Джерела та форми права

“Джерела (форми) права” План Вступ 1. Поняття джерела (форми) права: а) право і його суть; б) поняття джерела права; в) тонкощі між розумінням понять джерела та форми права 2. Характеристика форм права: а) види форм права; б) характеристика форм права 3. Нормативно-правовий акт-основне джерело системи права України: а) характеристика нормативно-правових актів; б) види

і форми нормативно-правових актів; в) нормативно-правовий акт-основне джерело системи права України Висновки Список використаної літератури Вступ Важлива фунція покладена на плечі суспільства – регулювання відносин між людьми, охорона і захист цих відносин. Це завдання воно здійснює за допомогою соціальних норм, у системі яких право посідає провідне місце. Тому право в юридичній науці розглядають як загальносоціальне явище

і як волевиявлення держави. Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, визначає Україну як суверенну і незалежну, демократичну соціальну, правову державу. Основоположними принципами такої держави об’єктивно виступаєть верховенство Права, першочергова соціальна цінність прав і свобод людини

і громадянина. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. “Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави” (Ст. 3 Конституції України). Частина ж перша статті 8 Основного закону нашої держави проголошує: “В Україні визначається і діє принцип верховенства права”.

Термін “право” вживається в процесі спілкування людей досить часто, відображаючи при цьому різні аспекти їхнього суспільного життя. Так, слово “право” означає можливості, які має соціальний суб’єкт, сукупність особливих правил соціальної поведінки загального характеру, відповідність форм явища, його сутності тощо Залежно від сфери знань, в яких використовується цей термін, виділяють його філософські, соціальні, психологічні тлумачення, що мають загальні і відмінні риси, пов’язані з особливостями предмету наукового

дослідження і засобів, що використовуються для цього. Кожне з тлумачень права відображає лише певні його сторони, аспекти тією мірою, в якій право є предметом дослідження окремої науки. Тому тільки аналіз всіх визначень права спроможний відобразити його характеристики, як цілісного суспільного явища. Але такий аналіз не буде повноцінним без дослідження джерел,чи, як ще часто

їх називають у правовій науці, форм права. Саме джерела права і є центром уваги нашої курсової роботи. Поняття права, його джерела, класифікація форм права, нормативно-правовий акт у ракурсі основного джерела права безперечно одні з найважливіших моментів у правовому світогляді, правовій культурі громадянина України, і які обов’язково мусять бути охоплені даною роботою.

1. Поняття джерела (форми) права а) право і його суть Право завжди пов’язане з суспільним життям людини. Людина є носієм і основним споживачем його приписів (норм), а її інтереси і потреби – джерелом змісту правил поведінки людей в суспільстві. Право забезпечує загальний порядок, що проявляється в суспільній поведінці людей, установ, організацій,

держави. Право проявляє себе, як загальний обов’язковий порядок, що панує над волею кожної людини. Як загальносоціальне явище, право характеризується певною свободою і обгрунтованістю свободи поведінки людей, тобто відповідними можливостями суб’єктів суспільного життя, що об’єктивно зумовлені розвитком суспільства, мають бути загальними і рівними для всіх, однойменних суб’єктів. З таких позицій право ділять на:  права людини;

 права об’єднань, груп, верств;  права нації, народу;  права людства. Цікавим є визначення юридичного права. Отже, юридичне право – це свобода і обгрунтованість поведінки людей відповідно до діючих нормативно-правових актів та інших джерел права.[1] В.В.Копейчиков визначає право, “як волевиявлення держави – це система загальнообов’язкових, формально визначених, установлених чи санкціонованих державою, гарантованих

і забезпечених нею правил поведінки, що тісно між собою зв’язані і регулюють суспільні відносини в інтересах певної частини населення в соціально неоднорідному середовищі”. Правове регулювання – це проголошення державою вимог до людини у формі правових приписів, з одного боку, та виконання особою цих вимог (обов’язків) – з другого. Отже, право – це специфічна форма регулювання поведінки людей, сукупність правил поведінки (норм),

встановлених або санкціонованих державною владою, що виражають інтереси, потреби переважної більшості громадян, що створили державу з метою захисту її прав, свобод і власності, стабілізації суспільних відносин, встановлення цивілізованого порядку в країні, зміцненні і розвитку держави.[7] б) поняття джерела права Поняття “джерело права” існує упродовж багатьох століть.

