Наука культура народів світу в ХХ столітті

Дж. Томсон у 1897 році відкриває першу елементарну частинку, що входить до складу атома, - електрон. Ефект радіоактивності досліджувади А. Беккерель, П. Кюрі та М. Склодовська-Кюрі. Німецький фізик М. Планк і датський фізик Н. Бор своїми відкриттями започаткували новий розділ фізики – квантову механіку.

У 1901 році Планк встановив, що енергія виділяється не суцільним потоком, а окремими пучками – квантами. У 1913 році Бор доповнив планетарну теорію атома англійського фізика Резерфорда і ввів поняття про стрибкоподібний рух електрона з однієї орбіти на іншу і про зміну структури атома, який отримує або забирає квант енергії.

Російський фізик О. Столєтов досліджував фотоелектричні явища, що використовувалися для створення електронної техніки.

О. Попов у 1895 р. на засіданні Російського фізико-хімічного товариства виступив з доповіддю про використання електромагнітних хвиль для передачі сигналів. Він продемонстрував прилад, який був, по суті, першою в світі приймальною радіостанцією. Його ідеї були використані при створенні радіотелеграфу.

У 1905 р. німецький фізик А. Ейнштейн заклав основитеорії відносності, яка змусила переглянути традиційні уявлення про простір, час і рух. Визначаючи рух світла увакуумі,залежність його напрямку і швидкості від джерела світла, вченийдійшов висновку, що абсолютного, незалежного від спостеріґача простору і часу не існує.

У природничих науках чільне місце посідали квантова механіка і атомна фізика. У 1923 р. французький учений Л. де Броль висловив геніальний здогад: якщо світлові хвилі, за Ейнштейном, мають властивості частинок, то, можливо, й електрон має хвильові властивості. Австрійський учений Б. Шредінгер у 1926 році узагальнив здогад де Бройля і вивів рівняння для «хвильової псіфункції». У тому ж році Дж. Льюїс, спираючись на ідею Ейнштейна про кванти світла, вперше ввів у науковий обіг термін «фотон» і розглядав його як деякий неподільний атом. У жовтні 1927 р. відбувся V Сольвеєвський конгрес, присвячений «електронам і фотонам». Так завершився перший етап розвитку квантової механіки. Англійський учений-теоретик П. Дірак у 1926—1927 рр. обгрунтував думку про те, що електрон може мати енергію з негативним зарядом. Водночас було висловлено думку про існування такої ж частинки з позитивним зарядом. Її відкрив у 1932 р. американський учений К. Андерсон і назвав позитроном. У тому ж році англійський фізик Дж. Чедвік відкрив нову елементарну частинку — нейтрон, що не має електричного заряду.

Французькі фізики І. та Ф. Жоліо-Кюрі досліджували атомне ядро за допомогою альфа-частинок. Спрямовуючи потік цих частинок на пластину алюмінію, вони отримували радіоактивні ізотопи, які випромінювали нейтрони та інші елементарні частинки внаслідок поступового розпаду атомних ядер. Так було започатковано використання радіоактивних ізотопів в техніці, біології та медицині. Після сформульованої у 1939 році Е. Фермі ланцюгової реакції поділу ядер урану вчені різних країн впритул наблизилися до отримання ядерної енергії. Була навіть підготовлена схема апарату, в якому може відбуватися така реакція.

Відкриття фундаментальних наук сприяли появі нових міждисциплінарних досліджень і зародженню нових наук. Відкритий у 1869 р.
видатним російським хіміком Д. Менделєєвим періодичний закон хімічних елементів був доповнений електронною теорією будови атома. Вчені встановили, що порядковий номер елемента в періодичній системі відповідає кількості елементів того чи іншого атома. Тісний взаємозв'язок між фізикою і хімією сприяв народженню фізичної хімії. Значного розвитку набули електрохімія, фотохімія, хімічна фармакологія.

