СУЧАСНІЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ НАЙМЕНШ РОЗВИНЕНИХ КРАЇН І ШЛЯХИ ЇХ ПОДОЛАННЯ
Зміст
Вступ. 3
Розділ 1. Найменш розвинені країни у системі світовоїекономіки. 5
1.1 Класифікація країн у системі світового господарства. 5
1.2 Загальна характеристика найменш розвинених країн (НРК) 7
1.3 Сучасні економічні проблеми найменш розвинених країн(НРК) 9
1.3.1 Низький рівень доходів населення. 10
1.3.2 Демографічні проблеми НРК та їх вплив на економіку. 11
1.3.3 Переважання сільського господарства в структурі ВВП інаслідки цього для економіки НРК… 14
1.3.4 Зовнішня заборгованість НРК… 18
1.3.5 Політична нестабільність НРК… 19
1.3.6 НРК у системі міжнародних економічних відносин. 19
Розділ 2. Шляхи подолання наслідків економічних проблем вНРК… 21
2.1 Необхідність прийняття програм структурних перетвореньдля НРК… 21
2.2 Підвищення ролі держави у розвитку НРК… 26
2.3 Постановка завдань аграрної політики. 33
2.4 Дії НРК у сфері промисловості 35
2.4.1 Адаптація промислової політики розвитку до потреб НРК… 37
2.5 Створення потенціалу держави розвитку в НРК… 39
Висновки. 42
Список використаних джерел. 46
Вступ
У сучасному світі всі існуючі країни маютьрізний рівеь економічного, політичного та соціального розвитку. Серед нихвиділяються такі, що характеризуються низьким рівнем економіки і є найбіднішимидержавами світу. Ці країни створюють особливу групу держав, що відрізняютьсясвоєрідністю історичного розвитку, соціально-економічною та політичноюспецифікою. Це країни, які не мають здатності до саморозвитку і не маютьвнутрішніх джерел подолання низького рівня розвитку. В них проживає більше 65 %найбіднішого населення світу. У міжнародному співтоваристві такі країниназивають найменш розвиненими. В них проживає 11 % населення світу, а часткацих країн у світовому ВВП – лише 0,6 %.
Найменш розвинені країни були виділені вособливу групу у світовому говподарстві через спільні економічні проблеми, зякими стикається економіка кожної з цих країн. Це спільне колоніальне минуле тапов'язані з цим багатоукладність господарства, швидке зростання чисельностінаселення, його злидні, неграмотність. Їм властиві аграрна мінерально-сировиннаспеціалізація економіки і відповідно слабкий розвиток обробної промисловості,вузькість внутрішнього ринку, підпорядковане місце у системі світовогогосподарства.
Найбідніші держави користуються особливоюувагою світового співтовариства. Вони мають можливість отримувати кредити,позики і гуманітарну допомогу на пільгових умовах.
За останні десятиріччя міжнароднимиорганізаціями приймалися програми як фінансової допомоги таким країнам, так істратегічні програми реформування економіки найменш розвинених країн. Але суттєвихзмін в усуненні економічних проблем не відбулося. Необхідні нові стратегічніпідходи для структурного перетворення економіки бідних країн. Світові експертирозробляють такі програми розвитку країн, щоб майбутні економічні реформи булинайефективнішими саме для цих країн, і головною метою постає боротьбанасамперед з бідністю, яка розповсюджує величезні проблеми як гуманітарного,так і економічного плану. Саме тому тема, що була обрана для цієї дипломноїроботи, є актуальною для світової економіки.
Метою дослідження є розгляд сучаснихпроблем, що існують в економіці найменш розвинених країн, пошук шляхівподолання наслідків таких проблем, особливо в умовах світовоїфінансово-економічної кризи. У зв’язку з цим були поставлені такі завдання: проаналізуватисучасне економічне становище найменш розвинениїх країн, знайти найгострішіпроблеми, що виникли за останні роки в цих країнах і на основі існуючоїлітератури знайти шляхи подолання наслідків негативного впливу економічнихпроблем на розвиток держав.
Для вирішення поставлених задач булизастосовані аналітичний, вимірювальний, порівняльний методи дослідженя, а такожметод моделювання.
Об’єктом дослідження є економіка найменшрозвинених країн світу. Предмет дослідження – сучасні економічні проблеминайменш розвинених країн.
Дипломна робота складається зі вступу, двохрозділів, що містять 7 таблиць, а також з висновків і списку використанихджерел. Обсяг роботи становить 50 сторінок. Перший розділ присвячений розглядукласифікації країн у світовому господарстві, аналізу сучасних економічнихпроблем найменш розвинених країн. У другому розглядаються шляхи подоланнянегативних наслідків цих проблем для сталого розвитку держав.
Розділ 1. Найменшрозвинені країни у системі світової економіки
1.1 Класифікаціякраїн у системі світового господарства
Різноманітність поєднання показниківекономічного розвитку різних країн не дозволяє оцінювати рівень економічногорозвитку з якоїсь однієї точки зору. Для цього використовують декілька основнихпоказників і критеріїв:
— абсолютний і відносний ВВП (ВНП);
— національний дохід і дохід на душунаселення;
— галузеву структуру національноїекономіки;
— структуру експорту та імпорту країни;
— рівень та якість життя населення та ін.
Слід зазначити, що рівень економічногорозвитку країни та її участь у світовому господарстві – поняття історичні.Кожен етап розвитку національної економіки і світового господарства у ціломувносить ті чи інші зміни до складу основних показників. Існує кілька підходівдо визначення місця країни у світовому господарстві. Найпростіший з них – поділсвітової економіки на групи країг за рівнем доходів на душу населення. Такийпідхід використовується в ООН, МВФ, МБРР (абсолютні показники доходу на душунаселення по країнах обчислюється щорічно). Наприклад, класифікація МБРРохоплює 125 розвинених країн і країн, що розвиваються, населення кожної з якихбільше, ніж 1 млн. людей. Потім ці країни розподіляються за критерієм рівнядоходу на душу населення на чотири групи: низький рівень доходу, середній дохід,вищий за середній, високий дохід. Перші три групи охоплюють 101 країну (цепереважно країни, що розвиваються). Інші 24 країни з високим рівнем доходурозділені на 2 групи: 19 країн є типовими промислово розвиненими країнами, а 5країн (Гонконг, Кувейт, Ізраїль, Сінгапур і Об'єднані Арабські Емірати)віднесені ООН до країн, що розвиваються.
Світовий банк, статистика якого охоплює 209країн, виділяє три основних рівня розвитку: країни з низьким рівнем доходів — держави,у яких ВВП на душу населення склав менше 875 доларів у 2005 році; країни здоходами середнього рівня — держави, у яких ВВП на душу населення склав 876 — 10725 доларів у 2005 році; країни з високим рівнем доходів — 44 держави, у якихВВП на душу населення склав більше 10726 доларів 3 2005 році. Існують іншіпідходи до класифікації країн у світовому господарстві і визначення їх ролі усвітовому відтворювальному процесі.
Організація економічного співробітництва тарозвитку (ОЕСР) запропонувала свою класифікацію, що включає деякі країни ітериторії, не охоплені статистикою ООН. Ця класифікація включає країни знизьким рівнем доходу (61 країна), із середнім рівнем доходів (73 країни), новііндустріальні країни (11 країн), країни-експортери нафти, члени ОПЕК (13країн). Світ за своєю соціально-економічною природою вкрай неоднорідний. Але єкілька груп держав, що характеризуються схожістю названих соціально-економічнихпоказників. В даний час можна виділити три групи країн (відповідно докласифікації Міжнародного валютного фонду):
— промислово розвинені країни з ринковоюекономікою, що утворюють так званий каркас світового господарства. Ця групаскладається з 27 держав, Тайваню та Гонконгу. На її частку випадає 52,3 %світового ВВП, 69 % світового експорту товарів і послуг і лише 15,3 % світовогонаселення;
— країни Азії, Африки, Латинської Америкита Океанії (або країни третього світу);
— країни з перехідною економікою, якіпредставлені переважно державами Східної Європи та СНД. Вони знаходяться нашляху розвитку нових форм господарювання.
На частку двох останніх груп (156 країн)припадає 47,7 % сітового ВВП, 30,8 % світового експорту товарів і послуг імайже 85 % світового населення. Іноді цю групу країн називають країнами зринком, що формується.
Було б помилкою проводити дуже різку межуміж цими групами. Наприклад, уже сьогодні цілу групу країн, що розвиваються — країни Південно-Східної Азії, зокрема Південну Корею, Гонконг (з 1997 року — провінція Китаю, Сянган), Тайвань, Бразилію та Аргентину — по цілому рядуекономічних показників можна віднести до числа індустріально розвинених державсвіту. Однак за рівнем інших важливих показників (глибина соціальнихконтрастів, нерівномірність регіонального розвитку тощо) вони традиційновідносяться до групи країн, що розвиваються. Серед країн, що розвиваються,виділяються наступні групи країн: найменш розвинені країни (найбідніші країнисвіту, розвиток яких утруднено через несприятливі умов, наприклад, острівне абовнутрішньоконтинентальне розташування), нові індустріальні країни. У найменшрозвинених країнах проживає 11 % населення світу, а частка цих країн усвітовому ВВП – лише 0,6 %.
У 1971 році Генеральна Асамблея ООНприйняла ряд критеріїв, згідно з якими визначаються найменш розвинені країни.Валовий національний продукт на душу населення не повинен перевищувати 100 долСША (у цінах 1970 р.), частка обробної промисловості у ВВП — не більше 10% ірівень грамотності населення (старше 15 років) — не вище 20%. У 1971 році вгрупу найменш розвинених країн входило 24 держави. За минулі 40 років длявизначення найменш розвинених країн додалися нові критерії, що характеризуютьрівень і якість життя, забезпеченість основними життєво важливими ресурсами врозрахунку на душу населення та ін.
1.2 Загальна характеристиканайменш розвинених країн (НРК)
Найменш розвинені країни (НРК)представляють особливу групу держав, що відрізняються своєрідністю історичногорозвитку, соціально-економічною та політичною специфікою. Це країни, які немають здатності до саморозвитку і не мають внутрішніх джерел подолання низькогорівня розвитку. Говорячи про їх схожість, необхідно відзначити спільнеколоніальне минуле та пов'язані з цим багатоукладність господарства, швидкезростання чисельності населення, його бідність, неграмотність. Їм властивіаграрна мінерально-сировинна спеціалізація економіки і відповідно слабкийрозвиток обробної промисловості, вузькість внутрішнього ринку, підпорядкованемісце у системі світового господарства. За 70 — 90 роки ХХ століття кількістьнайменш розвинених країн збільшилася вдвічі.
