Курсова робота
Тема любові і обов’язку у творчості Л. М. Толстого (На матеріалі романів “Анна Кареніна”та “Війна і мир”)
ЗМІСТ
ВСТУП......................................................................................................................3
І. ПОЧУТТЯ ОБОВ’ЯЗКУ У РОМАНАХ Л. ТОЛСТОГО „АННА КАРЕНІНА” ТА „ВІЙНА І МИР” .........................................................................6
І. 1. Розуміння любові Анною Кареніною.................................................6
І. 2. Єлен Курагіна та її брат Анатоль – люди, що викликають пристрасть, а не любов......................................................................................10
І.3. П’єр Безухов в романі „Війна і мир”……………………………..14
ІІ. ПОЧУТТЯ ЛЮБОВІ У ГОЛОВНИХ ГЕРОЇВ З РОМАНІВ „АННА КАРЕНІНА ” І „ВІЙНА І МИР”...........................................................................18
ІІ.1. Трагічна реальність Олексія Вронського. Поєднання кохання і розуму.....................................................................................................................18
ІІ. 2. Що значить любити свою землю для Андрія Болконського з роману „Війна і мир”…………………………………………………………19
ІІ.3. Наташа Ростова – дівчина і жінка, яка втілює в собі любов та обов’язок...............................................................................................................22
ВИСНОВКИ...........................................................................................................25
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.......................................................27
ВСТУП
В. Г. Белінський вважав, що цінність художнього твору визначається ще тим, як і наскільки досконало в ньому виражені людські характери. Ця думка критика з найбільшою глибиною і впевненістю втілена в творчості Л. М. Толстого, особливо в його романах „Війна і мир” та „Анна Кареніна”.
Автора цих чудових творів цікавить любов, яка здатна бути єдиною в житті, такою щоб ставила певні обов’язки перед людиною, а не тільки знаходила своє, власне задоволення. Потреба в такій любові корениться — за Толстим – в природі людини. Зображаючи таку любов, художникові необхідно було вирішити: чи здатна вона в період свого цвітіння набрати такої сили, зосередити в собі таке багатство почуття, щоб його вистачило на ціле життя. Чи здатна вона впродовж довгих років залишатися поетичною стороною життя сім’ї, не в’янучи, не падаючи в прозу, не вироджуючись. Порівняння періоду зародження і дозрівання почуттів із його долею після одруження якраз давало рамку тій епічній цілісності, до якоє завжди намагається дійти митець.
Зародження і підйом кохання на вершину охоплює в творах Толстого значний період — нерідко цілі роки. Буває, звичайно, що короткочасне зближення веде до щасливого шлюбу на довгі роки. Однак Толстой не дозволить собі скористатися досвідом такого везіння. Адже він змальовує зародження і кохання не просто в реальних, а в найреальніших з реальних умов. Автор романів має вибрати випадки, в яких виявиться весь можливий його зміст, що залежить не тільки від перешкод, але й від процесу взаємопізнання і взаємовизнання, від співвідносності душевних і тілесних харастерів, від здатності почуттів перейти крізь випробовування, використавши їх собі на користь. Художник повинен захопити всі фази її наростання. Все це необхідно, щоб ліричний потік протікав в епічних берегах, щоб голуба його нитка, як на географічній карті, зайняла місце на земній твердині.
Лев Миколайович Толстой – неперевершений майстер прози, причому прози великої та глибоко психологічної.
Над дослідженням теми любові і обов’язку у романах Л. М. Толстого працювало чилало лінгвістів-літературознавців: А. Буланов, В. Днєпров, Н. Долиніна, Г. Курляндська, М. Федосюк та ряд інших.
Проблема кохання і обов’язку актуальна завжди, як вічні самі ці почуття. Саме це так майстерно зобразив у своїх творах великий російський класик Л. М. Толстой.
М е т ацієї курсової роботи розкрити шляхи зображення Л. М. Толстим через героїв романів „Війна і мир” і „Анна Кареніна” почуття любові і обов’язку.
О б’ є к т о мдослідження даної курсової роботи є такі етичні цінності як любов і обов’язок.
П р е д м е т о мдослідження – дані моральні категорії в романах „Війна і мир” і „Анна Кареніна” Л. М. Толстого.
Для досягненння поставленої нами мети необхідно вирішити р я д з а в д а н ь:
з’ясувати, як Анна Кареніна розуміє любов;
охарактеризувати постать Наташі Ростової як такої, для якої любов –не тільки насолода, а й величезний обов’язок;
проаналізувати, чому Елен Курагіна та її брат Анатоль викликають пристрасть, а не справжнє кохання;
вказати на почуття любові та обов’язку у сильної половини людства: (на прикладі постатей Олексія Вронського, Андрія Болконського та П’єра Безухова).
Таким чином дана курсова робота с к л а д а є т ь с я з :
вступу;
двох оновних розділів;
висновків;
списку використаної літератури.
При написанні курсової роботи були використані методи аналізуі порівняння романів “Анна Кареніна” та “Війна і мир” Л. М. Толстого.
І. ПОЧУТТЯ ОБОВ’ЯЗКУ У РОМАНАХ Л. ТОЛСТОГО „АННА КАРЕНІНА” ТА „ВІЙНА І МИР”
І.1. Розуміння любові Анною Кареніною.
Образ Анни в динаміці його розвитку змінюється практично на свою протилежність, спостерігається яскрава „полярність” в душі у Кареніної на початку і вкінці роману. Незалежно від своєї волі Анна стає зовсім іншою людиною, яка отримує задоволення від уявлення картин розкаєнь Вронського над її трупом.
