Міністерство освіти та науки України
Київський національний університет культури та мистецтв
Дніпропетровський факультет менеджменту та бізнесу
Реферат
На тему: Україна та НАТО: перспективи розвитку
Виконала:
Студентка ММТ-10
Габібуллаева Дінара
Перевірив :
Старік О.В.
м.Дніпропетровськ,2010
Зміст
Вступ
1. Що таке НАТО?
2. НАТО та Україна
3. Результати та перспективиспівробітництва України та НАТО
4. Розвиток та нинішній станвідносин Україна – НАТО
Висновки
Списки використанихджерел
Вступ
Метою дослідження є визначення цілей та принципів діяльності НАТО та перспективирозвитку НАТО та України, співробітництво України і НАТо.
Ціпитання є досить актуальними, оскільки діяльність НАТО останнім часом єдоволі активною і певним чином навіть суперечною стосовно конкретних питань.Тому відповідь на питання, що саме має на меті ця організація в сучасномусвіті, може допомогти розставити багато крапок над багатьма «і» та звісно,розкрити питання стосовно співробітництва України з НАТО.
НАТО– це регіональна військово-політична міжнародна міжурядова організація. УДовіднику НАТО зазначено, що Організація Північноатлантичного договору – цеальянс 28 країн з Північної Америки і Європи, які прагнуть досягти метиПівнічноатлантичного договору, підписаного у Вашингтоні 4 квітня 1949 року.[10]За Договором головна роль НАТО полягає у забезпеченні свободи і безпекикраїн-членів за допомогою політичних і військових засобів.
/>/>/>/>/>/>/>/>/>Проте неважко зрозуміти, що для досягнення таких цілей відорганізації вимагатиметься дуже активна і водночас виважена політика, оскількиу сфері регіональної безпеки кожний крок може бути фатальним./>/>/>/>/>/>/>/>/>/>Сучасний світ не балуєнас стабільністю та стовідсотковою безпекою. Кожного дня ми стикаємось з тим,що в тому чи іншому куточку світу відбуваються якісь конфлікти, котрі інодідоходять до рівня збройного протистояння. Більше того для нас як для громадянУкраїни питання безпеки не є чимось абстрактним. Постійні суперечки, щовиникають між урядами Росії та України дають підґрунтя для сумнівів у тому, щоУкраїна на даному етапі в змозі протистояти загрозам її суверенітету.
/>/>/>/>/>/>/>/>/>Минулого року стався збройний конфлікт між Росією та Грузією, якийзакінчився виходом зі складу Грузії територій Південної Осетії та Абхазії танаступним проголошенням їх незалежності. Звісно, сам факт агресії Росії наможна розглядати як показник неминучості агресії Росії проти України, але те,що такий масштабний збройний конфлікт відбувся зовсім поряд, повинно змуситизамислитись над оборонною могутністю України.
Окрім цього питання щодо НАТО є актуальними ще й тому, що Українавже багато років тісно співпрацює з НАТО, беручи участь у всіх її програмах поведенню діалогу з не-членами Альянсу. 9 липня 1997 року між НАТО та Україноюбуло підписано Хартію про особливе партнерство за чим послідкувало заснування Комісії Україна — НАТО, відкриття місії України приНАТО, відкриття Центру інформації та документації НАТО в Україні[7].
Останні роки ведеться активна діяльність по забезпеченнюякнайскорішого вступу України до НАТО і це викликає багато питань у тихгромадян, котрі не володіють достатнім обсягом інформації про діяльність НАТО.Роз’яснення цілей діяльності НАТО на сучасному етапі могло б посприятиконсолідації народу навколо однієї думки: варто чи не варто Україні вступати вНАТО.
Проте, перед тим як дати характеристику специфічним цілям тапринципам діяльності НАТО, я б хотіла у короткому огляді визначити місцеміжнародних організацій як суб’єктів міжнародного права, тим самим визначившизагальний статус Організації Північноатлантичного договору.
Основним і ключовим суб’єктом міжнародного права були ізалишаються держави. Причиною цього є особливостісамого міжнародного права як специфічної правової, можливо «міждержавноїправової», системи.
Однак сьогодні національні держави перестали бути єдиними акторамина світовій арені. В другій половині ХХ в. усе більш активна участь у системіміжнародних відносин стали приймати нові актори — міжнародні організації,форуми багатобічної дипломатії, багатонаціональні корпорації, великі міста,трансграничні регіони, індивіди. Підвищення їхньої ролі і значення вміжнародному житті особливо проявилося в останні десятиліття ХХ в. Міжнародні організації є суб’єктами міжнародного права особливогороду. Їх правосуб'єктність не ідентична правосуб'єктності держав, так як не виникає із суверенітету.
Міжнародна організація, не володіючи суверенітетом, джерелом своїхправ і обов'язків у сфері реалізації своєї компетенції має міжнародний договір,укладений між зацікавленими державами. Тому міжнародні організації як суб'єктиміжнародного права вторинні, похідні по відношенню до держав. Кожній міжнародної організації властива договірна правоздатність,специфіка та обсяг якої визначаються її статутом.
Всі ці історичні та теоретико-наукові особливості існування тафункціонування міжнародних організацій притаманні і ОрганізаціїПівнічноатлантичного договору. Проте, для НАТО як для організації оборонної,військово-політичної притаманні специфічні особливості цілей та принципівдіяльності, що зумовлені тісним зв’язком з історичними та політичними умовамивиникнення та функціонування організації. Тому, на мій погляд буде доречнорозпочати з огляду саме визначення НАТО, міфів про НАТО, принципів діяльностіОрганізації Північноатлантичного договору та звісно ж розглянемо питання щодоумов вступу України до НАТО, також розвиток та нинішній стан відносин Україна-НАТО. Методи дослідження:спостереження подій за джерелами, аналіз,узагальнення.
1. Що таке НАТО
РозпадОрганізації Варшавського Договору та проголошення Україною своєї незалежностіпоставили важливе завдання — гарантувати національну безпеку нашої держави.
Займаючиважливе місце на Європейському континенті, цілком природно, що ще в Деклараціїпро державний суверенітет 1990 року Україна заявила про наміри взяти участь вєвропейських структурах у контексті сприяння і зміцнення миру та безпеки.
Незнанняпроблеми часто породжує хибне уявлення про природу НАТО, створює міфи про цюорганізацію. Міфи можливо розвіяти лише надавши суспільству об’єктивнуінформацію про засади існування та функціонування Організації, про її внесок узміцнення безпеки на європейському континенті та у світі.
Результатисоціологічних досліджень виявили такі характерні для України міфи про НАТО:НАТО – агресивний імперіалістичний блок; НАТО може втягти Україну у військовідії; вступ до НАТО потребуватиме значних додаткових коштів тощо.
Частково цепов’язано з тим, що протягом тривалого періоду під час протистояннясоціалістичного табору країнам західної демократії радянська системаприховувала правдиву інформацію щодо ідеології НАТО, а також нав’язувала думкупро ворожість Північноатлантичного Альянсу.
Отже, що жтаке НАТО?
На сьогодніНАТО вважається найкраще організованою та дієвою міжнародною організацією усфері оборони, безпеки та політики. Ідеологія Організації Північноатлантичногодоговору викладена у Договорі, укладеному у Вашингтоні 4 квітня 1949 рокудесятьма європейськими та двома північноамериканськими незалежними країнами,які взяли на себе зобов’язання щодо забезпечення взаємної оборони.
НАТО – це міжурядова організація, політико-безпековий союз, об’єднанийспільною системою цінностей, до яких належать демократія, свобода, верховенствоправа, вирішення спорів мирним шляхом і ринкова економіка/
Хто єчленами НАТО?
На сьогоднічленами НАТО є 28 країн: Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ісландія,Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща,Португалія, Сполучені Штати Америки, Туреччина, Угорщина, Франція, Чехія,Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Болгарія, Словаччина, Словенія, Албанія іХорватія.
Які цілі НАТО?
Нині,у XXI, столітті перед Альянсомпостає цілий комплекс стратегічних цілей та завдань, які докорінновідрізняються від колишніх, зокрема подолання наслідків поділу Європи за часів«холодної війни», зміцнення демократії в країнах Центральної та Східної Європи.
Мова йдепро боротьбу зі зброєю масового знищення, тероризм та країни із нелегітимнимирежимами, в яких може виникнути спокуса застосувати таку зброю або передати їїтерористам.
Щобзберегти свій авторитет і довіру громадськості країн всього світу, не тількиЗаходу, Альянс повинен протистояти цим загрозам і відповідати на нові виклики.
Які цінності захищає Альянс?
Насьогодні НАТО продовжує залишатися практично єдиною дієвою тависокоорганізованою інституцією колективної безпеки, діяльність якоїгрунтується на високих стандартах у сфері захисту прав людини, демократизаціїсуспільства, рівня розвитку економіки й соціальних надбань та військовихстандартів.
Правоваоснова існування та діяльність НАТО
Північноатлантичнийдоговір – головний документ Організації, який відповідає вимогам СтатутуОрганізації Об’єднаних Націй та є легітимним міжнародним договором.
Країни-членивзяли на себе зобов’язання підтримувати та розвивати свою обороноздатність,індивідуально та спільно забезпечувати основу для колективного воєнногопланування.
Договір простворення НАТО забезпечує рамки для консультацій між країнами членами, колиодна з них відчуває, що її безпека знаходиться під загрозою.
Договірпроголошує, що кожна європейська держава, котра здатна втілювати у життяпринципи цього Договору та сприяти безпеці у Північноатлантичному регіоні можебути запрошена до членства в Альянсі.[14]
Принципи діяльності НАТО
Поряд з питанням мети діяльності НАТО важливим також є питанняпов’язане з принципами діяльності організації. Аналізуючи цілі та завданнядіяльності Альянсу можна помітити, що вони є специфічними і спрямованими нарегулювання проблем глобального характеру. НАТО функціонує в особливій сфері іпредметом регулювання має безпеку, оборону, стабільність, недопущення війни.Альянс виконує свої функції на великій території. Всі ці особливості зумовлюютьнаявність специфічних принципів діяльності Альянсу, покликаних забезпечитивиконання поставленої мети.
Серед основних принципів діяльності Альянсу можна виділитинаступні:
Принцип колективної безпеки
Принцип спільного ухвалення рішень на основі консенсусу
Принцип пріоритету індивідуальної безпеки особистості
Принцип мирного вирішення спорів
Принцип спільності і неподільності безпеки
В основі Північноатлантичного договору (Вашингтонського договору)лежить принцип колективної оборони. У контексті НАТО колективну оборону можнаописати як
• політичну волю держав-членів при необхідності виступити назахист партнерів за договором, використовуючи наявні в їх розпорядженні засоби(у т.ч… військові засоби), в той же час будучи готовими опертися на партнерівза договором при забезпеченні військової безпеки своєї держави;
• готовність НАТО в цілому і держав-членів до колективноговикористання військової сили при усуненні загроз їх безпеки.
Політична воля держав-членів найкращим чином виражена в самомуВашингтонському договорі. Країни-учасниці договору розглядають збройний нападна одну з них нападом на них в цілому і зобов'язуються, в такій ситуаціїдопомагати один одному. Вашингтонського договору держави-члени зобов'язуються,що «… діючи окремо чи колективно, за допомогою постійних і дієвих самостійнихзусиль і взаємодопомоги, підтримуватимуть і нарощувати свій індивідуальний іколективний потенціал боротьби з озброєним нападом ».
Принцип колективної оборони не означає звільнення держави від обов'язкусамому обороняти себе, а також права відмовитися від розвитку збройних сил. Удержави-члена зберігається обов'язок самостійно забезпечувати готовність довиконання вимагають їх застосування військових засобів завдань, які недоцільнореалізувати колективно. У той же час країна, що входить до системи колективноїоборони, готова поступитися будь-яку частину своїх завдань з військової оборонипартнерам за договором і свідомо відмовляється від розвитку певного військовогопотенціалу.
Готовність НАТО в цілому і кожної країни-члена окремо доколективної оборони забезпечується їх участю в єдиному процесі оборонногопланування. У ході планування, перш за все, спільно визначаються необхідні дляоборони військові засоби — їх кількість, якість і готовність. Потім у співпраціНАТО та держав-членів визначаються цілі розвитку збройних сил кожноїдержави-члена. Основою системи колективної оборони НАТО є обумовленікраїнами-членами практичні форми співпраці, які базуються:
• на колективному консультаційному механізмі,
• на інтегрованої військової структури,
• на багатонаціональної структурі військового управління,
• на спільному військовому плануванні і механізм фінансування,
• на готовності кожної держави-члена послати свої війська за межівласної території і прийняти на своїй території війська іншої держави-члена,
• на співпрацю і стандартизації в багатьох військових областях.
Принцип консенсусу у другій половині XX століття став домінуючим усистемі міжнародних відносин. Реальним виявом міжнародного (міждержавного) консенсусує, передусім, договори про утворення міжнародних організацій, положення котриходностайно визнаються усіма членами організації. Принцип консенсусу булопокладено і в основу Північноатлантичного договору 4 квітня 1949 р. Важливим єте, що цей принцип перетворився у відповідну політику консенсусу, якапоширюється на усі сфери життєдіяльності організації, що передбачені базовимдоговором. Образно можна говорити, що політика консенсусу в міжнароднихвідносинах є виявом внутрішнього демократизму країн, що вступають в системуміжнародних відносин.
Але внутрішній демократизм держав, що утворюють міжнароднуорганізацію, автоматично не гарантує реалізацію політики консенсусу в ЇЇдіяльності. Для цього необхідним є цілий комплекс додаткових умов.
По-перше, організація повинна представляти собою стабільнукоаліцію, що ґрунтується на спільності фундаментальних цінностей і стратегічнихінтересів. В преамбулі Північноатлантичного договору однозначно наголошується,що учасники Договору «сповнені рішучості захистити свободу, спільнуспадщину своїх народів і їхню цивілізацію, засновану на принципах демократії,свободи особистості і верховенства права...».
По-друге, основою політики консенсусу є взаємне право вето, якимволодіють усі країни-учасники, незалежно від їх економічних, воєнно-політичнихта інших можливостей. Так, статтею 10 Договору визначається, що «сторониможуть за одностайною згодою запросити приєднатися до цього Договору будь-якуіншу європейську державу.
По-третє, умовою реалізації політики консенсусу є здатністьучасників організації до компромісу, як способу досягнення згоди на основівзаємних поступок. Основою підготовки компромісної згоди є широка дискусія,відкритий обмін думками, який ведеться на різних рівнях організаційних іуправлінських структур.
По-четверте, важливою умовою реалізації політики консенсусу євзаємна гарантія терпимості до інтересів усіх сторін організації. У Договорізафіксовано, що він „не зачіпає і не повинен тлумачитися як такий, щобудь-яким чином зачіпає права і обов'язки сторін, які випливають для них якдержав-членів із Статуту Організації Об'єднаний Націй.
Систематичні політичні консультації в НАТО розпочалися з першогозасідання Альянсу у вересні 1949 року. З того часу цей процес змінювався,розвивався і вдосконалювався в залежності від конкретних обставин, але головнимфорумом для проведення політичних консультацій завжди залишалася ПАР. їїзасідання відбуваються з дотримуванням мінімуму формальностей, а дискусіїпроводяться в атмосфері відвертості.
Регулярні політичні консультації та обмін поглядами відбуваютьсятакож в рамках інших форумів, межі відповідальності яких визначається ПАР. Цетакі організаційні структури як Політичний комітет на вищому та інших рівнях;Група з питань координації політики; Регіональні експертні групи; Спеціальніробочі групи з питань політики; Консультативна група з питань політики ватлантичному регіоні, а також: інші спеціальні комітети і групи, які відіграютьбезпосередню роль у сприянні реалізації політики консенсусу між урядами держав-членівв Альянсу.
