Уявлення про еволюцію первісної людини

Сучасні уявлення про морфологічну й соціальну еволюцію первісної людини

Донедавна вважалося, що перші люди з'явилися на Землі біля мільйона років тому. Кістки таких людей були знайдені на сході й півдні Африканського континенту, звідки, як думали багато палеонтологів, ці істоти, названі австралопітеками, поширилися й по інших частинах світла. Зовні вони мало відрізнялися від вищих мавп, але вже були ходячими прямо. Були знайдені сліди пітекантропа, що жив у ранньому палеоліті (від 600 тис. до 100 тис. років тому), неандертальця (від 100 тис. до 40 тис. років тому - середній палеоліт).

Кроманьйонець уже в досконалості володів технікою обробки каменю, з якого робив досить тонкі й гострі знаряддя для полювання. Кроманьйонці використовували пастки, застосовували луки, кістяні гачки й гарпуни. Уже існував поділ праці залежно від статі, віку й здатностей кожного: визнавався особливий вплив старійшин, чаклунів, шаманів і самих спритних і сміливих мисливців. Ця епоха характеризується появою мистецтва - наскального живопису, жіночих статуеток, тісно пов'язаних з магією, тому що вважалося, що вони приносять удачу мисливцям і сприяють розмноженню тварин. Таким чином, мистецтво й магія відігравали важливу роль у житті первісної людини, допомагаючи йому добувати їжу: вони були настільки ж необхідні, як лук, спис або пастка на звіра.

За 10 тис. років до нашої ери закінчилася льодовикова епоха, змінилися клімат і навколишнє середовище, а разом з ними - фауна й флора. Зникли деякі великі ссавці. Подальша адаптація людини до природного оточення привела до великого зрушення в способі життя перших людей - вони навчилися робити продукти харчування. Численні палеонтологічні знахідки дозволили уточнити подання про хід еволюції перших людей: скорення вогню, прямоходіння, виготовлення перших знарядь праці, виробництво продуктів харчування - весь цей ланцюг досягнень в області життєзабезпечення людини реально відбувалася в історії, а її логіка укладалася в парадигму від простого до складного.

З появою молекулярної біології викладена картина трохи змінилася. Із часів Дарвіна антропологи зрозуміли, що лінія, що веде до Homo Sapiens, і та, що сходить до нинішніх людиноподібних мавп, мали загальний корінь. Передбачалося, що цей гіпотетичний предок жив 15-20 млн. років тому. Біологи зрівняли білки крові нинішніх людиноподібних мавп із людськими й виявили разючу подібність. Було показано, що ці дві лінії не могли розщепитися раніше 4-6 млн. років тому. Гола й волосата мавпи, що з'явилися при цьому (до речі, можливість знаходження в розкопках першої людиноподібної істоти, і притім самки, біологи назвали гіпотезою Єви), повинні були мати дуже близьку генеалогічна подібність, що й було підтверджено виявленням в Ефіопії окам'янілих останків, що належать самому древньому з відомих нам прямих предків людини, що жили 4,4 млн. років тому. Дорослі особини повинні були б важити кілограмів 30 і бути ростом 1 метр 20 сантиметрів - істоти із цими даними укладаються між людиною й мавпою. Так була почата спроба знайти відсутню ланку в теоретичній схемі Дарвіна.

Отже, нова, більше доказова схема появи й еволюції перших людей наступна; існував гіпотетичний загальний предок людини й мавпи: Afarensis (обсяг мозку 400-500 милі літрів, ходячий прямо, жив сімейними групами на всій території Східної Африки, наукова кличка - Люсі); після нього - Africanus - нащадок Люсі (обсяг мозку 400-500 мл., довгі руки, спритний і рухливий, жив суспільними групами); Robustus - кузен африкануса (обсяг мозку 530 мл, потомства не залишив); Homo Habilis - перший відомий вид, що ставиться до сімейства Homo, він першим став використовувати знаряддя праці (обсяг мозку 600-800 мл.); Homo Erectus - перший вид, що вийшов за межі Африки, колонізував Ближній і Середній Схід аж до Китаю (обсяг мозку 750-1250 мл., жив 1,5 млн. років тому); Homo Sapiens (сучасна людина), обсяг мозку - 1200-1700 мл., кроманьонец. Знайдений в 1868 р. у Кроманьоне, Франція. З'явився близько 40 тис. років тому.

