Контрольна робота на тему:
Поезія та літературна творчість в Україні у другій половини XVII– XVIII ст.
Панівне становище в літературному процесі другої половини XVII— XVIII ст. займає поезія, чи точніше — віршована література. Разом з поетичним доробком попередньої епохи (кінця XVI — першої половини XVII ст.) вона творить величезний пласт давньої української силабічної поезії, багатство якої починає освоюватися тільки в нові часи. Бібліографія нотує понад дві тисячі оригінальних текстів віршів і пісень цього періоду, не рахуючи великої кількості варіантів. Лише незначна частина з них свого часу була надрукована: зразки етикетної, епіграматичної, панегіричної і духовної поезії, окремі книжкові видання польськомовної поезії Лазаря Барановича, кілька текстів Феофана Прокоповича, Михайла Козачинського. Основний масив поезії світського і духовного змісту, поетичний доробок провідних поетів того часу — Івана Величковського, Климентія Зиновієва, Семена Дівовича, Івана Некрашевича, Григорія Сковороди та ін. залишився в рукописах. Ця поезія поширювалася в численних списках, рукописних пісенниках і виконувала призначену їй роль.
Авторами поетичних творів були високі церковні ієрархи і рядові священики та ченці, вчителі, студенти, урядовці, мандрівні дяки, письменні селяни, для яких поетичне слово було засобом духовного самовираження й самоутвердження. В цілому це була масова поезія, що творилася в рамках, регламентованих бароковою естетикою образів і поетично-стильових структур, від високого, елітарного до козацько-селянського, низового бароко. Високе бароко представляли яскраві поетичні індивідуальності Лазаря Барановича (польськомовна поезія) та Івана Величковського. Низове бароко знайшло свій вияв у творчості Климентія Зиновієва, бурлескно-травестійній та сатирично-гумористичній поезії.
Величезний масив поезії XVII— XVIII ст. — громадсько-політичної, ліричної, бурлескно-травестійної та сатирично-гумористичної, як уже зазначалося, — анонімний. Окремі імена збереглися випадково і сьогодні важко визначити обсяг поетичної творчості, скажімо, Івана Пашковського, Федора Кастевича, Якова Семержинського, Романа Корецького, Петра Поповича-Гученського, Дмитра Левковського, Юліана Добриловського та інших, чиї імена приховані в акровіршах або значаться під одним твором. Очевидно, творчість кожного з них не обмежувалася одним-двома віршами. І. Франко високо цінував цю масову поезію XVII—XVIII ст., з повагою говорив про її творців — нижче духовенство, дяків, недоучених студентів, письменних селян — «народ бідний, робучий, покривджений долею». Він відзначав велику працю тих численних безіменних поетів, «які завдавали собі при писанні стільки труду, що нинішнім нашим віршописам подай, Господи, хоч десяту часть тої праці над формою і над поглибленням самої речі».
Невід'ємною ознакою культурного та літературного побуту України XVII— XVIII ст. були мандрівні дяки, або по-народному — «миркачі», «бакаляри», «бурсаки», «спудеї», «пиворізи», часто недоучені студенти, ченці-втікачі, що й стали основними творцями й носіями поетичної культури. Мандруючи по Україні у пошуках роботи й заробітків, вони по-філософському дивилися на світ, свої життєві незгоди забарвлювали гумором, перелицьовували на свій лад високі біблійні образи і сюжети, пристосовували релігійну літературу до потреб щоденного життя. Творчість мандрівних дяків завдяки своїй доступності, демократичності, життєрадісності, гумористично-сатиричному спрямуванню стала надбанням найширших мас, увійшла в народний побут.
До середини XVIII ст. в поезії панує ще силабічний вірш, далі зароджується й набуває прав силабо-тонічне віршування. Перехід на нову систему віршування відбувався під впливом народної тонічної поезії, а також російської поезії, яка після поетичних реформ В. Тредіаковського і М. Ломоносова вже у ЗО—40-х pp. перейшла на силаботонічну систему віршування.
