Етика Ф. Нiцше

Міністерство освіти та науки України

Київський національно-економічний університет

РЕФЕРАТ З ЕТИКИ

тема:„Етика Ф. Ніцше ”

Виконала:

Хоменко Марина

Михайлівна

спеціальність 6104

група №5

Перевірив:

Волошко Ірина Євгенівна

Київ 2004 р.

План

Вступ

1. Особистість Фрідріха Ніцше й описова психологія

2. Вчення Ніцше про надлюдину

2.1 "Так говорив Заратустра"

2.2 "Ідеал людини - надлюдин"

2.3 "Чи тварина я тремтяча або право маю…". Теорія Раскольнікова в творі Ф.М. Достоєвського «Злочин і покарання»

Висновок

Література

Вступ

Є подвижники думки з урівноваженим епічним складом духу, що створюють наприкінці життя струнку й стійку логічну архітектуру свого навчання. Такі Аристотель, Спіноза, Кант, Гегель, Спенсер... І є філософи жагучого ліричного складу, що втілюють собою ненаситне шукання, вогненну динаміку вічного потоку. Такі Платон, Руссо, Фіхте й Ніцше... Розкриття світозору останніх неможливо тепер без послідовних психологічних життєписів. Багатогранна й суперечлива філософія Ж.Ж. Руссо й Фр. Ніцше може бути витлумачена лише в нерозривному звязку з обережною патологією їхнього хворобливого генія.

Життя Ніцше - втілення самої його філософії у всій її суворому величчі й трагічності. Не знаючи першу, важко зрозуміти другу. І не зрозумівши другу, неможливо осягти те винятково сильний вплив, що зробило навчання Ніцше на що йде ХХ століття.

Багато разів у літературі робилися спроби витлумачити жорстоку щиросердечну недугу, що отруїла останню чверть життя Фрідріха Ніцше, як праведну божественну кару за його нечестиве вільнодумство, як гідне спокута його сатанинської гордині.

Ніцше, дійсно, заплатив божевіллям за героїчну непокору своєї питаючої думки, віддав мимоволі життя за своє запізніле безсмертя. Непроникна темна хмара огорнула назавжди гордовиту вершину його духу саме тоді, коли він, здавалося, дочекався осяяння, що відроджує, від світового світила - Логосу й запік захоплений переможний гімн. Точно льодовий вихор Хаосу погасив назавжди цей трепетний Прометеїв вогонь. У сутінках божевілля, що насувалося, Фрідріху Ніцше стало здаватися, що щиросердечні й плотські страждання послані йому, як Рятівникові людства, він бачив самого себе в золотому німбі й так дивно ототожнював себе з Розпятим.

Було б справедливо віднести до нього слова великого Толстого про Мопассана, про того Мопассана, якого Ніцше настільки любив і вважав настільки родинним собі духовно: "Він дожив до того трагічного моменту життя, коли починалася боротьба між неправдою, що оточувала його, і істиною, що він починав усвідомлювати. Починалися вже в ньому приступи духовного народження... Якби йому призначено було не вмерти в муках народження, а народиться - він би дав великі повчальні витвори, але й те, що він дав нам у своєму процесі народження, уже багато чого. Будемо ж вдячні цій сильній правдивій людині й за те, що він дав нам."

1. Особистість Фрідріха Ніцше й описова психологія

Німецький філософ Фрідріх Ніцше народився 15 жовтня 1844р. у день народження прусського короля. Він був серйозним урівноваженим хлопчиком. Незважаючи на молоді роки, совість його була надзвичайно вимогливою й боязкою. Страждаючи від найменшої догани, він не раз хотів зайнятися самовиправленням. Хлопчик знав, що серед товаришів користується престижем. "Коли вмієш володіти собою - повчав він важливо сестру, - то починаєш володіти усім світом". Він був гордий і твердо вірував у шляхетність свого роду. Їм володів тиранічний інстинкт творчості. В 12 днів написав історію свого дитинства. Фр. Ніцше хотів надійти в Пфорта. Йому дали стипендію, і він покинув свою сімю в 1858 р. Він рідко брав участь в іграх, тому що не любив сходитися з незнайомими йому людьми. З раннього дитинства в нього був інстинктивний потяг до письмового мовлення, до видимої думки.