Ці дані добуті антропологічною палеонтологією і являють собою картину прогресивної біології й морфологічної еволюції людини. Але яка природна сила сприяла такій еволюції? В 1860 р. у Лондоні з'явилася книга Ч. Дарвіна «Походження видів шляхом природного добору, або збереження порід у боротьбі за життя». Книга викликала гострі дискусії, що не змовкають дотепер. Атаки на неї йдуть по двох напрямках. Релігійний напрямок, відстоюючи тезу про божественне походження людини (Бог створив людину по своєму образу й подобі), уважає, що наука принижує людину, повідомляючи його продуктом еволюції тваринного миру. Цей напрямок під тиском всі зростаючого числа наукових фактів поступово йде в минуле. Інший напрямок, навпаки, час від часу надзвичайно активізується. Після виходу книги Дарвіна у світло деякі соціологи-теоретики вхопилися за ідею природного добору й у своїх схемах суспільного устрою оголосили, що в умовах конкуренції перемагають найбільш пристосовані, що домоглися успіху в боротьбі за існування, і що природний добір є двигуном суспільного прогресу. Отже, класи, вища й нижчі, суть продукти природного суспільного розвитку. Пізніше таке перенесення ідей Дарвіна на людське суспільство було названо соціал-дарвінізмом.

Дійсно, на перший погляд, порівняння пристрою спільного життя таких соціальних комах, як мурахи, терміти, бджоли, з людським суспільством дає картину зовнішньої подібності. Економісти наших днів, неосвічені в соціальному плані, оголосили, що спекулянти - це найбільш талановиті люди й що якщо хтось зумів швидко розбагатіти, то, виходить, він заповзятлива, розумна людина поза залежністю від моральних, а те й кримінальних моментів.

Із приводу примітивного перенесення законів розвитку тваринного миру на людське суспільство Ч. Дарвін визнавався, що, мабуть, він сам не є дарвіністом. Навіть розглядаючи тваринний мир, він зм'якшував дію механізмів природного добору такими вічними властивостями живих організмів, як - самозабутня любов матерів до дитинчат, самопожертва особини заради блага співтовариства, феномен взаємодопомоги, додаючи, що природний добір був головним, але не винятковим засобом, що викликає зміни. Н.Я. Данилевський різко критикував абсолютизацію закону природного добору при поясненні еволюції людського суспільства, уважаючи, що добір - це заміна розуму випадковістю. П.А. Кропоткін доводив, що взаємна допомога - такий же природний закон, як і взаємна боротьба, і що для прогресивного розвитку виду перша незрівнянно важливіше другий.

Розвиток екології як науки показав, що гармонія екологічних систем можлива лише там, де має місце врівноваженість взаємно протилежних по спрямованості сил. У цьому випадку - це закони природного добору й взаємної допомоги. Останній підсилюється в людському суспільстві, оскільки воно існує й розвивається, тобто це не випадковий добір усього того, що сприяє виживанню людини і як індивіда, і як народу, і як співтовариства. Закони природного й штучного добору взаємно врівноважуються за рахунок розуму, раціонального ставлення мети, властивої людині як істоті розумної.

Звідси треба й природний принцип життєзабезпечення сучасного суспільства: покладаючись на ініціативність, заповзятливість і створюючи умови для підвищення економічної активності деяких груп населення, необхідно організувати державну допомогу соціально уразливим верствам населення. Так, шведський соціалізм заснований на принципі, відповідно до якого максимальна різниця в доходах між самими бідними й самими багатими не повинна бути більше, ніж в 10 разів. У США ця різниця досягає 100 і більше раз і є одним з факторів безперервного зростання злочинності в суспільстві, оскільки в основі багатьох злочинів лежать економічні мотиви, прагнення будь-що-будь і будь-яким шляхом мати грошовий успіх.

Віддаючи належне теорії Дарвіна природного добору у формуванні виду Homo Sapiens, ми повинні відзначити і її уразливі аспекти. Принципове заперечення полягає в тому, що не можна ототожнювати людини з його зовнішнім, анатомічним виглядом - адже тоді непоясненим залишається походження його розуму. Судячи з величини мозку, її змінам, можна зробити висновок про те, що розум людини складався поступово, що саме праця, причому спільний, був основою формування свідомості людини. Але це лише непрямий показник, що має зовнішній характер і залишає в тіні процеси історичного розвитку внутрішнього миру людини. А саме із цим зв'язане становлення людської культури.