Поезії цього періоду властиві жанрове і тематичне розмаїття, широкий діапазон стилів, багатство поетичних форм. Продовжують розвиватися духовна, релігійно-філософська лірика, панегірична, етикетна, церковно-історична, полемічно-публіцистична поезія. Досягають своїх вершин історична, громадсько-політична, лірична, гумористично-сатирична, бурлескно-травестійна силабічна поезія. Вся поезія умовно ділиться на два великі сектори — духовну і світську.
У XVIII ст. дедалі більше місця займає світська поезія, світський елемент проникає у поезію духовну. Посилюється дифузія між книжною силабічною поезією і народною пісенністю. Автори поетичних творів світського й духовного змісту користувалися образністю і поетичними формами народної поезії.
У другій половині XVII ст. продовжували з'являтися вірші про події Національно-визвольної війни, у яких високо підносилися перемоги козацтва, уславлювалися козацькі вожді, найперше Богдан Хмельницький («Висипався хміль із міха», «Оттак пиха наробила лиха», «Похвала віршами Хмельницькому», «Дума козацька про берестейське звитяжство», «Плач російський», «Про гордих і гнівливих ляхів» та ін.). Ці вірші за поетичною структурою близькі до народних історичних пісень та дум. Розуміння й тлумачення у них подій недавнього минулого майже збігаються з народним. Були поетичні відгуки й на інші історичні події — Чигиринські походи 1667—1673 pp. («Побудка… християнським воям» Олександра Бучинського-Яскольда), австро-турецьку війну і битву під Віднем у 1683 р. («Піснь о образі Клокочевськом»), цикл поезій про Полтавську битву 1709 p., спрямованих проти гетьмана Івана Мазепи («Епінікіон» Феофана Прокоповича) та ін. Якщо події Хмельниччини і опір турецько-татарській агресії оцінювалися із загаль-нонародних позицій, то вірші про події початку XVIII ст. і спробу гетьмана Мазепи вибороти волю Україні за допомогою шведських військ мають проросійську ідеологічну орієнтацію.
У багатьох віршах громадсько-політичного змісту відтворено боротьбу народу з конфедератами, трагічні події найбільшого народного руху XVIII ст. — Коліївщини (1768—1769). Анонімні віршовані твори позитивно оцінили героїчну боротьбу повсталого народу проти шляхетської сваволі, уславили ватажків повстання — Залізняка, Ґонту, Швачку, увічнили образи жертв конфедератів — Данила Кушніра, Івана Зубчевського та ін., протистояли офіційним прошляхетським оцінкам народного руху як «хлопського бунту», збіговиська «гільтяїв» і «різунів».
Окремі вірші останньої чверті XVIII ст. присвячено таким історичним подіям, як зруйнування Запорозької Січі, закріпачення селян, переселення запорожців на Кубань. Автором двох відомих пісень («Ой, Боже наш, Боже милостивий», «Ей, годі нам журитися, пора перестати») був отаман Чорноморського козацького війська Антон Головатий (1744—1797), який, імітуючи народні пісні, зумів передати типові настрої козацької старшини у зв'язку зі створенням Чорноморського війська на Кубані.
Поети звертаються до історії козацтва, шукають у ній відповіді на злободенні питання, намагаються перенести козацьку славу і бойові традиції на сучасне становище козацтва, обґрунтовуючи таким чином його права і привілеї.
Семен Дівович, перекладач Генеральної канцелярії у Глухові, написав у 1762 р. великий поетичний твір на історичну тему — «Разговор Великороссии с Малороссиею». Зміст діалогу зводиться до викладу військової історії козацтва, його тривалої боротьби з іноземними поневолювачами. Головне джерело, яке використав С Дівович у змалюванні подій, було «Краткое описаніе Малоросии», складене у 1734 р. невідомим автором на підставі літопису Г. Грабянки. В центрі уваги твору — події Національно-визвольної війни і образ Богдана Хмельницького. Показано також героїзм народного улюбленця Семена Палія.