На сьогоднішній день до числа «найменшрозвинених країн» Організація Об'єднаних Націй відносить 49 країн світу. Кожнітри роки список цих країн переглядається Економічною та соціальною радою(ЕКОСОР). В ході огляду переліку найменш розвинених країн у 2003 роціЕкономічна і Соціальна Рада ООН використовувала для визначення найменшрозвинених країн наступні три критерії, що були запропоновані Комітетом зпитань політики в галузі розвитку (КПР):
1) критерій низького рівня доходу, щорозраховується як приблизне середнє значення валового внутрішнього продукту надушу населення за три роки (менше 750 дол. США для включення до переліку, понад900 дол. США для вилучення з переліку);
2) критерій слабкості людських ресурсів, щорозраховується з використанням складного розширеного індексу реальної якостіжиття (РІРЯЖ) на основі показників:
а) харчування;
б) здоров’я;
в) освіти;
г) грамотності дорослого населення (менше20 %);
3) критерій економічної вразливості, якийрозраховується з використанням складного індексу економічної вразливості (ІЕВ)на основі показників:
нестабільності сільскогосподарськоговиробництва;
нестабільності експорту товарів і послуг;
економічної значимості нетрадиційних видівдіяльності (частка обробної промисловості і сучасних послуг у ВВП менше 10 %);
концентрація товарного експорту;
негативного впливу вузькості економічноїбази (вимірюваної шляхом логарифмування чисельності нселення), і часткинаселення, переміщеного у результаті стихійних лих.
Для включення до переліку країна повинназадовольняти всім трьом критеріям. Для виключення з переліку країна повиннавідповідати пороговому значенню по двох з трьох зазначених критеріїв протягомдвох трирічних оглядів КПР поспіль. Крім того, оскільки відповідно доосновоположного принципу, що лежать в основі визначення НРК, тобто принципувизнання структурних проблем, в цю категорію не включаються великі країни,чисельність населення яких перевищує 75 мільйонів чоловік.
Держави, які отримали статус «найменш розвинених»,користуються особливою увагою світового співтовариства. Вони мають можливістьотримувати кредити, позики і гуманітарну допомогу на пільгових умовах.
1.3 Сучасніекономічні проблеми найменш розвинених країн (НРК)
До найменш розвинених країн відносятьнаступні країни (на підставі класифікації ООН): Африка (33 країни) — Ангола,Бенін, Буркіна Фасо, Бурунді, Центральноафриканська республіка, Чад, КоморськіОстрови, Демократична Республіка Конго, Джібуті, Екваторіальна Гвінея, Еритрея,Ефіопія, Гамбія, Гвінея, Гвінея-Бісау, Лесото, Ліберія, Мадагаскар, Малаві,Малі, Мавританія, Мозамбік, Нігер, Руанда, Сан-Томе і Принсипі, Сенегал,Сьєрра-Леоне, Сомалі, Судан, Того, Уганда, Танзанія, Замбія. Азія (10 країн) — Афганістан, Бутан, Бангладеш, Камбоджа, Лаос, Мальдівські острови, М'янма,Непал, Східний Тимор, Ємен. Океанія (5 країн) — Кірибаті, Самоа, Соломоновіострови, Тувалу, Вануату. Латинська Америка і Карибські острови — Гаїті.
1.3.1 Низький рівеньдоходів населення
Більшість НРК характеризуються дуже низькимрівнем життя населення. При цьому основна маса населення цих країн має низькийрівень життя не тільки в порівнянні з розвиненими країнами, але і в порівнянніз нечисленними багатими групами населення у своїх країнах. У бідних країнах,таким чином, відсутній середній клас. Спостерігається система розподілудоходів, коли доходи 20% вищих верств суспільства у 6-19 разів перевищуютьдоходи 30% нижчих шарів. У Чаді, Ліберії 80% населення живуть за межеюбідності, у Сомалі 43% населення живуть на кошти, які складають менше одногодолара США. Велика кількість людей страждають від нестачі житла, продовольства,чистої питної води, електроенергії. У таблиці 1.1 наведені порівняльні дані, щовідображають у процентному відношенні кількість населення, що живе за межоюбідності у великих розвинених країнах і в найменш розвинених країнах.
Таблиця 1.1
Кількість населення, що живе за межоюбідності, % (в дужках вказано рік подання даних по країні)Розвинені країни Найменш розвинені країни Австрія – 5,9 % (2004) Афганістан – 53 % (2003) Франція – 6,2 % (2004) Ангола – 70 % (2003) Великобританія – 14 % (2006) Бурунді – 68 % (2002) США – 12 % (2004) Чад – 80 % (2001) Эритрея – 50 % (2004) Ліберія – 80 % (2000) Мозамбік – 70 % (2001) Нігер – 63 % (2004) Нігерія – 70 % (2007) Руанда – 60 % (2001) Сьєрра-Леоне – 70,2 % (2004)
Важливим показником, що характеризуєдобробут країни, є розмір ВВП на душу населення.
У найменш розвинених країнах розмір ВВП надушу населення не перевищує 700 доларів США, у той час як у розвинених країнахцей показник досягає декількох десятків тисяч доларів США.
Таблиця 1.2
ВВП на душу населення (за паритетомкупівельної спроможності валют), дані 2009 рокуРозвинені країни Найменш рлзвинені країни Ліхтенштейн – 118 тис. дол. США Эфіопія – 700 дол. США Норвегія – 55 200 дол. США Нігер – 700 дол. США США – 47 тис. дол. США Гвінея-Бисау – 600 дол. США Швейцарія – 42783 дол. США Бурунді – 400 дол. США Австрія – 39634 дол. США Сомалі – 600 дол. США Швеція – 37325 дол. США Зімбабве – 500 дол. США Великобританія – 36523 дол. США Ліберія – 500 дол. США Конго – 300 дол. США
1.3.2 Демографічніпроблеми НРК та їх вплив на економіку
Найбільш явний показник, що характеризуєвідмінності між промислово розвиненими та найменш розвиненими країнами — цекоефіцієнт народжуваності. Жодна розвинена країна не досягає рівнянароджуваності 20 новонароджених на 1000 чоловік населення. У країнах, що розглядаються,рівень народжуваності досягає 50 осіб (Нігер, Замбія, Руанда, Танзанія,Уганда). Тому темпи зростання населення в країнах, що розвиваються, сьогодністановлять у середньому 2% (2,3% без Китаю), а в промислово розвинених країнах- 0.5% на рік. Високий показник народжуваності разом з високим показникомсмертності призводить до того, що в країнах третього світу приблизно 40%населення — це діти віком до 15 років (менше 21% у розвинених країнах). Убільшості НРК навантаження на економічно активну частину населення (від 15 до64 років) за вмістом непрацездатної частини суспільства майже в 2 рази вище,ніж у промислово розвинених країнах.
Важливим показником якості життя в країніпри оцінці рівня життя населення і для оцінки якості трудових ресурсів країни єочікувана тривалість життя при народженні. В таблиці 1.3 наведені порівняльнідані за цим показником для розвинених і найменш розвинених країн.
Таблиця 1.3
Очікувана тривалість життя при народженні(дані 2004 року)Розвинені країни Найменш розвинені країни Австрія – 79,36 років Афганістан – 44,41 роки Фінляндія – 78,82 років Ангола – 37,92 років Японія – 82,07 років Бенін – 53,85 роки Ірландія – 78,07 років Буркіна Фасо – 52,55 роки Ісландія – 80,55 років Бурунді – 51,71 рік Італія – 80,07 років Чад – 47,43 років Швеція – 80,74 років Кот-д’Івуар – 49,18 років Швейцарія – 80,73 років Джибуті – 43,41 роки Великобританія – 78,85 років Ефіопія – 49,43 років США – 78,14 років Гвінея – 49,8 років Гвінея-Бісау – 47,52 років Ліберія – 41,13 років Лесото – 40,17 років Малаві – 43,45 років Намібія – 49,89 років Сьєрра-Леоне – 40,93 років Замбія – 38,59 років Свазіленд – 31,99 рік Зімбабве – 39,73 років
Рівень смертності в найменш розвиненихкраїнах досить високий — від 15,89 осіб на одну тисячу населення в Сомалі (дані2006 року) до 24,44 в Анголі. У розвинених країнах цей показник не перевищує 10осіб на одну тисячу населення (найнижчий показник — 6,81 в Ісландії і 8,48 уФранції).
Рівень дитячої смертності – один ізпоказників, що також суттєво відрізняє розвинені та найменш розвинені країни.
Таблиця 1.4
Рівень дитячої смертності (до 1 року), на 1тисячу новонароджених (дані 2007 року)Розвинені країни Найменш розвинені країни Австрія – 4,51 Афганістан – 154,67 Бельгія – 4,5 Ангола – 182,31 Германія – 4,03 Бенін – 76,19 Франція – 3,36 Буркіна Фасо – 86,02 Данія – 4,4 Камерун – 64,57 Італія – 5,61 Чад – 100,34 Японія – 2,8 Ефіопія – 90,24 Норвегія – 3,61 Ліберія – 143,89 Іспанія – 4,26 Нігерія – 93,93 Швеція – 2,75 Нігер – 115,42 Швейцарія – 4,23 Сьєрра-Леоне – 156,48 Великобританія – 4,93 Сомалі – 110,97 США – 6,3 Бурунді – 60,77
Як видно з таблиці 1.4, навіть найнижчийпоказник дитячої смертності в найменш розвинених країнах (наприклад, Бурунді — 60,77) у 10 разів перевищує найвищий показник дитячої смертності в розвиненихкраїнах (наприклад, США — 6,3), який у свою чергу в 30 разів менше самоговисокого показника рівня дитячої смертності в найменш розвинених країнах(Ангола — 182,31).