Ніцше нічого не затверджує: він навіть засуджує поспішне судження про важливі предмети. Улюбленими авторами Ніцше були Шіллер, Байрон, Гельдерлін. Душу його завжди мала здатність швидко привязуватися до місця й житла, рівною мірою вона дорожить спогадом про щасливі хвилини й про меланхолійні настрої.

В 1862 р. Ніцше залишає Наумбург і відправляється в боннський університет. Життя послало йому саму гірку самітність переможеного. Не він сам покинув студентське середовище, - його попросили вийти. Ніцше був занадто поетом і занадто аристократом для того, щоб цікавитися політикою мас.

Він вирішує закінчити університет у Лейпцизі.

Шопенгауер безроздільно скорив Ніцше своєю перевагою, тонким смаком і широким розмахом.

Він довіряє себе мудрості Шопенгауера й у такий спосіб бачить своє найглибше бажання що здійснилося: у нього є вчитель! Ніцше любив успіх і переживав його з почуттям найпростішого марнославства, у якому зізнавався сам.

На противагу іншим ученим, він хоче писати в найглибшому, класичному значенні цього слова.

Прусська армія в 1867 р. зарахувала його в артилерійський полк, що квартирував у Наумбурзі.

У жовтні він переїжджає в Лейпциг. Незабаром він відкриває собі нового генія - Ріхарда Вагнера.

В 24 роки, не маючи наукового ступеня, отримав кафедру професора базельського університету. Щоденні заняття, безперестанна зосередженість думки на певних наукових питаннях негативно діє на гостроту сприйняття розуму й у корені кладуть свій відбиток на філософське розуміння речей.

В 1869 р. після поїздки по Німеччині Ніцше починає жити між Базилем і Трібшеном, де живе Вагнер.

Війна перетворила його, і він вихваляє її: вона будить людську енергію, тривожить заснулі розуми, вона змушує шукати мети занадто жорстокого життя в ідеальному ладі, у царстві краси й почуття боргу.

З 1876 р. і все життя страждав тяжкими головними болями, вони виснажували його. 200 днів у році проходили в моторошних стражданнях. Але це не було невропатологією, як прийнято вважати. Його "Ранкова зоря" (1881), написана в стані неуявних фізичних страждань, свідчить про зрілий розум. Твору Ніцше здебільшого написані у формі коротких фрагментів, афоризмів. Ця форма була єдино можливою в подібному стані.

У листопаді 1888 р., уже одержимий божевіллям, Ніцше намагався написати історію свого життя.

Всі учні покинули його: німецькі філологи оголосили його "людиною, що вмерла для науки".

У Ніцше немає Бога, немає батька, немає віри, немає друзів; він навмисно позбавив себе всякої підтримки, але всі таки не зігнувся під вагою життя. Страждання виховують його волю й запліднюють його думки.

Етика Ніцше тісно повязана з його психологією, з усією його життям. На перший погляд ми бачимо прославляння зла, сили, жорстокості.

Загиблий інтелект урятувати було не можна.

Фрідріх Ніцше вмер у Веймарі, 25 серпня 1900 р.

2. Вчення Ніцше про надлюдину

2.1 "Так говорив Заратустра"

"КНИГА ДЛЯ ВСІХ І НІ ДЛЯ КОГО" - так звучить підзаголовок "Заратустри" Ніцше. Такий коло справжніх читачів Ніцше й усього про нього.

"По ранках я піднімався по південній гарній гористій дорозі, у напрямку до Зоагли. Тут мені спало на думку весь початок Заратустри, навіть більш того - Заратустра сам, як тип, зявився мені..."

У десять тижнів він закінчує свою поему. Це було нове й, якщо додержуватися генезису його думки, - захоплюючий витвір; без сумніву, їм був задуманий ліричний священний витвір, основна частина якого повинна була дати ідею "Вічного повернення". У першій частині Заратустри думка про "Вічне повернення" ще не попадається; у ній Ніцше переслідує зовсім іншу думку, думку про Надлюдину, символ сьогодення, що визначає всі явища прогресу, обіцянці можливого звільнення від випадку й долі.