Про історію козацтва розповідають «Героїчні стихи о славних воєнних действиях войськ запорозьких» (1784) якогось Іоанна, очевидно, священика з Уманщини. У них відтворено козацькі битви і перемоги, уславлено Національно-визвольну війну середини XVII ст. Автор поетизує постать Богдана Хмельницького, завдяки якому Україна "іго лядське" скинула і «под російським кровом мирно отдохнула».
Історична, громадсько-політична поезія другої половини XVII—XVIII ст. була активним життєвим чинником, втручалася в події, описувала їх, давала оцінку, висловлювала думки і сподівання козацтва. У ній немає бунтарських настроїв, їх затінює лояльне ставлення до Росії, іноді принизливе бажання одержати більший шматок від царського двору і стати на вірнопіддану службу.
Особливим сервілізмом пройнята етикетна поезія — панегірики, вірші до дат, до різних урочистостей, на честь сильних світу цього — царів, гетьманів, вельмож, високих посадових осіб — світських і духовних. Такі вірші писали майже всі поети, у більшості випадків їх поява була виправдана, зумовлена конкретними подіями. Панегірики Лазарю Барановичу (Лаврентія Крщоновича), Іванові Самойловичу (О. Бучинського-Яскольда, Івана Величковського), численні «чувствованія муз» Іванові Мазепі, Петру І, Єлизаветі Петрівні, Катерині II, митрополиту Ієрофею та іншим можновладцям є цікавим документом доби, розвивають літературний жанр і водночас виказують принизливе становище автора, його намагання випросити щось. Для тогочасного суспільства панегіризм був нормальним явищем, та часто втрачалася міра, а з нею і людська гідність. Панегірична поезія досягла значних успіхів у пошуках нових образно-стильових форм, вишуканих образів і метафор, усієї витонченої атрибутики барокової поетики. її антиподом були віршовані пасквілі на тих чи інших осіб, де відбивалися суспільні, класові та станові антагонізми доби.
Із російської літератури українська поезія перейняла жанр оди.
Ігнатій Максимович — автор «Оды на первый день мая 1761 года», написаної до травневих рекреацій студентів Києво-Могилянської академії. І. Максимович (помер ЗО листопада 1793 р. у Чернігові) був викладачем поетики в академії. Його ода, написана чотиристопним ямбом, наслідувала оди М. Ломоносова. Автор оспівує травневі свята київських студентів, їхні розваги на лоні природи.
Такою ж формою і цього ж року написано «Оду про музику» студентом Києво-Могилянської академії Киріяком Кондратовичем, що є наслідуванням однієї з од Горація і уславлює музику, яка «всолоджує бентежий дух». У 1790— 1791 pp. у Львові з двома окремо виданими одами («ономастиконами») на честь керівників Студіум рутенум Миколи Скородинського й Антонія Ангеловича виступив професор філософії Петро Лодій (1764—1829).
Світська лірика XVIII ст. мала переважно елегійний характер. її автори скаржаться на гірку сирітську долю, вбоге життя, на соціальну несправедливість, вимушену розлуку з родиною, життя на чужині, на злих людей тощо («Піснь світова» Іллі Бачинського, «Піснь о світі» Олександра Падальського, «Піснь свіцька» Левицького та ін.). Любовна лірика ще повністю перебуває під впливом народнопісенної традиції. Побутує вона переважно анонімно, у рукописних співаниках, в репертуарі кобзарів і лірників. Головні мотиви ліричних творів — нещасливе кохання, соціальна нерівність, сирітство, зла доля, «фортуна», швидкоплинність людського життя. У ліричних творах другої половини XVIII ст. простежується повна відмова від аскетичних ідеалів, виявляються щирі людські почуття, настрої, думки, ігнорується старий погляд на любов як на диявольську спокусу. У цій ліриці утверджувався новий зміст, міцніло нове поетичне світобачення і світовідчування.
