ВСТУП
інтеграційнийпроцес північноамериканський
Актуальність. Сполучені Штати Америки –найбільший торговельно-економічний партнер, найближчий політичний і військовийсоюзник Канади і Мексики. Асиметрія потенціалів сильним чином позначається навсій державній діяльності Канади і Мексики, у тому числі й на їх зовнішнійполітиці.
Канадо-американськіекономічні відносини – це відносини, що склалися між двома високорозвинутимикраїнами. Трохи перевершуючи свого сусіда за розмірами території (на 6%),Канада поступається йому по населенню майже в 9 разів, а за об'ємом валовоговнутрішнього продукту (ВВП) – більш, ніж в 13 разів (дані на 1997 р.) [1].Впродовж декількох тисяч кілометрів Канада межує з США, що, поза сумнівом,сприяло глибокій економічній інтеграції і тісним зв'язкам двохпівнічноамериканських держав.
На відміну відканадо-американських, економічні відносини між Мексикою і США є відносинами, щосклалися між двома сусідніми країнами з різним рівнем розвитку економіки.
Американо-мексиканськівідносини впродовж всього XX століття представляли унікальний комплекс двосторонніхзв'язків, що рідко зустрічається в світовій практиці, до межі насичений імогутніми компонентами і безліччю вузлів суперечностей і конфліктів. Відомо, щоСполучені Штати Америки – основний торговий – економічний партнер як Канади,так і Мексики; на них доводиться близько 75% зовнішньоторговельного оборотуКанади і більше 70% – Мексики [2]. ВВП Мексики в 25 разівменше американського, дохід на душу населення в 8 разів нижче, а мексиканський експорт в 16 разів поступається американскому [3].
Серед всіх країн світу Канада є першим торговим партнером США, аМексика – третім.
У те ж часторговий – економічні зв'язки між Канадою і Мексикою були украй незначні.Частка Мексики в зовнішньоторговельному балансі Канади складала 0,4%, а часткаКанади в зовнішній торгівлі Мексики – 1,2 % [4]. Украй незначноюбула і присутність канадського капіталу в Мексиці. Навіть серед країнЛатинської Америки Мексика не була для канадських інвесторів привілейованою сфероюінтересів.
Таким чином,вивчення американо-канадських, американо-мексиканських і канадо-мексиканськихекономічних відносин представляє значний інтерес, оскільки деякі явища маютьсхожий характер, інші різко відрізняються один від одного. Відносно Мексикипотрібно відзначити, що гігантська асиметрія економічних і військово-політичнихпотужностей між Мексикою і США породжує стійкі стереотипи сприйняття двоманаціями і державами один одного. Для Вашингтона аж до того ускладненнявідносин, що почалося з кінця 70- х років, Мексика розглядалася як природний,хоч і декілька неспокійний партнер, який через геополітичні реалії ніколи неставив під питання американське лідерство. У Сполучених Штатів Мексика довгийчас на шкалі приорітетів взагалі не числилася. У своїй книзі „Годы в Белом доме” Г. Киссинджер всього лише один раз згадує Мексику,хоча в 70-і роки контекст американо-мексиканських відносин став стрімкомінятися. Також важливо і те, що розвиток двох різних цивілізацій протікає вумовах глибоких внутрішніх суперечностей. За дотепним зауваженням А. Лоуенталя,в другій половині XX століття США і Мексиці конфліктували з проблем такихрізних, як, наприклад, ціна на мексиканський газ і розміри помідорів, щоімпортуються, відношення до мексиканських робочих в США і американськимтуристам в Мексиці [5].
Історіографія. У роботах різних авторів,присвячених проблемам світового господарства, дослідження в областіпівденноамериканської інтеграції досить часте явище. Вивчаються трансконтинентальні зв'язки з Латинською Америкою. Проникнення приватного американськогокапіталу до Мексики одержало віддзеркалення в працях багатьох дослідників:мексиканських, американських; також проблему американо-мексиканських відносинвивчали радянські учені, а в даний час – пострадянські дослідники [6].
Відносно канадо-американських відносин потрібно відзначити, що фахівцірізних областей наук (історики, економісти, політологи) розглядали питаннявзаємин між США і Канадою з різних точок зору.
Погляди радянських учених істотно відрізняються від поглядів сучаснихучених пострадянського часу. Автори раннього часу не мали можливості виразитисвої погляди в повному об'ємі, оскільки їм дозволено було друкувати тільки те,що допускалося цензурою. До таких авторів відносяться Т.К. Белащенко, С. Щербатих,З.І. Романова, Г.Г. Чибріков, А.Н. Глінкин, В.Н. Лунін та інші [7].Навіть назви їх робіт говорять самі за себе. Наприклад, одна з книг Т.К. Белащенкакнига має назву „Форпости Пентагону”, у С. Щербатих – „Канада – вотчинаамериканського імперіалізму” [8].
Література радянського часу супроводжується великою кількістю таблиць,в яких простежуються доходи США від зовнішньої торгівлі з Канадою і Мексикою,рух інвестицій США в сусідніх державах, капиталовкладення Сполучених ШтатівАмерики. Так, у книзі А.А. Шліхтера вже в другій частині відчувається стиль,властивий радянському часу: „залежність Канади від США не є одностороннєю, і постачаннятоварів із Сполучених Штатів до Канади мають суттєве значення для американськихекспортерів. Проте, якщо США можуть пережити гіпотетичну ситуацію закриття дляних канадського ринку, то для Канади закриття американського означало бкатастрофу” [9].
Інший дослідник В.П. Трепелков в своїй роботі відзначає з властивимрадянському часу стилем: „Чинником зростання експорту капіталу з одних країн вінші є виникнення і розвиток міжнародних монополій, прагнучих прибрати до руквиробництво і збут певного виду товарів у всьому світі, захопивши ключовіпозиції в економіці інших стран” [10].
Радянський стиль написання робіт простежується аж до кінця 80-х роківXX століття. Гостро відчувається негативне відношення до Сполучених ШтатівАмерики, що очевидно в умовах протистояння Радянського Союзу і США. В той жечас, в роботах радянських дослідників простежується і об'єктивніша думка щодовзаємин Сполучених Штатів Америки, їх північного і південного сусідів.Наприклад, Л.А.Баграмов в роботі „Государство и экономика Канады” відзначає, що „інтенсивне проникнення в економіку Канадиамериканського капіталу до середини 80-х років цілком відповідало інтересамканадських ділових кіл. Американські і канадські капітали виступали якпартнери, а не конкуренти, оскільки діяли в різних галузях і багато в чомудоповнювали друг друга” [11]. На думку Л.А.Баграмова,Канада не була експлуатованою державою, як писали радянські автори, якізаймалися вивченням американо-канадських відносин. Також він відзначає, що аждо 70-х років уряд Канади не тільки не перешкоджало притоці в країну іноземногокапіталу, але і прямо заохочувало його.
Відносно американо-мексиканських відносин: простежується явна перевагаСполучених Штатів Америки над Мексикою, яка довгий час вважаласяслаборозвиненою країною. Багато дослідників в цій області доводили, що СШАпрагнуть не допустити країни, що розвиваються, до проведення зовнішньоїполітики, відзначали величезну кількість суперечностей економічного іполітичного характеру.
Сучасні ж учені по-іншому представляють відносини Мексики і США векономічній області. Відзначають, що Мексика належить до ключових країн, прямоабо що побічно впливають на хід світової економіки. Таке становище країниобумовлено низкою чинників: Мексика – найближчий тил головногофінансово-індустріального полюса – США; наявність крупного економічногопотенціалу в Мексиці та її високий авторитет в Латинській Америці.
Сучасні дослідники розглядають еволюцію латиноамериканської політики і приходять до висновку, що допевної міри американський капітал позитивно впливає на економіку Мексики. Так,наприклад, В.П. Сударев відзначає, що „процеси, що розвинулися в прикордоннихрайонах, в концентрованому вигляді відображали тенденції,що набирають силу в американо-мексиканських відносинах в цілому. Економіки двохкраїн в післявоєнні роки всі більшою мірою „вростали” одна в одну” [12].
Великий інтерес представляють роботи З.І. Романової. У них простежується еволюція її поглядів залежно від політичних змін. Наприклад, в роботі,виданій в 1963 р. [13], вона говорить проекономічну экспансію США до Латинської Америки. А в статті в журналі „Мироваяэкономика и международные отношения” відзначає, що „Мексикадемонструє зразки для наслідування, наприклад, „мексиканське чудо”” [14].
Що стосується робіт сучасних авторів, присвячених американо-канадськимвідносинам, також слід відмітити, що пострадянські дослідники справедливовважають, що США і Канада знаходяться в одному цивілізаційному полі, і Канада євисокорозвинутою державою. Канада володіє сприятливими можливостями для свогорозвитку. Це єдине з крупних держав, що розташовують достатньою мірою всіманеобхідними природними багатствами і ресурсами. У Канади високий рівеньвиробництва, значні експортні можливості і імпортні потреби. Сучасні дослідникиоб'єктивно відображають взаємний вплив двох високорозвинутих держав один наодного Вони говорять саме про партнерство між США, Канадою, Мексикою, в те що жчас відмічаючи перевагу США. У роботах дослідників пострадянського часумовиться про співпрацю між двома державами, а не про „експансію американськогоімперіалізму”, як представляли радянські вчені [15].
Таким чином, дана проблема освітлюється дослідниками по-різному.Істотну роль зіграв час написання і видання робіт. Погляди учених радянськогочасу практично прямо протилежні поглядам сучасних учених.
Робота виконана у зв’язку з курсам Новітньої історії таісторії міжнародних відносин, що викладаються на історичному факультеті.
Об’єктом даної дипломної роботи єінтеграційні процеси на Північноамериканському континенті.
Мета кваліфікаційної роботи – дослідженняамерикано-канадських, американо-мексиканських, канадо-мексиканських відносин,виявлення їх специфіки і перспектив, а також аналіз інтеграційних процесів вСША, Мексиці і Канаді.
Основні завдання дослідження полягають в тому, щоб,проаналізувавши діяльність президентів і урядів США, Мексики і Канади, виявитиїх позитивні і негативні сторони як по відношенню до економіки Мексики, так іпо відношенню до економіки Канади і США; з'ясувати основні напрями розвиткукраїн в аналізований період, характер провідних тенденцій, що визначають різніфази партнерства Мексики, Сполучених Штатів Америки і Канади.
Географічні рамки роботи охоплюютьтериторію сучасних Канади, Мексики та США.Хронологічні рамкидослідження обмежені 1945-1993 роками. Нижня межа відповідає закінченню ДругоїСвітової війни, а верхня межа – укладенню договору НАФТА між США, Канадою іМексикою.
У роботі використані різноманітні джерела, що дозволяютьскласти повніше уявлення про взаємини між США, Канадою і Мексикою,проаналізувати процес формування НАФТА, а також зробити певні висновки з даноїпроблеми. Наприклад, важливу інформацію про ставлення мексиканських правлячихкіл до інтеграції становлять інтерв’ю мексиканського президента Хосе ЛопесаПортільо та вибрані висловлювання американського президента Р. Рейгана [16].Важливим джерелом для розкриття даної теми є щоденникові записи радянськихжурналістів, які перебували у розглянутих країнах під час розвиненняінтеграційних процесів. При цьому не слід забувати, що їх відомості носятьідеологізірований характер, оскільки писалися за радянських часів. Однак ціліта ведучі механізми інтеграції розкрити ними в цілому вірно [17].
Нарешті, важливим джерелом є текст договору про створення НАФТА,розміщений на офіційному сайті організації [18].
Таким чином, тема забезпечена достатньою кількістю джерел.
Робота складається зі вступу, трьохрозділів, висновку, методичного розділу та списку джерел і літератури.
Розділ 1. Американо-канадськіекономічні відносини
Географічна близькість Канади і США (протяжність сумісного кордонускладає близько 4 тыс. км), схожість природно-кліматичних умов в прикордоннійсмузі, комплекс інтеграційних зв'язків між двома країнами, що накладає глибокийвідбиток на багато сторін економічного і соціально-політичного життя Канади,однотипність форми державного пристрою двох країн, мовна спільність більшостінаселення обох держав – ці передумови в тому або іншому ступені зумовилипровідне місце, яке займають США в міждержавних зв'язках як Канади в цілому,так і окремих канадських провінціях. США є найбільшим торговельно-економічнимпартнером, найближчим політичним союзником Канади. ЗближенняСША і Канади почалося в роки Другої світової війни, після підписання в квітні1941 р. Гайд-парковського угоди про військово-економічну співпрацю. У 1945 р.основи цієї угоди були підтверджені, а в 1947 р. був установлений Об'єднанийкомітет з промислової мобілізації. У післявоєнний період в економічнихвідносинах Сполучених Штатів Америки і Канади відбувся стрибок, який на довгийчас надзвичайно тісно зв'язав економіки двох північноамериканських країн. Періодз 1945 по 1959 роки був періодом найбільшого зростання капиталовкладень в Канаді. Після Другої світової війниамериканські монополії прагнули зберегти і зміцнити свої позиції в Канаді, якапривертала їх як надійна сфера додатку капіталу. Посол США в Канаді в 50-і рокиП. Мерчант так пояснював курс на економічне зближення США з Канадою: „Ніколи небуло жодної країни, відносини з якою були б для нас важливіші, чим нашівідносини з Канадою. Це дійсно так з багатьох причин: географія, величезнаторгівля між нами; величезний об'єм інвестицій громадян кожної країни, якимивони володіють в іншій країні” [19].
Дійсно, показники даних економічних контактів екстраординарні за своєювеличиною порівняно з відповідними показниками розмірів зв'язків США з іншимикраїнами. У канадській економіці в 50-60-х роках зосереджувалося до 25% всіхзакордонних капіталовкладень США, що перевершувало на 1/3 всі їх інвестиції вЛатинській Америці і майже дорівнювало всім американським інвестиціям вЗахідній Європі [20].
Специфікою експорту американського капіталу до Канади є не тільки йоговеличезні розміри, але і те, що тут вкладають свої капітали незвичайно великечисло американських компаній, причому впродовж вже багатьох десятиліть. ХочаКанада торгує приблизно з 150 державами миру, велика частка її експорту прямуєв США. Корпорації США оволоділи перш за все сировинними галузями. Незабаромпісля відкриття крупних родовищ нафти і газу в провінції Альберта (1947 р.), вКанаді почала стрімко розвиватися нова енергетична галузь, майже виключно наамериканські засоби. У нафтовій промисловості затвердилися філіали такихкорпорацій, як „Стандарт ойл оф Нью-Джерсі”, „Тексако”,„Голф ойл”. Таким чином, канадська нафтогазовапромисловість із самого початку виникла як продовженняпаливно-енергетичного комплексу США.
У 1947 р. прийнятий „план Еббота”, який передбачавзаохочення виробництва товарів для потреб американського ринку. „План Еббота” відкрив американським корпораціям широкі можливості для впровадженняв канадську економіку: різко прискорилося зростання американськихдовгострокових капиталовкладень в Канаді.
Для американських капіталовкладень характерні прямі інвестиції, тобтовкладення, які забезпечують повний контроль над тим або іншим підприємством.Адже „мотивом прямих інвестицій і володіння філіалами і дочірніми компаніями єперш за все придбання контролю над природними ресурсами, промисловими активамиі ринками. Материнська компанія прагне до того, щоб забезпечити собі стійкіпозиції в економіці чужої країни” [21].