Консультації, які проводять в НАТО, можуть відбуватися в такихформах як :
ü простий обмін думками та інформацією;
ü у формі повідомлень урядів про рішення і заходи, які будутьухвалені і здійснені найближчим часом або в майбутньому;
ü у формі дискусій, безпосередньо спрямованих на досягненняконсенсусу при ухваленні рішень щодо політичного курсу Альянсу. Регулярніконсультації проводяться в дусі відкритості та співпраці також зкраїнами-партнерами у рамках РЄАП, в тому числі, з Україною і Росією, з якимиНАТО має особливі партнерські стосунки.
Таким чином, процес ухвалення рішень в Альянсі ґрунтується наконсенсусі та загальній згоді, а це, в свою чергу, зберігає індивідуальнийдосвід та власну позицію кожної країни. Усі члени НАТО є рівноправними іповноправними учасниками процесу політичного співробітництва в межах Альянсу[4].
Принципово важливо зауважити, що пріоритетом всієї системи безпекиНАТО є індивідуальна безпека особистості, реалізація її прав і свобод. Прицьому пріоритет безпеки людини і громадянина є домінуючим на усіх рівняхорганізації та управління: від державних і недержавних інституцій найнижчогорівня до найвищих структур міждержавного рівня. Тому найпершою умовою членствав НАТО є внутрішній демократизм суспільства, що гарантує реалізаціюіндивідуальних прав і свобод людини і громадянина.
Міфи про НАТО
Міф 1. НАТО- агресивний блок
ЗавданнямНАТО є колективна безпека та оборона, а не напад чи агресія, про що записано восновоположному документі Організації – Вашингтонському договорі 1949 року.НАТО у своїх принципах і діяльності дотримується норм ООН і діє за її мандатом.
Ідеяоб’єднатися на постійній основі заради встановлення миру є логічнимпротиставленням викликам Другої світової війни і необхідності спільних дійсоюзників у боротьбі з фашизмом. Вона була закладена Президентом СШАФ.Д.Рузвельтом і Прем’єр-міністром Великої Британії У.Черчіллем у серпні 1941року під час підписання “Атлантичної хартії”. Документ, який встановив засадистворення НАТО, був покладений в основу Декларації Об’єднаних Націй 1942 року,а пізніше – ООН.
Міф 2.Нейтралітет — надійна гарантія безпеки країни
Світовийдосвід показує, що нейтралітет сьогодні економічно, політично і безпековоневигідний. Нові непередбачувані загрози та виклики безпеці ставлять передкожною цивілізованою країною проблему вибору: військовий нейтралітет чи участьу системі колективної безпеки.
При цьому,забезпечення нейтралітету вимагає залучення значних фінансових ресурсів. Внейтральних європейських країнах все чіткіше простежується тенденція доперегляду свого статусу, зростає думка про відмову від нейтралітету. Такнейтральні Австрія, Швеція, Швейцарія та Фінляндія, не будучи членами Альянсу,беруть активну участь, як і Україна, у програмі НАТО “Партнерство заради миру”.Фінляндія розпочала підготовку до остаточного узгодження стандартів своїхЗбройних Сил та інфраструктури зі стандартами НАТО, що фактично може означатипочаток процесу вступу. Швеція має свій військовий контингент у складітриваючої миротворчої операції НАТО з реконструкції Афганістану. Окрім того,всі ці країни, окрім Швейцарії, є членами ЄС, який здійснює єдину зовнішню ібезпекову політику, в рамках якої планується створення Сил ЄС швидкогореагування.
Міф 3.Членство в НАТО дорого коштує
В НАТОіснує рекомендація, що національні витрати на оборону країни-члена Альянсуповинні складати близько 2% ВВП. Ще в 2000 році Верховна Рада прийняла рішеннязбільшити витрати на оборону до 3% ВВП, втім, реальні видатки у 2005 роцістановили 1,452% ВВП.
Військовийкомпонент НАТО вимагає суттєвих капіталовкладень у рамках національногобюджету. Однак основні гроші витрачаються не на нарощування кількості озброєнь,а на їх якісне поліпшення та на створення нормальних умов служби і життя длявійськовослужбовців та їх сімей.
Вєвропейських країнах військові витрачають гроші на товари з магазинів і напослуги сервісних фірм, сприяючи створенню нових робочих місць і поліпшеннюсоціально-економічного становища місцевих жителів.
Міф 4.Співпраця з НАТО зіпсує відносини з Росією
На сьогодніКиїв, так як і Москва мають партнерські стосунки з НАТО. При цьому сліднаголосити, що Росія раніше за Україну започаткувала такі відносини, і їхстосунки постійно поглиблюються. У сфері практичної взаємодії з НАТО Росія вцілому випереджає Україну. Тому природно, що НАТО не може стати ворожим доРосії.
Росія маєспільні кордони з діючими членами НАТО – Польщею, Балтійськими державами,Норвегією. При цьому, взаємини з цими країнами не тільки не стали гіршими, вонинавіть зміцнилися. Враховуючи потенційні загрози міжнародного тероризму,етнічних, релігійних та економічних криз, співпраця України з Альянсом значнопосилить національну безпеку країни, а відтак – безпеку нашого стратегічноважливого сусіда – Росії.
Підприємстваоборонно-промислового комплексу Росії активно співпрацюють виробниками озброєньв країнах НАТО, проводиться спільна модернізація військової техніки ЗбройнихСил Росії та країн-членів НАТО, виконуються авіаційні перевезення для НАТО.
Міф 5 Усучасному світі немає об’єктивної необхідності існування НАТО
СпочаткуНАТО створювалося для протистояння соціалістичній системі, а не загрозі, щонесе міжнародний тероризм цивілізації, включаючи і великі, і маленькі країни.Тепер вже абсолютно ясно, що проти спільної загрози потрібні спільні дії.Характер загрози змінився, необхідні для боротьби з нею засоби – теж, однакпринцип залишився тим же самим – колективна оборона країн, об'єднаних спільнимицінностями. Можна сказати, що змінилося сучасне розуміння безпеки. Разом з тим,необхідність забезпечувати її залишилася, навіть стала більш гострою, ніжнаприкінці 40-х років минулого століття. Північноатлантичний альянс впродовжсвого існування виявляв здатність адаптуватися і гнучкість по відношенню довидозмін архітектури глобальної безпеки.
Міф 6.Членство в НАТО погіршує інвестиційний клімат
Відомо, щобудь-який інвестор, перед тим, як вкласти свої гроші в якусь країну,обов’язково перевірить стабільність її політичної та економічної системи.Оскільки ймовірність міждержавних війн в Європі майже дорівнює нулю, інвесторскоріше за все хоче знати – які гарантії, що його компанію завтра не обкладутьвеличезними податками? Де впевненість, що її взагалі не націоналізують? Що незаборонять іноземні капіталовкладення і не змусять його закрити справу?Членство в НАТО є найкращою відповіддю на ці питання.
Процедуравступу до Альянсу – це всеохоплююча експертиза політичної й економічної системикраїни. Якщо держава проходить її та стає членом НАТО, це означає, що вона єстабільним та передбачуваним політичним та економічним партнером. Крім того,досвід останніх хвиль розширення Альянсу, коли членства набули країниЦентральної і Східної Європи, свідчить, що у період виконання цими державаминаціональних програм з Плану дій щодо членства і проведення переговорів зівступу обсяги прямих закордонних інвестицій, в першу чергу західних держав,збільшилися на мільярди доларів.
Міф 7. Зівступом до НАТО країни втрачають суверенітет
Такийсценарій є неможливим і нелогічним для членів НАТО. Усі без виключення рішенняз будь-якого питання, що стосується діяльності Альянсу чи його членів в рамкахАльянсу, вирішуються на основі консенсусу, тобто спільної згоди. Це означає, щоза існування заперечень з боку хоча б однієї країни, рішення не може бутиприйняте. За цим принципом працює Рада Безпеки ООН, куди на постійній основі зправом вето входять не усі члени організації, а лише п’ять. У цьому сенсі НАТОє більш демократичною організацією.
Міф 8.Члени Альянсу загалом, та європейці зокрема, танцюють під американську дудку
США насьогодні є однією з найсильніших у військовому й економічному сенсі країнсвіту. Саме на Сполучені Штати лягає найбільше навантаження військового тафінансового внеску до Альянсу. Американська присутність у Європі завждивідігравала роль страхового полісу для країн континенту. Думка США не завждизбігається з точкою зору європейців, але і самі європейці далеко не завждивиступають з єдиною позицією.
Європейцістурбовані тим, що США рішучі у військовому протистоянні терористичнимзагрозам, що вони, виходячи з власних національних інтересів і доктриниповедінки, не збираються миритися з існуванням загроз і викликів для своєїдержави та її громадян по всьому світу, а також витрачають замало коштів напідтримку та розвиток найбідніших країн світу.
Американці,зі свого боку, розчаровані неспроможністю Європи діяти і виступати злагоджено,розвивати свій оборонний потенціал, її повільно діючими та часто неефективнимта забюрократизованими інституціями.
Якщо урядидержав Європи та США будуть і надалі спілкуватися, не чуючи один одного, тоНАТО не зможе бути ефективною організацією, але якщо вони докладуть спільнихзусиль, то тоді НАТО матиме майбутнє, як механізм досягнення спільної цілі.
Міф 9.Членство в НАТО призводить до перетворення країн на військові табори, заповненібазами НАТО
Стаття 17Конституції Української держави забороняє розміщення іноземних військових базна території України і, відповідно, прийняття такого рішення без урахуванняставлення до нього народу України може розцінюватися лише як спроба узурпаціївлади.
Водночас,слід зазначити, що розміщення військових гарнізонів створює нові можливості дляпрацевлаштування населення в місцях дислокації. Це відомо ще навіть з часівРадянського Союзу.
Зокрема, для України згода на тимчасове перебування російської базив Криму до 2042 року надала можливість розрахуватися за борги за постачанняенергоносіїв, на деякий час забезпечити державу дешевими енергоносіями,вирішити проблему належності радянської військової спадщини і перегорнутисторінку складних відносин з сусідом.
Міф 10.Українські миротворці — “гарматне м'ясо» в миротворчих операціяхАльянсу
До участі уміжнародних миротворчих операціях вже сьогодні залучаються та залучатимуться умайбутньому виключно професійні військові на добровільній основі. Майже всікраїни-члени НАТО мають професійні армії, в яких немає строкової служби. Крімтого, рішення щодо направлення українських військових контингентів до складуміжнародних миротворчих операцій приймаються Верховною Радою України.
Міф 11.Україна зобов’язана брати участь в усіх військових операціях НАТО
Кожнакраїна-член НАТО самостійно вирішує, чи брати їй участь у певній військовійоперації НАТО. Важливо також, що всі рішення в НАТО приймаються консенсусом.Тобто жодне рішення в НАТО не може бути ухвалене за незгоди хоча б однієїкраїни-члена Альянсу.[11]
2.НАТО та Україна
Для чого Україні вступ до НАТО?
Чи є без’ядерний статус гарантією безпеки?
Між 1992 і 1996 рр. в Україні було ліквідовано ядерну зброю. Урезультаті ядерного роззброєння Україна позбулася гігантського військовогопотенціалу. Після розпаду СРСР на території України залишалося 222 одиниціносіїв стратегічної ядерної зброї — 176 міжконтинентальних балістичних ракет, 146важких бомбардувальників, а також відповідне ядерне оснащення (близько 7000ядерних боєголовок міжконтинентальних балістичних ракет, крилатий ракет іядерних бомб для бомбардувальників). Крім того, українське керівництво здало ітисячі зарядів тактичної ядерної зброї. Відмова України від засобів ядерногостримування та її приєднання до Дого вору про нерозповсюдження ядерної зброї вякості неядерної держави унеможливили формування самодостатньої системи безпекиУкраїни. З ліквідацією ядерної зброї Україна втратила можливість самостійноліквідувати як загрози з використанням зброї масового знищення, так і потужнізагрози із застосуванням звичайних озброєнь. Україна вже не може розраховуватина стримування власними силами ядерної держави, якщо таке протистояннявідбуватиметься без допомоги Україні з боку іншої ядерної держави чи союзудержав.
Між тим, жодна з офіційних ядерних держав — Росія, США, ВеликаБританія, Франція і Китай — не відмовилися від ядерної зброї як засобустримування і не мають наміру цього робити.
Визнаючи незалежність України, абсолютна більшість держав світу іООН визнали нашу державу в її існуючих кордонах. Однак, факт такого визнання непередбачає наданні Україні жодних прямих гарантій безпеки.
У Договорі про створення Співдружності незалежних держав,підписаному в Білорусі 8 грудин 1991 року, стверджується. що сто рони-учасникидоговору визнають кордони одна одної такими, якими вони склалися на чаєпідписання Договору». Проте, реальна сила норм, закріплених в цій угоді, ємінімальною. Вірменія і Азербайджан є членами СНД, однак з 1992-1993 рр. частинатериторії Азербайджану перебувають під фактичний контролем Вірменії. Грузія,яка є членом СНД, не контролює з 1993 р. свій регіон Абхазію, і з 1991 року — Південну Осетію, при цьому регулярно висуваючи звинувачення на адресу Росії —іншого члена СНД — в підтримці абхазького і південно-осетинського сепаратизму.Поступовий занепад значення СНД ще більше нівелює силу положень документів цієїорганізації.
В обмін на ядерне роззброєння Україна отримала певні зобов'я занняз боку ядерних держав. 14 січня 1994 р. Росія, США і Україна підписалитристоронню домовленість, за якою Україна може розраховувати на негайніконсультації ядерних держав у разі загрози для своєї безпеки. Гарантії безпекиУкраїни у зв'язку з ядерним роззброєнням було більш детально оформлено 5 грудня1994 р. в Будапешті. Керівники України, Росії, Великої Британії і США підписалимеморандуми, у якому останні три країни пообіцяли пова жати кордони України,утримуватися від застосування або погрози застосування сили проти України і«шукати підтримки Ради Безпеки ООН у випадку, якщо Україна виявиться передзагрозою агресії збоку ядерної держави». У 1995 р. до цих зобов'язань,приєдналися Франція і Китай. Слід відзначити. що положення про пошук підтримкив Раді Безпеки ООН за умов загрози Україні з боку ядерної держави доситьбезглуздим. Кожна з держав — офіційних власників ядерної зброї — є членом РадиБезпеки ООН, і може заблокувати будь-яке її рішення, використовуючи право вето.
Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між РосійськоюФедерацією та Україною фіксує у статті 2, що «Високі Договірні сторони…поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушністьіснуючих між ними кордонів… будуть відносини одна з одною на засадах принципіввзаємної поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушностікордонів, мирного врегулювання суперечностей, незастосування сили чи погрозисилою, включно з економічними та іншими засобами тиску, права народів вільнорозпоряджатися свого долею, невтручання у внутрішні справи, дотримання правлюдини і основних свобод, співробітництва між державами, добросовісноговиконання узятих міжнародник зобов'язань, а також інших загальновизнаних нормміжнародного правда
Договір з Україною було підписано в травні 1997 р. за півтора місяцідо відкриття Мадридського самміту НАТО, на якому існувала перспективазапочаткування руку України в напрямі НАТО. Цей Договір значною міроюперешкоджає легальним територіальним претензіям з боку Росії до України.
Головна проблема цього договору полягає в тому, що Росія, якспадкоємець СРСР має значний історичний досвід нехтування підписаними угодами(зокрема, договором про ненапад з Польщею від 1936 р. (порушений 1939 р.),Румунією від 1914р. (порушений 1940 р.), договорами з країнами Балтії,окупованими СРСР в 1940 р., договором з Демократичною Республікою Афганістанвід 1976 р. (порушений 1979 р.). Попри те, що Росія у Договорі визналатериторіальну цілісність України, це не завадило їй висунути у вересні —листопаді 2003 р. територіальні претензії до України, ставлячи під сумнівналежність Україні острова Коса Тузла. Чинні угоди між Росією і Україною передбачають,то кордон між УРСР і РРФСР станом на 1991 р. визнається державним кордоном міжУкраїною і Росією. Однак, попри це, Росія висунула фактичні територіальніпретензії, почавши будівництво дамби з Краснодарського краю до острова КосаТузла.Лише жорстка позиція України, зокрема пряме попередження з боку України прозастосування сили в разі порушення кордону, зупинила це будівництво на відстаніблизько 100 метрів від державного кордону України. Росія вирішила знехтуватиДоговором з Україною та міжнародним правом, сподіваючись отримати від тодішньоїслабкої і дискредитованої української влади територіальні поступки. За словамитодішнього міністра оборони України Євгена Марчука, «Тузла показаланепередбачуваність російської політики стосовно сусіда», оскільки «такогоповороту подій не передбачали ані європейські, ані українські прогнозисти таполітологи».