Розглядаючи рівень грамотності населення(від 15 років і старше), можна відзначити, що для розвинених країн цей показнику відсотковому відношенні практично однаковий — від 98 до 100 відсотків (заданими 2003 року). У найменш розвинених країнах ситуація з грамотністюнаселення залишається і в двадцять першому столітті досить складною. Так,згідно даних ООН за 2003 рік, в Афганістані усього 28,1% письменного населення,в Буркіна Фасо — 21,8%, у Нігері — 28,7%, Чаді — 25.7%, Беніні — 34,7%, Гамбії- 40,1% .
У зв'язку з високою народжуваністю внайменш розвинених країнах чисельність населення постійно зростає. Саме по собізростання населення не є негативним чинником економічного розвитку. Але вумовах економічного застою не створюються додаткові робочі місця, тому високийприродний приріст населення породжує величезне безробіття. Порівняльніпоказники безробіття наведені у таблиці 1.5.
Таблиця 1.5
Рівень безробіття (у дужках наведено рікподання даних по цьому показнику)Розвинені країни Найменш розвинені країни Японія – 4% (2007) Афганістан — 40% (2005) Данія – 2% (2009) Малаві – 72% (2008) Фінляндія – 6,4% (2007) Зімбабве – 80% (2007) Нідерланди – 4,5% (2008) Джибуті – 70% (2008) Швеція – 6,4 % (2008) Ліберія – 85% (2008) Ірландія – 6,2% (2007) Замбія – 50 % (2007) Швейцарія – 3% (2009) Норвегія – 4% (2009)
1.3.3 Переважаннясільського господарства в структурі ВВП і наслідки цього для економіки НРК
За структурою господарства більшість НРСналежить до аграрних країн, частина – до аграрно-індустриіальних. Питама вагасільського господарства у струтурі ВВП сягає 62% (Гвінея-Бісау, 2004 р.),частка промисловості – від 10 % (Сомалі, 2005 р.) до 38,6% (Чад, 2005 р.), сферипослуг – від 26% (Гвінея-Бісау, 2003 р.) до 38% (Афганістан, 2005 р.).
Аграрний сектор — найважливіша галузьматеріального виробництва у більшості НРК. Саме тут зосереджено основнеекономічно активне населення. Як розподіляються трудові ресурси в економіціНРК, можна побачити в таблиці 1.6.
Таблиця 1.6
Розподіл трудових ресурсів в економіці НРК(%) (дані 2004 року)Країна Сільське господарство Промисловість Сфера послуг Бутан 63 % 6 % 31 % Буркіна Фасо 90 % 5 % 5 % Бурунді 93,6 % 2,6 % 4,1 % Чад 80 % 10 % 10 % Ефіопія 80 % 8 % 12 % Гамбія 75 % 19 % 6 % Гвінея 76 % 12 % 12 % Гвінея-Бісау 82 % 9 % 9 % Нігер 90 % 6 % 4 %
Для порівняння наведемо нижче таблицю 1.7,в якій відображено розподіл трудових ресурсів в секторах економіки великихрозвинених країн.
Таблиця 1.7
Розподіл трудових ресурсів в економіцірозвинених країн (%) (дані 2004 року)Країна Сільське господарство Промисловість Сфера послуг Австрія 3 % 27 % 70 % Бельгія 2 % 25 % 73 % Данія 3 % 21 % 76 % Фінляндія 4,4 % 18,6 % 77 % Франція 4,1 % 24,4 % 71,5 % Германія 2,8 % 33,4 % 63,8 % Японія 4,6 % 27,8 % 67,7 % Швеція 2 % 24 % 74 % Великобританія 1,4 % 18,2 % 80,4 % США 0,6 % 22,6 % 77,8 %
Зосередження робочої сили в аграрномусекторі обумовлено тим, що низькі доходи змушують людей дбати в першу чергу проїжу, одяг, житло. Продуктивність сільськогосподарського виробництва є дуженизькою через надлишок робочої сили по відношенню до площі, придатної дляобробки землі, а також через примітовну технологію, погану організацію, бракматеріальних ресурсів та низку якість робочої сили.
Становище ускладнюється системоюземлекористування, за якої селяни найчастиіше є не власниками, а орендарямималеньких ділянок. Такий характер аграрних відносин не створює економічнихстимулів до зростання продуктивності сільського господарства. Але навіть українах, де земля є надлишковою, примітивні знаряддя праці не дають можливостіобробляти ділянку площею більше 5-8 га. Крім того, успішному веденню сільськогогосподарства заважає відсутність власних енергетичних ресурсів, нерозвиненістьінфраструктури, слабкі зв’язки між регіонами країни, залежність віднесприятливих погодно-кліматичних умов, залежність кількості продовольчихтоварів від імпорту.
Окрім домінування аграрного сектора векономіці, в найменш розвинених країнах спостерігається експорт первинної продукції(сільського господарства та лісівництва, палива та інших видів мінеральноїсировини). У країнах Африки на південь від Сахари, наприклад, первиннапродукція забезпечує більше 92% валютної виручки. Тому економіка НРК залежитьвід стану ринку сировини у світовому господарстві. В умовах фінансової кризибагато розвинених країн значно скоротили обсяги закупівель сировини у НРС. Одназ небагатьох країн, де спостерігається зростання ВВП, — це Китай. У разі, якщотемпи зростання економіки Китаю перевищать 10 відсотків за підсумками 2009року, ВВП Африки зможн збільшитися відповідно на 6 відсотків, у той час якпрогноз ООН по зростанню ВВП африканських країн було знижено ООН до 2відсотків. Зростання ВВП Китаю призведе до того, що країна стане купувати більше,наприклад, африканських сировинних товарів, що дозволить економіці НРК, щознаходяться в Африці, розвиватися більш швидкими темпами.
Переважання аграрного сектору в економіціНРК не призводить навіть до самозабезпечення цих країн продуктами харчуванняюНаприклад, рівень самозабезпеченя м’ясом не перевищує 40%, молоком – 27%, рибою– 77 %. Все це призводить до дефіциту продовольства, який покривається восновному за рахунок імпорту та міжнародної гуманітарної допомоги.
Стагнація, а часто і поглиблення кризовихявищ в аграрному секторі економіки переважної більшості НРК мають причини якоб’єктивного, так і суб’єктивного характеру. Серед перших назвемо нерівномірнийрозподіл водних ресурсів, а найчастіше – їх нестачу. Оскільки більшість НРКперебувають на африканському континенті, понад половини оброблюваних площрозташовані у посушливих районах і належать до зони ризикованого землеробства.Разом з тим у багатьох районах тропічної Африки грунти перенасичені вологою, щотакож стримує розвиток рослинництва. Серед причин другої групи – екстенсивнийхарактер виробництва, примітивна агротехніка і матеріально-технічна база,архаїчні форми аграрних відносин, велике демографічне навантаження на агросферуі на природне середовище в цілому. Екстенсивний розвиток сільськогогосподарства зумовлюють обмежені фінансові можливості сільських жителів іслабка матеріально-технічна база орендарів землі.
Промисловість НРК найчастіше представленавидобувними галузями, тобто в основному націлена на видобуток і подальшийекспорт сировини. Саме видобувна промисловість є найбільш розвиненою в цихкраїнах, насамперед за рахунок високої активності іноземного капіталу,зацікавленого у потрібній сировині. Велика частина НРК є нафтодобувними (Нігерія,Лівія, Ангола, Габон, Конго та інші), і саме на цьому вони засновують своюекономічну стратегію. Частка в світовому експорті нафти, приміром, африканськихкраїн, що відносяться до НРК, коливається в межах 15-20%. Великою проблемою векономіці НРК є недостатні потужності для виробництва промисловоїелектроенергії. Ці країни виробляють лише 10-15% необхідної їм кількостіелектроенергії. У зв’язку з цим споживання енергії на душу населення значноменше, ніж в інших країнах.
Характерною особливістю економіки НРК єслабкий розвиток обробної промисловості. Тільки в невеликій групі країн(Замбія, Зімбабве, Сенегал) її частка у ВВП досягає або перевищує 20 %.
1.3.4 Зовнішнязаборгованість НРК
Сучасний стан економічного розвитку НРКзаслуговує особливої уваги ще й через величезні зовнішні борги цих країн.Наприклад, сукупний борг країн Тропічної та Екваторіальної Африки складає, заданими 2007 року, 223 млрд. дол. Його відношення до ВВП – найвище у світі – 70%, його вартість у 2,5 рази перевищує експортні надходження, а на обслуговуванняборгових зобов'язань іде 20 % прибутків від експорту.
Причини боргових проблем – вузькістьслабодиференційованого сектора, незбалансованість економіки, нездатністьвикористовувати переваги міжнародного поділу праці, величезна залежність відзовнішніх ресурсів.
Одна з центральних проблем економічногорозвитку НРК полягає в неспроможності самозабезпечення процесів накопиченнякапіталу з метою суспільного відтворення. Пояснюється це тим, що більшість цихкраїн виробляють те, що не споживають, а споживають те, що не виробляють.
В економіці виникла своєрідна ланцюговареакція. Падіння попиту на сировину, товари експортоорієнтованого секторузавдало удару по економічних галузях. Зменшились валютні надходження відреалізації їх продукції, збільшилась незавантаженість виробничих потужностей.
Залежність національних бюджетів відзовнішньої торгівлі при зменшенні експорту збільшила їх дефіцит, погіршилапроблему виплат з позик, спричинила зростання інфляції, змусила скоротитиімпорт з метою зменшення негативного сальдо торговельного балансу, створилапроблеми з імпортозамінюючими підприємствами, які забезпечувалися іноземноюсировиною та устаткуванням. Соціальним наслідком стало збільшення безробіття,скорочення доходів населення, різке звуження інших життєво важливих соціальнихсфер, політична нестабільність.
1.3.5 Політичнанестабільність НРК
Переважна більшість НРК відчувають внутрінюполітичну нестабільність, що завдає шкоди розвитку економіки цих країн. Кожнадержава має свої внутрішні політичні проблеми, які протягом не одного десяткароків гальмують проведення структурних економічних реформ. У 90-ті роки числонайменш розвинених країн, які виявилися втягнутими у безперервні внутрішні ізовнішні збройні конфлікти, досягала 15.
В багатьох країнах (особливо в НРК,розташованих в Африці на південь від Сахари) затвердилися диктаторські режими. Військово-диктаторськірежими характеризуються політичною та економічною нестабільністю, насиллям,низкою державних заколотів, міжетнічними протиріччями, війнами, гонкою озброєнь(на озброєння витрачається 5% валового внутрішнього продукту; у Південній Азії— 3,6%, в Латинській Америці — 1,6%), зростанням політичної ролі армії усуспільстві, диктаторськими методами правління, корупцією.