.Досягнення квантової механіки знайшли застосувань в хімії. У 1930 р. німецький учений А. Ейкен заклав основи хімічної фізики, що передбачала вивчення хімічних проблем із застосуванням квантової механіки. Хіміки навчилися отримувати штучні тверді тіла із заданими властивостями й структурою. Успішні досліди з полімеризації дали змогу наприкінці 30-х років отримати перші лабораторні зразки поліетилену й нейлону.

Працюючи в галузі біохімії, російський учений В. Докучеєв з'ясував складний і тривалий процес утворення грунтів і заклав основи сучасного ґрунтознавства. Використовуючи досягнення біології, німецький учений А. Вейсман і американський учений Т. Морган започаткували генетику — науку про передачу спадкових ознак у рослин і тварин.

В усьому світі були відомі праці видатного російського фізіолога І. Сєченова, учня знаменитого німецького вченого Г. Гельмгольца, засновника першої в Росії фізіологічної лабораторії. Велике значення мали його лекції з біоелектрики, праці з проблем людської психіки — «Рефлекси головного мозку» і «Психологічні етюди». Російський учений І. Павлов вивчав вплив вищої нервової діяльності на протікання фізіологічних процесів, розробив теорію умовних рефлексів.

На досягнення біології спиралася медицина. Бактеріологи,, співробітники Пастерівського інституту в Парижі, виготовили ліки, які запобігали захворюванню на сибірську язву, холеру, сказ тощо. Тривалий час одну з лабораторій Пастерівського інституту очолював видатний російський учений мікробіолог І. Мечников. Німецькі вчені успішно випробовували ліки проти туберкульозу, черевного тифу, дифтерії, сифілісу. Успішно розроблялися основи санітарії та гігієни, заходи профілактики й запобігання епідеміям.

Швидкими темпами у 20-30-ті роки розвивалися біофізика, біохімія, геофізика і геохімія. В лабораторіях учених-біологів використовувалися електронні мікроскопи, а в дослідженнях — рентгеноскопія й радіоактивні ізотопи. Штучно були отримані перші вітаміни і антибіотики. Новітніми досягненнями, приладами й інструментами користувалися геологи для розвідування корисних копалин. Медики мали у своєму розпорядженні електрокардіографи та електроенцилографи.

На перший план виходять проблеми існування людини в новому індустріальному суспільстві. У філософії загострилася боротьба між матеріалізмом та ідеалізмом, зіткнулися полярні точки зору. Класичний позитивізм О. Конта і Г. Спенсера, який визнавав закономірність розвитку природи і суспільства, неспроможний був створити задовільну світоглядну концепцію і розв'язати проблеми пізнання. На зміну йому прийшов емпіріокритицизм, основоположниками якого були Р. Авенаріус і Е. Мах. Вони звернули увагу на відносність наукового знання і дійшли висновку, що наука не дає справжньої картини реальності, а дає лише «символи, знаки, позначки для практики». Ідеалізм емпіріокритицизму виявлявся в тому, що реально існуючим визнавався не матеріальний світ, а комплекси наших відчуттів.

У боротьбі зі «старою» філософією особливо помітним був американський прагматизм, засновниками якого вважають Ч. Пірса і У. Джемса. Прагматизм був «філософією дії» і критерій істинності вбачав у безпосередній корисності: ідея істинна лише тією мірою, якою вона приносить користь, тобто наскільки її можна реалізувати у практиці. Однак прагматизм був суто американською філософією і мав мало прихильників в Європі, де першість вели ідеалістичні, ірраціоналістичні (вчення, яке обмежує або заперечує можливості розуму в процесі пізнання) філософські вчення.

Неспроможність минулих панівних філософських систем побудувати загальновизнану світоглядну теорію змусили філософію переорієнтуватися на проблеми пізнання. Помітний вплив мала баденська школа неокантіанства, засновниками якої стали німецькі філософи В. Віндельбанд і Г. Ріккерт. На їхню думку, пізнання минулого й сьогодення повинно грунтуватися на цінностях — існуючих поза свідомістю людини і суспільства: вічних нормах певного суспільства.