У Договорі про відносини добросусідства і співробітництва міжУкраїною та Румунією сторони визнають суверенітет, територіальну цілісність інедоторканість кордонів одна одної. У преамбулі Договору міститься застереженняпро те, що «сторони засуджують несправед ливі акти тоталітарних івійськово-диктаторських режимів». Таким «несправедливим актом» румунськазовнішня політика намагається представити передачу Українській РСР 1940 р.сучасних Чернівецької та півдня Одеської області, відторгнутих Румунією відукраїнської території в 1918-1919 рр. Договір з Румунією має ту перевагу, що цякраїна в 2004 р. стала членом НАТО. Членство обмежує можливості Румунії щодовисунення територіальним претензій до України. У червні 2003 р. між Україною іРумунією було підписано договір про режим державного кордону, відповідно доякого було остаточно знято претензії Румунії на територію України, зокрема натериторію острова Зміїного, хоча у сторін і залишилися суперечності щодорозподілу континентального шельфу. Підписання цієї угоди також відбувалося підвпливом відносин з НАТО. Зважаючи на те, що Румунія тоді прагнула вступити доНАТО в найближчій хвилі розширення, саме вона була зацікавлена в найшвидшомуврегулюванні всіх територіальних проблем з сусідами.
Отож, рівень наданих чинними міжнародними договорами гарантійбезпеки України не є достатнім, оскільки він не передбачає адекватної іпотужної відповіді на можливі загрози.
Скільки коштує забезпечення безпекисамотужки?
Перебування України у так званій «сірій зоні» між Росією і Заходомє небезпечним з огляду на потенційну можливість конфліктів за вплив на Україну,а також через надмірну залежність стану безпеки неядерної України віл зовнішніхчинників, зокрема відносин Росії і НАТО.
Економічні реалії не дозволяють Україні розвинути, а найближчійперспективі армію, достатню для захисту від повномасштабної агресії.
Фінансування Збройних Сил України у відсотках від валовоговнутрішнього продукту (ВВП) України становило: 1992 р. — 2,4%, 1993 – 1,57%;1994 — 1,46%; 1995 — 1,8%; 1996- 1,9%; 1997 — 1,35%; 1998 — 1,35%; 1999 р, — 1,4%, у 2000 — 2005 — близько 1,4 % ВВП, 2006 — 1,6% ВВП. При цьому сусідиУкраїни витрачають на оборону значно більше: Польща 1,9% ВВП, Туреччина – 4,5%ВВП, Румунія — 2, 5% ВВП, Угорщина -1,8% ВВП; Росія — 4,5% ВВП (станом на 2006р.). Витрати України на оборону 2006 року сягнули лише $1,6 мільярди. Між тим, лишеза офіційними даними, Росія витрачала на оборону $14,3 мільярди у 2004 р., $20 мільярдів — у 2005 р, $23 мільярди у 2006 р.
Світова практика свідчить, що дієве функціонування та розвитокзбройних сип можливі за умов приблизного дотримання наступних пропорцій:утримання особового складу — до 50% витрат, бойова підготовка та матеріальнотехнічне забезпечення — 20%, науково-дослідні та дослідно-конструкторськіроботи та закупівля озброєння — 25%, інші видатки — 5%.
Збройні Сили України радикально скорочуються починаючи з І992 р. У1992 р. вони становили 780 тисяч військовослужбовців, а вся воєнна організація—понад мільйон осіб. У скороченні чисельності військової техніки Україна пішлазначно далі меж, встановлених Договором про звичайні збройні сили у Європі.Станом на 2006 р. Збройні Сили України налічують лише 200 тисяч чоловік (дляпорівняння: у Росії лише збройні сили налічують 1,1 мільйона, у Туреччині –0,65 мільйони, у Польщі — 200 тисяч). Хоча Україна володіє значним і доситьякісним з воєнної точки зору демографічним потенціалом, значними запасамизвичайних озброєнь, матеріальною базою для їхнього виробництва, державатривалий час не використовувала належно цей ресурс, і тому дещо відстала зарівнем обороноздатності. Поширення корупції в Україні за часів президент стваКучми знизило обороноздатність держави, через неефективне управління тазменшення конкурентоздатності економіки.
Таким чином, надійно гарантувати безпеку України можна лише задопомогою союзницьких відносин зі стороною, яка має і засоби, адекватнізагрози. Україні необхідно, щоб інтереси цієї сторони були близькі абоспівпадали з національними інтересами України.
Україна в умовах розширення НАТО
Завдяки відносинам з НАТО Україна отримала важливу психологічнупідтримку з боку найпотужнішого воєнного альянсу. Хоча реальних зобов’язань,крім обіцянки консультуватися з Україною в разі агресії проти неї, НАТО досі невзяв, така співпраця має суттєве практичне значення. Хартію про особливе партнерствоміж Україною і НАТО та інші документи в межах відносин Україна — НАТО підписалидемократичні держави, які намагаються уникати порушення своїх договірнихзобов'язань. У разі виникнення загрози для України, Україна вже майже протягомдесяти років має можливість скликати Комісію Україна — НАТО на рівні послів,міністрів закордонних справ або міністрів оборони і поставити перед НАТОпроблеми, які виникли для безпеки України, та поставити питання про наданнядопомоги з боку НАТО. Водночас, НАТО зобов’язаний взяти участь у такомупредставленні, але, до вступу України, не зобов'язаний реагувати. Так, як вимагатимеУкраїна. Однак, враховуючи, що НАТО наголошує на важливості України для безпекиАльянсу, Україна може розраховувати щонайменше на політичну підтримку законнихінтересів своєї безпеки.
Україна утрималася від застосування цього механізму під часконфліктної ситуації з Росією навколо острова Коса Тузла в жовтні 2003 р.,оскільки розраховувала, що врегулювання ситуації на двосторонній основі втримаєвід радикального погіршення відносин з Росією. У той же час низка членів НАТО,зокрема США, Франція, Канада і Туреччина, не чокаючи рішення України прозвернення до НАТО, оголосили в жовтні 2003 р. про свою підтримку територіальноїцілісності України. Відносини з НАТО забезпечують Україні сприятливий кліматбезпеки на її західних кордонах. Це посилює позиції України у протистояннізагрозам своїй безпеці.
Розширення НАТО створює в регіоні сприятливий кліматгеополітичного плюралізму, у якому інтереси України як суб'єкта міжнародноїполітики можуть бути задоволені більшою мірою, аніж у випадку домінування Росіїчи іншої держави. Україна, яка є більшою за своїх сусідів на Заході, маєважливе геополітичне розта шування, та достатні ресурси для реалізації своговпливу в межах військово-політичного союзу, може розраховувати на поважнестановище в НАТО.
Свого часу Росія визнала непорушність українських кордонів самезавдяки НАТО. Це відбулося під час підписання міждержавного Договору в 1997 р.укладеного за півтора місяці до Мадридського самміту НАТО, від результатівякого Москва боялася запрошення України до НАТО. Це ж стосується і Румунії.Договір з Україною було ратифіковано Румунією 8 липня 1997 р., за день довідкриття Мадридського самміту НАТО, на якому Румунія сподівалася отри матизапрошення до Альянсу. Це сталося через те, що НАТО вимагає від претендентів начленство відмови від територіальних претензій до сусідів, і Румунія зарадивступу до НАТО мусила з цим змиритися.
Налагодження відносив України з НАТО стало вагомим чинникомусвідомлення політичної елітою країн Заходу важливості України, значення їїналежності до євроатлантичної спільноти як гарантії миру й зменшенняймовірності конфліктних сценаріїв розвитку в Європі. Співпраця України з НАТОчітко вказала країнам Заходу на значні можливості для безпеки регіону
Як заявив ще в 1990-х роках американський політолог Збігнев Бжезінський,«десь між 2005 і 2010 роками Україна, особливо якщо тим часом вона зробитьзначний поступ у внутрішніх реформах і їй удасться ясніше визначитися в якостісередньоєвропейської країни, повинна стати готовою до серйозних переговорів ізЄС і НАТО.
Особливо важливим для України стало включення до НАТО її західнихсусідів. Завдяки цьому між Україною і НАТО утворився тривалий кордон (зУгорщиною 103 км. з Польще 526 км, з Руму нією 169 км на півдні і 362 км наЗаході, зі Словаччиною 97 км).Легка і технічно проста можливість організації допомоги через цей кордон здатнасправити значний стримуючий вплив на потенційного агресора.
В історії існує низка прикладів успішності матеріальної допомоги,здійснюваної державами Заходу за значно більш складних геостратегічних умов(допомога Радянському Союзові під час Другої світової війни, допомога ЗахідномуБерлінові 1948-49,1961-62 рр., Південній Кореї 1950-53 рр.). Ця допомогаполягала в постачанні озброєнь, харчів, товарів цивільного призначення тощо.
Існування кордону з НАТО спрощує і здешевлює завдання державноїполітики у сфері оборони України. Збіг основних інтересів у сфері безпекиУкраїни і держав НАТО дозволив українським збройним силач відійти від принципутериторіальної оборони по всьому периметру кордонів і перейти до дешевшої ібільш реалі стичної стратегії стримування на основних напрямах.
Головна проблема у справі приєднаний України до НАТО полягає вможливому загостренні відносин з Росією. Однак, як показує досвідЄвроатлантичної інтеграції країн ЦСЄ, після ухвалення принципового рішення НАТОщодо їхньої інтеграції до Альянсу, відносини цих країн і Росією покращувалися.Їхній вступ до НАТО змушував російське керівництво переглянути свою політику,оскільки вона ставала контрпродуктивною. Так, після рішення про вступ до НАТОкраїн Балтії, Росія остаточно відмовилася від спроб застосувати засобиекономічної блокади цих держав. Вступ що НАТО дозволив цим Кранам налагодитинормальні економічні відносини з Росією.
У політиків на Заході упродовж 1990-х р. утвердилося розуміннязначення незалежності і стабільності України для європейської та світовоїбезпеки. Після помаранчевої революції сприйняли Україну як європейську державуі частину держав Європи. Європа має використати безпрецедентну можливість,надану незалежністю України, і вибудувати таку систему безпеки, яка виключитьможли вість великих воєн на континенті.
Україна має унікальне для європейської безпеки геостратегічнезначення. Саме це спричиняє підвищений інтерес НАТО до України. Самегеостратегічні мотиви стали головними під час вирішення питання щодо приєднаннядо НАТО таких країн як Румунія і Болгарія, які зміцнили «південний фланг» НАТО.Україна має ще більше геостратегічне значення, а тому може розраховувати науспішність і значну швидкість інтеграції до НАТО.
Слід наголосити, що серйозною перевагою України, крім її унікальноважливого геополітичного розташування, є її розміри. Однією з перешкод прийомудо НАТО країн Балтії становив той факт, що їхня територія не надає необхідної«стратегічної глибини» для організації ефективної оборони. Невелику, притиснутудо моря територію цих країн фізично досить важко захищати. Геополітичне становищеУкраїни має ту перевагу, що Україна володіє стратегічною глибиною території.Територія України є достатньо великою та придатною для оборони. У разіпідтримання союзницьких відносин з сусідніми краї нами стратегічна глибинаоборони України ще більш подовжується.
Українська оборонна організація, разом із недоліками, має й своїпереваги. Загрозлива ситуація в галузі безпеки України виробила звичкуукраїнського суспільства та частини політичного і військо вого керівництвапокладання на власні сили. На противагу цьому, країни Вишеградської трійці(Польща, Чехія, Угорщина) очікували від вступу до НАТО захисту «від усіх бід» іне розвивали власне оборонне мислення. Для цих країн НАТО був уже сам по собівирішенням проблем безпеки, а не структурою, в межах якої вони самі мали їхрозв'язувати.
Таким чином, Україна завдяки своїм розмірам, стратегічномугеополітичному розташуванню та військовим можливостям здатна посісти достойнемісце в системи загальноєвропейської безпеки, що відповідатиме масштабу таможливостям країни. Україна може зробити значний військовий внесок до НАТО, навідміну від кандидатів на вступ до НАТО «хвилі» 2002 року.
Завдяки інтеграції України до НАТО політична Європа отримує вцілому завершені форми. Поза політичною Європою залишиться лише Росія, що є євразійськоюдержавою, та поки що «васальна» щодо Росії Білорусь. Далі розширення Європиможливе лише в разі залучення держав Кавказу. Отож, найімовірніше, вступУкраїни, Грузії і, можливо, Азербайджану до НАТО буде «останньою фазою»розширення Європи. Така завершеність сприятиме зменшенню конфліктногопотенціалу в Європі, оскільки суперечності між євро атлантичною спільнотою іРосією вже не матимуть такого ґрунту, як невизначеність геополітичноїналежності інших держав. Вступ України до НАТО зніме проблему силовогопротистояння в Чорному морі, оскільки зробить його фактично внутрішнім моремкраїн-членів НАТО.
Для України дуже важлива надійність союзницьких відносин. Сліднаголосити, що упродовж понад півстоліття свого існування НАТО демонструвалаготовність захищати своїх союзників. Ця готовність була очевидною і длясторонніх сил, зокрема для СРСР, і тому запобігла розв'язанню третьої світовоїтини.
США, як провідний за військовими і політичними ресурсами членНАТО, відкидають можливість існування «геополітичної угоди» з Росією проперехід України або інших держав регіону до сфери впливу Росії, та заявляютьпро тверду підтримку суверенітету та тери торіальної цілісності України.
Стратегічна концепція НАТО, затверджена главами держав і урядів у1999 р, у статті 37 зазначає, що «Україна посідає особливе місце вєвроатлантичному просторі безпеки і єважливим і цінним партнером усправі розвитку стабільності та спільних демократичних цінностей. НАТОзобов'язується й надалі зміцнювати своє особливе партнерство з Україною назасадах Хартії НАТО-Україна… Альянс продовжує підтримувати суверенітет інезалежність України, її територіальну цілісність, демократичний розвиток,економічне процвітання та її неядерний статус, які НАТО вважає важливимичинниками стабільності та безпека в Центральній і Східній Європі, а також уЄвропі загалом».
Однією з головних проблем здійснення євроатлантичної інте граціїУкраїни е небезпека виявитися втягнутою у військовий конфлікт на захист своїхсоюзників. Це є природним продовженням отримання гарантій безпеки з боку іншихдержав-членів НАТО. Однак, як показує досвід, країни НАТО, насампередєвропейські, майже не брали участі у військових діях, виступаючи на захистсвоїх союзників. Значний політичний та військовий потенціал НАТО забезпечуєйого членів від частого застосування Статті 5 Вашингтонського поговору прозахист своїх союзників. Основні збройні конфлікти «холодної війни» відбувалисяпоза територією членів НАТО, на територіях країн так званого «третього світ».
Жоден здоровий патріотичний політик не зможе піти на збереженняумов для зовнішнього втручання у внутрішні справи України за умови існуваннядисконтної альтернативи у вигляді НАТО. Цією альтернативою вже скористалися 10країн Східної Європи, і, що цікаво, жодна про те не жалкує.
Можливі шляхи гарантування безпекиУкраїни
Для України є лише три теоретичні шляхи гарантування безпеки.