Протягом 1742—1766 pp. Іван Пашковський — священик у селі Мишковичі на Тернопільщині — укладав рукописний пісенник, до якого увійшло 56 українських і польських світських пісень та 90 пісень релігійного змісту. Це була своєрідна поетична антологія. Серед «світських» пісень у збірнику вміщено твори самого І. Пашковського: «Пісню світову», «Поки ж думати, Боже, дай знати...», «Ох, мні жаль не помалу...», які можна вважати зразками раннього українського романсу. Головна їх тема — кохання, соціальна нерівність, сирітство, обмова ворогів, туга закоханих, сподівання щастя. У піснях І. Пашковського книжний елемент поєднувався з народнопоетичним, релігійне моралізаторство — з тверезим народним поглядом на кохання як на земне щастя, парування рівного з рівним.--PAGE_BREAK--
Юліан Добриловський (1760—1825) — священик з Волині, автор широковідомої у XIX ст. застольної пісні «Дай же, Боже, добрий час» — писав свої пісні чистою народною мовою. Це дає певні підстави вважати його одним із попередників Маркіяна Шашкевича в поезії на західноукраїнських землях.
Значне місце у віршованій літературі другої половині XVII—XVIII ст. займає духовна поезія, написана на теми євангельських сюжетів, житій святих, чудотворців і чудотворних ікон. За своїм типом — це поезія загальноєвропейська і загальнохристиянська. Вона прийнялася (частково через польське посередництво) на українському грунті і витворила тут потужний пласт духовної книжної лірики. Духовні вірші писали такі відомі автори, як Димитрій Туптало, Іоан Максимович, Феофан Прокопович, але основний їх масив анонімний. Вони поширювалися у численних рукописних співаниках і побутували ще у XIX ст.
Наприкінці XVIII ст. уніатське духовенство зробило спробу якось регламентувати поширення духовної лірики. Для цього з рукописних збірників було відібрано та відредаговано частину віршів і в 1790 р. у Почаєві видано великий збірник духовної лірики — «Богогласник», до якого увійшло 248 пісень з нотами (частина з них польською і латинською мовами). Це помітна літературна пам'ятка свого часу, що підсумовує понад двохсотлітній розвиток духовної лірики. І. Франко відзначав, що «ті пісні набожні становлять, безперечно, найцінніший вклад, який внесли в нашу
На другу половину XVII — початок XVIII ст. припадає творчість двох найвидатніших представників українського стилю бароко в літературі — поетів Івана Величковського та Климентія Зиновієва. Перший утверджував високе бароко, розробляв теорію фігурного віршування. Другий — майстер епіграми, поет широкого тематичного діапазону.
Іван Величковський (помер 1701 р.) навчався у Києво-Могилянському колегіумі, працював у чернігівській друкарні Лазаря Барановича, був священиком у Полтаві, писав староукраїнською та польською мовами, перекладав епіграми англійського поета Джона Овена. Крім виданих панегіриків Лазарю Барановичу (1683—1684, польською мовою) та Івану Самойловичу (1687) І. Величковський уклав рукописні збірники своїх поезій — „Зегар з полузегарком“ (1690), „Млеко од овці пастиру належноє“ (1691) і окрему антологію української поезії (70—80-ті pp. XVII ст.), до якої увійшли переважно його тексти. Він опрацьовував духовну і світську тематику, використовував широке коло джерел біблійної, античної, візантійської і української історії, приділяючи головну увагу формі. Проповідуючи християнську мораль, І. Величковський обстоював ідею рівності всіх людей, сповідував „віру в ділах“.
Збірки „Зегар“ і „Млеко“ є фактично підручником поезії, у якому подаються різні зразки фігурних поезій — „ехо“, „раки“, „лабіринти“, „акростихи“ та ін. У „Передмові до чителника“ автор з'ясовує причини, які спонукали його взятися за таку працю. Це — патріотичний обов'язок, щоб не відстати від літератур чужих народів, які вже мають подібні твори і тішаться ними.
