--PAGE_BREAK--Розділ I. Розвиток української поезії в останній третині XX ст.1.1 Мотиви і образи в жіночій поезії
Історичні обставини, що час від часу витісняли жінку з літературного життя, звичайні соціальні бажання та психологічна незалежність створила підґрунтя, де чітко діє жіноче прагнення, яке займає у фемінному письменстві панівне місце. Якщо навіть у жіночому характері проявлялися маскулісні риси, то на біологічному і психологічному рівнях вона потребувала вміння відчувати, кохати й бути коханою. Руйнуються гендерні обмеження, жінка вирушає на шлях реалізації своїх талантів та на пошуки власного творчого призначення.
Однією з головних для жіночого обговорення на рівні психологічних, філософських міркувань, навіть на рівні жартів (анекдотів) залишається тема пошуку ідеального образу чоловіка. Дослідниця Л. Поліщук, інтерпретуючи жіночу літературу як «явище незвичайне, характерне і символічне», окреслює її місце у перспективі до традиційної: «Не стаючи в якусь провокативну позу проти чоловічого письменства, жіноча література активно утверджувала свої позиції єдино правильним шляхом — через утвердження рівня творчої майстерності, літературних талантів, досконалості стилю та вивіреності, глибини письма» [32,122]. Погоджуючись з тим, що «ставання в провокативну позу» не було самоціллю письменниць, зазначимо, що певне протистояння все ж мало місце. Насамперед через внесення в творчий світ іншої перспективи бачення, яка дуже часто виявлялась контрастною до традиційної. Про це, зокрема, йдеться в статті М. Сріблянського «Боротьба за індивідуальність» [36,56]. Критик відзначає, що «письменниці більше дбають про людину, ведуть достойну боротьбу за її визволене. і виявляють більше волі, таланту, ніж мужчини, між котрим процент бездарностей страшенно великий, тоді як між жінками-письменницями дуже малий. Очевидно, що з жінок в письменство йдуть покликані» [36,80]. Останнє уточнення видається дуже доречним, якщо пригадати, які моральні, етичні, культурні, соціальні табу необхідно перемогти жінці, щоб наважитись висловитись і тим більше бути почутою.
Потужно й владно заявляє про себе в другій половині ХХ століття «жіночий голос», проголошуючи фемінізацію людської культури, з якої віками викреслювалися жіночі цінності. Фемінізм як вияв жіночої самосвідомості прагне змінити обличчя суспільства, акцентуючи проблеми стосунків між статями, дискримінації жінки в патріархальному світі як одні з найважливіших у наш час. Українська жінка кінця ХХ століття виявляє незадоволення своїм становищем, прагне самореалізації, активної участі в усіх сферах життя, навіть тих, які раніше були переважно прерогативою чоловіків. В Україні оформляється жіночий рух, існує ряд жіночих організацій та ініціатив, з’являється високоосвічена жіноча еліта, яка вносить жіноче світобачення у сфери філософії, науки, культури; гендерні студії формують власні академічні інституції. Художня література як велике «дзеркало» відбиває і зміну традиційних жіночих ролей, і феміністичні дискусії в сучасному суспільстві. Водночас література сама є засобом філософствування про жінку в сучасному світі.
У другій половині ХХ століття українська жіноча поезія починає усвідомлювати себе як специфічний літературний феномен, завдячуючи цим переважно феміністичній критиці (В. Агеєва, Т. Гундорова, Н. Зборовська, С. Павличко та інші), яка, по-перше, реконструюючи феміністичну традицію української літератури, вписує в неї сучасну жіночу поезію; по-друге, виступаючи вже суто як «критика», розкриває патріархальні стереотипи, «закодовані» в жіночих образах, творених письменниками-чоловіками, спонукаючи таким чином поетес до артикулювання в літературі жіночої суб’єктивності, пізнаної «зсередини». Концептуалізація жіночої статі у творах названих письменниць, пов’язана з активним художнім освоєнням гендерної проблематики, закономірно призводить до формування нової концепції особистості жінки, проявленої в художньому образі «нової героїні» жіночої поезії.
У літературознавчому осмисленні сучасної української жіночої поезії як специфічного художнього явища, «вписуванні» її в поточний літературний процес і в контекст світової літератури важливу роль повинно відіграти ґрунтовне вивчення концепції особистості жінки в ній, визначення її ідейно-художньої своєрідності.
Термін «жіноча поезія» (та споріднені «жіноча література», «жіноча проза», «жіноче письмо») є досить проблематичним, оскільки саме його існування випливає з питання про те, чи означує стать літературну творчість. Причинами неприйняття терміна «жіноча поезія» (як літературознавцями, так і подекуди самими авторками) є насамперед традиційно закріплене в патріархальній культурі значення «жіночості» як «меншовартості» і значна вульгаризація терміна «жіноча поезія» (і спорідненого з ним «феміністична поезія»). Ми приймаємо точку зору, згідно з якою «жіночість» літературного твору визначається: по-перше, усвідомленим жіночим авторством, по-друге, представленням образу жінки в якості протагоніста, по-третє, проблематизованою гендерною ідентичністю жінки-героїні. Актуальним питанням у сучасній літературознавчій науці є й розрізнення жіночої та феміністичної літератури. Зв’язок жіночої літератури із фемінізмом може варіюватися (хоча останній сприяє її самоусвідомленню) від його схвалення, навіть декларативного ствердження (феміністична тенденційність), аж до абсолютного заперечення, відкидання чи ігнорування. Істотною для сучасного літературознавства є проблема репрезентації жінки жіночою літературою, аналіз ґендерної специфіки способів і засобів творення образу жінки в ній (цим займається ще одна галузь феміністичної критики “Images-of-women study" (тобто, вивчення жіночих образів). З цього логічно випливає проблема відмінності образу жінки, твореного жіночою літературою і у творах, написаних поетами-чоловіками. Очевидне прагнення жінок-письменниць зображувати героїню не так, як чоловіки-письменники, апелюючи до власного унікального жіночого досвіду. Жіноча поезія прагне артикулювати в культурі світ жіночої суб’єктивності в усій повноті. Найчастіше поетеса звертається до особистого, прочитує текст власного життя, відповідаючи на питання: «Ким (чим) є жінка? Яка її сутність? Яке її буття?» [16,78]. При цьому стать концептуалізується, образи героїнь стають виявленням концепції особистості жінки. Таким чином, концепція особистості жінки в «жіночій літературі» — це художня інтерпретація письменником жіночої суб’єктивності в образі жінки, чия ґендерна ідентичність проблематизується. Принагідно зауважимо, що така інтерпретація не обов’язково здійснюється з феміністичних позицій, але за спрямованістю, за постановкою питання про інший спосіб самопочування жінки порівняно з чоловіком, такі твори перебувають у річищі сучасного фемінізму (постфемінізму), який постулює плюральність жіночої суб’єктивності.
У творах Г. Гордасевич, І. Жиленко, С. Йовенко, С. Майданської, Г. Чубач, Л. Костенко, Т. Коломієць, Г. Тарасюк та ін. постає тип жінки, схильної до формулювання власної життєвої філософії. Як засвідчують тексти проаналізованих поетичних творів, значна роль у художньому вираженні концепції «сильної героїні» відводиться реінтерпретації міфологічних сюжетів, мотивів і образів. Якщо у творах письменниць кінця ХІХ — початку ХХ століття, зокрема Лесі Українки, частіше йшлося про художнє відтворення особистості «забутої тіні», тобто жінки, незаслужено викресленої з історії культури через переважаючу увагу до сильного чоловіка — її пари, то сучасна жіноча поезія більше цікавиться жінкою в традиційній чоловічій ролі міфологічного героя, «носія діяння» насилля, пізнання.