Перший — це орієнтація на тісну інтеграцій з Росією. Цю точку зоруподіляють не лише російські й деякі українські, але й поодинокі західнідослідники. Аргументи проросійської геополітичної орієнтації часто апелюють дотези про спорідненість економік України те Росії, які нібито не можуть бутинезалежними одна лід одної. Однак на практиці економіки двох країн вже понаддесятиліття існують в достатньо автономному режимі, а з кінця 90-х років обсягукраїнського експорту по держав ЄС перевищує розміри українського експорту доРосії.
Тенденції в політиці Росії дозволяють стверджувати, що інтересиРосії в тій мірі, у якій вони усвідомлюються і реалізуються керівництвом цієїкраїни з 1992 р., суперечать життєво важливим інтересам України у сферібезпеки.
У доповіді Ради з оборонної та зовнішньої політики РФ «СНД:початок чи кінець історії?» (1997), зазначено: «Треба визнати, що без жорсткоїтерапії російсько-українські відносини не одужають. Хоча розпад України —проблемний для РФ варіант проте краще сприяти йому, ніж терпіти постійнийвиклик України й ерозію наших зусиль у близькому зарубіжжі». У воєнній доктриніРосії задекларована можливість застосування ядерної зброї першою, а також їїзастосування проти неядерної держави. Концепція національної безпеки Росіїтакож декларує право Росії першою застосовувати ядерну зброю «у випадкувідбиття воєнної агресії, якщо всі інші засоби врегулювати кризову ситуаціювиявилися неефективними». Розмитість терміну «воєнна агресія» і вільнетлумачення цього поняття створює зону напруження навколо Росії і її військовихбаз за кордоном.
Під час кризи навколо острова Коса Тузла міністр оборониРосійської Федерації С. Іванов заявив, що Росія може першою застосувативійськову силу «коли Росію намагаються обмежити в доступі до життєво важливихрегіонів світу, в тому числі важливих з економічної чи фінансової точки зорудля нашої країни», а також коли «в СНД виникне складна нестабільна ситуація абопряма загроза життю наших співвітчизників, а тим більше громадян Росії»,
Деякі представники політичного істеблішменту РФ проголошу вали, щоРосія може піти навіть на глобальну дестабілізації всього пострадянськогопростору з метою збереження контролю над Україною (А. Мигранян, О. Дугін), іобґрунтовували її геополітичну декомпозицію (розподіл), виходячи з того, що «існуванняУкраїни у нинішніх кордонах та нинішнім статусом «суверенної держави» єтотожним спричиненню страшенного удару по геополітичній безпеці Росії,рівнозначне вторгненню на її територію». До 2003 р.: О. Дугін змінив своюточку зору: «наприкінці 90-х послаблення російського інтеграційного полюсуна просторі СНД досягло своєї критичної межі, після якої, безумовно,будь-які декларації про геополітику України з Москви мають бути переглянуті.Сьогодні я підтримую «великий договір» між Росією і Україною, відмову відбудь-яких територіальних претензій до України з боку Російської Федерації».Як бачимо, сам цей російський дослідник визнає, що еволюція його поглядів щодотериторіальної цілісності України відбулася під впливом: «послабленняросійського інтеграційного полюсу на просторі СНД». Вочевидь, таке послаблення, а отже, і така еволюція відбулася під впливом розширення НАТО на Схід.
Росія в 1990-х і на початку 2000-х рр. намагалася дипломатичнимизасобами закріпити в Європі свою так звану «зону відповідальності», доякоїмали увійти держави СНД та країни Балтії, тобто фактичнозатвердитина необмежений час розподіл континенту на сфери впливу. Такий підхід становивнебезпеку для права України на суверенний вибір зовнішньополітичнихпріоритетів. Між тим, доцільність інтеграції України з Росією та іншимидержавами Євразії є під великим сумнівом. Реінтеграція держав СНД може матинаслідком для учасників такого пронесу ізоляцію цього простору дідзагально-цивілізаційних процесів, консервування технологічної відсталості,втрату суверенітету тощо.
Після проведення операції США і Великої Британії проти Іраку в2003 р. деякі російські дослідники, зокрема, С. Караганов, заявляли, що«необхідне нове розуміння суверенітету», оскільки, нібито, більшість країн«третього світу» не можуть самостійно забезпечити порядок на своїй території, іце має стосуватися й колишніх радянських республік.
Значною проблемою для національної безпеки України є той факт, щонезалежність України сприймається політиками, а подекуди й суспільством Росії,як ідеологічний виклик. Поєднання раціональних і ірраціональних стимулів довідновлення контролю над Україною становить основу політики Росії щодо нашоїдержави. Завдяки організації різноманітних ініціатив Російська Федераціянамагається утвердити себе в якості інтеграційного центру на пострадянськомупросторі, тому їй дуже важливо втягнути в ці процеси Україну, яка має ключовестратегічне розташування по відношенню одразу до кількох регіонів (Чорноморського,Північнокавказького, Центральноєвропейського, Балканського), а населенняУкраїни лише втричі менше від російського.
Активізація співпраці з євроатлантичними структурами, як запорукадотримання основних інтересів безпеки України, отримала поштовх наприкінці1990-х — на початку 2000-х рр. Це відбулося внаслідок розширення НАТО докордонів України та завдяки тому, що країни Альянсу демонструють значні політичні,економічні та військово-технічні успіхи. Крім того, активна політика США уЦентральній Азії та на Кавказі знаменувала послаблення російського впливу у цихрегіони.
Для України виявляється привабливою демократичність вирішенняміждержавних проблем у межах НАТО і ЄС, а також геополітичний плюралізм у межахЗахідної і Центральної Європи, де немає єдиного всевладного центру. Країни НАТОцілком здатні опонувати США і часто це роблять в межах відносин, властивих сувереннимдемократичним державам. Це дає підстави чекати, що й інтереси національноїбезпеки України зможуть реалізуватися у випадку зближення України із НАТО.Українські національні інтереси можуть бути вповні реалізовані в межах НАТО, девраховуються інтереси всіх партнерів. Навіть таких крихітних, як Люксембург,який має армію в 400 чоловік, чи Ісландія, яка взагалі не має армії. Завдякисвоїм можливостям у сфері безпеки Україна може розраховувати на дуже важливемісце в системі євроатлантичної безпеки. Крім того, чимало національнихінтересів України у сфері безпеки є близькими, а поде куди й тотожнимиінтересам членів НАТО. Насамперед це стосується збереження суверенітету,незалежності і територіальної цілісності України — в цьому як ніхто зацікавленаУкраїна. Це ж підтримують і держави НАТО.
Ідея забезпечення інтересів національної безпеки України черезстатус нейтралітету дістала поширення на початку 1990-х рр. і почала, втрачатийого наприкінці десятиліття. Цілями українського нейтралітету і позаблоковостіу 1991-2001 рр. були: боротьба одних політиків проти розширення впливу Заходу іНАТО, інших — проти розширення впливу Росії і перебування на території Україниросійських військ; намагання невизначеним становищем України підвищити до неїінтерес великих держав в міжнародних організаціях; непідготовленістьсуспільства до однозначного геополітичного вибору; небажання українськогокерівництва шкодити своїм відносинам з однією із сторін у разі однозначногогеополітичного вибору. Вади нейтралітету для конкретних українських умов маютьбути очевидні.
Європейські країни традиційною нейтралітету (Австрія, Швеція,Швейцарія) не можуть розглядатися як зразок для України. Специ фікою названихкраїн є те, що вони територіально перебувають в оточенні демократичних країн,які належать до НАТО та ЄС. Загроза виникнення збройного конфлікту навколо цихдержав є мінімальною.
Геополітичне становище України (наявність загрози висуненнятериторіальних претензій; сусідство з двома більш потужними у військовому сенсікраїнами —Росією і Туреччиною (причому Росія єядерною наддержавою); наявність поблизу кордонів України зон воєннихконфліктів та нестабільності (Північний і Південний Кавказ, Придністров'я)зумовлюють брак реалістичної перспективи дня України самостійно забезпечитисвою безпеку, за умови здачі Україною ядерної зброї.
У таких нейтральних країн, як Швеція та Фінляндія існує дужесуттєва відмінність від геополітичного становища України, яка є геостратегічноважливою державою, що забезпечує вихід до Чорного і Азовського морів та вЦентральну Європу. Геополітичні переваги, які дає контроль над Україною, дляпотенційного агресора можуть переважити ризики, якими супроводжуватиметьсясиловий тиск чи агресія проти України. Тому, за певних умов, для агресорацінність контролю над Україною може бути вартою війни.
Крім того, і Фінляндія, і Швеція є членами ЄС, який, хоч і не надає безпосередніх воєнних гарантій безпеки своїм членам, проте є впливовоюорганізацією), конфлікт з якою є небажаним для будь-якого агресора. УМіністерстві оборони Фінляндії на запит уряду ще 2004 року порахували вартістьвступу цієї країни по НАТО. Це 300 мільйонів євро. Факт такого підрахункусвідчить про спроби переосмислення Фінляндією своєї політики нейтралітету.
Крім того, нейтралітет досить дорогий. Навіть у Європі нейтральнікраїни витрачають на оборону в середньому більше, ніж члени НАТО. Це 2% ВВП уФінляндії (яка має кордон з Росіє та вихід до Балтійського моря) та 2,1% уШвеції (яка має вихід до Балтійського моря та наявність слабкого бар'єру міжцією країною і Росією у вигляді Фінляндії).
Більше того, на НАТО можна навіть заощаджувати. Скажімо, такийчлен НАТО, як Люксембург має 1 (один) батальйон армії, з якого дві ротивиконують церемоніальні функції — грають на трубах та інших музичнихінструментах. Люксембург станом на 2005 р. витрачав на оборону 0,9% ВВП, Однак,ця країна має всі гарантії безпеки, включно з ядерними. Слід відзначити, що віншого члена НАТО — Ісландії — армія відсутня взагалі.
Для порівняння, країни Договору про колективну безпеку Вірменія,Узбекистан і Таджикистан постійно балансують на межі війни. Сама Росія, яка витрачає на оборону велетенськікошти, досі вповні не контролює значні території на північному Кавказі.
Самостійно, без союзів гарантують свою безпеку наступні країни,які при цьому мають потужних сусідів: Сирія, сусіди Туреччина і Ізраїль(оборонний бюджет становив 5,9% ВВП); Іран, сусіди Росія і Ірак, — з 2003 р. — війська США в Іраку,а також Пакистан (оборонний бюджет — 3,3% ВВП); Пакистан, сусіди Індія і Іран(оборонний бюджет — 4,9% ВВП); Індія, сусіди Пакистан і Китай (оборонний бюджет— 2,5% ВВП). Отже, ті держави, які самостійно забезпечують свою оборону вумовах існування реальної загрози дестабілізації, змушені нести військовівитрати, що, як правило, становлять суттєво більший відсоток він їхнього ВВП,аніж відповідні показники держав-членів НАТО.
Показовим для України є приклад Туркменістану, нейтральної країни,яка намагається самостійно забезпечувати свою оборону і 1995 р. оголосила пропостійний нейтралітет. Оборонні витрати Туркменістану з часу оголошеннянейтралітету становили: 1996 р. – 2,0% ВВП; 1997 р. – 4,0% ВВП; 1998 р. – 3,1%ВВП; 1999 р. – 3,4% ВВП; 2000 – 2005 рр. 4 – 4,5% ВВП. Для порівняння,оборонний бюджет України сьогодні становить лише 1,4% ВВП. Тому з точки зоруефективності вкладення коштів НАТО явно виграє у порівнянні з нейтралітетом і зоборонними структурами Євразії.
Нейтралітет України, розташованої між потужними силовими центрами— НАТО і Росією створює зону «вакууму безпеки», «вакууму відповідальності» натериторії Східної Європи, що викликає спокусу силовим чином, за допомогоювоєнного чи економічного тиску змінити геополітичну ситуацію. Така ситуація єзагрозливою для національних інтересів України, що полягають у забезпеченністабільного й незалежного розвитку країни в інтересах українських суспільства ідержави, а не зовнішніх силових центрів.
Однією з головних проблем здійснення євроатлантичної інте граціїУкраїни є небезпека виявитися втягнутою у військовий конфлікт на захист своїх союзників.Це є природним продовженням отримання гарантій безпеки з боку іншихдержав-членів НАТО. Однак, як показує досвід, країни НАТО, насампередєвропейські, майже не брали участі у військових діях, виступаючи на захистсвоїх союзників. Значний політичний та військовий потенціал НАТО забезпечуєйого членів віз частого застосування Статті 5 Вашингтонського договору призахист своїх союзників. Основні збройні конфлікти «холодної війни» відбувалисяпоза територією членів НАТО, на територіях країн так званого «третього світу».На Заході розглядають НАТО і ЄС як дві невід'ємні частини європейськоїекономіко-політичної системи. Євросоюз відповідає за економічну інтеграцію, аПівнічноатлантичний альянс — за питання безпеки. Спрощено кажучи, ЄС дає своїмчленам можливість отримати прибутки. Але лише НАТО дає можливість убезпечити,щоб цими прибутками не скористався хтось інший.
Вступ України до НАТО матиме цілком визначені економічні переваги.Безпека й економічне процвітання прямо пов’язані між собою. Інвестори бажаютьмати справу лише з тими країнами, щодо стабільності і політичного майбутньогояких у них не виникає серйозних сумнівів.
Базуючись на державних документах та практичній політиці можнаокреслити основні інтереси Росії і країн Заходу та їх співвідношення знаціональними інтересами України. Це дасть змогу оцінити з точки зору Українидві альтернативи — орієнтацію на євроатлантичну і нас євразійську інтеграцію(див. таблицю). Як бачимо, спільних інтересів України і країн-членів НАТО угалузі безпеки більше, ніж спільних інтересів України і Росії. Натомістьсуперечливих інтересі в України і Заходу значно менше, ніж України і Росії.
Негативні наслідки розширення НАТО для України пов'язані виключноіз реакцією Росії на цей процес.[2]
Умови вступу до НАТО
Критерії, які необхідно виконати для вступудо НАТО
Майбутні члени НАТО мають відповідати базовим принципам, втілениму Вашинг тонському договорі, таким як демократія, свобода особи та іншимвідповідним положенням, викладеним у преамбулі цього договору, а саме:
«Сторони цього Договору, підтверджуючи свою відданість цілям іпринципам Статуту Організації Об'єднаних Націй та своє прагнення жити у мирі зусіма народами і урядами, сповнені рішучості захистити свободу, спільнуспадщину своїх народів і їхню цивілізацію, засновану на принципах демократії,свободи особистості і верховенства права, прагнучи сприяти стабільності ідобробуту в Північноатлантичному регіоні, вирішивши об'єднати свої зусилля дляздійснення колективної оборони та підтримання миру і безпеки, уклали між собоютакий Північноатлантичний договір».
Від країн-претендентів очікується, щовони будуть:
а) вирішувати міжнародні суперечки мирним шляхом;
б) демонструвати відданість принципам верховенства права та правлюдини;
в) вирішувати мирним шляхом міжетнічні конфлікти і зовнішні територіальнісуперечки, спірні питання внутрішньої юрисдикцій відповідно до принципів ОБСЄта з метою прагнення до встановлення добросусідських відносин;
г) встановлювати належний демократичний та цивільний контроль надсвоїми збройними силами;
д) утримуватися від загрози силою чи застосування сили будь-якимчином, що не відповідає цілям СОН;
є) сприяти розвитку мирних та дружніх міжнародних відносин шляхомзміцнення своїх вільних інституцій та завдяки сприянню зміцненню стабільності йблагополуччя;
є) пропонувати надавати цілковиту підтримку та брати участь уроботі Ради євроатлантичного партнерства, в програні «Партнерство заради миру»та розвитку співробітництва з країнами-партнерами, що не є членами НАТО:
ж) демонструвати відданість справі зміцнення стабільності та благополуччячерез дотримання принципів економічної свободи, соціальної справедливості тавідповідальності за охорону довкілля;
з) робити свій внесок військового характеру в колективну оборонута у виконання нових завдань, що постають перед Альянсом, а також будуть готовівзяти на себе зобов'язання щодо поступового удосконалення своєїобороноздатності;
і) належним чином брати участь у роботі установ НАТО;
и) прагнути до здійснення стандартизації та досягнення оперативноїсумісності;
к) створювати через національну програму необхідну структуру зпитань планування та виконання такий оборонних бюджетів, які б відповідаливизначеним пріоритетам у сфері оборони та передбачали б відповідні схеминавчання для ознайомлення персоналу з існуючими в НАТО практикою та процедурамиз метою підготовки до можливої в майбутньому участі в роботі структур Альянсу;
л) знайомитися з належними правовими механізмами та угодами, якимикерується НАТО для забезпечення співробітництва в своїй структурі та формальнимюридичним процесом, що передує членству
Після завершення належних процедур нові країни приєднуються доПівнічноатлантичного договору (Вашингтон, 4 квітня 1949 року).
