--PAGE_BREAK--Порівняно з П.Мирним і Франком, новеліст відмовився від докладних описів, дуже мало уваги приділяв зображенню етнографічно-побутових обставин життя персонажів, звичаїв, обрядів. Перенесення основної уваги на душевні процеси людини зумовило значні зміни в композиції творів Стефаника. Він будує сюжети не стільки на розвитку зовнішніх подій, скільки на змінах почувань і переживань, Письменник не визнавав надмірні авторські роз’яснення та пояснення. Говорять, згадують, роздумують самі персонажі. Тому таку велику роль у Стефаникових творах відіграють майстерно написані діалоги і монологи. Новеліст прагнув, щоб кожне повнозначне слово було немов згустком людського болю й звучало повноголосо. У Василя Стефаника немає довгих періодів, ускладнених синтаксичних конструкцій. Речення стислі, прості за будовою, іноді уривчасті, з пропущеними окремими членами. Особливо важливі слова виділяються за допомогою інверсій. Письменник не захоплювався творенням тропів.
Стефаникові новели пройняті глибоким ліризмом. Хоч цей ліризм прихований, а все ж кожне слово виявляє його намагання показати життя сільських злидарів не з точки стороннього спостерігача, а як щось власне “М.Яцків у своїх спогадах про Василя Стефаника писав, що той “глибоко перекивав вчинки своїх героїв, вживався з ними в такій мірі, що писав не про них, а про себе” [21, 98]. В одному із листів Стефаник зізнався: “Кожна моя дрібниця, яку я пишу, граничить з божевіллям...” [21, 113].
Форма новел Василя Стефаника – це «форма душі» героя з усім комплексом його роздумів, міркувань, багатством емоційного світу
Письменник залишив якнайменше місця авторським коментарям. Мовлення Василя Стефаника зведене до мінімуму, він одразу вводить читача у хід подій. Говорять, згадують, роздумують самі персонажі. Тому важливе місце у його творах належить монологам та діалогам.
Особливість Стефаникових новел полягає і в тому, що автор цілком поглинутий переживанням й думкам своїх героїв. Новеліст брав з життя теми трагічні, прагнучи привернути до них увагу громадськості, викликати в душах людських любов і милосердя до знедолених, бажання допомогти їм, знищити зло.
Велич творчості Василя Стефаника полягає в тому, що він зумів поєднати національне з уселюдським, тобто любов до української людини з модерним світоглядом і з модними на той час засобами мистецького впливу. Василь Стефаник втілив експресіонізм в українську народну тематику, долучивши чари української природи та фольклору. Експресіоністи виступали проти позитивістського емпіризму імпресіоністів, вони твердили, нібито великою помилкою є переконання про потребу автомізувати об'єктивну дійсність на дрібні частинки, щоб досягти сутності, бо мистецтво й дійсність не є прямо взаємозалежні, але вони обоє містяться в тому ж самому середовищі — у духові. Тому тільки своєю творчою та духовною інтуїцією може митець, як суб'єкт, досягнути об'єктивного пізнання світу й надати вираження, тобто експресії, абсолютному та духовному, — цій справжній реальності, що є прихованою сутністю поза зовнішньою видимістю явищ і речей довколишнього світу.
На думку Василя Стефаника, справжню «голу душу» легше знайти серед простолюду, аніж серед інтелігенції. Йому здавалося, нібито життя інтелігенції замасковане й нещире, бо серед неї нічого не діється справжнього, тому воно мусить вийти на декламацію. А серед мужиків так багато діється, що звідти й «сирий матеріал» має користь. «Сирий матеріал» потрібен був Стефаникові не для того, аби зображувати типові характери в типових ситуаціях, навпаки, «сирий матеріал» слугував йому для відтворення чогось унікального, випадкового й неповторного, що випливало з глибин людської психіки.
«Голу душу» Василь Стефаник шукав у селянському середовищі і підносив проблеми селянина до площини вселюдських психічних потреб. Зображуючи українську душу, митець виплескує на поверхню внутрішнє життя людини, з великою завзятістю зображує надзвичайну глибинність її існування. Новеліст у своїх творах розкриває психологію народного духу завдяки заглибленню в селянську душу. Письменник уважно придивлявся до душі простої людини й чутливо вислуховував у ній усе те, що було найістотнішим і найбільш вражаючим. Перше й найважливіше місце у творах Василя Стефаника посідають прояви психічного життя простих людей, найбільше значення мають для нього почуття мужицької душі. Отже, на основі аналізу художньо-літературних творів Василя Стефаника виявлені віддзеркалення ідей, які характеризують психологію «народного духу». Ці ідеї являють собою відображення високого рівня психологічної думки й мають самостійне значення для етнопсихологічних знань. Стефаникові вдалося показати життя простої людини, яке водночас є стражданням і радістю, має завжди сенс, пізнання якого допомагає їй душевно зростати, навіть піднятися над собою, аби досягти найвищої душевної досконалості.