Сьогодні є принаймні три підходи до цієї теми. По-перше, існує ідея сходження духу на біологічну субстанцію й перетворення під його впливом тіла мавпи в тіло людини (Ф. Шелінг). Тут багато чого треба приймати на віру. По-друге, є культурологічна ідея, що трактує походження людини не як процес поступового розвитку свідомості людини, а як процес, сутність якого задається ззовні, проектом людини даної культури, і стверджуюча, що не можна говорити про людину взагалі. По-третє, походження свідомості людини пояснюється впливом знаків, язика, спілкування. Сучасна семіотика встановила, що зв'язок зовнішнього й внутрішнього планів людини здійснюється через знак, що має значення (внутрішній план), і його втручання у діяльність людини як її знакове знаряддя й засіб (зовнішній план). Є ще один підхід - гіпотеза про прибульців - представниках позаземних цивілізацій. Тут, як і у випадку з релігійним рішенням цього питання, для прийняття такої позиції потрібні неабияка фантазія й віра в надприродне.

Об'єднаємо другий і третій підходи, тому що в обох випадках головним фактором походження свідомості людини виступає культура (адже кожна культура має свій космос, систему). Така культурологічна позиція в поясненні людини - на відміну від погляду на нього як на біологічний вид, характерного для антропологічної палеонтології.

Можна спробувати пояснити походження свідомості, а отже, і поява в людини здатності до штучного (розумному) добору зі свого досвіду взаємодії.

Для городянина, який тисячі разів у своєму житті переходить вулицю, заповнену транспортом, що рухається, знак світлофора у вигляді крокуючої зеленої людини є саме собою символ, що розуміє, переходу через вулицю. Але яку складну еволюцію повинне було пройти людська свідомість, щоб освоїти навіть цю найпростішу знакову систему із природним і людським оточенням лише того, що його захищає, рятує й т.д. Така здатність, природно, з'являється лише з формуванням у людини абстрактного мислення, уміння виходити за межі конкретної ситуації, з появою надситуаційної фази в процесі самоідентифікації людини зі своїм оточенням (первісним злиттям людини із природою й соціумом). Сучасні дослідження дозволяють затверджувати, що в історії людини виживали лише ті особини, які змогли виробити в себе так зване парадоксальне поводження. В.М. Розин приводить епізод з розповіді Є. Сетон-Томпсона «Тито». Самку койота переслідували хортиці. Вони вже доганяли її. «Але раптом Тито зупинилася й пішла назустріч собакам, привітно помахуючи хвостом. Хортиці - зовсім особливі собаки. Вони готові наздогнати й розтерзати всякого, хто біжить від них. Але той, хто не тікає й спокійно дивиться їм в очі, відразу перестає бути їм ворогом. Так трапилося й тепер... Хортиці відмовлялися нападати на звіра, що виляв хвостом і не бажав тікати».

Тито зуміла вийти за межі ситуації погоні й своїм поводженням (самогубним - з погляду середнього койота) повністю змінила її. До речі, у всіх розповідях Сетон-Томпсона, присвячених тваринам-героям, так чи інакше описуються розпачливі ситуації, коли тварини рятувалися за допомогою парадоксальних, несподіваних дій. Можливо, це і є прояв зачатків абстрактного мислення у тварин. У зв'язку із цим пригадується один епізод із громадянської війни в нашій країні, описаний у документах, присвячених проблемам боротьби з панікою у військах. Випадок був такою. Під тиском ворога один полк із дивізії В.І. Чапаєва в паніці біг з позицій. Чапаєв на коні намагався зупинити червоноармійців, він наказував, лаявся, хльостав людей нагайкою - нічого не виходило: полк біг мовчачи, у людей від переляку навіть ока стали білими. Тоді, видимо, від розпачу Чапаєв раптом закричав: «Стій, знімай чоботи!», і трапилося чудо: сталі, що бігли, зупинятися й знімати чоботи. Командири швидко привели людей у порядок. Як бачимо, парадоксальність наказу командира, якого вони знали й поважали, вивела людей зі стану паніки, і самоврядування особистості, основа будь-якого керування людьми, було відновлено.

Підбиваючи підсумок, можна сказати, що в історії становлення людини парадоксальне поводження, що свідчить про силу абстрактного, узагальнюючого мислення (у тому випадку, якщо воно приводить до бажаного результату - порятунку, успішному полюванню й т.д.), стає нормою, закріпленої досвідом. Це веде до появи в людини здатності до уявного накладення на безпристрасні факти реальності свого порядку й до добору для практики лише того, що відповідає даному порядку. Цей момент і є початок становлення людської культури. Отже, джерела культури лежать у самій людині, у його природі.