Опис процедури вступу до НАТО
Загалом, можна виділити такі основні етапи, які країна — претендент має пройти, перш ніж стати членом Альянсу:
1) Консультаційний етап
На цьому етапі відбувається інтенсивний індивідуальний діалог іззацікавленими країнами-партнерами. Зустрічі в рамках цього діалогу допомагаютькраїні-партнеру вивчити деталі роботи Альянсу, а НАТО має змогу детальновивчити внутрішню ситуацію в країні-претенденті та її відносини зкраїнами-сусідами (зокрема на предмет відсутності між ними нерозв'язанихтериторіальних суперечок). Паралельно військове керівництво НАТО проводитьаналіз відповідних військових факторів у зацікавленій у членстві в НАТО країні.Наприкінці цього етапу країна публічно оголошує про своє бажання стати членомНАТО (без подання будь-якої формальної заявки).
Для того, щоб допомогти бажаючим країнам підготуватись до вступу уНАТО, в 1999 році було розроблено та ухвалено План дій щодо членства в НАТО(ПДЧ).
ПДЧ будується на основі інтенсивного індивідуального діалогу щодочленства. Цей діалог передбачає запровадження Програми заходів, спрямованих насприяння країнам-претендентам в їх підготовці до можливого майбутнього вступудо НАТО як членів Альянсу, вироблення остаточних рішень щодо запровадженнязаходів залишається за країнами-претендентами. У цій Програмі претендентампропонується перелік заходів, з якого вони можуть вибрати ті, що, на їх думку,є найціннішими -з точки зору сприяння їх підготовці.
Будь-яке рішення щодо запрошення країни-претендента розпочати зАльянсом переговори стосовно приєднання до НАТО приймається в кожномуконкретному випадку країнами-членами НАТО згідно з параграфом 8 ДеклараціїМадридського саміту і згідно з Декларацією Вашингтонського саміту.
Участь у Плані дій щодо членства в НАТО має відбуватися на основісамодиференціації і не означає існування ані будь-якого часового розкладу щодоприйняття таких рішень, ані будь-якої гарантії членства.
ПДЧ ні в якому разі не можна вважати переліком критеріїв днянабуття членства в НАТО.
План дій щодо членства (ПДЧ) в НАТО складається з п'яти розділів,а саме:
I. Політичні та економічніпитання
II. Оборона/військові питання
III. Питання ресурсів
ІV. Питання безпеки
V. Правові питання
У кожному з розділів ПДЧ визначено питання, які можуть бути предметомобговорення (список не є вичерпним), та висвітлюються механізми, за допомогоюяких можна якнайкраще здійснювати підготовку до можливого отримання членства.
Перелік питань, визначених для обговорення, не є набором критеріївдля отримання членства; цей перелік розрахований на те, щоб охопити всі тіпроблеми, які визначать для себе самі країни-претенденти як питання, котрі вонибажають розглянути.
Від кожної країни-претендента вимагається розробити річнунаціональну програму підготовчої діяльності до можливого майбутнього членства звизначенням завдань та цілей підготовки, де б містилася конкретна інформаціящодо заходів, які вживаються; органів, які відповідають за впровадження цихзаходів; а там, де це доцільно — графік роботи щодо конкретних аспектів такоїпідготовки. Програма формуватиме основу, за допомогою якої з боку Альянсу можнабуде простежити прогрес, досягнутий країнами-претендентам й для забезпеченнязворотного зв'язку.
Зворотний зв'язок та поради з питань Плану дій щодо членства в НАТОзабезпечується за допомогою механізмів, в основі яких лежать формули, що діютьна сьогодні для країн-партнерів, а саме:
•зустрічі за формулою «26+1»
•семінари в рамках Групи НАТО.
Останні проводяться з метою обговорення окремих питань з Плану дійщодо членства в НАТО, країни-претенденти мають подавати письмові заяви на проведеннясемінарів помічнику Генерального секретаря (або його особистому помічнику),який несе відповідальність за впровадження Плану дій щодо членства в НАТО та зарозробку календарного плану зустрічей під загальним керівництвом та закоординацією Політичного комітету високого рівня (або в його розширеномускладі).
Щороку Альянс готує звіт для окремих країн-претендентів, в якомувикладаються зрушення, досягнуті країнами-претендентами у виконанні Щорічнихнаціональних програм. Цей документ подається для обговорення на зустрічіПівнічноатлантичної ради з країною-претендентом. За вже сформованою традицієюделегації країн претендентів очолюються міністром закордонних справ абоміністром оборони. Результати цих переговорів закріплюються в загальнійдоповіді по ПДЧ, яка виноситься на міністерські сесії НАТО.
2) Переговорний етап
Етап починається висловленням запрошення від НАТО докраїни-претендента розпочати переговори про вступ до НАТО. Після завершенняпереговорів країна-кандидат надсилає до НАТО листа про наміри, в якомупідтверджує взяті на себе під час переговорів зобов'язання.
Отримавши запрошення, нові члени мають приєднатися до:
—Угоди, укладеної сторонамиПівнічноатлантичного договору стосовно статусу їх збройних сил (Лондонськаугода про статус збройних сил; Лондон, 19 червня 1951 року);
Протоколу про статус Міжнародного військового штабу, створеногозгідно з Північноатлантичним договором (Паризький протокол; Париж, 26 серпня1952 року).
Від нових членів очікується приєднання до угод про статус:
• Угода про статус НАТО, національних представників і Міжнародногосекретаріату (Угода про цивільний статус; Оттава» 20 вересня 1951);
• Угода про статус Місій і представників третіх держав у НАТО(Брюссель, 14 вересня 1994).
Від нових членів очікується приєднання до наступних технічнихугод;
• Угода між державами-учасницями Північноатлантичного договору пробезпеку інформації (Брюссель, 10 березня 1997);
• Угода про спільний захист секретної інформації щодо винаходівоборонного характеру, на які було оформлено патенти (Париж, 21 вересня 1960);
• Угода НАТО про обмін технічною інформацією для оборонних цілей(Брюссель, 19 жовтня 1970).
Для можливого доступу до інформації про ядерні технології новимчленам потрібно приєднатися до угод:
• Угода про співпрацю щодо обміну Інформацією про ядерні технологи(С-М(64)39 – Basis Agreement);
• Угода про адміністративні приготування щодо застосування угоди (C-M (68)41, 5th Revise).
Внутрішнє законодавство країн-претендентів має бути якомога більшсумісним з усіма іншими механізмами та з практикою їх застосування, якимикерується співробітництво в НАТО.
3) Ратифікаційний етап
Розпочинається підписанням Протоколу про приєднання до Північноатлантичногодоговору та закінчується ратифікацією Протоколу у країнах-членах Альянсу такраїні -кандидаті.
4) Імплементаційний етап
Розпочинається із процесу передання країною-кандидатом документівпро вступ до Північноатлантичного договору на збереження до США.Країни-кандидати стають офіційними членами Альянсу.
Що може очікувати Україну у разі вступудо НАТО
У разі вступу України до Північноатлантичного альянсу можнаочікувати наступні позитивні наслідки:
• Одержання для України міцних гарантій її національної безпеки,незалежності, суверенітету і територіальної цілісності.
• Відхід із сфери геополітичного домінування Росії і досягнення знею рівноправних міждержавних відносин.
• Створення вагомих передумов інтеграції в Європу, у західніполітичні та економічні структури.
• Зміцнення міжнародної безпеки і стабільності регіоніЦентрально-Східної Європи.
• Зміцнення внутрішніх основ національної безпеки України.Використання досвіду і підтримки країн-членів НАТО в підвищенні ефективностіоборонного сектору України.
•Створення вагомих передумов для ліквідації російської військовоїприсутності на території України.
• Покрашення міжнародного іміджу України
• Посилення консолідації української нації.
• Зміцнення інститутів громадянського суспільства.
• Посилення прозорості влади.
•Реальне забезпечення прав і свобод громадян, верховенства права.
• Зменшення впливу російського бізнесу на вітчизняну економіку івнутрішню політику в Україні.
• Стимулювання економічних реформ.
Водночас необхідно враховувати й можливі негативні наслідки вступуУкраїни до НАТО:
•Збільшення соціальної напруги серед військовослужбовців, зумовленоїзначним скороченням чисельності збройних сил.
• Скорочення (часткова втрата) підприємствами українського ОПКросійських оборонних замовлень.
• Деяке обмеження самостійності в прийнятті ключових рішень вгалузі зовнішньої та оборонної політики.
• Посилення розбіжностей геополітичних інтересів України і Росіїта збільшення вірогідності на цьому тлі конфліктогенних проблем вросійсько-українських відносинах.[8]
Україна — НАТО: «за» та «проти». Аналізосновних наслідків вступу України до НАТО
Територіальна цілісність і безпека України в разі вступу до НАТОсуттєво зміцняться. Захист своїм членам надає уся воєнна, політична йекономічна потуга країн-членів НАТО, загальне населення яких становить 850мільйонів, і які забезпечують понад 60% світових оборонних витрат.
Завдяки відносинам з НАТО Україна вже отримала важливупсихологічну підтримку з боку найпотужнішого воєнного альянсу. Хоча реальнихзобов'язань, крім обіцянки консультуватися з Україною в разі агресії проти неї,НАТО досі не має, така співпрацямає суттєве практичне значення. Хартію про особливе партнерство між Україною іНАТО та інші багатосторонні документи підписали демократичні держави, якінамагаються уникати порушення своїх договірних зобов'язань. У разі виникненнязагрози, Україна вже протягом десяти років має можливість скликати КомісіюУкраїна — НАТО на рівні Послів, міністрів закордонних справ, міністрів оборониі поставити питання про надання допомоги з боку Альянсу, В цьому випадку,враховуючи, що НАТО наголошує на важливості України для безпеки Альянсу, вонаможе розраховувати щонайменше на політичну підтримку законних інтересів своєїбезпеки.
Україна утрималася від застосування цього механізму під часконфліктної ситуації з Росією навколо острова Коса Тузла в жовтні 2003 р.,оскільки розраховувала, що врегулюванні ситуації на двосторонній основі втримаєвід радикального погіршення відносин з Росією. У той же час низка членів НАТО,зокрема США, Франція, Канада і Туреччина, не чекаючи рішення України прозвернення до НАТО, оголосили в жовтні 2003 р.про свою підтримку територіальної цілісності України.
За Вашингтонським договором будь-який напад на членів НАТО уЄвропі чи Північній Америці розглядається як «напад на всіх», і кожна здержав-членів зобов'язалася надавати допомогу союзникам. Цей договірпоширюється на території всіх держав, що його підписали, а також на острови та накораблі і літальні апарати усіх учасників Договору в Атлантичному океані напівніч від тропіка Рака, а також у випадку нападу на війська будь-якогосоюзника НАТО в Європі.
Альянс має у своєму розпорядженні як національні збройні силисвоїх членів так і інтегровані військові формування під прямим управління НАТО.Загальна кількість усіх сил країн-членів НАТО сягає близько 3,9 млн. військових(незважаючи на розширення НАТО в 2004 р. кількість військ у європейських членівНАТО залишилася приблизно незмінною, у зв'язку із скороченням збройних силстарих членів Альянсу). Станом на 2005 р. у США було 1,38 млн. військових, уєвропейських союзників та Канади — 2, 57 млн. військових.
Згідно з Північноатлантичним (Вашингтонський) Договором,країни-члени беруть зобов'язання підтримувати та розвивати своюобороноздатність, індивідуально та спільно здійснювати колективне воєннепланування. Безпека НАТО будується на наступних «китах»: діалог і співпраця ніжсобою та з не-членами НАТО, підтримка колективної безпеки, запобіганняконфліктам, контроль кризових ситуацій, згортання війни на початковій стадії їївиникнення, збереження територіальної цілісності всіх членів НАТО,солідарність, рівна безпека тощо. Таким чином, територіальна цілісність Українив разі вступу до НАТО перебуватиме під потужним захистом.
При цьому слід відзначити, що під прямим контролем НАТО перебуваєпорівняно небагато військ, в основному це штаби (їх на сьогодні в Європі 8), атакож радари. Водночас, під пряним контролем НАТО перебуває угруповання літаків«Авакс» (AWACS – Airborne Warning and Control System — система повітряного контролю і попередження — 17 літаків станомна 2006 рік), які забезпечують радарне стеження на всіх висотах. Основна базацих літаків знаходиться в Німеччині.
Розширення НАТО створює в регіоні сприятливий кліматгеополітичного плюралізму, у якому інтереси України як суб'єкти міжнародноїполітики можуть бути задоволені більшою мірою, аніж у випадку домінування Росіїчи іншої держави і, Україна, яка є більшою за своїх сусідів на Заході, маєважливе геополітик — не розташування та достатні ресурси для реалізації своговпливу в межах військово-політичного союзу, і може розраховувати на поважнестановище в НАТО.
Свого часу Росія визнала непорушність українських кордонів самезавдяки НАТО. Це відбулося під час підписання міждержавного Договору в 1997 р,укладеного за півтора місяці до Мадридського самміту НАТО, від результатівякого Москва боялася запрошення України до НАТО. Це ж стосується і Румунії.Договір з Україною було ратифіковано Румунією за день до відкриття Мадридськогосамміту НАТО, на якому Румунія сподівалася отримати запрошення до Альянсу. Цесталося через те, що НАТО вимагає від претендентів на членство відмови відтериторіальних претензій до сусідів, і Румунія заради вступу до НАТО мусила зцим змиритися.
Вступ до НАТО зміцнить суверенітетУкраїни і не становитиме жодної загрози для нього. У разі набуття членства в НАТО за Україною залишатиметься безумовнеі виключне право розпоряджатися власними військовими. Щодо того, посилати чи непосилати свої війська за кордон, завжди останнє і вирішальне слово буде заКиєвом. У НАТО існує принцип обов'язкового консенсусу при ухваленні рішень.Тобто, країна, яка є членом НАТО, може заблокувати не лише власну участь у діяхпоза межами зони відповідальності НАТО, але й взагалі наступальну операціюАльянсу поза межами зони відповідальності НАТО, Україна, яка приєднається доНАТО. згідно з Вашингтонським договором буде зобов'язана надавати підтримкусоюзникам тільки в тому разі, якщо на їхню територію чи кораблі буде здійсненонапад. Вступ НАТО у всіх державах Центральної і Східної Європи відбувся безпередислокації скільки-небудь значних сил НАТО на території нових членів. Посуті, вступ цих держав до Альянсу був «паперовим». Для України, яка має власнізбройні сили, значно більші і якісніші, ніж у більшості держав Східної іЦентральної Європи, немає практичного сенсу і доцільності розмішувати іноземнівійська на своїй території. Крім того, Конституція України прямо забороняєрозміщення на території України іноземних військ на постійній основі, завинятком Чорноморського флоту Росії, який має право розмішуватися в Українілише до 2017 року, і ця норма навряд чи ближчим часом буде змінена.
