Реформування церковного суду

1

Зміст

Вступ

1. До питання реформування церковного суду Руської православної церкви наприкінці синодального періоду (кінець ХІХ ст.. - початок ХХ ст..)

Висновки

Використана література

Вступ

Протягом усієї історії Росії відносини держави та православної церкви характеризувалися досить глибоким взаємопроникненням. Церковна реформа Петра І ввела Руську Православну Церкву до складу державного апарату Російської імперії.

Проблеми церковного судочинства у Російській імперії вивчали відомі вчені, серед яких М. Аксаков, О. Дмит-рієвський, П. Астров, та церковні діячі -- архієпископ Митрофан (Крас-нопольський), митрополит Сергій (Страгородський) та митрополит Київський і Галицький Володимир (Богоявленський).

Мета написання реферату - розкриття теми «До питання реформування церковного суду Руської православної церкви наприкінці синодального періоду (кінець ХІХ ст.. - початок ХХ ст..)».

1. До питання реформування церковного суду Руської православної церкви наприкінці синодального періоду (кінець ХІХ ст. - початок ХХ ст.)

Віхою в історії Російської імперії була Судова реформа 1864 р. Основними принципами, закладеними в реформу суду, були всестановий характер судочинства, незалежність суду від адміністрації, незмінність суддів, рівність усіх перед законом та судом, гласність, змагальність, право на захист, участь громадськості у здійсненні правосуддя. Питання про те, чи можливо застосовувати ці принципи у церковному судочинстві, чи відповідають вони церковним правилам, стало предметом обговорення у церковному середовищі.

Зрозуміло, що архієреї не бажали підпорядковувати церковний суд реформованому світському суду: адже за Судовим статутом 1864 р. навіть за такі службові злочини, як підробка, розтрата церковного майна, видача неправдивих духовних метрик тощо духовних осіб притягали до світського суду. Але розуміючи, що церковний суд не повинен підкорятися «світу», єпископи ніколи не забували, що він потребує кардинального реформування.

Церковна реформа на початку XX ст. втілювалася на практиці і проблема реформування церковного суду почала активно обговорюватися у суспільстві [2,с. 45].

Потреба реформування церковного суду формально виникла через необхідність узгодження судових статутів 1864 р. з іншими правовими нормами, чинними на території Російської імперії. Але узгодження було проведене не спочатку, коли судові статути щойно розроблялись. У результаті нова судова система суперечила існуючим до того церковним судам, повноваження яких не були переглянуті.

Статути 1864 р. не передбачали участі представників церкви у проведенні слідства та в судовому засіданні у справах із звинуваченням духовних осіб, під час проведення попереднього слідства у справах проти кліриків, обвинувачених неправдиво. Також не передбачалося погодження з єпархіальною владою вироків, за якими духовні особи позбавлялися усіх майнових прав. Судді повинні були лише повідомляти про це єпархіальну владу. Слідчі акти проти кліриків та монахів, яких судили за участю присяжних засідателів, після закінчення слідства прокурор надсилав єпархіальному начальству для ознайомлення. У разі потреби вирок надсилався до єпископа для зняття із засуджених сану. Таке становище змусило архієреїв стати на захист власних інтересів.

У 1865 р. обер-прокурор Святійшого Синоду граф О. Толстой ініціював обговорення питання про реформування церковного суду згідно з новими тенденціями у вітчизняній юриспруденції. При цьому він прагнув посилити світські засади в церковному суді, повністю ігноруючи канонічне право та церковну традицію. Єпископат виступив категорично проти пропозиції графа, його проект було відхилено [5,с. 24].

Влітку 1905 р. обер-прокурор Святійшого Синоду К. Победоносцев, бажаючи заручитися підтримкою єпископату у своєму протистоянні членам Святійшого Синоду, запропонував архієреям для обговорення питання про реформування церковного суду. Відповіді більшості єпископів однозначно свідчили про те, що церковний суд, який існував на початку XX ст., не відповідав ні канонічним вимогам, ні тогочасним вимогам, які ставилися до світського судочинства [7,с. 17]. Піддавалася критиці зайва централізація церковного судочинства, адже на розгляд вищої єпархіальної влади (єпископа та духовної консисторії), як і раніше, подавалися всі справи без винятку. Нижчої інстанції для менш важливих справ не було. І в XX ст. в особі єпархіального архієрея поєднувалися усі судові функції: обвинувальна, слідча та судова. Остаточний розгляд та вирішення справи зводилися лише до підведення підсумків та формальних узаконень, що підходили до конкретного випадку. Строків для оскарження рішень не було.

Архієреї заявляли, що церковний суд повинен мати стійкі принципи, засновані на канонічних правилах та постановах Вселенських Соборів. Визнавалося важливим точно встановити, які злочини підлягають суду церковному, а які -- світському [3,с. 79]. Деякі ієрархи підкреслювали, що до церковного суду можна притягувати всіх членів церкви -- і мирян, і кліриків. Мирян -- у разі скоєння проступків та злочинів проти віри, моральності та статутів церкви, кліриків -- за те саме, а також за вчинення посадових злочинів. Необхідно, щоб судова влада, суд перебували в руках єпархіального єпископа -- і для охорони зовнішнього порядку, і для виховання моральності кліру і мирян. Суд має бути гласним, відкритим, змагальним. У церковному суді пропонувалося використовувати досвід присяжних засідателів, якими могли бути особи з кліру. Зрозуміло, що в духовному суді суддями могли бути лише духовні особи. При вирішенні справ за участю ченців як обвинувачених вважалося можливим допускати присутність представника від чернецтва. Особливе місце у відгуках преосвященних щодо питання реформування церковного суду посідали пропозиції про передачу частини менш важливих справ з єпархіального суду в суди нижчої інстанції, які з цією метою необхідно було створити. Такі суди могли обмежуватися певною територією (благочинного округу, двох-трьох округів, повіту, дільниці, парафії, монастиря). Останньою інстанцією мав бути Помісний Собор або його Судове відділення. Деякі преосвященні пропонували чітку структуру церковного суду в тому вигляді, який, на їхню думку, найбільше відповідав тому періоду, що переживала церква.

