Загальні питання антропосоціогенезу

ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ АНТРОПОСОЦІОГЕНЕЗУ

Місце людини і суспільства у Всесвіті

Проблема походження людства є споконвічною. Ще з незапам'ятних часів різні народи складали дивовижні міфи та легенди про чудодійне походження Всесвіту і людини у ньому. Всі ці перекази свідчать, насамперед, про нездоланну пристрасть людини до пізнання своєї історії. Науковий же розгляд оригінальної народної творчості дає можливість з'ясувати не тільки джерела архаїчного фольклору, а й простежити вплив на його формування того природного і соціального середовища, в якому він народжувався.

Чудові перекази про походження Всесвіту і людини створили архаїчні мисливці, збирачі й землероби Австралії та Океанії. І хоча у різних народів, що мешкають на неосяжних просторах островів і материків південних морів і океанів, міфи і легенди різняться за своїми конкретними сюжетами, все ж їх об'єднує спільна ідея про виникнення людини з морського середовища й участі в її створенні так званих культурних героїв і надприродних сил.

За Біблією, людина була створена із «червоної глини» Богом, який вдихнув у неї безсмертну душу. Подібні міфи і легенди виникли у багатьох народів світу, в яких мистецтво скульпторів і гончарське ремесло досягли значного розвитку.

Пізніше в народних переказах поступово починає простежуватись значна схожість людини з тваринами. З'явилися легенди про різного роду оборотнів, які започаткували вже роздуми про природне, а не божественне походження людини. Першими цю народну здогадку підхопили античні мислителі, які розглянувши будову тіла людини, першими визначили її місце в системі тваринного світу.

Поступово, з повільного накопичення наукових спостережень та випадкових здогадок складалися знання про анатомію і фізіологію людини. На основі цих знань у середині XIX ст. починається вже наукова розробка проблеми походження людини і визначення її місця в систематиці живої природи та Всесвіту в цілому. З самого початку в пошуках, пов'язаних із визначенням природи людини та ролі її діяльності в розвитку Всесвіту, простежуються два підходи: філософський, представники якого, розглядаючи людину як частку природи, намагаються визначити місце і роль людства у проходженні природних процесів, та антропологічний, метою якого є з'ясування рівня морфологічної своєрідності людини і визначення її місця в зоологічній класифікації.

Визначення місця людини і суспільства у Всесвіті є одним із найважливіших елементів складної системи світосприйняття людства.
Як і всі інші наукові та ідеологічні концепції, ці уявлення постійно удосконалювалися впродовж історії. Одна з яскравих картин єдності людини і Всесвіту була створена ще в давньогрецькій міфології. Стародавні греки уявляли Всесвіт як єдність Неба і Землі. На Небі жили боги, на Землі — люди. Боги мало чим відрізнялися від людей. Вони жили тими ж турботами і пристрастями, що й люди. Іноді боги втручалися в життя людей з тим, щоб покарати їх за негідну поведінку чи, навпаки, допомогти вийти із скрутного становища, а в окремих випадках навіть підносили людей на Небо і робили їх рівними собі.

Проте в подальшій історії людства цей цілісний світогляд поступово розпався, і вже в кінці XIX ст. знання про людину і Всесвіт розподіляються між трьома самостійними, мало пов'язаними між собою галузями науки: фізикою, біологією та суспільствознавством. За всіх грандіозних наукових досягнень у вивченні кожної із зазначених сфер Всесвіту, єдиної концепції його розвитку все ж створено не було, хоча спроби у цьому напрямі й робилися. Найближче до вирішення цієї проблеми підійшли російські космісти (В. Соловйов, Н.Федоров, К. Ціолковський, Д. Менделєєв та ін.). Проте найбільш ґрунтовну оцінку діяльності людства в масштабі нашої планети і Всесвіту в цілому дав на початку XX ст. видатний учений В. І. Вернадський в своїй концепції про біосферу, а в подальшому і про ноосферу.