Правоавторитарні режими утвердилися вЗаїрі, Центрально-Африканській Республіці (ЦАР), Сьєрра-Леоне, Чаді, Ліберії,Руанді, лівоавторитарні — в Ефіопії, Лівії, Малі, Анголі, Мозамбіку.
У результаті війн та громадянськихзаворушень, в Анголі, Демократичній Республіці Конго, Мозамбіку, Сомалі,Ефіопії виявилася зруйнованою і без того слабка економічна інфрастрктура,занедбаним стало сільське господарство.
1.3.6 НРК у системіміжнародних економічних відносин
Необхідно підкреслити нерівність економічноїта політичної міцності країн третього світу у співставленні з промисловорозвиненими країнами. Вона проявляється у домінуванні багатих країн у сферіміжнародної торгівлі, у їх можливості диктувати умови передачі тенхологій,інвестицій та грошової допомоги.
Істотний, хоча і менш очевидний факторзбереження слабкорозвиненості – перенесення в країни, що розвиваються, системизахідних цінностей, поведінки та інститутів. Наприклад, насадження в минулому вколоніях невідповідних для них систем і програм освіти, організація профспілокта адміністративних систем за західними зразками. Сьогодні ще більший впливмають високі економічні та соціальні стандарти розвинених країн (якдемонстраційний фактор). Спосіб життя західної еліти, прагнення до багатства можутьсприяти і без того дуже високому рівню корупції в НРК, розкраданнюнаціонального багатства в країнах, що розвиваються, привілейованою меншістю.Нарешті, витік мізків з країн третього світу в розвинені країни також негативновпливає на економічний розвиток еміграції кваліфікованого персоналу. Сукупнийвплив усіх негативних чинників визначає вразливість НРК від зовнішніх факторів,які можуть негативно вплинути на їх економічне та соціальне становище.
Таким чином, головне, що характеризує НРК,- низький рівень соціально-економічного розвитку при високих темпах приростунаселення, залежність економіки від сільського господарства, де зайнято більше2 / 3 економічно активного населення, а також для більшості країн все щевластиві родоплемінні відносини, вождизм. По суті, в цих країнах найбільшгостро виявляються всі глобальні проблеми людства.
Розділ 2. Шляхиподолання наслідків економічних проблем в НРК
2.1 Необхідністьприйняття програм структурних перетворень для НРК
Соціально-економічне становище у найменшрозвинених країнах викликає особливу тривогу у світової спільноти, особливотепер, в умовах триваючої світової економічної кризи. Нинішніфінансово-економічні потрясіння найболючіше вдарили саме по цих країнах, які щене встигли оговтатися від недавньої енергетичної та продовольчої кризи.Масштаби сучасних викликів свідчать про необхідність пошуку нових моделейрозвитку економіки найменш розвинених країн. Ці 49 країн інтегровані вглобальну економіку, і в силу цього є надзвичайно вразливими перед обличчямзовнішніх потрясінь.
На третій Конференції ООН по найменшрозвиненим країнам, що проходила в Брюсселі у травні 2001 року, була прийнятапрограма дій для НРК на 2001-2010 роки. Однак, незважаючи на всі зусилляміжнародного співтовариства, значних зрушень в економіці цих країн неспостерігається.
Невдача програм структурної перебудовивикликана, перш за все, неврахуванням місцевих умов, ігноруванням особливостейменталітету населення, протистоянням правлячих кіл та великої частинибюрократичної буржуазії, для яких втрата механізмів втручання в економікуозначає зменшення доходів та втрату влади, небажанням місцевих чиновниківреалізувати ідеї економічної інтеграції в життя.
Згадані вище економічні проблеми НРК, атакож масштаби і наслідки світової кризи підштовхують світову спільноту длярозробки інноваційної та продуманої політики в цих країнах. Такі дії необхідніще й для того, щоб після виходу з кризи процес розвитку залишався стійким.
В економічних колах за останні кілька роківстав загальговизнаним той факт, що фінансова криза 2008 року була наслідкомнедоліків неоліберальної моделі, що лежала в основі глобальної економічноїполітики в останні три десятиліття. Ці недоліки були у свою чергу поглиблені проваламиполітики і неефективним регулюванням у розвинених країнах. Більшість розвиненихкраїн знаходяться на цей час у стадії рецесії, а країни з ринковою економікоюпереживають значне уповільнення зростання. А НРК у майбутній період можутьпостраждати особливо сильно, оскільки ці країни глибоко інтегровані в глобальнуекономіку і надзвичайно вразливі для зовнішніх потрясінь. Крім того, більшістьз них переживають негативні наслідки недавніх енергетичних та продовольчихкриз, і вони в наймешій мірі здатні самостійно впоратися ще з одним серйознимекономічним випробуванням. Поєднання високого ступеню вразливості передекономічними потрясіннями і слабким опором їм будуть означати, що НРКстраждатимуть значно серйозніше, ніж більшість інших країн, що розвиваються. Їхвразливість не є лише відображенням традиційної залежності від сировинногосектору і пов’язаної з цим чутливості з коливанням цін; вона обумовленакомбінованою загрозою падіння цін на сировинні товари, зниження глобальногопопиту і скорочення фінансових потоків. Внаслідок цього експортери продукціїобробної промисловості та послуг (головним чином азіатські країни і острівніНРК) можуть постраждати досить серйозно, але країни, які залежать відсировинного сектору (головним чином африканські НРК), постраждають ще сильніше.НРК у зв’язку з цим потребують значної додаткової міжнародної допомоги вкороткостроковій перспективі.
Остання фінансово-економічна кризапоказала, що модель саморегульованого ринку є неефективною в сучасних умовах.Більшість великих розвинених країн з ринковою економікою вже переглянули своєставлення до форм управління, що грунтуються виключно на принципах вільногоринку, і намагаються підвищити роль держави в управлінні економікою. У зв’язкуз цим багатьма експертами пропонується бідним країнам придивитися до цьогонового підходу. Їхня політика в останні десятиліття грунтувалась переважно намінімізації державного втручання в ринок, але не привела до необхіднихструктурних перетворень і диверсифікації економіки. Навпаки, економічне становищеНРК ще більше погіршилося. Багато країн пережили процес деіндустріалізації істагнації в обробних промислових секторах. Це підвищило їх вразливість дозовнішніх потрясінь.
Як зазначалося у попередньому розділі,більшість НРК (за винятком НРК-експортерів нафти) мають хронічні дефіцититоргівельних балансів і балансів по рахунку поточних операцій. В умовахзниження глобального попиту (за оцінками ООН, зробленим у травні 2009 року,очікується, що світових валовий внутрішній продукт у 2009 році скоротиться на2,6%) дефіцити по рахунку поточних операцій, можливо, збільшаться у зв’язку зіскороченням експортних надходжень. Вразливість НРК пов’язана з високим ступенемконцентрації виробничих та експортних структур НРК, що знаходяться в залежностівід сировинного сектора, особливо африканських НРК, а також із залежністюазіатських НРК від продукції обробної промисловості, для виробництва якої непотрібна висока кваліфікація. Глобальна рецесія надасть сримуючий вплив наміжнародну торгівлю і стане на заваді здійсненню довгострокових інвестицій, щоє додатковим джерелом скорочення виробництва і експорту НРК. Азіатські НРКдиверсифіковані кілька більшою мірою, і вони можуть краще перенести кризу, хочаможливе істотне скорочення їх експорту (як за обсягом, так і за цінами) узв’язку зі зниженням глобального попиту.
Надмірна залежність від сировинного секторуробить більшість НРК вразливими перед значними коливаннями в умовах торгівлі.Багато країн за останній час пережили роки рекордного економічного зростання, головнимчином завдяки сировинним секторам і під впливом зростання міжнародних цін,викликаного спекулятивними операціями на базі сировинних товарів. Однак криза2008 року поклала край цьому зростаню, і відбулося різке падіння цін. Цепризвело до нестійкості виробництва і до появи антистимулів для інвестицій удовгостроковий розвиток виробничого потенціалу. Різкий спад на сировиннихринках є особливо негативним для НРК ще й тому, що зниження попиту, цін іобсягів виробництва означає скорочення державних доходів, яке зменшує здатністьдержави використовувати важелі фінансово-бюджетної політики з метою пом’якшенняпроблеми нестійкості виробництва.
Зовнішня вразливість НРК посилюєтьсявисоким рівнем їхньої заборгованості. У НРК борговий тягар складає у середньому42% валового національного доходу в порівнянні з 26% в інших країнах, щорозвиваються, в докризовий період. У зв’язку з цим в бідних країнах можевибухнути нова боргова криза.
У найближчому майбутньому очікується, щоприплив прямих інвестицій (ПІ) в НРК протягом декількох наступних роківскоротиться вніслідок 1) зниження очікувань щодо прибутковості; 2) звуженнядоступу до кредитів для фінансування нових інвестицій; 3) консолідації балансівтранснаціональними корпораціями перед викликом фінансових проблем.
В цих умовах головним фактором, що визначаєдолю НРК, стануть тенденції в області офіційної допомоги. Проте в періодирецесій в країнах-донорах обсяги такої допомоги, як правило, скорочуються.Існує протиріччя між механізмами надання допомоги та підконтрольністю політикина національному рівні. Виключно важливо, щоб підвищення ступеня залежності віддопомоги, яке є досить ймовірним результатом цієї кризи, не було пов’язане зізвуженням простору для маневрів у політиці в плані здатності вибиративідповідні варіанти політики.
Фінансово-політична криза 2008 рокупоказала низьку ефективність саморегулювання ринків. У більшості розвиненихкраїн з ринковою економікою вже відійшли від форм управління економікою,заснованих на принципах вільного ринку, і вивчають альтернативи, що включають всебе значне підвищення ролі держави в управлінні економікою. Ці країнивизнають, що така альтернатива повинна бути пов’язана з відведенням державібільш вагомої ролі не тільки через регулювання, але і через пакети кейсіанськихфіскальних стимулів того типу, який в даний час використовується в більшостівеликих західних держав. Тим не менше ця тенденція є більш очевидною врозвинених країнах, ніж у світі, що розвивається. Вже останнім часомвикористовувати пакети державних стимулів для пожвавлення своєї економікипочали деякі країни, що розвиваються, такі, як Китай, Бразилія, ПівденнаАфрика. Однак більшість НРК не можуть дозволити собі використовувати аналогічніпакети заходів.