Якщо виходити із загальнопоширеного значення терміну “джерело”, то в сфері права під ним потрібно розуміти силу, яка створює право. Такою силою перш за все є влада держави, яка реагує на потреби суспільства, розвиток суспільних відносин і приймає відповідні правові рішення. Поряд з цим джерелом права слід також виділити форму вираження державної влади, форму, в якій міститься правове рішення держави. З допомогою форми право набуває свої невід’ємні риси

і ознаки: загальнообов’язковість, загальновідомість і т.д. Джерела права – це способи вираження і закріплення правових норм, надання їм юридичного значення. Прийнято виділяти: 1) джерело права в матеріальному змісті; 2) джерело права в ідеальному змісті; 3) джерело права в юридичному (формальному) змісті. Джерелом права в матеріальному змісті є розвиток суспільних відносин.

До них належать засоби виробництва матеріального життя, форми власності та інше. Під джерелом права в ідеальному змісті розуміють правову свідомість. в) тонкощі між розумінням понять джерела та форми права Коли ж кажуть про джерела у юридичному змісті, то мають на увазі різноманітні форми (засоби) вираження правових норм. Окремі вчені (Н.Г.Александров, Л.Р.Сюкияйнен) відносять до джерел права діяльність держави по встановленню правових

норм або адміністративні і судові прецеденти. При цьому форми вираження таких норм розглядаються як форми, а не як джерела права.[3] Форма права - це форма саме права як окремого явища, і співвідноситься вона тільки зі змістом права. Її призначення - впорядкувати право, додати йому властивості державно-владного характеру. Виділяють зовнішню і внутрішню форми права. Форми (джерела), звичайно, класифікуються на різні види.

Так, форми права поділяються на дві великі групи:  внутрішня форма права;  зовнішня форма права. Під внутрішньою формою права розуміють систему права, що має об’єктивний характер своєї побудови, який відображається в єдності і узгодженості всіх її норм, диференційованих за правовими комплексами, галузями, підгалузями, інститутами і нормами права. Зовнішня форма права – це спосіб об’єктивізації форми права, зовнішнього

прояву, матеріальної фіксації. Внутрішня форма права - це структура і зв'язки. До неї відносять систему права, горизонтальну і вертикальну структури співпідпорядкованості всіх її елементів. Щодо зовнішньої форми права в сучасній юридичній літературі не сформувалося єдиного розуміння, що, мабуть, пов'язано з неоднозначним трактуванням різноманітними авторами вже самого

змісту права. Іноді, наприклад, думають, що поняття права виражає державна воля, а форма права – це юридичні норми. Здається, проте, що більш близькі до істини є ті вчені, що поняття права визнають не як державну волю (це - його сутність!), а як юридичні норми, і в цьому зв'язку формою називають джерела права. Правова норма це не форма права, а саме право. Як уже відзначалося, в юридичній літературі, термін

"джерело" у сенсі форми вираження норм права одержав широке поширення, він достатньо зручний і образно показує, що нормативний правовий акт містить правові норми і з нього як із джерела беруться дані про склад правових норм. Джерела права – це обставини, що спонукають появу і дію права. Термін "джерело права" юриспруденції відомий давно.