Одним із найпродуктивніших і найцікавіших поетів кінця XVII — початку XVIII ст. був Климентій Зиновіїв (середина XVII ст. — після 1712). Ймовірно, він закінчив Києво-Могилянський колегіум, став ченцем, багато мандрував, жив у монастирі на Чернігівщині. Між 1700—1709 pp. уклав рукописний збірник, де вмістив близько 400 своїх поезій і понад 1500 прислів'їв та приказок. Ім'я автора вичитане з акровірша. Вперше збірник поезій опубліковано у 1912 р.
Філософсько-релігійна і соціально-побутова лірика К. Зиновієва відзначається широким тематичним розмаїттям, увагою до простолюду — ремісників, хліборобів, робітників промислів, наймитів-бурлаків, козаків, ченців, жінок, школярів. Климентій Зиновіїв — перший український поет, що звернув увагу на людей праці, виявив співчуття до убогих і „нищих“, описав людські й суспільні пороки, різні ремесла, домашніх тварин, явища природи. Як поет-мораліст він вдається до філософських роздумів над людським життям і смертю, тверезо, навіть дещо заземлено оцінює всі прояви людського буття. Зиновіїв бачив соціальну нерівність, обурювався негідними й аморальними вчинками багатих. Високо підносячи шкільну науку, освіту, поет оспівує книги і „читаніє книжноє“, закликає читати їх:
На відміну від Івана Величковського Климентій Зиновіїв мало дбав про форму своїх віршів, користувався перевалено 13-складовим силабічним віршем з парним римуванням. За жанром більшість його поезій можна зарахувати до епіграм — коротких віршів про особи, предмети, явища, окремі вчинки, дії без авторських висновків або ж інколи і з дотепним закінченням. Цей жанр культивували Лазар Баранович, Феофан Прокопович, Данило Братковський, Іван Величковський, витворивши довершені зразки календарних, сатиричних, морально-повчальних епіграм.
Загалом поетична творчість Климентія Зиновієва не виходила за межі стилю простого, низового бароко, її тематика, форма й образно-стильове вираження оберталися в буденній, соціально-побутовій сфері тогочасного життя.
Одним із складників народної сміхової культури другої половини XVII— XVIII ст. була сатирично-гумористична і бурлескно-травестійна поезія, що справила найпомітніший вплив на становлення нової української літератури. Якщо на перших етапах переважала поезія розважальна, то паралельно розвивається і поезія сатирична з глибинним суспільним змістом, у якій відбивалися антагонізми тогочасного буття, порушувалися серйозні проблеми громадсько-політичного і духовного життя. Сатира і гумор піддавали різкій критиці та осміянню різні вади тогочасного суспільства, захищали всенародні інтереси, висували свій позитивний ідеал. Засобами художнього, поетичного слова розвінчувалися насамперед духовенство, дворянство, домагання козацької старшини.
Яскраву сторінку в історії давнього українського гумористично-сатиричного віршування склали вірші-орації і вірші-травестії, генетично пов'язані з Різдвяними та Великодніми святами. Виголошувалися вони як жартівливі поздоровлення, тобто мали деякі риси величальної поезії. Традиційні різдвяні та великодні сюжети, мотиви й образи поступово травестуються, тобто перелицьовуються. Увага переключається на відтворення народного побуту, вони дедалі більше фольклоризуються. Частину таких текстів записано у XIX — на початку XX ст. від лірників і кобзарів. Збереглися найдавніші записи з другої половини XVIII ст. Нині відомо по кілька варіантів таких різдвяних і великодніх віршів: „Христос народився, щоб мир веселився...“, „Чи чули ви, панове, зроду?..“, „Хочу вас, панове, чогось іспитати...“, „Слава Богу, того ми тепер дождались...“, „Кажуть, будто молодиці негодяйки, ледащиці...“, „Христос воскрес, рад мир увесь...“, „Нуте лиш, беріте яйця!..“.
Розквіт бурлескно-травестійної поезії в українській літературі припадає на середину та другу половину XVIII ст. Очевидно, в цей період остаточно склалися тексти різдвяних і великодніх віршів-травестій. У них, як і в усій сатирично-гумористичній літературі XVIII ст., відбилося зростання критицизму в ставленні до релігії, церкви, християнських святощів, з'явилися елементи народного побуту.