Багатомільярдні капіталовкладення США в Канаді були основоюПівнічноамериканської економічної інтеграції і приречилипровідну роль в ній Сполучених Штатів [22].
Канадський (будь то національний або контрольований американцями)капітал в США розміщувався в основному в тих же галузях, які досяглинайбільшого ступеня розвитку і монополізації в самій Канаді (сільськогосподарська,машинобудування, здобич рудий і кольорових металів, целюлозно-паперовапромисловість, здобич нафти і газу, виробництво спиртних напоїв). Великі такожвкладення в галузі економіки, зв'язані з ресурсним і оброблювальним секторами,– залізниці і нафтопроводи, сфера операцій з нерухомістю, торгівля [23].
На основі аналізу безпосередніх вкладень американського капіталу вконкретні галузі господарства Канади, можна зробити висновок, що в період з1945 р. по1964 р. головні об'єкти вкладень американських капіталів мали такізростаючі показники: у нафтову промисловість в 1945 р. було вкладено 4,21%американських капіталів, тоді як в 1964 р. цей показник зріс до 22,97%; угірничодобувних галузях в 1945 р. було 7,91% американських капіталів проти12,2% в 1964 р.; фінансові установи мають наступні показники: 8,05% в 1945 р. і11,19% в 1964 р. В той же час показники вкладення американських капіталів воброблювальну промисловість дещо зменшилася: 39,04% в 1945р. проти 34,35 % у 1964 р. [24].
Спираючись на сектори, де відбулося впровадження капіталу США, останнійстав впливати на розвиток канадської економіки у вигідному для Штатів напрямі.Перешкоди розвитку в Канаді оброблювальної, особливо вторинної оброблюваноїпромисловості з боку американських корпорацій закладені вже в самійконцентрації цими корпораціями своїх інвестицій в сировинні галузі.
Стримання розвитку оброблювальної промисловості Канади американськімонополії, що діють в цій країні, здійснювали і іншими методами. Один знайбільш поширених методів полягає у відмові підприємств, що належать названиммонополіям або контрольованих ними, купувати для своїх потреб готові вироби,вироблені на канадських підприємствах. Наприклад, найбільші автомобільні фірмиКанади що належать капіталу США, впродовж багатьох років боролися за те, щобзберегти для себе можливість використовувати при будівництві автомобілівякомога більше комплектуючих елементів американського виробництва. Не дивлячисьна численні рішення канадського уряду про те, щоб примусити ці фірми перенестиповністю все виробництво до Канади, „Форд мотор оф Кенада”, „Дженерал моторс офКенада” і „Крайслер корпорейшн оф Кенада” навіть в 1959-1960 рр. ввозили ізСполучених Штатів майже 43% всіх комплектуючих елементів автомобилів [25].Що стосується авіабудівної промисловості Канади, то до кінця 50-х років діючі вній американські підприємства, наприклад „Канадейр”, будували свої літакитільки під американські двигуни. І так в багатьох галузях.
Таке ж положення існувало і для закупівель американськими компаніями, що діють в Канаді, устаткування. Колишнійміністр економіки провінції Онтаріо Р. Макколей скаржився, наприклад, в 1962р., що компанії в США забороняють своїм канадським філіалам набуватинеобхідного устаткування у канадських виробників, зобов'язують купуватиамериканське устаткування, вироблюване в Сполучених Штатах [26].
В результаті подібного курсу дій американських корпорацій і їх дочірніхпідприємств в Канаді, а вони, як ми відзначали, складають значне число загальноїкількості діючих в цій країні компаній, мало місце помітне гальмуваннязростання ринку для продукції канадської оброблювальної промисловості.
Гальмування розвитку оброблювальної промисловості Канади відбувалося в результаті наступної обставини. Як указував професорМанітобського університету Кларенс Барбер, американські монополії, створюючисвої підприємства в оброблювальній промисловості Канади, відмовлялисяпоставляти їх продукцію на зовнішні ринки в тому випадку, якщо вона моглаконкурувати з подібною продукцією материнських компаній Сполучених Штатів [27].Особливо це стосувалося продукції автомобільної, авіаційної, електротехнічної іхімічної галузей.
Після Другої Світової війни американці створили і розширили своїавтомобільні підприємства в Англії й інших західноєвропейських країнах, якібули раніше крупними споживачами канадських автомашин, корпорації США почалиобмежувати вивіз автомобілів з Канади, щоб не заважати діяльності названихсвоїх філіалів в Західній Європі. У 1963 р., наприклад, з Канади було вивезеноблизько 3% легкових автомобілів, вироблених в країні [28].Саме у цьому потрібно шукати причину украй повільного зростання виробництваавтомобілів в Канаді впродовж 50-х – на початку 60-х років.
З перемогою на федеральних виборах 1968 р. ліберальної партії Канади начолі з П.Е. Трюдо в її відносинах з США одержала розвиток тенденція довизначеного від них дистанціювання, до пошуків противаг двостороннім зв'язкам,а також до більшого обліку інтересів національних секторів канадської промисловості. Ця тенденція супроводжуваласяпосиленням державного контролю над іноземними інвестиціями, експортом нафти ігазу в США, а також цінами на них.
Визнання канадськими лібералами важливості континентальних зв'язків длядолі Канади не дозволяло їм йти на крайні заходи і примушувало діяти обережно. Ідеологічним кредо лібералізму є “середній шлях”. Вінприпускає помірність, терпимість і відмову від крайніх методів в політиці. віндопускає вільне підприємництво, але відкидає економічну анархию [29].Звідси стає ясним, чому Трюдо ніколи не виступав прихильником жорстокогоекономічного націоналізму.
Курс ліберального уряду у внутри- ізовнішньоекономічній політиці викристалізувався далеко не відразу. До 1972 р. вурядових кругах, серед економічних і політичних експертів не було ясності втому, як по-новому будувати відносини з США. Наприклад, в опублікованій в 1970р. „Білій книзі” уряду „Зовнішня політика для канадців” взагалі відсутня розділщодо вказаних відносин. І все-таки вже в цьому державному документі, наутриманні якого лежить друк особистих переконань прем'єр-міністра, вираженопрагнення до диверсифікації економічних, політичних, наукових і культурнихзв'язків Канади шляхом розширення їх з країнами Західної Європи, державамиТихоокеанського басейна [30].
Називаючи США „кращим другом і союзником Канади”, Трюдо разом з тим неміг не бачити, що, приносячи безперечні вигоди для країни, такий союз спричиняєза собою і накопичення небажаних для Канади результатів. А тому вважав необхідним забезпечити Канаді альтернативні ринки в різнихкраїнах світу і привертати капітали з інших країн.
У 70-і роки виразніше стало виявлятися прагнення сусідніх провінцій іштатів спільними зусиллями вирішувати багато загальних і деякі приватніпроблеми, з якими їм не вдавалося справитися в рамках своїх держав. Все цезнайшло віддзеркалення в числі, що різко збільшилося, провінційнихпредставництв, підписанні різного роду угод з штатами і розширенні сфериспівпраці з ними.
Не можна не відзначити наявність чинників, які ускладнюють розширеннязв'язків канадських провінцій з США. Так, провінції і штати є суб'єктами різнихфедерацій, котрі істотно відрізняються один від одного всвоєму розвитку. Крім того, і Канада, і США прагнуть забезпечити проведенняєдиною для кожної країни зовнішньої і зовнішньоекономічної політики з своїмицілями і завданнями. Цим вони обмежують самостійність членів федерації уобласті відносин двох держав.
Таким чином, розвиток контактів провінцій Канади з США протікав підзнаком переплетення двох протилежних тенденцій – як сприяючої, так і стримуючоївзаємну співпрацю.
Уряди провінцій надають велике значення створенню розвітвленої мережіпредставництв в США як важливому інструменту в забезпеченні своїх економічнихінтересів в цій країні. Найбільшу активність в даному напрямі проявляли Онтаріоі Квебек. Перша провінція в 60-і роки відкрила представництва в Нью-Йорку,Лос-Анджелесі, Чікаго, Атланті, Клівленді, Міннеаполісе, а друга (на додаток довже існувавшого раніше представництва в Нью-Йорку) – в Чікаго, Бостоні,Далласі, Лос-Анджелесі. У 70-х роках Онтаріо відкрила додатковепредставництво в Бостоні, а Квебек – в Атланті, Лафейетте і Хьюстоні [31].Економічні інтереси цих провінцій розповсюджуються фактично на всі регіониСполучених Штатів.
Західні провінції мають представництва на тихоокеанському побережжіСША: Альберта – в Лос-Анджелесі, Британська Колумбія – в Лос-Анджелесі іСан-Франциско. Атлантичні провінції концентрують свою діяльність на сході іпівдні США. Нова Шотландія, наприклад, має представництва в Нью-Йорку іХ'юстоні [32].
У розвитку відносин провінцій з США можна виділити три основні напрями:
1) прямі зв'язки провінцій з штатами;
2) контакти провінцій з федеральною адміністрацієюСполучених Штатів;
3) участь канадських провінцій сумісна з федеральним правительством в рішенні питань двосторонніх відносин Канади і США.
Контакти провінцій і штатів розвиваються на основі різних угод ідомовленостей між двома сторонами, які є свого роду адміністративно-правовоюінфраструктурою канадо-американської економічної інтеграції. Угоди міжпровінціями і штатами розрізняються як формою так і за змістом. Офіційні угоди– найбільш висока форма договірно-правової співпраці провінцій і штатів –складала 5,7% від загального числа взаємних контактів; на домовленості інапівофіційні угоди доводилося 70,6% і 23,6% відповідно [33].Найпоширенішою формою зв'язків між провінціями і штатами сталі домовленості.
Співпраця канадських провінцій і штатів США охоплює широкий кругпитань, що відносяться до різних сторін життя цих держав. Як показує таблиця 1,найбільша кількість угод утворених у області торгівлі і промисловості,природних ресурсів, транспорті, у сфері соціальних послуг.
Таблиця 1. Предмет і форми угод міжканадськими провінціями і штатами США (за станом на 1985г.) [34]2
Область
співпраці Офіційна угода Полуофіційна угода Домовленість Всього в даній області Сільське господарство 27 27 Торгівля і промисловість 2 5 73 80 Освіта, культура 10 34 44 Енергетика 1 12 23 36 Охорона навколишнього середовища 1 64 65 Соціальні послуги 12 64 76 Військова сфера 4 3 9 16 Природні ресурси 24 125 149 Суспільна безпека 36 36 Транспорт 35 112 64 211 Некваліфікована співпраця 1 3 22 26 Разом формою 44 181 541 766
При цьому слід відзначити, що офіційна угода – це спільно підписаний документ, що передбачає впорядковану підтримкувзаємних зв'язків; напівофіційна угода – документ у вигляді резолюції,комюніке, меморандуму або листів, якими обмінялися сторони, що передбачаєвпорядковану підтримку взаємних зв'язків, але що не скріпляє сумісним підписом.домовленість – будь-яке інше сумісне рішення в письмовій або усній форміпро впорядковану підтримку взаємних зв'язків.
Уряди Канади і США використовують різні засоби і методи для підтримки ірозвитку взаємних контактів. До них відноситься: проведення зустрічей прем'єрівпровінцій і губернаторів штатів, спеціальних робочих зустрічей офіційнихпредставників двох сторін на різному рівні, а також членів легислатур провінційі штатів, створення комітетів для вироблення рішень з якого-небудь питання,організація асоціацій з представників ділових кіл.
Півтора десятиліття, протягом яких (за винятком проміжку часу з червня1979 р. по лютий 1980 р.) при владі перебував уряд ліберальної партії на чолі зП.Е. Трюдо, залишаться в історії Канади як важливий рубіж в зміцненні тенденціїдо звільнення країни від залежності від південного сусіда.
Одним з найбільш значних підсумків цього періоду було посиленнянаціональної економіки. Частка іноземного капіталу, перш за все американського, стала зменшуватися. Держава активно втручаласяу відносини національних і іноземних монополій, що діяли в Канаді. Проводиласяполітика „канадизації”, що означала серйозну зміну в традиційних канадських концепціях місця і ролііноземного капіталу. Істотно зросла сила національного капіталу в економіцікраїни. Загострювалася конкуренція канадських і американських корпорацій.Політика „канадизації” була покликана сприяти закріпленнюканадських ділових кіл на нових рубежах, забезпечувати високоприбуткові сфериприміщення капіталу.
У 70-і роки відбувався перерозподіл сил усередині національногофінансового капіталу. Періоди зльоту і спаду були властиві об'єднанню навколохолдинг-компанії „Аріус корпорейшн”. З кінця 70-х років її нове керівництвооб'єднало потенціал декількох найбільших корпорацій і заявило про себе як прозначне фінансово-економічне угрупування. З об'єднання „Бенк оф Монреаль” виділилася самостійна промислово-фінансова група на чолі іззалізничною корпорацією „Кенедіан пасифик” [35]. У другійполовині 70-х років стали впливовими сімейні клани Томсонов, Рейхманов, якіпотіснили найбільші раніше фінансові капітали Ітонів, Уебстерів, Річардсонів.На величезне об'єднання перетворилася сімейна група Брофманів, контролююча компанії з активами майже в 100 млрд. долл. [36]..
Посилення на початку 70-х років тенденції до „канадизації”промисловості країни виявилося і в створенні в 1974 р. Агентства з перевіркиіноземних інвестицій (АПІІ), покликаного перешкодити подальшому переходуканадських фірм під контроль іноземців. Потреба в такій організації назріладавно. Також відомий міжнародний скандал, що розвернувся у зв'язку з рішеннямуряду Л. Пірсона (1966 р.) прийняти поправку до канадського закону про банки,щоб post factum оголосити незаконним поглинання „Мерчантайн бэнк” нью-йоркським„Ферст нэшнл сити бэнк”, внаслідок чого останній розлучився з придбанням.
Великий суспільний резонанс мали два випадки, коли прем'єр-міністрТрюдо вимушений був особисто накласти вето на операції, що мали на метівстановлення американського контролю над крупними ресурсними монополіями Канади – „Денісон майнз”(1970 р.) і „Хоум ойл компани” (1971 р.) [37].У зв'язку з цим питання такого роду входять в компетенцію АПІІ, котрій уповноважено розглядати заявки на придбання контрольнихпакетів вже існуючих канадських компаній і проекти нових капіталовкладень заучастю іноземних фірм.
За період 1974-1979 г.г. АПІІ розглянуло 1 326заявок на придбання контролю над канадськими компаніями і дало згоду в 1 106випадках (83%); з 1 169 проектів нових інвестицій було схвалено 1007 (86%) [38].В цілому створення АПІІ можна розцінювати як крупнийкрок на шляху встановлення урядового контролю над діяльністю іноземнихмонополій в Канаді. Воно було здатне перешкодити поглинанню іноземною фірмоюбудь-якої крупної національної компанії.
Крім АПІІ, як засоби, вживані для проведення „канадизації”, було:установа державних компаній, іноземних фірм, що займаються скупкою, – Канадськакорпорація розвитку і „Петро-Кэнада”; здійснення комплексних програм типу НЕП(Нова економічна програма). На можливість реалізації цієї політики„канадизації” безпосередню дію надавали внутрішньополітична боротьба і розкладсил усередині ліберальної партії і в самому уряді.