Незважаючи на рекордні темпи зростання ВВПпротягом останніх п'яти років у сполученні з сировинним бумом, в більшості НРКробота зі скорочення масштабів бідності просувається повільно і більшість з нихтак і не стали на шлях, що веде до досягнення необхідних цілей у галузірозвитку. Багато з них переживають рецидиви криз продовольчої безпеки. Причинитаких тенденцій знаходяться в поєднанні поглиблення кризи в сільськомугосподарстві і нездатності забезпечити продуктивну зайнятість за межамисільського господарства. Витоками кризи в сільському господарстві є такіструктурні проблеми, як зменшення розмірів фермерських господарств, низькапродуктивність, слабкий розвиток інфраструктури і деградація навколишньогосередовища. Тому цьому сектору виявилося важко грати динамічну роль у процесірозвитку за рахунок розширення національного ринку і в якості джерела ресурсівдля вітчизняних виробників. У той же час забезпечити продуктивну зайнятість замежами сільського господарства, перш за все в обробній промисловості, виявилосянеможливо.
Нинішня економічна криза вимагає зміни унапрямку руху, і цим необхідно скористатися як поворотним пунктом на шляхурозвитку НРК. Робота ринку грунтується лише на поступальних змінах, в той часяк НРК необхідно стимулювати інвестиції за допомогою «усуспільнення» ризику зметою проведення довгострокових структурних перетворень. Ринок сам по собі незможе забезпечити ці перетворення. У зв'язку з цим представляється доцільнимвизначити орієнтири для руху. Перш за все, необхідно перенести центр уваги нарозвиток виробничого потенціалу. Це означає, що слід орієнтуватися настимулювання продуктивних інвестицій, нарощування технологічного потенціалу тазміцнення зв'язків всередині секторів, а також між секторами і між різнимипідприємствами. Зміцнення внутрішнього виробничого потенціалу повинно бутитакож націлене на забезпечення виробництва більш широкої номенклатурисучаснішої продукції. Також необхідно побудувати нову державу розвитку. Цеозначає повернення не до старого стилю планування, а до пошуку нових формуправління процесом розвитку, що підходять для сучасних умов. Таке управлінняповинно грунтуватися на стратегічній взаємодії між державою і приватнимсектором, що сприятиме структурному перетворенню НРК з аграрних в постаграрнікраїни. Нарешті, необхідно забезпечити ефективну багатосторонню підтримку НРК.Мова йде не тільки про збільшення і підвищення ефективності допомоги, але й пророзробку правил, що регулюють міжнародні економічні відносини у сферіторговельних, фінансових, інвестиційних та технологічних потоків таким чином,щоб це служило опорою для розвитку НРК. Виключно важливо, щоб при наданніпідтримки НРК не було нав'язування зайвих обмежень щодо заходів, які урядиможуть прийняти для заохочення розвитку, структурних перетворень та скороченнямасштабів бідності.
2.2 Підвищення ролідержави у розвитку НРК
Для вирішення структурних проблем НРКнеобхідні зміни балансу ролей держави і ринку. Інститути «держави» і «ринку»завжди органічно співіснували у будь-якій ринковій економіці. Тому мова не йдепро вибір між ринком і державою. Завдання полягає в розробці ефективноїполітики управління, що творчо і по-новому зв'язує державу і ринок на благонаціонального розвитку в глобальному контексті. Держава повинна прагнутипоставити на службу суспільству місцеві сили, націлені на вирішення проблем наоснові ініціативи знизу, за рахунок залучення зацікавлених сторін тазабезпечення участі громадян. Воно повинно використовувати широке коло моделейі механізмів керування процесом розвитку в рамках змішаної економіки для того,щоб задіяти приватну підприємницьку ініціативу через державу з метою реалізаціїконцепції національного розвитку. Ефективне управління державою має базуватисяна принципах участі, справедливості, доброчесності, підзвітності, прозоростібез прив'язки до культурної специфіки. При цьому головною є мета забезпеченняконкретних результатів у галузі розвитку, включаючи зростання доходів на душунаселення, проведення структурних перетворень, розширення можливості зайнятостів умовах зростання чисельності робочої сили та скорочення масштабів бідності.
Проте інституційні реформи, якіпропагуються і проводяться в НРС, ґрунтуються на набагато більш вузькомурозумінні вищевикладеного процесу.
Роль держави в інтересах забезпеченняблаготворного управління по суті полягає у підтримці ринків, через проведенняполітики і забезпечення інститутів для ефективної роботи вільних ринків.Спочатку, в 1980-х роках, інституційні реформи були орієнтовані на мінімізаціюролі держави і його звільнення від функцій втручання. Але з 1990-х років почалив якійсь мірі визнавати недосконалість ринкового механізму, а такожнеобхідність побудови держав, які здатні зі знанням справи підтримувати ринки.З цієї точки зору конкретні пріоритети інституційних реформ включали в себе: 1)забезпечення і підтримку стабільних прав власності; 2) підтримку реальноговерховенства закону і договірної дисципліни; 3) зведення до мінімуму ризиківекспропріації; 4) зведення до мінімуму корупції; 5) забезпечення прозорогонадання суспільних благ, особливо у сфері охорони здоров'я та освіти. Важливимдля НРК, що прагнуть стимулювати економічний розвиток, є питання, чи приносятьці інституційні реформи практичну користь для розвитку. Якість управління тіснопов'язана з рівнями доходів на душу населення. Високі доходи на душу населенняасоціюються з ефективною практикою управління, а низькі доходи на душунаселення — з її відсутністю. Існуюча в НРК практика здійснення програм реформтакож показує, що ці програми настільки амбітні, що можуть призвести до перевантаженняреформ, а це само по собі обмежує можливості. Чи можна переносити інститутиуправління, що функціонують в розвинених країнах, в дуже бідні країни, що маютьзначно менш значну базу фінансових ресурсів? Середні державні витрати накінцеве споживання (сума, що покриває всі державні поточні витрати на закупівлютоварів і послуг, включаючи оплату праці працівників) в НРК у 2006 роцістановили лише 60 доларів на душу населення. Це можна порівняти з 295 доларамина душу населення в країнах з доходами нижче середніх, з 1051 доларів у країнахз доходами вище середніх і 6561 долар в країнах з високими рівнями доходів. Узв'язку з цим НРК необхідно перейти до вирішення завдань благотворногоуправління процесом розвитку. Суть його полягає в забезпеченні кращого майбутньогодля членів суспільства за рахунок використання авторитету держави длязаохочення економічного розвитку, і зокрема, для форсування структурнихперетворень. Таке керування представляє собою процеси взаємодії між урядом — офіційними інститутами держави, включаючи виконавчу, законодавчу владу,бюрократію, судову владу та органи поліції, — і суспільством. Це такожуправління, яке орієнтоване на вирішення загальнонаціональних проблем в галузірозвитку, створення нових можливостей для національного розвитку і досягненнязагальних цілей національного розвитку. Мова йде не просто про формуваннявідповідних інститутів, а про політику і процеси, в рамках яких вонирозробляються і створюються. Таким чином, управління процесом розвитку — цепитання процесів, політики та інститутів, пов'язаних з цілеспрямованимзаохоченням національного розвитку і з забезпеченням легітимного з точки зорусуспільства всеохоплюючого розподілу його витрат і вигод. Основні уроки, щовипливають з досвіду економічного управління, держав розвитку, які досяглиуспіху, полягають у тому, що національна політика була орієнтована назаохочення структурних перетворень, і ця мета досягалася за рахунок певногопоєднання макроекономічних і секторальних заходів політики продуктивногорозвитку. Ця секторальна політика була націлена як на сільське господарство,так і на несільськогосподарські сектори. Аграрна політика була покликанаусунути структурні проблеми, що обмежують продуктивність сільськогосподарськоговиробництва, і зміцнити внутрішній попит у сільських районах на ранніх стадіяхрозвитку. Але вона доповнювалася промисловою політикою, яка стимулюваластруктурну трансформацію як на міжсекторальному, так і навнутрішньосекторальному рівнях. Це поєднання заходів політики не зводилосяпросто до формування нових видів діяльності, а було націлене на заохоченнянакопичення капіталу та технологічного прогресу щодо якості базису длядинамічних структурних перетворень. Уряди держав розвитку, що досягли успіхів, розроблялиполітику не за принципом «згори вниз», а в тісній співпраці та взаємодії зділовим сектором. В основі цього процесу лежала керівна роль політиків ічиновників, орієнтованих на процес розвитку.
Побудова держави розвитку передбачає:
посилення акценту на ролі знань у процесахросту і розвитку. Це підкреслює важливу роль систем знань і національнихінноваційних систем разом з фінансовими системами в якості основнихінституційних комплексів у процесі розвитку;
розгляд питання про те, як стимулюватиекономічне зростання і структурні перетворення на основі такого типудиверсифікації, який не спирається виключно на індустріалізацію. У зв'язку зцим необхідно переключитися з тих видів економічної діяльності, якіхарактеризуються падінням віддачі, на ті види, які характеризуються зростаннямвіддачі; вивчення питання про те, як краще використовувати можливості взаємодіїміж вітчизняним та іноземним капіталом шляхом посилення віддачі ПІІ длярозвитку та модернізації в рамках зв'язків з глобальними виробничо-збутовимиланцюгами;
прийняття на озброєння регіональногопідходу до процесу розвитку, при якому використовується потенціал спільних дійз метою створення умов для структурних перетворень.
Разом з тим необхідно підкреслити, щоякої-небудь єдиної оптимальної моделі, яка підходить для всіх країн, не існує.Заходи реагування повинні застосовуватися з урахуванням специфіки країни.