Багато в чому образ «нової» героїні жіночого письменства зумовлений наявністю її реальних життєвих прототипів, як зазначили В. Агеєва, С. Павличко. Одним з джерел творення концепції особистості жінки сучасними авторками є власний унікальний життєвий досвід останніх. У цьому витоки автобіографічності як істотної риси жіночої поезії. Суб’єктивізація поезії пов’язана з показом героїні «зсередини», ліризацією, що спрямована на розкриття неодновимірності, складності психічного життя героїні, виявлення діалектики свідомого й позасвідомого в ньому. Цим продиктовано послаблення зовнішньої сюжетності. Домінування особливого «хронотипу спогаду», ускладнення оповідної структури творів, експресивна функція художньої графіки (курсиву), яка допомагає «заповнити паузи» внутрішнього мовлення героїні, озвучити «голос підсвідомого», а також використання «символіко-міфологічного» типу психологізму, орієнтованого не стільки на аналіз, скільки на синтетичне відтворення внутрішнього життя героїні за допомогою умовних форм (міфу, фольклорних образів, фантастики), «сумарно-позначальної» форми психологічного вираження (снів, марень, галюцинацій), — все це сприяє розкриттю діалектики почуттів.
Прикметною рисою жіночої поезії є значне розширення образного світу героїні на протязі десятиліть. Якщо порівняти жіночу поезію XIX століття і поезію XX — XXI століття, то бачимо, що вона значно змінювалась. Якщо в XIX столітті вона зводилася переважно до сімейно-побутової сфери, то поезія останніх десятиліть ХХ ст. та XXI ст. активно освоюється в суспільних, національних, професійних площинах буття жінки у зв’язку з висвітленням таких проблемно-тематичних аспектів, як "жінка і нація", «жінка і держава», «жінка і постчорнобильська дійсність», «жінка і патріархальний світ», «жінка і творчість» тощо.
На сьогодні в демократичному суспільстві фемінізм стає нормою повсякденного життя жінки XXI ст., хоча гендерна рівність залишається ще метою. А серед літературних митців, які спромоглися побачити справжню суть проблеми в нашому постмодерному, літературному просторі у сфері жіночого письменства творять такі імена як Н. Бічуя, Л. Костенко, Ю. Міщенко, М. Матіос, Г. Тарасюк, С. Андрухович, С. Павличко, Г. Чубач, О. Забужко, Є. Кононенко, Л. Лузіна та ін. Кожній із них притаманна своя неповторність, індивідуальність авторського стилю, при цьому існує ряд творчих ознак, які їх об’єднують не за жанром чи тематикою, а за ідейними інтенціями, викликаними типовим прагненням та інтимним хвилюванням.
продолжение
--PAGE_BREAK--1.2 Жанрова специфіка поетичного доробку Ганни Чубач
Небагатьом поетам у наш непоетичний час вдається вторувати стежку до сердець читачів, а без зворотного зв’язку складно писати. Вкотре згадуючи хрестоматійну фразу про те, що на нашій землі поет — це щось більше, ніж поет, українські митці стають і політиками, і менеджерами та продюсерами власних видань. Одним словом, опановують нові професії, аби вижити й продовжувати творити. Відкинувши зайвий песимізм, слід визнати, що велетенська енергія розуму й душі, поєднана з Даром Небес, таки приносить добрі результати. Переконливий приклад — наша славнозвісна сучасниця, поетеса Ганна Чубач.
Зірка Чубач засвітилася в українській поезії у благословенні 1970-ті роки. Живі були корифеї, які безкорисливо підтримували молодих, обдарованих «літературних новобранців». Нині важко повірити в те, що Ганну Чубач прийняли до Спілки письменників, коли вона була авторкою однієї поетичної збірки «Журавка». За рекомендацією поетеса звернулася до Платона Воронька. «Дівчино, сідайте, я писатиму рекомендацію вам». Ганна здивувалася: «А ви ж книжку не читали!» Тоді він пробіг очима вірш «Журавка» й підтвердив: «Дівчино, так ви ж дуже талановита» [4,13]. Другу рекомендацію дав Павло Усенко.
Прихід в українську літературу молодої подільської «Журавки» привітали письменники Олесь Гончар, Андрій Малишко, Борис Антоненко-Давидович, критик Микита Шумило, якому належать слова: «Я люблю двох поетес: одну — мужню, другу — ніжну » [4,14]. Недоброзичливці почали закидати Чубач: «Невже ти рівняєшся до Ліни Костенко? Вона відповіла: „Люди добрі, я ні з ким не змагаюся. Просто своєю ніжністю хочу дорівнятися до мужності Ліни Василівни“ [4,14]. Серед тих, хто підтримав пані Ганну на літературній стежці, був і видатний співак Іван Козловський. Він запрошував молоду українську поетесу на літературні вечори до Москви. Представляючи її публіці, казав: „Захоплюємось красою цієї дівчини, а вона ж іще яка гарна поетеса, читай, Ганнусю [9,2]“. І вона читала:
Стою берізкою край шляху,
Край шляху втомлено стою,
А вітер шарпає з розмаху
Косу заквітчану мою.
Колоритно і талановито представила себе, своє поетичне дарування у контексті дуже тяжкого часу з його життєвими випробовуваннями Великою Вітчизняною війною, голодом і холодом, втратою дуже близьких людей, — горда і мужня українська поетеса, Божою милістю, наша сучасниця Ганна Чубач. Коли Національна парламентська бібліотека України організувала у січні 2003р. Міжнародну презентацію виставки » Жіночі голоси української літератури", серед найвідоміших українських жінок таких, як Леся Українка, Марко Вовчок, Ольга Кобилянська, Наталія Кобринська, Ліна Костенко, Оксана Забужко, було представлене і ім’я Ганни Чубач, бо її поетичне слово, звернене до людей, випромінює потужну духовну енергетику тому, як наголошує поетеса:
Поети вірші болем серця пишуть,
А люди кажуть: «Писано пером!».
Відстоювання духовних начал української культури у поетичному здобутку Ганни Чубач, однієї з видатних поетес нашого часу, останніх років звучить настільки природно і на такій чистій ноті, що кожен із нас, її сучасників, доторкається душею до поетичних рядків, як до святості, з побожністю, відчуваючи в них дорогий плід людського серця і думки. Нині її поетичне слово випромінює для людей потужний струмінь духовної енергії.
Нехай мені доля вготовила муки:
Не камінь на плечі, а цілий обвал.
Я буду до щастя простягувать руки.
Я буду молитись на свій ідеал.
Нехай моя доля знедолено плаче.
Карає і мучить нестерпним життям.
Я — все-таки сильна! Я щось-таки значу!
Я світ цей здивую красивим дитям!
«Вважаю, що ці вічні слова признання нашої сучасниці Ганни Чубач здатні і захоплювати, і відтворювати, породжувати глибокі серйозні думки, бо саме в них — осмислення величі Жінки-Матері у єдності з Всесвітом, історією, з суттєвістю людського життя на Землі» [4,15].
Це її голос, «журавки з подільського жита», зливається з голосом самої природи, красою Буття, а її лірика дарує людині складного ХXI століття радість і надію тому, що талант Ганни Чубач — це вміння проникнути в самі потаємні куточки душі людини, а це дає можливість кожному з нас усвідомити природу власних почуттів. Головна риса, яка об’єднує всю її багатобарвну поезію — високе одухотворення і мудрість думок. Лірика Ганни Чубач — це радість пізнання життя і глибокі думки, філософські роздуми про людські страждання і розлуки, самотність, щирість внутрішніх переживань. І про це все відверто й чесно, з довірою звертається вона до нас, сучасників:
Я зла не творила.
А каятись буду.
За те, що любила.
За те, що забуду.
За те, що тягнуся
До зірки рукою,
І світ ображаю
Слізьми за тобою
Саме через страждання, високі думки поетеса приходить до сприйняття прекрасного і вічного, до спілкування із Всесвітом і Людиною:
Світ великий —
Видається ще більшим.
Малий із Меншим —
Спокій віднайдуть.
Гармонія —
Високі душі втішить:
Ми — два начала
І єдина суть.
Її лірика — це і шлях глибоких внутрішніх переживань і прозрінь, філософського єднання людського життя з світом природи. Нагадаємо: " А день сміється з нас обох // Осіннім листям у долину"; «Хмарять небо смиренні молитви // Я люблю, коли сонце регоче»; «Люблю тебе вечірнею зорею // Люблю тебе росою на траві»; " Коли минає тепле літо, // Я подумки кажу: «Ну, що ж?» // У цім прекраснім білім світі // Ми теж минаємо, як дощ!".
Вода у річці — стигне. стигне.
Листок — на дереві засох.
Я думала, що я єдина.
А я — одна із багатьох.