Руйнівна боротьба, що відбувається в душі Кареніної, накладає відбиток і на її відносини з близькими людьми, перш за все з Вронським, чоловіком і сином: караючи саму себе, вона також мучить і їх.
Формула Анни, що зрівнює „розум” і „серце” в їх індивідуалізуючій ролі („скільки голів”–„скільки сердець”), таїть в собі великий зміст. Передбачаючи аналіз, можна сказати, що Л.Толстой сам дотримувався цієї формули як принципу в зображенні почуттів.Вона якби постійно присутня в романі, наповнюючись все більш глибоким змістом, як і таке привичне слово „серце”. ”Это доказывает только то, что у вас нет сердца”,- сказала она. Но взгляд ее говорил, что она знает, что у него есть сердце, и от этого-то боится его” [15;8;305].
Але сам процес художнього занурення в роботу розуму і серця був не одночасним актом генія, а процесом взаємовизначення і взаємовпливу філософських, природничонаукових і передових загально-естетичних ідей. В цьому історично закономірному процесі засвоєння і присвоєння російською літературою другої половини ХІХ століття ідей 1830-1840-х років ще приховані свої несподіванки. І однією із таких несподіванок, здається, ще ніким не відмічена „цитата” Белінського в романі „Анна Кареніна”.
У другій частині роману, коли в гостинній княгині Бетсі виникає розмова про любов, про шлюб по розрахунку і шлюб по любові, Анну втягують у розмову:
„ – Нет, я думаю, без шуток, что для того чтоб узнать любовь, надо ошибиться и потом поправиться, — сказала княгиня Бетси.
Даже после брака? – шутливо сказала жена посланника.
Никогда не поздно раскаяться, — сказал дипломат английскую пословицу.
Вот именно, — подхватила Бетси, — надо ошибиться и поправиться. Как вы об этом думаете? – обратилась она к Анне, которая с чуть заметною твердою улыбкой на губах молча слушала этот разговор.
Я думаю, — сказала Анна, играя снятою перчаткой, — я думаю… если сколько голов, столько умов, то и сколько сердец, столько родов любви”[15;8; 164].
Здаючись на перший погляд – світською незобов”язаністю цієї розмови в дійсності таїть в собі напружений внутрішній зміст, який поставлений на нестримано наростаючими почуттями Анни і Вронського, і подальшому розкриттям свого потаємного змісту дивним образом співпадає з міркуванням В.Г.Белінського про розум і серце в статті „Взгляд на русскую литературу 1846 года”. Критик стверджує, що в основі єдності особистості лежить духовний початок. «Что составляет в человеке его высшую, его благороднейшую действительность? – Конечно, то, что мы называем его духовностию, то есть чувство, разум, воля, в которых выражается его вечная, непреходящая, необходимая сущность». «Чувство–разум–воля» — класична трихотомія в розумінні і поясненні людини філософією і психологією. Але Белінський не може не поставити перед собою питання про матеріальний субстрат цих складових духовності: в цей період критик займається не „трансцендентним я”, а цілком конкретною людиною[6;11]. „Вы, конечно, очень цените в человеке чувство? — Прекрасно! – так цените же и этот кусок мяса, который трепещет в его груди, который вы называете сердцем и которого замедленное или ускоренное быение верно соответствует каждому движению вашей души”[16;9; 35-36].Ототожнення душі і серця проведено не на основі якихось відкриттів психофізіологічного типу, а природньо, таким же природнім і навіть неохідним чином, яким воно вже проведено у віковій традиції народного міроприємства, затвердивши в Біблії і в фолькльорі.
Фіксуючи любий рух почуттів, Л.Толстой в „Анні Кареніній” налаштований не тільки вперед, до результату, але й назад, до початкової точки зародження цього почуття. І саме головне: проявляється рух почуття розумом або джерело його – серце? Художньо ж важливо зафіксувати, як протікає процес раціоналізації почуттів і як думка „очувствляется”. Захоплюючий точний опис цього процесу представлено в знаменитій сцені зустрічі Кареніних на вокзалі. Вся безпощадна правда відношень викрита через зображення механізму взаємопроникнення, „обмін” почуттів і думок.
Анна бачить обличчя чоловіка: „Ах, Боже мой! отчего у него стали такие уши? Подумала она...”[]. Відчуття-сприйняття зразу переведено у форму запитання (від чого?), який настільки незвичайний і простий. Що означає „стали”? Вуха не могли фізично змінитися за час відсутності Анни. А що ж змінилось? Змінилась героїня – її сприйняття знайомого, привичного змінилось під впливом емоцій, пробудженого серця. Тут же зафіксовано: „…неприятное чувство щемило ее сердце”. В миттєвому самоаналізі власних почуттів Анна дозволяє разючому її „чувству недовольства собой” пробити стіну, якби сказали психоаналітики, „катектирувати” власні настанови і повністю усвідомити, тобто дати собі звіт в природі пережитих емоцій: „… прежде она не замечала этого чувства, теперь она ясно и больно сознала его” [15;8;472].
„Анна несвідомо обманювала себе: емоція існувала незалежно від інтелекту.Але емоції, перейшовши поріг „катексиса”, зарядили своєю енергією свідомість, зігравши вирішальну роль в самосвідомості власної ідентичності” [1;28]. „Емоційний зрив, серцевий рух, таким чином, не просто очищує свідомість, але ставить її при повному світлі свідомості перед моральним вибором” [6;11].
Колишня, Анна яка йшла за велінням серця, згідного з розумом, залишилася за межею „прекрасного ужаса метели” і тількт ві сні, „когда она не имела власти над своими мыслями” [6;15], залишалась тотожною собі, але вже новою, котра попробувала „ужас”. Анна втратила властивість користуватисмя „внутренними весами”, які колись безпомилково визначали гармонійне відношення веління почуттів і міри розумної об”єктивності їх у вчинках, в поведінці. Розум і почуття не перевищували одне одного і не диктували один одному своїх вимог.
