КОНТРОЛЬНА РОБОТА
З дисципліни: Міжнароднаекономіка
Завдання 1. Тарифніінструменти регулювання міжнародної
торгівлі.Особливості застосування тарифів, аргументи за та проти
їх введення
тарифнийміжнародний торгівля митний європейський
16 травня 2008 року Україна офіційно сталачленом Світової Організації торгівлі. Вступ до цієї організації означаєкардинальний поворот від практики довільного встановлення і застосуваннядержавою правил економічної поведінки до поступового впровадження правил,визначень та багатосторонній меті народній основі. Цей крок має стативирішальним на шляху подальшого інтеграції України в світові процеси системногореформування економіки згідно з принципами лібералізації і відкритості ринку,усунення нетарифних бар’єрів, зниження ставок митних зборів до їх повногоскасування
З урахуваннямцього, регулювання імпорту шляхом прямого встановлення кількісних обсягів вводузамінюється на митно-тарифне регулювання. Саме воно дозволяє зберегти здоровеконкурентне середовище. Це обумовлено тим, що митні тарифи не позбавляютьіноземних постачальників можливості вести конкуренту боротьбу з місцевимипідприємствами, а тільки трошки погіршує позиції іноземних товарів в областіцінової політики; по-друге, митні тарифи являються найбільш транстпарентнимвидом торгових обмежень.[1]
Тарифні заходирегулювання – один із ключових елементів (нарівні з нетарифними методамирегулювання) державного впливу на зовнішньоекономічні зв’язки країни, щореалізується за допомогою стягнення мита і має важливе значення: ціноутворювальногофактора (імпортне мито збільшує внутрішню ціну товару, експортне – цінуекспортованої продукції на зовнішньому ринку); інструменту торговельноїполітики (для позитивних торговельних відносин можливість пропонуватисприятливі умови і навпаки); джерела поповнення державного бюджету (у багатьохкраїнах здійснює істотний вплив на внутрішнє економічне становище).[2]
Митно-тарифнівідносини – є активним фактором розвитку національної системи господарювання,оскільки, прискорюючи або стримуючи іноземну конкуренцію, стимулюючи процесіноземного інвестування або перешкоджаючи йому, захищаючи національноготоваровиробника чи національний ринок, митно-тарифні відносини значною міроювпливають на розвиток національної економіки, сприяють підвищенню ефективностівітчизняного виробництва.
Безсистемнийпідхід до зміни імпортного мита для розвитку національної економіки погрожуєнегативними наслідками, а саме формуванням нераціональної структури виробництваі зростом диспропорційності в розвитку його сировинних та обробляючих секторів.Не слід забувати й «пильного» відношення до імпортного тарифу з боку різнихлобістських угруповувань.[3]
Митно-тарифнерегулювання є економічним засобом державного регулювання, яке включає заходи,що впливають на економічні процеси через економічні інтереси учасниківзовнішньоекономічної діяльності (встановлення мита, акцизів, зборів,оподаткування).
У галузі імпортудо тарифних методів належать не лише митні тарифи, а й податки і збори зтоварів, які ввозять, імпортні депозити тощо.
У галузі експорту– це податкові кредити експортерам, гарантії, субсидії, звільнення відподатків, надання фінансової допомоги тощо.[4]
Митний тарифпредставляє собою податок на імпорт (експорт) товару, в момент перетину ниммитного кордону держави, який встановлюється з метою підвищення їхньої ціни наринку країни-імпортера та забезпечення безпосередніх надходжень до державногобюджету.[5]
Митний тариф залежновід контексту може визначатися як:
- інструмент торговельноїполітики і державного регулювання внутрішнього ринку країни при його взаємодіїіз світовим;
- зведення ставок мита, щозастосовуються до товарів, які переміщуються через митний кордон,систематизоване у відповідності до товарної номенклатури зовнішньоекономічноїдіяльності;
- конкретна ставка мита, щопідлягає сплаті при вивозі або ввозі певного товару на митну територію країни.В цьому випадку поняття митного тарифу повністю співпадає з поняттям мита.[6]
Митні тарификласифікують за різними ознаками. Так, за об’єктом обкладання їх поділяють на:імпортні призначені для реалізації на внутрішньому ринку; експортні, якізастосовуються, як правило, в випадку різниці внутрішніх цін, що регулюються іцін світового ринку на конкретні товари або сировину з метою скороченняекспорту і одночасного поповнення національного бюджету; транзитнівстановлюються на товари, що проходять транзитом через територію даної держави.
Крім того, митнітарифи розмежовують в залежності від методики встановленого рівня: специфічні,тобто в вигляді фіксованої суми з одиниці виміру; адвалерні, тобто в виглядіпроцента від декларованої продавцем вартості товару; альтернативні(комбіновані) – митні органи самостійно обирають між специфічними і адвалернимив сторону більш високих.
Варто зауважити,в залежності від того, як митні тарифи пов’язані з її міжнароднимизобов’язаннями розрізняють: автономні – встановлюються поза зв’язку збудь-якими міжнародними угодами; конвенційні (договірні) – застосовуються дотоварів, що походять з країн, з якими дана країна має угоду про надання однаодній того або іншого режиму про взаємну торгівлю; преференціальні це саменизьке мито, мета якого створити найбільш сприятливі для розвитку торгівлі зкраїнами, що користуються торговими преференціями.