Авторами віршів-травестій були студенти, що мандрували по селах, пропонуючи громадам свої послуги. На Різдвяні й Великодні свята люди щедро винагороджували їх за мистецтво складати вірші, в яких поети не лише прославляли ці свята, а й говорили про свої біди, мрії та побажання (»щоб жито родило і війни не було").
Вірші-травестії синтезували ту народнопоетичну стихію, яку так талановито відтворив І. Котляревський у своїй «Енеїді». Вільне поводження зі святощами не переступало меж народних уявлень про комічне. Побутові картини «раю» і «пекла» асоціювалися з селянським побутом, біблійні герої наділялись рисами, властивими людям: «старий», «кривий», «нечупара» тощо. Та межа, що відділяла «божественний» світ від реального земного життя, у віршах-травестіях розмита — творча уява народу наблизила до себе все те, що віками віддалялося від нього як недосяжний ідеал, опустила на землю, прибрала у свій одяг і змусила поводитися так, як це бачилось народній фантазії: працювати, їсти, пити, танцювати. У всьому цьому виявлявся історичний оптимізм народу, його стихійно-матеріалістичний світогляд.
Одним із кращих творів бурлескно-травестійного жанру XVIII ст. є гумористичне віршоване оповідання «Пекельний Марко», записане в 1835 р. від 76-річного чорноморського козака Василя Губи. Давня релігійна легенда про «великого грішника», який став простим козаком, тут пристосована до життя козацької сіроми XVIII ст. Весь інтер'єр пекла, звідки Марко визволяє запорожців, змальовано за зразком тогочасного побуту. Якщо порівняти «Пекельного Марка» з героїчним епосом — історичними піснями та думами, то насамперед впадає в око дегероїзація козацтва.
Образ Марка Пекельного відтворено і в новій українській літературі (повість Олекси Стороженка «Марко Проклятий», п'єса Івана Кочерги «Марко в пеклі»).
У XVIII ст. продуктивним жанром стають віршовані сатири. Автори сатиричних творів переходять від критики окремих, часткових явищ до викриття суспільних вад, що надає цим творам широкого соціального узагальнення.
Автор «Сатиричної коляди», датованої 23 грудня 1764 р. і підписаної ініціалами «К. Р.», відштовхуючись від конкретного факту — заборони селянам винокуріння, переходить до викриття тих, хто «всякий день ходить п'яним од людської крові», — панів, козацької старшини, духовенства. Його обурює, що саме той, хто за свої вчинки «шибениці годний», одержує «чин благородний», і він підносить свій голос проти несправедливого суду, хабарництва, здирства, знущання панів над простим народом, неробства ченців та ін., із співчуттям говорить про знедолених і покривджених. Він вважає, що загальне зло породжене новими умовами розвитку феодально-кріпосницької системи:
Наприкінці XVIII ст. з'явилися сатиричні твори, в яких висміяно намагання частини козацької старшини і заможного селянства одержати дворянські грамоти, стати привілейованою частиною суспільства. Зверхнє, глузливе ставлення до козаків і багатих селян, що мріють стати дворянами, зловживання при одержанні дворянських грамот — тема кількох поетичних творів: «Доказательства Хама Данилея Кукси потомственні», «Плач дворянина», «Сатира на слобожан».
Головним об'єктом української сатири XVIII ст. виступає духовенство. Від поодиноких спроб висміювання конкретних явищ і фактів тогочасного життя духовенства сатира переходить до ширших художніх узагальнень. У XVIII ст. духовенство втратило колишню роль у національному і культурно-освітньому житті країни, перетворившись у стан, що захищає свої економічні та соціальні інтереси.