Саме й тому немає багато моралей. Мораль одна: герої не шукають моральних виправдовувань, розуміючи, що остаточний суд у власному розумі і серці.
Емоції, які досягнули сили ефектів, пристрастей, дійсно виступають роковою силою, і серце, ототожнююче Анною з любов’ю, ніби підкоряється логіці пристрастей. Одначе серце підкоряється й другій логіці – логіці, яка властива йому спочатку як „средоточию нравственною жизни”[8;205].
Серце Анни, „нової” Анни переживає одну із найсильніших емоцій – встид. Вона не може „без мучительной боли стыда” згадати коротку сцену розмови з чоловіком перед стрибками. І саме почуття встиду заствляє червоніти. Причому червоніють і Анна, і Вронський, але мотивовано це по-різному.
Рум’янець на обличчі Вронського – це рум’янець встиду людини, яка відступила від правил. Раніше він віддавався всякій пристрасті не червоніючи, розуміючи без участі серця. Тепер воно включене в процес емоційних преживань і реакцій. Анна червоніє не від образи на себе із-за порушення „правил”, а від свідомості розпаду власного я. Порушена робота власного розуму – „розуму серця”.Серцева логіка розуму і серцева логіка пристрасті розділені, і це розмиває, розрушує совокупність особистості.
Власний досвід художника переконує його, по крайній мірі, в одному: зраді людини. Звернемо увагу, що й розум Вронського, і розум Анни змінюється під впливом полчуттів. Один усвідомлює своє почуття, і це почуття підштовхує пристрасть, друга усвідомленням заперечує пристрасті і в перебігу підкоряє собі і свідомість.
Це протиріччя боротьби і коректування почуттів розумом і показує Толстой. Анна кожне почуття доводить до рівня свідомості.
Причина трагедії не в любові, а в серці героїні. Ії серце переживає той рід любові, до якого воно прилаштоване, який є згубним для нього. Серце Анни Кареніної надто відкрите для пристрастей, що диформує його головну ціль: бути відкритим для добра.
--PAGE_BREAK--І.2. Єлен Курагіна та її брат Анатоль – люди, що викликають пристрасть, а не любов
П’єр – багач і граф Безухов, одружений на найкрасивішій жінці в світі. Але чи став він від цього шлюбу щасливим? Ні.
Що стосується П’єра, то довгий час на наших очах він робив одну помилку за іншою, нерозумні і дурні вчинки: захищав революцію і Наполеона в гостинній Шерер; порушив дане князю Андрію чесне слово і поїхав до Курагіна, щоб брати участь в бурхливих пустощах з ведмедем; нащось рекомендував князеві Андрієві Бориса; піддався почуттям до Єлен та одружився з нею.
Ось, можливо, головне: захопившись Єлен, П’єр відчув, що „между ним и ею не было уже никаких преград” []. Це ж відчуває Наташа, що закохалась в Анатоля. Брат і сестра Курагіни, красиві люди, вміють викликати до себе пристрась, але не любов, тому що любов – це перш за все духовне почуття.
Анатоль Курагін, привезений свататись до княжни Мар’ї, не відчував до неї ні краплі кохання. Вона здавалась йому дивним чином некрасивою, навіть огидною. Але він не роздумуючи одружився би на ній, якби вона йому не відмовила. Одружився би на імені та грошах її батька. У нього не виникло би ні тіні сумніву.
Графиню Єлен Безухову трутні суспільства оправдовують завжди, що б вона не робила, тому що Єлен належить світським звичаям, вона його відображення і символ, дочка салонів і одночасно їхня королева.
Із точки зору нашої сьогоднішньої моралі немає нічого поганого в тому, що жінка вирішила розвестися з нелюбим чоловіком. Але спічувати Єлен ми не в силах. Навіть якщо спробуємо стати на ЇЇ стороні: адже шлюб її з П’єром нещасливий не тільки для нього, алей для неї. Єлен була дуже молодою, і вона навіть подобалась нам на перших сторінках роману, коли П’єр здалеку милувася нею і князь Андрій любувався її надзвичайною красотою. Вона була дуже молода, і всі: батько, мати, брати, знайомі, сама Анна Павлівна – говорили їй, що шлюб з П’єром – щастя. Можливо, вона повірила, а потім переконалась, що зробила помилку. Можливо, вона гірко покаялась...
Ні. Каятися, мучитися муками совісті графиня Єлен не вміє,і в цьому її найбільший гріх в очах Толстого – і в наших також. Ми прощаємо Наташі і П’єру всі їхні помилки; старому князю Балконському – його приступи злоби і несправедливості; княгині Мар’ї – її страхітливі думки в ліжку вмираючого батька, тому що кожний з них осудив себе соровішн, ніж це зробили би ми.
Єлен не судить себе, вона завжди знайде собі виправдання – і це робить її безлюдянною. Як після дуелі П’єра з Долоховим вона брехала П’єру і думала тількт про те, що про неї скажуть в світі; як в ті дні, коли, турбуючись про свої розваги, вона ввела в безухівський будинок Бориса Друбецького; як, забавляючись звела Наташу з Анатолієм, — так і тепер, в дні Бородіна і залишення Москви, вона, як і раніше, дозволяє собі все, ні на хвилину не виникає в її душі потреба осудити себе – потреба, без якої немає людини.