Основним підсумком „канадизації” в 70-і – початку 80-х років сталозначне зниження рівня іноземного контролю канадської економіки, який в ціломупо всіх нефінансових галузях вітчизняної економіки скоротився до 25,5% допочатку 1981 р. (зокрема американський до 20%) [39].
Зниження іноземного контролю в канадській економіці пояснюється рядом об'єктивнихпричин довгострокового і короткострокового характеру.
Перш за все, в період перебування у влади ліберальної партіївідбувалося постійне зниження торгових тарифів в рамках ГАТТ (Генеральнаасоціація з торгівлі і тарифів), внаслідок чого до 1978 р., зокрема вканадо-американській торгівлі, не менш 80% товарообігу стало здійснюватисябезмитно. Вже в 1981 р. приблизно 85% американських товарів поступало до Канадибез митних зборів, а 95% канадських товарів – в США [40].
Дві глибокі економічні кризи середини 70-х і початку 80-х років зробилистримуючий вплив на зростання іноземних інвестицій в Канаді. З другої половини70-х років відбулася активізація вивозу канадського капіталу за кордон. Найбільші канадські монополії узяли на озброєнняпринцип „зневаги кордонами” між США і Канадою. Для канадських монополій все притягательнішим стає ємкийамериканський ринок, який дає можливості прибуткової реалізації промисловоїпродукції.
Великий розмах „викуп” канадської власності у американських ТНК (транснаціональні компанії) і зростання національних монополій набулив кінці 70-х – початку 80-х років. У цей період в країні розвернувся могутнійпроцес злиття і поглинань. На початку 1981 р. „Норанда майнз лтд.” (19-е місцеза об'ємом продажів в 1980 р.) придбала за 626 млн. кан. долл. 49% акцій„Макміллан Блодел лтд.” – другу за важливостю лісотехнічній монополії країни(36-е місце) [41]. Приблизно в той же часнайбільша американська монополія цієї галузі „Канедіен интернэшнл пейпер инк”(54-е місце) перейшла в руки могутньої національною холдинг-компании „Канедіенпасифик” (1-е місце) за 1,1 млрд. кан. долл., а „Олімпіа энд йорк инвестменслтд” за 560 млн. кан. долл. придбала контроль (88% акцій) над „Эйбитиби-Прайсинк” [42]. Все це означалоконсолідацію сил національного капіталу в лісовому і целюлозно-паперовомувиробництві.
Видну роль в хвилі злиття зіграли два клани національного фінансового капіталу – сімейство Райхманов(власники „Олімпіа энд йорк инвестментс лтд”) і брати Бронфмани,власники „Браськан лтд”. Могутнім стимулом до подальшоїцентралізації капіталу на національнийгрунту послужила оголошена в кінці 1980 р. „національна энергетична програма”, що проголосила ряд масштабних завданьу області „канадизації” паливно-сировинної бази країни.Відповідно до цілей цій програми президент однієї з трьох місцевих нафтовихмонополій, що є крупнішими в країні, „Доум петролеум ЛТД” (35-е місце), обіцявміністрові енергетики М. Лалонду добитися підвищення до кінця 1982 р. часткиканадського капіталу в її активах як мінімум до 35%. Вже в серпні 1981 р. булооголошено про придбання цією монополією за 4,3 млрд. кан. долл. 47% акцій„Хадсонс Бейойл энд гэс компани” (99-е місце), що знаходилася до цього підконтролем американської „Коноко инк” [43].
На цій же хвилі пройшли і придбання державною монополією „Петро-Кенада”філіалу бельгійської „Петрофіни”, покупка крупної фірми „Зеллерс лтд”, що входить в „імперію” Томпсонов „Хадсонс Бей компани”.
Деякі одержані переваги канадський капітал прагнув підкрепити посиленою притокою прямих інвестицій вСША. Їх темпи зростання в кінці 70-х – на початку 80-х років збільшилися більшніж в два рази, і до початку 1982 р. Канада займала вже третє місце середіноземних держав, що мають прямі капіталовкладення в США. На цій основісформувалася розгалужена мережа американських філіалів і дочірніх підприємствканадських ТНК.
Істотно зміцнилися позиції канадських банків на багаторегіональних фінансових ринках вСША. Канадський фінансовий капітал вийшов на третє місце по сумі активів середіноземних банків, пропустивши вперед тільки своїх колег з Японії іВеликобританії. Американський капітал сприяв створенню в Канаді нових галузейпромисловості, приніс в країну більш передову технологію, необхіднийуправлінський і організаторський досвід. Трюдо вважав, що оскільки неможливо одержати технологію без капіталу, так само нераціональновимагати повної відсутності капіталу США в канадській економіці. „Вочевидь,якщо ми обмежимо притоку в нашу країну американського капіталу і технології, –відзначав прем'єр-міністр, – ми будемо не в змозі освоювати наші ресурси, і намприйдеться знизити рівень споживання для того, щоб здійснювати капіталовкладеннявласними силами” [44].
В той же час не можна забувати про те, що Трюдо вважав, що економічне проникнення США неповинне привести до ліквідації національної самостійності Канади. Трюдо вважавнеобхідним здійснення певних компромисів, проведення політики залучення івикористання американського капитала, але в той же часобмежуючи межі і обумовлюючи переваги для національного капіталу.
Впродовж 1982-1984 рр. склалися виключно сприятливі умови для зростанняканадського експорту, перш за все в Сполучені Штати. Канадська економікапереживала кризу важче, ніж американська. Але зовнішняторгівля тут зіграла свою амортизуючу роль (на відміну від США, де зовнішняторгівля працювала на кризу), а потім сприяла переходу до пожвавленнягосподарської кон'юнктури.
Прихід до влади консерваторів на чолі з Б.Малруні практично співпав зпочатком майже дворічного підйому в господарстві Канади (1984-1986 рр.).Пішовши на поступки властям ряду провінцій, консервативний уряд досяг певноїрозрядки напруженості у відносинах з провінційним рівнем влади. Зміниласяатмосфера канадо-американських відносин, де переважаннязнову одержала тенденція до співпраці і компромісів. Консерватори істотноослабили контроль над іноземним капіталом, грунтовно пом'якшили умовинаціональної енергетичної програми. Канада вийшла з кризи із значним активомторгового балансу і зберігала його аж до 1985 р. на високому рівні. Цьомусприяло поєднання низького інвестиційного попиту в Канаді з високимінвестиційним і споживчим попитом в США, значне зростання продуктивності праців Канаді при різкому уповільненні темпів зростання заробітної плати, завищеномукурсі американського долара.
У США розвернувся інвестиційний бум, що створило сприятливі умови дляканадських експортерів: динамічно розвивалася гірничодобувна промисловістьКанади, лісова, деревообробна, хімічна і целюлозно-паперова. Щодоавтомобілебудування, об'єм експорту продукції за 1983 р. виріс на 28% [45].У першій половині 80-х років були створені умови для зростання експорту впорівнянні з імпортом. Якщо порівнювати післякризовий розвиток Канади і США, тов цілому в Канаді спостерігалися вищі темпи зростання ВНПі продуктивності праці. У Канаді істотно швидше зростали прибутки корпорацій.
Однією з основних характеристик економічного розвитку США в 1983-1985рр. був інвестиційний бум, особливо значний в перші півтора роки після кризи. УКанаді, навпаки, на кінець 1985 р. не був досягнутийнавіть той рівень вкладень в основний капітал, який був характерний для періодуекономічної кризи. Ці відмінності пов'язані неабиякою мірою із станомзовнішньої торгівлі двох країн.
Так, у Канади актив торгового балансу досяг значної величини і ставсвого роду замінником інвестиційного попиту. А в США в даний період зберігавсядефіцит в зовнішній торгівлі.
Аналізуючи динаміку цін на різні групи товарів в 1984-1986 рр., можнавідзначити, що ціни на продовольство в Канаді зростали швидше, ніж в іншихкраїнах із-за зниження в цей період курсу канадського долара; падіння світових цін на зернові не відбилося на цінахвнутрішнього ринку завдяки монопольному положенню канадських постачальників нацьому ринку [46].
Підйом економіки повністю співпав з періодом перебування у владипершого консервативного кабінету Б. Малруні (1984-1993). „Якщо Канада бажаєдобитися стійкого економічного зростання, – указувалося в його новій програмі,– то уряд повинен прагнути забезпечити інтереси країни в міжнародній сфері” [47].За ініціативою Малруні почалися канадо-американські торгові переговори в травні1986 р., про що мова піде у розділі 3.
Таким чином, після закінчення Другої світової війни американо-канадськіекономічні відносини характеризуються суперечністю. Так, ліберальний уряд П.Трюдо дійшов висновку, що зближення з США не на користь Канади, оскількизагрожує їй втратою економічної і навіть політичної самостійності.Консервативний уряд Б. Малруні, що змінив лібералів, узяв курс на всестороннєполіпшення відносин з США. Він пішов на рішуче зближення з США вторговельно-економічній області.
В цілому американо-канадські відносини в розглянутий періодхарактеризуються поступовим зближенням в таких галузях промисловості, якнафтова, газова, машинобудівна, добувна, целюлозно-паперова, автомобільна,авіаційна, електротехнічна, хімічна. З вищепереліченого можна зробити висновок,що американський капітал був присутній у всіх головних галузях канадськоїекономіки. Залежність від капіталу США турбувала канадців, що небезпідставно.Проте, з часом Канада перестала побоюватися втрати економічної незалежності,адже наявність американского капіталу сприяла розвитку економіки в Канаді.Потрібно відзначити, що впровадження капіталу США було вигідне і для СполученихШтатів. Тобто, очевидно взаємовигідна співпраця двох країн „великої сімки”,яких зближує безліч чинників, серед яких важливу роль грає географічнаблизькість Канади і США. Надалі це з'явилося однією з причин для проведеннясумісної економічної політики.
Розділ 2. Американо-мексиканськіекономічні відносини
Мексика – єдина латиноамериканська країна, що має сухопутний кордон зСША. Географічна близькість представляє природну умову для виникнення ірозвитку між Мексикою і США широких економічних відносин. Ці відносини маютьдавні традиції, найрізноманітніші форми і напрями.
Важливим чинником в Мексиці з'явилося форсоване проникнення в економікукраїни іноземного капіталу, особливо з другої половини 50-х років. Переважнучастку в сукупному об'ємі прямих іноземних капіталовкладень контролюють Сполучені Штати Америки. У середині 50-х років з 1 225зареєстрованих в Мексиці іноземних компаній 1 129, або понад 90% загальногочисла, належали монополіям США [48].
В рамках американо – мексиканських відносин особливе місце належить прикордонним економічним зв'язкам між двома країнами. У середині 60-хроків економічні зв'язки прикордонних районів стали набувати все більшогозначення. Істотно зріс товарообмін, інтенсифікувалися комерційні, фінансові іінші контакти. У прикордонну зону Мексики посилився приплив американськихкапіталів. Пов'язаний із загальними закономірностями у вивозі капіталу, вінвідрізняється поряд специфічних рис, які обумовлені особливою економічноюполітикою двох держав відносно прикордонних районів [49].
Своєрідність економічної політики, що проводиться відносно північноїприкордонної зони і діяльності іноземного капіталу на її території, пов'язана збагатьма обставинами. Мексиканське керівництво створило особливу системупреференцій, особливий юридичний і адміністративний режим, мережудержавних органів, які покликані були забезпечувати прискорений господарськийрозвиток країни.
Для північної прикордонної зони Мексики характерна особлива демографічна ситуація. Протягомдекількох десятиліть після Другої Світової війни багато мексиканців мігрували вцю зону з центральних районів країни у пошуках роботи, і використовувалися як брасерос– сільськогосподарські робочі – в південних районах США.
Переміщенню робочої сили сприяла та обставина, що рівень заробітноїплати на підприємствах прикордонної зони вище, ніж на підприємствах увнутрішніх районах країни. Приток робочої сили став особливо зростати після1951 р., коли між Мексикою і США було підписано угода про сезонне використаннямексиканських робочих в сільському господарстві США [50].У зв'язку з цим постійна імміграція викликала істотне збільшеннянаселення прикордонної території. В результаті, на ринку робочої силипропозиція завжди перевищувала попит. За даними „Comercio exterior” щодня 60тыс. мексиканців перетинають кордон для роботи в південних містах США [51].Але в 1964 р. у зв'язку з закінченням терміну дії угоди про використання брасерос багато сільськогосподарських робочих залишилися без роботи.
Разом з брасерос існують ще і чиканос. Якщо „брасеро” – слово американського походження, що позначаємігруючих в США безробітних, то словом „чикано” називають і тих мексиканців,хто тільки що прибув в США, і тих, хто складає корінне населення штатів Техас іКаліфорнія. Мексиканці не визнають кордон по Ріо-Гранде, вважаючи, що Техас іКаліфорнія – їх рідні землі, адже вони були захоплені у Мексики американцями в XIX столітті.
У 1967 р. була складена „Програма руху чиканос”, в якій записано, що церух „не тільки наділено високою відповідальністю, але і є найгарячішим івідвертішим сподіванням і прагненням чиканос до Ацтлану” [52].Ацтлан – це легендарна святиня мексиканців. У 1970 р. рух чиканос опублікував „План Санта-Барбара”, в котрому мовилося про необхідністьоб'єднання чиканос для ведення боротьби за національнесамовизначення [53].
Для вирішення проблеми безробіття мексиканський уряд розробив Програмуіндустріалізації прикордонної зони, яка була проголошена в 1965 р. Її метоюбуло прискорення промислового розвитку зони, її інтеграція в єдинийгосподарський комплекс країни, створення умов для збільшення зайнятостінаселення. У виконанні поставлених завдань значна роль відводилася іноземномукапіталу.
Відповідно до програми уряд надавав іноземним компаніям право набудівництво підприємств в 20-кілометровій зоні уздовжмексикансько-американського кордону. В рамках програми уряд Мексики повністюзвільнив підприємства від імпортних мит на устаткування, на частини для збіркиі необхідна сировина, від мит на експорт.
За відносно короткий термін в північній прикордонній зоні Мексики булопобудовано велику кількість американських підприємств. До жовтня 1967 р.мексиканські власті видали дозвіл на будівництво 73 підприємств, до січня 1968г. – 80. До середини 1969 р. їх число складало 147, з яких 103 вжефункціонували, а до 1970 г. – 179, зокрема 152 діючих [54].
У 70-і роки проблеми розвитку прикордонної зони продовжували залишатисяоб'єктом спеціальної уваги уряду. У червні 1971 р. в р. Пуерто-Вальяртавідбулася американо-мексиканська зустріч, на якій мексиканська сторонапорахувала бажаним створення підприємств із змішаним капіталом. В зв'язку з циммексиканський уряд розповсюдив дію спеціального режиму північної прикордонноїзони на всю прибережну смугу шириною 20 км [55]..
У 1972 р. з метою реалізації Програми розвитку прикордонної зони (ПРОНАФ),прийнятої в 1961 р. урядом Мексики, який намагався ослабити гостроту проблемизайнятості населення, була створена міжвідомча комісія з економічного розвиткуприкордонної зони і прибережних районів. До комісії увійшли представники міністерствфінансів і державногоо кредиту, сільського господарства, промисловості іторгівлі.
