Критичний реалізм, також як і романтизм, передбачає в своїй основі цілісний світогляд, певне відношення письменників до дійсності. «Класичний реалізм XIX століття представляє літературний напрям, що виник після французької революції і умовах зрілого розвитку європейського буржуазного суспільства, що зробило можливим правдиве критичне зображення сучасного суспільного життя в соціально типових особах і обставинах», – відзначав відомий літературознавець Жірмунський Ст М.
Дійсно, реалізм XIX століття примітний перш за все правдивим зображенням існуючих буд. «Реалізмом іменується правдиве, неприкрашене зображення людей і умов їх життя», – писав Гіркий М. в статті «Про літературу». Представники критичного реалізму, даючи правдиве зображення життя, неминуче перетворювали його на критику буржуазної дійсності. Говорити про буржуазне суспільство правду – означало викривати це суспільство. Якщо художник слова відмовлявся від критики існуючих буд, він переставав бути реалістом. Порівняно з романтизмом критичний реалізм значно розширив сферу мистецтва. Якщо романтики зосереджували увагу на духовних устремліннях людини, то критичні реалісти обирають об'єктом зображення людське життя у всіх її проявах. У їх творчості знаходить віддзеркалення не лише ідеальна, духовна, але і вся конкретна діяльність людей (їх службові, родинні, суспільні справи і тому подібне). У зв'язку з цим кордони літератури широко розсувалися. У неї потужним потоком хлинула проза життя. Життєві побутові мотиви стали обов'язковим супутником реалістичних творів. У оповідних і навіть ліричних жанрах головне місце зайняли звичайні рядові особи, які прийшли на зміну незвичайним романтичним героям, що жили в світі високих духовних і моральних інтересів. Романтичних мрійників і бунтарів витіснила реальна історична людина. Для того, щоб мистецтво відмовилося від риторики, романтичній пишномовності «потрібно було, – відзначав Белінський в.г. – звернути всю увагу на натовп, на масу, змальовувати людей звичайних, а не приємні лише виключення із загального правила, які завжди спокушають поетів на ідеалізування і носять на собі чужий відбиток». У рясному введенні в літературу повсякденного життя – одна з істотних відмінностей романтизму від реалізму. Критичний реаліст показує людину не лише в його ідеальній, але і в конкретно-історичній суті. Через переплетення конкретних людських доль письменник-реаліст розкриває конкретні закономірності життя суспільства. Формування критичного реалізму супроводилося таким, що передивляється багатьох естетичних понять. Зокрема, виникла необхідність реабілітовувати з естетичної точки зору весь той життєвий матеріал, який теоретиками романтизму вважався непридатним для поетичного втілення. Сучасність увійшла до творчості реалістів у всій своїй непривабливій суті – з міськими трущобами, убогими селами, з безправ'ям «маленької людини» і беззаконням влада імущих. Полемізуючи з тими, хто вимагав змальовувати лише прекрасне, Белінський в.г. писав: «Ми вимагає не ідеалу життя, але самому життю, як вона є. Чи погана, чи хороша, але ми не хочемо її прикрашати, бо думаємо, що в поетичній виставі вона все одно прекрасна в тому і іншому випадку, і тому саме, що достеменна, і що де істина, там і поезія». Просвітницький реалізм розглядав протиріччя життя в ідеологічному заломленні. Романтизм, навіть в особі кращих своїх представників, не займався аналізом дійсності. Романтики творили суд над минулою і сучасною історією людства у формі безпосереднього засудження її пороків, вони лише називали недуги свого віку, але не дослідили причини їх викликають. Критичні реалісти прагнуть дійти до витоків виникнення соціального зла. У своїй аналітичній роботі вони, спираючись на конкретні життєві спостереження і дані науки, створюють картини, що є звинувачувальним вироком існуючих буд. Характерною особливістю письменників-реалістів є також історизм мислення, тобто прагнення зрозуміти об'єктивний рух історії. Про причетність Стендаля або Бальзака до реалістичного мистецтва свідчить не лише те, що вони правдиво зберегли будні дворянства або буржуазії, але головним чином те, що вони відобразили весь процес витіснення з історичної арени дворянської знаті «грошовими вискочками» (Гобсек і Нісенген з творів Бальзака, Вально з «Червоного і чорного» Стендаля
… Примітною межею критичного реалізму є прагнення письменників до об'єктивності. Для письменника-реаліста характерні визнання цінності об'єктивної дійсності і величезний інтерес до неї, свідоме прагнення до глибокого дослідження навколишнього світу. Письменники-реалісти глибоко вивчали життя, перш ніж приступати до створення книг, в яких явища, що оточують їх, виступали в узагальненому вигляді. Прагнення бути вірними дійсності, глибокий аналітичний підхід до неї, що зближують письменників з передовими ученими свого часу – перш за все з істориками, додавали високу художню правдивість їх творам. У листі до Маргарет Гаркнесс Енгельс Ф.говоріт, що він рахує «одній з найбільших перемог реалізму, одній з найбільш коштовних меж старого Бальзака те, що він змушений був йти проти своїх власних класових симпатій і політичних забобонів, те, що він бачив неминучість падіння своїх улюблених аристократів і описував їх як людей, не заслуговуючих кращої долі, і те, що він бачив справжніх людей майбутнього там, де їх у той час єдино і можна було знайти».