Ще римський історик Тіт Лівія назвав закони XII таблиць джерелом усього особистого і приватного права.Для позначення форм вираження правових норм доцільно використовувати термін "джерело норм права", тоді "джерелом права" можна позначати соціальні умови і передумови права, а "юридичним джерелом" (Р.О.Халфін) – правотворче рішення компетентного органу про прийняття, зміну або скасування нормативного

правового акту, правових норм.[3] 2. Характеристика форм права а) види форм права Після розгляду термінологічного аспекту проблеми джерел (форм) права варто звернути увагу на їхню класифікацію і видову характеристику. Як уже зазначалось є внутрішні і зовнішні форми права. До зовнішніх форм права належать: • правовий звичай – санкціоноване державою звичаєве правило поведінки загального характеру; • правовий прецедент – виражене зовні рішення

органу держави в конкретній справі, якому надається формальна обов’язковість при розв’язанні наступних аналогічних справ; • нормативно-правовий договір – об’єктивоване формально обов’язкове правило поведінки загального характеру, яке встановлене за взаємною домовленістю кількох суб’єктів і забезпечується державою; • нормативно-правовий акт – письмовий документ компетентного органу держави, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов’язкове правило поведінки загального характеру.

Охарактеризуємо детальніше основні форми права. б) характеристика форм права Правовий звичай історично був першим джерелом права, який регулював відносини в період становлення держави. Взагалі під звичаєм розуміється правило поведінки, що склалося на основі постійного й однакового повторення конкретних фактичних відносин Правовим звичай стає після того, як одержує офіційне схвалення держави. Цінні законодавчі пам'ятки минулого, що дійшли до нас - це збірники правових звичаїв.

Природа правового звичаю характеризується такими особливостями. Він, як правило, носить локальний характер, тобто застосовується в рамках порівняно невеличких суспільних груп людей. Юридичні звичаї часто тісно пов'язані з релігією. У Індії, наприклад, звичайне право входить у структуру індуського права. Норми правового звичаю часто виражаються в прислів'ях, приказках, афоризмах. “Не варто

думати, що правові звичаї - архаїчне явище, що втратило в даний час усяке значення” стверджує професор Настюк.[4] Як свідчать найновіші дослідження, правові звичаї широко застосовуються при регулюванні суспільних відносин (особливо земельних, спадкових, сімейно-шлюбних) у державах Африки, Азії, Латинської Америки. Окремі звичаї, що ввійшли в древні закони тієї або іншої країни, діють без змін дотепер. Правовий звичай - це звичай, застосування якого забезпечується

і санкціонується державою. Його варто відрізняти від звичаю, що виражає собою моральну норму, релігійне правило і таке інше. Санкціонування звичаю може здійснюватися шляхом сприйняття його судовою, арбітражною або адміністративною практикою. Звичай по природі своїй носить консервативний характер. Він закріплює ті правила поведінки, що склалися в результаті тривалої суспільної практики. Держава до різноманітних звичаїв ставиться по-різному: одні забороняє,

інші схвалює і розвиває. Більш-менш тривале існування правових звичаїв очікується лише в деяких сферах правового регулювання. Звичаї, що суперечать державно пануючі політики, загальнолюдської моралі, як правило, забороняються законом. У міжнародному праві звичай являє собою не тільки форму вираження традиційних норм, але і важливий засіб створення нових юридичних обов'язкових правил поведінки держав у тих областях міждержавних відношень, що потребують правового регулювання.

Він є сучасним і активно функціонуючим джерелом права. Правовий прецедент. Прецедентом є така поведінка влади, що мала місце хоча б один тільки раз, але може бути прикладом для такої поведінки цієї влади. Іншими словами, правовий прецедент - це рішення юрисдикційних і адміністративних органів по конкретній справі, що згодом приймається за загально обов'язкове правило Розрізняють судовий і адміністративний прецедент. При прецедентній формі права судові (а

іноді й адміністративні) органи фактично наділені владою створювати нові правові норми. Результатом правозастосувальної діяльності нерідко є створення правових положень, для яких характерний відомий ступінь узагальненості й обов'язковості. Отже,правові положення юридичної практики є прецедентним правом. Юридична наука (правова доктрина) на визначених етапах розвитку права теж служить його формою.