Так, запреференційними ставками імпортним митом (відповідно до Загальної системипреференцій, прийнятій на 2-й Конференції ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД) у1968 р.) обкладається ввезення товарів із 149 країн, що розвиваються, передусімсільськогосподарської сировини і продуктів харчування.
Умовами йогозастосування є: 1) безпосередні закупівлі; 2) пряме відвантаження; 3) наявністьсертифікату походження форми «А».
За пільговимиставками обчислюється імпортне мито на товари, які походять майже з усіхпострадянських країн, а також країн, з якими укладено торговельно-економічніугоди про надання режиму найбільшого сприяння або національного режиму. Середостанніх – Бельгія, Бразилія, Англія, Данія, Італія, Канада, Німеччина,Франція, Швеція тощо.[7]
У більшостівипадків митні тарифи поділяють за класифікаційною ознакою «за характером»:сезонні – встановлюються з метою оперативного регулювання процесів міжнародноїторгівлі продукцією яскраво вираженого сезонного характеру; антидемпінгові –встановлюються в випадку ввозу в країну товарної продукції за зниженою ціною,здатною нанести шкоду місцевому виробництву або створити перепони для йогорозширення. Це мито ввозиться лише після проведення розслідування з метоювстановлення самого факту демпінгу, нанесення шкоди національному виробництву івиявлення причинного зв’язку між демпінгом і методою.
За часовимпринципом мита поділяються на постійні – стягнення, які не змінюються у разізміни кон’юнктури та інших обставин; та змінні – стягнення, які змінюються уразі зміни кон’юнктури, умов торгівлі, зокрема, сезонні мита, якізастосовуються для оперативного регулювання міжнародної торгівлі продукцієюсезонного характеру, передусім, сільськогосподарською.[8]
За способомрозрахунку виділяють також номінальні та ефективні мита.[9]Номінальні – тарифні ставки, що вказані в митному тарифі. Вони дають тількизагальне уявлення про рішення митного оподаткування імпорту та експорту. Ефективні– мита, що дають уявлення про реальний рівень митного обкладення кінцевихтоварів за урахуванням рівня мит на імпортні вузли та деталі.
/>
Рис. 1. – Видимита[10]
Говорячи промитні тарифи варто звернути увагу на те, що вони виконують ряд функцій:протекціоністську, яка пов’язана з захистом національних товаровиробників,тобто як збирання мита з імпортних товарів приводе до збільшення їх вартостіпри реалізації на внутрішньому ринку, збільшуючи конкурентоздатністьаналогічних товарів національного виробника; фіскальну, що забезпечуєнадходження коштів в дохідну частину національного бюджету та захисну – захиствід небажаного експорту товару або сировини, ціни на які нижчезагальносвітових.
Практичнідослідження показують, що використання митних тарифів призводить до певнихнаслідків: збільшення ціни на імпорт товарів при їх реалізації на внутрішньомуринку і як наслідок – скорочення попиту на імпортні товари і скорочення обсягівїх поставок; зниження імпорту дозволяє продуцентам цього товару в серединікраїни розширити виробництво; збуту за рахунок долі ринку, яку раніше займалиїх іноземні конкуренти; ріст внутрішніх цін, обумовлений тим, що виробництво всередині країни не може бути розширене без додаткових витрат. При цьому, такезбільшення ціни буде дорівнювати величині імпортного мита. А тому випадку, якщо ціна перевищує цей рівень, імпортні постачальники знов зможуть розширитисвої продажі і це змусить ціну стабілізуватися; реальні збитки споживачів.Частина споживачів відмовляється від закупки товару або несе витрати пов’язаніз пошуками дешевих замінників та додаткові доходи від введення тарифу отримаєдержава.[11]
Імпортний тариф єінструментом збалансування торговельного, в кінцевому результаті, платіжногобалансу країни. Не випадково ще при розробці ГАТТ, що орієнтує країни-учасниціна лібералізацію зовнішньої торгівлі, в його текст була включена стаття ХІІ підзаголовком «Обмеження в цілях забезпечення рівноваги платіжного балансу». Впершому пункті цієї статті говориться, що будь-який член ГАТТ «в ціляхзабезпечення свого зовнішнього фінансового положення і рівноваги платіжногобалансу може обмежувати кількість або вартість товару, який дозволяєтьсяімпортувати…».
Ввізне митодозволяє на основі взаємності в процесі двосторонніх, регіональних ібагатосторонніх переговорів добиватися зниження мита в країнах-торговельнихпартнерах в інтересах сприяння розвитку національного експорту, а такожвикористовувати тариф як засіб протидії дискримінаційним акціям інших країн(позбуватися тарифних преференцій або занижених ставок мита, так званихдоговірних, що застосовуються до країн, на які розповсюджується режимнайбільшого сприяння).
Таким чином,імпортний тариф дає можливість підвищувати конкурентоспроможність вітчизнянихвиробників та експортерів і тим самим стимулювати їх діяльність шляхомвстановлення безтарифного або пільгового режиму у відношенні мита при ввезенніматеріалів і обладнання для виготовлення продукції, призначеної до вивезення вінші країни.