Україна, якщо признається до НАТО, згідно з Вашингтонськимдоговором буде зобов'язана надавати підтримку союзникам тільки в тому разі,якщо на їхню територію чи кораблі буде здійснено напад. Так само члени НАТОзобов'язані будуть надавати підтримку Україні в разі агресії проти нашоїдержави. Участь в інших операціях поза межами цієї норми, є суто добро вільною.Такі держави НАТО як Франція та Німеччина різко критикували рішення СШАрозпочати війну проти Іраку, і не послали туди своїх солдат. Франціязаблокувала в політичному комітеті НАТО розміщення в 2003 році на територіїіншого члена НАТО — Туреччини протиракетних комплексів «Петріот», оскількивважала, що такий крок є швидше наступальним, а не спрямованим на захистТуреччини.
Слід наголосити, що НАТО — союз суверенних держав, а ненаддержавна організація. Жодне рішення, що стосується будь-якого, навітьнайменшого члена НАТО, не може бути ухвалене в обхід суверенного уряду цієїкраїни.
Вступ до НАТО знімає загрозуперетворення України на «буферну зону». Перебування України у так званій «сірій зоні» між Росією іЗаходом є небезпечним з огляду на потенційну можливість конфліктів за вплив наУкраїну, а також через надмірну залежність стану безпеки неядерної України відзовнішніх чинників, зокрема відносин Росії і НАТО. Економічні реалії недозволяють Україні розвинути в найближчій перспективі армію, достатню длязахисту від повномасштабної агресії. Завдяки інтеграції України до НАТО політичнаЄвропа отримує в цілому завершені форми, що сприятиме зменшенню конфліктного потенціалув Європі, оскільки суперечності між євроатлантичною спільнотою і Росією вже нематимуть такого ґрунту, як невизначеність геополітичної належності іншихдержав. Водночас, завдяки розширенню НАТО в Європі було ліквідовано лініїрозподілу, які залишилися після «холодної війни», суттєво зменшено географічнірозміри «сірої зони» — території, на яку не поширюються гарантії безпеки НАТОабо Росії. Саме національним інтересам України відповідає, щоб держава знайшламісце в новій геополітичній ситуації, яке б надійно гарантувало суверенітет,територіальну цілісність, національну безпеку, стабільність та прогресивнийрозвиток.
Гарантії зовнішньої безпеки з боку НАТО позитивно впливають напроцеси демократизації у державі. Норми і стандарти НАТО змушують політичніеліти відмовлятися від зовнішньополітичного авантюризму, зміцнюють міжнароднувідповідальність та не дають можливості владі інспірувати зовнішні конфліктизадля вирішення своїх внутрішньополітичних задач. Ці норми закладено упреамбулі Вашингтонського договору — «демократія, індивідуальні свободи іправління закону». Згідно зі статтею 10 договору цих же принципів маютьдотримуватися й претенденти на вступ до НАТО.
Інтерес до питань демократичного розвитку країн-членівПівнічноатлантичного Альянсу, традиційно зацікавленого насамперед у проблемахбезпеки, пояснюється просто.
По-перше, країни НАТО об'єдналися значною мірою на засадахпідтримки демократії та прав людини, на противагу тоталітарним державам.Демократія стала однією з головних «візитних карток» держав Заходу. Післязменшений загрози війни в Європі питання демократії виводиться на, перший планпроцесами євроатлантичної інтеграції, оскільки зменшується загрозапротистояння, і таким чином зменшується вага військових пріоритетів, які НАТОрозраховує отримати в результаті приєднання до нього тих чи інших країн.
Крім того, країна з авторитарним чи тоталітарним політичнимрежимом не розглядається Північноатлантичним Альянсом як союзник, надійний таксамо, як демократичні країни. Адже в демократичних державах зовнішня політикаперебуває під впливом громадської думки. У свою чергу, громадська думка не можезмінюватися так швидка, як бажання осіб, що керують авторитарними читоталітарними режимами. Таким чином, від присутності в Альянсі тоталітарних чиавторитарних держав потерпіла б солідарність країн-членів та надійність НАТО.
Конкретні вимоги до політичної ситуації в країнах-претендентахзатверджені в Плані дій щодо членства в НАТО (ПДЧ), прийнятому наВашингтонському самміті НАТО в 1999 р. Від країн-претендентів на вступ доАльянсу очікується, що вони, зокрема, будуть:
•«демонструвати відданість забезпеченню правління закону талюдських прав;
•вирішувати міжетнічні суперечності або зовнішні територіальнісуперечки, включно з вимогами щодо відокремлення територій або міжнароднимиюридичними суперечками за допомогою мирних засобів відповідно до принципів ОБСЄта із забезпеченням добросусідських відносин;
•… встановити відповідний демократичний і цивільний контроль заїхніми збройними силами;
•утримуватися від погрози або використаний сили в будь-якийспосіб, що не відповідає цілям ООН;
• … демонструвати відданість забезпеченню стабільності іпроцвітанню через економічну свободу, соціальну справедливість тавідповідальність у справі охорони навколишнього середовища.
Крім того, НАТО ставить такі нетрадиційні для організаційоборонного характеру вимоги, як обов'язковість поваги до національноїкультурної спадщини країн-членів, визнання їхнього внеску до цивілізаційногорозвитку, особливих заслуг у формуванні і забезпеченні поступу демократії таправ людини у світі.
Усі нинішні члени НАТО є демократичними країнами у традиційномуєвропейському розумінні, яке передбачає верховенство права, виборність ключовихорганів влади, підзвітність влади виборцям, систему стримувань і противаг міжокремими гілками влади, повагу до прав меншин, повагу до прав людини, рівністьгромадян перед законом тощо.
НАТО є інституційною основою так званого «золотого мільярда»,тобто мільярда людей планети, які живуть в безпечних і заможних умовахрозвинених демократій, поза основним впливом конфліктів і катаклізмів, якіструшують «третій світ». До цього «золотого мільярда» крім членів НАТО належатьлише Японія і кілька дрібних європейських країн. Всі решта держав Європи єчленами НАТО. Таким чином, два з трьох економічних полюсів світу (США і ЗахіднаЄвропа) об'єднані в НАТО. Поза НАТО залишається лише один такий полюс — СхіднаАзія. Сьогодні в країнах НАТО живе 350 мільйонів людей. 6 із 8 членів «великоївісімки» є членами НАТО (США, Німеччина, Канада, Франції, Велика Британія,Італія). В НАТО об'єднані найбагатші, найдемократичніші і, одночасно, найменшкорумповані країни світу. 3 20 найменш корумпованих держав 10 є членами НАТО. З10 найбільш конкурентноздатннх економік 4 належать членам НАТО. 3 10 найбільшихекономік світу 6 є членами НАТО.
Після приєднання країн Центрально-Східної Європи до НАТО почалосябурхливе зростання їх економік, соціальністандарти населення цих країн підтягуються до стандартів старих членів НАТО.Так, скажімо, з 1997 по 2006 рік офіційна середня заробітна платня в Польщізросла з 370 до 932 доларів США.
Набуття членства в НАТО радикально наближає вступ України доЄвропейського Союзу. НАТО, як організація, що діє в сфері безпеки, виливає надіяльність без виключення всіх інших базових інституцій «золотого мільярду».Навіть таке ключове для Європи рішення» як розширення ЄС на 10 нових членів,було ухвалено лише під впливом розширення НАТО у ході внутрішньо-європейського обговорення(спочатку пропонувалося розширення на 3-7 країн). Крім Кіпру і Мальти всі Іншікраїни набули членства в ЄС у 2004 році лише після приєднання доПівнічноатлантичного Альянсу внаслідок рішень, ухвалених НАТО в 1997 і 2002 рр.Нові країни-члени ЄС отри мали економічну вигоду в результаті програмфінансування розширення Європейського Союзу, на які з 2004 по 2006 роки буловиділено 40,5 млрд. євро.
Країни НАТО мають спільні з Україноюінтереси, оскільки зацікавлені убезпечному середовищі на східних кордонах Альянсу — стабільності, відсутностівоєнних конфліктів, потоків біженців тощо, а також у достатньо сильній України,яка може робити внесок у спільну безпеку континенту, а не створю вати дляЄвропи проблеми.
Вступ до НАТО — не занадто дорого. В обмін за вартість двох літаківУкраїна отримує підтримку понад 3000 літаків країн-членів НАТО. Прима вартістьвступу України до НАТО залежить насамперед від політичних чинників. Якщо у підходахдо євроатлантичної інтеграції України буде застосовано модель, коли Альянсвимагатиме від України попереднього виходу на стандарти НАТО за рівнемозброєння, підготовки військ тощо, то тоді вартість вступу України до НАТОмогла б бути досить значною, і вимірюватися десятками мільярдів доларів США.Однак досі при розширенні Альянсу від претендентів на членство вимагалося лишеобмежених оборонних зусиль, які передбачали збільшення оборонних втрат накілька відсотків. У справі України є ще більш імовірним, аніж у випадкуінтеграції до Альянсу інших держав Центральне-Східної Європи, що НАТО невимагатиме значних витрат на переозброєння та підготовку української армії,оскільки наявні оборонні можливості України вже є значно більшими, аніж убільшості держав, що вступили до НАТО у 1999-2004 рр., а крім того, стратегічнаважливість України для європейської безпеки та зменшення ризиків воєнногохарактеру у Європі робить інтеграцію України в НАТО насамперед політичнимкроком, і лише в другу чергу — військовим.
Слід наголосити, що проблема українських озброєнь радянськоговиробництва не є перепоною в процесі інтеграції до НАТО. Не лише нові члениНАТО, але й така розвинена країна, як Німеччина використовувала колишнірадянські озброєння, інкорпорувавши до своїх збройних сил зразки найбільшякісного радянського озброєння, зокрема літаки МіГ-29, які перебували там аж до2003 року.
Вартість членського внеску України до бюджету НАТО, за попередньоюоцінкою, перебуватиме в межах внеску Польщі, тобто 40-50 мільйонів доларів СШАна рік.
Досвід інтеграції до НАТО країн-сусідів України свідчить проможливість мінімізації витрат на розширення НАТО. Польща скоротила фінансуванняпрограми модернізації збройних сил на 2000-2003 рр. щонайменше на 3,5 мільярдидоларів. Таким чином, заплановано, що дві третини збройних сил Польщі будутьвідповідати вимогам НАТО лише в 200$ ро ці, а не в 2006, як це планувалосяраніше. Крім того, ключові поставки військової техніки до Польщі з інших членівНАТО здійснюються за пільговими цінами, а частину озброєнь країна отримуєзадарма. Так, у квітні 2009 року Польща і США підписали контракт на закупівлю480 військових літаків Р-16 на суму в 3,5 мільярди доларів США. За умовамиугоди США інвестують в оборонну промисловість Польщі 12 мільярдів доларів США.Це найкрупніший військовий контракт, укладений країною колишнього Варшавськогодоговору від закінчення «холодної війни» і до 2003 року.
Членство в НАТО не є економічно обтяжливим для союзників, оскільки забезпечує високий рівень безпеки» якого жодна з державне могла б досягти самостійно, навіть за умов значно більших витрат на безпеку.Економічні наслідки членства України в НАТО будуть переважно позитивними.Витрати на вступ можуть бути суттєво мінімізованими, за рахунок уникненнянеобхідності масштабного переозброєння та залучення національних виробництв домодернізації зразків озброєння. Прямі втрати від членства в НАТО можутьстосуватися продовження процесу згортання Росією військово-технічної коопераціїз Україною. Водночас, слід наголосити, що даний процес відбувається й беззалучення України до Альянсу і обумовлюється логікою розвитку замкнених цикліввиробництва озброєнь на внутрішньому ринку Росії. З іншого боку, членствоУкраїни в НАТО може нести конкретну економічну вигоду, пов'язану з певнимшансом на участь України в розподілі праці та кооперативних зв'язках в межахринку озброєнь країн-членів НАТО, та ширше— ринку високих технологій, зпокращенням клімату для здійснення підприємницької діяльності в Україні,зокрема й покрашенням міжнародного інвестиційного іміджу України.
Окремий економічний ефект має змінаіміджу країни внаслідок вступу до НАТО. Більшість постсоціалістичних країн інвестори та туристи на заходірозглядали як «посткомуністичні», нестабільні. Зокрема Румунію і Болгаріютрадиційно відносили до регіону Балкан, що асоціюється з міжетнічними війнами,міждержавного напруженістю, тероризмом, криміналом, корупцією тощо. Приєднаннядо НАТО істотно вплинуло на зміну такого іміджу, внаслідок визначеності з цивілізаційноюналежністю країни, наданим НАТО рівнем безпеки та вимогами до внутрішньоїполітики нових країн-членів. Також чіткі правила ведення бізнесу, що існують наЗаході, в результаті інтегрування до Альянсу швидше залучаються в практикунових країн-членів, зокрема, більші гарантії виконання договорів,передбачуваність законодавства у сфері економіки тощо.
Членство в НАТО впливає на поведінкуіноземних інвесторів.
Річ у тім, що існує прямий зв'язок між станом зовнішньої безпеки іекономікою. Той факт, що найвпливовіший альянс світу стає гарантом непорушностікордонів, територіальної цілісності і суверенітету країни, прямо впливає наекономічну стабільність та інвестиційну привабливість. Зростання прямихінвестиції в економіку країн залежить не лише від вступу країни до НАТО, алевід складнішого набору причин, серед яких початок переговорів з ЄС, масштабнареструктуризація економіки тощо.
Особливо значне збільшений рівня прямих зовнішніх інвестиційвідзначалося в економіку країн Східної Європи. В економіку Польщі в 1997 році(час оголошення рішення про вступ до НАТО) було вкладена $2,7 мільярди прямих іноземнихінвестицій у 1998— $5млрд, у 1999 (рік вступу до НАТО)— вже $8 млрд. Чехія та Угорщинадемонструють ще більш вражаючі цифри — в Чехії в 1997 р. — $4 млрд., в 1998 – 5,98млрд., у 1999 р. — $12,8 млрд.; в Угорщині — в 1997 р. — $6,2 млрд., у 1998 р,—$10,2, у 1999р.— $14,5млрд. УСловенії наступного року після оголошення рішення про вступ до НАТО прямі інвестиціїзросли з 3,6 млрд. євро у 2002 р до 5,1 млрд. євро в 2003 р. У Румунії в ріквступу до НАТО (2004) прямі іноземні інвестиції збільшилися на 141% упорівнянні з попереднім роком.
Вступ до НАТО означає нові можливостідля конкурентоздатних оборонних виробництв. Від розвалу Варшавського блоку потерпіли невисокотехнологічніпідприємства ОПК (наприклад, у Словаччині, Болгарії тощо). Проте, підприємствау цих країнах вже ніколи не отримали таких замовлень, як за часів «холодноївійни», незалежно від того, вступали б ці країни до НАТО чи ні. Натомість, відвступу до Альянсу виграли високотехнологічні оборонні комплекси (насамперед уПольщі і в Чехії), які досить швидко пристосовувалися до змін. Так, у 1997 роціПольща продала зброї лише на $20 млн., а у 2001 — вже на $93 млн., Чехія у 1997р. продала зброї на 52$ млн.., а у 2001 — на $95 млн.
Перевагою України є високотехнологічний ОПК, а також здатність достворення в замкнутих циклах деяких конкурентонездатних на світовому ринкузразків озброєння, у таких галузях, як літакобудування, танкобудування,суднобудування, а також ракетобудування та системи протиповітряної та протиракетної оборони. НАТО має достатньо потужні науково-дослідницькі підрозділи іможливості їхнього фінансування. Тому потенціал ОПК України отримає можливістьбути задіяним, в разі вступу країни до НАТО.
У межах НАТО існує низка структур,відповідальних за розвиток економічного співробітництва між країнами: Економічний Комітет, Комітет з координації європейськогоавіа-простору, Комітет з науки, Комітет з викликів сучасному суспільству,Комітет з інвестицій у програми безпеки, а також спеціальні програми з допомогименш розвинутим членам НАТО, спрямовані на досягнення необхідного рівня. Усі ціструктури допомагають співпраці членів НАТО у сфері оборони та в галузіекономічного планування й співробітництва. Крім того, система Базових угод НАТОпро замовлення передбачає пріоритетні умови для укладання контрактів міжкраїнами-членами Альянсу.