Перші уявлення про біосферу як «зону життя» і зовнішню оболонку Землі були сформульовані ще на початку XIX ст. Ж.-Б. Ламарком. Сам термін «біосфера» був запроваджений у науку австрійським геологом Е. Зюссом. Проте лише В. Вернадський у своїй праці «Геобіохімія» вперше виклав історію розвитку біосфери і здійснив реконструкцію цього процесу. Узагальнюючи величезний емпіричний матеріал, накопичений багаторічними дослідженнями, В. Вернадський довів, що плівка життя, яка виникла на поверхні Землі, різко прискорила всі процеси її розвитку завдяки спроможності за допомогою утилізації енергії космосу трансформувати земну речовину. Таким чином, Земля і Космос уявлялися єдиною системою, де жива речовина з'єднувала в одне ціле процеси нашої планети з космічними процесами. Як наслідок цього величезного процесу розвитку стала поява на землі людини — носія Розуму. Розум, у свою чергу, значно прискорив всі процеси розвитку у Всесвіті, створивши нову оболонку — ноосферу (сферу розуму). Термін «ноосфера» вперше був запропонований під час обговорення доповіді В. Вернадського в Парижі французькими дослідниками філософом Е. Леруа та палеонтологом П. Тейяр-де-Шарденом. Сам В. Вернадський цей термін почав використовувати значно пізніше.

Згідно з ученням В. Вернадського, генезис людини, а з нею і ноосфери, був наслідком розвитку біогеосфери. Як частина Всесвіту земля свого часу стала природним середовищем, в якому виникло людство. У свою чергу, людина, насичуючи нашу планету штучними знаряддями праці і побуту, перетворила значну її частину в біотехносферу, зробивши її об'єктом цілеспрямованої перебудови та засобом забезпечення своєї життєдіяльності. З часом діяльність людей набуває планетарних, а в наш час уже й позаземних масштабів, перетворюючись на чинник космічного порядку. Отже, учення про ноосферу, об'єднавши процеси розвитку живої і неживої природи, перекинуло міст до вирішення сучасних проблем розвитку людського суспільства.

Завершуючи огляд філософського визначення місця людини у Всесвіті, зазначимо, що в наш час єдиного розуміння поняття «ноосфера» серед дослідників не існує. Так, одні дослідники вважають ноосферою лише ту частину біосфери, яка перебуває під впливом людини, і, розглядаючи її в історичній перспективі, поділяють на ноосферу стародавніх греків, ноосферу середньовіччя й таке інше (М. М. Гумільов). Інші вважають, що епоха ноосфери настане лише тоді, коли людина забезпечить таку взаємодію Людини і Природи, яка дозволить стабільно розвиватися як людині, так і природі (М. М. Мойсєєв). Існують й інші тлумачення. Але всі дослідники визнають головне: виникнення людини і суспільства є наслідком розвитку життя не тільки на нашій планеті, а й у Всесвіті в цілому.

Більш конкретним є визначення місця людини в біологічній систематиці.
Перші спроби визначити місце людини в органічному світі були зроблені античними філософами. Так, згідно з класифікацією Арістотеля (384 — 322 рр. до н. е.), вона належить до особливої сукупності («роду») вищих тварин — живородних ссавців, вкритих волоссям і дихаючих легенями. Розглядаючи людину як кінцевий результат розвитку живих істот, Арістотель детально описав її тіло і вказав на ті особливості (прямоходіння, наявність розвинутого головного мозку, членороздільна мова, здатність мислити), завдяки яким вона посідає панівне місце в природі. Між людиною та іншими тваринами він розміщував мавп.

У подальшому думку про схожість людини та мавпи розвив відомий римський лікар й анатом Клавдій Гален (II — початок III ст. н. е.), який назвав мавп «смішними копіями людей». Він виявив багато спільних рис у їхній анатомічній будові.

Ідея спорідненості людини та мавпи дістала новий імпульс в епоху Відродження, коли вчені знову повернулися до анатомічних досліджень. У 1699 р. англійський дослідник Е. Тайсон дав анатомічний опис шимпанзе, вказавши, що вищі мавпи є перехідною ланкою між людиною, нижчими мавпами та іншими тваринами. Разом із тим він називав мавп «четверорукими», протиставляючи їх «дворуким», тобто людям.