Використовуючибільш зважену митну економічну політику можна досягти, по-перше, зниженнязатрат у виробників кінцевої продукції, а по-друге, більшої надійності захистувітчизняних товаровиробників готової продукції.[12]
У той же час,державам з перехідною економікою, варто визначити своєрідний баланс міжзбереженням достатнього рівня протекціонізму відносно одних галузей тавідповідною лібералізацією в регулюванні інших. Міжнародний обмін спричиняєефективний ступінь спеціалізації та поділу праці, що забезпечує вищупродуктивність, ніж якщо покладатися виключно на національне виробництво.Галузь, яка не може конкурувати з іноземними фірмами, мусить терпіти відімпорту. Така менш продуктивна галузь гине внаслідок конкуренції з бокупродуктивних вітчизняних галузей.
Дуже частоперехід від старих до нових галузей породжує значне безробіття та нестаткинаселення. Компромісом, який визначає ціну пристосувань до економічних змін, єпоступове зменшення мита з тим, щоб безробітні мали час перекваліфікуватися.Також можна надати фінансову допомогу галузям, що занепадають, така допомогаможе зменшити тягар переходу ресурсів від галузей, що занепадають, допроцвітаючих і послабити протидію політниці вільної торгівлі.
Вільна торгівля,в свою чергу, повністю вирівняє ціни на внутрішньому ринку і ціни світовогоринку. В умовах торгівлі товари переливаються від ринків з низькими до ринків звисокими цінами.
Мито підвищуєціни на імпортні товари на внутрішньому ринку країни, що призводить дозменшення споживання імпорту та водночас із збільшенням вітчизняноговиробництва. Квоти справляють дуже подібний вплив і, крім цього, можливо,знижують доходи держави.
Мита спричиняютьекономічні втрати. Економіка терпить збитки від зменшення внутрішньогоспоживання і від марнування ресурсів на виробництво товарів, які не маютьпорівняльної переваги. Втрати, безперечно, перевищують державні доходи,отримані від запровадження мита.
Таким чином,митно-тарифне регулювання є важливим інструментом регулювання міжнародноїторгівлі, за допомогою якого здійснюється збалансування торговельного іплатіжного балансу країни, фактором розвитку національної системигосподарювання, або ж, навпаки, формуванням нераціональної структуривиробництва і зростом диспропорційності в розвитку його сировинних таобробляючих секторів. Саме тому для посилення впливу тарифних інструментів нарозвиток економіки потрібно здійснення виборчо направленої політики, зваженогопідходу до встановлення ставок мита на ті чи інші товари.
Завдання 2. Інтеграційніпроцеси в Європі та участь в них України
Ось уже декількадесятків років світ слідкує за інтеграційними процесами, що відбуваються вЄвропі, де вони набули найдовершеніших форм. Найбільш розвинутим інтеграційнимугрупуванням тут є Європейський Союз.
Утворився Європейський Союз в 1967 р. на базі злиття органів трьох ранішесамостійних регіональних організацій, створених шісткою провідних європейськихкраїн –ФРН, Францією, Італією, Нідерландами, Бельгією і Люксембургом:
1) Європейського об'єднання вугілля і сталі (угода укладена в 1951 р., анабула чинності в 1952 р.);
2) Європейського економічного співтовариства (Римська угода про створенняЄЕС укладена в 1957 р., а набула чинності в 1958 р.);
3) Європейського співтовариства з атомної енергії (угода набула чинностів 1958 р.).
До ЄС станом на2011 рік входять 27 країн: Австрія, Бельгія, Об'єднане Королівство, ВеликаБританія, Північна Ірландія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія,Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, ФРН, Швеція, Естонія,Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словенія, Словаччина, Угорщина, Чеськареспубліка, Болгарія і Румунія. На ці країни припадає 23% світового виробництваі 40% світової торгівлі.[13]
Головнаособливість існування і функціонування ЄС полягає в тому, що його органи (РадаМіністрів, Європарламент, Суд ЄС, Європейський інвестиційний банк, Комісія ЄС)наділені повноваженнями на прийняття з ряду питань ухвал, які маютьбезпосередню обов'язкову силу для країн-учасниць. Виділимо фактори, які сприялистворенню ЄС:
1. Простороваблизькість країн.
2. Обмеженістьресурсів.
3. Розвитоктранспортних мереж.
4. Взаємопроникненнякапіталу.
5. Протистоянняконкурентному засиллю з боку економік США і Японії[14]
КраїниЄвропейського Союзу рухаються в напрямі зближення між собою в усіх сферах. Томузапланували у рамках ЄС ввести єдині: громадянський паспорт, валюту, системустандартів, систему комунікацій транспорту, спільну митну систему, податки тощо.У сфері освіти започаткували Болонський процес (БП) – це процес європейськихреформ, що спрямований на створення спільної Зони європейської вищої освіти до2010 року. Другим за часом існування та за результатами діяльностіінтеграційним об'єднанням в Європі є Європейська асоціація вільної торгівлі(ЄАВТ), створена в 1960 році з метою полегшення і розширення торгівлі міжсвоїми членами: Ісландією, Ліхтенштейном, Норвегією та Швейцарією. ДіяльністьЄАВТ відрізняється від ЄС такими характерними рисами:
— суверенні правакраїн-учасниць і відсутність наднаціональних інституцій;
— вільназовнішньоекономічна політика з третіми країнами;
— режим вільногобезмитного обігу діє лише для промислових товарів;
— відсутністьустремлінь до утворення економічного союзу, або вищого рівня інтеграції. З 1993року країни ЄАВТ отримали в режим найбільшого сприяння в торгівлі з країнамиЄС.
