Добро і зло у творчості Ч. Діккенса на матеріалі романів Пригоди Олівера Твіста і Домбі і син

Курсова робота

Добро і зло у творчості Ч. Діккенса (на матеріалі романів „Пригоди Олівера Твіста” і „Домбі і син”)
ЗМІСТ
ВСТУП......................................................................................................................3
І. СВІТ ДОБРА І ЛЮБОВІ ОЧИМА ПЕРСОНАЖІВ – ДІТЕЙ ЧАРЛЬЗА ДІККЕНСА...............................................................................................................6

І. 1. Дитячий світ у творах письменника.....................................................6

І. 2. Образи Поля і Флоренс – втілення добра і всепрощення з роману „Домбі і син”............................................................................................................8

І. 3. Добро, що перемагає зло у романі – повчанні „Пригоди Олівера Твіста”...........................................................................................................13
ІІ. ЗЛО У ПРОЗІ Ч. ДІККЕНСА …………………………………………17

ІІ. 1. Зло, що покаране добром, у романі „Домбі і син”.....................17

ІІ.2. „Пригоди Олівера Твіста” — роман-повчання про життя дітей з приюту, що постійно терплять знущання над собою..................................19

ВИСНОВКИ… 21

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.......................................................24
ВСТУП
Ч. Діккенс жив і творив у бурхливу епоху чартизму. Будучи репортером-стенографістом газети «Морнінг Кронікл», романіст опинився в епіцентрі політичного життя, був присутній на основних парламентських де­батах 1832-1836 pp. ( 1832 — парламентська реформа; р. — закон про часові обмеження дитячої праці; 1833р. — закон про бідних, запровадження робітніх будинків). Усі ці події наклали відбиток на творчості прозаїка, у його романах завжди порушуються акту­альні проблеми тогочасної Англії. Перебуваючи на галереї палати общин, майстер слова спостерігав безпринциповість політичної гри, не бачив справжнього бажання чиновників прийти на допомогу чесному працівникові. Це гостро вразило його. Чарлз Діккенс розпочинає боротьбу. Його зброя — сатиричне слово. Автор вміло змальовує реалії вікторіанської Англії, до­ носить до свідомості читача істинну картину життя, націлює свої твори на покращення суспільного буття.

Чарлз Діккенс не перший у світовій літературі пи­сав про дітей, однак він вперше подивився на молодь по-новому. Романіст не тільки описував їхні пригоди, як це робилось раніше, а проник у дитячу душу, у почут­тя та розум маленької дитини. Юні герої займають по­чесне місце у його творах. Це справжній талант — бачи­ти світ дитячими очима. Цій грані творчості митця присвячено багато наукових розвідок зарубіжних нау­ковців, зокрема монографія англійського вченого Ф. Донавана „Діккенс та молодь” та А. Адріана „Про взаємини батьків та дітей у романах Ч. Діккенса”.

Зневірені у суспільних порядках, письменники вбачали краще майбутнє у вихованні та розвитку моральної та чесної особистості. А ці якості, як відомо, закладаються у дитинстві, тому у твор­чості багато сторінок присвячено дитячим обра­зам. Митці ховаються від сірих буднів у світі щи­рості, наївності, доброти. Віра в маленьку людину ще раз переконливо свідчить про великий гу­манізм авторів. Актуальною у їхній творчості є мо­рально-етична проблематика. Майстри слова оспівують красу дитячої душі, описують чисті та високі мрії своїх маленьких героїв.

Найкраще, що ство­рив англійський романіст, — це його юні персонажі, які з'являються майже в кожному романі. їх історії най­частіше починаються з народження чи раннього дити­нства і займають значну частину оповіді. Симпатію чи­тача викликають образи персонажів: крихітки Нел («Лавка старовини»), сміливого Олівера Твіста («При­годи Олівера Твіста»), знедоленого Смайка («Ніколас Нікльбі»), співчутливої Естер та сироти метільщика ву­лиць Джо («Холодний Дім»), люблячих одне одного брата та сестру Домбі («Домбі та син») та інші, — так вважало чимало дослідників творчості письменника.