Серед сатирично-гумористичних творів XVIII ст. помітно вирізняється датована 1786 р. сатира на київських ченців — «Плач київських монахів», що збереглася у кількох списках. її поява викликана конкретним фактом — урядовим указом про секуляризацію монастирських маєтків, який починає діяти з 1 липня 1786 р. Зібравши вищу монастирську братію, архімандрит Зосима викладає зміст нового указу, за яким «всі деревні не наші уже». Реакція на це повідомлення присутніх «соборних отців» і складає зміст сатири. Невідомий автор, певно, вільнодумний чернець, вибрав поетичну форму полілогу, яка дозволила йому висміяти головних представників лаврського чернецтва. Один за одним виступають тринадцять представників верхівки Києво-Печерської лаври, і кожен з них захищає насамперед свої особисті інтереси; та, зрештою, ці окремі голоси зливаються в один, бо всі бояться втратити привілеї, сите безжурне життя.
Твір «Плач київських монахів» належить до найяскравіших зразків української демократичної сатири XVIII ст. Це був помітний крок на шляху української літератури до критичного відтворення й соціального осмислення дійсності.
Популярним твором давньої української сатирично-гумористичної літератури була «Вірша про Кирика». Твір відомий у двох версіях — як народна казка і як літературна віршована обробка. Сюжет «Кирика» належить до мандрівного фольклорного репертуару, використавши який, невідомий автор написав гостросатиричний твір, що пережив свою епоху. У вірші об'єднано фольклорну й літературну стихії. Із фольклору запозичено сюжетну схему, поетичну образність, від літератури йде близька до силабічної поезії структура вірша, поетична деталізація окремих сюжетних ходів, а також, що особливо важливо, чітка оцінка героїв. Виникнувши в одному ряду з іншими анонімними поетичними творами антиклерикального спрямування, вірш про Кирика зберігся в усній передачі. Він зазнав певного шліфування, скорочення, народної обробки, проте у своїй основі залишився індивідуальним поетичним твором.
На фольклорній основі написано також віршоване гумористичне оповідання про отця Негребецького. Невідомий автор опрацював мандрівний сюжет про спритного попика, який хотів погуляти за рахунок своїх довірливих парафіян, а потім знайшов спосіб дотепно викрутитися. Народна творчість знає чимало
Літературна сатира XVIII ст. послідовно освоювала сюжетотворчі та стилетворчі фольклорні засоби, вона дала зразки творів, які стали на межі літератури і фольклору. Народну сатиру в них використано і як сюжетне джерело, і як художній засіб для передачі антиклерикальних настроїв.
Наприкінці XVIII ст. із сатирично-гумористичними творами виступав Іван Некрашевич (1742 — після 1796). Це один із тих письменників XVIII ст., про яких можна говорити як про справді яскраву творчу індивідуальність.
Поетична спадщина І. Некрашевича невелика — нині відомо всього дев'ять його творів, але цікава вона і розмаїттям жанрів, і суспільно-побутовим змістом та формою. Це зразки «високої» поезії на філософські теми, побутові сцени на зразок інтермедій, «епістолії» — віршовані листи до знайомих. У його творчості помітно відбився літературний стиль доби — поєднання «високої1' серйозності з комізмом, з бурлеском. Слід відзначити сильний фольклорно-етнографічний струмінь у творах І. Некрашевича, ті народнопоетичні елементи, що активно прокладали собі дорогу в письменстві XVIII ст. і перейшли у нову літературу.
Українська книжна силабічна поезія другої половини XVII—XVIII ст. складає одне завершене ціле. її розвиток припинився в кінці століття. Останніми її представниками були Григорій Сковорода — на рівні високого бароко, Іван Некрашевич — на рівні низького бароко. Почаївський „Богогласник“ (1790) був вершиною і останнім акордом духовної лірики. Вершинними постатями поетичного олімпу цього періоду молена вважати Івана Величковського, Климентія Зіновієва, Феофана Прокоповича та Григорія Сковороду. їхня творчість поширювалася в рукописах і разом з анонімною, громадсько-політичною, ліричною і етикетною поезією витворила й утвердила поетичний світ давньої України. Поезія українського бароко має значні здобутки, помітні у всьому слов'янському бароковому світі.