Першою віхою нашляху до європейської інтеграції було утворення в 1951 р. Європейськогооб'єднання вугілля і сталі, членами якого стали Італія, Франція, ФРН та країниБенілюксу.
У 1957 р. ці жкраїни підписали договір про створення Європейського економічногоспівтовариства (ЄЕС, з 1992 р. Європейський Союз (ЄС)). Пізніше членами ЄЕС або«Спільного ринку» стали Велика Британія, Данія, Ірландія (1973 р.), Греція(1981р.), Португалія та Іспанія (1986 p.), Австрія, Швеція та Фінляндія (1995p.). Мета організації – поступове усунення всіх обмежень міжкраїнами-учасницями, створення умов для вільного пересування осіб, капіталів,послуг. Передбачалось також зближення законодавства учасників, уніфікаціяподаткових систем.
Органомполітичної інтеграції Європи стала Рада Європи (РЄ). Рада Європи є найстарішоювсеєвропейською політичною установою. Вона була заснована ще в 1949 році зметою захисту прав людини і парламентаризму, утвердження в державах-членахверховенства права. Крім того, Рада Європи вважає своїм завданням створеннязагальноєвропейських стандартів соціального та юридичного захисту людей,відповідне впровадження їх в окремих країнах і, нарешті, захист і поширення якзагальнокультурних цінностей, так і етнонаціональної самобутності окремихнародів. Сьогодні Рада Європи об'єднує 39 країн, з них 15 – це країниколишнього соцтабору, у тому числі й Україна.
Головнапричина інтеграції – постійна вимога поглиблення процесу міжнародного поділупраці.
Основу інтеграціїзаклали вищий етап розвитку науково-технічної революції, становлення тазміцнення прав людини як державного й суспільного пріоритету.Інтеграційний процес починається там, де постають певні об'єктивні умови. УЗахідній Європі існувала готовність партнерів до багатосторонньогоспівробітництва, наявність добре відпрацьованої системи економічної свободи тавільного підприємництва, а демократія стала нормою всіх сфер життя. Непорушнимзаконом інтеграції є повага до національно-державних інтересів кожноїкраїни-учасниці. Без цих складових кожна інтеграція виявилася б фікцією. Крімусього іншого, європейська інтеграція була викликана переливанням черезнаціональні кордони багатої товарної маси, що об'єктивно вело до руйнуваннямитних кордонів. Щоб поглиблювати розвиток економіки, необхідно було знятимитні бар'єри. Це стало аксіомою для країн-учасниць.
«Спільний ринок»став найбільш процвітаючим та життєздатним утворенням у Європі.
Спробиінтегрувати соціалістичні країни Східної Європи за допомогою Ради економічноївзаємодопомоги (РЕВ) призвели до утворення наддержавної економічної структури,яка з нормальною інтеграцією не мала нічого спільного.
У другій половині80-х – на початку 90-х років процес західноєвропейської інтеграції поглибився.Це було свідченням того, що знайдено оптимальний варіант не тільки прискоренняекономічного розвитку демократичних держав, але й політичного регулюванняназрілих проблем країн-учасниць «Спільного ринку». У 1987 р. набрав чинностіЄдиний європейський акт, який передбачав формування єдиного внутрішнього ринку,основаного на«чотирьох свободах» – вільному пересуванні товарів,капіталів, послуг, а також громадян.
Новий важливийімпульс інтеграційного процесу було дано в лютому 1992 р. 12 країн-учасниць«Спільного ринку» уклали в Маастріхті (Нідерланди) договір про ЄвропейськийСоюз (ЄС), який охоплював весь комплекс відносин між ними. До кінця 1992 р.були завершені заходи зі створення єдиного внутрішнього ринку. З 1 січня 1993 р. в рамках ЄС стали практично вільно переміщатися товари, послуги ікапітали. Країни-члени ЄС, що уклали Шенгенську угоду (Німеччина, Франція,країни Бенілюксу, Італія, Іспанія та Португалія) також допускають переміщеннячерез свої кордони громадян. Інші, побоюючись притоку емігрантів з країн, якіне входять до ЄС, і зростання злочинності, зберегли поки що прикордонний режим.
Однією з проблем діалектичного характеру для Європи, сьогодні, є їївнутрішня неоднорідність, висока не тільки економічна, але і культурнадиференціація, що має своїм природним наслідком співіснування різних,по-різному функціонуючих і далеко не завжди повністю сумісних одна з одноюмоделей не тільки державного, але і комерційного управління, що є, з одногобоку, чинником, що знижує її конкурентоздатність порівняно з одноріднимисуспільствами, а з іншого – розквіт європейської цивілізації багато в чомупояснюється саме різноманітністю її культур, оскільки воно дає могутній імпульсдо змагання, яке сприяє контактам і взаємному збагаченню.
Розширення ЄС ставить перед Україною завдання максимально ефективновикористати всі наявні позитивні наслідки й водночас трансформувати негативнінаслідки розширення в чинники розвитку.