Дійсно, можна з повним правом говорити про боротьбу протиріч, яка розвертається в світогляді і творчості багатьох письменників. Багато з них, походить з аристократичного або буржуазного середовища, більшою чи меншою мірою були обмежені ідеологією того середовища, що позначалося, наприклад, в монархізмі Бальзака або в ілюзіях Діккенса про класовий світ. Але об'єктивні факти змальовуваної ними дійсності виявлялися сильнішими за ті або інші класові забобони, висувалися на перший план в їх творчості. Майже всі великі письменники-реалісти виступають як художники глибоко суперечливі, і майже у всіх випадках сила об'єктивної дійсності або торжествує в їх творах, або дає себе знати навіть в таких творах, де межі дворянської або буржуазної ідеології позначається досить сильний. Реалісти на відміну від романтиків не прагнуть до безпосереднього втілення своєї мрії. Прекрасне для них не предмет, а мета мистецтва. У своїх творах вони показують невідповідність реальної дійсності життя бажаної. Пориви в прийдешнє характерні в тій або іншій мірі для всіх письменників критичного реалізму, які є не лише реєстраторами соціальних пороків, але і пропагандистами високих ідеалів. Важливі типологічні межі реалізму були свого часу охарактеризовані Енгельсом Ф. у вже згадуваному листі до англійської письменниці Маргарет Гаркнесс, присвяченому її роману «Міська дівчина»: «На мій погляд, реалізм передбачає окрім правдивості деталей, правдивість у відтворенні типових характерів в типових обставинах». Під типізацією в даному випадку розуміється уміння дати в образі те, що з найбільшою силою і повнотою виражає суть даного явища або характеру. Типізація передбачає зображення не лише певних характерів, але і тих умов, які їх породжують, вимагає, щоб обставини не були випадковими, щоб вони містили істотні соціально історичні межі, і духовні якості людей, яких змальовує художник слова, витікали з цих умов і були мотивовані ними. Учені з повною підставою підкреслюють проблему типізації в творах письменників-реалістів як одну з найбільш характерних особливостей їх творчості. Про це свідчать і твори письменників і їх вислови про літературу. Так, наприклад, вчення про створення художнього типа розробляв Бальзак. Він розрізняв в цьому процесі декілька стадій: спостереження і вивчення певної соціальної групи, відбір самих специфічних для неї меж, художнє узагальнення зібраного матеріалу. Лише в результаті такої тривалої творчої праці виникає художній тип. Він є одночасно узагальненим чином, тобто володіє межами, властивим багатьом людям, але і неповторним індивідуумом – особою, для якої художник слова придумав біографію, зовнішність, складний внутрішній світ. Людський характер, одночасно і типовий і індивідуалізований, розкривається в творах критичного реалізму в розвитку, який мотивується складною взаємодією особи і суспільства.
Типізація в творчості реалістів є вищою мірою цього принципу художнього пізнання і віддзеркалення дійсності, ніж у їх попередників. Характерною межею реалізму виявляється зв'язок психології з соціологією. Вона виражається в поєднанні і органічному взаємозв'язку типових характерів і типових обставин, тобто в зображенні індивіда в єдності з середовищем. Художник-реаліст проробляє велику роботу по відбору істотного, відкидає те, що є випадковим і, навпаки, комбінує і підсилює в створеному їм образі ті межі і якості, які якнайповніше відображають певне явище. Саме у «типовому характері», показаному у вчинках і змінах, обумовленому конкретно-історичними фактами, розкривається суть соціальних і побутових умов життя суспільства на певному етапі його розвитку. При цьому реалісти прагнуть зберегти масштаби реально-побутової обстановки, малюють своїх героїв у всьому різноманітті їх життєвих зв'язків, конкретно-історичних і побутових стосунків, в їх розвитку. Растіньяк («Батько Горіо» Бальзака), Жюльен Сорель («Червоне і чорне» Стендаля), Ребека Шарп («Ярмарок пихатості» Теккерея) і багато інших персонажів реалістичних творів діють «в типових обставинах»; вони не відвернуті від тієї живої і складної реальної обстановки, в якій складалися подібні характери. Зображення людини в соціальних зв'язках не було відкриттям Бальзака або Діккенса. У творчості Лессинга, Філдінга, Гете персонажі також зображалися соціальний-конкретно. Але різниця все ж була. У XIX столітті змінилося само розуміння суспільного середовища. У неї стали включати не лише ідеологічну надбудову, але і економічні стосунки. Реалісти направляють вогонь критики на майнову нерівність, прагнуть проникнути в класову структуру суспільства. Представники критичного реалізму створювали характери не лише типові, але і індивідуалізовані. У багатющому арсеналі засобів реалістичної типізації зовсім не останнє місце займає психологізм, тобто розкриття внутрішнього стану людини. Реалістами зображається складний світ емоцій, властивих «типовому характеру», виражаючих його