Заратустра є ознакою Надлюдини; це пророк благої звістки. У своїй самітності він відкрив обіцянку щастя й несе цю обіцянку людям; із благодійною й мякою силою він пророкує людям велике майбутнє в нагороду за велику працю; іншим часом Ніцше змусить його тримати більше суворі мовлення. Читаючи цю першу частину книги, не треба змішувати його з тими, які зявляться потім: тоді тільки можна оцінити весь задум книги й всю мякість його мови. Чому Ніцше залишив думки про "Вічне повернення" ? Він зрозумів всю неможливість свідомого й розумного настрою своєї гіпотези. Але це анітрошки не зменшувало її ліричної цінності, для якої через рік він зробив гарне застосування; але це, звичайно, не може пояснити появу зовсім протилежної ідеї. У глибині самого себе він не переставав відчувати всю силу своїх колишніх думок, але, не могти переносити всю жорстокість свого символу, він не міг цілком щиро запропонувати його людям і замінив його іншим - Надлюдиною.

"Я не хочу починати життя спочатку. Звідки найшлися б у мене сили винести це ? Створюючи Надлюдину й спрямовуючи на нього свої погляди, чуючи, як він говорить "Так" життя, я, на жаль, сам пробував сказати так!"

Він хоче вірити і йому вдається ввірувати в Надлюдину. Йому хочеться затвердитися в цій надії; вона дуже підходить до змісту його витвору. Ніцше хоче у своїй книзі показати людство, пробуджене до нового життя прославлянням своєї власної істоти, чеснотами добровільного обраних меншостей, що очищає й обновляє свою кров. Чи вичерпується на цьому все його завдання? Звичайно, немає. Корінь думок у Ніцше завжди мають важливе й віддалене походження. Остання його воля полягає в тім, що він хоче визначити й направити діяльність людей: він хоче заснувати нові вдачі, указати підлеглим їхнього обовязку, сильним їхній борг й обсяг влади й вести все людство до вищого майбутнього.

Його більше не задовольняє думка про "Вічне повернення"; він не хоче жити бранцем сліпої природи, його, навпаки, скоряє ідея про Надлюдину; у ньому він бачить принцип дії, надію порятунку.

У чому полягає зміст цієї ідеї? Це символ або реальна дійсність? Ілюзія або надія? Важко відповісти на ці питання. У Ніцше надзвичайно рухливий і сприйнятливий розум; потужний порив його натхнення не дає йому ні часу, ні сили доводити свою думку до кінця; і він іноді не може ясно осмислити хвилюючих його ідей, і сам тлумачить їх по різному. Іноді Надлюдина представляється йому цілком можливою дійсністю, але іноді здається, що він зневажає всяким точним викладом своєї думки і його ідея робиться тоді тільки ліричною фантазією, якою він бавиться для того, щоб збудити нижчі шари людства. Але це ілюзія й ілюзія корисна, доброчинна. Він тоді любив часто повторювати виречення Шіллера: "Май сміливість мріяти й брехати". Нам здається, що, головним чином, Надлюдина мрійлива неправда поета - лірика. Кожен існуючий вид має свої границі, яких він не може переступити; Ніцше знає це й пише саме про це.

Робота дуже важка; Ніцше мало був пристосований до сприйняття якої-небудь певної надії, і часто душа його обурювалася тим завданням, що він собі ставив. Під враженням туги й озлоблення він писав сторінки, які потім йому доводилося уважно перечитувати, виправляти або зовсім викреслювати. Він ненавидів ці годинники, коли злість доводила його до запаморочення й затемнювала в його свідомості кращої його думки. Тоді він призивав свого героя, Заратустру, цього завжди ясного, шляхетного пророка й шукав біля нього підтримки й допомоги. На багатьох сторінках його книги видні сліди цих припадків розпачу. Заратустра говорив йому:

Боротьба із самим собою була як і раніше жорстокої, але Ніцше ні на хвилину не залишав своєї роботи. Він кінчає поему, що є тільки початком іншої, більше великої поеми. Повернувшись у рідні гори, Заратустра пішов від людей, два рази йому треба ще спуститися до них і продиктувати їм скрижалі свого закону, але його слів було досить для того, щоб можна було передбачати основні форми людства, покірного своїм обранцям. Людство розділяється на три касти: нижню з них становив простий народ, якому залишається його жалюгідна віра, над ним коштує каста начальників, організаторів і воїнів, ще вище коштує священна каста поетів, творців ілюзій і визначальних цінностей.