Основними негативними наслідком вступуУкраїни до НАТО вважається можлива реакція Росії.
Водночас, поширення НАТО на країни Східної Європи зробило дляРосії значно менш продуктивною ідею протистояння із Заходом. У Росії меншешансів бути успішною у тривалому протистоянні із Заходом, аніж їх свого часубуло в СРСР.
Розширення Альянсу на Схід викликало тенденцію до зменшення впливуРосії на всьому просторі, що позначилося в проголошенні курсу на євроатлантичнуінтеграцію послідовно в Україні, Грузії та Азербайджані. Перед розширенням НАТОв Україні звучала думка, що Росія спробує отримати компенсацію в посиленнісвого геополітичного впливу на окремі держави колишнього СРСР. Однак, напрактиці це, навпаки, зміцнило незалежність країн СНД, Приєднання країнЦентральної і Східної Європи до євроатлантичних структур підтвердило правосамостійно обирати пріоритети своєї політики у галузі безпеки, чим булопідтверджена суверенність цих держав.
Іншим потенційно небезпечними наслідкомє певне посилення терористичної загрози. Така небезпека особливо відома, якщо враховувати техногенненавантаження в Україні та кількість вразливих об'єктів. Однак, слід зазначити,що країнам-членам НАТО вдавалося повністю уникати терористичний акцій навласний території протягом майже трьох років після 11 вересня 2001 р. (дотерористичних акцій у Мадриді в березні 2004 р. і в Лондоні в липні 2005 р.). Крімтого, країни Альянсу (насамперед США), здійснюючи політичний та інший вплив науряди країн світу, змушують їх більш активно боротися з тероризмом. Так уквітні 2003 р., через тиждень після захоплення військами США Багдаду Лівіявизнала свою відповідальність за вибух над британським містом Локербі тападіння цивільного літака (що сталося 15 років тому) і погодилася відшкодуватиродичам жертв 1 млрд. доларів.
Водночас, у десяти країнах Східної Європи з часу їхнього вступу доНАТО не було здійснено жодного терористичного акту, пов'язаного з їхнімчленством в Альянсі. Терористи змушені спрямовувати обмежені ресурси протисвоїх основних цілей у США, Великій Британії та в деяких інших державахЗахідної Європи, які терористи розглядають як основу західного світу. Отже,НАТО впливає на безпеку Україну через:
• зміцнення гарантій зовнішньої безпеки України;
• зміцнення суверенітету і територіальної цілісності країни;
• отримання в результаті вступу ядерних гарантій НАТО;
• незначне збільшення витрат на оборону;
• покрашення інвестиційного клімату в Україні і зв'язане з нимочікуване збільшення прямих іноземних інвестицій в економіку України;
•отримання доступу до окремих технологій НАТО, залученняукраїнського ОПК до взаємодії з відповідними комплексами країн-членів Альянсу;
• ймовірне погіршенню взаємодії ОПК України і Росії;
• короткострокові спроби посилення тиску на Україну з бо ку Росії:
• зміцненні демократії в Україні шляхом дотримання про цедур танорм, які підтримує НАТО, та через стабілізацію ситуації з зовнішньою безпекою;
• коригування рівня терористичної загрози в Україні.[5]
Проблемні питання взаємовідносин Україна — НАТО
Сучаснийсвіт є надзвичайно складним, динамічним, багатоманітним, взаємопов`язаним. Напочатку III-го тисячоліття ми всечастіше замислюємося над питаннями про подальшу долю світової цивілізації, промайбутнє. Як подолати нові загрози і виклики, які майже щодня знову і зновувиникають перед людством? Як забезпечити подальший стабільний і неухвальнийеволюційний розвиток світового співтовариства? Відповіді на ці питання багато вчому залежать від того, на яких засадах будуватиметься міжнародна політика, заякими магістральними напрямками, на основі яких цінностей, принципів іпріоритетів.
ПочатокХХІ століття позначався загостренням ряду міжнародний проблем, які маютьсвоєкоріння у нещодавньому минулому. Але водночас існують й унікальніможливості для побудови нового світу, вільного від загроз атомної катастрофи,екстремізму та ненависті, світу в якому має бути забезпечено прогресивнийрозвиток, безпека і процвітання всього людства.
Створюєтьсянова архітектура міжнародної безпеки, головним імператором якої є партнерство іспівробітництво. Сьогодні жодна країна світу не спроможна гарантувати своюбезпеку виключно власними силами. У цьому зв`язку особливого значення набуває розширення ЕС і НАТО як ключовихміжнародних структур безпеки в Європі. В основі цього процесу лежить прагненняЄвропейських держав до возз’єднання після десятиліть штучного розподілу.
Яквизначає більшість відомих фахівців-міжнародників, глобальні політичні зміни, упевному сенсі, застали теорію зненацька. Виявилось, що її основні концептимало пристосовані для осмислення змін, що відбуваються, методологія слабоузгоджується з умовами, які змінилися, операційність теоретичного арсеналуаналітичний методів і методик значно знизились. Це не означає її повноїнеспроможності або ж абсолютної несумісності позицій різних наукових напрямківі шкіл. Разом з тим, відновлення довіри до теорій передбачає пошук новихпідходів, які мають дати уявлення про той досить складний об’єкт. Що успішноздійснює опір науковому аналізу, яким є міжнародні відносини.[3]
Масштабнерозширення ЄС і НАТО за рахунок включення сусідніх з Україною державЦентральної та Південно-Східної Європи, новий зміст відносин Росії з НАТО,створює для нашої держави якісну нову ситуацію, коли вона опиняється в оточенікраїн, тією або іншою мірою інтегрованих до двох основних міжнароднихЄвропейських структур –ЄС і НАТО.
Натлі сучасних змін у системі міжнародних відносин для України було б неологічнимй надалі обмежувати свій внесок у зміцнення Європейської безпеки та рольвідносин з НАТО лише межами особливого партнерства. Дотримуватися позаблоковогочи нейтрального статусу.[6]
Свогочасу Україна підкреслювала необхідність комплексної системизагальноєвропейської безпеки, маючи на меті уникнути створення нових блоків ірозділових ліній, виступала за перетворення НАТО з організації колективноїоборони на організацію колективної безпеки, до якої входила б Україна і Росіяразом з іншими європейськими країнами. Розширення Альянсу і протидія цьомупроцесу з боку Росії створювало загрозу виникнення нових розділових ліній іперетворення території України на «буферну зону», а в найгіршому варіанті наймовірний театр війни. Концепція розширення Альянсу шляхом зміцнення політичноїстабільності дозволили уникнути цих побоювань. Основними умовами розширеннястали:
· Пріоритет політичнихінтересів НАТО над інтересами воєнно-стратегічними.
· Досягнення компромісу зРосією.
· Впровадження програми«Партнерство за ради миру».
· Відповідність новихкандидатів політичним вимогам Альянсу
Ціумови виявились досить позитивними для безпеки України (розв’язаннятериторіальних претензій з Польщею та Румунією). Вона сама зіграла важливу рольу досягненні компромісу між НАТО і Росією. Її позиція базувалась на такихпринципах:
· Розширення НАТО повинно бутиеволюційним;
· Жодна держава не моженакладати вето на членство інших держав у Альянсі;
· НАТО слід трансформуватися уширшу організацію євроатлантичної безпеки;
· Функцію колективної оборониАльянсу варто замінити на функцію колективної безпеки;
· На території нових членівНАТО не повинна розміщуватися ядерна зброя;
· При розширенні НАТО вартоврахувати інтереси України та Росії.[1]
Однак,головні інтереси НАТО, пов’язані з Україною, не у військовій сфер(попри їїважливість і першорядність), а в площині політичній. Вони полягають устверджені демократичних цінностей і всього того, що називається просуваннямінтересів західної європейської цивілізації. Ці інтереси є більш глобальними,тривалими і важливішими. Вони, по суті, полягають у заповненні вакууму,утворився внаслідок краху комуністичної ідеології в країнах колишньогосоціалістичного табору в Європі. Реалізація цих інтересів повинна, зрештою,адаптувати нові незміцнілі демократії, що виникли на цьому посткомуністичномупросторі, до євроатлантичного співтовариства.[1]
3.Результати та перспективиспівробітництва з НАТО
Співробітництвоз НАТО є стимулюючим фактором для проведення внутрішніх політичних тасоціально-економічних реформ усіх сфер суспільного життя, гармонізаціїзаконодавства з правовими нормами та демократичними принципами країн-членівНАТО, прискорення трансформації Збройних Сил України, встановлення цивільногодемократичного контролю над оборонним та безпековим секторами держави.
Україна, якважливий партнер Альянсу братиме безпосередню участь у процесах формуванняєвропейської і євроатлантичної безпеки, які не лише стосуються інтересівнаціональної безпеки України та НАТО, але й формують сучасне середовищеєвроатлантичної безпеки, включаючи безпеку України.
Українаотримає безпрецедентні додаткові можливості забезпечення державногосуверенітету, територіальної цілісності та непорушності державних кордонів.
Поглибленняспівробітництва України з НАТО і процес всеосяжних реформ сприятиме покращеннюінвестиційної привабливості країни в очах міжнародних інвесторів. Неможливо назвати точну цифру фінансових вливань, які можеотримати Україна, проте досвід країн Центральної та Східної Європи свідчить прозначне зростання прямих закордонних інвестицій. У 1997 р. в економіку Польщібуло інвестовано 2,7 млрд. доларів, у 1998 – 5 млрд., а в 1999 р. – році вступуПольщі до НАТО – вже 8 млрд. доларів США. Щодо Чехії й Угорщини цифри ще більшвражаючі. У 1997 р. прямі іноземні інвестиції в економіку цих країн становиливідповідно 4 і 6,2 мільярди, у 1998 – 9,8 і 10, 2 млрд., у 1999 р. – 12,8 і14,5 млрд. доларів США. Після вступу Болгарії до НАТО іноземні інвестиції векономіку цієї країни зросли вдвічі. У 2004 р., після вступу Румунії до НАТО,обсяг прямих іноземних інвестицій зріс на 141% порівняно з 2003 р.
Щодопозитивів, які Україна вже має сьогодні, слід згадати проект НАТО щодостворення Трастового фонду для ліквідації надлишків застарілих боєприпасів вУкраїні, а їх у нас 133 тис. тон, 1,5 млн. одиниць застарілої стрілецької зброїта 1 тис. одиниць переносних зенітно-ракетних комплексів. 1 грудня 2005 р. уХарківській області розпочався перший трирічний етап проекту, на який вже заразпередбачено 4,1 млн. євро, а вартість усього першого етапу становитиме близько8 млн. євро. Загалом проект розрахований на 12 років, і на його реалізаціюпередбачається витратити більше 25 млн. євро.
НАТО надаєдопомогу Україні у вирішенні проблем звільнених у запас військовослужбовців.
Самезавдяки НАТО було збережено найбільший у Європі полігон “Яворів” у Львівськійобласті, до забезпечення діяльності якого залучається велика кількістьцивільних осіб приватних компаній малого та середнього бізнесу, отримуючипостійну роботу та замовлення на надання побутових та інших послуг.
СпівпрацяУкраїни з НАТО матиме глибоке цивілізаційне значення для нашої країни. Аджеспівробітництво з Альянсом означає для нас, перш за все, приєднання до сім’їнацій, що мають спільні демократичні цінності, які цілком поділяє українськийнарод. Національним інтересам України відповідає взаємодія з країнами-членами НАТОу боротьбі проти міжнародного тероризму, розповсюдження зброї масовогознищення, нелегального обігу наркотиків, торгівлі людьми, в питаннях захистунавколишнього середовища, становлення громадянського суспільства тощо.[12]
4. Розвиток і нинішній стан відносин Україна-НАТО
У березні1992 р. Україна стала членом Ради Північноатлантичного співробітництва (РПАС).У 1997 р. Україна стає спів засновницею та учасником наступниці РПАС – Радиєвроатлантичного партнерства (РЄАП), яка на сьогодні налічує 28 держав-членівНАТО та 23 країни-партнера.
Починаючи з1994 р., наша держава бере активну участь у програмі “Партнерство заради миру”(ПЗМ), в рамках якої українські військові були залучені до кількох десятківспільних з країнами-членами та партнерами НАТО миротворчих навчань як натериторії нашої країни, так і за кордоном.
Українапройшла шлях від Хартії про особливе партнерство, підписаної 09.07.1997 р. вМадриді, через План дій, схвалений 22.11.2002 р. у Празі, в рамках якогореалізується щорічний Цільовий план Україна – НАТО, до Інтенсифікованогодіалогу з НАТО з питань набуття членства та відповідних реформ, який булозапочатковано 21.04.2005 р. у Вільнюсі. Процес Інтенсифікованого діалогу,започаткований на виконання рішень Мадридського саміту НАТО 1997 р.,пропонується країнам, що висловили зацікавленість стати членами Альянсу, і єпершим етапом офіційного процесу підготовки країн-аспірантів до членства вНАТО. Цільовий план Україна – НАТО на 2006 р. за своєю філософією таструктурою побудовано за схемою Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). ВиконанняПДЧ є останнім етапом на шляху до отримання країною-претендентом запрошенняприєднатися до Альянсу.
З квітня1999 р., згідно з положеннями Хартії, формат відносин переведено у площинуспільного форуму – Комісії Україна-НАТО (КУН). Поряд з цим консультативниммеханізмом співробітництва, Україна використовує також й такі механізми, якспільні робочі групиУкраїна-НАТО з питань воєнної реформи, озброєнь,економічної безпеки, планування на випадок надзвичайних ситуацій, з питаньнауки і захисту довкілля, а також регулярні засідання Україна-НАТО на рівніполітичного, політико-військового керівного, військового, економічного таспеціального комітетів.
Значногопрогресу у відносинах України з НАТО було досягнуто у 2005 р. У лютому 2005 р.на саміті КУН в Брюсселі Президент України В.Ющенко проголосив набуття членствав НАТО кінцевою метою співробітництва України з Альянсом. Цей сигнал Українибув позитивно сприйнятий у Брюсселі, і вже в квітні на засіданні КУН на рівні міністрівзакордонних справ було ініційовано Інтенсифікований діалог з питань членства тавідповідних реформ.
У червні2005 р., на реалізацію рішень Вільнюського засідання КУН, Генсекретарю НАТО підчас його візиту в Україну був переданий Початковий дискусійний документ, уякому викладена позиція держави з реформування усіх сфер суспільного життякраїни для досягнення високих стандартів державного управління, які встановленіу розвинутих демократичних країнах.
Практичнеобговорення підходів України та НАТО в рамках запровадження Інтенсифікованогодіалогу відбулося під час візиту делегації Північноатлантичної Ради (ПАР) НАТОв Україну 18-20 жовтня 2005 р. на чолі з Генеральним секретарем Альянсу, врамках якого було проведене чергове засідання КУН за участю міністрівзакордонних справ та оборони України, а також здійснені поїздки членівделегації НАТО в регіони України в інформаційно-роз’яснювальних цілях. Вперше вісторії відносин Україна-НАТО відбулося спільне засідання РНБО України та ПАРНАТО під головуванням Президента України В.Ющенка за участі Генсекретаря НАТОЯ.Схеффера.
А в грудні2005 р. за підсумками засідання КУН на рівні міністрів закордонних справ булоприйнято спільну заяву, в якій вперше у документах Україна-НАТО йде мова нелише про відкритість “дверей НАТО”, а й про конкретні перспективи залученняУкраїни до Плану дій щодо членства.
Підчас засідання КУН на рівні міністрів закордонних справ 28 квітня 2006 р. вСофії (Болгарія) держави-члени НАТО високо оцінилипроведення вільних тасправедливих парламентських виборів в Україні у відповідності іззагальновизнаними демократичними стандартами. Напідсумковій прес-конференції за результатами засідання Генсекретар НАТОЯ.Схеффер відзначив позитивне ставлення всередині Альянсу до питання стосовнозапрошення України до ПДЧ, наголосивши у цьому зв’язку на очікуванні формуваннянового українського уряду та підтвердження ним євроатлантичного курсу країни.За день до цього, підсумовуючи результати зустрічі міністрів закордонних справдержав-членів НАТО 27 квітня 2006 р., Генсек НАТО також відзначив, що країни,які прагнуть членства в Альянсі, отримають під час осіннього саміту НАТО в Ризіпевного роду сигнал про підтримку їхніх зусиль, наповнення якого залежатиме відреальних досягнень країн-аспірантів у цій сфері. Це стосується як країн, яківже виконують ПДЧ (Албанія, Македонія, Хорватія), так і України та Грузії.