індивідуальність. «Кожна особа – тип, але в той же час і сповна певна особа, «цей», як сказав би старий Гегель, так воно і повинно бути» – писав Енгельс Ф. Індівідуалізация характеру – це, звичайно, перш за все зображенні психології дійової особи, що втілює в собі людину певної нації, соціального середовища і епохи. Романтики за рідким виключенням змальовували статичні характери, становлення яких відбувалося «за межами тексту». Завоюванням реалістів є показ характерів персонажів в процесі їх становлення і розвитку, прагнення змалювати їх історію, прослідити «велич і падіння». При цьому, як вже наголошувалося, характерні типові і індивідуальні особливості людей виявляються мотивовані історичними умовами, в яких склалися ці характери. Відзначаючи характерні особливості героїв реалістичних творів, не можна не вказати на ще одну важливу межу. Романтизм відрізняло прагнення письменників «увійти» до своїх героїв, певною мірою перевтілитися в них. Автор і герой незрідка зливалися, персонажі наділялися письменниками власними думками і переживаннями. У реалістичних творам між письменником і створеними ним образами людей зазвичай існує різка грань. Персонажі підкоряються власній логіці поведінки, вчинки і думки героєм мотивуються їх характерами і тими обставинами, в яких вони опиняються. Орієнтація на дійсність дає себе знати і в принципі побудови художньої форми. З новими принципами зображення персонажів були пов'язані характерні особливості в побудові сюжету реалістичних творів. Реалістам чужі умовно-романтичні ситуації і нарочите нагромадження рокових випадковостей. Розвиток дії в їх романах приголомшує нещадно тверезою логічністю і глибоким історизмом в зображенні об'єктивних умов, пов'язаних з долями тих або інших героїв. І якщо, наприклад, Діккенс в ранній період своєї творчості тяжів деколи до романтичної умовності в розвитку дії, коли заздалегідь передрішалося торжество добродійного героя, то в своїх кращих реалістичних романах 50-60-х років («Холодний будинок», «Важкі часи» і ін.) він відмовляється від цієї умовності, приходять до визнання незборимої сили об'єктивних фактів, що визначають долі і характер персонажів. Разом з розробкою ряду проблем, які виникають при вирішенні завдань (зображення багатогранного і еволюціонуючого людського характеру), що стоять перед реалістами, особливого значення набуває мова художнього твору. У літературі критичного реалізму він – не лише засіб оповідання. Для реаліста мова – засіб розкриття характеру його героїв. І так як для творів критичного реалізму незрідка характерний дуже широкий соціальний обхват, їх мова виявляється незвичайно багатою і всілякою. Незрідка він включає майже все наявні стильові шари мови, об'єднуючи їх в єдину систему. Так, наприклад, Бальзак в своєму романі «Блиск і убогість куртизанок» використовує мову французького суспільства в роки Реставрації – від виразів, модних в дворянських і буржуазних салонах до арго каторжників. Збагачуючись за рахунок широкого залучення самих різних стильових елементів мови, твори критичного реалізму вводили в ужиток своєї епохи величезну кількість нового лексичного матеріалу, сприяли щонайширшому збагаченню літературної мови в цілому.
Критичний реалізм проявив себе в різних літературних жанрах, але понад усе сприяв поширенню оповідної літератури. Якщо в романтичну епоху провідну роль грала лірика, то в роки формування реалістичної літератури вірші стали поступово витіснятися прозою. Характерний, що майже у всіх літературах в 30 — 40-і роки затверджується жанр короткого нарису, присвяченого тому або іншому побутовому або соціальному явищу сучасності. Ці нариси незрідка складали цілі серії зарисовок сучасного життя – найчастіше життя міст, де особливо гостро позначалося виникнення нових побутових і соціальних явищ. Незрідка в нарисах намічалися теми, які пізніше ставали основою романів і повістей. Бальзак був чудовим нарисовцем, перш ніж став великим романістом. З «Очерков Боза» почав свою літературну діяльність Діккенс. В той же час основним жанром в творчості письменників реалістів стає роман, який дозволяє дати широкий обхват дійсності. Цей жанр, дійсно, став епосом повного протиріч європейського суспільства XIX століття, своєрідною художньою енциклопедією свого часу. Роман дозволив письменникам змалювати життя з самих різних сторін, зберегти безліч соціальних типів і одночасно зробити важливі історичні і філософські узагальнення.
Реалістичний роман в його різних різновидах – родинний, побутовий, соціальний, психологічний, історичний і др.– тяжів до синтезу жанрів. Він вміщав в себе і нову епічну традицію, створену письменниками критичного реалізму, і драматизм (як зовнішній, такий, що позначається в розвитку дії, так і внутрішній, психологічний), і ліричний початок, що виразно виявляється в зображенні переживань і відчуттів дійових осіб. Універсальність романа стає однією з характерних особливостей критичного реалізму.