Піднесеною чистою, світлою тональністю про­низані сюжетні лінії романів Ч. Діккенса пов'язані з дитинством. Поетичність та ліризм, стилістична ефектність досягається використанням митцями троп та художніх засобів зображення. Митець вміло переносять зміст одних слів для позначення інших понять. Завдяки цьому читач глибше розуміє сенс, який вкладає автор у свої образи, його відношення щодо описуваного, яке розривається у новому не­звичному світлі.

Питання дітей-сиріт та дітей, що почувають себе чужими в батьківському домі, питання добра і зла в житті кожної людини та в житті головних героїв з романів „Домбі і син”, „Пригоди Олівера Твіста” ніколи не перестають старіють. Актуальні вони і сьогодні, як і ввесь творчий доробок англійського письменника Чарльза Діккенса.

М е т а даної курсової роботи полягає в розкритті зображення добра і зла Чарльзом Діккенсом у його романах „Пригоди Олівера Твіста” і „Домбі і син”.

Для досягнення поставленої мети необхідно розв’язати ряд з а в д а н ь: 1) вказати на висвітлення дитячого світу в творах письменника;

2) розкрити образ Поля Домбі з роману „Домбі і син”;

3) з’ясувати, чому Флоренс – втілення добра і всепрощення та інші жіночі образи у романі Ч. Діккенса „Домбі і син”;

4) охарактеризувати добро, що перемагає зло у романі – повчанні „Пригоди Олівера Твіста”;

5) проаналізувати, як відбувається боротьба двох світів: добра і зла у прозі Чарльза Діккенса.

О б’ є к т о мдослідження даної курсової роботи є моральні критерії – добро і зло в романах Ч. Діккенса „Пригоди Олівера Твіста” і „Домбі і син”.

П р е д м е т о м– романи англійського письменника Ч. Діккенса.
До с к л а д у даної курсової роботи входять:

вступ;

два розділи;

висновки;

список використаної літератури.

Перший розділ розкриває риси характеру головних героїв, які постаждали від байдужості чи жорстокосві на перший погляд близьких їм людей, або принаймі тих, хто мав би бути носієм добра.

Другий – про наказаність зла, про те, як перемає добро, бо зло не може бути вічним.

Під час написання курсової роботи були використані методи порівняннядвох вище названих романів та їх аналіз.

І. СВІТ ДОБРА І ЛЮБОВІ ОЧИМА ПЕРСОНАЖІВ – ДІТЕЙ ЧАРЛЬЗА ДІККЕНСА
І.1. Дитячий світ у творах письменника.
Чарльза Діккенса в житті вирізняли пристрасне співчуття до життя і долі бідної людини. Впродовж усього життя він активно займався благодійництвом, був прекрасним актором, оратором, надзвичайно цікавим моралістом.

Для Діккенса характерні потяг до спокійного домашнього затишку, вміння перевтілитись у свого літературного героя, ні з чим не зрівнянна щедрість, делікатність та гордість, що ніби возвеличувались над усім, скромність і могутня воля.

Нетлінний спадок Ч. Діккенса – це нескінченно прекрасний і одухотворений світ у його романах, животворний і неповторний світ дитинства, який у той самий час є дуже не простим, ба навіть складним.

Світ дітей особливий і водночас невід’ємний від світу дорослих, дуже тендітний, що потребує постійного піклування, такий світ уперше в художній літературі було відкрито Діккенсом.

Зацікавлення письменника дитячим і юнацьким віком було зумовлене його власними ранніми переживаннями, його розумінням обездоленого дитинства і співчуття йому, розумінням того, що становище дитини відбиває становище сім’ї загалом.