Проти раціоналізму виступала й «філософія життя» — «філософія, яка випливає з повноти переживання життя». Її ( основоположники — В. Дільтей, Г. Зіммель, Ф. Ніцше — замість розуму як знаряддя пізнання висували інтуїцію, що безпосередньо проникає у предмет пізнання. Ф. Ніцше критикував раціоналізм і християнство за те, що вони пригнічують волю людини до життя. «Воля до влади» повинна звільнити життєві сили людини на шляху до «надлюдини», яка стоїть по «той бік добра і зла».

Названі філософські вчення справили значний вплив на багатьох діячів науки, культури і мистецтва, як і вчення про психоаналіз, основи якого розробив видатний австрійський учений 3. Фрейд. Відкривши неусвідомлені імпульси, мотивації, Фрейд створив психотерапевтичний метод лікування неврозів, відновлення душевного стану пацієнтів.

На тлі кризи західного суспільства суспільна і філософська думка повертаються обличчям до людини, намагаючись знайти її місце в конфліктному світі, дати відповідь на злободенні проблеми людського існування. Саме тому найвпливовішим стає екзистенціалізм — філософія існування. Його найвпливовішими представниками в Німеччині були К. Ясперс і М. Хайдегер, у Франції — А. Камю, Ж.П. Сартр, Г. Марсель, в Іспанії — X. Ортега-і-Гасет. Екзистенціалізм був спрямований на те, щоб допомогти людині подолати відчуженість і знайти своє «Я» (власну екзистенцію). Головна тема екзистенціальної філософії — ідея індивідуальної відповідальності людини за все, що відбувається з нею та іншими людьми. Так, Ясперс екзистенцію ототожнював зі свободою, а саме у свободі закорінене буття людської самостійності, її «Я». Отже, екзистенція, на думку німецького філософа, ніколи не може бути предметом наукового пізнання.

Доволі поширеною, як і раніше, була філософська концепція психоаналізу 3. Фрейда і «філософія життя»А. Бергсона,В. Дільтея, Г. Зіммеля, Ф. Ніцше. Великої популярності набула книга німецького філософа О. Шпенглера «Занепад Європи», перекладена багатьма мовами.

На грунті американського прагматизму у філософії й методології науки зародився релятивізм, який стверджував відносність, умовність, ситуативність наукового знання. Одним із основоположників релятивізму був американський фізик експериментатор, філософ, лауреат Нобелівської премії І. Бріджмен. Релятивізм характеризує науку через соціальні риси наукової діяльності або через соціально-психологічні риси вченого, діяча науки. Структура і зміст наукового знання визначаються ситуацією, в якій це знання здійснюється. Отже, вони можуть бути пояснені культурно-історичними мовами розвитку науки, станом справ у науковому колективі, який ці знання добуває, особливостями психіки вчених. Проблеми пізнання вивчав також видатний німецький учений-філософ Е. Гуссерль — основоположник феноменології. На його думку, об'єктом наукового пізнання мають бути особливі явища — феномени, пізнання яких здійснюється за допомогою інтелектуальної і чуттєвої інтуїції.

Значних успіхів досягла соціологія — наука про розвиток суспільства. Одним з її основоположників вважають французького вченого Е. Дюркгейма. На початку XX ст. соціологія позбулася недоліків впливової у минулому течії соціального дарвінізму, за яким розвиток суспільства визначався біологічними закономірностями природного відбору. Велике значення для розвитку соціології мали праці видатного німецького вченого М. Вебера — автора «теорії раціональності» й «теорії ідеальних типів».

Вебер намагався відшукати духовно-етичні основи розвитку капіталістичного суспільства. Його широко відома книга “Протистанська етика і дух капіталізму” була присвячена впливу протестантизму з його аскетизмом, дисциплінованістю, відповідальністю особи на формування духу підприємливості, раціоналізації господарської діяльності.