Філософія й соціальна антропологія про природу людини

Природі людини в історії філософії, культури й антропології присвячені тисячі сторінок різних текстів. Будь-яке навчання неодмінно має свою позицію в цьому питанні. Систематизуємо основні концепції.

Античність. Основними й суперечними один одному є концепції Платона й Аристотеля. Платон сформулював модель «людина - суспільство». Її можна виразити математично: І = f(С), де І (індивід) - залежна змінна, С (суспільство) - незалежна змінна. Інакше кажучи, природа людини пояснюється лише через суспільство, тобто бере свій початок поза людиною - у його штучному оточенні.

Аристотель сформулював модель взаємин «людина - суспільство»: С = f(І). Суспільство відповідно до цього - залежна, а людина - незалежна змінна в цій системі. Усе, що з'являється в суспільстві, зобов'язано своїм існуванням природі людини, тобто історично будь-яке суспільство є реалізація потенціалу заданої природи людини. У суспільстві - у минулому, сьогоденні, майбутньому - не може бути нічого нелюдського. Це дозволяє в будь-який момент історії людям сьогодення розуміти дії людей минулого й обумовлює можливості прогнозування розвитку суспільства.

Французький матеріалізм (Ж.Ж. Руссо, П.А. Гольбах, Д. Дідро) виходив з того, що кожна людина з народження має невід'ємні права на життя, волю й власність. Люди рівні й незалежні - це продиктовано природною природою людини. (Для будь-яких суспільств, по їхньому твердженню, категорія природного права є еталоном при оцінці дійсних відносин.)

Марксизм затверджує, що людина є суспільна тварина (Аристотель; «людина є політична тварина»), що суспільство є «продукт взаємодії людей». Можна сказати, що марксизм розуміє людини як «кентавр систему», де є тваринна підстава (тіло) і людська (культурна) «надбудова» у вигляді особистості людини.

Соціал-дарвінізм. До найбільш відомих авторів ставляться Ж.А. Гобино - ідеолог расизму; Ч. Ломброзо, що розробив вчення про вплив анатомо-фізіологічних особливостей людей на соціальні процеси, увів поняття природжений злочинець, атавізм у соціальних актах; О. Аммон, що затверджував, що природна природа людини диктує закон боротьби за існування й природний добір в органічній природі; Л. Гумплович, що вважав, що в знищенні слабких проявляється природний закон боротьби за існування. Цьому напрямку властиве абсолютизація біологічного початку в людині, заперечення прогресивної ролі культури в житті народів. Згадаємо Геббельса з його фразою: При слові «культура» моя рука тягнеться до пістолета.

Фрейдизм. Людська природа в цьому навчанні зводиться до інстинктів і волі. Інстинкти, у свою чергу, зводяться до інстинкту смерті (танатос) і інстинкту життя (ерос). Культура формує в людини супер-его (внутрішню цензуру), що переорієнтує енергію природної агресивності людини в напрямку до самого себе (саморегулювання, саморефлексія, самокритика). Це може породжувати різного роду неврози людини. Неофрейдизм (Е. Фромм, Г. Маркузе) переносить джерела захворювань і відхилень людського поводження в соціальне середовище.

Екзистенціалізм. Розрізняють релігійний екзистенціалізм (Ясперс, Марсель, Бердяєв, Тичин) і атеїстичний (Гайдеггер, Сартр, Камю, Мерло-Понти). Основні положення: особистість - самоціль, колектив - засіб, що забезпечує матеріальне існування тридцятилітніх його індивідів. Суспільство покликане забезпечувати можливість вільного духовного розвитку кожної особистості, гарантуючи правовий порядок. Релігійні екзистенціалісти дотримуються положення, що особистості ні, якщо немає буття, вище її вартого. У людині є кілька шарів; природний, досліджуваний природничими науками його природну індивідуальність; соціальною, досліджуваною соціологією; духовний світ, що є предметом вивчення історії, філософії, мистецтвознавства й т.д.; екзистенціальний, котрий не піддається науковому пізнанню і який може бути лише освітлений філософією. Модусами екзистенції (буття, відповідно до атеїстичного напрямку, зверненого до ніщо й який знає про це) є турбота, страх, рішучість, совість і т.п.; вони визначаються через смерть і представляють суть руху до ніщо. Від пошуків порятунку людини через історичний розум, прогрес, еволюцію екзистенціалізм прийшов до ідей самопорятунку через звертання до внутрішнього голосу, апеляції до людської дійсності, почуття людського достоїнства як джерелу мужності й моральної стійкості. (Особливо яскраво це виразилося, відповідно до екзистенціалістів, у роки Другої світової війни.)