Наприклад в даний час в якості форми права виступає мусульмансько-правова доктрина, що підтверджується законодавством арабських країн. Був період, коли і релігійні трактати виступали формою права. Цікаво відмітити, що в англійських судах при винесенні деяких судових рішень можна і дотепер зустріти посилання на наукові праці окремих юристів, хоча джерелами права вони вже не признаються. Ці посилання приводяться як додаткова аргументація, елемент формування волі судді, частина мотивації

вироку або рішення суду. Роль правової доктрини як життєвого джерела права виявляється в тому, що вона створює поняття і конструкції, якими користується правотворчий орган. Саме юридична наука виробляє прийоми і методи встановлення, тлумачення і реалізації права. До того ж самі творці права не можуть бути вільні від впливу правових доктрин: більш-менш усвідомлено, але їм припадає ставати на сторону тієї або

інший юридичної концепції, сприймати її пропозиції і рекомендації.[4] Договори нормативного змісту - це спільні юридичні акти, що виражають взаємне виявлення волі правотворчих органів, зустрічне прийняття на себе кожним із них юридичних обов'язків. Це такі документи, у яких утримується волевиявлення сторін із приводу прав і обов'язків, установлюється їхнє коло

і послідовність, а також закріплюються добровільна згода виконувати прийняті зобов’язання. Мають широке поширення в конституційному, цивільному, трудовому, екологічному праві. Для визнання договору джерелом права потрібно, щоб він містив юридичні норми У галузі трудового права значну роль продовжують відігравати колективні договори. Колективний договір - правовий акт, що регулює трудові, соціально-экономічні

і фахові відносини між керівником і робітниками на підприємстві. У якості основної форми права виступає договір у міжнародному праві. Міжнародний договір - це явно виражена угода між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, укладена з питань, що мають для них загальний інтерес, і покликана регулювати їхні взаємовідносини шляхом створення взаємних прав

і обов'язків. Нормативно-правові договори - прояв нормативної саморегуляції. Але не можна забувати, що первинним юридичним джерелом розвитку договірних форм, надання їм законної сили виступає нормативно-правовий акт, а конкретніше диспозитивні норми права. Нормативно-правовий акт - одна з основних, найбільше виражених зовнішніх форм права. Це державний акт нормативного характеру. Докладніше про нормативно-правовий акт ми поговоримо у наступному

питанні. 3. Нормативно-правовий акт-основне джерело системи права України а) характеристика нормативно-правових актів Основним джерелом права бiльшостi сучасних держав є нормативно-правовий акт. Нормативно-правовим актам властивий ряд особливостей. По-перше, вони мають державний характер. Держава наділяє органи, організації, посадових осіб правом

приймати нормативно-правові акти, тобто правотворчою компетенцією. Вона ж забезпечує і реалізацію прийнятих нормативно-правових актів, включаючи і примусовий вплив на осіб, що ухиляються від їхнього виконання. По-друге, нормативно-правові акти приймаються не всіма, а строго визначеними суб'єктами, спеціально уповноваженими на те державою. При цьому кожен суб'єкт правотворчої діяльності має рамки своєї компетенції.

Міністр, наприклад, може видати нормативний наказ, але не уповноважений приймати укази або постанови. По-третє, ці акти приймаються з дотриманням певної процедури. По-четверте, вони мають тимчасові, просторові і суб'єктні межі дії. По-п'яте, завжди містять юридичні норми. Наявність у цих актах юридичних норм і робить їх нормативними, загальнообов'язковими. Нормативно-правові акти: а) диференційовані, оскільки

механізм держави має розгалужену структуру органів з визначеними правотворчими повноваженнями та значним об’ємом інших функцій, які реалізуються за допомогою видання юридичних актів; б) ієрархієзовані, тому що ця система будується на основі різної юридичної сили актів; в) конкретизовані за предметом регулювання, суб’єктах виконання і реалізації права, вказівки на які містяться в джерелах. Таким чином, нормативно- правовий акт - це письмовий документ, який вмiщує юридичнi норми.