У галузі соціології плідно працювали німецький учений К. Брейзіг та англійський історик і соціолог А. Тойнбі, який запропонував оригінальну концепцію всесвітньої історії, поклавши в її основу розвиток і взаємодію світових цивілізацій.

Ірраціоналізм був стрижнем культурного розвитку кінця XIX — початку XX ст. Оскільки розчарування в силі розуму пізнати дійсність було однією з основних причин виникнення на початку XIX ст. романтизму, то подібні духовно-культурні процеси кінця XIX—початку XX ст. іноді називають неоромантизмом. Неоромантизм намагався синтезувати і переосмислити європейську культуру, знайти ідейні й психологічні орієнтири для її розвитку в умовах занепаду художньої культури, свідомості й моралі. Діячі культури цього періоду називали себе декадентами, тобто людьми, які творять культуру занепаду.

У межах епохи неоромантизму розвивається естетична і літературно-художня течія — символізм. Визнаним лідером символізму був відомий французький поет кінцяXIX ст. Малларме. Для символізму головним було непізнане в навколишньому світі й людській душі, яке можна було виразити лише туманними символами, подібних яким не існує в природі. Об'єкт зображення — світ таємниць й мрій. У їхній творчості дивовижно поєднувалося реальне й таємниче, міфологічне й містичне.

Ірраціональні засади символізму особливо помітні в поезії, живописі, театральному мистецтві. Корифеєм символізму вважається видатний німецький композитор Р. Вагнер, який у своїх «музичних драмах» поєднав музику, поезію, живопис, архітектуру, танок і режисуру. Лідером німецьких символістів був відомий поет С. Георге. У Франції послідовником Малларме став поет П. Фор, який у 1890 р. заснував у Парижі Художній театр і в різноманітних виставах — від п’єс-феєрій до літературних композицій — втілював естетичні принципи символізму. В Росії цю течію представляли поети О. Блок, В. Брюсов, А. Бєлий, композитор А. Скрябін.

В Англії символісти групувалися навколо журналу «Жовта книга». Послідовним символістом в англійському мистецтві був видатний режисер Г. Крег, постановник відомої опери «Дідона і Еней». Близьким до символізму був і письменник О. Уальд.

Стиль модерн у мистецтві

На межі століть склався новий стиль модерн — новий, сучасний, який знайшов своє вираження в усіх видах мистецтва.

Стиль модерн прийшов на зміну занепадаючому в останній третині XIX ст. імпресіонізму — течії в образотворче мистецтві, яка намагалася узагальнити, синтезувати сприйняття об'єкта через розкладання фарб на окремі елементи. Уже в творчості французького художника П. Сезана помітний відхід від імпресіоністського бачення природи і простору. Крім оживлення кольору і світла в зображенні, Сезан ніби «розсуває простір, переносячи в нього глядача. Крім Сезана, до художників-постімпресіоністів належать також В. ван Гог, П. Гоген.

П. Гогена вважають лідером неопримітивістів, оскільки він у пошуках нового художнього синтезу, повернення людини до гармонійного злиття з природою вважав за необхідне доторкнутися до стародавніх архаїчних культур Сходу. В цьому синтезі Гоген відкидав непотрібні деталі, спрощував модель для більшої виразності. Спрощення включало деяку деформацію, порушення пропорцій, що визначалося художніми завданнями і повинно було розкрити внутрішній зміст зображеного, його сутність.

Постімпресіонізм започаткував нові художні течії, для як головним стала відмова від простого відтворення видимої поверхні реальних об'єктів і бажання проникнути в суть явищ, виразити внутрішній світ, характер людини. Нове мистецтво було названо авангардизмом. В ньому виділялися абстракціонізм і експресіонізм.

Різновидом абстракціонізму був кубізм. Засновниками його вважають іспанського художника П. Пікассо. який з 1900 року працював у Парижі, і французького художника Ж. Брака.