Взагалі книга робить незвичайно ясне враження і є самою прекрасною перемогою генія Ніцше. Він придушив у собі свій смуток, книга його дихає силою, але не брутальністю, але не несамовитістю. Наприкінці лютого 1882 року Ніцше написав наступні останні сторінки своєї поеми, які, може бути, представляються самими прекрасними, самими релігійними, які коли або були створені натуралістичною думкою:

Ніцше критикує всі моральні підвалини, що підтримували колишнє людство: він хоче знищити колишню мораль й установити свою. Чи довідаємося, нарешті, цей новий Закон? Ніцше бариться відкрити нам його. "Властивості Заратустри стають усе більше й більше видимими." Ніцше опановує різкий і бурхливий настрій, що вихваляє їм чеснота, що ні чим не замаскована сила, це дикий запал, що моральні принципи завжди прагнули послабити, змінити або назавжди перемогти. Ніцше віддається у владу цієї захопливої його сили. Насправді навіть зло має своє майбутнє. "Ваша душа так далека від розуміння великого, що Надлюдина з його добротою буде для вас жахливий."

У цих словах є багато пихатості, слова скоріше гарні, чим сильні, може бути, такий прийом доводить нам, що Ніцше трохи стиснуто у вираженні своєї думки, він не наполягає на прийнятті цього Євангелія зла й воліє відстрочити той скрутний момент, коли пророк проголосить свій закон. Заратустра спочатку повинен закінчити справа служителя правосуддя - знищити все слабке. Але якою зброєю він повинен завдати удару? Ніцше повертається до вигнаного їм з першої частини "Вічному поверненню", і трохи змінює його зміст і застосування. Це вже більше не вправа розумового життя, не спроба внутрішньої побудови; це молот, зброя морального тероризму, символ, що руйнує всі мрії.

Витвір цей великий по своєму задумі, це буде євангеліє, що змусить забути Євангеліє Христа. Від 1875 року до 1881 Ф.Ніцше досліджував всі навчання моральності й указав на їхню ілюзорну підставу, вона висловив своє розуміння світу: це сліпий механізм безупинно й безцільно, що вертиться колесо, але тим часом, він хоче бути й пророком, хоче вчити про чесноти й про цілях життя.

Але які закони, які скрижалі хоче диктувати Ніцше? Які цінності він підніме, які знецінить? Є чи в нього право обирати й будувати будинок краси й чесноти якщо в природі панує механічний порядок? Це, звичайно, право поета, геній якого, творець ілюзій, пропонує уяві людей ту або іншу любов або ненависть, те або інше Добро й Зло.

Нехай зєднають воєдино дух і доброту всіх великих душ: і сукупно не були б вони в стані вимовити хоча б одне мовлення Заратустри. Великі ті сходи, по якій він піднімається й спускається, він далі бачив, далі хотів, далі міг, чим який би те не була інша людина. Він суперечить кожним словом, цей самий стверджуючий із всіх розумів, у ньому всі протилежності звязані в нову єдність. Самі вищі й самі нижчі сили людської натури, саме солодке, саме легковажне й найстрашніше з безсмертною впевненістю струменіють у нього з єдиного джерела. До нього не знали, що таке глибина, що таке висота, ще менше знали, що таке істина. Немає жодного миті в цьому одкровенні істини, що було б уже передбачене, вгадано ким-небудь із найбільших. Не було мудрості, не було дослідження душі, не було мистецтва говорити до Заратустри; найближче, саме повсякденне говорить тут про нечувані речі. Саме могутня сила образів, яка коли-небудь, існувала, є злиденністю й іграшкою в порівнянні із цим поверненням мови до природи образності. Тут у миті переборюється людина, поняття "Надлюдин" стає тут вищою реальністю, - у нескінченній далечіні лежить тут усе, що називалося великим у людині лежить нижче його. Про сполучення злості й легкодумства й про усім, що взагалі типово для типу Заратустри, ніколи ніхто ще не мріяв як про істотний елемент величі. Заратустра саме в цій широчіні простору, у цій доступності протиріччям почуває себе найвищим проявом усього сущого, і коли почує як він це визначає, відмовляться від пошуків йому рівного.