Напострадянському просторі залишались відсутніми об'єктивні умови для розвиткуінтеграційного процесу. У цьому чи не головна причина відставання від ЗахідноїЄвропи. Інтеграція – це в першу чергу приватна власність, ринок, соціальнийхарактер економіки, глибокий демократизм суспільства та всіх його структур,високий рівень виробництва тощо. Нічого цього на просторах СНД ще не існує.Політична, насильна інтеграція здатна призвести лише до нового імперськогоутворення, чи не тому всі рішення СНД приречені на холості оберти.
У даний час прагнення приєднання України до Європейського Союзупроявляється у тісній співпраці Євросоюзу та нашої держави. Як відомо, Українатрадиційно підтримує та розвиває економічні, торгівельні, культурні й іншізв'язки з країнами, що входять до цього інтеграційного об'єднання, вживаєзаходів щодо активізації відносин у рамках Угоди про партнерство іспівробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їхдержавами-членами.
Україна, подавшизаяву на вступдо Ради Європи 14 листопада 1992 p., вступила до неї 9 листопада 1995 p., підписавши Статут Ради Європи та Європейську конвенцію з прав людини і сталатридцять сьомим членом РЄ.
Вступивши до РЄ,Україна зобов'язалась реформувати правову систему, систему місцевої влади і,нарешті, відмінити смертну кару.
Українськупарламентську делегацію, що бере участь в роботі міжпарламентської асамблеї(МПА), очолив Борис Олійник. На засіданнях МПА виступали Президент України Л.Кучма, колишні голова Верховної Ради О. Мороз, міністр закордонних справ Г.Удовенко та міністри юстиції С Головатий і С. Станік.
Основиекономічного співробітництва між Україною і ЄС визначаються цілою низкою угодта інших документів, прийнятих як на двосторонньому рівні, так і кожною зісторін окремо.
На Україну якреспубліку колишнього Радянського Союзу цілком поширювалися положення Угоди проторгівлю та співробітництво між ЄС і СРСР, підписаної у грудні 1989 p. ДануУгоду, термін дії якої становив 10 років, було зорієнтовано на розвитоквзаємного співробітництва в цілому ряді галузей економіки, важливих і дляукраїнського народного господарства: вугільній промисловості, сільськомугосподарстві, захисті довкілля, електроенергетиці, секторі послуг тощо. В Угодіпідкреслювалося, що економічне співробітництво будуватиметься на принципахрівності, недискримінації та обопільності, і вона розглядалася як передумова нетільки розвитку торгівлі, а й надходження західних інвестицій та створенняспільних підприємств на території СРСР. Після розпаду в 1991 p. СРСР цю Угодубуло трансформовано у двосторонні угоди на основі обміну відповідними листами,які з часом замінено угодами про партнерство та співробітництво[15].
У червні 1994 p.Україна і СС підписали Угоду про партнерство та співробітництво, яка набраласили 1 березня 1998 p. Угода визначає 28 сфер, у яких ЄС та Україна прагнутьрозширити взаємну співпрацю: промислове співробітництво; сприяння інвестиціямта їхній захист; державні закупівлі; стандарти та оцінка відповідності(сертифікація); добувна промисловість та виробництво сировини; наука татехнології; освіта та професійна підготовка; сільське господарство; енергетика;використання атомної енергії в цивільних цілях; довкілля; транспорт; космічнапромисловість; поштовий зв'язок та телекомунікації; фінансові послуги; боротьбаз «відмиванням» грошей; грошово-кредитна політика; регіональний розвиток,включаючи контакти на регіональному рівні; співпраця в соціальній сфері(охорона здоров'я та безпека, зайнятість та соціальний захист); туризм; малі тасередні підприємства; інформація та зв'язок; захист споживачів; митна справа;статистика; економіка; боротьба з наркотиками; культура.
Сторони Угодинадали одна одній режим найбільшого сприяння, причому такий режим можехарактеризуватися певними винятками, а саме: винятки, пов'язані з участю вмитних союзах та зонах вільної торгівлі; привілеї, що надаються окремим країнамзгідно з правилами СОТ, а також відповідно до міжнародних домовленостей накористь країн, що розвиваються.
Сторонизобов'язалися забезпечити свободу транзиту через свою територію товарів, щонадходять із митної території іншої сторони. Україна, зокрема, мала звільнитивід податку на імпорт та імпортного мита товари, що ввозяться на її територіютимчасово. Передбачалося скасування кількісних обмежень імпорту з ЄС в Українута з України в ЄС. Водночас ст. 22 застерегла можливість запровадження такихобмежень у трьох випадках, а саме:
– за умовинеобхідності захистити власні економічні інтереси;
– уторгівлі виробами з текстилю та одягом;
– уторгівлі сталлю.