Кубісти відмовилися від властивих імпресіоністам форм передачі кольору й світла і намагалися створити нові форми багатовимірної перспективи, розкладаючи об'єкт на геометричні форми (кола, півкола, трикутники, куби). При цьої об'єкт зображувався з різних боків, навіть невидимих, що давало змогу зрозуміти його внутрішній зміст. Прикладом кубізму можуть бути картини П. Пікассо «Авіньйонські дівчата» «Скрипка», Ж. Брака — «Будинок в Естаці».

Дещо виходив за межі кубізму французький художник Р. Делоне. На відміну від Пікассо і Брака, які головну увагу приділяли малюнку, композиції, що передбачала геометричну деформацію з незначним використанням кольору, Делоне підходив до створення геометричних зображень як колорист. За допомогою кольорових плям, розташованих у певному ритмі, він намагався посилити емоційний вплив своїх полотен. Найвідоміша його картина — «Симультанні вікна» (1912).

Абстракціоністом був і відомий російський художник В. Кандинський, який майже все своє життя прожив на Заході й упродовж багатьох років перебував під впливом німецького експресіонізму — течії в мистецтві початку XX ст., і повним завданням якої було вираження духовного світу художника.

На противагу кубістам, які прославляли сучасне місто, розвиток техніки, експресіоністи вбачали в сучасній їм урбанізоній цивілізації зло, що породжує бездуховність. Жах перед майбутніми природними і соціальними катастрофами — головний лейтмотив експресіоністів, який знайшов своє вираження у поєднанні хаотичності й безпредметності. Для композицій, імпровізацій Кандинського характерним було нагромадження кольорових плям довільної конструкції, уламків кривих ліній, що підпорядковувалися якомусь нечіткому ритму. «Сама форма, — писав Кандинський, — навіть якщо вона цілком абстрактна й подібна до геометричної, має своє внутрішнє звучання, є духовною істотою...» Перша найвідоміша абстрактна картина Кандинського — «Абстрактна акварель» (1910).

Найбільшої слави з-поміж художників-абстракціоністів зажив А. Матісс.

Для втілення свого задуму художник обирав яскраві, чисті кольори, поєднуючи їх у несподіваних сполуках, зображував предмети не у тих кольорах, в яких вони існують насправді, сміливо деформував людське тіло, використовував площинне зображення. В найвідоміших картинах «Танок» і «Музика» — Матісс досяг ідеального вираження своїх творчих установок. Він створив ідеальну триєдину декоративну гармонію: головних основ (неба, землі і людини), трьох кольорів (голубого, зеленого й оранжевого), трьох станів (статики, динаміки та їх поєднання у танку).

Представниками абстрактного живопису в Росії були К. Малевич, М. Шагал, М. Ларіонов, П. Філонов та ін. Так, найвідоміші картини Шагала («Я і село», «Над Вітебськоом») позначені ірреальним простором, примітивізацією форм і яскравими барвами. Темою жанрових картин Ларіонова були провінційні містечка, їх побут. Його форми, площинні й гротескні, ніби навмисно стилізовані під дитячий малюнок.

Стиль модерн набув свого розвитку не лише в живописі та скульптурі, а й у мистецтві меблів, тканин, предметів побуту, кераміки, вітражів, мозаїки тощо. Його можна впізнати всюди за витягнутими контурами і лініями, особливою колоритною гамою блідих, пастельних тонів тощо. Різномаїття форм у мистецтві початку ХХ ст. відображало складну духовну атмосфери в тогочасному європейському суспільстві.

Із встановленням в Росії більшовицького режиму виникають художні об’єднання “Буття” і “НОЖ”, які вели пошуки в жанрі пейзажу і натюрморту. Найвпливовішою мистецькою організацією була АХРР (Асоціація художників революційної Росії.) назви робіт: “Життя і побут робітників” (1922), “Життя і побут Червоної армії” (1923) тощо.