У віршах Ганни Чубач відчувається, як кожне слово, кожен образ несе у собі декілька значень, і має певний підтекст з філософськими роздумами ліричної героїні, з її мудрим відношенням до людського існування, її розумінням того, що можна черпати сили до життя перш за все із розмаїття цього світу, де «пахнуть осокори», «пахучі троянди», «пелюсткові весни білі» Красою цих поетичних образів вимірюється талант творів Г. Чубач
Кожен із її циклів, будь-то «Дзвінка ріка», або «При світлі каштанів», чи «Вічна жінка», «День снігопаду» є своєрідним способом осягнення мудрості світу Яскравим у неї є авторське наповнення слова силою художньої виразності, а кожна фраза насичена людськими роздумами. Ліричною героїнею Ганни Чубач в процесі збагачення духовним досвідом переосмислюються такі поняття як: життя і смерть, мить і вічність, любов і зрада. А сама вся її поезія з напруженим драматизмом пізнання істини і є у світоглядному і в естетичному вимірах джерелом того великого людського почуття, що спонукає людину до сенсожиттєвого вибору:
Скільки всього пережито!
Скільки не здійснилось мрій!
Колосом жита вицвіло літо.
Художня енергетика її мислення несе в собі високу життєстверджуючу тональність, незважаючи на те, що у віршах Ганни Чубач багато суму, зневіри, розпачу і думок про «вікову добу» людського життя, яку вона образно називає «зимою», коли «коси біліші стали».
Від яскравості зим, коли підводяться підсумки й "ідуть сніги на наші душі // на наші голови ідуть", коли «обліпили роки, обступили біди. // я ж іще не хочу думати сумне. // Нижчими не стали всі мої висоти. // Але досвід судить зверхністю зими».
лірика поезія ганна чубач
Ця жіноча сутність з її довірливістю і біллю виявляється в її поезії кохання, того кохання, яке розпочинається із вселенського переживання і все частіше — відчуття самоти:
… Бринить струна у теплім літі,
Чомусь подібна до плачу.
Чи то від того, що страждаю?
Чи то від того, що люблю?
Чи вже такий я голос маю —
увесь із пісні і жалю? …
Через спомини і згадки дитинства з його «голосними бджолами» відновлюється у її пам’яті людській вимір минулого життя:
…От: я між квітами стою.
А от: матуся просо в’яже.
Сідає сонце за межу.
Щось мамин голос мені каже.
Не відбиваюсь від бджоли —
Тоненьке жало випускає.
Ну, що ж? Кусай!
Ну, що ж? Жали!
Солодкий біль в душі
Коли дитинство спогад повертає.
І хочеться ще і ще відчувати особливий світ Ганни Чубач, де «світанки синьоокі», де «маки радістю цвітуть», де «вітер віє, дощик трусить і перепілки гнізда в’ють», де «пелюсткові весни» і «плакучі верби». Це її світ любові і краси, добра і співчуття. А світосприймання Ганни Чубач, поетеси, Жінки, Матері визначають ті щасливі моменти, коли «сонце-соняшник знову цвіте: // Не в уяві, а тут на городі, // Де хлоп’ятко моє золоте // За донькою красивою ходить»:
Кажуть, щастя нема на землі.
Кажуть, важко зробилося жити.
Коли тупають ніжки малі,
Я не можу цей світ не любити….
Звеличення жінки на цій Землі, у цьому світі і утвердження через неї високої духовності, Мудрості і Любові — найважливіше кредо Ганни Чубач. А Іван Дзюба так і зазначив, що в її ліриці відчуваєш перш за все «правду жіночого серця» [48,11]. В жіночій творчості Ганни Чубач відсутні банальні і примітивні теми й сюжети, а навпаки, поряд з надмірною емоційністю звучить сильний голос поетеси. Цей голос, який сьогодні, «в вік двадцятий — мудрістю обжитий», вступає в гостру суперечку з самими великими філософами, з їх пророчими настановами. Є така мить у цьому Світі, підкреслює поетеса, яку може впіймати й відчути тільки жінка, з її всеосяжнішою любов’ю до того, що має назву — життя, бо сама вона дарує життя на цій землі:
Але про це
Філософи не знають.
Вода незнань —
Під камінь не тече.
То тільки Жінка
Завжди відчуває,
Як світ під серцем
Ніжками січе…
Філософи,
З яких це дивних див
Ви вашу вищість
Стали рославляти?
Ніхто із вас
У муках не родив.
Ніхто не знає, як дитину мати ….
Так стверджує поетеса в поемі «Спіймана світом». Саме чесність й відкритість у вираженні внутрішніх переживань, довірливі інтонації у спілкуванні зі своїми сучасниками, філософсько-творчий пошук сенсу життя є ведучою рисою поезії Ганни Чубач, а її твори — органічною часткою великого українського поетичного слова. Саме почуття, а не афекти, є основним фактором душевного життя ліричної героїні цієї поезії. Вони ж, на відміну від афектів, — стійкі, сталі види емоційного ставлення людини до явищ дійсності, свого роду гармонізація суб’єктивного та об’єктивного. Тому поетові почуття підвладний і суб’єктивний, і об’єктивний тон, тоді як поет афекту користується переважно суб’єктивним.
У виразно ліричної героїні Ганни Чубач знайдемо й елементи об’єктивного, епічного письма. Мабуть, точніше було б назвати її поезію ліро-епічною. Їй вдаються фабульні вірші, вона вміє вимальовувати подію, постать, вдачу. Особливо — народну вдачу, відчутну насамперед у матері, сестрі, бабусі, інших рідних. Залюбки вводить у вірш діалог, вдається до розмовних мазків. Наприклад, один із зразків — невеличка поезія «Найрідніші голоси»:
Дозвольте вас, бабуню,
Як є намалювати.
У вас красиві очі і руки вузлуваті!
«Авжеж», — бабуня мовить.
малюй, моя дитино!
Дивилась в небо довго —
Та й маю очі сині.
Робила всю роботу —
Та й руки вузлуваті.
Сідай тамо, навпроти,
Та й будеш малювати.
Охоту, як роботу,
Не можна відкладати!
Проте, об’єктивний зміст у неї майже завжди суб’єктивно-емоціоналізований — завдяки отій «приналежності» матеріалу поезії особистій долі ліричної героїні, завдяки безпосередності і високій інтенсивності переживання. Тут варто відзначити цінність безпосередньої емоційності за умов зростаючої деемоціоналізації, раціоналізації життя, розпорошення чуттєвого потенціалу людини — цінність не лише внутрішньо — естетичну, а й загальнокультурну.
Поетична образність, метафорика, афористичність і картинність мови —
все це може мати різне джерело і характер. В одних поетів жанр інтелектуальної напруги запалює душу і надихає пристрастю слово, у других художня воля громадить когорту образів, у третіх мовна тканина вільно підлягає пластиці безпосереднього почуття. Це останнє маємо і в кращих поезіях Ганни Чубач.
У почутті як такому є щось художнє. Воно промовляє не інформацією, а образами. Найбільше ж із почуттів — любов — і є найбільшим художником. Недарма Ганна Чубач упевнена: «Жінки стають поетами з любові”. Принаймні щодо неї самої — це безумовно так. На любов для неї доля не поскупилася, відміряла щирою мірою. Є в неї така поезія — »П’ята пора" із збірки «Ожинові береги». У ній вона кидає свій жіночий виклик безутішному поділові року на чотири пори:
А я собі наміряла (нівроку!)
Ще п’яту пору з назвою — кохання.
І ця п’ята пора року для неї найблагодатніша. В сучасній українській поезії Ганна Чубач — природний лірик кохання, з найбагатших.
У ліриці кохання, інтимній ліриці Ганни Чубач відчуваєш правду жіночого серця. Поетеса далека від бажання здаватися значимішою, прибирати виграшну для стороннього споглядання позу, приміряти театральний реквізит пристрасті. Нею рухає лише потреба висловити почуття, яке її переповнює.
