--PAGE_BREAK--Результати дослідження та їх обговорення. У пацієнтів на ІХС, які перенесли ІМ у поєднанні з ГХ, спостерігалось статистично значиме наростання лінійних і об’ємних показників обох шлуночків і лівого передсердя, які продовжували збільшуватись при формуванні аневризми ЛШ (р
У ПІ періоді розширення порожнин ЛШ супроводжувалось збільшенням кінцевосистолічної напруги (КСН). Порівнюючи хворих на ІХС без ІМ (контрольна група) та з ПІ кардіосклерозом, остання майже не змінилась, при наявності аневризми КСН збільшилась на 16,28% (р
При поступовій дилатації ЛШ в обстежених хворих відбувалось істотне зменшення ФВ та ступеня вкорочення передньо-заднього розміру ЛШ (FS), які ще зменшувались при розвитку аневризми серця (р
При розподілі хворих за типами ремоделювання ЛШ встановлено, що в пізньому ПІ періоді на фоні ГХ поширеність концентричної гіпертрофії склала 37,30% і була в 2,06 разів меншою (р
Порівнюючи хворих контрольної та основної груп із різними структурно-геометричними моделями ЛШ, при ексцентричній гіпертрофії реєструвалось істотне збільшення порожнини ЛШ на фоні зменшення товщини його стінок (р
Нами проведений аналіз показників внутрішньосерцевої гемодинаміки залежно від глибини та кількості ІМ в анамнезі. Не Q-ІМ супроводжувався помірною дилатацією ЛШ, вираженою гіпертрофією стінок, неістотним збільшенням КСН на фоні збереженої систолічної функції ЛШ. Q-ІМ розвивався на тлі більш вираженої дилатації порожнин серця і супроводжувався підвищенням навантаження на його внутрішню стінку, зниженням скоротливості ЛШ, порівняно з хворими з не Q-ІМ. При декількох ІМ структурно-геометричні показники серця істотно не відрізнялись. ФВ, FS були достовірно меншими (р
Нами проводився також аналіз ДТМК. Діастолічна функція (ДФ) була порушена в усіх хворих у пізньому ПІ періоді та у 88,58% пацієнтів на ІХС без ІМ (контрольна група). Рестриктивний та псевдонормальний типи ДТМК зустрічались майже в половини пацієнтів у пізньому ПІ періоді та у 75,0% осіб при наявності аневризми серця. У хворих на ІХС без ІМ останні виявлялись у 22,88% осіб.
У хворих на ІХС без ІМ визначалось достовірне зменшення активної релаксації ЛШ, збільшення ролі атріальної систоли, що свідчить про переважання типу ДТМК з порушенням релаксації ЛШ. У пізньому ПІ періоді збільшилась швидкість раннього діастолічного наповнення, зменшився внесок систоли ЛП, зросла жорсткість міокарда, що характерно для переважання псевдонормального типу ДФ. При наявності аневризми серця відбувався перерозподіл ДТМК на користь раннього діастолічного наповнення, що свідчить про формування рестриктивного типу ДФ у таких хворих.
Цікавим є аналіз показників міокардіальної функції в обстежених хворих із різними типами ДТМК, який виявив, що по мірі розвитку рестриктивного типу відбувалось статистично значиме наростання дилатації порожнин (р
У пізньому ПІ періоді кількість хворих із СД зросла в 2,32 рази, порівняно з пацієнтами без ІМ (контрольна група) і склала 75,0% при наявності аневризми ЛШ.
У хворих як основної, так і контрольної груп із систолічною дисфункцією порожнини серця, товщини стінок істотно не відрізнялись незалежно від наявності ІМ в анамнезі. У всіх пацієнтів КСН наростала, що вказувало на дезадаптивний характер ремоделювання. Відсутність істотних відмінностей у функціональних показниках (КСН, ФВ, FS) свідчило про втрату значення етіологічного фактора на перебіг захворювань при ФВ
У хворих на ІХС без ІМ та з ПІ кардіосклерозом зі збереженою систолічною функцією відмічалось наростання дилатаційних процесів, які компенсувались гіпертрофією стінок ЛШ. У результаті цих змін, міокардіальна напруга зростала неістотно, що свідчить про адаптивний характер процесів ремоделювання ЛШ у таких хворих.
Для корекції виявлених змін використовувалась комбінація лізиноприлу в дозі 10-20 мг/добу та бісопрололу в дозі 5-10 мг/добу.