Оцінюючи діяльність американських підприємств в північній пограничноїзоні Мексики, необхідно відзначити наступне. В результаті експлуатаціїмексиканських робочих на американських підприємствах створюються товари, в якихвтілена певна вартість. Із знов створеною на цих підприємствах вартості у межахнаціональної території залишається тільки частина її у вигляді зарплати робочихі податків на прибуток. Реалізація основної маси знов створеної вартостівідбувається за кордоном і велика її частина у вигляді прибутку звично неповертається до Мексики.
За оцінкою ПРОНАФ, в 1969 р. мексиканці придбали вприкордонних містах США товарів на суму 475 млн. дол., тоді як в 1960 р. тількина 221 млн. [56]. Населення північноїзони Мексики набуває товарів в США значно більше, чим на батьківщині. Такимчином, із знов створеної вартості за межами національної території залишається прибуток і значна частина заробітної плати. Цеозначає, що прикордонні міста США знаходяться у вигіднішому становищі, чимприкордонні міста Мексики.
Спостерігається суперечлива дія американського капіталу на економікумексиканської півночі: з одного боку, позитивним чином позначається розміщенняамериканських підприємств в прикордонній зоні, адже це приводить до збільшеннязайнятості в даній зоні; а з іншого боку, використання іноземного капіталу в прикордоннійзоні Мексики не створює матеріальних передумов для подолання економічноїзалежності, оскільки подібні економічні відносини прив'язують Мексику догосподарського комплексу США.
Регулювання іноземних інвестицій в Мексиці – не нове явище. СШАстворювали велику кількість підприємств в Мексиці. Так, в 1979 р. з 1 100промислових підприємств за участю іноземного капіталу 864 були американськими;з 436 торгових підприємств – 320 американських; з 114 підприємствгірничодобувної промисловості – 85 американських; всього з 1 915 підприємств зіноземним капіталом – 1 481 підприємство американського походження [57].
За часи свого президентства з 1976 по 1979 рр. Луіс Ечеверріа Альвареспровів низку заходів щодо регламентації діяльності іноземних компаній. Вінвиявляв особливу цікавість до діяльності транснаціональних компаній (ТНК).
Починаючи з другої половини 50-х років ТНК – першза все американські – перешли до прямої скупки мексиканських фірм. В кінці 60-х років ця формаекономічного впровадження США до Мексики стає переважаючою, а в 1971-1972 рр.таким чином було створено 75% нових филіалів [58]… АмериканськимТНК вдалося значно укріпити свій економічний потенціал вМексиці. Як відзначають американські економісти Р. Ньюфармер і В. Мюллер, з1960 до 1972 рр. на долю скупки доводилося 20% зростання активів, а в окремихгалузях (скляній, керамічній і деяких інших) цей показник перевищив 50% [59].За той же період активи найбільших корпорацій США в Мексиці зростали всередньому на 17% в рік, капітал на 16%, а продажі на 15% [60].Ці показники, за їх підрахунками, значно випереджали відповідні темпи зростання найбільших американських фірм в США.
26 грудня 1972 р. на розгляд Національного конгресу був представлений „Закон про сприяння національним капіталовкладенням і регулюваннязарубіжних інвестицій”. Всього за місяць до цього, 3 листопада, президент висловивсвоє відношення до іншого питання, пов'язаного з іноземними капіталовкладеннями, направивши на розгляд палати депутатів „Закон про регістраціюпередачі технології, використання і експлуатацію патентів і торгових марок”.Обидва закони складали основу політики Мексики по відношенню до іноземнихінвесторів до тих пір, поки не були доповнені ще одним – „Законом про винаходиі торгові марки”, затвердженим конгресом 30 грудня 1975 г. [61].Цими законами держава ввела ряд норм на міжфірмові операції. План переслідував цілі: упровадити в практику укладення угод зіноземними компаніями критерії „національного розвитку” і забезпечитимексиканським компаніям при участі в таких операціях заступництво і допомогу збоку держави. Головна мета трьох законів – зміцнення місцевоговласнопідприємницького сектора і національної економіки в цілому.
Готовність держави до введення регулювання можна визначити як здатністьдержавного апарату проводити в життя вибраний курс.
Хоча прийнятий в 1973 р. урядом Ечеверрії закон про стимулюваннямексиканських і регулюванні іноземних капіталовкладень підводив юридичну основупід курс правлячих кругів на асоціацію з іноземним капіталом при дотриманніпринципу майоритарного участі мексиканського капіталу, дія цього закону нерозповсюджувалася на підприємства пільгового режиму. У 1973 р. число такихпідприємств, сконцентрованих в Мехикалі, Нижній Каліфорнії і Тихуані, складало401, на них було зайнято 55 тис. мек-сиканців [62], в 1974 р. їхбуло вже 500 з 86 тис. зайнятих [63].
„Новий курс” Л. Ечеверрії і закон про іноземні інвестиції не зачіпалискладальних підприємств прикордонної зони і „служили уряду і мексиканськимпідприємцям, – як констатували мексиканські економісти, – для створеннявидимості націоналістичних позицій” [64].
„Видимість” націоналістичної позиції була вельми характерна дляполітики Л. Ечеверрії відносно США на рівні двосторонньої дипломатії;виробленню самостійнішої позиції перешкоджала зростаюча технологічна залежністьІншою перешкодою для здійснення самостійної лінії в двосторонніх переговорахбула залежність, що зберігалася від американських фінансових організацій.
Враховуючи слабкість і уразливість Мексики з різних проблем уряд Л. Ечеверріїнамагався підсилити свої позиції на переговорах за допомогою проведеннясамостійної лінії в міжамериканській системі, шляхом об'єднання з режимамипрогресивної орієнтації під лозунгами спільності інтересів країн, щорозвиваються. Аналізуючи політику мексиканського уряду, американський журнал„Карент Хисторі” помічав, що „Ечеверрія прагнув довести свою незалежність відСША і позбавитися тіні північного колоса” [65].
Зустріч Л. Ечеверрії з прези-дентом США Дж.Фордом, що відбулася в жовтні 1975 р., не привела до врегулювання спірних ропросов, зокрема проблеми мексиканських робочих, мігруючих в США.
Паралельно з появою неспокою у зв'язку з економічною політикою ізовнішньополітичним курсом Л. Ечеверрії в правлячих кругах США росли скептичнінастрої при оцінці мексиканською політичною системи, робилися спроби надаватидію на політику уряду.
Американські ділові кола мали канал дії в особі Амеріканської торговоїпалати (КАМАКО), що діє в Мексиці. КАМАКО об'єднує 2 100головних американських і мексиканських корпорацій, а на практиці єорганізацією, що здійснює асоціацію американських і мексиканських капіталів.
Останній рік правління Л. Ечеверрії характеризувався погіршенняммексикано-американських відносин. До кінця його президентського терміну чіткопозначилися суперечливі сторони зовнішньополітичного курсу Мексики у відносинахз США. Положення змінилося в другій половині 70-х років, що було викликаненовими чинниками, які впливали на сферу двосторонніх відносин. Відомості проіноземні інвестиції збираються в чотирьох организаціях: у реєстраційному бюропо іноземних капіталовкладеннях, Казначействі, Центральному банку і Бюропереписів. Реєстраційне бюро існує з 1973 р. Досвід його роботи в періодпрезидентства Л. Ечеверрії говорить про невдалу спробу налагодити обмінінформацією. У якійсь мірі це пояснюється прагненнямкомпаній, що мають іноземних вкладників, не давати додаткових відомостей.
Можливості державного регулювання були обмежені. Однією з причин булоте, що діючі в країні іноземні компанії мали транснаціональний характер іволоділи в світовій системі міцними позиціями, які посилювалися територіальноюблизькістю їх мексиканських підприємств до США [66].
На президентських виборах 4 липня 1976 р. в Мексиці новим главоюдержави був вибраний кандидат від правлячої Інституційно-революційної партіїХосе Лопес Портільо. У програмній вимові, яку 37-й президент Мексики вимовивпри вступі на пост перед конгресом, основна увага була приділена внутрішнімпитанням, перш за все, шляхам подолання економічної кризи, що привела дозростання інфляції, девальвації песо і збільшення безробіття. Х.Портільоговорив про наміри створити суспільство добробуту і справедливості, пронеобхідність розробки нової моделі розвитку, про очевидну потребу розробкинового курсу, який би забезпечив підвищення темпів зростання економіки іпрацевлаштування молоді. „В умовах нашої змішаної економіки здійснення цієїстратегії вимагає співпраці між секторами суспільства, що беруть участь врозвитку виробництва”, – говорив президент Мексики. – Потрібно доповнитиекономічні заходи соціальними, які гарантували б всім мексиканцям життєвиймінімум в живленні, охороні здоров'я, освіті” [67]. На питання проміжнародну співпрацю Х. Портільо дав наступну відповідь: „міжнароднийекономічний порядок, що визначається могутніми країнами, в основному, зберігаєсвій характер, який ущемляє інтереси країн, що розвиваються. Поліпшенняміжнародного клімату як найважливішої основи взаємин держав представляє базузовнішньої політики Мексики” [68].
У наступному, 1978 рці, в журналі „Латинская Америка” було опубли-ковано інтерв'ю з Хосе Лопесом Портільо. Президент запросив головного ре-дактора журналу С.А. Мікояна в палац ”Лос Пінос”. У інтерв'ю Х.Портільовідмітив, що „найважливіша з існуючих проблем Латинської Америки – її роз'єднаність.Політична роз'єднаність все більше віддаляє нас один від одного, перешкоджаєєдності дій у відносинах з нелатиноамериканським світом і виробленні єдинихзовнішньополітичних позицій, особливо перед лицем Сполучених Штатів” [69]..
На питання С.А. Мікояна щодо можливості використання Мексикоюдіяльності транснаціональних корпорацій для прискорення науково-технічногопрогресу, президент відповів наступне: „У Мексиці існуютьдва закони. Один регулює іноземні інвестиції і стимулює національні. Другийрегламентує перенесення технології. Необхідно визнати, що країни, подібнінашій, випробовують потребу в притоці ззовні капіталів, технології, в новихзовнішніх ринках. Як ми хотіли б досягти національних цілей в співпраці зтранснаціональними організаціями? Шляхом виконання нашого законодавства” [70].
Таким чином, з інтерв'ю можна спостерігати оптимізм Хосе ЛопесаПортільо в рішенні поставлених задач.
У 70-х роках мексикано-американські відносини розвивалися на тлізростання національної самосвідомості мексиканців, зміцнення націоналістичнихустремлінь і серед тих груп пануючих класів, які зв'язали свої інтереси здержавним сектором. Відмічений суперечливий характер зовнішньополітичного курсуМексики. У американо-мексиканських відносинах найбільш гострою була проблеманерівноправних торгових відносин.
Масштаби впливу американського проникнення на функціонуванняекономічної системи в цілому зумовили пасивність мексиканської дипломатії у відносинах з США в першій половині 70-х років. Положення змінилося в другій половині 70-х років і буловикликане низкою нових чинників, що впливають на сферу двосторонніх відносин.
Майже одночасна зміна адміністрацій в обох країнах породила по обидвісторони межі оптимістичні прогнози відносно майбутнього покращення„добросусідських відносин”. Стриманий і прагматичний підхід Х. Лопеса Портільодо проблем двосторонніх відносин був з розумінням зустрінутий у Вашингтоні.Мексиканський президент був першим керівником іноземної держави, прийнятимпрезидентом Дж. Картером. Під час переговорів з Картером в лютому 1977 р. Х.Лопес Портільо прагнув привернути увагу нової американської адміністрації допроблем соціально-економічного розвитку, зробити акцент на негативних наслідкахамериканської політики обмеження імпорту, що веде до збільшення безробіття вМексиці. В ході переговорів була досягнута домовленість про поліпшенняекономічних відносин, про тісні контакти між державним секретарем США іміністром закордонних справ Мексики, про регулярні міжурядові консультації зпроблем, що представляють взаємний інтерес.
Уряд Х.Лопеса Портільо прагнув до налагодження відношень з США, які погіршали у середині 70-х років в результаті загострення суперечностей з питань торгівлі, імміграції в США мексиканськихробочих. На зустрічах з американськими президентами Лопес Портільо домагався більшої уваги американських правлячих кругів до Мексики, розуміннясоціально-економічних проблем, наполягав на справедливих умовах торговихвідносин і збереженні можливостей для імміграції мексиканських робочих в США.
На рубежі 70-х – 80-х років зовнішньополітична діяльність мексиканскоїдержави була направлена на послаблення економічної залежності від США, зміцненняполітичної самостійності і суверенітету, підвищення ролі країни в світовійполітиці, випробувала дію ряду чинників, серед яких особливе значення малоперетворення Мексики на крупного виробника і експортера нафти.
Відкриття гігантських родовищ нафти, збільшення здобичі і експортустали надавати серйозний вплив на зовнішню політику. З урахуванням цієїпереваги в правлячих кругах Мексики почалася розробка зовнішньополітичноїстратегії, орієнтованої на подальше зміцнення міжнародних позицій країни.
Прихильником оновлення зовнішньої політики і інструментів її реалізації з'явився призначений літом 1979 р. на постміністра закордонних справ юрист Хорхе Кастаньєда. Він став провідникомгнучкішого і активнішого зовнішньополітичного курсу, „батьком” мексиканськоїнафтової компанії [71].
До найважливіших мексиканських ініціатив міжнародного масштабу слідвіднести пропозицію Х.Лопеса Портільо на XXIV сесії ГА ООНпро ухвалення світового енергетичного плану. Цей проект передбачав включення венергетичний план програм, покликаних гарантувати повний суверенітет країн надсвоїми природними ресурсами; раціоналізацію розвідки, здобичі і розподілуенергії; визначення методів, сприяючих виробництву засобів виробництва вдержавах, що розвиваються; встановлення системи, що гарантує розвиненим країнампостачання нафти; утворення фондів фінансування і розвитку; створенняміжнародного інституту з проблем енергетики [72].
Найважливішим елементом нового підходу уряду до проблем торгівельних відносин з північним сусідом з'явився курс на диверсифікаціюринків збуту нафти. Уряд ухвалив рішення понизити частку США в експорті з 86% в1977 р. до 50% в 1982 р. Реалізація цього рішення привела до того, що допочатку 1982 р. на США доводилося 44, 3% нафти, що експортується [73].
Ядром і базою розвитку нафтової промисловості стала в Мексиці державнакомпанія „Петролеос мексиканос” (Пемекс), що виникла в кінці 30-х років врезультаті націоналізації нафти. У своєму путньому щоденнику В.В. Овчинников помічає наступне: „Мексиканська нафта стала основоюдержавного сектора економіки. У столиці про це нагадує кам'яний стовп збарельєфами нафтовиків, поряд з якими б'є багатоярусний фонтан. Монументвстановлений на честь декрету про націоналізацію нафтової промисловості, який президент Ласаро Карденас підписав ще в 1938 р. Це бувсміливий виклик Вашингтону: американський концерн „Стандарт ойл” позбувся можливості бути неподільним господарем мексиканськихродовищ” [74].