Архієпископ Алеутський та Північноамериканський Тихон (Бєлавін) вбачав успіх реформи церковного суду лише у запровадженні в ньому «світських засад», зокрема, обрання духовних суддів та благочинного. Архієпископ Тихон вважав, що світському суду повинні підлягати духовні особи, звинувачені у порушенні громадської тиші та порядку тощо. Він наголошував, що необхідно надати архієрею більше прав замінювати слідство негласним дізнанням.

У березні 1906 р. для підготовки Помісного Собору було створено Пе-редсоборну Присутність, третій відділ якої розглядав питання про організацію церковного суду [4,с. 45].

У роботі відділу брали участь відомий священик-каноніст, автор праць з історії церковного права Горчаков, протоієрей історик Титов; професори-каноністи Красножен, Суворов, Заозерський та гвардії-лейтенант Кіреєв. У відділі виникали дискусії щодо питання про застосування принципу відокремлення суду від адміністрації. Про неможливість застосування цього принципу говорив Суворов: «В особі архієрея суд не може бути відокремлений від адміністрації» [1,с. 72].

М. Заозерський вважав можливим застосування у роботі духовного суду принципів, опрацьованих у світському суді: «Я вважаю, краще за все застосовувати спочатку до церковного суду Судові статути імператора Олександра II, а змінювати їх норми будемо тоді, коли нас змусить до цього досвід життя» [1,с. 81]. М. Заозерський подав проект судочинства за участю обвинувачів та захисників.

Пропозиції відділу були винесені на Передсоборну Присутність 27 листопада 1906 р., на засіданні якої знову виникла дискусія про основні принципи устрою церковного суду. На голосування було поставлено кілька формулювань, які визначали відношення єпископа до суду.

Противниками відокремлення суду від влади єпископа виступили відомий церковний публіцист М. Аксаков та історик-візантолог О. Дмитрієв-ський. Було ухвалено таке формулювання, так звана формула Алмазова: «Церковний суд провадиться особливо призначеними для цього церковними установами за умов дотримання усієї повноти прав та влади єпископа» [2, с.87].

Ухвалення цієї формули означало, що церковне судочинство не передається єпископу, а необхідно створити особливі суди. Однак не було точно вказано, яким чином пропонувалося зберегти повноту єпископської влади.

У 1916 р. проблемою реформи церковного суду займалася Особлива Комісія Передсоборної Наради.

До цієї Комісії, під головуванням Сергія (Страгородського), архієпископа Виборзького (майбутній патріарх Московський і всієї Русі), увійшли в. о. обер-прокурора Судового Департаменту Правлячого Сенату сенатор Утін, члени Державної Ради протоієреї Буткевич та Надєжин, професор Остроумов, помічник керуючого Канцелярією Святійшого Синоду Рункевич.

Під час роботи Комісія розглянула питання про місце та значення архієрея у судовому процесі, про співвідношення церковного та кримінального суду, про види злочинів та про покарання, про слідство та захист. Було підготовлено шість книг Церковно-судового статуту.

Сенатор Утін склав першу книгу «Устрій церковно-судових установ», яка містила 200 статей, і другу книгу «Статут діловодства кримінального та дисциплінарного». Радзимовський склав проект Статуту про розлучення; Шафранов -- Статут про спори майнові; Пілкін -- Статут каральний [6,с. 73].

Висновки

Таким чином, у Руській Православній Церкві настав час реформ, які неможливо було провести у короткий термін. Для сприйняття реформованих церковних інституцій тогочасним суспільством необхідно було проводити реформу та затверджувати її рішення на Помісному Соборі, який не скликався майже три століття.

Використана література

1. Журналы и Протоколы Заседаний Высочайше учрежденного Предсоборного Присутствия. -- СПб., 1906.

2. История Русской Церкви. -- Кн. 8. -- Ч. 2 -- М., 1997.

3. Отзывы епархиальных архиереев по вопросу о церковной реформе. -- М., 2004. -- Ч.1. Общество любителей церковной истории.

4. Белякова Е. Вопрос о церковном суде на Поместном Соборе 1917--1918 гг. // Исторический вестник. -- 2002. -- № 1 (16).

5. Мейендорф Иоанн, протопресвитер. Русский епископат и церковная реформа (1905 г.) // Вестник РХД. - 1977. -№ 122.

6. Поспеловський Д. Русская Православная Церковь в XX веке. -- М., 1995.

7. Полунов А.К. П. Победоносцев, Святейший Синод и архиереи в 1881 -- 1894 гг. // Вестник МГУ. - Серия 8. История. - 1994. - № 4.