У середині XVIII ст. розрізнені думки про спорідненість людини з тваринним світом дістали теоретичне обґрунтування. Так, у класифікації видів, складеній визначним шведським натуралістом Карпом Ліннеєм, люди віднесені до загону приматів («головних», «князів»), який включає також роди мавп, лемурів та кажанів. У десятому виданні своєї «Системи природи» (1758) вчений розділив рід «Homo» (людина) на дві групи: «Homo sapiens seu diurnus» (людина розумна, або денна), яка включає американську, європейську, азійську та африканську людину, та «Homo ferus» (людина дика), куди віднесені фантастичні «дивовижні» та «нічні» люди, а також орангутанги — людиноподібні мавпи.

Як відомо, Лінней дотримувався традиційних поглядів про незмінність біологічних видів. Проте його класифікація, яка поставила людину в один ряд із мавпою, сприяла розвиткові еволюційних ідей, остаточне утвердження яких пов'язане з працями видатного англійського вченого Чарльза Дарвіна (1809 — 1882).

Один із послідовників дарвінізму — англійський біолог Томас Гекслі у праці «Про місце людини в ряді органічних істот» (1863) піддав критиці поширені на той час схеми, в яких протиставлялися загони — «дворуких», тобто людей, та «четвероруких», себто мавп. На підставі аналізу анатомічних та ембріологічних даних він довів, що за багатьма ознаками антропоморфні (людиноподібні) мавпи значно ближчі до людей, ніж до нижчих мавп.

Інший прихильник еволюційних ідей, німецький зоолог і анатом Ернст Геккель (1834 — 1919) у книзі «Натуральна історія світобудови» (1868) навів родовідне дерево ссавців, що складалося із ЗО послідовних щаблів. За його схемою простежується така генеалогічна лінія: напівмавпи — мавпи — людина. Прямими попередниками людей Геккель вважав антропоморфних мавп, близьких до сучасних гібонів.

У сучасній науці вкорінилася думка про те, що людина з'явилася на Землі в результаті тривалого історико-еволюційного розвитку органічного світу. Численні палеоантропологічні знахідки другої половини XIX ст. дали змогу конкретизувати уявлення про її місце в природі та шляхи еволюції її предків.

Згідно з критеріями зоологічної систематики, всі сучасні люди належать до одного біологічного виду чи навіть підвиду людини розумної — Homo sapiens (Homo sapiens sapiens) — сукупності поліморфних популяцій, які вільно змішуються між собою і дають плодюче потомство (окремі раси розрізняються між собою за другорядними ознаками, що не мають істотного значення для життєдіяльності людей).

Вид Homo sapiens входить до роду людина (Homo), який включає також викопних людей — палеоантропів та неоантропів (останнім часом палеоантропів часто розглядають як підвид Homo sapiens neanderthalensis виду Homo sapiens).

Разом з іншими викопними людьми (архантропами) та безпосередніми попередниками людей — австралопітеками рід Ното складає родину гомінідів (Hominidae), представникам якої властиві великий мозок, випрямлене положення тіла і двонога ходьба, наявність рухливої, придатної до тонких маніпуляцій кисті з великим пальцем, що різко протиставляється іншим.

Разом з антропоморфними мавпами (шимпанзе, горилами, орангутангами та гібонами) родина гомінідів входить до надсімейства вищих вузьконосих підзагону людиноподібних — Anthropoidae (іноді термін «антропоїди» вживають у вужчому значенні — лише стосовно людиноподібних мавп) загону приматів (Primates), який включає приблизно 200 видів нижчих і вищих мавп Старого і Нового Світу, напівмавп (лемурів) та довгоп'ятів. У свою чергу, загін приматів відноситься до класу ссавців (Mammalia) типу хордових (Chordata) царства тварин (Animala).

Наведена схема зоологічної систематики приматів у науці не є загальновизнаною. Найбільш суперечливим є внутрішній розподіл родини гомінідів (Hominidae), від якого, до того ж, значною мірою залежить вирішення проблеми грані людини і тварини.

Рушійні сили процесу антропосоціогенезу

Важливим моментом визначення місця людини у Всесвіті є з'ясування джерел і характеру тих рушійних сил, що згодом спричинили виникнення людства. В наш час уже ніхто не заперечує, що безпосереднім «матеріалом» для виникнення людини була біологічна основа — тривалий і суперечливий шлях розвитку анатомофізіологічної і нервово-психічної організації її безпосередніх пращурів. Проте не лише біологічні передумови привели до виникнення людства. Становлення людини і суспільства значною мірою було зумовлене також іншими чинниками, перш за все соціальними, екологічними та космічними.