Особливе значення Вашингтон надавав використанню інструментів, задопомогою яких він міг змусити Пемекс розширити видобутокнафти. Підтримуючи заходи по зміцненню національного суверенітету, прогресивнісили Мексики розглядають самостійну нафтову політику як важливий чинник,здатний укріпити міжнародні позиції країни і ослабити її залежність відпівнічного сусіда. Виявлення величезних нафтових родовищ примусили США інакшеоцінити роль Мексики, спонукали їх до пошуків нового походу до „нафтовоїсупердержави”. Як визнавала “Нью-Йорк таймс”, “Сполучені Штати несподіванозіткнулися з упевненою в собі Мексикою, яка неначе хоче наново перебудувативідносини, що історично склалися, між двома країнами” [75].“Мексика – виникаюча нафтова супердержава”, “Нова Саудівська Аравія”,порівняння її з Кувейтом і Іраном, висунення її в ряд найбільших виробниківнафти приводили американських політиків до висновку про можливість використанняМексики “як важливого постачальника нафти для США” [76].“Ми знаємо, що вони потребують нафти, і можемо дати її. Це забезпечує кращіоснови для наших відносин”, – підкреслював міністр Х. Кастаньєда, відзначаючи,що Мексика не відчуває себе такою залежною від США [77].
Мексиканська нафтодипломатія, забезпечуючи диверсифікаціюзовнішньоекономічних зв'язків і закладаючи основи довгострокового економічногоі науково-технічного співробітництва з іншими країнами, дещо ослаблялаодносторонню залежність Мексики від США і тим самим підсилювала позиції напереговорах з проблем мексикано-американських відносин. Це створювало новіможливості для підвищення самостійності в міжнароднихсправах.
Яскравим прикладом поглиблення суперечностей між США і Мексикоюз'явилася довга і важка історія переговорів про постачання мексиканськогоприродного газу в США. У 1977 р. керівні круги Пемекс досягли угоди з шістьмакрупними американськими енергетичними компаніями про будівництво гігантськогонафтопроводу і постачання в США природного газу. У грудні 1977 р. Експортно-імпортнийбанк США санкціонував кредити Пемекс на суму 600 млн. долл. [78].Але унаслідок розбіжностей з питань про ціну на газ переговори застопорилися.Втручання міністра енергетики США А. Шлессинджера, прихильника розвиткуамериканських енергоресурсів, привело до анулювання раніше досягнутоїдомовленості з американськими компаніями. Керівництво Пемекс заявило про намірвикористовувати природний газ тільки усередині країни.
Згодом переговори про газ були відновлені після візиту Дж. Картера доМексики в лютому 1978 р. Була досягнута домовленість про те, що Мексикапродаватиме газ дешевше, ніж за 4,5 долл. за 1 000 куб. фут. У вересні 1979 р.угода була підписана на вигідних для Мексики умовах, ауряд Мексики наполяг на ціні 3,6 долл. за 1 000 куб. футов [79].Така позиція Мексики примусила представників держдепартаменту інакше поглянутина Мексику і оцінити її роль.
Відстоюючи самостійну позицію на переговорах з Соєдіненимі Штатами зпитань постачань нафти і газу, мексиканські ділові кола виражали інтереси тихшарів партійно-державної бюрократії, які пов'язали свої інтереси з державою ідержавним сектором в економіці. Цим забезпечувалася підтримка зовнішньополітичномукурсу уряду з боку широкої громадськості.
Гнучкий підхід уряду Лопеса Портільо до двосторонніх відносин буввідмічений у Вашингтоні. У правлячих кругах США посилювалися заклики доперегляду американської політики відносно Мексики. У листопаді 1978 р. Радоюнаціональної безпеки США був підготовлений і представлений Дж. Картеру„президентський меморандум 41”, що називав Мексику „найперспективнішим джереломнафти в 80-і роки” [80]. Було передбаченозниження тарифів на мексиканські овочі і текстиль, а також розробку програмипрацевлаштування мексиканців. У той же час в американському друці, в конгресівисловлювалися побоювання, що „навіть якщо мексиканськанафта підстрибне на вершину списку приорітетів, у діячів американського уряду немає гарантії одержати доступ до її потенційних запасів” [81].
У лютому 1979 р. відбувся офіційний візит президента США Дж. Картера до Мексики. Переговори Дж. Картера і Х. Лопеса Портільовідбувалися в обстановці суперечностей з проблем двосторонніх відносин на тлізростання антиамериканських настроїв серед мексиканської громадськості.Використовуючи новий „чинник сили” – нафтові ресурси країни, – мексиканська делегація добивалася на переговорах справедливогопідходу до проблем двосторонніх відносин. Х. Лопес Портільо заявив, що невважає освоєння нафтових багатств Мексики одним із завдань по забезпеченнюпотреб США в нафті і підходить до цього питання з погляду інтересів Мексики [82].
В ході важких переговорів мексиканська сторона наполягала на необхідності вживання дієвихзаходів по зменшенню торгового дефіциту і усуненню митних бар'єрів длямексиканського експорту.
У результаті було підписане три угоди:
1) про принципи науково-технічної співпраці;
2) про співпрацю в освоєнні пустинних і напівпустиннихземель;
3) про співпрацю у області житлового будівництва іміського розвитку.
Дані угоди відповідали інтересам мексиканської сторони. А це, у своючергу, служило доказом збільшеного впливу Мексики.
Необхідно підкреслити, що іноземний капітал опанував важливимипозиціями в галузях оброблювальної промисловості. 75% всіх іноземних капіталовкладень в Мексиці, в основному північноамериканських, що в1975 р. концентрувалися в галузях оброблювальної промисловості [83].За даними на 1978 р. в даний вид промисловості було вкладено 4 682 млн. долл.або 78% всіх іноземних капіталовкладень [84]. У Мексиці натри найбільші американські компанії – „Америкэн смелтинг энд рифайнинг”,„Амерікен метав” і „Анаконда копер” – приходиться 64% виплавки свинцю, 76% мідіі цинку, 41% срібла і 20% золота [85]. Найбільшимипідприємствами по переробці в Мексиці полиметаллическихруд є ці ж американські компанії.
До кінця 70-х років особливо гостро стояла проблема екології.Промисловий розвиток прикордонних районів привів до різкого погіршення стану атмосферного середовища і морських вод в районі р. Тіхуана (Мексика) іприлягавшої до нього р. Сан-Дієго (США). Відсутністьвзаєморозуміння і постійне перекладання провини один наодного робили малоефективними меморандуми про співпрацю, що неодноразовопідписувалися екологічними службами двох країн. Підписанняв 1983 р. двосторонньої угоди про вирішення проблемнавколишнього середовища в стокилометровой прикордоннійзоні кожної з двох держав частково сприяло продуктивнішій взаємодії. Проте усередині десятиліття виникли нові проблеми, пов'язані із стічними водами в р.Тіхуана-Сан-Дієго, забруднення затоки Сан-Дієго викидами мідеплавильнихкомбінатів в штатах Арізона (США) і Сонора (Мексика) і цілий ряд інших [86]..
Захищаючи свої природні ресурси і відстоюючи національний суверенітет, Мексика виступила проти порушення200-мильної економічної зони американськими риболовецькими судами. Літом 1980р. сім судів були затримані мексиканськими властями. Це усвою чергу, послужило приводом до „тунцової війни”, наподробицях якої не зупинятимемося, і загострення двосторонніх відносин.
Як відзначалося вище, прийнята Програма розвитку прикордонної зони буланаправлена на ослаблення гостроти проблеми зайнятості шляхом встановлення економічних зв'язків зі всіма районами Мексики.Іншим же напрямком Програми у вирішенні проблемизайнятості було залучення в прикордонну зону американських туристів і туристівз внутрішніх районів Мексики. Були побудовані туристичні центри. Іноземний туризмстав одним з чинників у вирішенні проблеми зайнятості, адже значне числоамериканських громадян із США приїжджає в прикордонну зонуМексики. Значну роль грають відрядження американців. Розвиток туризму в Мексицісупроводжується проникненням іноземного, перш за всеамериканського капіталу в готельне хозяйство країни.
Найбільш крупні готелі належать американським компаніям „Вагатеренинтернэшнл хоутелз”, „Шератон”, „Трансуолд эйрлайнз”, „Пан Амерікен уорлдэйруэйз”. Американські туристичні компанії певною мірою контролюють готельнегосподарство Мексики завдяки прямій участі в капіталі і в зв'язку з тим, що уряді випадків виступають як менеджери мексиканських готелів. Наприклад,управління готелем „Малібу” в Акапулько перейшло до „Вестерн интернэшнл хоутелз” без зміни структури власності підприємства.Американські компанії беруть на себе рекламу в США для залучення американських туристів і бізнесменів. Багато туристів використовуютьслужбу прокату автомобілів. Відомо, що прокатні пункти в основному розташованіпри крупних готелях, приналежних американським фірмам абоуправляються ними. Прокат автомобілів контролюють іноземні компанії „Хертц”(філіал „Радіо корпорейшн оф Америка”), „Эйруэйз рент а кар”, „Форд рент а карсистем”, „Бюджет рент а кар”, „Фольксваген рент”, „Авіс”. Необхідно врахувати,що будівництво готелів ведеться в Мексиці в основному за американськимистандартами. Мексиканські компанії роблять крупні закупівлі готельного обладнання у американських фірм, набувають у них ліцензій на виготовленняаналогічної продукції або на користування фірмовими знаками і марками, звичнимидля американців [87].
Мексика чутливо реагує на політичні події на міжнародній арені. Наприклад,коли в 1975 р. Мексика підтримала в ООН резолюцію, що осуджує сіонізм і расизм,у відповідь сіонистські організації в США організували компанію дискредитації ібойкоту, добивалися скорочення поїздок американців до Мексики. В результатікраїна позбулася близько 20 млн. дол., адже, як відомо, для Мексики США –основний постачальник і покупець, головний зарубіжний інвестор і кредитор. Втой же час для Мексики США – основний постачальник туристів [88].
Сфера туристичних послуг, як галузь економіки, безпосередньо не схильнадо циклічних коливань. Але у зв'язку з тим, що переважна частина туристівприбуває із США, то циклічний розвиток американської экономіки позначається на туризмі в Мексиці.
З приходом до влади в США Р. Рейгана суперечностів мексикано-американських відносинах виявилися з новою силою. У червні 1981 р.на зустрічі на вищому рівні в Кемп Девіді сторони створили „велику комісію” начолі з держсекретарем США і міністром закордонних справ Мексики, яка повинна нерідше за раз на рік відстежувати весь комплекс двосторонніх відношень. Там же була створена і Сумісна комісія з питань торгівлі і платежів.Але комісія не змогла подолати взаємні претензії і доосені 1983 р. припинила існування [89].
Фінансово-економічна криза, що почалася в 1982 р. породив нову хвилюнелегальної міграції в США. На початку розділу йшла мова про міграції,пов'язані з безробіттям. Протягом даного питання необхідне відзначити, що булиприродними складнощі з отриманням віз особливо для осіб без освіти, тривалапроцедура їх оформлення примусила багатьох шукати обхідні шляхи. В результатівиникла категорія іммігрантів, що не мають письмового дозволу на в'їзд в країну, так званих індокументадос, або „безпаспортних”. У середині 80-х років число мігрантів-нелегалівдосягло 1,5 млн на рік [90]. Прийняті США ще в кінці70-х років міри по посилюванню міграційного режиму (зведення дротяних загород,ряд заходів по „пораженні в правах” мігрантів-нелегалів і їх дітей) не змоглипоставити ефективний заслін на шляху нелегальної міграції, а лише викликали загострення відносин на міжурядовому рівні.
У 1986 р. в США прийнятий закон Симпсон-Родіно про імміграцію, якийповинен був упорядкувати відносини між урядом і „старими” іммігрантами іскоротити притоку нових. Оцінити загальні масштаби мігрантів досить складноіз-за недосконалої інформації. Важко підрахувати число нелегальних іммігрантів,оскільки вони побоюються зустрічей з посадовцями, часто міняють місцепроживання. За 1986-1992 рр. американською службою імміграції і натуралізаціїбуло затримано 6,7 млн. чоловік. У 1986 і 1987 рр. спостерігалося деякезниження їх числа – до 1 166 тис. і 854 тис. відповідно. Потім знову почалосязростання: 1990 р. – 1 050 тис., 1991 р. – 1 077 тис. [91].
У середині 80-х років обстановка на американо-мексиканському кордонівийшла з-під контролю владних структур обох держав. Багато в чому це булозв'язано і з тим, що до проблеми нелегальної міграції додалася і контрабанданаркотиків, зброї і зростання злочинності в прикордонних з Мексикою штатах США.Проблема наркотрафіку різко підвищила конфліктність міждержавних відносин. Заспостереженнями Ю.О. Шведкова, „вражає зростання злочинності в містах США іМексики. У обох країнах злочинність тісно пов'язана з наркобізнесом. У Сент-Луісіце явище відчувається навіть з більшою гостротою, чим в Мехіко. Значна частинанаркотиків проникає в США через мексиканський кордон. Це позначається наположенні мексиканських мігрантів, які наводняють південніштати США, пропонуючи себе як дешеву робочу силу. Уряд Мексики час від часувиражає протест з приводу того, що американці до мексиканських робочихвідносяться упереджено, нерідко дивляться на них, як назлочинців” [92].
Багато в чому під впливом конфліктів з Мексикою Конгрес США прийнявзакон по боротьбі з наркотиками, що вводить що діє і понині практикусертифікації країн в плані боротьби з наркобізнесом і наркотрафіком, увідповідності з яким президент повинен був щорічно „виставляти оцінки” іншимдержавам по тому, як вони борються з контрабандою наркотиків [93]..
Таким чином, розкласти на складові комплекс відносин між США і Мексикоювельми непросто через високий рівень взаємозв'язаних проблем – сумісні кордони,економічні взаємозалежності, міграції, наркотрафік, екологія і цілий ряд інших.Потрібні були чималі зусилля, щоб знаходити компромісні рішення. До середини80-х років мало місце різке ускладнення всього комплексу американо-мексиканськихвідносин. Твердження про те, що адміністрація Р. Рейгана навмисно йшла напосилювання політики по відношенню до Мексики, далеко не повною міроювідповідає дійсності. Якраз навпаки, Білий дім неодноразово висловлювавзацікавленість в нормализації відносин з Мексикою. І,дійсно, на вищому рівні діалог вівся інтенсивно. У 80-і роки президенти США іМексики, за рідкісним виключенням, зустрічалися двічі в рік. Переломним можнавважати 1986 р. На зустрічі президентів у Вашингтоні в серпні 1986 р. Р. Рейганоголосив про нові позики Мексиці. У цьому ж місяці Мексика заявила про своєприєднання до Генеральної угоди з торгівлі й тарифів. Був підписаний пакет угод по активізації двосторонньої співпраці, інтенсифікації співпраці в боротьбі з контрабандоюнаркотиків. Сполучені Штати оголосили про зняття обмежень на імпортмексиканського тунця і цілий ряд інших заходів.
Розділ 3. СтворенняПівнічноамериканської зони вільної торгівлі
Серед всіх країн світу Канада є першимторговим партнером США, а Мексика – третім. В той же час торговельно-економічнізв'язки між Канадою і Мексикою украй незначні. Частка Мексики взовнішньоторговельному балансі Канади складає 0,4%, а частка Канади в зовнішнійторгівлі Мексики- 1,2% [94].Украй незначнаі присутність канадського капіталу в Мексиці. Навіть серед країн ЛатинськоїАмерики Мексика не була для канадських інвесторів привілейованою сфероюінтересів.