У 20-х роках на зміну кубізму, футуризму й експресіонізму приходить – сюрреалізм, який розглядав світ як нагромадження кошмарів. Визнаним лідером сюрреалізму є С. Далі. Відомі його картини “палаюча жирафа” (1935), “Постійність пам’яті” (1931). П. Пікассо – композиція “Герніка” (1937).

Епоха промислового капіталізму зумовила суттєві зміни в архітектурі, насамперед в архітектурі міст. З'являються нові типи архітектурних споруд: фабрики й заводи, вокзали. магазини, банки, а з появою кінематографа — кінотеатри. Справжній переворот в архітектурі здійснили нові будівельні матеріали: залізобетон і металеві конструкції, які дали можливість перекривати значні простори, робити величезні вітрини тощо.

У XIX ст. в архітектурі не було вироблено власного стилю. Архітектори переважно вдавалися до комбінування різних стилів — готики, бароко й класицизму. На початку XX ст. перед архітекторами постало завдання синтезувати те нове, що з'явилося в середовищі стрімко зростаючого капіталістичного міста. Це був період панування в архітектурі стилю модерн. У Західній Європі він сформувався насамперед у південнонімецькій і бельгійській архітектурі. Стиль модерн народився ніби на стику двох тенденцій: бажанням архітекторів раціонально використати нові будівельні матеріали — сталь, скло, залізобетон — і розкоші, витонченості, декоративності. Важливою рисою модерну в архітектурі було використання національної специфіки й орієнтація на потреби певних соціальних верств.

В Австрії виразником нового архітектурного стилю бувО. Вагнер, який ославився спорудженою ним станцією метро і церквою у Відні. В Бельгії у стилі модерн працював А. Ван дер Вельде — художник, архітектор, дизайнер. У бельгійській столиці він побудував Фолькваген-музеум, приміщення художньої школи тощо.

У Росії стиль модерн використовував елементи традиційної давньоруської і середньовічної російської архітектури. Такими були, наприклад, Ярославський вокзал (архітект Ф. Шехтель) і Казанський вокзал (архітектор О. Щусєв) у Москві. Там же представлений і типовий приклад російського архітектурного модерну — побудований архітектором Шехтелем будинок підприємця Рябушинського поблизу Нікітської брами. На петербурзький модерн значно вплинули традиції монументального петербурзького класицизму, що знайшло своє вираження у будинку компанії Зінгер на Невському проспекті (архітектор П. Сюзор) і будинку Половцова на Кам'яному острові (архітектор !. Фомін).

Модерн був одним з найзначніших стилів початку ХХ ст., який використав усі тогочасні досягнення архітектури. З часу класицизму це був, по суті, останній архітектурний стиль за своїм цілісним підходом.

Науково-технічний прогрес започаткував нові напрями в архітектурі — функціоналізм, раціоналізм і конструктивізм. У тогочасній техніці й серійності індустріального будівництва їх представники вбачали основу оновлення архітектури, намагалися естетично виразити функціонально виправдану структуру будівель. Так, функціоналізм вимагав строгої відповідності будівель тим виробничим і побутовим процесам (функціям), які в них здійснюватимуться. Використовуючи досягнення будівельної техніки, функціоналізм виробив прийоми й норми планування житлових комплексів (стандартні секції і квартали, прямолінійна забудова кварталів). Цей напрям виник Німеччині, де його естетику, принципи сучасної архітектури й дизайну розробляла школа «Бахаус» (1919—1933) — вища школа будівництва і художнього конструювання. Її керівниками були В. Гропіус, X. Мейєр, Л. Міс Ван дер Рое. У Голландії архітектори-функціоналісти об'єдналися в групу «Стиль» (П. Ауд, Г. Рітвельдь). Одним із засновників функціоналізму був французький архітектор Ш. Ле Корбюзьє.

У своїх будівлях (будинок Центросоюзу в Москві, Вілла Савон в Пуасі та ін.) він використав названі вище елементи.