Це найрозповсюдженiша форма сучасного права. б) види і форми нормативно-правових актів: За юридичною силою всі нормативні акти поділяються на законодавчі і підзаконні. Законодавчі акти – це акти органа законодавчої влади – Верховної Ради України, які мають найвищу юридичну силу, приймаються в особливому порядку і спрямовані на регулювання найосновніших суспільних відносин.

До законодавчих актів відносяться Конституція України, регламент Верховної Ради України, закони України, кодекси, постанови. За своїм значенням законодавчі акти поділяються на конституційні (основні) і звичайні (поточні). Конституційні акти (закони) – це нормативно-правові акти, що видаються законодавчими органами, мають юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини в країні.

Усі закони мають вищу юридичну силу, яка проявляється в тому, що: - ніхто, крім органів державної влади, не може приймати закони, змінювати чи відміняти їх; - усі інші нормативно-правові акти повинні видаватися у відповідності з законами; - у разі колізій між нормами закону і підзаконного нормативно-правового акта діють норми закону; - тільки законодавчий орган може підтвердити чи не підтвердити прийняття закону в разі повернення його

Президентом за відкладним вето. Звичайні законодавчі акти приймаються на основі Конституції і конституційних законів України в розвитку їх основних положень. Кодеси України регулюють комплекс відношень і охоплюють своєю дією певні галузі права України. Зміни і доповнення в Кодекс вносяться тільки законодавчими актами.

Постанови – це також одна з різновидностей законодавчих актів, але, на відміну від кодексів, регулюють певний вид відносин, який охоплюється дією норм тих чи інших галузей права. Особливе місце серед законодавчих нормативних актів займає Регламент Верховної Ради України, який є по суті законом конституційного характеру і детально визначає порядок діяльності органу законодавчої влади

України. Підзаконні нормативно-правові акти – це результат нормотворчої діяльності компетентних органів держави (їх посадових осіб), уповноважених на те державою громадських об’єднань по встановленню, впровадженню в дію, зміні чи відміні нормативних письмових документів, що розвивають чи деталізують окремі положення законів.[1] За суб’єктами нормотворчості нормативні акти поділяються: - Верховної Ради України – закони і постанови; - Президента – укази; - органів виконавчої влади: -

Кабінету міністрів – декрети і постанови; - керівників міністерств і відомств – інструкції, вказівки, нормативні накази; - місцевих рад народних депутатів – рішення і нормативні ухвали; - виконавчих комітетів місцевих рад – рішення; - керівників управлінь і відділів місцевих рад та керівників обласних і районних державних адміністрацій; - адміністрацій державних підприємств, установ, організацій – нормативні накази.

У деяких випадках нормативного характеру набувають волевиявлення населення в результаті всеукраїнського чи регіонального референдумів, певних громадських об’єднань, трудових колективів, форма яких може бути різною (рішенні, постанова і т. ін.). Нормативно-правові акти діють у часі, просторі і по колу осіб. При характеристиці дії нормативно-правових актів у часі слід розрізняти: а) введення в дію; б) припинення дії; в) зворотну силу дії. У теорії права розглядаються такі варіанти введення

нормативно-правового акту в дію: а) після 10 днів з моменту його опублікування; б) термін установлюється у самому нормативному акті чи спеціально прийнятому акті; в) якщо нормативний акт не публікується, то з моменту його одержання виконавцем.[6] Припиняють свою дію нормативно-правові акти внаслідок: а) закінчення терміну давності, на який видавався акт; б) прямої відміни конкретного акта; в) фактичної відміни акта іншим актом, прийнятим з того самого питання. Зворотня дія – це така дія на правовідношення, де припускається