РОЗДІЛ 2.СИМВОЛОМИСЛЕННЯ ЯК НАЙХАРАКТЕРНІША РИСА ТВОРЧОЇ МАНЕРИ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА
2.1 Смисло – і образотворча роль символів у новелістиці Василя Стефаника
«Чую їх, всі ті нитки, що рвуться між їх серцем і селом, і мені рвуться, чую їх біль і муку...»
(В.Стефаник)
Еміграція. Скільки їх, українців, живе за кордоном. Протягом 1890 – 1910 років тільки з Галичини виїхало за кордон 300 тисяч українців. Цієї теми торкалися у своїй творчості багато письменників. Та й розглядалося це питання по — різному. Бо ж і покидали свою батьківщину люди з різних причин.
У Василя Стефаника в «Камінному хресті» еміграція — один із виходів для селян з нестерпного становища, пошуки кращої долі. Безземелля, занепад селянських господарств, загроза смерті – це штовхає селян до еміграції. Але й втрата батьківщини для багатьох була рівноцінною смерті. Так і з'явився камінний хрест на «могилі» живих людей як символ трагедії у житті українців.
Тема еміграції знайшла своє найповніше висвітлення в «Камінному хресті». Головна увага зосереджена на трагічних переживаннях селян, що з болем залишали свої клаптики землі, прощалися з усім рідним, сподіваючись на чужині врятуватись від злиднів та голоду. В основу сюжету ліг факт з життя. Василь Стефаник особисто знав Івана Дідуха, що став прообразом героя твору, листувався з ним після виїзду його до Канади. Ця новела — «сердечна робота», як називав її автор, присвячена його найближчому другові К. Гамораку. В листі до нього новеліст описав про гаряче бажання прикувати увагу читачів до цієї трагічної події, «аби всіх наших гарних людей «обсипали ті сльози і кроваві крики народу, аби вони запалилися» [20, 65] і не були байдужими спостерігачами народного лиха.
В перших же рядках оповіді розкриваються соціальні причини еміграції селян. Наймит Іван Дідух, відслуживши 10 років у війську, повернувся додому, але вже не застав батьків живими. У спадок лишилася «завалена хатчина» та шматок горба, де жінки копали пісок і «зівав він ярами та печерами під небеса, як страшний велетень» [22, 70]. На цьому горбі почав господарювати Іван. «Разом з конем, запрягшись у воза, тягав гній у поле і снопи з поля. На коня накладав ремінну шлею і нашильник, а на себе малу мотузяну шлею. Коли вилазили на гору, від напруги на чолі в Івана напухала велика жила, а коли з гори спускалися, «кінь виглядав, як би Іван його повісив на нашильнику за якусь велику провину, а ліва рука Івана обвивалася сітею синіх жил, як ланцюгом із синьої сталі» [22, 68]. Автор звертає увагу читача на важку виснажливу працю селянина, який в умовах австро — цісарської монархії був «доведений до стану робочої тварини. Від важкої праці Іван зігнувся, за що і дістав прізвисько « Переломаний ».
Показуючи нелюдські умови його життя і роботи, автор співчуває своєму герою — працьовитій і глибоко нещасній людині. Убоге господарство не могло врятувати від злиднів його родину, і Дідух шукає порятунку за океаном.
В наступних розділах в центрі уваги – відтворення важких переживань Івана, пов'язаних з виїздом у Канаду. Покликавши на останок у гості все село, прощаючись з ним, Дідух виливав в словах свій біль: «Озьміть та вгатіть ми сокиру отут у печінки, та, може, той жовч пукне, бо не вітримаю! Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить!» [22, 71].
Іванові безмежно шкода піскуватого горба, на якому вік свій змарнував, здоров'я втратив. На згадку він поставив на горбі камінного хреста, на якому викарбував своє і жінчине ім'я, і ревно просив людей не минати цього місця. Своїми добрими сивими очима Іван, здавалося, «хотів навіки закопати в серцях гостей свою просьбу» [20, 52]. Камінний хрест багатозначна символічна деталь, якою письменник підкреслює, наскільки важкою була доля трудового селянства в буржуазному суспільстві. Перед усім селом Іван прощається із жінкою так, як прощаються перед смертю. Він передчуває, що не доїде в чужий далекий край, а згине по дорозі: «Цілувалися. Стара впала Іванові на руки, а він казав: «А то ті, небого, в далеку Могилу везу» [22, 72].