Архітектурні методи, які відповідають новим суспільним потребам, естетичним запитам і рівню промислово-технічного розвитку, намагався виробити раціоналізм. Він вимагав єдності архітектурної форми, конструкції й функціонально обумовленої просторової структури. Принципи раціоналізму втілювали в життя у Франції Ш. Ле Корбюзьє, у Німеччині школа «Бахаус», об'єднання «Стиль» в Голландії, АСНОВА в СРСР.

АСНОВА (Асоціація нових архітекторів) була створена в Москві у 1923 р. До неї входили М. Ладовський, К. Мельников, А. Рухлядєв, О. Родченко. Вони намагалися створити художньо виразні архітектурні форми у поєднанні з пластичними мистецтвами на основі новітніх будівельних матеріалів з урахуванням психофізичних закономірностей сприйняття об'єму, простору і кольору. В 1928 р. у Москві виникло АРУ(Об'єднання архітекторів-урбаністів), які закликали до створення єдиної просторової системи міста, розглядали окрему будівлю як невід'ємну частину міської забудови.

Значний вплив на архітекторів у 20-ті роки справив констструктивізм, який протистояв супрематизму і намагався допомогою безпредметної форми знайти компроміс мистецтва і техніки. Особливого поширення він набув у СРСР (В. Татлін, О. Родченко, М. Пнзбургто ін.). Конструктивізм був близький до функціоналізму й раціоналізму і передбачав використання нової техніки для створення простих, функціонально виправданих конструкцій. Не всі проекти конструктивізму реалізовувалися, але їхні ідеї й досі використовуються в архітектурному мистецтві. Так, у 1919 р. В. Татлін спроектував своєрідний твір «Вежа III Інтернаціоналу». Це мала бути і величезна конструкція, навколо похилої осі якої оберталися скляні приміщення. Цей фантастичний на той час проект міг бути реалізований, однак ідеї В. Татліна використовуються в сучасному індустріальному дизайні.

Література і театр початку XX ст. відображали складність і протиріччя духовного життя суспільства, намагались розв'язати проблеми соціальної несправедливості, колоніалізму й мілітаризму. Як і в інших видах мистецтва, у них розвивалися різні напрями — література декадентська, песимістична, психологічна, література критичного реалізму, масова тощо.

Відомим майстром психологічних творів був німецький письменник Т. Манн. У психологічних новелах — найвідомішою серед яких була «Смерть у Венеції» — він розкрив складні проблеми, що стояли перед творчою особистістю в умовах капіталістичного розвитку. Песимістичними настроями пронизаний його роман «Будденброки», що розповідає про виродження бюргерського роду. Французький письменник Р. Роллан у романі «Жан Крістоф» зобразив внутрішній світ творчої особистості, складнощі духовного життя й долі художника.

Французький письменник А. Франс у романах-памфлетах «Острів пінгвінів», «Боги жадають» та інших творах засуджував насилля, війни, релігійний фанатизм, лицемірну буржуазну мораль. Водночас його твори перейняті любов'ю до людини і природи, уславленням краси.

Прагнення відповісти на складні соціальні проблеми суспільства, запропонувати власне вирішення проблеми несправедливості капіталістичного суспільства породило могутню літературу критичного реалізму, яка намагалася реалістично відобразити соціальну дійсність. У центрі її уваги передусім була тяжка праця й життя робітників, поширення в їхньому середовищі і соціалістичних ідей. У західноєвропейській і північноамериканській літературі найвизначнішими творами критичного реалізму були роман Е. Золя «Жерміналь», п'єси Г. Гауптмана «Ткалі» і Дж. Голсуорсі «Боротьба», романи Дж. Лондона «Залізна п'ята» і «Мартін Іден», Ф. Норріса «Спрут», Е. Сінкпера «Джунглі».

Розвивалася також література масового попиту — пригодницька, детективна, фантастика. Відомими майстрами цього жанру були А. Конан Дойль, Ф. Купер, О. Дюма, Майн Рід, Жюль Верн, Г. Уелс та ін.