„Він писав про дітей, керуючись потребою змінити й поліпшити умови їх життя, праці, освіти, виховання з надією і впевненістю, що правдивим, викривальним та натхненим словом можна всьому зарадити” [13;45].

„Нерідко очима дітей Діккенс дивиться на світ, на різні сфери соціального життя, на людей і природу, розмірковує про все це з урахуванням їх душевного стану, згорьованого та радісного, впливаючи на читача комплексом почуттів, що їх переживає герой і з якими співпереживає автор” [13;46].

У дитинстві все, що відбувається, закарбовується в памяті не подіями, а переживаннями. Для дитячого серця немає ні багатих, ні бідних, немає знатних і знаменитих, є лише люблячі і байдужі, злі і добрі. Діти безпомилково вгадують у будь-якій людині її душу і тягнуться до тої людини, в котрої чуйне серце, в котрій не згас святий вогник добра та взаєморозуміння.

Якось Чарльз Діккенс сказав такі слова:

„Там, де я впевнений в істині, я не буду хитрувати з будь-ким...” [;102]Цими словами письменник хотів розкрити нам зміст свого роману „Пригоди Олівера Твіста”, бо тільки через дитяче сприйняття можна реально показати світ, знайти правду істини. Діккенс непримеренно ставився до всього, що людину принижує, сковує, нівечить уже з раннього дитинства. Дитинство має бути щасливим, та інколи воно може проходити і в робітному домі, і у в'язниці. А може бути нещасною дитина і в батьківському домі. Про все це твори Чарльза Діккенса.
І.2. Образи Поля і Флоренс – втілення добра і всепрощення з роману „Домбі і син”.
У власника фірми „Домбі і син” нарешті народився спадкоємець. Сина назвали Полем. Так звали його батька і діда. Містер Домбі виріс від Сина до Домбі і майже 20 років був єдиним представником фірми. Тобто, він усе ус­падкував від батька, а не заробив. І мусить тепер пере­дати своєму синові-спадкоємцеві.

„Річардс почала уявляти його собі в'язнем в окремій камері або марою, до якої не слід на­ближатися чи то озиватися словом” [5;5;386]. І в цьому похмуро­му будинку мусить проходити дитинство маленького Поля.

А осьнастрій і поведінка містера Домбі під час хрестин. Автор змальовує похмуру погоду в цей день, яка цілком пасує настрою містера Домбі. „Абув то сірий, на­че залізо, осінній день з пронизливим" східним вітром, що цілком пасував до загального настрою в домі. Містер Домбі, стоячи у своїй бібліотеці, уособлював у власній персоні і вітер, і сірість, і весь цей осінній день хрестин. Він чекав на гостей, холодний та непривітний, як погода, і коли його погляд падав крізь шибку вікна на дерева в маленькому подвір'ї, з них осипалося брунасте й жовте листя, немов уражене хворобою”.

„Він був одягнений у щільно застебнутий фрак з важкеньким золотим ланцюжком, білій краватці і рип­лячих черевиках” [5;5;379]. В будинку було дуже холодно. М. Домбі з презирством ставиться до людей.

Ось як він вітається з містером Чіком: „Він простяг містерові Домбі руку з таким виглядом, наче боявся, що його вдарить електричним струмом. Містер Домбі взяв її, як беруть рибу, морську водорость чи якийсь інший слизький предмет і одразу ж з підкресленою чемністю повернув назад власникові” [5;379].

Коли маленький Поль розплакався, Флоренс зас­покоїла його. Але містер Домбі задоволення не виявив: „в усякому разі задоволення він не виявив, бо виявлен­ня будь-яких почуттів було йому взагалі не властиве” [5;382].