Сторони взяли насебе зобов'язання не встановлювати податки та інші збори на товари, щоімпортуються з території однієї сторони на територію іншої, у більшому розмірі,ніж на аналогічні вітчизняні вироби. Йдеться про поширення національного режимуна підприємців кожної зі сторін Угоди. Сторони зобов'язалися вести торгівлю наоснові ринкових цін, усіляко забезпечувати реалізацію принципу ринковогоціноутворення у взаємних відносинах. Угода підтвердила право сторінзастосовувати антидемпінгові та компенсаційні заходи згідно зі ст. VI ГАТТ табагатосторонніми угодами, що обговорювалися ще під час Токійського раундубагатосторонніх торговельних переговорів. Угода містить також перелік класичних(у контексті ГАТТ) винятків із режиму вільної торгівлі, які зумовленіміркуваннями захисту суспільної моралі, безпеки, збереження природних ресурсів,захисту національних скарбів тощо. Положення Угоди не поширюються на товари,які належать до розділів 50-63 Комбінованої товарної номенклатури (текстильнітовари, одяг).
У межах положень,які регулюють співробітництво сторін у галузі взаємного створення умов длявиробничо-комерційної діяльності та інвестицій для підприємців України і ЄС,Україна взяла на себе такі зобов'язання:
а) щодо умовстворення компаній ЄС на території України – надавати національний режим абонайсприятливіший режим серед тих, які надаються компаніям інших країн, причомунадання такого режиму має передбачатися національним законодавством та іншиминормативними актами, які регулюють діяльність компаній;
б) щодо умоввиробничо-комерційної діяльності філій та відділень компаній країн-членів ЄС –надавати національний режим (або найсприятливіший серед чинних в Україні)філіям та відділенням, створеним починаючи з 1 березня 1998 р.
Ці зобов'язанняне поширюються або поширюються частково на створення (але не функціонування)компаній, які надають фінансові та телекомунікаційні послуги, послуги у сферіоперацій з нерухомим майном і природними ресурсами (включаючи земельні ресурсита сільське господарство, рибальство) та певні професійні послуги. Зобов'язанняУкраїни не стосуються послуг повітряного та морського транспорту, внутрішньоговодного транспорту (за певними винятками).
Угода зобов'язалаУкраїну забезпечити можливість здійснення між резидентами України та ЄСбудь-яких платежів у вільно конвертованій валюті, які пов'язані з передбаченимУгодою пересуванням товарів, осіб та наданням послуг. Україна також маєзабезпечити свободу руху капіталу, коли йдеться про прямі інвестиції вкомпанії, створені згідно з законами країни місцеперебування, та інвестиції, щоздійснюються відповідно до Угоди про партнерство та співробітництво[16].
Сторонидомовилися усувати умови, які обмежують конкуренцію. Угода передбачилазобов'язання України вдосконалити законодавство про захист інтелектуальної,промислової та комерційної власності. Україна зобов'язалася надати ЄС у галузіправ інтелектуальної власності режим, не гірший порівняно з тим, який надаєтьсябудь-якій іншій країні на основі двосторонніх угод. Водночас дане положення непоширюється на привілеї, які надає Україна третім країнам на взаємній основі,або преференції, що їх отримали колишні радянські республіки.
Угода пропартнерство та співробітництво доповнюється іншими угодами. Ці угоди окреморегулюють торгівлю текстилем та сталлю і фактично зводилися до добровільногообмеження експорту України до ЄС шляхом установлення квот. У грудні 2000 p.Україна і Європейський Союз підписали Угоду про торгівлю текстильною продукцією(2000-2002 pp.), яка скасовує кількісні обмеження. З метою переведення відносин міжУкраїною та ЄС від формату «партнерства та співробітництва» до «політичноїасоціації та економічної інтеграції» наразі ведуться переговори щодо новоїУгоди взамін Угоди про партнерство та співробітництво та низки галузевих угодта домовленостей, які її доповнюватимуть в окремих сферах відносин міжСторонами.
З 5 березня 2007 р. розпочато переговори щодо укладення нової посиленої угоди на замінуУгоди про партнерство та співробітництво.
Під часпаризького Саміту Україна — ЄС (вересень 2008 р.) досягнуто компромісне рішеннящодо назви нової посиленої угоди як Угоди про асоціацію.
Загалом протягом2007–2009 рр. проведено 12 раундів переговорів щодо підготовки Угоди проасоціацію між Україною та ЄС у рамках 3 робочих груп:
1. з політичного діалогу,зовнішньої і безпекової політики;
2. з юстиції, свободи табезпеки;
3. з економічних, секторальнихпитань та питань розвитку людського потенціалу.
Наступне пленарнезасідання заплановано на 5 жовтня 2009 року
Важливоюскладовою частиною нової Угоди з ЄС є створення зони вільної торгівлі міжУкраїною та ЄС. Формат та її наповнення передбачає досягнення максимальноглибокої економічної інтеграції на основі домовленостей в рамках двосторонніхпереговорів з ЄС щодо вступу України до СОТ. Проведено сім раундів переговорів,наступний раунд заплановано на 5-9 жовтня 2009 року.
16 червня 2009 р. під час засідання Ради зпитань співробітництва Україна – ЄС політично схвалено Порядок денний асоціаціїУкраїна – ЄС (остаточна назва нового практичного інструменту на заміну Планудій Україна — ЄС), який є інструментом підготовки Сторін до реалізації Угодипро асоціацію до моменту набуття нею чинності.
Документпідготовлено на принципах політичної асоціації та економічної інтеграції,спільної участі, спільної відповідальності та спільної оцінки. Передбаченощорічний перегляд та запровадження механізму моніторингу його реалізації.