У пізньому ПІ періоді на фоні ГХ терапія протягом 3 міс сприяла істотному зниженню ТМШПд, КСН (р
В осіб із ІХС без ІМ на фоні ГХ (контрольна група) трьохмісячна терапія сприяла істотному зменшенню товщини стінок ЛШ та зниженню КСН (р
За результатами дослідження встановлений сприятливий вплив двохрічної терапії лізиноприлом та бісопрололом на регрес ПІ ремоделювання на фоні ГХ шляхом блокування надлишкової адренергічної стимуляції, зниження перед- і постнавантаження на ЛШ, сповільнення дилатації порожнин та ступеня гіпертрофії ЛШ, відновлення скоротливої здатності міокарда.
У хворих з аневризмою ЛШ протягом першого року лікування лінійні та об’ємні параметри, товщина стінок мали тенденцію до зменшення, наступні 12 міс відмічалась тенденція до розширення порожнин серця. Функціональні показники (КСН, ФВ, FS) майже не змінились. Отримані дані свідчать, що однорічна терапія лізиноприлом та бісопрололом здатна сповільнити прогресування дезадаптивного ремоделювання і тим самим прогресування ХСН.
У пізньому ПІ періоді на фоні ГХ через 24 міс кількість хворих із ексцентричною гіпертрофією збільшилась в 1,33 рази, порівняно з контрольною групою і склала 83,08%. Отримані дані свідчать, що запропонована терапія здатна покращувати показники міокардіальної функції, однак повністю зупинити прогресування ІХС та розвиток її ускладнень неможливо.
Порівнюючи показники внутрішньосерцевої гемодинаміки у хворих із різною глибиною та кількістю ІМ в анамнезі істотних відмінностей упродовж терапії 24 міс не було. Систолічна функція покращилась у всіх хворих, але залишилась достовірно нижчою (р
Аналіз ДТМК впродовж двохрічного лікування лізиноприлом та бісопрололом показав, що в ПІ періоді запропонована терапія сприяла відновленню діастолічної функції в половини пацієнтів, розповсюдженість патологічних типів ДТМК зменшилась у 2,29 разів, порівняно з початковими даними і зустрічалась у 20,83% осіб. У пацієнтів з аневризмою серця поширеність рестриктивного та псевдонормального типів ДТМК майже не змінилась. В осіб із ІХС без ІМ на тлі ГХ через півроку патологічні типи ДТМК не визначались, через 24 міс нормальна ДФ зустрічалась у 53,33% хворих.
У досліджуваних хворих із порушенням релаксації ЛШ двохрічна терапія сприяла істотному покращенню показників внутрішньосерцевої гемодинаміки (р
Порівнюючи хворих на ІХС з ПІ кардіосклерозом без та з аневризмою серця з рестриктивним типом ДТМК, впродовж лікування істотних відмінностей у показниках внутрішньосерцевої гемодинаміки не було. Вказане свідчило, що навіть адекватна терапія не може зупинити зрив компенсації, розвиток дезадаптивного ремоделювання при рестриктивному типі діастолічної функції.
Аналізуючи типи систолічної функції при 24 міс терапії, у пізньому ПІ періоді ФВ менше 45% виявлялась у 12,31% осіб. У хворих із аневризмою серця поширеність СД мала тенденцію до збільшення і через 2 роки становила 91,67%, а у хворих на ІХС без ІМ (контрольна група) у поєднанні з ГХ — не зустрічалась.
При систолічній дисфункції впродовж двохрічного лікування показники внутрішньосерцевої гемодинаміки істотно не змінювались.
В обстежених пацієнтів різних груп зі збереженою ФВ трьохмісячна терапія сприяла достовірному зниженню товщини стінок ЛШ та КСН (р45% викликала регрес ремоделювання, зменшувала міокардіальну напругу, покращувала систолічну функцію.
У пізньому ПІ періоді на тлі ГХ діаметр плечової артерії збільшувався (р
Дослідження судинорухових реакцій в обстежених хворих показало, що тонус судин у них порушений. В осіб із ІХС без ІМ та з ПІ кардіосклерозом після компресійної проби діаметр судини зменшувався. У пізньому ПІ періоді вазоконстрикторні реакції були більш вираженими і їх частота склала 67,50%. У хворих на ІХС без ІМ розповсюдженість останніх була меншою в 1,28 разів. Вказане свідчить, що дисфункція ендотелію (ДЕ) є не тільки ініціальним фактором розвитку атеросклерозу та становлення ГХ, але й впливає на важкість ІХС, пізнього ПІ періоду та розвиток ускладнень.