Протягом більшої частини трьох останніхдесятиліть макроекономічна політика в НРК перебувала під сильним впливомрекомендацій міжнародних фінансових установ і двосторонніх донорів. Як правило,основні рекомендації зводилися до того, щоб грошово-кредитна політикафокусувалася на стримуванні інфляції та створенні умов для приватнихінвестицій, а фінансово-бюджетна політика забезпечувала утримання бюджетнихдефіцитів у межах 3% від ВВП. Державні інвестиції зазвичай не розглядалися вякості таких, що відіграють важливу роль у сприянні економічного розвитку таструктурних перетворень. Це було доцільно в 1980-х і 1990-х роках, колиінфляція була значною. Разом з тим в поточному десятиріччі інфляція в більшостіНРК не була особливою проблемою. Крім того, витоки інфляції минулого носилизазвичай структурний характер, а не були обумовлені проведенням ліберальноїгрошово-кредитної політики. Надмірне витрачання коштів урядом, який може «витиснути»приватні інвестиції і підхльостнути інфляцію, є малоймовірним у країнах, дешироко поширені проблеми недовикористання всіх ресурсів. В основі цієї політикилежала теза про те, що лібералізація режимів торгівлі та фінансів, приватизаціяі зведення до мінімуму державного втручання в економіку стимулюють розвитокприватного сектора і, отже, стійке зростання. Реформи, засновані на такомупідході, в основному так і не привели до становлення приватного сектора якрушійної сили розвитку. У світлі нових підходів до ролі державного управління,уряду відводиться життєво важлива роль у реструктуризації економіки тастворенні умов для «запуску» процесу стійкого зростання. Оскільки сутьекономічного розвитку полягає в суспільній трансформації, а не зводиться лишедо технічної економічної проблеми, уряди повинні вжити заходів для забезпеченнятого, щоб витрати і вигоди структурних коригувань розподілялися на справедливійі соціально прийнятній основі. Якщо не зробити цього, то результатом,найімовірніше, стануть соціальні заворушення і загальне неприйняття необхіднихреформ. Ключова роль у стимулюванні процесу розвитку відводиться державнимінвестиціям — насамперед у традиційну інфраструктуру, таку як транспортні,іригаційні та енергетичні мережі. В останні роки ситуація тут погіршувалася,оскільки ОПР частіше спрямовувались на вирішення соціальних проблем. Соціальніпитання мають важливе значення, але якщо прогрес в цій області досягається нашкоду необхідним державним інвестиціям у виробничі сектори та економічну інфраструктуру,основа для стійкого зростання підривається. З урахуванням нинішньої економічноїкризи уряди НРК зіткнуться з проблемою зростання бюджетних дефіцитів, оскількивони будуть прагнути утримати рівень внутрішнього попиту від падіння, і якщовони будуть при цьому намагатися також нарощувати інвестиції в інфраструктуру.У коротко- і середньостроковій перспективі ці дефіцити необхідно буде якосьпокривати з метою пом'якшення наслідків зростання труднощів для населення іпродовження здійснення програм розвитку. В умовах обмеженості альтернативнихджерел фінансування ОПР буде мати вирішальне значення для досягнення цих цілей.Урядам НРК все ж таки доведеться знаходити інноваційні шляхи мобілізаціїдоходів, але їм необхідно буде робити це таким чином, щоб уникнути регресу,враховуючи при цьому обмежені адміністративні ресурси держави.
Надмірна опора на грошово-кредитну політикуяк джерело макроекономічної стабільності обмежує ефективність грошово-кредитноїполітики за межами завдань стабілізації цін через недостатню розвиненість фінансовихустанов і відсутність життєздатних ринків фінансових установ і відсутністьжиттєздатних ринків облігацій. Як правило, НРК стикаються з проблемоюструктурно високих реальних процентних ставок, які не сприяють економічномузростанню, яке стимулюється інвестиціями. Для більшості цих країн стисканнякредиту є не тільки наслідком глобальної кризи, скільки хронічним станом.
Грошово-кредитна політика повиннафокусуватися на підтримці орієнтованої на інвестиції бюджетно-фінансовоїполітиці, і одним із шляхів забезпечення цього може бути налагодження більштісної співпраці центральних банків з іншими державними відомствами у справірозробки та заохочення програм загального економічного розвитку їхніх країн.
Ще однією ключовою мірою підтримкистратегії, орієнтованої на нарощування інвестицій, є управління обмінним курсомі — як наслідок — рахунком операцій з капіталом в платіжному балансі. Нинішняортодоксальна концепція плаваючих курсів, яка зазвичай поєднується зфокусуванням грошово-кредитної політики на боротьбі з інфляцією, призвела допосилення нестійкості обмінних курсів і нерідко підривала внутрішні зусилля,спрямовані на макроекономічну стабілізацію. Управління обмінним курсом,наприклад, з використанням режиму керованого плавання або коректованоїприв'язки, вимагає ресурсів і ефективних інструментів політики. Але в той жечас це розширює вибір заходів макроекономічної політики. Якої-небудь єдиноїмоделі управління обмінним курсом, застосованої до всіх НРК, не існує, але при цьомудосягнуто консенсусу в питанні про те, що такі крайнощі, як виключно плаваючийкурс або повністю фіксована прив'язка, не приносять бажаних результатів.Управління обмінним курсом, наприклад, з використанням режиму керованогоплавання або коректованої прив'язки, дозволить: 1) підтриматифінансово-бюджетну політику за допомогою сприяння недопущення знецінення валютичерез гіпертрофовані страхи перед інфляцією; 2) спрямувати зусилля на зменшеннянестійкості курсу в умовах зовнішніх потрясінь; 3) зосередити увагу настабілізації обмінного курсу на такому рівні, який допоміг би зміцнитиконкурентоспроможність експорту, особливо нової продукції, і підтриматидиверсифікацію економіки .
2.3 Постановказавдань аграрної політики
НРК у першому півріччі 2008 рокувипробували на собі серйозне потрясіння, пов'язане з різким зростанням цін напродовольство і на енергоресурси. У період з кінця 2007 року до середини 2008року ціни на непаливну продукцію зросли приблизно на 50%, а ціни на сиру нафту- майже на 40%. Це зростання цін зіштовхнуло мільйони людей у прірву голоду ізлиднів, спровокувавши масові бунти і соціальні заворушення в багатьох біднихкраїнах. З тих пір ціни різко впали. Крім того, Продовольча ісільськогосподарська організація ООН (ФАО) повідомила про те, що місцеві цінина продовольство в більшості країн Африки на південь від Сахари і в багатьохкраїнах Азії і Центральної Америки в першому кварталі 2009 року всі ще буливище, ніж роком раніше.
Тим не менше продовольча криза 2008нагадала про нестійкий стан поставок продовольства в різні частини світу, втому числі і в НРК, і це становище протягом багатьох років погіршувалося. ДляНРК продовольча криза на практиці є не короткостроковою, а хронічною проблемою,наслідком низьких рівнів інвестицій в сільське господарство або таких, щопостійно знижуються, та фундаментальних помилок у політиці. Ефективна стратегіяросту і розвитку, заснована на формуванні нових порівняльних переваг тавиробничого потенціалу, не може принести успіху без підвищення продуктивностісільського господарства. У разі відсутності значного надлишкусільськогосподарської продукції продовольча безпека буде залишатися хиткою, адиверсифікація національної економіки за рахунок розвитку обробноїпромисловості та інших секторів буде підриватися зростанням цін напродовольство і витрат на заробітну плату.
Середньо- і довгострокові проблемисільського господарства в НРК є значними:
1) відсутність уваги до нього протягомцілих десятиліть призвело до зниження або стагнації його продуктивності;
2) посилюється демографічний тиск на наявнізапаси продуктивних земель;
3) на доступність земель для виробництвапродовольства посилюється також тиск таких факторів, як зміна клімату і стимулидля перемикання на виробництво та експорт біопалива.
Ці проблеми можна вирішити ефективно тількив тому випадку, якщо значна роль у процесі розвитку буде відведена державі. Напротивагу цьому, головний акцент в рамках неоліберального підходу до розвиткусільського господарства з 1980-х років робився на зменшенні ролі держави і на посиленніролі приватного сектору. Організації зі збуту сільськогосподарської продукціїбули приватизовані, сільськогосподарські субсидії — скорочені або скасовані, афункції держави були зведені до надання суспільних благ, таких якнауково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи і певні інвестиції вінфраструктуру. Загальні наслідки цих реформ виявилися неоднозначними.Продуктивність сільського господарства в багатьох НРК перестала зростати абознизилася.
Сільське господарство є у вищій мірі складнимсектором, і міждержавні відмінності в правах на землю, кліматичних умовах, якостігрунтів, соціальних структурах і т.п. виключають можливість виробленнябудь-яких єдиних приписів для політики всіх НРК. Тим не менше можна відзначитиряд спільних моментів. Наприклад, земельні права і системи володіння ікористування землею значно різняться, але з точки зору загального управлінняключовий принцип зводиться до того, що права на землю повинні бутигарантованими, прозорими і повинні забезпечуватися законом. Якщо ці умовибудуть створені і права володіння і користування не обмежуватимутьсяневиправдано короткими термінами, економічна цінність землі зростатиме і одиніз серйозних факторів стримування зростання продуктивності буде усунутий. Прицьому повинна рішуче припинятися незаконна експропріація землі, оскільки цяпроблема є спільною для НРК. Можна виділити шість ключових стратегій, якіповинні лежати в основі державної діяльності в НРК, спрямованої на розвиток сільськогосподарськогосектора:
1) Визначити пріоритетні види діяльності намісцевому та регіональному ринках;
2) Надати підтримку виробникам у справідодержання вимог ринку; 3) Розширити доступ до ринків товарів та факторіввиробництва для сільського населення;
4) Заохочувати розвиток асоціаційвиробників і кооперативів, які мають спільні інтереси;
5) Визнати різноманітністьсільськогосподарського виробництва і взяти на озброєння субсекторальний підхіддо державного втручання, програмами інвестиційної діяльності або розвитку;
6) Розробити стратегії забезпеченнястабільності з самого початку здійснення будь-якої програми інвестиційноїдіяльності та розвитку. НРК необхідно підвищити продуктивність сільськогогосподарства та диверсифікувати свою економіку для забезпечення можливостейзайнятості в несільськогосподарських секторах і налагодження міжсекторальнихзв'язків. Для цього буде потрібна нова модель розвитку, спрямована нанарощування виробничого потенціалу, зміцнення міжсекторальних зв'язків міжселом і містом і на переключення з моделі зростання, заснованої на цінах насировинні товари, на модель зростання «наздоганяючого типу». Це означає перемиканняз статичних на динамічні порівняльні переваги і активне застосування досягненьнауки і техніки в усіх галузях економічної діяльності.