"Падаючого - штовхни." Ніцше насамперед мав на увазі критикові християнства, що вважав релігією слабких, принижених рабів. Християнська релігія заперечує волю мислення, самостійність дій людини. Людина вільна, а смиренність є окови, які надягає на людей лицемірна каста жерців заради досягнення власної влади. Висновок Ніцше: не скинення будуючи, що породжує несвободу, а відродження ідеалу сильної й вільної особистості - ідеалу античності й відродження, відмова від культу слабості й приниженості, покаяння, жертви й самопожертва, навязаної релігією лицемірства. Фашистська інтерпретація ідей Ніцше до крайності спотворювала його думки, перетворювала мислителя в шовініста й людиноненависника, яким він не був. Провини філософа в такій інтерпретації його праць ні, читач може переконатися в цьому, уважно прочитавши переклад "Антихристиянина". Нацизм у свій час схопив за ці міркування Ніцше, витлумачивши їх на свій лад й оголосивши війну "слабким, а саме тим, кого варто було б поневолити або знищити заради процвітання вищої раси.

2.2 "Ідеал людини - надлюдина"

Людина має мету усередині себе; його ціль - це життя. От ця ідея абсолютної цінності людського життя власне кажучи зявилася тим гаслом, що поєднує всю творчість Ніцше. Із цим гаслом звязаний і Ніцшеанский ідеал людини - Надлюдина. Цей ідеал, за задумом Ніцше може бути реалізований лише за умови, якщо людство повернеться до джерел своєї історії, коли бал життя будуть правити люди вищої раси - "хазяї", люди, що представляють собою досконалість насамперед у біологічному відношенні. Вони не будуть обтяжені ні побутовими, ні соціальними, ні релігійними обмеженнями й забобонами й тому будуть абсолютно вільні.

Біологічно обумовленим, уважає Ніцше, є все, що в людському гуртожитку вважається добром, що становить для людей цінність, включаючи й цінність моральну. Відповідно, немає й бути не може обєктивно обумовленої моралі. Кожний має таку мораль, що у найбільшій мері відповідає вимогам його життя: мораль одного виправдує всі, до чого він прагне; мораль іншого робить його умиротвореним; мораль третього призиває до помсти ворогам і т.д. Люди навіть можуть не усвідомлювати, який насправді джерело їхніх моральних переконань і подань, але це не міняє справи. Всякий має той тип моралі, що найбільше відповідає його природі.

Найбільш істотне розходження між людьми, на думку Ніцше, полягає в тому, що деякі з них від природи слабкі, інші сильні знов-таки по природі. Відповідно розрізняється і їхня мораль. Сильні ("хазяї", по термінології Ніцше) цінують особисте достоїнство, рішучість, наполегливість, самовпевненість, непохитну волю й невичерпну енергію в досягненні поставленої мети. Слабкі ("раби" по тій же термінології) цінують те, що в більшій мері виражається в їхній слабості - співчуття, мякосердя, альтруїзм, і розважливість і т.п.

Ніколи хазяї панували в житті. У них була своя мораль, свої поняття й подання про добро й зло. Але згодом їх здолали раби, але перемогли вони не силою, а числом. Добром стало визнаватися те, що в більшій мері відповідає їхнім інтересам; мякосердя, любов до ближнього, покірність, доброта - всі ці і їм подібні якості підняті до рівня чесноти. В епоху після повстання рабів пануючої стало й продовжує залишатися рабська мораль.

В оцінці пануючої моралі Ніцше хотів зайняти безсторонню, науково обґрунтовану, натуралістичну поезію. Він відзначав, що все йде так, як і повинне йти в умовах, коли раби приймають мораль рабів. Одне отут погано: навіть хазяї починають підкорятися цієї моралі. Однак Ніцше не міг утриматися на цій обєктивній, безсторонній позиції, тому що відчував себе приналежної до раси хазяїв і визнавав їхню мораль не тільки більше високої, але і єдино гідної цієї назви. Релятивістська етика з її тезою: "кожний має той тип моралі, що підходить йому" виявляється тільки зовнішньою видимістю. У її підставі лежить етика абсолютизму, відповідно до якого правильної є тільки одна мораль - мораль хазяїв.

Якщо спробувати підсумувати різні розрізнені оцінки, дані Ніцше пануючої моралі, те, імовірно їх можна звести до деякого загального знаменника й виразити у вигляді наступних трьох претензій. Пануюча мораль, на думку Ніцше, своєю підставою має припущення, по-перше, про загальну рівність; по-друге, про волю - кожний повинен бути вільний у тій мері, у якій він не зазіхає на волю інших; по-третє, про абсолютності моральної цінності, що нібито не вимагає ніяких доказів, оскільки вона не засіб, а ціль.