Вже спроба основоположника наукового підходу до проблеми антропогенезу Ч. Дарвіна звести процес виникнення людини і суспільства лише до біологічних факторів (статевий відбір) не дала очікуваних результатів, що врешті-решт зрозумів і сам її автор. Так, згідно з еволюційною теорією Ч. Дарвіна, фізичний тип сучасної людини сформувався завдяки довготривалому відбору жінками чоловіків, які мали істотні переваги в фізичній будові організму. Надаючи перевагу фізично досконаліше організованим чоловікам, жінки забезпечили народження плодовитіших і морфологічно краще побудованих нащадків, що зрештою і привело до появи людини. Не з'ясовуючи питання, чому жінки надавали перевагу чоловікам з тими чи іншими фізичними якостями, зазначимо, що по суті теорія Ч. Дарвіна не дає відповіді на головне питання: як виникли такі суто людські якості, як моральність, членороздільна мова, свідомість і, нарешті, суспільство.

Намагаючись вирішити питання формування моральних якостей людини Ч. Дарвін свого часу вже практично зіткнувся з проблемою виникнення людського суспільства, яку він не зміг з'ясувати. Він нарешті сам зрозумів, що моральність властива лише людям, що вона є найсуттєвішою відмінністю між людиною і тваринами. Ч. Дарвін змушений був визнати, що люди, наділені високими моральними якостями, такими як самовідданість, хоробрість, доброзичливість тощо, як правило, частіше гинуть і залишають менше нащадків, ніж люди себелюбні, гонористі, схильні до зрадництва та запроданства. В цій непростій ситуації Ч. Дарвін намагається замінити поняття статевого відбору іншим поняттям — груповим природним відбором, який, на його Думку, і визначає напрям розвитку моральності шляхом відбору вже не індивідуумів, а колективів. Він доводить, що колективи, які мають у своєму складі більше членів з високими моральними якостями, зокрема такими, як патріотизм, хоробрість, самовідданість, дисциплінованість тощо, частіше виживають у складних життєвих ситуаціях.

Близьку до дарвінівської теорію антропогенезу висунув видатний англійський антрополог А. Кізс. За його концепцією, на світанку людства існувало багато ізольованих людських груп, між якими йшла боротьба за виживання, в якій одні перемагали, інші гинули. Перемагали ті групи, де були міцніші соціальні стосунки, таким чином, груповий відбір сприяв формуванню у людей суспільних якостей.

Обидві точки зору мають право на існування. Але це вже не статевий відбір, а щось інше, що виходить за межі біологічних стосунків і потребує іншого обґрунтування.

Поряд із цими концепціями виникнення людства було створено і безліч інших теорій, автори яких намагалися з'ясувати своєрідність людського суспільства, теж у межах біологічної еволюції, спираючись на визнання окремих біологічних чинників як рушійних сил процесу антропосоціогенезу. Одні дослідники вважали вирішальним фактором перебудови морфології людини прямоходіння, інші — розвинуту руку, яка сприяла підкоренню природи людиною, треті — розвиток мозку як «вмістилища» свідомості і розуму. Всі ці чинники дійсно мали величезне значення для морфологічної перебудови людини і формування її як соціального феномена. Без прямоходіння взагалі неможливо уявити формування людини, а без розвинутої руки — становлення й розвиток виробництва, нової, суто людської форми адаптації до мінливого природного середовища. Мозок є не тільки «вмістилищем» свідомості і розуму, а й регулятором внутрішніх функцій організму, «пультом управління» всіма діями людини, «місцем» народження ідей перетворення навколишнього середовища, засобом підтримання балансу між мінливими природними умовами та процесами, що відбуваються в організмі самої людини.

Останнім часом з'явилися нові теорії, в яких велика увага приділяється екологічним та космічним чинникам антропосоціогенезу. Спираючись на сучасні досягнення природничих наук, дедалі більше дослідників намагаються простежити безпосередні зв'язки між циклами еволюційного перетворення природи, ритмами геофізичних і космічних процесів та виникненням людини і суспільства.