Пріоритети,принципи та основи економічного співробітництва України з ЄС сформульовані у Загальнодержавнійпрограмі адаптації законодавства України до законодавства ЄС, затвердженійЗаконом України від 18 березня 2004 року за №1629, відповідних актахПрезидента, уряду та Верховної Ради України.
В офіційнихдокументах ЄС, принаймні до 2000 p., не висловлювалася точка зору щодо членстваУкраїни в цій організації. Спільна позиція країн СС відносно України зводиласядо підтримки розвитку в ній демократії, економічних реформ, поглибленняекономічної взаємодії.
Серед основнихрішень та документів ЄС щодо України слід назвати:
– наданняУкраїні з 1 січня 1993 p. переваг Генералізованої схеми преференцій;
– затвердженняСтратегії ЄС щодо України у квітні 1994 p.;
– прийняття«Спільної позиції щодо України» 28 листопада 1994 p.;
– прийняття«Декларації Європейського Союзу стосовно України» у травні 1996 p.;
– заяву ЄСпро визнання за Україною статусу країни з перехідною економікою у червні 1996p.;
– прийняттяРадою Міністрів ЄС 6 грудня 1996 p. Плану дій щодо України Прийнята в Гельсінкі1999 p. Спільна стратегія Європейського Союзу щодо України не містить положеньпро можливість вступу України до ЄС хоча б на правах асоційованого члена, однаку ній зафіксовано згоду членів ЄС внести відповідні зміни до Стратегії за умовипевних позитивних зрушень у соціально-економічному розвитку України. При цьомуЄвропейський Союз має вивчити умови, за яких можливе створення зони вільноїторгівлі ЄС – Україна. У Стратегії є також нове положення про підтримкуспівпраці сторін у контексті розширення ЄС.
Принциповезначення для подальшого розвитку економічних взаємин має ухвалена РадоюМіністрів ЄС 9 жовтня 2000 p. постанова про вилучення України з переліку країніз неринковою економікою та поширення на імпорт із неї (у рамкахантидемпінгових розслідувань ЄС) порядку визначення «нормальної вартості»згідно з правилами, які застосовуються щодо країн з ринковою економікою.
Таким чином,центральне місце в загальній інституційно-правовій системі економічноїспівпраці України і ЄС належить Угоді про партнерство та співробітництво. Що ждо можливого членства України в ЄС, то позиції сторін мають асиметричнийхарактер, зумовлений головним чином довготривалою соціально-економічною кризоюта повільним перебігом економічних перетворень в Україні.
Отже, міжнародна економічна інтеграція – це процес зближення,переплетення, адаптації національних господарств світової спільноти на макро-та мікрорівнях.
Форми МЕІ на мікрорівні:
1) спільне проведення геологорозвідувальних і дослідницьких робіт;
2) спільне проведення проектно-конструкторських робіт;
3) спільне спорудження господарського об'єкта;
4) спільні підприємства;
5) спеціалізація виробництва;
6) кооперація виробництва;
7) прямі зв'язки;
8) міжнародні науково-виробничі організації;
9) міжнародні господарські організації;
10) міжнародні економічні організації.
На макрорівні:
1) преференційні зони – території країн світової спільноти, дезастосовується пільгове оподаткування, митне регулювання і кредитування;
2) зони вільної торгівлі (ЗВТ) – таке інтеграційне об'єднання держав, якепередбачає зняття внутрішніх митних бар'єрів (ЕАСТ, ЛАСТ);
3) митний союз – таке інтеграційне об'єднання, яке включає функції ЗВТ іпередбачає встановлення спільного зовнішнього митного бар'єра;
4) спільний ринок – таке інтеграційне об'єднання, яке включає функціїпопередніх і передбачає вільний перелив товарів, капіталу і робочої сили(«НАФТА-92» – Канада, США, Мексика, ЄС – Європейський союз);
5) економічний союз – це таке інтеграційне об'єднання, яке включаєфункції попередніх і передбачає гармонізацію економічної політики: а)податкової; б) інвестиційної; в) аграрної; г) соціально-економічної; д)валютної;
6) політичний союз – це таке інтеграційне об'єднання, яке включає функціїпопередніх і передбачає гармонізацію внутрішньої і зовнішньої політикикраїн-учасниць: а) економічної; б) військової; в) науково-технічної; г)екологічної; д) соціально-культурної.
Нажаль, на данийчас в Україні існує багато не вирішених питань, які гальмують вступ нашоїдержави до Євросоюзу. Серед них одне з перших місць посідає зволікання вздійсненні внутрішніх реформ, слабкість адміністративно-інституційногозабезпечення курсу європейської інтеграції.
Макроекономічні показники свідчать про невисокий рівень економічногорозвитку України в цілому, зниження обсягу ВВП, невелику частку країн ЄС векспорті України та відносно низький рівень прямих іноземних інвестицій. Зацими показниками Україна суттєво відстає не тільки від країн ЄС, а й від країнЦентральної та Східної Європи. Кардинальна зміна якісних та кількіснихпоказників соціально-економічного розвитку України є головною передумовоюприєднання країни до Європейського Союзу.