Заснована на цих припущеннях мораль цілком закономірно містить у собі принципи справедливості, альтруїзму або любові до ближнього, жалю, милосердя, переваги духовних цінностей над матеріальними, перевага суспільного блага перед особистим і т.п.

Власна моральна позиція Ніцше, позиція хазяїна майже прямо протилежна пануючої в суспільстві моралі. Її наріжними каменями служать: по-перше, цінність життя в її біологічному змісті - тільки життя має абсолютну цінність і породжує все те, що має цінність; по-друге, воля сильного - воля належить тільки тому, хто має досить сили, щоб завоювати й відстояти неї; по-третє, нерівність - люди не рівні, вони лише краще або гірше, залежно від того, скільки життєвої сили укладена в кожному з них. Природно, цим підвалинам відповідають і принципи моралі. Справедливість у тім виді, як неї розуміє пануюча мораль є неправду. Щира справедливість, вважає Ніцше, заснована аж ніяк не на рівності - кожен має стільки, скільки заслуговує, а заслуги його виміряються кількістю життя. Рівність - це ознака занепаду. Помилковим є й принцип корисності - призначення життя складається не в збільшенні добра. Саме життя є вище й найбільше добро, і тільки це має значення. Неправдою є й принцип альтруїзму: якщо й може в кого-небудь бути велика мета, то вона напевно важливіше благополуччя ближнього. Справа не в любові до ближнього; поваги й поклоніння гідні лише кращі, а кращі - це найбільш сильні. Крім того, альтруїзм є не що інше, як егоїзм, але тільки егоїзм слабкого. Не бачить Ніцше яких-небудь достоїнств й у принципу милосердя - воно є порожня витрата енергії на слабкі й що вироджуються. Вимогою життя є не порятунок і навіть не допомога слабким. Гаслом, гідним справжнього життя, повинен бути: "Падаючого підштовхни!". Те ж й у випадку із принципом суспільного блага - тільки великі індивідуальності мають цінність. Що стосується маси, то вона може становити інтерес або як копія великого, або як сила, що пручається йому, або як знаряддя в його руках.

Крім усього іншого, пануюча мораль, уважає Ніцше, базується на помилковій психології, а це значить, вона не почитає й не може почитати природних інстинктів, прирікаючи тим самим людей на проходження принципам, несумісним з їхньою природою. Вона говорить про альтруїстичні вчинки, волю волі, моральному порядку, але на ділі нічого подібного немає й бути не може. Є тільки неправда. але найбільша шкода пануючої моралі полягає в тому, що вона культивує посередність і тим самим руйнує єдине коштовне - життя.

Своєю головною заслугою Ніцше вважає те, що він почав і здійснив переоцінку всіх цінностей: все те, що звичайно зізнається коштовним, насправді не має нічого загального зі справжньою цінністю. Потрібно все поставити на свої місця - на місце цінностей мнимих поставити щирі цінності. У цій переоцінці цінностей, власне кажучи своєму складової властиво філософію Ніцше, він прагне встати "по ту сторону добра й зла". Звичайна мораль, скільки б не була вона розвитий і складної, завжди укладена в рамки, протилежні сторони якої складають уявлення про добро й зло. Їхніми межами вичерпуються всі форми існуючих моральних відносин. Що стосується Ніцше, те відповідно до його думки мораль, обмежена цими рамками є неправда. Справжня людина повинен будувати все своє життя в просторі, границі якого пролягають не там, де перебуває добро й зло пануючої моралі. Саме в цьому змісті Ніцше називає себе імморалістом.

Однак чи можлива в принципі точка зору абсолютного імморалізму? Зрозуміло, мова йде не про окремі вчинки, що суперечать вимогам суспільної моралі, не про злочинців у звичайному змісті, а про моралі як системі поглядів, подань, приписань, вимог і т.п. Із цього погляду те, що проголошує Ніцше, так сказати, зрушені, поставлені на незвичне місце ці самі рамки. Точніше кажучи, у нього прийнятий інший критерій добра й зла.