Так, відомий американський філософ Говард Парсонс запропонував нове поняття «планетарна людина», змістом якого є як планетарна природа людини та її пристосованість до умов нашої планети, так і незаперечність факту саме земного її походження та мешкання, що, на думку вченого, не виключає можливості її міжпланетних подорожей. Інакше кажучи, географічні та екологічні умови нашої планети спричинили зародження, проходження та завершення процесу антропосоціогенезу.

Російський дослідник В. А. Анучін звернув увагу на те, що крім своєрідності екологічних умов розвитку флори і фауни земної кулі, для отримання істотних наслідків еволюційної перебудови організмів необхідно ще мати певний час для трансформації існуючих біологічних форм у нові, які лише згодом можна буде розглядати як наслідок впливу географічного чинника. Водночас для еволюції організмів, крім зміни природного середовища, потрібні ще боротьба за існування, природний відбір, спадковість. Однак без різноманітності географічного середовища та його перманентних змін живим істотам не треба було б пристосовуватись.

Останнім часом значно збільшився обсяг поняття «географічне середовище» за рахунок включення в нього, крім традиційного компонента ландшафтно-кліматичної різноманітності, космічного впливу на розвиток живих істот, передусім радіаційних процесів, а також тектонічних, сейсмічних, вулканічних тощо. Серед багатьох гіпотез цього напряму заслуговує на увагу гіпотеза Г. М. Матюшина. На основі спостережень розміщення знахідок решток найдавніших людей та їхніх предків, які в переважній більшості виявились «прив'язаними» до зони східно-африканського рифтового розлому, він вважає, що одним із найважливіших чинників антропогенезу були мутації, зумовлені радіацією — властивістю уранових руд різко впливати на спадковість високорозвинених істот. Саме такі радіаційні умови мали місце декілька мільйонів років тому, коли внаслідок тектонічних зсувів, на думку французьких учених, у південно-східній Африці виник природний атомний реактор. Він став джерелом тієї радіації, під впливом якої високорозвинені антропоїди перетворились на найдавніших людей.

Ще евристичніший ефект мали спостереження Г. М. Матюшина, який довів, що етапи еволюційного розвитку фізичного типу людини збігаються з циклами геомагнітних інверсій — періодичною зміною магнітних полюсів землі, в інтервалах між якими слабшає захист живих істот від космічної радіації. Таким чином, космічна радіація є одним із важливих чинників поетапного вдосконалення структури людини. В наш час бурхливого розвитку природничих наук неможливо не враховувати їх внесок у розробку теорії антропосоціогенезу. Здебільшого йдеться про науково обґрунтовані, а іноді й дійсно евристичні відкриття. Зокрема, це стосується еволюції самої людини як природного феномена. Проте, розкриваючи процес формування сучасного фізичного типу людини, жодна з цих концепцій не дає відповіді на питання, як разом із людиною виникло суспільство, тобто людство як таке. Цілком зрозуміло, що поведінку людини визначає не її біологія, а щось інше, що відрізняється від біологічного.

Немає потреби детально розглядати більшість сучасних соціальних концепцій. Їх, за винятком суто спекулятивних і антинаукових, можна звести до двох основних теоретичних напрямів: так званого культурологічного та трудового.

Серед багатьох західних дослідників, перш за все американських, дістала широке визнання культурологічна теорія, згідно з якою основою соціогенезу є культура, насамперед духовна. Народжуючись і зростаючи, людина формується під впливом культури того чи іншого соціального оточення. Саме культура, а не структура організму, визначає поведінку людини. Це пов'язано з особливостями розвитку культури, яка передається від одного покоління до іншого не генетичним шляхом, а завдяки навчанню. Таким чином, розвиток культури може відбуватися незалежно від біологічної еволюції. Це безперечно. Водночас не можна стверджувати, що культура є єдиною ознакою, завдяки якій людство відрізняється від тваринного світу.

Найбільшого поширення серед дослідників набула трудова теорія Ф. Енгельса, згідно з якою праця створила саму людину, зумовила напрям розвитку її морфологічної структури, сприяла виникненню мислення, свідомості, мови, культури тощо. Визнаючи вирішальну роль праці в становленні людства, трудова теорія надає великого значення також біологічним чинникам, передовсім прямоходінню, розвитку руки і мозку. В зв'язку з цим вона визначається як біосоціальна.