Необізнаністьнаселення щодо ЄС, хоч не є головною проблемою, але все ж бажаним би булопроводити пізнавальні програми для населення. Бо позиція громадян України щодо їївступу до Євросоюзу такою ж мірою залежить від їхньої оцінки своєї обізнаностістосовно цих об'єднань, як і сама ця оцінка залежить від характеру їхньогоставлення до Євросоюзу.
Україна на сьогодні за досягнутим у цілому (саме в цілому, а не в окремихгалузях чи виробництвах) рівнем економічного розвитку не може бути активнимучасником найбільш зрілих форм міжнародних інтеграційних процесів унайрозвинутіших геоекономічних сегментах. Головними проблемами у цьому напрямкує наступні:[17]
1. Україна на законодавчому рівні проголосила свій намірінтегруватися до Європейського Союзу.
2. Для реалізації цього стратегічного завдання в Україністворені певні інституційні механізми та в цілому вироблений процедурний таінституційний координаційний механізм.
3. Основними хибами наявного координаційного механізму є:
o дисбаланс у розумінні євроінтеграційного процесу якнасамперед зовнішньополітичного і як наслідок керівна роль МЗС у процесі;
o фактичне самоусунення від формування та реалізаціїєвроінтеграційної політики керівництва Кабінету Міністрів України;
o брак інституції, здатної забезпечити системний аналіз,комплексний моніторинг та стратегічне планування євроінтеграційної політикиУкраїни;
o намагання керівництва МЗС формувати євроінтеграційнуполітику України за трафаретами нових держав-членів, без врахування принциповонових реалій, що нині мають місце в ЄС;
o брак реальних процедурних механізмів впливуєвроінтеграційної стратегії держави на прийняття рішень українськимпарламентом;
o брак загальнодержавного «майданчика» для обговореннястратегічних питань європейської інтеграції України на найвищому політичномурівні, невикористання в цьому контексті потенціалу та статусу РНБОУ;
o брак ефективного механізму координування технічноїдопомоги в сфері європейської інтеграції, що пов’язано зокрема із застарілістюкомплексних стратегій та програм у цій сфері, а також щорічної Державноїпрограми економічного і соціального розвитку України;
o недостатнє використання аналітичного та експертногопотенціалу третього сектора в процесі формування та реалізації державної політикиу сфері європейської інтеграції;
o фактичне ігнорування впливу патронатних служб керівниківУряду на процес формування й реалізації державної політики у сфері європейськоїінтеграції, і через це незалученість представників цих служб до роботи наявнихкоординаційних органів.
4. Найнагальнішою потребою для України є значне посиленняскладової системного аналізу, комплексного моніторингу та стратегічногопланування процесів європейської інтеграції.
5. Євроінтеграційна стратегія України має стати однією зголовних складових Засад зовнішньої та внутрішньої політики України, щовідповідно до ст. 85 Конституції України має затвердити Верховна Рада України.
6. Не менш важливим є виписати та закріпити у окремомузаконі ідеологію та загальнонаціональний механізм формування й реалізаціїєвроінтеграційної стратегії.
7. Сприяння цьому процесові через створення при керівниковіУряду, що відповідатиме за питання європейської інтеграції, спеціальноїаналітичної групи з перспективою утворення на її базі спеціальної урядовоїнауково-аналітичної установи у сфері європейської інтеграції, доцільнорозглядати як одне з головних стратегічних завдань проекту.
Списоквикористаної літератури
1. БочанІ.О., Михасюк І.Р. Глобальна економіка: Підручник. – К.: Знання, 2007. – 403 с.
2. ВедькалВ.А. Окремі аспекти тарифних методів регулювання міжнародної торгівлі (Електроннийресурс). Режим доступуhttp://www.rusnauka.com/9_DN_2010/Economics/62315.doc.htm
3. ЄгоровО.Б. Митна економіка (Україна – СОТ – ЄС): Посібник. – Одеса: ПЛАСКЕ ЗАТ, 2005.– 226 с.
4. КарамбовичІ.М. Митна система та її роль в регулюванні зовнішньої торгівлі України:Монографія. – Дніпропетровськ, 2009 – 281 с.
5. КухарськаН.О., Харічков С.К. Міжнародна економічна діяльність України: навчальнийпосібник. – «Одіссей», 2006. – 456 с.
6. Митнерегулювання / Голомовзий В.М., Панкова Л.А., Григор’єв О.Ю., Босак А.О. та ін.– Львів: Львівська політехніка, 2004. – 512 с.
7. РокочаВ.В. Міжнародна економіка. – Київ: Таксон, 2000 – с. 290.
8. Україна ісвітове господарство: взаємодія на межі тисячоліть / А.С. Філіпенко, В.С.Будкін, А.С. Гальчинський та ін. – К.: Либідь, 2002. – 470 с.
9. ДрузенкоГ. Віце-президент Інституту європейської інтеграції, Київ, Євроінтеграція якстратегія внутрішніх реформ: нотатки для нового уряду // Юридичний журнал — №8 –2006.
10. Щодовідносин між Україною та Європейським Союзом (Інформаційна довідка. Вересень2009 року) // Матеріали електронної енциклопедії Wikisource uk.wikisource.org/wiki/
11. Інтеграційніпроцеси в сучасній Європі. Місце України в загальноєвропейському процесі.(матеріализ сайту молодіжного порталу Djerelo www.djerelo.com/index.php?option=com_content&task=view
&id=1234&Itemid=246