Отже, у порівнянні з попередньою традицією позиція Ніцше характеризується тим, що якщо вся європейська філософська традиція претендувала на створення або перебудову етики, не зазіхаючи при цьому на саме мораль, те Ніцше претендує на створення не тільки нової або підновленої системи етики, але й нової моралі. Жоден з філософів минулого - ні Платон, ні Аристотель, ні Августин Блаженний, ні Фома Аквінський, ні Кант - не заходив настільки далеко: кожний з них претендував на створення нової етики як філософії моралі, але не самої моралі. Іншими словами вони прагнули концептуатувати мораль свого часу, виявити її основні риси, фундаментальні основоположення й показати наслідку, що випливають із них.

Проголошена Ніцше мораль своїм фундаментом має життя як першу й абсолютну цінність. Відповідно її рушійний механізм включає не тільки міркування й осмислення, скільки інстинктивні реакції. Інстинкти цього роду в найбільшій мері розвинені в Надлюдини - створеного філософією Ніцше ідеалу людини. Його ще немає в реальності. Станом його появи служать ті одиниці, начебто самого Ніцше, які живуть життям провісників.

2.3 "Чи тварина я тремтяча або право маю... ". Теорія Раскольнікова у творі Ф.М. Достоєвського "Злочин і покарання"

Розходження між Ніцшеанськими установками й глибоко моральним пафосом, що споконвічно одушевляє більшу росіянку літературу в рішенні тієї ж проблеми зявляється особливо разючим, коли звертаємося до роману Достоєвського "Злочин і покарання".

От вони - основні елементи аналізованої "парадигми, кожний з яких висвічує особливий аспект свідомості індивіда, що бажає затвердити себе в якості "Надлюдини", що перебуває "по ту сторону" моральних норм і моральних законів, значимих, за його переконанням, лише для "звичайних" людей, але аж ніяк не для "незвичайних":

1. Передумова свідомості цього типу - всі те ж переконання на рахунок цілковитої відсутності "вищої правди", що виникає побачивши несправедливостей, що діються навколо, і посилюване особистими негодами й негараздами; інакше кажучи, висновок про те, що "правди немає - і вище", робиться на основі констатації факту відсутності її "на землі".

2. Звідси прагнення затвердити цю "правду" самому, так сказати, на свій страх і ризик, і стало бути - як свою власну, самоособисту правду; "мою" правду я хочу запропонувати замість відсутньої - як на землі, так і на небі.

3. Але як тільки я починаю міркувати про те, як би мені ощасливити людство, затвердивши серед людей мою правду, я зауважую, що деяка правда меж людьми все-таки знаходиться.

4. Отже, я приходжу до висновку, що, з одного боку, є я зі своєю правдою (зрозуміло, вищої), а з іншого боку - "звичайні" люди з їх деякими правденками, що не витримують, на мій погляд, "строго логічного" аналізу, наприклад, теж саме "не убий", що адже зневажається на кожному кроці, а тому гроша ламаного не коштує.

5. От отут і починається "арифметика", про яку так багато говорить Достоєвський як у підготовчих роботах до "Злочину й покарання", так й у тексті самого роману. Моя "вища" (самоособиста) правда зіштовхується із загальнолюдськими "правденками", і я прикидаю, якою мірою можу принести їх у жертву, облагодіявши цією ціною людство.

"Мені треба було довідатися тоді, і скоріше довідатися, чи воша я, як всі, або людина? Чи зможу я переступити або не смогу! Чи насмілюся нагнутися й взяти чи ні? Чи тварина я тремтяча або право маю..."

От вона, та приголомшлива глибина моральної рефлексії, що залишилася недоступною трубодурам Ніцшеанської "Надлюдини", що намагалися обрядити в пишну тогу "благодійника людства". От вона, щира, а не підроблена інтелектуальна совісність, якої ніколи не могли досягти ні Ніцше, ні Сартр, що бажали представити себе єдино послідовними борцями проти "дурної віри" ("нечистої совісті") у Х1Х и ХХ сторіччях. У світлі інтелектуальної совісності ( не плутати з Ніцшеанською "інтелектуальною чесністю": це - її антипод!) Достоєвського стає зовсім очевидним: знамениті "метафізичні досвіди", які роблять екзистенціалістичне "я" з метою твердження "абсолютності" своєї "волі", це завжди, на сам-те справі здійснювані цим "я" не над самим собою, а над "іншим": експериментую над "іншим", щоб зрозуміти, "хто я є".