Здавалось би Єлен вже не може здивувати нас, але все-таки дивуєшся тому, як точно вона вибрала час для влаштування своїх справ: саме ті дні, коли всі люди – всі, крім придворних трутнів, — не думають про свої справи. Дивує її здатність запевнити оточуючих, що кожен її вчинок природній, що навіть розраховані коливання між молодим важливим обличчям і старим важливим обличчям можуть тільки прикрасити її в очах суспільства, — все таки дивуєшся тій мірі цинізму, якої досягнула Єлен.
Графиня Безухова виростає в наших очах в символ зла і аморальності. Тепер виявилось, що її красота безобразна.
Війна, яка виявляє і підкреслює все хороше і дурне, що було в людині раніше, — війна виявила той потворний, бездуховний початок який був притаманний Єлен.
Вона померла, графиня Єлен Безухова. Дочка князя Василя, сестра Іпполіта і Анатоля, дружина П’єра. Померла в ті самі дні, коли вирішувалась доля Росії і бюагато помирали за свою країну, про яку не думала Єлен. Але смерть не очистила її в наших очах, тому що померла вона так, як жила: не думаючи ні про кого, крім себе, запутавшись в безконечному своєму егоїзмі, і смерть її також оточена брехнею, як життя.
Через декілька місяців звільнений із полону П’єр зрадіє, дізнавшись, „что женыи французов нет больше”.Не можна радіти тому, що немає людини, вона померла, — і П’єр, з його почуттям совісті, прекрасно це знає. Знає – і все-таки радіє, і ми не можемо засудити його, тому що Єлен жила безлюдянно і померла безлюдянно.
А если это так, то что есть красота
И почему ее обожествляют люди?
Сосуд она, в котором пустота,
Иль огонь, мерцающий в сосуде? –
Так запитував вже в наш час прекрасний поет Микола Заболоцький.
Що таке красота, якщо Эленпомерла і її не шкода, і брата її Анатоля не шкода. Що таке красота, якщо розпливчатий, понуриий старий з одним оком – головокомандуючий Кутузов – постає перед нами в своєму прекрасній величаій і одинокій мужності? І смішний круглолиций хлопчик Петя Ростов, і його некрасивий, незграбний тезка П’єр Безухов прекрасні в наших очах – чому?
Тому, що за думкою Толстого, людину робить прекрасною не природа, а він сам, його душевні намагання, та внутрішня духовна робота, якої не знали ні князь Василь, ні Анна Павлівна, ні Єлен.
Ні разу протягом всього роману Єлен не проявила нормальних людських почуттів: не злякалась, не зраділа за когось, нікого не пожаліла, не горювала, не мучилась...
Толстой підкреслює її „мраморные плечи”, її постійну одинакову посмішку – вона проходить через всю книгу не як жива жінка, а як красива статуя, тому що духовно вона мертва.
І ось в кінці, Єлен – зі всією своєю красотою – нещаслива !
Це головна думка Толстого: щастя не дається від природи, його треба заслужити тією духовною працею, яку він цінить в людях, — тому щастя заслужила Наташа, а не Соня, тому ніколи не взнала його розкішна красуня Єлен і скоро воно прийде до некрасивої княгині Мар’ї.
І.3. П’єр Безухов в романі „Війна і мир”.
За що ми любимо П’єра, не дивлячись на всі його помилки? Перш за все за те, що він звинувачує у своєму нещастю не когось іншого, а себе, мучиться, але шукає свою вину.
„Но в чем же я виноват? – спрашивал он. – В том, что ты женился на ней, не любя ее, в том, что ты обманул и себя, и ее… Зачем я себя связал с нею, зачем я ей сказал это: „Je vous alme ”, которое было ложь? – говорил он сам себе ...”[14;75].
П’єр виганяє князя Василя який з’явився для того, щоб примирити його з дружиною, — і це буде йому радісно тому, що не можливо допостити, щоб такі низькі люди, як хотіли так і вертіли П’єром.
Але чи легше П’єру від своїх поступків? Аніскільки не легше. Розвівшись з дружиною, він їде в Петербург – і його мучать все одні й ті питання, що заволоділи ним в ніч після дуелі. Ось про що думає П’єр: „Что дурно? Что хорошо? Что надо любить, что ненавидеть? Для чего жить и что такое я?...”[14;98].
Коли П’єр розвівся з дружиною і виїхав з Москви, то на станції в Торжці зустрів одного з найвпливовіших діячів оргаганізації франкмосонів, він його вислухав і йому повірив.
Що таке масонство і яка його роль у суспільному житті Росії? Багато декабристів пройшло через масонські брехні (так називалась первинна організація масонів); Під час південного заслання вступив в масони Пушкін. Кругом масонів було створено цілком визначна суспільна думка: їх рахували порушниками спокою, майже бунтівниками. Слово „фармазон”, лайливе на вустах добродійних поміщиків, виникло від перекрученого „франкмасон”.
Чого люди йшли в масонські брехні? Кожний за своїм. Пізніше ми побачимо, як серед масонів Бориса Друбецького, аж цей істини не шукає, не розв’язує питання про добро і зло. І багато таких, як він, ставали масонами, щоб мати серед своїх „братів” людей впливових і відомих, користуватися їх допомогою в земних справах.
Але багатьох — в тому числі і П’єра – притягувала та ідея внутрішнього очищення і самозвершення, яку відкрив П’єру зустрінутий в Торжці масон Баздєєв.
Суть масонства міститься в заклику до внутрішньої духовної роботи над собою. „Очисти себя, и по мере очищения тыбудешь познавать мудрость”, — говорить П’єру Баздєєв. Попрощавшись з ним П’єр відчув себе новою людиною. „В душе его не оставалось ни следа прежних сомнений. Он твердо верил в возможность братства людей, соединенных с целью поддерживать друг друга на пути добродетели, и таким представлялось ему масонство”[17;106].