З кінця 60-х років принципова відмінність вполітиці лібералів і консерваторів по відношенню до США полягала в їхпротилежному підході до процесу канадсько-американської економічної інтеграції.Ліберальний уряд П. Трюдо відкинув сценарії невтручання в цей процес і тимбільше сприяння йому, вважаючи, що він веде до подальшого посилення залежності Канадивід США і зрештою – до політичного союзу з ними. Такі акції уряду П. Трюдо, якухвалення національної енергетичної політики (НЕП), реалізація Закону проперевірку іноземних інвестицій, викликали неприховане незадоволення в США.
Звернений до Канади і Мексики заклик Р.Рейгана (висунутий в ході його президентської кампанії 1980 р.) укласти„Північноамериканську згоду”, яка б передбачала і режим вільної торгівлі, був вкатегоричній формі знехтуваний П. Трюдо і тодішнім президентом Мексики ХосеЛопесом Портільо.
У розділі 1 докладніше розглянута діяльністьліберального уряду П. Трюдо. Як відомо, був прийнятий до реалізації сценарій,що здобув популярність під назвою політика „третьої альтернативи”, що є„всесторонньою, довготривалою стратегією розвитку і зміцнення канадськоїекономіки і інших сторін національного життя при одночасному зменшенніуразливості Канади” [95]. (Під „першоюальтернативою” розумілося невтручання в процеси економічної інтеграції міжКанадою і США, під „другою альтернативою” – сприяння цим процесам).
У промові при вступі на пост президентаР.Рейган вимовив наступне: „У своєму русі вперед Сполучені Штати зіткнулися зсерйозними економічними труднощами. Ми переживаємо найтриваліший в нашійісторії період інфляції, яка тримається на небувало високому рівні. Економічнізнегоди, від яких ми страждаємо зараз, накопичувалися впродовж декількох десятиліть. Від них непозбавитися за декілька днів, тижні або місяці. Але ми їх позбавимося, тому щоми, американці, в змозі, як про це свідчить минуле, мобілізувати всі свої силиі зробити все, щоб захистити нашу країну –найбільший бастіон волі” [96]… Узверненні до нації про економіку прозвучали такі слова: “Нажаль, вимушенийконстатувати, що економічна катастрофа величезного масштабу, і звичайнимиметодами нам її не уникнути. Ми повинні разом виробити інший курс” [97]..
З початку 80-х років всю більшу дію нарозвиток американо-мексиканських відносин надавала самостійна позиція Мексики знайважливіших міжнародних проблем. „Той факт, що відносини Мексики ізСполученими Штатами служать фундаментом зовнішньої політики, – відзначав Х.Кастаньєда, – зовсім не означає пасивного або покірного визнання політичної, економічноїі культурної залежності” [98]. Передгрозовим виявився1981 р., коли адміністрація Р. Рейгана, реагуючи на кризові явища вамериканської економіці, різко підвищила облікові ставки. Таким чином, платежіМексики за борговими зобов'язаннями зросли втричі. Пробудження від іллюзійпочалося в 1982 р., коли відбувся різкий спад. Країна опинилася вфінансово-економічній кризі.
У такій ситуації вибраний в 1982 р. новийпрезидент Мексики Мігель де ла Мадрид звернувся по допомогу до МіжнародногоВалютного Фонду (МВФ). Суть змін зводилася до звуження держсектора за допомогоюприватизації, відміні валютного контролю, зменшенню бюджетногодефіциту і реалізації ряду інших рекомендацій супербанку-кредитора.Таким чином, країна стала швидко інтегруватися в світове господарство.Одночасно віддаляючись від латиноамериканських країн, Мексика відмовилася відвступу до „клубу боржників” Латинської Америки, пасивна участь влатиноамериканських інтеграційних проектах також яскраво свідчить провідособлення Мексики [99]..
Відносно Канади слід зазначити, щоконсервативний уряд Б. Малруні (1984-1993), що змінив лібералів, узяв курс навсестороннє поліпшення відносин з США. Він пішов на рішуче зближення ізСполученими Штатами Америки в торговельно-економічній області. За ініціативоюБ. Малруні почалися канадо-американські торгові переговори в травні 1986 р.Розбіжностей виявилося предостатньо, про що буде сказано надалі.
Переговори щодо угоди про вільну торгівлю не єчимось принципово новим для зовнішньоторговельної політики Канади. З 1954 р.,коли був підписаний канадо-американський договір взаємності про безмитнуторгівлю сировинними товарами, спроби Оттави розширити доступ для своїхекспортерів на ринок США шляхом різного роду фритредерських угод робилися всередньому один раз в десятиліття.
„Торгову ініціативу” Б.Малруні відзначаєширота підходу до проблеми бар'єрів у взаємній торгівлі. Метою переговорів провільну торгівлю було вироблення угоди про остаточну ліквідацію імпортних мит імаксимальне ослаблення нетарифних обмежень. Таким чином, виникла реальнаперспектива оформлення канадо-американської зони вільної торгівлі.
Важливу роль грала Канадська Асоціаціяпромисловців – КАП, членами якої є 75% компаній оброблювальної промисловості. КАП не бажала підтримувати фритредерські ініціативи. Наприклад, в 1980р. заявила, що „відкидає ідею вільної торгівлі” у формі усеосяжного договору зСША, адже здійснення цієї ідеї поставило б 60% канадських фірм переднеобхідністю радикальної перебудови свого виробництва і кінець кінцемобернулося б ослабленням індустріальної бази Канади [100].
У рядах КАП важливе місце належалокорпораціям, які працюють на внутрішній ринок і у зв'язку з цим зацікавлені взбереженні торгових бар'єрів. Подібні корпорації займають домінуюче положення вхарчовій, тютюновій, радіотехнічній промисловості і інших галузяхоброблювальної промисловості.
У 1985 р. КАП повинна була в черговий развисловити свою думку відносно вільної торгівлі. Тепер асоціація підтрималаконсерваторів. „Єдине моє критичне зауваження, – заявив голова ассоціації П.Феникс, – зводиться до того, що ми рухаємося до цього так швидко, як винні булиб. Вікно в США відкрито до тих пір, поки при владі перебуває адміністраціяРейгана” [101].
Таким чином, важливо відзначити, що вперше заісторію Канади в середині 80-х років склався фронт підприємницьких союзів впідтримку ідеї вільної торгівлі із Сполученими Штатами у формі всеосяжноїугоди. КАП зайняла ліберальнішу позицію, чим розв'язала руки консервативному уряду для реалізації його „торгової ініціативи”.
Подолавши небажання КАП укладати угоду провільну торгівлю, уряд зіткнувся з опозицією профспілок, які на своєму XVI з'їзді ухвалили: „Як організація робочих, виступаюча за розширеннязайнятості, поліпшення умов праці і зміцнення незалежності нашої нації, мизобов'язуємося вести боротьбу проти вільної торгівлі між Канадою і США” [102].Але профспілки бачили у вільній торгівлі загрозу канадському суверенитету і культурному розвитку. Представники профспілок бачили в створенні зонивільної торгівлі ерозію суверенних прав і національної самобутності Канади, оскільки приводили в приклад десятиразову перевагу США надКанадою в економічній потужності, а також технологічне і фінансове перевагиСполучених Штатів. Профспілкам не вдалося примусити уряд виключити питання провільну торгівлю з порядку денного. Урядова аргументація на користь вільноїторгівлі зводилася до того, що перебудова економіки, викликана відміноюторгових бар'єрів, приведе до зростання продуктивності праці, до підвищенняжиттєвого рівня канадського населення, підприємці і робочі позбавлятьсянаслідків американського протекціонізму.
У 1988г. тема „вільної торгівлі” з США, за якуратувала значна більшість канадців, за твердженням її прихильників, раптово сталанабувати тривожних ноток. За даними коаліції „За Канаду”, опублікованними в„Канедіон трибюн” 18 липня цього року, опити суспільної думкивперше показали, що більше канадців (40%) знаходяться в опозиції до угоди зСША, чим підтримує його (38%). Газета привела також приклад того, що в 1985 р.84% опитаних підтримували вільну торговлю [103].
Вже в новорічному зверненні до трудящихпрезидент найбільшого профоб’єднання країни – Канадського робочого конгресу –Ш. Карр заявила: „Канадці повинні зробити вибір: або Канада залишається вільноюі незалежною державою, або підпорядковує свій суверенітет і національніінтереси Сполученим Штатам” [104]. Лідер ліберальноїпартії Дж. Тернер охарактеризував операцію як „акт розпродажу Канади, задопомогою якого уряд Малруні має намір перетворити Канаду на 51-й американськийштат” [105], і виразив рішучістьпартії активно боротися проти угоди в парламенті і у всіх провінціях країни.
Ставлення до угоди про вільну торгівлю врізних провінціях неоднозначно. Найбільш могутня опозиція угоді спостерігаласяв Онтаріо. Там побоювалися, що вільна торгівля завдасть збитку багатій і захищенійторговими бар'єрами промисловості цієї провінції.
Для демонстрації згуртованості і рішучостіборотися за Канаду, з метою залучення нових сил 12 і 19-20 червня по всійКанаді пройшли Дні дій, під час яких були проведені численні мітинги,розповсюджені листівки, плакати, наклейки, в яких проголошувалося розгортаннякампанії проти угоди про вільну торгівлю. Привертав увагу матеріал „Канедієн трибюн”,автор якого детально аналізував вплив угоди на канадські інститути культури.Газета, зокрема писала, що уряд сурмить про те, що інститути культури, такі, якрадіо, телебачення, театри, не підпадають під угоду про вільну торгівлю” [106].Як одна з головних альтернатив американо-канадській угоді про вільну торгівлюопозиція пропонувала багатобічні угоди.
У січні 1988 р. після важких і тривалихпереговорів Канада і США уклали угоду про вільну торгівлю, маючи на увазіліквідовувати бар'єри в двосторонній торгівлі товарами і послугами,стабілізувати доступ на ринки один одного, ввести точніші і надійніші правилавзаємної конкуренції, істотно ослабити обмеження на інвестиції в економіку одинодного. Ця угода – підсумок глибоких змін в структурі канадського фінансовогокапіталу і його зв'язків з світовою економікою.
Важливим чинником канадо-американськогозближення стала підтримка ідеї вільної торгівлі з США більшістю канадців.Цікава в цьому відношенні справедлива точка зору дослідника Б.І. Альохина, якийвважає, що „це легко зрозуміти, адже в результаті переплетення канадського ізростаючого американського фінансового капіталу особисті доходи і зайнятістьбагатьох канадців поставлені в залежність від стану експортної торгівлі.Постачання продукції в США забезпечують роботою прямо або побічно приблизно2 млн. чоловік” [107].
Канада і США погодилися ліквідовувати всіімпортні мита на сільськогосподарську продукцію іншої сторони. На Канаду не поширюються кількісні обмеження на ввезення в США продукції, що містить до 10%солодких добавок, а також на ввезення зернових і муки. У свою чергу Канадавідмінила ліцензування імпорту американської пшениці, вівса, ячменя,а також субсидії на перевезення свого зерна в США через західні порти.
Що стосується торгівлі енергетичнимиресурсами, то Канада і США погодилися відмінити імпортні і експортні обмеження(квоти, податки, мінімальні ціни зовнішньої торгівлі й ін.). У свою чергу СШАотримали рівноцінний доступ до канадських ресурсів: їм тепер не потрібно булочекати, поки в Канаді будуть створені 15-річні запаси того або іншогоенергоносія, перш ніж буде дозволено його ввезення. Були передбачені і іншівзаємні поступки.
Важливу поступку від Канади США одержали уобласті інвестицій. Канада погодилася на подальшу лібералізацію правилстворення на всій території нових фірм під американським контролем, скупки тих,що діють і продажі знов створених корпорацій. Крім того, підвищений мінімальнийрозмір фірм, які можуть отримуватися компаніями США без офиційногодозволу канадського Управління по інвестиціях [108].
Глибокі перетворення в Мексиці багатодослідників абсолютно справедливо пов'язують з ім'ям президента К. Салинаса деГортарі. Дійшовши влади в 1988 р., коли Мексика знаходилася в нижчій точціекономічної і фінансової кризи, Салінас де Гортарі здійснив прискоренуприватизацію неефективного державного сектора, реформував податкову і фінансовусистеми, лібералізував режим для іноземних інвестицій, встановив контроль завитрачанням бюджетних коштів. Переговорам про включення Мексики вПівнічноамериканську угоду про вільну торгівлю передували радикальні змінив суспільно-політичному кліматі країни. На зміну традиційному для Мексикиізоляціонізму прийшла свідомість того, що успішний розвиток економіки країниможливий лише в умовах адаптації до реалій, що склалися, подальшого поглибленнязалежності від північно-американского сусіда і витягання з неї максимальнихвигод.
Американсько-мексиканська торгова палата,Мексиканська підприємча рада з міжнародних справ, Торгова палата МЕКСИКА– США, спільний комітет з бізнесу виступали „головнимидвигунами інтеграції” [109]. В кінці 1989г. ціорганізації спільно з американським посольством і Фондомспадщини провели аналіз реформ, що проводяться в Мексиці. Підсумки булиузагальнені в Декларації по підтримці мексиканського уряду, представленої вКомісії з Міжнародної торгівлі США, що сприяло підвищенню уваги до проектудвостороннього Договору про вільну торгівлю в урядових кругах обох країн.
Активність проявляли найбільші мексиканськіприватні компанії „Альфа”, „Виса”, „Вітро” і „Семекс”. Створюючи фірми посприянню експорту, вони проникали на американський ринок, купували в США промислові підприємства. Наприклад,„Вітро” перетворилася на один з найбільших виробників скла в США, а „Семекс”купив ряд цементних заводів в Техасі і Калифорнії [110].
Одним з найважливіших чинників, стимулюючихповорот уряду Мексики до ідеї Договору про вільну торгівлю, з'явилася нова рольТНК, що інтегрувалися в національну економіку і стали союзниками мексиканськогоуряду в питаннях ослаблення протекціонізму. На рубежі 80-90-х років урядМексики відійшов від неприйняття ідеї Договору про вільну торгівлю. Щодо СШАпотрібно відзначити, що готовність до переговорів неодноразово підтверджуваласяв ході двосторонніх контактів на вищому рівні.
Ідея розширення Північноамериканської угодипро вільну торгівлі спершу на Мексику, а потім і на інші країни ЛатинськоїАмерики викликала в Оттаві спочатку стриманий, а по суті і несхвальний прийом.Адже вона загрожувала позбавити Канаду її односторонніх привілеїв за договоромз США. Але спроби канадської сторони наполягти на тому, що її згода єнеодмінною умовою для розширення зони вільної торгівлі, були знехтувані Дж.Бушем. „Ми вестимемо переговори на трибічній основі, – заявив він. – ЯкщоКанада не погодиться з умовами і термінами передбачуваної угоди і покине стілпереговорів, ми укладемо угоду про вільну торгівлю з Мексикою на двостороннійоснові” [111]. Така альтернатива буласприйнята Оттавою як гірша порівняно з трибічною угодою.
Очевидно, що адміністрація Дж. Буша підходиладо проблем мексикансько-американських відносин рішучіше рейгановской. Вона визнала пріоритетне значення Мексики для національних інтересівСША і зробила конкретні кроки у бік зближення з південним сусідом, керуючисьцілями збереження політичної стабільності в Мексиці і сприяння оздоровленню їїекономіки.