Так тренуються "вищі натури", "добродії майбутнього", "законодавці й установлювачі людства", привчаючись установлювати розходження між - неодмінно геніальним - "я" й - обовязково бездарним - "іншим", звикаючи дивитися на цього останнього як на матеріал історії, обєкт різноманітних імпровізацій ні чим не детермінованої екзистенції.

ВИСНОВОК

У навчанні Ніцше, як у будь-якому серйозному морально філософському дослідженні, є багато цінного для нашого часу. Насамперед, це яскрава критика міщанства. Ніхто до й після Ніцше з такою прозорливістю не зміг передбачати всю небезпеку суспільства маленьких, сірих, покірних людей.

Це, крім того, неприйняття соціальної системи, побудованої або на безмірному підпорядкуванні якої-небудь однієї ідеології, або на принципах утилітаризму й прагматизму, де знецінене головне - особистість, її індивідуальність і неповторність. Це ідея піднесення людини, подолання всього дрібязкового, повсякденного, незначного для життя. Багато категорій морального навчання Ніцше ввійшли у філолофсько-етичну науку й у нашу повсякденну мову: "переоцінка цінностей", "Надлюдина", тобто "яким занадто багато"; "людське, занадто людське"; мораль "по ту сторону добра й зла".

У радянській філософській науці існувала одна відповідь на питання про гуманність навчання Ніцше - негативний. Безумовно, навчання Ніцше суперечливо, тому й не може бути оцінене як тільки негативне або тільки позитивне. Ніцше змушує думати, порівнювати, міркувати.

Головною позитивною цінністю морального навчання Ніцше, без сумніву, є ідея піднесення людини. Ніцше з повним правом можна було б назвати дослідником антропологічного методу у філософії. У своїх моральних оцінках він прагнув іти від індивіда. Причому сам індивід розглядався їм як що нескінченно стає цінність, як процес, як невичерпність. По Ніцше, людство - це цілісність, що проявляється через розходження. Але абсолютизація неординарності приводила Ніцше до парадоксальних висновків. Втім, будь-яка абсолютизація приведе до крайностей й у пізнанні й, що всього сумніше, у соціально моральній практиці.

Одним з аспектів філософського навчання Ніцше є критика християнської моралі. Відзначимо, що тут Ніцше займав досить оригінальну позицію. Він уважав, що релігія формує залежну, несамостійну свідомість, смиренність, несвободу людини. Для Ніцше релігія стала символом залежного "нещасного" свідомості.

Звичайно ж, зміст і практику християнського навчання не можна звести до подібного його тлумачення. Але проте ця точка зору німецького мислителя дуже актуальна сьогодні. Досить розповсюдженим є думка про те, що чи релігія не єдина моральна рятівниця Росії: тільки вона здатна дати людині справжній підйом духу; тільки вона "скріплює нації"; вона "найбільш діючий засіб масового виховання моралі", тому що вона "дає загальнодоступне подання про понаднаціональний абсолют, без якого мораль не існує". Важко сказати, що більше в цьому визнанні: або потреби в "понаднаціональному абсолюті", або поблажливої турботи про людину з "маси", що тільки завдяки релігії зможе стати моральним? Ніцше вірив у можливості самої людини - єдиного творця й самого себе, і своєї історії.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ніцше Ф. По ту сторону добра й зла; до генеалогії моралі. А. Миколаєва, Е. Воронцова, В. Вейнштока. - Мн.:Бєларусь,1992.-335с.

2. Ф.Ніцше, З.Фрейд, Э.Фромм, А.Камю, Ж.П.Сартр. Сутінки богів /Під ред. А.Яколева:переклад.-М:Политиздат,1989.-398с.

3. Ніцше Ф. Твір в 2 т. /Пер. с ньому; Під ред.К.Сваскян.-М:Думка,1990.-820с.(т.1),829с.(т.2)

4. В.Вересаєв. Живе життя: про Достоєвського, про Толстого, Аполлон і Діоніс (про Ніцше). - М:Политиздат,1991.-336с.

5. Ф.Ніцше. Так говорив Заратустра. Книга для всіх і ні для кого. - М:Интербук,1990.-301с.

6. Давидов Ю.Н. Етика любові й метафізика свавілля: проблеми моральної філософії. - М:Мол.Гвардія,1987.-317с.

7. Галеви Даніель. Життя Фр.Ніцше.