Після розлучення з дружиною, після розвалу всіх своїх попередніх надій П’єр так хотів знайти нову істину, новий зміст життя, що, звичайно, повинен був знайти його. І ось, переповнений мрією про братство людей, він поїхав у свій маєток з ціллю полегшити стан селян, тобто принести користь і добро іншим людям, своїм братам. Він хоче відпустити селян на волю, але головний управитель його маєтками пояснює, що це неможливо, у всякому разі, вже. Тоді П’єр висуває нові реформи: скорочує селянські роботи, полегшує працю жінок з дітьми, знищує тілесні покарання, установи лікарень і шкіл...І, здавалось би, йому все вдається. Об’їжджаючи через деякий час свої маєтки, П’єр бачить подяку гарно вдягнених селян, лікарні і школи, що будуються; чує подяку жінок з грудними дітьми, які позбавлені від тяжкої праці.
Ось із цієї поїздки, щасливий від свідомості, щ він приносить людям добро, П’єр появляється в князя Андрія. Він прагне показати, що тепер він „совсем другой, лучший Пьер, чем тот, который был в Петербурге”. Він жвавий, розказує, розпитує, намагається відкрити відчайдушному другу свій новий світ діяльної любові до людей: „Только теперь, когда я живу, по крайней мере стараюсь (из скромности поправился Пьер) жить для других, только теперь я понял все счастье жизни”[14;78].
Князь Андрій все це слухає недовірливо і похмуро. Він не тільки нічого не хоче розказати про себе, але, слухаючи П’єра, дає зрозуміти, що все це йому давно відоме й нецікаве.
П’єр виголошує: потрібно робити людям добро. Андрій відстоює інше: потрібно жити так, щоб не робити нікому зла. Слухаючи цю суперечку, ми, звичайно, стаємо на сторону П’єра, але скоро виявиться, що насравді все складніше, ніж здавалося нам і йому.
При найближчому розгляді корисної діяльності П’єра, виявляється, що не така вона вже й корисна. „Пьер не знал, что там, где ему подносили хлеб-соль и строили предел Петра и Павла… придел уже строился давно богачами-мужиками села, а что девять десятых мужиков этого села были в величайшем разорении… Он не знал,что священник, встретивший его с крестом, отягощал мужиков своими поборами и что собранные к нему ученики со слезами были отдаваемы ему и за большие деньги были откупаемы родителями…”[14;296].
П’єр виголошує: потрібно робити людям добро. Андрій відстоює інше: потрібно жити так, щоб не робити нікому зла. Слухаючи цю суперечку, ми, звичайно, стаємо на сторону П’єра, але скоро виявиться, що насправді все складніше, ніж здавалося нам і йому.
При найближчому розгляді корисної діяльності П’єра, виявляється, що не така вона вже й корисна. „Пьер не знал, что там, где ему подносили хлеб-соль и строили предел Петра и Павла… придел уже строился давно богачами-мужиками села, а что девять десятых мужиков этого села были в величайшем разорении… Он не знал,что священник, встретивший его с крестом, отягощал мужиков своими поборами и что собранные к нему ученики со слезами были отдаваемы ему и за большие деньги были откупаемы родителями…”[14;296].
Читаючи про це побачення, можна думати, що як часто ми боїмося образити горе, в яке занурені наші друзі, боїмося причинити їм біль нагадуванням про те, що життя продовжується. І залишаємо близьких людей, які у відчаї.А П’єр не побоявся – і виявився правим, він зробив такий крок, без якого би внутрішнє відродження князя Андрія було би неможливим.
Напевно, старий Болконський і княжна Мар’я зрозуміли це, адже коли князь Андрій привіз до них П’єра, батько і сестра Андрія були дуже ласкаві з гостем, а після його від’їзду говорили про нього тільки добре.
Але не тільки П’єр і князь Андрій намагалися полегшити становище своїх селян; таким було завдання багатьох чесних і розумних поміщиків; деякі з них ввійшли потім в таємні товариства, інші не ввійшли, але до реформ хотіли. Приклад П’єра і князя Андрія показує, що масштабні перетворення не можуть бути здійснені окремими людьми в окремих маєтках; в одного є „практическая цепкость”, а в іншого немає – яким би сильним його намагання робити добро не було. Щоб змінити стан селян. небхідний був загальний для всієї країни розв’язок селянського питання.
ІІ. ПОЧУТТЯ ЛЮБОВІ І ОБОВ’ЯЗКУ В СИЛЬНОЇ ПОЛОВИНИ ЛЮДСТВА З РОМАНІВ „АННА КАРЕНІНА ” І „ВІЙНА І МИР”
ІІ.1. Трагічна реальність Олексія Вронського. Поєднання кохання і розуму.
Олексій Вронський дуже часто критиками розглядається як особа негативного плану. Проте А.В. Луцик дивиться на цього персонажа з іншої сторони, і наші думки співпадають. Досліник творчості Л. Толстого, а конкретніше – персонажу А Вронського, пише: „З виду опускаються не тільки перевага позитивних душевних властивостей Вронського над його достатньо небагаточисельними недоліками, але й коректність його поведінки у відносинах з Анною, яка виявляється незалежно до обставин” [10;45].
Чомусь прийнято трактувати слова „милий, добрий малий” як невисоку думку Л. Толстого про свого героя, хоча тут таки йдуть інші рядки:
„он образован и очень умен; это человек, который далеко пойдёт” [15;238], — так відгукуєтьсяпро графа Вронського Степан Аркадійович Облонський. Толстой неодноразово підкреслює розум та освіченість майбутнього обранця Анни, а також його простоту й приємність у спілкуванні.