Згідно даних літератури, приріст ЕЗВД більше ніж на 4,5% під впливом лікування розглядається як достовірний критерій покращення функції ендотелію (Коц Я.И., Денисов Е.Н., 2005). Так, можна вважати, що у хворих як основної, так і контрольної груп через 3 та 6 міс терапії вдалося досягти істотного покращення ендотеліальної функції (р
У пізньому ПІ періоді показники ендотелійнезалежної вазодилатації (ЕНЗВД) упродовж 24 міс лікування покращились і нормалізувались через півроку (р
Цікавими виявились порушення ендотеліальної функції при наявності аневризми ЛШ. Із одного боку, визначалась найбільша частка осіб із вазодилататорною реакцією судин у відповідь на реактивну гіперемію, мінімальна величина товщини інтима-медіа комплексу. Із іншого боку – найгірші результати проби з нітратами та найбільший діаметр судини були свідченням несприятливого прогнозу. На нашу думку, у даної категорії хворих слід думати про надмірний синтез вазодилататорних субстанцій ендотелієм.
Нами проведений аналіз показників ліпідного профілю до та впродовж двохрічного лікування. Порівнюючи хворих на ІХС без ІМ та з ПІ кардіосклерозом, рівень загального холестерину (ХС) збільшувався не достовірно. У ПІ періоді визначалось істотне підвищення рівнів тригліцеридів, ХС ліпопротеїдів дуже низької щільності, індексу атерогенності (р
Піврічна терапія лізиноприлом, бісопрололом та симвастатином призводила до достовірного покращення показників ліпідного спектру (р
У пізньому ПІ періоді хронічна аневризма ЛШ розвивалась у 3,17% пацієнтів. Предикторами двохрічного формування аневризми серця були ексцентрична гіпертрофія, Q-ІМ, ФВ
У хворих на ІХС з ПІ кардіосклерозом повторні ІМ виникали у 12,70% осіб, при наявності аневризми серця – у 1,97 разів частіше. Ризик виникнення повторних ІМ зростав при наявності концентричної ГЛШ у 1,68 разів (17,02% осіб), декількох ІМ – у 2,10 разів (21,43%), ФВ>45% — у 1,52 рази (15,15%), порушенні релаксації ЛШ – у 1,37 разів (16,07%) і не залежав від глибини ІМ. Предикторами розвитку повторних ІМ у пізньому ПІ періоді були відсутність достовірної динаміки ΔКДО, ΔКСО, загального ХС та ΔХС ліпопротеїдів низької щільності. Збільшення КСО на 1 мл протягом двох років підвищувало ризик розвитку повторних ІМ на 7%.
У хворих на ІХС у пізньому ПІ періоді двохрічна летальність склала 7,14%, при наявності аневризми – 25,0%, в осіб контрольної групи – 5,13%. Ризик двохрічної летальності зростав при ексцентричній гіпертрофії в 2,08 разів (8,86% хворих), Q-ІМ – у 1,24 рази (7,53%), декількох ІМ – у 4,27 разів (17,86%), ФВ
У хворих на ІХС з ПІ кардіосклерозом на тлі ГХ протягом двох років ХСН прогресувала в 21,43% осіб, при наявності аневризми ЛШ – у 45,0%, при ІХС без ІМ (контрольна група) – у 12,82% хворих. Ризик прогресування ХСН підвищувався при ексцентричній ГЛШ в 2,08 разів (26,58% пацієнтів), Q-ІМ – у 2,04 рази (24,73%), декількох ІМ в анамнезі – у 2,41 раз (39,29%), ФВ
ВИСНОВКИ
У дисертації виявлені особливості порушення ремоделювання лівого шлуночка, ендотеліальної функції, дисліпідемії в пізньому постінфарктному періоді в поєднанні з ГХ під впливом двохрічного лікування лізиноприлом та бісопрололом. Проведене узагальнення клініко-інструментальних предикторів формування аневризми серця, розвитку повторних ІМ, прогресування ХСН, двохрічної летальності.
1.У пацієнтів на ІХС, які перенесли ІМ в поєднанні з ГХ визначався більший ступінь дилатації камер серця (р
продолжение
--PAGE_BREAK--