Уряд Мігеля де ла Мадрида став схилятися довизнання „асиметричної взаємозалежності” і почав обережний відхід відорієнтації на „третій світ” своїх попередників у бік конструктивної взаємодії зСША. Мексиканські власті усвідомили необхідність економічної реформи,модернізації мексиканської моделі і додання нових імпульсів розвитку країни.Мексика вважала, що завдяки членству в блоці, створеному північноамеріканськоюугодою про вільну торгівлю, вона зможе прискорити модернизацию своєї економікиі з часом увійде до числа високорозвинутих країн. „Перейти з третього світу вперший світ”, – так виразив надії її ділових кіл голова Конфедерації підприємців МексикиА. Санчес [112]..
Ідея лібералізації торгівлі стала стрижньовоюу висунутій Дж. Бушем в червні 1990 р. „Ініціативі для Америки”. При виробленніпідходів до переговорам з Мексикою було виділене п'ять основних груп проблем:
— економічні (побоювання конкуренції з бокумексиканських компаний, США, що вже проникли на ринок;зацікавленість в гарантованих постачаннях мексиканської нафти). Одним знайбільш хворобливих для національної самосвідомості мексиканців було питанняпро включення в повістку переговорів „нафтової” тематики. Критики курсуСалінаса де Гортарі відкидали можливість підключення американських компаній додіяльності „Пемекс” і будь-які посягання на цю державну монополію, що сталасимволом мексиканського націоналізму, посилаючись на статті конституції пронафту як національне надбання. У то й же час прагматики вважали, що порапокінчити з неподільним пануванням держави в нафтовидобутку і „відкрити”переробку нафти для мексиканського і іноземного капіталу. У результаті питання,що стосуються нафтової галузі, напередодні переговорів про включення Мексики взону вільної торгівлі були виключені;
— соціальні (міграція робочої сили з Мексики,розрив в рівнях оплати праці по обидві сторони кордону);
— політичні (демократизація мексиканськоїполітичної системи, дотримання виборчих прав);
— екологічні (вживання заходів з довкілляохорони);
— боротьба з наркобізнесом (заходи поприпиненню транспортування наркотиків з Мексики в США).
За справедливим зауваженням дослідника М.Л.Чумакової, „США демонстрували зацікавленість в подальшому просуванні економічних реформ, що проводяться Салінасом де Гортарі, і уважно слідили заколиваннями політичного барометра в Мексиці в ході виборчих кампаній,побоюючись згортання ринкових перетворень” [113].
Лінія Салінаса де Гортарі і членів йогокабінету відносно договору про вільну торгівлю вироблялася з урахуваннямскладної політичної обстановки, різних інтересів правої і лівої опозиції.Найбільш впливовою серед лівої опозиції була Партія демократичної революції (ПДР), котрарізко критикувала реформи. Вважалося, що приватизація і роздержавлення економіки небезпечні для національного суверенітету. Права партія ПНДнаполягала на звуженні сфери діяльності держави і подальшу лібералізаціюекономіки [114].
Найбільш активними прихильниками укладенняПівнічноамериканської угоди про вільну торгівлю виступали підприємці, яківважали, що „США і Канада представляють для Мексики не тільки крупнийпотенційний ринок, але і важливе джерело капіталу і технологій, необхідних длястимулювання продуктивності і конкурентноздатності” [115].
У червні 1990 р. відбулася зустріч Дж. Буша іСалінаса де Гортарі, на котрій обидва президенти заявили прорішучість почати переговори. У серпні 1990 р. міністри торгівлі США і МексикиКарла Хиллс і Серра Пуче підписали комюніке про двосторонню торгівлю. Улистопаді в Нуево-Леоні пройшов саміт, на якому Салінас деГортарі заявив про „нову еру” у відносинах Мексики і США. Реакція різних соціально-політичнихсил в Мексиці і США виявила по ряду проблем протиріччя і необхідністьузгодження підходів до договору. Ситуація ускладнилася тим, що у вересні 1990р. про намір включитися в переговори заявила Канада. В кінці 1990 р. учасникидискусій в обох країнах визнали неминучість підключення до переговорів Канади,яка побоювалася, що у разі підписання угоди про вільну торгівлю між їїпівденними сусідами, продукція Мексики захлесне канадський ринок і завдастьзбитку національної промисловості.
12 лютого 1991 р. відбулася перша зустрічміністрів торгівлі трьох країн Серри Пуче, Карли Хиллс, Дональда Кемпбелла.Перехід до трибічних переговорів створив нові складнощі. Контури трикутникавимальовувалися на тлі асиметрії економічного, військового і політичногопотенціалів трьох країн. „Союз слона з двома мишами”, „сендвіч з великимшматком м'яса посередині”, „найбільший в світі економічний блок”, „перший крок доПівнічноамериканського співтовариства” – такий діапазон поглядів і оцінок бувщодо кінцевої мети [116].
Проблеми договору залишалися ключовими назустрічах президентів Мексики і США в 1991-1992 рр. Розглядаючи відношення достворення Північноамериканської зони вільної торгівлі Мексики і Канади, неможна залишити осторонь відношення американських ділових кіл до даної проблеми. Адже ясно, щоголовною дійовою особою в інтеграційних процесах на Американському континенті є не Мексика,Канада або яка-небудь інша країна, а саме Сполучені Штати Америки.
Йдучи на створення зони вільної торгівлі зКанадою і Мексикою, США прагнули гарантувати собі безперешкодний доступ добагатющих ресурсів своїх сусідів, провести структурну перебудову економіки вмасштабах всього Північноамериканського континенту. При цьому лідируючу роль вінтеграційних процесах повинні грати США. Канаді відводилася роль постачальникаприродних ресурсів, а Мексиці – і ресурсів, і дешевої робочої сили. Такожважливим завданням було за допомогою угоди узяти під контроль породжуванісусідством з Мексикою хворобливі проблеми: неконтрольовану імміграцію,контрабанду наркотиків, екологію [117]. Особливою темою ємексиканська нафта. Вище згадувалося про небажання Мексики допускати США в цюсферу. Слід додати, що американська сторона намагалася навіть обійтимексиканську конституцію, що забороняє іноземні капіталовкладення в нафтову промисловість.При обговоренні даного питання ряд депутатів мексиканського парламентупопередили учасників переговорів, що у випадку, якщо договір передбачатимевідкриття нафтової галузі для іноземних капіталовкладень, договір будепровалений в мексиканському конгресі. Тому текст договору не передбачаєприємних для США змін в питанні про мексиканську нафту, що не заважаєамериканським діловим колам розраховувати на те, що з часом їм вдастьсяповернутися до цього питання, використовуючи залежність Мексики від США.
Для Сполучених Штатів АмерикиПівнічноамериканська зона вільної торгівлі – відмінна резервна позиція на випадок,якщо в світі запанує тенденція до створення щодо замкнутих торгових блоків,зародком якої для США може послужити зона вільної торгівлі [118].
17 грудня 1992 р. президенти США і Мексики іпрем'єр-міністр Канади підписали угоду про створення зони вільної торгівлі вПівнічній Америці (НАФТА). Тим самим успішно завершилися важкіпереговори. Зразком для вироблення трибічного договору послужив договір про фритредміж Канадою і США, з тією лише різницею, що число учасників діалогу розширилосяі роль слабкішого партнера по переговорах перейшла від Канади до Мексики.
Угода являє собою просторовий (близько 500сторінок) документ, що детально регламентує багато аспектів економічних відношеньміж трьома сусідніми країнами [119].
До його ключових моментів можуть бутивіднесені наступні: ликвідація всіх митних зборів до 2010 р.; поетапнескасування значного числа нетарифних бар'єрів в торгівлі товарами і послугами;пом'якшення режиму для північноамериканських капіталовкладень в Мексиці;лібералізація умов для діяльності американських і канадських банків нафінансовому ринку їх південного сусіда; врегулювання питань, пов'язаних зправами інтелектуальної власності; створення американо-канадсько-мексиканськоюарбитражної комісії.
Ліберали визнали, що угода не тільки гарантуєканадським товарам вільний доступ на ринки США і Мексики, але і відкриває канадськомубізнесу перспективи проникнення далі на південь, до Латинської Америки.„Уклавши угоду про вільну торгівлю з США, а потім і з участюМексики, ми перевернули сторінку нашої історії. Ми перестали думати про вільнуторгівлю як про щось, чому слід опиратися, і стали розглядати її, як щось таке,що слід укласти в свої обійми”, – заявив в 1998 р. міністр міжнародної торгівліКанади С. Маркі [120].
Практично відразу після укладення угоди провільну торгівлю стала наочною узгодженість позицій Канади і Мексики, у якихіснує спільність інтересів з цілого ряду питань. Канада спиралася на підтримкуМексики в протидії протекціоністським акціям США. У минулому Оттаванеодноразово робила спроби пробити дорогу канадським товарам налатиноамериканські ринки, але з цього практично мало що виходило через протидіюконкурентів, що давно закріпилися там, перш за все американських. Одержавши „вспадок” НАФТА, ліберали продовжили лінію своїх попередників порозширенню режиму вільної торгівлі на всю Західну півкулю.
Північноамериканська зона вільної торгівлі –це перший досвід економічного зближення високорозвинутих держав з країною, щорозвивається. Не дивлячись на величезне число розбіжностей в ділових колахкраїн-учасниць договору, угода все-таки була підписана. За словамиБілла Клінтона, договір – „важливий крок на шляху до економічної інтеграціїПівнічної Америки” [121]. Укладення Північноамериканськоїугоди про вільну торгівлю не тільки гарантувало вільний доступ канадськимтоварам на ринок США, а потім і Мексики, але одночасно з'явилося могутнімприскорювачем структурної перебудови і модернізації канадської промисловості,що привело, як і розраховували Б. Малруні і його прихильники, до підвищенняконкурентноздатності канадських товарів. Канадські експортери дістали новіможливості для розширення своєї діяльності на американському ринку. Щостосується Мексики, то не виправдалися побоювання з приводу її приреченостістати молодшим і бідним партнером двох країн „великоїсімки”. Мексика дістала можливість прискорити модернізацію своєї економіки іпідвищити престиж країни.
ВИСНОВКИ
За економічною і політичною потужності Сполучені Штати Америкиперевершують як Канаду, так і Мексику. Специфіка канадської економіки полягає втому, що її національні компанії вимушені існувати пліч-о-пліч з дочірнімикомпаніями американських монополій, які, як правило, перевершують їх попотужності і об'єму операцій. Американські дочірні компанії проводять політикуі відстоюють інтереси в першу чергу своїх материнських монополій, які часто неспівпадають з інтересами канадських ділових кіл, що приводить до поглибленнясуперечностей між американцями і канадцями.
Мексикано-американські відносини завжди були „найважчою і делікатнішоюпроблемою” для мексиканської дипломатії[122]. США прагнутьне допустити країни, що розвиваються, до проведення незалежною зовнішньою політики, тому відносини між Мексикою і СШАпродовжують бути предметом гострої турботи обох держав, джерелом серйозних,іноді на перший погляд, непомітних суперечностей. Причиною цих суперечностей єне стільки географічна близькість США до південного сусіда, скільки рядглибоких економічних і політичних проблем, основа яких полягає в прагненніМексики до остаточного звільнення від іноземної залежності у всіх областяхекономіки і політики. Незалежна політика Мексики у ряді міжнародних питаньчасто йде врозріз з планами США в Західній півкулі, які без підтримки з бокутакої найбільшої держави Латинської Америки, як Мексика, менш ефективні.
Капітал США займає домінуюче положення як в Канаді, так і в Мексиці.Цікаво відзначити, що проникнення капіталу в США до Мексики відбуваєтьсяінтенсивніше, ніж в інші країни Латинською Америки. Як було не раз визначено, суперечностіміж Сполученими Штатами Америки і їх північним і південним сусідами виявляютьсяна багатьох ділянках дипломатичного фронту, як в міжнародних організаціях, такі при двосторонніх зовнішньополітичних контактах.
При аналізі інтеграційні процеси в США і Мексиці, була виявлена їхспецифіка, яка полягає в тому, що американо-мексиканські відносини є вузлом суперечностей, заснованим на різних стереотипахсприйнять двома державами один одного. США – високорозвинена в усіх відношеннях держава, а Мексика належить до іншогоцивілізаційного поля, і тому довгий час США не надавали значної уваги своємупівденному сусідові. Лише завдяки діяльності мексиканської дипломатії, якавідрізнялася особливою активністю під час президентства в Мексиці ЛопесаМатеоса (1958-1964), а потім Діаса Ордаса (1964-1979), а також у зв'язку звідкриттям нафтових родовищ в Мексиці в динаміці американо-мексиканськихвідносин з'являються нові моменти.
По-перше, це стосується використання методів фінансового тиску з метоюзміни економічної політики Мексики – зробити уряди обох країн згідливішими впитаннях торгівлі, міграції і режиму іноземних капіталовкладень.
По-друге, різноманіття форм двосторонніх відносин, економічнавзаємозалежність, що росте, разом з геополітичними міркуваннями зумовиливисокий пріоритет відносин з Мексикою, підсилили тенденцію до довгостроковоїспівпраці, націленої на забезпечення політичної стабільності.
По-третє, США вимушені зважати на збільшену самостійність Мексики вміжнародних справах.
Щодо Канади необхідно відзначити, що до початку 70-х років державапомітно укріпила свої внутрішні і зовнішні позиції. З приходом до влади урядуП. Трюдо в 1968г. був проголошений політичний курс і прийнята ціла серіязаходів, що ставлять за мету зменшити „переважну присутність” США, укріпитинаціональну економіку, ослабити залежність від Сполучених Штатів.
Для Канади і Мексики характерно проведення „канадизації” і „мексиканизації” економіки.
Вираз „канадизація канадської економіки” міцно увійшов до лексикону вперіод правління П. Трюдо (1968-1984), а в Мексиці – з ухваленням на початку1961 р. закону про „мексиканизацію” гірничорудної промисловості. З приходом до влади Л. Ечеверрії Альвареса в 1970 р., уряд вжив заходам з метоюдодати „мексиканизації” всеосяжний характер. Уряд Салінасаде Гортарі (1988-1994) виношував плани модернізаціїМексики і її вхід до групи розвинених країн. Особливі надії покладалися на утворення Північноамериканської зони вільної торгівлі за участюСША, Канади і Мексики, де остання претендувала на роль посередника між США і країнами Латинської Америки.
Як у мексиканських, так і в канадських ділових колах великі підстави мали побоювання з приводу асиметрії економічної потужності країн повідношенню до США. У даній роботі були приведені показники трьох країн (ВВП,дохід на душу населення, показники експорту), порівнявши які можна зрозумітитривогу північного і південного сусідів США напередодні підписання угоди про вільнуторгівлю. Виникали немало питань, наприклад, чи вдасться Мексиці адаптуватисядо нових реалій; наскільки негативними будуть наслідки укладення угоди дляканадської економіки (як відомо, канадці побоювалися конкуренції дешевихмексиканських товарів); у обох країнах в угоді НАФТА убачалася загрозанаціональному суверенітету Канади і Мексики.
Таким чином, на момент підписання трибічного договору НАФТА між США,Канадою і Мексикою, існували протилежні погляди на ліквідацію бар'єрів вторгівлі у зв'язку з різним рівнем розвитку трьох країн.
Величезний вплив зробили і суперечливі відносини між ними після ДругоїСвітової війни.