Справляє враження багатство образів кохання, сюжетів кохання у Ганни Чубач. Здебільше жіноча інтимна лірика розробляє мотив однолюбства, різні грані стійко заадресованого почуття, невичерпність образу коханого. Мінливість і невловимість об’єкта кохання, «перебір варіантів» бувають привілеєм певного роду чоловічої любовної лірики; при цьому нерідко почуття втрачає свою патетику і набуває більше артистизму, аж до грайливої іронії. Трохи інакше у Ганни Чубач. Тут головне — невтоленність серця, «нескінченність» кохання або й недосяжність: його здійсненню заважають то житейські обставини, то його власна невідповідальність своїй мірі, ідеалові. Воно немов би щоразу починається заново й заново, і щоразу це нове життя, нова доля. Скільки облич, скільки доль у її кохання? Перше, безоглядне у своїй цнотливості й зворушливій красі безпорадності, дівоче кохання, про яке не говорять, лиш по багатьох роках ностальгічно згадують:
Твої очі ясніючи,
Твоїх весен розлив
Я любила не вміючи —
Так ніхто не любив.
Ремінісценція із Сосюри свідома, оговорена в епіграфі. Незважливе, сторожке кохання на відстані чужих років, кохання швидше із романтичної заінтригованості далеким ідеалом, ніж з пристрасті:
Я вам написала листа.
Не знаю: простіть чи пробачте.
На літечко — злива густа,
На вас — моя юність невчасна.
Зболене жіноче кохання, в якому жага бореться з гордістю і в боротьбі почуттів перемагає відданість, у якому так невимовно поєдналися і пристрасть, і кривда, і ніжність, і жертовність:
Жену і кличу.
Жду і проклинаю.
А ти — помовч.
А ти — прости мені.
Я не люблю — до рани прикладаю.
Згадавши дні веселі та сумні.
Запаморочливе кохання спраглого літа, що лишило по собі тоскне сум’яття душі:
І відкрив гарячу душу,
Серце навпіл розколов.
І повірити примусив.
А повірила — пішов.
Він пішов.
Сльози не витер.
Слід згубився на землі.
Серед літа такий вітер!
Серед літа, серед лі.
Кохання, яке не відбулося і вічно болітиме втраченою можливістю щастя:
І ніхто нам в світі не простить,
Що раніше не зустрілись ми.
Кохання, яке, перебувши розлуки, забуття і прокляття, вертається через роки:
Сто раз тебе Забуду і згадаю.
Сто раз тебе Навіки прокляну.
В сто перший — Знову ніжно обіймаю,
Ховаючи під хустку сивину.
Пізнє — смутливе й трохи насторожене, зате і чуйно-вдячливе:
З напливом смутку ця моя любов —
На тиху радість напливають тіні.
І я кажу тобі слова осінні: —
У тебе, любий, руки збайдужілі,
В твоєму серці охолола кров.
А ти мені прощаєш і мовчиш.
А ти мене і слухати не хочеш.
Лише на землю опускаєш очі.
Мало не кожен вірш Ганни Чубач про кохання — це своя, особлива ситуація, пригода серця, особливі вдачі героя і героїні, у таких її віршах завжди живуть двоє; це коротенькі драми на дві діючі особи, особливий малюнок їхніх темпераментів і сюжет стосунків, особлива доля почуття.
З цього зрозуміло, що йдеться не про емпіричну біографію авторки, а про життя жіночого серця взагалі. Не про житейську достеменність, натуральний факт, а про «можливе», що стало правдою душі як реалізація в поетичній уяві її потенцій. Коли ж порушується цей естетичний закон, тоді на перший план виступає випадковість особистого, що тягарем факту пригнічує і здрібнює свободу самобуття ліричного «Я». Але це трапляється у Ганни Чубач (в інтимній ліриці) рідко. Здебільше ліричне «Я» перевищує емпіричну особистість, сила почуття робить авторку більшою за саму себе:
В мені багато є любові,
Багато.
Більше, ніж мене.
У цьому чудовому вислові — ключ до розуміння «невичерпності» лірики кохання Ганни Чубач. Усі ці десятки образів, «облич», сюжетів кохання — це одне, не до кінця втілене «почуття,» яке не може себе остаточно виразити; може, одне незнайдене кохання. Це одна мука, яка не дістала втілення. Та висока міра, якої не сягнулося, мрія, що не здійснилася, хоч на раз так справдешньо торкалася серця. Це не втишатиме бажання бути впізнаною в житті отим одним-єдиним і тим самим знайти саму себе:
Впізнай! Гукаю крізь усі роки.
Бо як мені невпізнаною бути?
Таке однолюбство, така вірність — не менші, ніж у ліриці, яка оперує чітким і незмінним іменним адресатом, навіть юридично оформленим.
У царині інтимної лірики поезія жіночого серця становить свій, особливий, самобутній світ. Вона безпосередніша, «оголеніша», беззахисніша та безоглядніша за «чоловічу» лірику. У всякому разі, вона по-своєму розковує душу, по-своєму збагачує суттєвою радістю і болем, немовби розриває нашу власну здатність жити серцем — таку потрібну і «дефіцитну» за умов по повсюдних скарг на раціоналізм і прагматизм, оскудіння душ. Вона плекає красу чуття, благородство стосунків між людьми. Інтимна лірика такого характеру, як у Ганни Чубач, не ізолює ліричне «Я» від світу, а, навпаки, душевніше пов’язує з ним. Бо поетично інтерпретована любов — це протилежність егоїзмові. Це школа людської солідарності і самопосвяти. Навіть любов нещаслива, невдала, нездійсненна. В ній не кривда, гнів, мстивість, а жаль і навіть співчуття до зрадливого коханого, за його сліпоту. «Знайдеш кращу (іншу) дівчиноньку з чорними бровами, та не знаєш тої правди, що була між нами», — ці глибокі слова з народної пісні могли б бути епіграфом Ганни Чубач до її поезій нещасливого кохання. Втім, чи нещасливого ж? Чи взагалі кохання буває щасливе і нещасливе? Воно просто буває, і в ньому все. І коли минає, то лишає радощів не менше, ніж жалю, лишає світ спогадів, що його ніяким словом не обіймеш. Цей світ Ганна Чубач виповідає і виповідає у своїй ліриці — і виповісти не може.
Радує багатогранність її переживань, невідповідність душі якимось «установками», що нав’язують той чи інший тип реагування. У Ганни Чубач — ціла гама емоцій та оцінок, між якими немає чіткої межі. Тут і кара серця, може, єдина благородна кара — не визнати за ним права на спільний погляд:
Час — не лікар,
Час — філософ.
Як зустрінемось тоді?
Серце пісню заголосить
Про обмани молоді.
Але я, зібравши силу
(В помсти сила є своя),
Прошепчу:
„Не вірте, милий
То не я була. Не я.
Тут і прокляття, але якесь «ритуальне»: «Невірного за зраду прокляну», швидше пісенне, ніж особисте. Вдача ліричної героїні Ганни Чубач — суто народна: щира, довірлива, сердечна. Це добра і надійна людина. Не знає дрібничковості й розрахунку. Згадується Маяковський: «Вовеки не придет ко мне позорное благоразумие», зате знайомі їй хвилини нестримних поривань і відчайдушності:
Як пити — то напитися
Як бігти — доганять.
Як впасти та забитися,
То з доброго коня!
Але це швидше азартний душевний настрій, під хвильку, аніж крайнощі егоцентричної поведінки. Бо над усім панує, знов-таки в дусі народної вдачі, велике душевне здоров’я, що дає міру та рівновагу і в радощах, і в горі. Ота народна вдача ліричної героїні — з доброю основою традиційності, але не патріархальна. На ній печать нашої доби. У плані суто інтимному це відчувається в характері незалежності, в ціннісних орієнтирах партнерства: «Отак і ми. І марне вірити, Що власне „я“ підкорить „ти“. Коли нема з ким сили міряти, Тоді ми кажемо: „Прости“. Коли зійдемось, як належить, І горде „я“, і гідне „ти“. Тоді ми просто — незалежності, Тоді ми просто — два світи». У ширшому плані це виявляється, зокрема, розкутості ліричної героїні, відкритості до світу, рухливості, в тому числі й безпосередньо біографічні: у характері душевного привласнення обширів країни.
Змістом внутрішнього життя стають переживання, що збагачують часові і просторові виміри душевного досвіду. Часто вони пов’язані з «мотивом доріг», таким органічним для багатьох сучасних поетів. У Ганни Чубач він звучить своєрідно: без великої патетики і самоствердної «програмності», а якось ніби трохи й сором’язливе визнання своєї непосидющості, свого погляду в світи (як вияву потреби відчуття країни), в тоні теплої інтимної зрідненості з просторами і життям країни. Авторка у своїх мандрах прилучалася і до життя інших народів, зокрема «малих», виявивши сердечне розуміння їх — більше за звичайну, мимоволі поблажливу доброзичливість чи природне захоплення зникаючою екзотикою.