„Нетрудно было отыскать хорошее и привлекательное во Вронском. Оно сразу бросалось в глаза… В его лице и фигуре…все было просто и вместе с тем изящно” [15;236]. Це не була „общая для всех приятность” Стіви. Дуже часто в характеристиці Толстого щодо графа Вронського знаходимо такі слова як „дружелюбство” і „спокійність”. Він дуже обережний і коректний.
Рушійна боротьба, що панувала в даші Анни Кареніної негативно відбилася на подальшому житті Вронського: терзаючись сама, вона мучить інших.
продолжение
--PAGE_BREAK--ІІ. 2. Що значить любити свою землю для Андрія Болконського з роману „Війна і мир”.
Пройшло півтора року з тих пір, як князь Андрій лежав під небом Аустерлиці, і скільки думок тіснилося в його голові, і враз стало непотрібним і дрібним все, що на кануні було значним і складало зміст життя. Пройшло півтора року – він, як і П’єр, прожив за цей час ціле життя, зовсім інше, ніж попереднє.
Позаді залишився страшний день, коли він, поправився після поранення, приїхав в Лисі Гори, ввійшов в кімнату дружини і сказав „ слово, которое никогда не говорил ей”: „Душенька моя… Бог милостив...”.
Він повернувся додому, до жінки, яку колись любив і готовий був знову любити – вже іншою любов’ю, не захопленою, юнацькою, а любов’ю зрілої людини, яка багато передумала. Він хотів виховувати сина і любити свою дружину, а вона померла, і він залишився один тому, що ні княжна Мар’я, ні навіть батько, виявляється, замінити ту наївну, веселу, можливо, дурненьку жінку, для якої він – князь Андрій – був головною людиною в житті.
Тепер він був головною людиною для хлопчика, але хлопчик не знав цього; годувальниця й нянька необхідні йому були більше, ніж батько.
Князь Андрій пам’ятав тишину і спокій, що відкрилися йому під небом Аустерлиці.Він хотів брати участь в новій війні з Наполеоном і, „чтобы отделаться от действительной службі, принял должность под начальством отца по сбору ополчения. Старый князь с сыном как быпеременились ролями после кампании 1805 года”[8;73;].
В кінці кінців старий князь Болконський повернувся до діяльності! Він роз’їзджав по трьох губерніях, шумів, діяв, був енергійним, швидким і навіть жорстоким – він робив справу: він збирав ополчення проти Наполеона.
А князь Андрій не хотів допомагати батькові. Раніше він мріяв про славу, про людську любов – ці мрії залишились на полі Аустерлиці. Але старий князь збирає ополчення не думаючи про славу, йому важливо віддати свої сили загальній справі.
Князь Андрій не хоче нікому і нічому віддавати свої сили. Йому все не цікаве, і бурхлива діяльність батька тільки його роздратовує, так як лист Білібіна про голод в армії і про інтриги між генералами. Стоячи біля дитячого ліжечка, він думає про сина: ”Это одно, что осталось мне теперь ”[15;99].
Але ось приїзджає до нього П’єр. П’єр швидкими кроками підійшов до дверей і зіткнувся обличчям в обличчя з виходившим до нього, нахмуреним і постарілим князем Андрієм.
Його вразила різка переміна в князі Андрія. Слова були ласкаві, посмішка на губах і на обличчі князя Андрія, але погляд був понурий, мертвий, якому, не дивлячись на бажання, князь Андрій не міг надати радісного і веселого блиску.
П’єр виголошує: потрібно робити людям добро. Андрій відстоює інше: потрібно жити так, щоб не робити нікому зла. Слухаючи цю суперечку, ми, звичайно, стаємо на сторону П’єра, але скоро виявиться, що насравді все складніше, ніж здавалося нам і йому.
Чи розуміє все це князь Андрій? Напевно – так. Він краще знає людей, ніж П’єр, він краще знає господарство. Але головне не це. П’єр тепер прийшов до того, про що думав і мріяв князь Андрій перед Аустерлицем. „Я жил не для славы. (Ведь что же слава? Та же любовь к другим, желание сделать для них что-нибудь, желание их похвалы.) Так, я жил для других и не почти, а совсем погубил свою жизнь”, — говорить князь Андрій.
Після Аустерлиця, коли коли над ним стояв Наполеон, його герой, — людина, впевнена, що вона ощасливила пів-Європи і, в крайньому разі, Францію, там князь Андрій зрозумів, що у всіх людей є своя мрія, намагання і надії – і не може хтось один розв’язати за них, що їм необхідно. Він зрозумів, що поняття добра можна розуміти по-різному, і прийшов до висновку: головне – не робити нікому зла, тоді й добро розцвіте саме собою.
Хто правий: він чи П”єр? Обидва в чомусь праві і обидва можуть стати не праві. Але обидва вони шукають свого місця в житті, хочуть принести людям користь.
Здвалось би, князь Андрій, з роздратуванням слухавши П’єра, нічого не винесе для себе із цієї розмови. Але зустріч зробила сильне враження на обох друзів. Для П’єра вона стала джерелом сумнівів в мосонстві – через рік чи два він зовсім відійде від мосонів. Князь Андрій, навпаки, вступить в брехню і повернеться до діяльності. Якби недовірдиво він не слухав друга, „свидадание с Пьером было для князя Андрея эпохой, с которой началось хотя во внешности и та же самая, но во внутреннем мире его новая жизнь”.
Читаючи про це побачення, можна думати, що як часто ми боїмося образити горе, в яке занурені наші друзі, боїмося причинити їм біль нагадуванням про те, що життя продовжується. І залишаємо близьких людей, які у відчаї.А П’єр не побоявся – і виявився правим, він зробив такий крок, без якого би внутрішнє відродження князя Андрія було би неможливим.