2.4 Дії НРК у сферіпромисловості
Показники розвитку промисловості вбільшості НРК низькі у порівнянні з іншими країнами. Реформи ринкового типу, щопроводилися під час боргової кризи початку 1980-х років, значною мірою так і незмогли виправити цей структурний недолік. Внаслідок цього одним з елементівнерівномірного і нестійкого зростання в багатьох НРК протягом останніхтрьох-чотирьох десятиліть були незбалансований розвиток, стагнація або спадобробної промисловості. У більшості НРК великомасштабна вітчизняна промисловістьпрактично відсутня, тобто обробний сектор складається в основному з підприємствлегкої промисловості та інших трудомістких видів діяльності, організованої набазі малих підприємств, у тому числі в неформальному секторі, на якому нерідкозайнято 20 або навіть менше людей. У середньому на низькотехнологічну продукціюз низьким ступенем обробки в період 2005-2006 років припадало понад 90% всьогоекспорту обробної продукції НРК (включаючи харчові продукти, напої, предметиодягу і текстильні вироби); на середньо-та високотехнологічну експортнупродукцію обробної промисловості припадає менше 2 % сукупного експорту готовоїпродукції.
Для пожвавлення зростання тих видівдіяльності НРС, які характеризуються зростанням віддачі і швидким технологічнимпрогресом, необхідно здійснити структурні зміни процесу розвитку. Не всі видиекономічної діяльності є генераторами такого зростання. Наприклад, длясировинного сектору та сільського господарства, як правило, характерні зниженнявіддачі за умови даних масштабів діяльності, низька продуктивність і низькіпоказники формальної зайнятості. Різні види економічної діяльності забезпечуютьрізні механізми передачі знань. Видами діяльності, які виступають генераторамидинамічного зростання, як правило, є ті види, які здатні освоювати інновації танові знання. Дуже важливо стимулювати перетворення економіки НРК з економіки, вякій домінують галузі з віддачею, що знижується, або з незмінною віддачею(сільське господарство), в економіку, що забезпечує зростаючу віддачу (обробкаі переробка), як це було зроблено в Малайзії, Республіці Корея, Швеції,Китайській провінції Тайвань і Фінляндії.
Промислова політика, спрямована нарозвиток, переслідує досягнення наступних цілей:
— Формування динамічних внутрішніхпорівняльних переваг в області виробництва та експорту все більш складного ісучасного комплексу товарів і послуг; — Модернізація виробничого потенціалу всенсі впровадження інновацій для збільшення доданої вартості. Вирішальнезначення має концепція вдосконалення («більш ефективне виробництво більшякісної продукції») або освоєння видів діяльності, які вимагають більш високоїкваліфікації; — Нарощування потенціалу, зменшення соціальної маргіналізації таскорочення масштабів убогості в рамках політики в області доходів і «на ринкуробочої сили», фінансово-бюджетної політики, політики розвитку підприємництва ітехнологій;
— Створення умов для повної зайнятості ізростання на основі сумісного поєднання орієнтованої на зростання макроекономічноїполітики та секторальної мезополітікі з урахуванням міжсекторальних зв'язків; — Створення умов для переходу від аграрного до постаграрного суспільства; — Поліпшення поставок всіх державних товарів та послуг з метою підвищенняпродуктивності праці;
— Сприяння диверсифікації діяльності набазі природних ресурсів; — Зміцнення потенціалу на рівні підприємств (освоєннянового). Необхідно також зазначити, що шляхи промислового розвитку в кожнійокремо взятій НРК не можуть бути ідентичними через різні місцеві умови, томуоднакових шаблонів не існує. Реалізація промислового розвитку відбуватиметьсязалежно від конкретних умов певної країни, від розвиненості ринковихінститутів, від потенціалу держави у справі управління економічнимиперетвореннями. У будь-якому варіанті необхідно буде знайти баланс між державоюі ринком, оскільки державна політика безпосередньо впливає на індустріалізацію.
2.4.1 Адаптаціяпромислової політики розвитку до потреб НРК
Мета промислової політики розвитку, щопропонується, полягає у формуванні вітчизняних фірм різних розмірів і взбільшенні ємності існуючих ринків. Вона також орієнтується на заохоченняпідприємництва, забезпечення доступу до нових технологій, розвиток людськихресурсів, загальну професійну підготовку. Державне втручання в рамках цьогопідходу реалізується в плані ініціативної технологічної політики з метоюстворення виробничого та технологічного потенціалу на рівні підприємств. Нарівні підприємств державі необхідно здійснювати інвестиції в нарощуваннятехнологічного потенціалу та створювати умови для стимулювання освоєння новихзнань. Створення цих умов і є ключовою функцією промислової політики,орієнтованої на розвиток.
Здійснення такої політики має бути націленена швидке створення великого числа підприємств, що займаються комерційноюінноваційною діяльністю, тобто постійно впроваджують нові для країни процеси іпродукцію. Сучасна форма промислової політики передбачає налагодження зв'язківміж наукою, технологією й економічною діяльністю через освіту, дослідження іпідготовку робочої сили в рамках комплексної стратегії розвитку. Таківзаємозв'язки не можуть бути створені будь-яким урядовим указом, для цьогопотрібні інститути, ресурси та потенціал. Успішна промислова політика в передовихкраїнах має довгу історію, що налічує майже півтора століття. Проте єдиноїмоделі взаємин між державою і ринком не існує. Кожна країна повинна проводитисвою політику і знаходити ті інститути та інструменти її здійснення, які єоптимальними для її національних умов і яка є очікуваною для населення. Томувсі кроки держави повинні бути продуманими з точки зору їх ефективності уконкретному національному контексті, в якому історія, культура і національніекономічні умови роблять істотний вплив на можливості росту і розвитку. Череззовнішні фактори, відсутність інститутів, ефекту масштабу та інші збоїринкового механізму ринки поодинці не можуть служити опорою координаціїпроцесів накопичення капіталу, структурних перетворень та технологічноїмодернізації, сумісних зі стійким ростом і розвитком. Разом з тим НРК можутьвикористовувати багатий арсенал інструментів для промислового розвитку,включаючи преференційний режим, що знаходить відображення в стимулах абопідтримці розвитку певних видів потенціалу, цілу гаму податкових таінвестиційних стимулів, а також важелі торговельної політики (тарифні танетарифні бар'єри), субсидії, гранти або кредити. Уряди можуть сприяти цьомупроцесу шляхом зміцнення їх вітчизняних фінансових інститутів — державнихбанків розвитку (як БНДЕС в Бразилії) або приватних кредитних установ (як банк«Грамін» в Бангладеш).
2.5 Створенняпотенціалу держави розвитку в НРК
Для НРК як кваліфіковані кадри, так іфінансові ресурси є дефіцитним явищем. Тому розвиток технічного потенціалудержави відбуватиметься з плином часу, а не за один день Можливо спрямуваннязусиль на вдосконалення кількох важливих державних установ, а невеликомасштабних інституційних перетворень. Найважливішою умовою успішностізазначених перетворень є те, щоб ініціаторами цих реформ були не країни-донориНРК, а сама країна. Саме тому доцільне проведення невеликого числаінституційних реформ, які впишуться в національний контекст. Сліпе копіюваннямоделей, що застосовувалися східноазіатськими новими індустріальними країнами,що досягли успіхів, буде таким же безуспішним, як і копіювання моделей, щозастосовуються розвиненими країнами. Ці реформи будуть успішними, якщо їхпідсумки та результати відповідають пропонованим до них політичним вимогам,якщо політичний потенціал відповідає технічному, якщо технічні здібностівідповідають вимогам реформ.
Стратегічний поступальний підхід повиненбути націлений на формування потенціалу управління, необхідного для ослабленнядії чинників, що стримують розвиток виробничого потенціалу. Разом з тим важливостворити установи, які здатні забезпечити спільне бачення завдань і їхкоординацію.
З політичної точки зору визначальноюхарактеристикою успішної держави розвитку є наявність керівництва,орієнтованого на забезпечення розвитку. Якщо таке керівництво відсутнє,створити потенціал держави розвитку неможливо. Якщо еліта, що знаходиться привладі, прагне до особистого збагачення і збереження власних привілеїв, а не дозабезпечення національного розвитку, структурні перетворення та економічнийрозвиток виявляються неможливими. Керівництво, націлене на розвиток, доб'єтьсянайбільших успіхів, якщо воно укладе своєрідний соціальний пакт, на основіякого широкі верстви суспільства будуть надавати підтримку проекту розвитку.При цьому повинні враховуватися інтереси як сільського, так і міськогонаселення. Тому політика розвитку має включати в себе як аграрну політику,орієнтовану на розвиток, так і промислову політику, націлену на розвиток. Коливзаємини між діловою та політичною елітами приймають форму активногоспівробітництва, спрямованого на досягнення цілей стимулювання інвестицій іосвоєння технологій, а також на підвищення продуктивності праці, тодіпочинається безпосередня реалізація стратегії розвитку. Саме в моментифінансової кризи настають сприятливі умови для формування позитивних коаліційзростання між урядами та вітчизняними діловими колами.
Разом з тим без підтримки міжнародноїгромадськості реалізувати проект розвитку, розроблений у самій НРК, будепрактично неможливо. Але при цьому дотримання міжнародних угод і основних умов,які встановлюються при наданні допомоги, а також активна роль донорів неповинні заважати реалізації стратегії розвитку. Формування вітчизняних коаліційможе бути зірвано, якщо допомога буде більшою мірою орієнтуватися на інтересидонорів, аніж на розвиток вітчизняного бізнесу. Хоча політика, що проводилася вминулому, була явно сфокусована на розвиток приватного сектора, приватнийсектор в більшості НРК залишається дуже слабким. Тому важливо, щоб допомога,яка надається, сприяла формуванню внутрішніх коаліцій зростання. Слід такождодати, що обмеженість внутрішніх фінансових ресурсів також означає, щопідтримка донорів буде необхідна для створення потенціалу держави розвитку. Вданий час 20% допомоги, що надається НРК, направляється саме на підвищенняпотенціалу урядів. Цю допомогу необхідно переорієнтувати з проведенихінституціональних реформ для забезпечення управління на заохочення управлінняпроцесом розвитку і побудову структур, здатних забезпечити розвиток в НРК.