Карта країни оживає для Ганни Чубач у багатьох особистих, громадських, історичних переживаннях. Скрізь, де вона була, залишилася частка її серця. Та й бувала вона там не випадково. На Волині — шукала могилу батька, що пропав безвісти у Велику Вітчизняну війну, і знову пережила біль від несправедливості самого поняття «без вісті пропалий»: «Не був же він на світі безіменний, Коли Вітчизну хмари облягли!» []
В Орську — по-новому відчує заповіт великого Кобзаря, ту відповідальність, що «Прийде і стане Словом при душі». У тихому Тамбові — почує «братерську мову» невеличкої річки Цни. І так через безліч особистих переживань торкає серце світу глибина:
Високим словом —
Батьківщина-мати.
Мати… Це слово звучить у Ганни Чубач нечасто. У ньому вся любов і багато болю. Це той біль, що добре знаний поколінню, чиї матері ставали вдовами у двадцять і двадцять п’ять, віддавали останню крихту голодним дітям, орали собою, стягувалися на позику, виводили малечу в люди", раділи кращому життю і вмирали на серце, залишивши нас «з серцем, повним несплатних боргів». Одну з таких материнських доль побачимо у Ганни Чубач у циклі «Долина матері».
Але слово «мати» звучить і по-іншому-в контексті теми власного материнства. Лірична героїня ще далека від того, щоб підводити риску піл своєю жіночою долею. Її молоде серце ще живе власними пристрастями й надіями, але вже її наздоганяє інша молодість — доньчина, змушує зупинятися й озиратися назад. І доводиться давати поради, до яких ще недавно сама не дуже дослухалася… Розмова з собою, спроба з’ясувати себе саму. Вона мати, але ще трохи наче й ровесниця, а це злагіднює неминучу гіркоту непорозумінь, невідповідності.
Проте є й безсумнівні цінності, є те, що вона може заповісти — не від себе, а від самого буття народу:
І все-таки, дочко, з любові
Хай виросте мудрість твоя.
З любові до спільного вітру,
До рідного слова, до зір.
З любові до цілого світу,
Що з вічних тривог матерів.
Тема материнства пов’язана у Ганни Чубач з мотивами зміни поколінь, переростає в тему плинності і вічності буття, тему змінності і спадковості духовних, моральних, звичаєвих цінностей. Можна відзначити багатоманітність форм віршування композиції, «жанру» вірша. Є в неї вірші — розмови з читачем. Є вірші-оповіді. Є співанки в манері, близькій до народної. Є майже естрадні репризи.
продолжение
--PAGE_BREAK--1.3 Засоби художньої виразності (поетика, тропіка, кольористика)
Поезія Ганни Чубач цікава з філологічної точки зору, адже авторка використовує для своїх поезій найрізноманітніші форми подачі змісту. Так, народна форма потроєння мотиву проявляється як у віршах «В час, коли буря холодна мела…», «Біль», так і в поемах, наприклад, «Очі матері». Така форма цікава тим, що дає можливість більш глибокої передачі змісту за рахунок поєднання запитання, відповіді і аналізу, за рахунок стягнення образом трьох епізодів одного підпорядкування.
З точки зору строфіки поетеса вдало використовує та поєднує різні розміри: двостопні та тристопні ямби, хореї, дактилі, анапести, витворюючи дивовижні ритмомелодичні форми. Строфічні потвори (анафори, епіфори, симплоки) надають поетиці Ганни Чубач особливого звучання, що поєднується одночасно з фольклорно-народними глибинами і з класичним звучанням, в той же час залишаючись суто авторськими знахідками. Варто сказати, що перші поезії Ганни Чубач за ритмом і мелодикою своєю перегукуються з народним піснями. Духовний світ поетеси формувався на основі народної духовності, на характерних для українців засадах щирості, добра і любові. Часто і вдало використовує Ганна Чубач народну форму потроєння мотиву (питання, відповіді, образу) — наприклад, у поезіях «Біль», «Самотність», «Скрізь мої рідні пороги», «В час, коли буря холодна мела.» та ін. Ця форма дає можливість поєднати глибоку емоційність, що досягається нагнітанням семантичних і ритмомелодичних повторів, з узагальнюючою думкою, зі своєрідною фольклорною, філософічністю, закладеною «в стягненні» сюжету долі трьох послідовно альтернативних або паралельних епізодів.
На тлі переважної уваги сучасної поезії до метафорики і подекуди збайдужіння до ритмомелодики та строфіки — слід відзначити багатство і різноманітність останніх у Ганни Чубач. Зокрема, вона вдало використовує дво-тристопні ямби, хореї, анапести, дактилі, взагалі коротко рядкові форми, такі органічні для її фольклоропісенної образності й афористичності:
Освячуюсь красою,
Як росами земля.
То літо із весною,
То з осінню зима.
Прогаяну хвилинку
(і вранці, і вночі)
Несу, як соломинку
Мурашка на плечі
Або:
Як немає печалі,
Як немає біди,
То на тихих причалах
Тягне цвіллю води.
Використовуючи строфічні повтори — анафори, епіфори, поєднання того й другого (сімплоки), повні або часткові, — такі характерні для народної і класичної нашої поезії, — і вони їй часто напрочуд вдаються, вірш звучить і дзвінко, і емоційно, і повнодумно в тісноті словесній:
Як хвиля попід кладкою,
Про вірність гомониш.
А я тебе від плакала -
Не тішиш, не болиш.
Із ніжною довірою
Торкаєшся до рук.
А я тебе відміряла
Тривогою розлук.
Як хвиля попід кладкою,
Як вітер у саду.
А я тебе від плакала
На радість чи біду?
Взагалі, на прикладі поезії Ганни Чубач ще раз бачимо всю естетичну актуальність, невмирущість поетики фольклору, коли її елементи засвоєно органічно, а не взято напрокат. Поетеса тонко відчуває зв’язок з оточуючим її світом, природою, а спостереження, барвисті й живі описи цієї природи розгортаються у неї в несподівані метафори, які частіше всього й визначають її світовідчування:
Ще вагітніє осінь дощами.
І вже сіються білі сніги.
А за нами, за нами. за анами
Хилить вітер дерев корогви….
Не залишатимуть байдужими нікого з читачів її «славетні катрени»: «Катрени від мене» Ганни Чубач — класичні за формою з чередування рифми, не претендують на щось новаторське, але в той же саме час вони дивують нас красою образів, глибиною асоціації поетичного світорозуміння, заворожують читача щиросердечною мудрістю:
Катрени від мене — то свято буденне.
Куди не поглянь, звідусіль:
Думки необжиті — жаринки з блакиті,
З Чумацького Шляху розсипана сіль.
О, слава Богу! Слава Богу!
Що все підтвердило життя:
Поезія це не дорога,
Глибока прірва почуття.
Не можна, щоб не процитувати ще один із улюблених нею «катренів»:
Сховав кажан нічну велику тишу
Не в темнім лісі — в себе під крилом.
Поети вірші болем серця пишуть.
А люди кажуть: “ Писано пером! “
Мабуть в цьому і є висока майстерність її віршів і такою є естетична програма авторки.
Серед багатства поетичних образів-символів знаходимо такі свіжі, такі цікаві знахідки, свого роду, словесні перли-метафори: "І вітер тугу // Цілий день голосить. // І коник плаче // В полі серед трав"; «Дзвінка ріка у береги! // А я себе — у дзвони слів! // І лиш дерева, як Боги, // Стоять німі серед снігів». Уся ж вона — спроба виразити глибину і неминучість своєї приналежності поетичному слову, в я кому знаходять вихід усі радощі й болі життя. Закінчити аналіз можна віршем, якому Ганна Чубач, може, не надавала розширювального значення, але який цього значення набуває — через неминучість коли не свідомого, то підсвідомого діалогу кожного поета з читачем і критикою:
І з людьми, і в самотності —
Наче пташка у гаю:
Витру сльози непрохані —
І співаю, співаю.
У сумних — тільки спогади,
У веселих — надія.