В своєму, але все-таки новому житті, яке почалося після цієї зустрічі, княз Андрій швидко й успішно зробив все те, що не вдалося П’єру.Склалось так тому, що князь Андрій „имел в вышей степени ту недоставшую П’єру практическую цепкость, которая… давала движение делу”.
Але не тільки П’єр і князь Андрій намагалися полегшити становище своїх селян; таким було завдання багатьох чесних і розумних поміщиків; деякі з них ввійшли потім в таємні товариства, інші не ввійшли, але до реформ хотіли. Приклад П’єра і князя Андрія показує, що масштабні перетворення не можуть бути здійснені окремими людьми в окремих маєтках; в одного є „практическая цепкость”, а в іншого немає – яким би сильним його намагання робити добро не було. Щоб змінити стан селян. небхідний був загальний для всієї країни розв’язок селянського питання.
Може бути, що князь Андрій зрозумів це, коли наважився виїхати із свого маєтку в Петербург, ввійти в комісію Спіранського, який підготовлював державні реформи. Діяльність комісії Спіранського також його не задовільнили, і буду ще одне розчарування, і багато, багато ще по переду буде надій, розчарувань, падінь і взлетів – і у князя Андрія, і у П’єра. Але одне вони обидва збережуть – постійне намагання шукати істину, добро і справедливість.
ІІ. 3. Наташа Ростова – дівчина і жінка, яка втілює в собі любов та обов’язок
Наше перше знайомство з Наташею відбувається на дні її народження, коли вона, тринадцятилітня дівчина, прожогом вриdається в гостинну, дзвінко і голосно сміється, стає випадковим свідком признання між її братом та Сонею. Огорнена радістю і соромом, вона захоплює собою Бориса Друбецького і наївно і розгублено просить його поцілувати ляльку, а потім сама цілує його. Це перше знайомство підказує нам, що сам автор любить свою героїню. І ми разом з Л.Толстим також готові полюбити її – привабливу і чисту, схвильовану і щасливу, радісну і щиру.
Якщо звернутись до портретних характеристок Наташі, які дає автор, то приверне на себе увагу така деталь: Л.Толстой пише: „… черноглазая, с большим ртом, некрасивая, но живая девочка...”[14;7;96]. Мимоволі виникає асоціація із казкою Г.К.Андерсена „Гидке каченя”. Цій зовнішьо не дуже привабливій дівчинці суджено стати прекрасним білим лебедем. А як часто із-за зовнішнього вигляду ми не можемо побачити істинної красоти
Читач зустрічається з Наташею, коли вона, життєрадісна дівчина-підросток, на іменному обіді сміливо і весело запитує про морозиво і потім гордовито танцює з „взрослым, приехавшим из-за границы”, товстим і незграбним П’єром. В епілозі роману ми розстаємося з Наташею, яка стала дружиною цього товстого П’єра і матір’ю чотирьох дітей. Знаємо ще, за написаними розділами незакінченого роману „Декабристи”, що вона поїде за декабристом-чоловіком в Сибір і повернеться звідти в Москву через 30 років.
Наташі, як і майже всім Ростовим, притаманна душевна відкритість, ясна щирість. В неї, крім того, є безцінний дар, який належить тільки їй,- велика душевна щедрість і чуйність. Після Бородінської битви П’єр радісно думає увісні: „Самое трудное состоит в том, чтобі уметь соединять в душе своей значение всего”[14;7;106].Наташа, сама незамічаючи того і не задумуючись, уміє це, тому що уміє бути щасливою і робити щасливими інших.
„Сущность ее жизни – любовь ”, — сказано від автора про Наташу.
„Что-то лучшее” прокинулося в душі Ніколая Ростова, відчаяного після страшного карточного програшу, коли він слухає спів сестри; після зустрічі з Наташею в Отрадному, несподівано почувши, як вона схвильована красотою місячної ночі, Андрпій враз згадує „все лучшие минуты” свого життя; від її вдяного погляду П’єр почуває себе щасливим і оновленим. При одній уяві про Наташу у П’єра зникає „вопрос о тщете и безумности всего земного” і він переноситься „ в область красоті и любви, для которой стоило жить”.
Безпосередня сила і радість життя, вміння не жертвувати собою, а природньо віддавати себе іншим людям – ці якості Наташі проявляються в кожному епізоді, при кожній новій зустрічі і на початку і в кінці роману.
Наташа не вміє розмірковувати про життя і не здатна обдумувати її. Вона живе інстинктом; але він підказує їй правду ясніше й частіше за всі інші способи. Коли, здавалось би, ще нічого не трапилося дурного, вона обмінялася з Анатолієм тільки дурним поглядом, „инстинкт говорил ей, что вся прежняя чистота любви ее к князю Андрею погибла”. І насправді сталося це.
Весела, радісна і, здавалось би, безтурботна, вона вражає маму „серъезним и сосредоточеным выражением”, коли говорить про Бориса і порівнює його з П’єром. Після історії з Анатолієм слухняно підкоряється своєму „внутреннему стражу”, який забороняє їй „всякую радость”. Коли вона знову зустрічається з князем Андрієм і піклується про нього, смертельно раненого, ні однієї думки про себе немає в її серці. Після смерті Болконського вона, „ не удостоивающая быть умной”, захоплена болючим і неосяжним питанням про тайну смерті.
Наташа у вищій мірі володіє тим, що пізніше Чехов назвав особливим людським талантом – почуттям до чужого болю. Віра в життя, насолода життям чудовим чином поеднюється в ній з повною самовідданістю. Саме – не з безплідною саможертовністю, а з безмежною любов’ю, в якій міститься рятівний заклик до життя.