що новий нормативний акт існував у момент виникнення правовідношення. Загальне правило таке: “Норма права зворотної сили не має”. Але вийнятки, наприклад у кримінальному, адміністративному законодавстві мають місце. Так, якщо нормативний акт прийнятий після скоєння правопорушення, пом’якшує чи звільняє від юридичної відповідальності, то акт має зворотну силу, а якщо установлює чи обтяжує – то така норма (чи акт) зворотної

сили не має. Дія нормативних актів у просторі характеризується певною територією: - держави в цілому; - відповідного регіону; - адміністративно-територіальної одиниці; - відповідного підприємства, організації. Щодо кола осіб нормативно-правові акти діють на громадян України, осіб без громадянства, іноземних громадян. Вийнятком вважаються окремі іноземні громадяни, які мають

імунітет від юриздикції держави перебування. Це окремі дипломатичні і консульські працівники, питання яких про юридичну відповідальність вирішується на підставі юридичних угод. Крім того нормативно-правові акти класифікуються за: - суб’єктами ухвалення: 1) акти органів держави; 2) народу в процесі референдуму; 3) громадських об’єднань; 4) трудових колективів; 5) спільні акти органів держави

і недержавних формувань; - за галузями законодавства; 1) цивільні; 2) кримінальні; 3) кримінально-процесуальні та ін.[5] в) нормативно-правовий акт-основне джерело системи права України Оскільки основною формою права в Україні є нормативно-правовий акт, то під джерелами права слід розуміти зовнішнє вираження нормативно-правових актів, які приймаються

і діють з метою регулювання суспільних відносин. Різноманітність цих відносин, а також розмежування функцій державних органів припускають наявність багаточислених нормативних актів. Виходячи з цього, важливе теоретичне і практичне значення має відмежування одних нормативних актів від других за визначеними критеріями. Нормативні акти,вважає Олійник, містять юридичні підстави (норми права) для вирішення

індивідуальних справ. Нормативно-правовий акт виступає не тільки джерелом у юридичному розумінні, але і фактичним джерелом: це той резервуар, з якого люди черпають знання про юридичні норми. Таким чином, нормативний акт – це офіційний документ, створений компетентними органами держави і містить загальнообов’язкові юридичні норми (правила поведінки). Нормативно-правовий акт є результатом діяльності компетентних суб’єктів, яку називають правотворчістю.

Це діяльність державних органів і посадових осіб, громадських організацій, уповноважених на те державою, а також усього народу України, яка спрямована на утворення, зміну чи відміну нормативно-правових актів. Нормативно-правові акти - основне джерело права не тільки в Україні. Вони стали такими в даний час практично у всіх правових системах світу, навіть там, де історично господарював правовий звичай і судовий (адміністративний) прецедент.

Поширеність нормативно-правових актів пояснюється незаперечними перевагами такого способу вираження юридичних норм саме з точки зору загальнолюдських принципів права, які поступово впроваджуються в право соціально-демократичної орієнтації. До таких переваг зокрема належать можливості: - найбільш чітко, ясно, однозначно формулювати зміст юридичних прав і обов’язків; - якнайшвидше довести до відома адресатів юридичної норми її зміст; - забезпечити сприятливі умови для швидкого відшукування потрібної юридичної

норми; - створити умови для правильного, адекватного розуміння, з’ясування адресатом норми її істинного змісту; - оперативно змінювати чи скасовувати юридичну норму; - здійснювати впорядкування, погодження, систематизацію численних юридичних норм. - виходить від строго визначених правотворчих органів і осіб, які наділені строго визначеною компетенцією; - приймається в чітко визначеному порядку; - має встановлену форму і реквізити ; - має порядок вступу в силу

і сферу дії; - може бути змінений в залежності від соціальних потреб. У цьому зв'язку нормативно-правові акти варто відрізняти від індивідуальних і інтерпретаційних актів. Індивідуальні правові акти - це акти державних органів, недержавних організацій, посадових осіб, що виражають рішення суду (вирок, наказ). Індивідуальні акти – це акти застосування права, тому