Перехоплюю погляди:
А співати ж не вміє!
Може, голос мій тихий.
Може, слух не прекрасний.
Та співаю, як дихаю,
І старих, і сучасних.
Неспівучі най хмуряться,
Най собі насміхаються.
Я співаю, як моляться,
Як навіки прощаються.
Хіба що можна уточнити: голос у неї не тихий, швидше дзвінкий, і співається їй стільки ж у журбі, скільки й у радості.
продолжение
--PAGE_BREAK--Розділ 2. Специфіка художнього світобачення в поезії Ганни Чубач2.1 Мотиви та образи в збірках Ганни Чубач
Поезія має не одне (як інколи здається прихильникам тієї або іншої манери), а безліч облич. І всі — справжні. Якщо це поезія.
У справжність поезії віриться, коли бачиш, що вона не боїться здатися комусь неоригінальною. Приміром, давно вже віддано на поталу пародистам і спогади про «босоноге дитинство», і ностальгію по селу, і бідкання про незвичність міського життя для дитини полів і лісів. Проте зацитькане — живуче. Випростується, мов потоптана трава, то в одного, то в другого поета. Ось і Ганна Чубач, наче й гадки не маючи про таку недоречність, раз у раз вертається у босоноге ж таки дитинство, виливає сум за селом, сповідається у своїй душевній неприжитості у великому місті. І слова її такі щирі, безсумнівні й довірливі, що якось усе саме собою стає на свої місця. І розумієш, що все те є і довго ще буде однією з неминущих і великих тем нашої літератури, бо все те — частка нашого життя, реальність людських доль, яких не обминеш.
Втім, це лиш одна з тем поезії Ганни Чубач, переважно перших збірок, і далеко не головна. Ні ця, ні будь-яка інша не є якимось її спеціальним «амплуа». В одній з ранніх поезій вона так заявила свій діапазон: «Усе, що нині буйно зацвіло, не обминає моя тиха лірика». Не дуже рафіновано сказано, але властиву їй простодушну відкритість до світу характеризує.
Радо поетеса звертається до громадянських мотивів, проте громадянське світовідчуття здебільшого для неї не є чимось виособленим, воно — складник її цілісної поетичної натури.
Ці вірші постають у неї не тільки як соціальна тема, скільки в контексті роздумів про долю свого покоління, досвід народу і свій власний — з пам’яттю тяжкого повоєнного дитинства «Спогад такого дитинства Навіть деревам болить», з болючими думками й роздумами про батька, якого не знала «Я до народження зосталась сиротою.», зі своїми вже материнськими клопотами й уболіваннями про те, щоб діти наші не знали війни.
На такому ж особистісному, автобіографічному «замісі» формуються й інші мотиви її творчості. Відчуття Батьківщини виростає з живого образу рідного краю, подільського села, річки Немії, з пісні, яка скрізь тебе розшукає й не відпустить, зі спогаду, в якому " плаче небо у гніздо лелече", зі сну, в якому «глина ожила» і знов стає «побіленим причілком».
Гострі грані душевного приживання у великому місті:
Вивчаю короткі зупинки.
Купую «щасливі» квитки.
У кінчик легкої косинки
Ховаю рум’янець щоки.
Дівчата у сукнях шовкових
Розказують щось про кіно.
Звикаю до іншої мови.
Тривожно дивлюсь у вікно.
Щодня метушня перехожих,
Розмірений стукіт коліс,
А десь, наче церква порожня,
Стоїть позолочений ліс.
Ці рядки теж мають виразно автобіографічну позначку, не кажучи вже про радощі та гіркоти кохання.
Не тільки обрії, а й емоційний регістр поетичного світу Ганни Чубач прямо, без складних опосередковувань — це ж відчувається — «виводяться з її людської особистості, з її вдачі. А вона, як видно, вразлива, але нестямна, чуттєва, але не бурхлива, щира, але не нав’язлива. Одне слово, в її поезії стверджує себе здорова народна вдача — палка, та з природною згодою душі й глузду, з природною мірою внутрішньої рівноваги. Рівновага ця не є і не може бути спокоєм, погамованістю. Вона — лиш душевна надійність, що гарантує повернення до самої себе в усіх переживаннях, пригодах серця, досвідах почуття.
У 1961 році в газеті „Літературна Україна“ з’являється перший вірш поетеси „Ранок“.
Ранок очі розкрив.
Ранок коси цілує бентежно,
Ранок знову приплив
З синюватого шляху безмежжя.
І скінчилися сни,
Розлетілись від помаху вій.
Ранок хлопцем приплив
Під вітрилом розгорнутих мрій.
Видрукував його Євген Гуцало за рекомендацією Леоніда Вишеславського. А далі… Далі всі газети і журнали почали друкувати поезії Журавки з подільського жита. Композитори одразу ж помітили мелодійну поезію Ганни Чубач, тож зі сторінок друкованих видань слова злітали піснями.
У 1970 році з’являється „Журавка“ — перша книжка поетеси. А в 1971 році Ганну одноголосно приймають до Спілки письменників України. То рідкісний випадок, коли письменник приходить до Спілки з однією книжкою.
Але щодо вступу до СПУ Ганни Чубач — то її книжка була скоріше формальною потребою, адже на той час в періодиці було надруковано більше 200 поезій авторки, що вже отримали широку популяризацію й завоювали прихильність читачів та шанувальників пісенної творчості. Її поезію вже знали, її вже любили. Творчі вечори поетеси проходили при переповнених залах. І хоч збірка „Журавка“ упорядкована з поезії особистого характеру, притаманних для початківців, та сам виклад власних переживань є певною мірою оригінальним, власним. Смуток поетеси за покинутим рідним куточком землі, її хвилювання від зустрічі з невідомим досі міським життям не переспівані з поезій попередників, а виспіване власною душею.
Опустила в криницю відерце,
Зачерпнула з пісочком води,
Рідний дім залишається в серці,
Як далеко від нього не йди.
(»Вдома")
Та зустрічаємо в цій збірці й чимало поезій на громадянські мотиви, бо авторку цікавить не лише власна душа, а й великий безмежний світ, у якому жити.
Усе, що нині буйно зацвіло,
Не обминає моя тиха лірика.
(«Лірика»)
Зачаровує й мова поезій: метафори, порівняння, віднайдені образи, яких іще донині не було і які свідчать про справжність поезії.
Присмерки, сутінки, тиша.
Неба густа каламуть.
Ходить під хатою вишня —
Знову мені не заснуть.
(«Вишня»)
Ночує вітер в клена на плечі,
І зорі снять дівочими піснями.
Пливуть хмаринок сині папірці,
І пахне шлях далекими світами.
(«Рідне»)
Бабине літо, бабине літо!
Мліє прозориста синь,
Туго натягує вітер
Струни німих павутинь.
(«Бабине літо»)
Характерними рисами усіх поезій Ганни Чубач є оптимізм, прозорість і чистота.
З ранку до вечора
сонце у мене
гріється в хаті.
Ним я печалюсь,
ним я радію,
ним я у світі багата.
Сльози гіркі
повисушує ревно.
Сум залетить —
пообпалює крила.
Ти мою хату
минаєш даремно —
сонцем тебе пригостила б.
Ставши членом СПУ поетеса відчуває потребу в удосконаленні своїх знань, тож їде до Москви, вступає на Вищі літературні курси Літературного інституту ім. М. Горького, які в 1973 році закінчує з червоним дипломом.
Новий диплом дає змог Ганні Танасівні працювати літературним консультантом в редакції журналу «Дніпро».
У 1974 році виходить друга поетична збірка «Жниця». Тут, окрім любовної лірики, поетеса представляє багато творів громадянського звучання, оспівує культуру різних народів (досвід творчих поїздок по країнах), зачаровується долями людей, переливаючи мудрість людської праці в глибинність поезії.
О хліборобська мудросте,
Не спи,
Коли слова, мов зерна, достигають!
Як перевесла, бережу думки,
Як засторогу, завжди пам’ятаю:
Розгублять зерна пізні колоски,
А ранні —
Також повноти не мають.
(«Жниця»)
Згодом з’являється збірка «Ожинові береги» (1977 р.). В цій книжці відчутний вплив так званих «галстучних» творів. Радянський період нашої історії характерний тим, що за дозвіл друкувати потрібно було платити оспівуванням комуністичних ідей.