Порівнюючи Канаду з могилою, вводячи в новелу символічний образ камінного хреста, Стефаник, як і Франко у циклі віршів «До Бразілії» та В. Короленко в повісті «Без язика», стверджував, що переселенці, емігранти з одного пекла потрапляють в інше — ще страшніше, ще жорстокіше.
Безпросвітне горе Івана виливається в довгих монологах, в репліках, звернених до односельчан, до дружини, – у виразі очей, в рухах, жестах. Відповідними мовностилістичними засобами, кожною деталлю портрета Стефаник розкриває найтонші душевні переживання свого героя. Іван тупо дивиться наперед себе, хитає головою, від хвилювання недоговорює слів, з горя «каменіє». «Дивився на людей, як той камінь на воду», «потряс сивим волоссям, як гривою, кованою з ниток сталевих», «заскреготав зубами, як жорнами», «погрозив жінці кулаком, як довбнею, і бився в груди», «одна сльоза котилася по лиці, як перла по скалі». В наведених прикладах, як і в усій новелі, кожне слово не є психологічно нейтральним, а несе відповідне ідейно — емоційне забарвлення. Читач не лише бачить немов живого нещасного Івана Дідуха, а й чує його скарги, проймається його болем і разом з ним глибоко страждає.
В оповіданні — єдність з усією землею та космосом, викликана динамічно — експресивною, але й дуже важкою працею Івана. Тут влучно вжитими активними дієсловами показаний внутрішній рух і закрите в колі взаємнення, яке створює цілість і єдність. Тінь Івана та горба несло разом сонце «далеко на ниви». Але лише його тінь виглядала, як тінь велетня, бо він був тим елементом, який оживляє все навколо себе. Спочатку ожив горб, бо він «зібгав у дугу» постать Івана, він «їсть сонце» та «п'є дощ», тому мусить родити хліб — задарма не можна жити, тому горб має працювати — родити хліб, і Іван повинен працювати, збираючи цей хліб з горба, щоб також їсти. Тут відбувається об'єднання протиріч зігнута в дугу до землі постать Івана об'єднується з його тінню, поширеною в безмежну далечінь. Експресія Івана, яка є його працею, спонукає горб до праці, зрушує землю до руху життя, бо його тінь просувається далеко по нивах і, заслонивши їм сонце, також їх тривожить. Іван — велетень, оскільки володіє всім навколо себе й об'єднує його в одну нерозривну цілість. Виїзд до чужої країни — Канади — розірвав у його душі цей зв'язок єдності зі світом. Автор пригадував в останні роки життя: «Він дуже не хотів покидати свого каменистого ґрунту, та діти, невістки і доньки не давали йому жити, і він лиш тому втік до Канади, щоби могти жити дальше. Він дійсно ще довго жив у Канаді, але писав мені, що все чуже довкола нього, і що його ферма йому немила, та його дітям добре поводиться» [17, 193].
«Камінний хрест» — це воздвигнутий рукою та словом письменника величний пам’ятник людським стражданням. Велика туга лягла йому на душу, йому здавалося, що життя його покинуло, бо він «каменів». Василь Стефаник часто вживає у своїх творах образ каменя для позначення омертвілої душі. Письменник знову використовує засіб перенесення стану людської душі на мертвий предмет, щоб матеріалізувати його, — камінь, який вода викинула на чужий берег. Це водночас і доля Івана, яка викидає його до чужої країни: «То як часом якась долішня хвиля викарбутить великий камінь з води і покладе його на берег, то той камінь стоїть на березі тяжкий і бездушний… Блимає той камінь мертвими блисками, відбитими від сходу і заходу сонця, і кам'яними очима своїми глядить на живу воду і сумує, що не гнітить його тягар води, як гнітив його від віків. Глядить з берега на воду, як на втрачене щастя. Отак Іван дивиться на людей, як той камінь на воду» [22, 69].
