Роман «Гетьман Іван Виговський» появився друком у Галичині відразу ж після його написання, хоча на Східній Україні він не друкувався і досі. Не здобув він і належної критики; правда, відомий історик О. Левицький, працями якого Нечуй-Левицький користувався при написанні попереднього роману, висловлював претензії щодо «пониженого» тлумачення головного героя твору. Відповідаючи листом М. Грушевському 26 листопада 1898 р., Нечуй-Левицький із цього приводу зазначив: «Тим часом, на мій погляд, Орест Левицький без міри піднімає його (тобто Виговського) вгору до небес, на що він не заслуговує, і пише до мене, що усі ті, котрі ставали йому в опозицію, себто мої повістярські герої, «люди неможливі». А в мене в повісті поставлені в опозицію навіть не Мартин Пушкар з Чорнотою, а місцеві чигиринські козаки і народ, котрі носом почутили, що Виговський хотів завести на Україні шляхетський, аристократичний уклад старої Польщі з його темними перспективами...». Цікаво, що далі Нечуй-Левицький порівнює демократичний уклад у Гетьманщині (аж до часів Апостола і Розумовського) із конституційним укладом у Норвегії, Швейцарії, США XIX ст. і вважає, що старшина, коли «почала добиватись дворянства,вже московського, потопила демократичний лад «ради свого «лакомства поганого», само по собі закуплена «панщиною» селян».
Така авторська концепція цього історичного періоду; вона виразно проведена в романі і органічно зближує його із «Князем Єремією Вишневецьким», хоча Вишневецький, і Виговський — психологічно різні типи. Почавши свою кар’єру генеральним писарем за Богдана Хмельницького, Виговський користувався повною підтримкою гетьмана. Честолюбивий, він, проте, своїх планів не виносив на люди. Він уміло розпалює пристрасті хворого Хмельницького, який побачив явне недотримання царським урядом статей Переяславського договору, настроює його проти російських депутацій. Під час вибору шістнадцятирічного Юрка Хмельницького на гетьманство Виговський уміло використовує громадську опінію для призначення себе опікуном хлопця і тим самим зосереджує владу в своїх руках.
На відміну від ранньої соціально-побутової прози Нечуя-Левицького, де людина перевірялась на життєву міцність соціальним лихом, замахом на її свободу тощо, роман «Гетьман Іван Виговський» був своєрідним художнім полотном, де герої випробовувались владою, багатством. Вибудовуючи традиційно-біографічний сюжет на широко відомому історичному матеріалі, Нечуй-Левицький показує свого героя в різних життєвих ситуаціях — серед духовенства і генеральної старшини, в оточенні своєї сім’ї і у спілкуванні з родиною покійного Хмельницького, на козацьких радах і під час дипломатичних потайних розмов.
Це хитрий і обережний політик, який зберігає status duo до пори до часу, поки не побачить безпрограшності ситуації, коли можна повертати стерно політики лише у бажаному для нього напрямку. Він змушений приховувати свою гордовитість перед родичами коханої Олесі — високородовитими шляхтичами. І коли дівчина сама першою наважилась на втечу із далекого поліського села до Києва, щоб там обвінчатись, Виговському лишилося лише із задоволенням підтримати цей крок. Розуміючи вагу авторитету удови Хмельницького серед козацтва, новообраний не зовсім делікатним способом гетьман про людське око не обходить її увагою, але згодом такі заходи для нього вже не мали практичної доцільності.
Звичайно, Нечуй-Левицький домислює образ свого героя, того бродильного середовища, серед якого відбувалася своєрідна ферментація козацько-республіканського порядків на Україні XVII ст. Виговський не мав такого стратегічного хисту полководця, як Богдан Хмельницький, блідішим, але не простішим виглядає він і поруч із Єремією Вишневецьким. Епоха постійних воєн, нехтування свободою не тільки окремої особи, а й цілих націй і водночас пієтет перед декретованою рівністю короля і шляхтича у польському сеймі — хіба це не впливало на характер державця? Виговський і був тією особою, яка уміла відчути психологічну і соціальну напругу часу. Ще за життя Хмельницького увагу генерального писаря привернув високоосвічений Юрій Немирич. Саме він, по суті, підготував новому гетьманові проект Гадяцької умови, за яким декларувались досить широкі політичні і культурні свободи для українського народу. Козаки домагались прилучення Галичини, частини Волині й Поділля до України, відмови від насильного запровадження унії на україномовних землях, повернення православним відібраних земель і церков, заборони покатоличення українського населення, недопущення вигнаних польських панів у їхні маєтності на Україні, існування на ній лише українського війська, українського права, створення двох університетів тощо. Без сумніву, така умова з Польщею мала б у першу чергу розширити можливості шляхти так званого Великого Руського князівства; проте сама реальна історична ситуація виявилася набагато складнішою і малосприятливою для перспективних історичних ходів Виговського.
Річ у тому, що влада гетьмана упала не лише в результаті різних політичних комбінацій його суперників, які орієнтувалися на Москву, а не на Варшаву. Поведінка Виговського — державного діяча — була б незрозуміла, якби у романі була відсутня побутова лінія. Стежачи за всезростаючими претензіями дружини гетьмана і за традиційно-демократичним укладом сім’ї потомственного козака Лютая, читач розуміє, що рано чи пізно ці дві сім’ї перестануть розуміти одна одну, бо сповідують різні етичні цінності. Виговські розуміють статус сім’ї і відповідно гетьманської влади як можливість широкого вибору для себе; у Лютаїв же сімейне щастя не існує поза демократичними свободами для широкого посполитого люду. Будучи дитиною свого віку, Виговський повторив фундаментальну помилку багатьох вождів, попередніх і наступних, — забуття, а потім ігнорування соціальних запитів і можливостей трудових мас, і це не лишилося непоміченим. У тих конфліктах, які сповільна, але невідступно наростали у взаєминах із старшинами, із посланцями і згодом військом російського царя, Виговський все менше міг розраховувати на підтримку народу. Не довіряючи йому спочатку із тактичних міркувань, гетьман згодом не став з ним радитись з принципу — через неповагу. І фактично став чи не основним, хоч і непрямим, призвідцею власної гибелі.