Та навіть у таких творах поетеса знаходить можливість оспівувати і стверджувати не нав’язані ідеї, а власне поезію, уміло відмежовуючи ї від регламентованого партією.
Мій партквиток —
Моя новенька книжка:
Червоний паспорт щирого сумління.
Ним присягаю партії на вірність.
А чуле серце, де гаряча кров,
Дарує людям пісню і любов.
(«Партквиток»)
Далі були: «Заповіти землі» 1978 р. — збірка, за яку Ганна Чубач стає лауреатом премії імені Павла Усенка, «Срібна шибка» 1981 р., «Святкую день» 1982 р.
Збірка «Житня зоря» (1983 р.) відкриває новий етап творчості Ганни Танасівни — це перший підсумок, перша збірка вибраних творів. Озираючись на пройдений шлях, поетеса вибирає із достиглого збіжжя поезій найповніші зерна. Це поезії, які створені, за висловом Івана Дзюби, на автобіографічному «замісі», і на основі яких розвивалися й інші мотиви її поезій. Період зрілої творчості поетеси продовжують книги «Листя в криниці» (1984 р.), «Літо без осені» (1986 р.), «Відкрию таємницю» (1989 р.).
Збірка вибраних поезій поетеси «Небесна долина» (1993 р.) відкриває третій етап творчості поетеси. У передмові до книги Іван Дзюба вдається до детального аналізу інтимної лірики Ганни Чубач: «Мало не кожен вірш Ганни Чубач про кохання — це своя, особлива ситуація, „пригода серця“, особливі вдачі героя і героїні (у таких її віршах завжди живуть двоє; це коротенькі драми на дві діючі особи), особливий малюнок їхніх темпераментів і сюжет стосунків, особлива доля почуття…» [48,16]. Автор аналітичної статті запитує: «Скільки облич, скільки доль у її кохання?» [48,16]. І сам відповідає на запитання, торкаючись ліричних струн поезій різних періодів: «Перше, безоглядне у своїй цнотливості й зворушливій красі безпорадності, дівоче кохання…. Незважливе, сторожке кохання на відстані чужих років, кохання швидше із романтичної заінтригованості далеким ідеалом, ніж з пристрасті… Зболене жіноче кохання, в якому жага бореться з гордістю і в боротьбі почуттів перемагає відданість, у якому так невимовно поєднались і пристрасть, і кривда, і ніжність, і жертовність. Запаморочливе кохання спраглого літа, що лишило по собі тоскне сум’яття душі… Кохання, яке, перебувши розлуки, забуття і прокляття, вертається через роки… Пізнє — смутливе й трохи насторожене, зате і чуйно-вдячливе» [48,9].
"Інтимна лірика такого характеру, як у Ганни Чубач, не ізолює ліричне «Я» від світу, а, навпаки, душевніше пов’язує з ним. бо поетично інтерпретована любов — це протилежність егоїзмові" [48,9]. І справді, у вітчизняній літературі важко знайти ще одну поетесу, яка б отак багатогранно оспівала найсвятіше людське почуття.
У 1996 році з друку виходить книга «Очі матері», а згодом — «Етюди рідного міста» (1999 р.), «Дзвінка ріка» (2000 р.)
Третій період творчості Ганни Танасівни характерний тим, що все більше уваги поетеса надає «публіцистичній поезії» (висловлювання Ганни Чубач), поезії філософського узагальнення. Саме в цей період проявляється характер поетеси, який вона вона визначила ще в ранніх своїх віршах: «Я можу бути непривітна, Я можу вдарити грозою» [48,38]. Деякі її поезії досить різко і засудливо висловлюються з приводу негараздів, з якими нам, українцям, доводиться стикатися на шляху сьогоденному. Ганна Чубач захоплюється прогресивними змінами, що сталися в Україні після здобуття незалежності, вона радіє можливості розбудови рідної держави.
Ми піднімаємось з руїни
І в нашу вимріяну волю
Радім словом «Україна»,
Немов дощами спрагле поле.
Та в той же час застерігає не захоплюватися надмірною радістю, втрачаючи дорогоцінний час.
І як поет, і як людина
Дозволю ще раз нагадати:
Не заспіваймо Україну —
Її потрібно будувати!
Долає силу — тільки сила.
Чужі обіцянки — примари.
Це вже було, що нас любили
Лиш за гопак і шаровари.
(«Не заспіваймо Україну!»)
У своїх творах вона розмірковує про суть сьогодення, пропонуючи вирішення проблем через одвічні людські чесноти: любов, правдивість, щирість, мудрість, доброту. Поетеса застерігає сучасників від помилок минулого, бо легко підняти з трави заіржавілі колеса історії, та важко котити їх через життя.
Підвелися колеса історії —
Покотилися в далеч віків.
Обережно! Можливі повторення!
Бо ніхто їх спинить не посмів.
(«Колеса історії»)
Від малих поетичних форм поетеса все частіше переходить до поем. Свою першу поему «Срібна шибка» Ганна Чубач видала у 1980 році. Тут авторка змальовує переживання ліричної героїні, що одне за одним вплітаються в вінок її років, стаючи її долею, її життям. Але вже наступні поеми носять зовсім інший характер — вони наповнені громадянськими мотивами. Так, своєрідна трилогія «Очі матері» вміщує три поеми: поему-сповідь, поему-роздум і поему-біль.
Авторка у визначенні жанру зумисне розшифровує зміст кожного твору, цим самим організовуючи читача, який має не прочитати, а відчути до глибини душі кожне слово. В поемі-сповіді «Очі матері» поетеса пропонує осмислити сьогодення через призму власного світобачення, власного досвіду — досвіду ментального, високодуховного. І як зразок подає своє власне осмислення світу, споглядаючи його очима матері (очима попередніх поколінь).
Чуже життя
Ніхто не проживе,
Усіх пісень
Душа не доспіває.
Лише Дніпро
До моря допливе,
І хвиля небо
З вічністю з’єднає.
Оце і все!
На відстані руки:
Листок паперу
Та букет із квітів.
І мамин погляд
Крізь усі роки —
Усе єднає
У любові світлій.
Поема-роздум «Вітри історії» — це філософський аналіз сьогодення, пропозиція не споглядати історію, а творити її мудро, виважено, чесно, не забуваючи озиратися в минуле.
Історія — це день новий і люди.
Були початки і нема кінця…
А час — пливе, минає, а не судить.
З усіх правдива істина — лиш ця.
Поема-біль «Чорний рік» печалиться Чорнобильською бідою і найболючішими втратами: розривом поколінь, болем втраченого кохання, людського непорозуміння. Це молитва за мудрість, що допоможе вижити. Це оптимістичний погляд у завтрашній день.
Воскресає вода,
Воскресає…
А простіше
То — лід розтає.
В світі більшого
Щастя немає,
Як вертати
Прозріння своє.
Для українського книговидання знаменними були дві її збірки поезій, які розпочинали розвиток української книги третього тисячоліття.
І серед них була «Дзвінка ріка» (2001), на першій сторінці якої представлений вірш «Кредо», де сконцентроване все те, в ім’я чого живе і творить поетеса, (пригадуються франківські мотиви «Лупайте сю скалу…»). Про «долю поета — роковану світом» роздумує Ганна Чубач в поезії «Шлях до вершин».
Читаючи її, віриш, що це її муза «зійде на вершину ціною сльози». Надзвичайна увага до начебто непомітних деталей дозволяє поетесі часто осягнути сутність явища, поетичними рядками пояснити його читачеві. З якою гіркотою звучать слова:
Біля могили виступали.
Казали пристрасні слова.
І знов до міста поспішали
Співці села.
(вірш «На Шевченкових святах»)
Непідкріплюваність «пристрасних слів» відповідною дією непокоїт поетесу. Цю тему Чубач зримо розвинула у вірші «Не заспіваймо Україну»:
І як поет, і як людина
Дозволю, ще раз нагадати:
Не заспіваймо Україну —
Її потрібно будувати!
Здається, після святкування чергової річниці незалежності слова ці могли б стати програмовими для нашого суспільства. Адже так багато Україна може запропонувати світові і не обов’язково щоб
"…нас любили
За гопачок і шаровари"
Хоч в самих шароварах гопакові нічого поганого немає.