їх називають ще правозастосувальними. Вони мають, як правило, разове застосування, адресуються конкретним особам або організаціям і обов'язкові для виконання тільки ними. На відміну від індивідуальних, нормативно-правові акти мають загальнообов’язковий характер і відрізняються неконкретністю адресата, тобто обов’язкові не для окремої конкретної особи, а для всіх суб'єктів, на яких вони поширюються. Діють нормативно-правові акти відносно довгий час

і не вичерпують себе фактами їхнього застосування. Нормативно-правові акти слід також відрізняти від інтепретаційних актів, тобто актів роз'яснення (тлумачення) норм права. Від нормативно-правових останні відрізняються тим, що не містять нових юридичних норм, а лише роз'ясняють існуючі. Висновки Закінчивши роботу над даною курсовою, можна з впевненістю сказати про її безперечні переваги, її необхідність для студентів як майбутніх правників.

Адже, вона сприяє глибокому розкриттю і внутрішньому проникненню у поняття таких першочергово базових елементів правової науки, як поняття “права”, “джерела права”, видів джерел (форм) права. А також акцентує увагу на ролі нормативно-правового акта у сфері юридичної науки, розглядає його як основний елемент системи права України. Цим самим така робота (матеріал роботи) є корисною для кожного громадянина України. Простота

і достатня докладність викладки матеріалу, практичність застосування і змістовність є основною перевагою цієї курсової роботи. Центральним питанням теми є джерела (форми) права, тому розкриттю самого поняття права і форми права, видів форм роз’ясненню переваг нормативно-правового акту над іншими джерелами права виділено найбільша частка об’єму роботи.

На основі вищевикладеного можна зробити висновок, що форми (джерела) права мають винятково велике значення для зміцнення законності в правовій державі. Досконалість названих форм (джерел) насправді залежить від рівня теоретичних уявлень про неї і від якості усіх видів юридичної практики. Юридична наука покликана своєчасно готувати рекомендації для поліпшення форм права, а практика повинна вміло реалізувати пропозиції вчених в цілях створення гнучкої, динамічної

і ефективно функціонуючої системи джерел права. Від якості цієї системи права залежить тривкість законності в державі. Які основні шляхи вдосконалення форм (джерела) права в сучасній Україні? При поліпшенні форм права треба повніше врахувати юридичні традиції України, узяти все краще з минулих здобутків правової системи. Крім того, в будь-якій сучасній державі джерела права (і перш за все закони, статути парламенту) упорядковані,

але разом з тим вони не є строгою системою, особливо акти підзаконної правотворчості, правові звичаї і прецеденти. Швидше за все це сукупність нормативних та інших юридичних актів, які встановлюють визначений правовий режим. Список використаної літератури 1. Право:Учебник для вузов/ А.И.Косаров, М.В.Малинкович, С.Д.Покревская и др Под ред. проф.

Н.А.Тепловой, проф. М.В.Малинкович 2-е изд перераб. и доп М.:Закон и право, ЮНИТИ, 1998. 2. Основи теорії права: Навчальний посібник/ А.А.Нечитайленко - Харків, 1998. 3. Основи держави і права: Навч. посібник / Гусарев С.Д Калюжний С.А. та ін.; За ред. Колодія А.М. і Олійник

А.Ю. – К.: Либідь, 1997. 4. Правознавство: підручник /за ред. Настюка М. – Львів: Світ, 1995. 5. Рабінович П.М Основи загальної теорії права та держави К.: 1999. 6. Алексеев С.С Общая теория права Т.1-М:, юр. лит 1981. 7. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ За редакцією В.В.Копєйчикова К.:Юрінком,1997 8. Основи конституційного права

України: підручник/ За редакцією В.В.Копєйчикова К.:Юрінком,1997