Висновки
У даній роботі були розглянуті сучасніекономічні проблеми найменш розвинених країн світу. Проаналізувавши станекономіки НРК за різними показниками, можна стверджувати, що економічне становищеНРК є досить важким, особливо тепер, під час світової фінансово-економічноїкризи. Це викликано як історичними, так і економічними та політичнимипричинами. За останні десятиліття в НРК відбулися серйозні якісні зміни:припинили існування більшість диктаторських режимів, у ряді країнрозбудовується ринкова економіка. Разом з тим комплексна криза в регіоні нетільки не пом’якшилася, а й набрала системного характеру.
Соціально-економічна модернізація НРКобтяжена успадкованою від колоніалізму економічною відсталістю країн,відсутністю достатнього власного потенціалу — коштів, кваліфікованої робочоїсили, технологій, внутрішнього ринку та ін.; додаткові труднощі створює стрімкезростання населення. Рівень життя в НРК залишається одним з найнижчих у світі.Більша частка населення живе за межею бідності. Інфраструктура розвиненапогано, що є і наслідком, і причиною економічної слабкості країни. Економіказосереджена на таких галузях, як сільське господарство, тваринницство, а такоєгірничодобувна промисловість. Частка імпорту у цих країнах перевищує часткуекспорту, що пов’язно з нерозвиненістю багатьої галузей економіки. Країниздійснюють закупівлю більшої частини промислової продукції та продуктівхарчування у інших країн.
Сьогодні на частку НРК припадає 11 %населення Землі й лише 5% світового виробництва. У перші півтора десятиліттяполітичної незалежності, завдяки сприятливій кон'юнктурі на світових ринкахсировини, а також значному обсягу зовнішніх кредитів на хвилі національногопідйому у більшості країн були досягнуті певні економічні успіхи. Проте,незважаючи на енергійні заходи з лібералізації інвестиційного клімату, обсяг зовнішньогокапіталу, що надходив у регіон, досі залишається недостатнім. З посиленнямпроцесів глобалізації й лібералізації міжнародний капітал дістав більш широкийспектр можливостей для розміщення інвестицій і виявляє дедалі селективніший івимогливіший підхід до чинників, що впливають на інвестиційні рішення.Проведення ж ліберальної політики щодо залучення іноземного капіталу нинірозглядається як неодмінна, але недостатня умова капіталовкладень.
НРК є неоднорідними за економічними ісоціальними показниками. Серед них виділяється група найбідніших країн(Ліберія, Сьєрра-Леоне, Чад, Республіка Конго, Сомалі), які є фінансовимибанкрутами зі зрйнованою і криміналізованою економікою та з переважаннямдеструктивних процесів у політико-державній сфері. Деякі країни (Ефіопія,Еритрея, Мозімбік) докладають великих зусиль, щоб уникнути економічних проблем.Вони демонструють достатньо високі темпи зростання ВВП багато в чому завдяки яквнутрішній політичній волі, так і активній підтримці МБРР. Але надзвичайнонизький стартовий рівень економічного розвитку, бідні природні ресурси, частіневрожаї, викликані несприятливими погодними умовами, мінливий зовнішній попитна їх сільськогосподарську сировинуЮ політична нестабільність і ін. – усе церобить найближчі перспективи цих країн дуже проблематичними. Третя група – цеіндустріально-аграрні країни (Нігерія, Зімбабве, Гана, Кенія, Сенегал, Габон,Кот-д’Івуар), які мають більш розвинутий промисловий сектор, що базується нагірничодобувній промисловості та переробці сільськогосподарської сировини. Уцих країн протягом декількох років фіксувався приріст ВВП, що пояснюєтьсязавищеним попитом на паливно-сировинні ресурси на світових ринках.
Світова фінансово-економічна криза, якапримусила розвинені країни закуповувати сировину у менших обсягах, потребуєнових підходів до економіки. В цих нових умовах НРК потрібна стратегія заучастю провідних держав і міжнародних організацій, новий підхід політичноїеліти в цих країнах для подолання бідності.
На сьогодні спостерігається тенденція доактивізації роботи НРК над розробкою власних програм відбудови та розвиткуекономіки. Такі програми розроблені, наприклад, в Нігерії (до 2010 р.) і в Гані(до 2020 p.). Ці країни намагаються наслідувати економічні моделі новихіндустріальних країн Південно-Східної Азії. Так, Гана у своїй програмідосягнення до 2020 року статусу держави з середнім прибутком намагається поєднатипідходи Сінгапуру з розвитку людсьх ресурсів і ринків капіталів з долсягненнямиМалайзії й Індонезії в сільськогосподарському виробництві, республіки Кореї,Таїланду й Індонезії – у текстильному виробництві. У створених зі підтримкиМБРР зонах спільного підприємництва з випуску електроніки і високоточнихприладів здійснюється програма комп’ютерної підготовки, створюютьсянауково-дослідні центри.
Останнім часом змінилося положення всільському господарстві ряду країн: вони стали відмовлятися від традиційногомонокультурного господарства. Наприклад, Гана, відома як головний виробниккакао-бобів, тепер займається вирощуванням ананасів і виробництвом ананасовогосоку.
Проблеми слаборозвинених країн полягають утому, що вони не мають власних резервів для подолання бідності. Відсутністьбагатих покладів корисних копалин не дає їм можливості одержати прибутки відмінеральної ренти. Якщо ж якісь корисні копалини і є в надрах країн, їхнійвидобуток залежить під притоку зовнішніх інвестицій. Але тут гальмом для нихвиступає політична нестабільність і відсутність транспортної інфраструктури.Можна було б розраховувати на приток капіталів для створення трудомісткихвиробництв, але низький рівень письменності, високий при цьому відсотокфункціонально неосвіченого населення стримує розвиток даних виробництв. Світовеспівтовариство постійно надає допомогу цій групі країн у різних формах, алевідсутність механізму її раціонального застосування призводить до розкраденнята розбазарювання цих надходжень.
Вкрай низький рівень накопичення коштівнаселення і капіталів виробництва унеможливлює інвестування галузей длястворення засобів виробництва, підготовки кваліфікованої робочої сили,удосконалення технологій.
Незначні інвестиції, що мають місце, незабезпечують впровадження нових технологій. Низький попит навіть на товарипершої необхідності не дає можливості створювати підприємства серійноговиробництва.
Майбутнє НРК та їх місце в світовомугосподарстві залежить від багатьох обставин. По-перше, від того, як швидко інаскільки ефективно урядам і народам країн вдасться подолати тенденції розпадута соціального хаосу, а деяким країнам — перетворити параекономіку в нормальнофункціонуючу економіку зі сталим розвитком. По-друге, від дій світовогоспівробітництва, що представлені міжнародними організаціями, фінансовимиінститутами. По-третє, від появи лідерів, що володіли б авторитетом, здатністювести за собою суспільство в будь-яких умовах, що розуміли б місцеві реальностіз врахуванням глобальних змін. Дотримуючись даних обставин, необхідно приділятибільше уваги розвитку сільськогосподарських районів у сільськогосподарськомувиробництві, при цьому цінова політика і стимулювання інвестиційної діяльностідрібних фермерів повинна підкріплюватись інституціональними й структурними реформами.Важливо посилити контроль з попередження порушень навколишнього середовища іспустошування земель. Необхідно розв'язати проблеми неефективних державнихпідприємств і скасувати бюрократичні процедури в державному секторі економіки.Можливе здійснення приватизації у випадках, коли це обгрунтовано з фінансовоїточки зору й прийнятне в соціальному аспекті. Необхідно підвищити рольсоціального захисту та відновити потік фінансових надходжень з державних іприватних джерел в НРК.
ООН визначило стратегічну мету розвитку НРК– створення в них держав розвитку, діяльність яких буде спрямована на подоланнябідності і сприяння розвитку національної економіки.
Список використанихджерел
1. Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения. Учебник. – М.:Юрист, 2001. – 385 с.
2. Друзик Я.С. Мировая экономика на финище века. – Минск, 1996. – 264с.
3. Економіка зарубіжних країн. За ред. Філіпенка А.С. – К.: Либідь,1998. – 266 с.
4. Жуков С.В. Развивающиеся страны: сфера услуг и экономический рост. –М., 2004. — 185 с.
5. Кубров В.И. Мировая экономика. – К., 1999. – 287 с.
6. Мировая экономика /под ред В.К. Ломакина. – Москва, 2004. – 258 с.
7. Мировая экономика /под ред. И.П.Николаевой.– Москва, 2000.– 315 с.
8. Мировая экономика: страны, регионы, континенты: Учебное пособие/Под. ред.Я.С.Друзика. – Москва, 2002. – 298 с.
9. Мировая экономика: экономика зарубежных стран. Учебник для студентовэкономическиъ специальностей вузов/ [Авдокушин Е.Ф., Бойченко А.В., ЖелезоваЮ.Ф.]; под ред. Колесова В.П. – Москва: Флинта, 2000. – 480 с.
10. Мировая экономика: прогноз до 2020г./Под ред. А.А.Дынкина. –Москва, 2007. – 216 с.
11. Пахомов Ю. М., Лук'яненко Д. Г., Губський Б. В. Національніекономіки в глобальному конкурентному середовищі. — Київ, 1997. – 214 с.
12. Роузфилд С.С. Сравнительная экономика стран мира: культура,богатство и власть в ХХІ веке. Пер. с англ. – Москва: РОССПЭН, 2004. -
13. Солонінко К.С. Міжнародна економіка: Навчальний посібник. – Київ:Кондор, 2008. – 4467 с.
14. Солонінко К. С., Урманов Ф. Ш., Ярошенко С. А. Світова економіка іміжнародні економічні відносини. — Житомир: ЖІТІ, 1998. – 321 с.
15. Страны и регионы мира. Экономико-политический справочник /Под редА.С. Булатова. – М.: Проспект, 2003. – 289 с.
16. Черников Г.П. Мировая єкономика: Учебник для вузов / [ЧерниковГ.П., Черникова Д.А.]. – Москва: Дрофа, 2006. – 430 с.
17. Шитов В.Н. Африка южнее Сахары. Тенденции и противоречия развития.– Москва, 2006. – 187 с.
18. Шлихтер С.Б., Лебедева С.Л. Мировое хозяйство: Учебное пособие. –Москва, 2004. – 220 с.
19. Экономика зарубежных стран: капиталистические и развивающиесястраны. – Москва: Высшая школа, 1990. – 256 с.
20. Эльянов А. Структурные реформы и дифференциация развивающихсястран. – Москва, 2006. – 165 с.