Поетеса намагається збагнути сутність української душі, відшукати причини наших проблем та негараздів. Можливо, вони і в тому
"…що маєм доброту
І вмієм трепетно любити"
А, можливо, в тому, що коли
" Не доведи, подує в інший бік,
То в інші двері будуть поспішати"
Нелегко творити в умовах, коли
«Дійсність од вимислів — Гірша».
Діапазон тем надзвичайно широкий, лексичні засоби, здається безмежні:
Гаряче літо вусиком вівса
У комірчині тихо висихає.
Філософські мотиви притаманні її поезії:
На зламі двох натомлених століть
Ця рання осінь просурмить крізь мене.
Незважаючи на всі злигодні, скруту, негаразди, поетеса не втрачає віри в майбутнє України та її народу і закликає своїх читачів слідувати за нею:
Стогне рідна земля. Плаче світ немовлям.
Скрутний часе, так більше не можна!
В цю хвилину сумну маю думку одну:
Синьо-жовтому — небо погоже!
Гідну відповідь дає Ганна Чубач панам К. Гнатенку та О. Бузині, які в «барі котячім» 12 квітня 1998 р. насміхались із творчості Тараса Шевченка.
В своєму розчаруванні та незадоволенні поетеса має право на явне перебільшення:
І всі державники народні
За долар батька продають.
Мета поезії — не абсолютне відтворення дійсності. Але дійсність ця, особливо теперішня українська, настійливо проривається в поезію і поет не може бути весь час поза нею. І багатьом поетам, які пішли в політику, не хочеться «вмирати гордо, жити бідно». До яких же пір буде
«Над Україною —
Волі застій».
Нелегко сьогоднішній поезії бути почутою, не кажучи вже про намагання вплинути на зміну дійсності:
Поети викрикують вірші
У душі поснулі.
Місія поета — місія Божа, місія любові:
І, як поет, болючим словом
Цей світ ніхто ще не любив.
Сильною стороною поезій Ганни Чубач є те, що навіть прості та очевидні істини, перепущені через її поетичний «радар», виблискують чудовими рядками:
Підтвердить факт наївне серце,
Явивши сильні почуття:
Що менше жити зостається,
То більше любиться життя.
Процес зростання, долання труднощів часто набагато важливіший, ніж сам кінцевий результат:
Хай на вершину не піднялась.
Не всім до неба дорости.
Зате, коли я піднімалась,
Відчула радість висоти.
Поетесі віриш, коли вона заявляє:
Поети вірші болем серця пишуть.
А люди кажуть: «Писано пером!»
Релігійна тематика органічно вписується в її лірику. Легкістю та пісенністю виділяються «Весняні хмарини», присвячені пам’яті Юрія Селезньова. Поезія Ганни Чубач розрахована не тільки на високочолих інтелектуалів, вона і для «сільських жінок — кровиночок народу». В поезії «Гербери-квіти» просте житейське питання: " Чому навіть квіти маємо завізні, а не свої власні?«переростає в роздум про „власну вину“, „цибуляну упертість“, „невміння торгувати“. І смішне запитання:
А може, нам ніколи не доперти,
Як в ніжні квіти дротики стромлять?
Звучить уже не так і смішно. Вірш „Люби мене такою, як тепер…“ сміливо можна зарахувати до кращих зразків української любовної лірики. Важко рецензувати „Молитву за ненародженого сина“, її потрібно читати. Не знаю, чи багато ще хто з сучасних українських поетів володіє такою вибуховою потужністю поетичного слова. Те ж саме можемо сказати і про поезію „Мала сирітка у великім світі“. Звернемо увагу на надзвичайну ошатність книги, доречне включення фотографій поетеси. Маючи більш-менш стандартний наклад в тисячу примірників, чи дійшла вона до українського читача і чи ознайомився він з нею? Дуже хотілося б вірити в це.
У збірці „Дзвінка ріка“ представлена нова поема авторки „Спіймана світом“ — це філософське осмислення ролі і долі жінки, спійманої тенетами сьогодення.
А я живу
У світу на виду.
Город копаю
І обід готую.
Переживаю
Не одну біду.
І світ-пройдисвіт
Вірою рятую.
Поетеса вступає у диспути з філософами, що прагнули реалізувати себе, втікаючи, відсторонюючись від буденності і суєтності людського життя. Цим самим авторка протиставляє чоловічу і жіночу суть, аналізуючи їх несхожість і тим самим шукаючи взаєморозуміння і гармонії.
Благаю в Бога:
Забери всі дні,
Але не дай
Журитися ночами,
Що мій Адам
Противиться мені —
Не визнає
Гармонії між нами.
Ганна Чубач робить спробу започаткувати нові поетичні жанри. Вірш-новела „Нитка Аріадни“ й справді в основі своїй відповідає жанру новели. Це коротка історія про життя цілого покоління з яскравим сюжетом і значущою кульмінацією, що звучить ніби вирок, застерігаючи: все у цьому світі нетривке, окрім праотчої мудрості, яка тримається на праці і любові.
2.2 Ритмічно-інтонаційні елементи художньої мови поетки
Відбір і комбінування мовних засобів ґрунтується на диференційованому підході мовця до дійсності. Мовна особистість і стильове творче начало реалізується в мовленні — у своєрідності авторського самовираження. Проникнення у світ поетичних образів митця здійснюється на основі пізнавання його мовного ладу. Оскільки мовна особистість належить до певної етнокультури, то важливим є виявлення особливостей поєднання в аналізованих текстах власне поетичного і народного.
За дослідженням М.Я. Плющ, мовотворення Ганни Чубач характеризується емоційною виразністю, глибокою психологічною напруженістю, багатоплановістю формально-синтаксичних побудов, семантичними нарощеннями в лексичних і граматичних засобах для відображення мовної картини світу у поетичних образах. Особливо виразно своєрідність її мовотворення виявляється у використанні еліпсису.
Еліпсис — (від. гр. Ellcipsis) — опущення, недостатність — це стилістична фігура, яка полягає в тому, що один із компонентів речення опускається з метою надати повідомлюваному більшої виразності, динамічності. Еліпсис грунтується на особливостях розмовного мовлення, де „згортання“ тексту за рахунок, головним чином, предикативного компонента компенсується підтекстом, ситуацією.
Категорія розмовності транспортується в художні тексти на різних рівнях мови — фонетичному, орфоепічному, лексико-фразеологічному, словотвірному, морфологічному, синтаксичному, але в синтаксичних конструкціях, як відомо, всі одиниці мови взаємодіють, що простежується і в аналізі еліптичних речень. Ритм віршів Ганни Чубач, сконденсований з виразних інтонацій, пауз, логічних наголошень слів, які імпліфікують пропуск. Наприклад, у вірші „Над криницями небо голубе“, побудованому на основі стилістичної фігури еліпсису:
Над криницями — небо голубе,
Над криницями — журавлі скрипучі.
Таке тривожне світу відчуття:
Сьогодні — цвіт,
А завтра лиш тумани.
Над криницями —
Все моє життя:
Для світу — перше,
Для землі — останнє.
Для еліптичних конструкцій властивий смисловий і синтаксичний паралелізм, який ґрунтується на використанні антонімічних слів, антитезних побудов, зіставно-протиставній інтонації та уведенні протиставних сполучників. Наприклад, вірш „Радість висоти“:
Мені шептали:
»Не зірвись!"
А я — все вище,
Вище, вище!
Згорнутість висловлювання, властива уснорозмовному спілкуванню, досягається його ситуативністю, а також уведенням обставинних чи об’єктивних компонентів, які через підтекст передають схвильованість мовлення. Такий текст вірша «Я дочекалася свята», побудований на діалозі дочки з матір’ю:
Як тобі, доню,
Сумно чи гірко?
Інколи радість,
Інколи плачу.
Мати ласкаво:
«Бачу, ой бачу!»
Спогад на спогад.
Слово до слова.
Слухає ранок
Нашу розмову.
Отже, поетичний світ Ганни Чубач моделюється різними мовними засобами, але емоційно-смисловий центр припадає на елігтичні конструкції з опущеним присудком буття, наявності, існування, мислення, мовлення, характеризації, що гармонує з загальною тональністю віршів поетеси — схвильованості, філософського роздуму, задушевністю, ліризму.
продолжение
--PAGE_BREAK--