Культурно-антропологічний напрямок. Основна теза: людина є недостатня тварина, тобто він не спеціалізований заздалегідь природою. М. Шелер - один із засновників філософської антропології, затверджував, що особистість є носієм цінностей, які осягаються завдяки любові, спрямованої на особистість. Серед актів переживання цінностей Шелер висуває співучасть, співчуття, любов і ненависть. Вища форма любові - любов до Бога. Трагічність, по Шелеру, є присутнім у речах, людях, у всім космосі завдяки їхній співвіднесеності із цінностями. Людина, будучи духовною істотою, вільний від вітальної залежності й відкрита миру. У цьому кардинальну відмінність людини від тварини. Як бачимо, культурна антропологія в Шелера перетворюється в релігійну.

А. Гелен, великий представник філософської антропології, у своїй головній праці «Людина». Його природа й місце у світі (1940) доводить, що людина - недостатня істота, вона обділений повноцінними інстинктами, тому на нього лягає непосильний вантаж виживання й самовизначення. Головним виявляється розвантаження, людина покликана не жити, як тварина, а вести життя, планомірно, обачно змінювати своїми діями себе й навколишніх. Прогресуюче розвантаження, що розуміється як діяльне само здійснення, усе більше вивільняє дію із ситуативної визначеності, і на високому рівні необхідна функція виконується вже лише символічним образом. Діючи, людина створює культуру, що належить саме природі людини й не може бути поза нею. Виникаючі при спільному житті людей інститути розвантажують людини від небезпек, дозволяють йому діяти інстинктивне, визначаючи його свідомість і волю. Відсутність взаємоузгодження інститутів між собою й з моральним життям людини означає для останнього важкий вантаж необхідності ухвалювати рішення щодо свого розсуду.

Коротко підсумуємо сказане про природу людини. Всі погляди можна розташувати в межах континуума, де полюсами виступають судження:

а) природа людини задана апріорно, вона незмінна в ході історії (сюди ставляться всі релігійні погляди, соціал-дарвінистські абсолютизації тварини початку в людині, уявлення про людину як істоті, підлеглій лише схемі стимул - реакція);

б) природа людини змінюється в ході історії. В основі цієї ідеї лежать подання про еволюційний і революційний характер розвитку культури, суспільному прогресі. Цю точку зору найбільше яскраво виразив К. Маркс, висловивши думку про те, що людина, змінюючи зовнішню природу, змінює й свою. Розуміючи під зміною людини розширення його потреб в історії, марксизм у той же час затверджує, що потреби людини в ході історії піднімаються. Інакше кажучи, людство, поступово позбуваючись від нестатку й небезпеки знищення, переходить до задоволення більше високих рівнів потреб

в) концепції, що претендують на безпристрасну науковість, акцентують увагу на необхідності гармонічного симбіозу в людині біологічне і соціально-культурного початків, представляючи його як кентавра-систему.

Ці концепції, в основі яких неявно лежить подання про принципову непізнаваність всієї природи людини, підкреслюють його духовну сутність, задану ззовні, тобто таку, джерела якої лежать за межами мозку людини.

Всі перераховані концепції так чи інакше розглядають людину в його співвіднесеності з миром, у якому він живе й діє (космосом, природою, соціумом, культурно-символічним миром). Отже, в основі розуміння людини лежать парадигми його взаємодії із цим миром, їхні змістовні характеристики, що вказують на розмаїтість проявів природи людини в різних культурно-історичних ситуаціях.

Література

1.Тойнбі А.Дж. Збагнення історії. - К., 1998

2.Франкл В. Людина в пошуках інших змістів. - К., 1997.

3.Символико-интерпретационный подход в современной культурантропологии//Очерки социальной антропологии. - М., 1995.

4.Бромлей Ю.В. Нариси теорії етносу. - К., 2002.

5.Бергер П., Лукман Т. Соціальне конструювання реальності. - К., 2003