22жовтня 2007 р. Президент В.Ющенко на відкритті засідання Ради міністрів обороникраїн Південно-Східної Європи у Києві підтвердив незмінність курсу України начленство у НАТО та ЄС і закликав європейських партнерів підтримати нашу державуу її прагненні приєднатися до Плану дій щодо членства. „Рубіжною позицією в цьому питанні українська сторона розглядаєнаступний саміт Альянсу у Бухаресті у квітні 2008 року,” – заявив Президент.Під час чергового засідання КУН на рівні міністрів закордонних справ 7 грудня2007 р. українська сторона офіційно звернулася до представників країн-членівНАТО з проханням підтримати намір України приєднатися до Плану дій щодочленства в ході Бухарестського саміту Альянсу 2-4 квітня 2008 р.
18 січня2008 р. Міністр закордонних справ В.Огризко передав Генеральному секретарю НАТОЯ.Схефферу листа за підписами Президента, Голови Верховної Ради таПрем’єр-міністра України, в якому висловлюється спільна позиція щодонеобхідності та готовності України приєднатися до ПДЧ в ході саміту Організаціїв Бухаресті.
А 29 січня2008 р. в ході свого візиту до Брюсселю Прем’єр-міністр України Ю.Тимошенкозустрілась з Генеральним секретарем НАТО. Під час зустрічі було обговоренешироке коло питань двостороннього співробітництва в рамках Інтенсифікованогодіалогу Україна-НАТО, зокрема в контексті можливого запрошення Україниприєднатися до ПДЧ в ході Бухарестського саміту Альянсу.
3 квітня2008 р. у Бухаресті відбулося засідання Північноатлантичної ради НАТО на рівніглав держав та урядів, за результатами якого було прийнято ДеклараціюБухарестського саміту.
Окремийпараграф декларації присвячений зверненню України (та Грузії) стосовно запрошеннядо Плану дій щодо членства в НАТО. У документі, зокрема, зазначається таке.
«НАТО вітає євроатлантичні прагнення України та Грузії щодочленства в НАТО. Ми погодилися сьогодні, що ці країни стануть членами НАТО.
Обидвінації зробили цінні внески до операцій Альянсу. Ми вітаємо демократичні реформив Україні та Грузії і очікуємо на вільні і чесні парламентські вибори у Грузіїу травні.
ПДЧ єнаступним кроком України та Грузії на їхньому прямому шляху до членства.Сьогодні ми визначилися, що ми підтримуємо заявки цих країн на приєднання доПДЧ. Тому ми починаємо період інтенсивних контактів з цими країнами на високомуполітичному рівні з метою вирішення питань, що залишаються, у контексті їхньоїзаявки щодо ПДЧ.
Мипопросили міністрів закордонних справ зробити першу оцінку досягнутого прогресуна їхньому засіданні у грудні 2008 року. Міністри закордонних справ маютьповноваження прийняти рішення щодо заявок стосовно ПДЧ з боку України та Грузії».
16 червня2008 р. відбулося засідання Комісії Україна-НАТО на високому рівні у контекстіІнтенсифікованого діалог. Комісія Україна-НАТО обмінялася думками щодо стану таперспектив відносин і співробітництва НАТО-Україна у контексті рішеньБухарестського саміту, включаючи заявку України стосовно Плану дій щодо членства(ПДЧ), викликів, що залишилися, та відповідних реформ.
2-3грудня 2008 року в Брюсселі відбулось засідання Північноатлантичної Ради (ПАР)НАТО на рівні міністрів закордонних справ країн-членів Альянсу, в рамках якого3 грудня ц.р. пройшло засідання Комісії Україна-НАТО за участю Міністра закордонних справ України В.С.Огризка.
Головнимпідсумком зустрічі стало підтвердження країнами-членами НАТО всіх рішеньстосовно України, ухвалених у Бухаресті.
Буловідзначено прогрес, досягнутий Україною, та висловлено готовність Альянсусприяти проведенню реформ, необхідних для досягнення членства в НАТО, передусімшляхом використання Комісії Україна-НАТО (КУН), центральну координуючу рольякої планується посилити через внесення відповідних змін до Хартії про особливепартнерство України з НАТО.
З метоюактивізації практичної взаємодії планується посилити інформаційний таконтактний офіси НАТО в Україні.
Практичниммеханізмом реалізації реформ стануть Річні національні програми, виконання якихщорічно оцінюватиметься союзниками.
15 січня2009 року У штаб-квартирі НАТО, Брюссель, під головуванням Генеральногосекретаря Альянсу Я.Схеффера відбулось засідання Комісії Україна-НАТО на рівніпослів. Засідання, що стало першим заходом у рамках політичного діалогу Україниз Альянсом у 2009 році, було присвячене обговоренню результатів засіданьміністрів закордонних справ у грудні 2008 року.
Учасникизасідання в цілому позитивно відзначили прогрес, досягнутий Україною у рамкахІнтенсифікованого діалогу та процесу виконання Плану дій та щорічних цільовихпланів в його рамках. Було висловлене побажання щодо подальшого підвищеннядинаміки політичного діалогу та практичного співробітництва. У цьому контекстібуло відзначено спільну готовність до опрацювання плану консультацій у рамках КУНна 2009 рік. На прохання послів держав-членів НАТО Глава МУН поінформувавприсутніх про ситуацію, яка наразі складається навколо питання постачанняРосією газу до Європи, та позицію України у цьому зв’язку.
Реалізаціяухвалених у 2008 р. щодо України рішень обговорювалася під час засіданняКомісії Україна-НАТО 5 березня 2009 р. у Брюсселі у рамках неформальноїзустрічі Північноатлантичної Ради на рівні міністрів закордонних справкраїн-членів НАТО.В ході ювілейного саміту НАТО 3-4 квітня 2009 р. у Страсбурзіта Келі глави держав та урядів країн-членів Альянсу підтвердили намір НАТОпродовжувати політику „відкритих дверей”. У підсумковій Декларації булопідтверджено усі рішення щодо України, ухвалені минулого року на Бухарестськомусаміті та на грудневій зустрічі міністрів закордонних справ. Союзники високооцінили внесок нашої держави у загальну безпеку, включаючи її участь умиротворчих операціях під проводом НАТО. Окремо було підкреслено, що політичнастабільність в Україні є вкрай важливою для успішної реалізації політичних таекономічних перетворень, а також реформ безпекового та оборонного секторів.
19 червня2009 року у штаб-квартирі НАТО у Брюсселі відбулося засідання Політичногокомітету НАТО з Україною, в ході якого відбулися презентація проекту РНП таобговорення його з союзниками. Сторона НАТО загалом позитивно оцінила проведенуУкраїною роботу.
7 серпня2009 року Президентом України затверджена перша Річна національна програма на2009 рік з підготовки України до набуття членства в Організації Північноатлантичногодоговору.
21 серпня2009 р. на виконання рішення ПАР НАТО, ухваленого міністрами закордонних справу грудні 2008 р., було підписано Декларацію про доповнення Хартії про особливепартнерство між Україною та НАТО, яка відобразила прогрес, досягнутий протягомостанніх років у відносинах між Україною та НАТО, а також закріпила за КУНпровідну роль у реалізації процесу, започаткованого на Бухарестському самітіАльянсу у 2008 р.
Назасіданні ПАР НАТО на рівні міністрів закордонних справ 3-4 грудня 2009 р. уБрюсселі було оприлюднено оцінку виконання Україною її першої РНП, яка була вцілому позитивною. За підсумками засідань ПАР НАТО та КУН було підтвердженотверді зобов’язання союзників стосовно майбутнього членства України в НАТО, атакож їх готовність максимально сприяти продовженню нашою країною відповіднихреформ.
16 березня2010 р. Відбулося засідання Комісії Україна-НАТО у штаб-квартирі Альянсу заучастю Заступника Міністра закордонних справ України К.П.Єлісєєва та заступникаГенерального секретаря НАТО К.Бізоньєро. Обговорено основні пріоритетизовнішньої політики України після обрання Президента України, а також розвитокполітичного діалогу та практичного співробітництва між Україною та НАТО врамках виконання Річної національної програми на 2010 рік.
18березня 2010 р. Чергове засідання Спільної робочої групи Україна-НАТО з питаньвоєнної реформи у форматі “ключової групи”, під головуванням заступника(помічника) Генерального секретаря НАТО посла Іржі Шедіві у штаб-квартирі НАТОв Брюсселі. Обговорено досвід і пріоритети залучення експертів країн-членівНАТО до підтримки реалізації завдань з реформування сектору безпеки і оборониУкраїни, оцінено стан виконання Програми Спільної робочої групи Україна-НАТО зпитань воєнної реформи з професійної підготовки цивільного персоналу обороннихі безпекових структур України.
8квітня 2010 р. Відбувся робочий візит в Україну Помічника (Заступника)Генерального секретаря НАТО з політичних питань та безпекової політикиД.Бренгельманна. В ході візиту стороні НАТО роз’яснено пріоритети новогокерівництва України у внутрішній та зовнішній політиці. Візит засвідчив спільнуготовність продовжити політичний діалог у рамках Комісії Україна–НАТО тапрактичну взаємодію, в тому числі в реалізації реформ шляхом виконання Річнихнаціональних програм. Д.Бренгельманн був прийнятийМіністріом закордонних справ України К.І.Грищенком.
8-9 квітня2010 р. Візит до України делегації НАТО на чолі з Директором Міжнародноговійськового штабу НАТО генерал-лейтенантом Д.Годдеріжа, який був прийнятийМіністром оборони України М.Єжелєм та начальником Генерального штабу –Головнокомандувачем ЗСУ І.Свидою. Обговорено перспективні напрями військовогоспівробітництва між Україною і НАТО, питання спільної взаємодії і співпраці ЗСУі підрозділів країн-членів НАТО, виконання домовленостей в рамках затвердженихрічних планів і продовження тісної співпраці з Альянсом тощо.
20квітня 2010 р. Відбулося засідання Спільної робочої групи Україна – НАТО зпитань воєнної реформи (СРГ ВР) у форматі “ключової групи”, м.Брюссель.Розглянуто питання підготовки до засідання СРГ ВР високого рівня 26 травня ум.Київ.
25травня 2010 р. Зустріч Міністра закордонних справ України К.І.Грищенка зЗаступником Генерального секретаря НАТО з питань оборонної політики тапланування І.Шедіви, м.Київ. Під час зустрічі сторонами було підтвердженопрагнення продовжувати політичний діалог та взаємовигідне практичнеспівробітництво. Було також обговоренопитання реалізації Україною РНП на 2010 р., спрямованої на здійснення широкомасштабнихвнутрішніх реформ.
26травня 2010 р. Відбулося восьме Засідання Спільної робочої групи Україна – НАТОз питань воєнної реформи (СРГ ВР) високого рівня за участю Заступника Міністразакордонних справ України К.П.Єлісєєва. Засідання відбулося під головуваннямПершого заступника Секретаря РНБОУ С.Гавриша та Заступника Генеральногосекретаря НАТО І.Шедіви. Ключовою темою засідання було обговорення поточногостану та перспектив подальшої реалізації проектів, започаткованих під егідою СРГ ВР.
29 вересня2010 р. у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі відбулося чергове засідання КомісіїУкраїна-НАТО на рівні послів під головуванням заступника Генерального секретаряНАТО К.Бізоньєро.
ЧлениКомісії Україна-НАТО погодилися, що попередній аналіз співпраці Україна-НАТО вцьому році у сферах практичної взаємодії свідчить про конкретні здобутки тапозитивне підґрунтя для продовження конструктивного співробітництва міжУкраїною та НАТО з усіх питань.[13]
Висновок
Такимчином, аналізуючи усе викладене, можна зробити висновок, що НАТО на сьогоднізалишається єдиною потужною міжнародною структурою, здатною реально гарантуватибезпеку своїх членів. Вона виконує цю функцію з 1949 року і вже переконливодовела свою життєздатність. Це зайвий раз підкреслює та трансформація, якоїзазнала НАТО у XXI столітті при цьомузалишившись найголовнішим гравцем безпеки та оборони євроатлантичної зони.
Аналіз основних наслідків вступу України до НАТО дає підстави довисновку, що вступ до НАТО зміцнитьсуверенітет України і не становитиме жодної загрози для нього, що вступ до НАТОзнімає загрозу перетворення України на «буферну зону», що економічні наслідкичленства України в НАТО будуть переважно позитивними, що вступ до НАТО означаєнові можливості для конкурентоздатних оборонних виробництв. Тобто, дійсно, якщорозглянути цю ситуацію з позитивних сторін, то спів союз НАТО та України доситьважливий та вигідний для України.
Алеосновними негативними наслідком вступу України до НАТО вважається можливареакцій Росії та іншим потенційно небезпечними наслідком є певне посиленнятерористичної загрози. Та не зважаючи на це позитивних сторін співтоваристваУкраїни та НАТО більше ніж негативних тому, я вважаю, що Україні сліднамагатися вступити до такої всесвітньо-могутньої організації, як НАТО, длятого щоб в будь-яку мить бути в небезпеці. За Вашингтонським договоромбудь-який напад на членів НАТО у Європі чи Північній Америці розглядається як«напад на всіх», і кожна з держав-членів зобов'язалася надавати допомогусоюзникам. Хочу зазначити, що перспективі співпраці України та НАТО дужевисокі.
РозширенняНАТО як один з найважливіших елементів її трансформації, стало фактом котрийвідповідає інтересам як національної безпеки окремих країн, так ізагальноєвропейської безпеки в цілому. Це зумовлене тим, що, з одного боку,національна безпека окремих країн набуває гарантій колективної (регіональної ),а з іншого – воєнно-політична поведінка окремих країн стає прогнозованою івизначається умовами їх вступу до Альянсу.
Убудь-якому випадку можна констатувати факт того, що НАТО продовжуєеволюціонувати, застосовуючи наявні у неї засоби та ресурси для забезпеченнябезпеки в Європі і ми з вами є безпосередніми свідками створення нової НАТО.
Список використаних джерел
1. Богданович В.Ю. Военнабезпека України: методологія дослідження та шляхи забезпечення- Київ, 2003-с.54-55.
2. Для чого Україна вступає доНАТО? – К.: Т-во «Знання» України, 2007.-27с.
3. Международные отношения, социологические подходы/Рук.авт.колл.проф. П.А Цыганков.- М.Гардарика.1998.-352с
4. Міжнародні відносини тапроблеми євроатлантичної інтеграції: навч.посібник / П.О. Демчук. – К.: ППП,2004. 251 с.
5. Нато і Україна. – К.: Т-во«Знання »Україна 2007.-27с.
6. Проблеми Євроатлантичноїінтеграції України//матеріали та документи міжнародного семінару(Львів,30-31жовтня).- Львів. АРУ, 2003.- С.63-74
7. Україна на шляху до НАТО: через радикальні реформи до набуттячленства / За ред. Г. М.Перепелиці. — К.: ВД „Стилос“, 2004.
8. Умови вступу України доНАТО- К.: Т-во «Знання» України, 2007.-20с.
9. Що ж таке НАТО? Створення,розвиток та сучасний стан- Київ, 2007-24с.
10. The North Atlantic Treaty/Washington D.C. – 4-th April 1949
11. www.mfa.gov.ua.nato/ua/868.htm
12. www.mfa.gov.ua.nato/ua/908.htm
13. www.ukraine-nato.gov.ua/ nato/ua/1539.htm
14. www.nato.int/issues/nato-ukraine/evolution-ukr.htm/