У міжвоєнний період світова література збагатилася новими високохудожніми творами, жанровим розмаїттям, з'явилася плеяда молодих талановитих письменників і поетів – Ф. Моріак, С. Моем, Е. Хемінгуей, У. Фолкнер, Е.М. Ремарк, Л. Фейхтвангер та ін. Водночас працювали літератори старшого покоління — Г. Гауптман, Д. Голсуорсі, Т. Драйзер, Г. і Т. Манн, Р. Роллан, А. Франс, Б. Шоу, Г. Уелс та інші.

Великий інтерес викликала так звана література «втраченого покоління» (так називали групу письменників — Е. Хемінгуея, Дж. Дос Пассоса, У. Фолкнера, Е. М. Ремарка, Р. Олдінгтона та ін.), які у своїх творах виразили протест проти кривавої бійні Першої світової війни, настрої розчарування й песимізму молодого покоління у повоєнній соціальній дійсності. В 20-х роках побачили світ твори колишніх учасників цієї війни — «Фієста» і «Прощавай, зброє» Е. Хемінгуея, «На західному фронті без змін» Е.М. Ремарка, «Смерть героя» Р. Олдінгтона.

Розвивалася література модерністського і постмодерністського напряму. Зачинателем нової поетики і способів викладу був ірландський письменник Дж. Джойс. Для його художнього методу характерна стилізація, комічність, пародійність, фологізація і символізм. Саме такими є романи Дж. Джойса «Улісс» (1922) і «Поминки по Фіннегану» (1939). Австрійський письменник Ф. Кафка в романах «Америка» (1927), «Процес» (1925), «Замок» (1926) у гротескній формі показав трагічне безсилля людини в її зіткненні з абсурдністю сучасного світу. Французький письменник М. Пруст у циклі романів «У пошуках втраченого часу» (1913—1927) за допомогою асоціацій і явищ пам'яті відтворив минулий час — почуття і настрій людей, предметний світ. В іспано-американській літературі засновником модернізму був аргентинський письменник X. Л. Борхес.

Складні соціальні проблеми і стосунки між людьми в сучасному світі розкрив у своїх творах «Пустеля любові» (1924), «Дорога в нікуди» (1939) французький письменник Ф. Моріак. Австрійський письменник С. Цвейг працював у жанрі психологічних новел і біографій (біографії 3. Фрейда, Ф. Ніцше,. Ф. Достоєвського, Л. Толстого та ін.). А. Моруа був майстром психологічних романів і романізованих біографій (книги г Байрона, Бальзака, Тургенєва, Гюго та ін.).

Соціально-політичні чинники у творчості літераторів 20-30-х років набули особливого забарвлення. Соціальні зміні деяких країнах зумовили появу революційно-лролетарської літератури. Встановлення тоталітарних режимів обумовило, з одного боку, виникнення літератури, яка обслуговувала політичні системи, а з іншого — призвело до значної еміграції інтелектуальної і мистецької еліти й переміщення культурних центрів в інші країни, зокрема в США.

Нові тенденції проникали в драматургію. Її реформатором став англійський драматург Б. Шоу — автор п'єси «Пігмаліон», що була поставлена на сценах усіх провідних театрів світу. Автором проблемної драми був видатний норвезький драматург Г. Ібсен. У Німеччині виник масовий театральний рух, в рамках якого створювалися Вільні народні сцени — зародки самодіяльних театрів. В Англії самодіяльні драматичні колективи виникали в робітничих клубах.

На початку XX ст. великої популярності набув новий вид мистецтва — кінематограф. Німий кінематограф вимагав від акторів — серед них найпопулярнішими були Чарльз Чаплін, Андре Дід та ін. — особливого мистецтва міміки, зрозумілих символів, гумору, поєднання декорацій і натури. Кінематограф став масовим мистецтвом. Так, у 1908 р. в Нью-Йорку 250 тис. осіб щодня відвідували кінозали. У США в той час їх було 10 тис., у Великобританії — 4 тис., в Італії — 1,5 тис.