криза" показала хисткість миру в епоху ядерного протистояння.

Але саме вона змусила обидві наддержави замислитися над безглуздям ядерної війни та ядерного стримування. Ця криза стала останнім випадком прямого протистояння сторін у "холодній війні", і жодного разу в майбутньому СРСР і США не доводили конфронтацію так близько до межі світової ядерної катастрофи.