Жити на своїй землі, бути фізично здоровим, уміти господарювати, любити працю на землі понад усе — і не мати можливості з'їсти шматок хліба, прогодувати свою родину. Чи може бути щось жахливішим?! Трагічним видається образ Івана Дідуха, який усе своє життя знав лише одне «роб та й роб». Старе дерево не прийметься при пересаджуванні. Так і Іван, він хоронить себе та дружину на рідному шматочку землі, з яким зрісся тілом і душею.
Значення образу каменя нам уже відоме. Сполученням протиріч у багато площинному образі автор натякає на складність психічного стану Івана. Можна припустити, що туї ідеться про смерть тієї духовності, що зв'язувала його з рідною землею.
Підсвідоме, інтуїтивне відчуття цієї майбутньої духовної кризи через розрив єдності з рідним середовищем спричинювало безмежний біль у душі Івана. Цей душевний біль Івана та його дружини матеріалізується такими образами: його хата заридала й прорвалася, як хмара плачу, « що повисла над селом» [22, 75]. Хата втратила свою оптичну властивість реального об'єкта й перетворилася на суб'єктивний, душевний стан Івана, набуваючи вигляду дощу, який висить над селом. Таке перенесення ознак об'єктів на суб'єкти та навпаки, щоб об'єднати їх знову в образах, що сприймаються чуттєво, наповнює всі твори Василя Стефаника. Дослідники експресіонізму називають цей метод творчості «дереалізацією», тобто нищенням зовнішнього вигляду реальних речей і явищ, щоб вони в зміненій формі знову стали доступними нашому емпіричному та смисловому сприйняттю. Таким чином вони матеріалізують чи персоніфікують внутрішній світ, невидимий і недоступний для нас, щоб винести його сутність на поверхню видимого. Так експресіоністи досягали надчасової та надпросторової єдності, поєднання об’єкта із суб’єктом. Така творчість звільняла їх від потреби опису душевних переживань героїв, що присутнє в реалістичних творах Цю роль виконують, власне, в експресіоністів «дереалізовані» образи.
У новелі виявився могутній і зворушливий Стефаників ліризм, що своїм корінням сягає у глибінь усної народної творчості. Шум, гамір, зойки людей, «жалісну веселість скрипки» прорізує пісня, яку співають своїм старечим «заржавілим» голосом Іван та Михайло. Пісня про молодії літа, які вже не повернуться, ще більше нагнітає сумний настрій, нагадує про швидку розлуку. Нещасних, що покидають свій край, письменник порівнює з жовтим осіннім листям, що розвівається вітром по голій замерзлій землі. Сумний зміст пісні посилюється жестами: «Як де підтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так кріпко, аж сустави хрупотіли, а як подибували дуже жалісливе місце, то нахилювалися до себе і тулили чоло до чола і сумували. Ловилися за шию, цілувалися, били кулаками в груди і в стіл» [22, 75]. Особливо хвилюючою є остання сцена, коли Іван, покидаючи хату, пускається з жінкою у танок.
Трагічні переживання Дідуха підсилює лірично забарвлений пейзаж. Природу, як і своїх героїв, автор малює стисло, лаконічно, вміло добираючи потрібні художні засоби. Вдавшись до персоніфікації, автор розповідає, як разом з Іваном ридає його хата, осінній лист «дрожить подертими берегами, як перед смертю», «надбіг плач, як вітер, що з — поміж острих мечів повіяв та всі голови мужиків на груди похилив».
«Камінний хрест» був передрукований у газеті «Канадійський фермер» (1903), потім у календарях. Особливо схвилював твір емігрантів. Мирослав Ірчан розповів у нарисі «Камінний хрест», як у бідній родині українців — переселенців у канадських степах він став читати Стефаннкове оповідання — і хата сповнилася гірким плачем.
На зламі віку класове розшарування в галицькому селі відбувалося дуже швидко: зростали окремі куркульсько — лихварські господарства, вбираючи в себе майно і землі сотень бідняків, які зубожіли, ставали на поріг пролетаризації. Останнім важко було знайти якусь роботу в своєму краї, бо промисловість не розвивалася, а в господарствах багатіїв більше ставало машин. Та вже не було змоги й шукати щастя в Америці, бо поїздка туди вимагала значних витрат. До того ж вісті із-за океану від емігрантів були невтішні. Сотні й тисячі сімей шукали хоч якоїсь роботи на ланах у пана, попа або шинкаря.
І Стефаник глибоко показав складні переживання бідняків, зумовлені соціальними та іншими причинами. При цьому він уникав зайвої описовості, як у драмі, змушував своїх персонажів саморозкриватися. Тому важливого значення набували діалоги та монологи.
продолжение
--PAGE_BREAK--