Питання про те, чи відповідає трибічна угода інтересам Канади, довгийчас залишався відкритим. З кінця 60-х років принципова різниця в політиці лібералів і консерваторів по відношенню до США полягала вїх протилежному підході до процесу канадо-американською економічної інтеграції.
Інтереси Мексики в укладанні договору НАФТА пов'язані з намірамиприскорити модернізацію своєї економіки, підвищити престиж і, можливо, з часомувійти до числа високорозвинутих країн. А вступ до союзу з двома членами„великої сімки” повинен укріпити позиції країни в міжнародних відносинах.
Що стосується США, то державі вигідний договір НАФТА, оскільки вінпередбачає вільний рух товарів, послуг, капіталовкладень, формування могутніхекономічних зв'язків, які здатні зближувати країни більше, ніж політичні узи.
Північноамериканська зона вільної торгівлі – це перший досвід економічногозближення високорозвинутих держав з країною, що розвивається. Правда, не можнане враховувати, що Мексика – нова індустріальна країна, яка вже відірвалася відосновного масиву країн, що розвивалися, і вийшла на 13-е місце в світі заоб'ємом ВВП [123]. За її досвідомспостерігають інші країни Латинської Америки. Вони демонструють підвищенийінтерес до НАФТА.
Існування НАФТА вже більше десяти років і успішноїдіяльності в економічній області говорять про переважання позитивної сторониугоди.
Список джерел і літератури
Джерела
1. Гэлбрейт Д.К. Жизнь в наше время: Воспоминания. – М.: Прогресс, 1986. – 406 с.
2. Интервью с президентом Мексики Хосе Лопесом Портильо // ЛатинскаяАмерика. – 1978. – № 3. – С. 122-123.
3. Манаков А.М. Америка 70-х: Очерки, статьи, корреспонденции. – М.: Молодая гвардия, 1978. – 159 с.
4. Мексиканские Соединенные Штаты: Конституция и законодательные акты / Подред. О.А. Жидкова. –М.: Прогресс, 1986. – 476 с.
5. Овчинников В. Своими глазами. Страницы путевых дневников. –М.: Изда-во агентства печати Новости, 1989. – 382 с.
6. Очерки советских писателей об Америке / Под ред. М.А. Сапарова. – Л.: Лениздат, 1983. – 576 с.
7. Павлов И. Америка тревожных лет: Документальные очерки внутренней жизнии внешней политики США в 70-80-е годы. – М.: Политиздат, 1984. – 254 с.
8. Пастухов Н. 40 лет с журналистским блокнотом. Страны, люди, встречи. – М.: Политиздат, 1989. – 384 с.
9. Пономарёв В.Г. Своими глазами: (Из американских впечатлений): Очерки. – Минск: Юнацтва, 1989. – 157 с.
10. Президент Мексики Хосе Лопес Портильо отвечает на вопросы журналиста //Латинская Америка. – 1977. – № 2. – С. 114-121.
11. Рейган Р. Обращение к нации об экономике, Овальный кабинет. 5 февраля1981 года // Рейган Р. Откровенно говоря: Избранные речи. –М.: Новости, 1990. – С.63-70.
12. Рейган Р. Речь при вступлении на пост президента, Западный фасадКапито-лия. 20 января 1981 года // Рейган Р. Откровенно говоря: Избранныеречи.- М.: Новости, 1990. – С. 55-59.
13. Сергеев Р.А. Мексика 80-х годов глазами советского посла // Новая иНовейшая история. – 1999. – № 3. – С.124-152.
14. США. Конституция и права граждан / Под ред. И.А. Геевского. –М.: Мысль, 1987. – 315 с.
15. Text of NAFTA // www. ipl.org/ref/POTUS/
Література
1. Александров Ю.А., Хрипунов И.А. Канада: проблемы 70-х годов. – М.:Знание, 1978. – 64 с.
2. Алёхин Б.И. Канада и свободная торговля // США: экономика, политика,идеология. (далее – ЭПИ). – 1987. – №6. – С. 53-61.
3. Алёхин Б.И. Канада: монополии и научная политика государства. – М.: Наука, 1982. – 173 с.
4. Алёхин Б.И. Перспективы канадо-американского общего рынка // США: ЭПИ. – 1988. – № 10. – С.50-54.
5. Американский капитализм в 80-е годы. Закономерности и тенденции развитияэкономики / Под ред. Г.Е. Скорова. –М.: Наука, 1986. – 524 с.
6. Андреев Г. Экспансия доллара. – М.: Соцэкгиз, 1961. – 480 с.
7. Банцекин Н.Б., Комкова Е.Г. Экономические приоритеты правительства либералов// США: ЭПИ. – 1994. – № 5. – С. 78-83.
8. Барановский К.Ю. Канада в контексте САССТ // США: ЭПИ. –1994. – № 5. – С. 3-24.
9. Барановский К.Ю., Комкова Е.Г. Вокруг американо-канадско-мексиканскогосоглашения о свободной торговле // США: ЭПИ. – 1993. – № 4. – С. 85-92.
10. Белащенко Т.К. Форпосты Пентагона. – М.: Воениздат, 1980. – 127 с.
11. Богданов Р.Г., Хозин Г.С. США на пороге 80-х годов. –М.: Знание, 1978. – 63 с.
12. Боровков А.Н. Мексика на пороге перемен // Латинская Америка. –1989. – № 11. – С.79-82.
13. Бородаевский А.Д. США – Канада: региональный хозяйственный комплекс. – М.: Мысль, 1983. – 223 с.
14. ВасильевГ.В. Америка меняюшаяся и неизменная. – М.:Мысль, 1984. –238 с.
15. Визгунова Ю.И. Рабочий класс в освободительном движении Мексики, 60-80-егоды. – М.: Наука, 1989. – 142 с.
16. Вольский В.В. Латинская Америка в системе современного капитализма //Латинская Америка. – 1979. – № 3. –С. 21-33.
17. Вэн Р.Уайтинг-младший. Регулирование деятельноститранснациональных корпораций в Мексике // Латинская Америка. –1980. – № 8. – С. 53-70.
18. Глинкин А.Н. Эволюция латиноамериканской политики США. – М.: Наука,1982. – 255 с.
19. Государство и экономика Канады / Под ред. Л.А. Баграмова.– М.: Наука, 1986. – 317 с.
20. Данилов С.Ю. Пьер Трюдо // США: ЭПИ.– 1989. – № 12. – С. 106-112.
21. Данилов С.Ю., Черкасов А.И. 12 лиц Канады. – М.:Мысль, 1987. – 300 с.
22. Евтух В.Б. Историография национальных отношений вСША и Канаде (60-70-е годы). – Киев: Науковадумка, 1982. –160 с.
23. Жинкина Н.Ю. Глобальное лидерство США и его влияние на междуна-родныеотношения // США – Канада: экономика, политика, культура.(далее – ЭПК). – 1999.– № 7. – С. 39-49.
24. Зинн Г. США после второй мировой войны: 1945-1971. – М.: Прогресс, 1977.– 286 с.
25. Иванян Э.А. Белый дом: президенты и политика. – М.: Политиздат, 1976. –432 с.
26. История США: в 4-х т. / Под ред. В.Л. Малькова. – М.: Наука, 1987. – Т.4: 1945-1980. – 744 с.
27. Канада на пороге 80-х годов: Экономика и политика / Под ред.Л.А.Баграмова. – М.: Наука, 1979. – 399 с.
28. Канадские провинции и США // США: ЭПИ. – 1980. – № 9. – С. 118-127.
29. Караганов С.А. США: транснациональные корпорации и внешняя политика. –М.: Наука, 1984. – 175 с.
30. Качанов В.А. Канада: актуальные проблемы. – М.: Знание, 1973. – 64 с.
31. Клементьева Н.М. США в борьбе за сырьевые ресурсы Латинской Америки. –М.: ВГБИЛ, 1983. – 241 с.
32. Колыбанов В.А. Канадо-американские экономические отношения: Тенденции ипротиворечия развития 50-60-х годов. – Киев: Наукова думка, 1982. – 127 с.
33. Кондрашова Л. Железные кордоны на американо-мексиканской границе //Мировая экономика и международные отношения. – 1995. – № 4. – С. 111-119.
34. Костюхин Д.И. Внешнеэкономическая политика США. – М.: Соцэкгиз, 1963. –344 с.
35. Кочегарова Н.И. Внешняя политика Канады после второй мировой войны. –М.: МГПИ, 1988. – 86 с.
36. Кременюк В.А. Политика США в развивающихся странах. Проблемы конфликтныхситуаций. 1941-1976. – М.: Международные отношения, 1977. – 223 с.
37. Кременюк В.А. США и окружающий мир: уравнение со многими неизвестными //США – Канада: ЭПК. – 1999. – № 1. – С. 5-19.
38. Кузьмин В.В. Иностранный туризм в мексиканской экономике// Латинская Америка.- 1978.- № 3.- С. 132-141.
39. Кузьмин В.В. Экономика мексиканского севера и капитал США // ЛатинскаяАмерика. – 1974. – № 4. – С. 13-17.
40. Лапшев Е.Г. Курсом независимости и сотрудничества // Латинская Америка.– 1977. – № 2. – С. 15-26.
41. Лапшев Е.Г. Мексика: борьба за независимость и социальный прогресс. –М.: Знание, 1977. – 64 с.
42. Латиноамериканская политика в 80-е годы / Под ред. Б.Н. Гвоздарева. –М.: Наука,1990. – 129 с.
43. Лосева Л.С. Канада: оппозиция „свободной торговле” // США: ЭПИ. – 1988. – № 10. – С. 78-81.
44. Луис Гонсалес Марин. Влияние политики неолиберализма на развитиепромышленности // Латинская Америка. – 1993. – № 1. – С. 3-8.
45. Мексика: капитализм и общество: Противоречия развития / Под ред. Е.Г.Лапшева, Н.К. Шереметьева. – М.: Наука, 1990. – 190 с.
46. Мексика: тенденции экономического и социально-политического развития /Под ред. В.В. Вольского. – М.: Наука, 1983. – 392 с.
47. Молочков С.Ф. Внешняя политика Канады: факторы,особенности, проблемы // США – Канада: ЭПК. – 2000. – № 10. – С. 59-75.
48. Молочков С.Ф. Изучение Канады в России – некоторые итоги // США –Канада: ЭПК. – 2001 – № 1. – С. 48-57.
49. Молочков С.Ф. Канадо-американские отношения сегодня // США: ЭПИ. – 1998.– № 9. – С. 14-31.
50. Молочков С.Ф. Пересмотр внешней политики Канады 25 лет спустя // США:ЭПИ. – 1996. – № 8. – С. 25-37.
51. Молочков С.Ф. Пьер Трюдо уходит в историю // США – Канада: ЭПК. – 2000.– № 12. – С. 42-48.
52. Молочков С.Ф. Успехи и проблемы „южной” инициативы: Канада в Латинской Америке // США – Канада: ЭПК. – 1999. – № 8. – С.3-19.
53. Мясоедов С.П. США: попытки сохранить экономическое лидерство. – М.: Международные отношения, 1985.– 168с.
54. Немова Л.А., Щукина Е.А. Иммиграционное положение Канады // США: ЭПИ. – 1987. – № 7. – С.44-53.
55. Никифоров А.В. США и развивающиеся страны: критика концепции „взаимозависимости”. – М.: Наука, 1984. – 128 с.
56. Пастухов Н.Б. Щупальца спрута вдоль Рио-Гранде. –М.: Советская Россия, 1981. – 96 с.
57. Романова З. Мексика на пути к современной экономике// Мировая экономика и международные отношения. – 1995. – № 11. – С. 108-116.
58. Романова З. Объединенный рынок США, Канады и Мексики // Экономист. – 1995. – № 12. – С.80-86.
59. Романова З.И. Экономическая экспансия США в Латинской Америке. –М.:Наука, 1963. – 270 с.
60. Сессенья, Хосе Луис. Монополистический капитал и экономика Мексики. – М.: Прогресс, 1966. – 287 с.
61. Ситкин Б.П. „Новое начало”Малруни // США: ЭПИ. – 1987. – № 2. – С. 65-72.
62. Ситников Б.П. Канада: спад в экономике // США: ЭПИ. –1991. – № 6. – С. 54-57.
63. Современная внутренняя политика Канады / Под ред. С.Ф. Молочкова.– М.: Наука, 1986. – 237 с.
64. Современные Соединенные Штаты Америки: Энциклопедический справочник /Под ред. В.П. Абаренкова. – М.:Политиздат, 1988. – 541 с.
65. Сороко-Цюпа О.С. История Канады. – М.: Высшая школа, 1985. – 304 с.
66. Старостенкова Е.Е. Экономика Канады в 1989 г. // США: ЭПИ.– 1989. – № 5. – С. 65-70.
67. Старостенкова Е.Е. Канада: экономическая конъюнктура 80-х годов // США:ЭПИ. – 1987. – № 1.– С. 69-73.
68. Сударев В.П. Взаимосвязь и конфликт интересов: США и Латинская Америка(вторая половина XX века). – М.:ИЛА, 2000. –357 с.
69. 82. США: внешнеэкономическая стратегия / Под ред. М.И. Захматова. – М.: Наука, 1976. – 495 с.
70. США и Латинская Америка / Под ред. Г.С. Тихонова. – М.: Наука, 1978. –400 с.
71. США: природа и проявления внутренних противоречий (80-е годы) / Под ред. А.Н. Шлепаков. – Киев: Наукова думка,1989. – 217 с.
72. Тишков В.А., Кошелев Л.В. История Канады. – М.:Мысль, 1982. – 268 с.
73. Трепелков В.П. Зарубежный бизнес американских монополий. –М.: Международные отношения, 1982. – 240 с.
74. Хозин Г.С. Глобализация международных отношений. Объективная тенден-цияили стратегия США // США – Канада: ЭПК. – 2000. – № 1. – С. 65-79.
75. Хозин Г.С. США в мире 90-х годов. – М.: Знание,1990. – 63 с.
76. Хорошилов Е.Е. Иностранный капитал в экономике Канады // США-Канада:ЭПИ. – 2003. – № 11. –С. 41-56.
77. Чибриков Г.Г. Противоречия между монополиями США и слаборазвитымистранами на почве вывоза капитала. – М.: Наука, 1963. – 38 с.
78. Чумакова М.Л. Мексика: путь в „первый мир” // Латинская Америка. – 1993. – № 7. – С. 3-14.
79. Чумакова М.Л. Мексика: нефть и внешняя политика // Латинская Америка. – 1983. – № 2. – С.21-36.
80. Шаклеина Т.А. Дискуссии в США по внешней политике // США-Канада: ЭПК. – 1999. – № 12. – С.34-47.
81. Шведков Ю.А. США в начале 80-х годов. – М.: Знание,1981. – 64 с.
82. Шведков Ю.А. США и Мексика: общее и разное // США: ЭПИ. –1998. – № 2. – С. 15-20.
83. Шведков Ю.А. США середины 70-х годов. – М.: Знание,1974. – 63 с.
84. Шило В.Е. Канадский федерализм и международные отношения.– М.: Наука, 1985. – С.193 с.
85. Шлихтер А.А. Канада и США: тенденции и противоречия партнёрства. – М.: Наука, 1988. – 173 с.
86. Щербатых С.М. Канада – вотчина американского империализма.– М.: Госполитиздат, 1951. – 76 с.