ВИСНОВКИ
У творчості Л. М. Толстого відбувається поділ героїв на дві умовно придумані групи: ті, що вміють кохати івони мають почуття обовязку до тих, хто їх оточує, та інша група героїв – ті, чиєю красою захоплюються оточаючі, але вони не вміють любити (Єлен, анатоль Курагіни), а якщо й люблять, то від інших вимагають самопожертви (Анна Кареніна).
Образ Анни в динаміці його розвитку змінюється практично на свою протилежність, спостерігається яскрава „полярність” в душі у Кареніної на початку і вкінці роману. Незалежно від своєї волі Анна стає зовсім іншою людиною, яка отримує задоволення від уявлення картин розкаєнь Вронського над її трупом.
Руйнівна боротьба, що відбувається в душі Кареніної, накладає відбиток і на її відносини з близькими людьми, перш за все з Вронським, чоловіком і сином: караючи саму себе, вона також мучить і їх.
Причина трагедії не в любові, а в серці героїні. Ії серце переживає той рід любові, до якого воно прилаштоване, який є згубним для нього. Серце Анни Кареніної надто відкрите для пристрастей, що диформує його головну ціль: бути відкритим для добра.
Наташа Ростова з „Війни і миру” – герой прототип Анні з „Анни Карегіної”. Їй, як і майже всім Ростовим, притаманна душевна відкритість, ясна щирість. В неї, крім того, є безцінний дар, який належить тільки їй,- велика душевна щедрість і чуйність.
Наташа у вищій степені володіє тим, що пізніше Чехов назвав „особливим людським талантом” – почуттям до чужого болю. Віра в життя, насолода життям чудовим чином поеднюється в ній з повною самовідданістю. Саме – не з безплідною саможертовністю, а з безмежною любов’ю, в якій міститься рятівний заклик до життя.
Ще іншою є Єлен Курагіна. Графиню Єлен Безухову трутні суспільства оправдовують завжди, що б вона не робила, тому що Єлен належить світським звичаям, вона його відображення і символ, дочка салонів і одночасно їхня королева.
Толстой підкреслює її „мраморные плечи”, її постійну одинакову посмішку – вона проходить через всю книгу не як жива жінка, а як красива статуя, тому що духовно вона мертва.
Що таке красота, якщо Эленпомерла і її не шкода, і брата її Анатоля не шкода. Що таке красота, якщо розпливчатий, понуриий старий з одним оком – головокомандуючий Кутузов – постає перед нами в своєму прекрасній величаій і одинокій мужності? І смішний круглолиций хлопчик Петя Ростов, і його некрасивий, незграбний П’єр Безухов прекрасні в наших очах.
Зовсім інший, не подібний на інших Вронський. Багато дослідників творчості Л. Толстого вважають його негативним героєм. Проте це не так. Він освічений і дуже розумний. А ще вінлюбить Анну, хоча вона прагне не такої, а саможертовної любові. А так любити він не вміє. У нього над почуттями кохання переважають почуття обов’язку.
А вцілому Лев Толстой у своїх романах розкрив різні типи характерів таких різних головних героїв.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Билинкис Я. О творчестве Л. Н. Толстого. – Л., 1959. – 415с.
1. Буланов А. Логика сердца в романе Л. Н. Толстого „Анна Каренина” // Русская литература. – 1991. — №3. – С.25-35.
3. Днепров В.Искусство человековедения. Из художественного опіта Льва Толстого. – Л., 1985. – 288с.
4. Долинина Н.По страницам „Войны и мира”. – Л., 1989. – 256с.
5. Исаева Е.И жар души, и пламень сердца, и чувства трепетный огонь… Разговор о Наташе Ростовой. // Всесвітня література та культура в навчальних заклада України. – 2000. — №12. – С.22-23.
6. Кирилюк З. Поиски смысла бытия и человеческого счастья. Материалы к урокам по изучению романа Льва Толстого «Анна Каренина», в основе которых – понимание литературы не как средства развлечения читателя, а вовлечения его в процесс познания жизни. //Відродження. – 1994. — №5-6. – С.11-17.
7. Ковбасенко Л.Лев Толстой як ммайстер „рентгеноскопії” //Всесвітня література в снз України. – 1998. — №10. – С.44-48.
8. Курляндская Г. Нравственный идеал героев Л. Н. Толстого и Ф. М. Достоевского. – М., 1988. – 256с.
9.Лещенко Т. Современники Льва Толстого о женских характерах в романе «Война и мир». //Русский язык и литература в школах УССР. – 1978. — №5. – С.70-74.
10. Луцик А.Трагическая реальность Алексея Вронского. Герой романа Л. Н. Толстого „Анна Каренина” в связи с объективными жизненными обстоятельствами//Русская словесность в школах Украины. – 1999. — №1. – С.45-47.
11. Луцик А.Образ Анны Карениной как специфическое отражение авторского «я» Л. Н. Толстого. // Русский язык и литература в учебных заведениях. – 1998. — №1. – С.15-17.
12. Опульская Л. Роман – эпопея Л. Н. Толстого «Война и мир». – М., 1987. – 176с.
13. Потапов И. Роман Л. Н. Толстого «Война и мир». – М., 1970. – 302с.
14. Толстой Л.Собрание починений: В 22 томах. — Т.7. – М., 1963. – 492с.
15. Толстой Л. Собрание починений: В 22 томах. — Т.8. – 508с.
16.Толстой Л.Собрание починений: В 22 томах. — Т.9. – М., 1963. – 492с.
17. Фокина В.Женские судьбы и характеры. К изучению романа Л. Н. Толстого „Война и мир” // Всесвітня література та культура. в навчальних заклада України. – 2003. — №11. – С.34-35.