Хрестини нагадували похорон. Різниця була лише в кольорі каретта масті коней, Під час церемонії він ду­мав лише про свою велич:

„Упродовж цієї процедури містер Домбі лишався тим же безстороннім джентль­меном, яким був завжди, і, мабуть, не без його допо­моги в церкщі схолодніло настільки, що з рота вікаря бухала пара. Мабуть, для містера Домбі було б кра­ще, якби він менше думав про свою велич і більше – про походження та значення церемонії, в якій брав та­ку формальну, байдужу участь. Його пиха була на диво несумісна з історією обряду” [5;386].

Вдома за столом він виголосив красномовну про­мову:

„Мій син, містере Джоне, — з суворою вро­чистістю мовив містер Домбі, — безперечно був би ду­же вдячний вам за вашу люб'язність, якби міг знати, яку честь ви йому робите. Свого часу, сподіваюся, він буде гідний прихильності своїх родичів та друзів у при­ватному житті, а також великої відповідальності нашо­го становища, покладеної на нього в житті громадсько­му” [5;386]. Атмосфера за столом була холодною.

Тим не менше життя продовжувалося, Домбі-батько мріяв про те, як син сзайме його місце. Однак не так сталось, як гадалось. Поль ріс хворою дитиною, хоча Домбі старався не помічати цього. Пройшло чимало часу, поки батько зрозумів це.

Не випадково автор змальовує холод як у будинку, так і в душі батька. З теплом пов'язане все живе на землі, а з холодом — смерть. Не можна сказати, що батько не любив сина. Любив, але як спадкоємця. „Цей юний джентльмен має здійснити призначення долі” [5;386].

Чи міг бути щасливий Поль у цьому домі? Чи лю­бив його батько? Ні, а хлопчикові так потрібна була любов, у той час як для батька головне – це гроші. Поль розсуждає, як доросла, свідома людина. Гроші в нашому житті мають велике значення. Вони забезпечують наші матеріальні потреби. Та вони не всемогутні. Адже не змогли врятувати ні матусі Поля, ні дати здоровя йому. Головне – це життя, здоров'я, воля. Не все можна купити. Не можна купити життя, здоров'я, дружбу, кохання, прожиті роки. Людину збагачує доб­рота, безкорисливість, милосердя: кров для перели­вання помираючому, шкіра для пересадки обгорілому, ковток води в пустелі, матеріальна допомога бідному!

І ось нарешті містер Домбі зрозумів, що його син хворий. Він вирішив відправити його до Брайтона, на морське узбе­режжя. Поля виховує місіс Пічпін, лицемірна і зла жінка, яка нівечила дитячі душі. Хлопчик дуже страждає. Єдина відрада – сестра Флоренс. Тільки з нею він почуває се­бе щасливим. За таких умов хлопчик не зміцнів, а, нав­паки, не може ходити і змушений пересуватися у візку. „Виховні заходи” місіс Пічпін повільно вбивають дитину.

Настав час, як вважає містер Домбі, поглибити освіту сину. Від місіс Пічпін Поль переходить до школи Блімбе­ра. У Блімбера навчали дітей усіляких наук, не враховую­чи їхніх вікових та психологічних особливостей. Застав­ляли вчити напам'ять незрозуміле — уривки з латинської класики, безліч історичних дат. Поль був розумним хлоп­чиком, але за це він змушений був платити дорогою ціною –своїм здоров'ям. Поль слабкий і хворий. Він не витримує тяжкої ноші, яку поклав на його тендітні плечі пихатий батько. Поль повертається додому.

Перед смертю Поля переслідує видіння ріки. Куди несе Поля ріка? Що вона символізує? Ріка несе човен до моря. Поль ніби хоче вирватися на волю і берег попереду. „А там стоїть мама, якої так не вистачало в житті дитині. Вона має його забрати. І цей час настав. Сітара, стара знайома — Смерть!” [5;608].

Чи страждає містер Домбі? Так, він страждає, але не через смерть сина, а тому що настав крах його сподівань, у нього більше немає спадкоємця.

Умістера Домбі є ще одна дитина – це дочка Флоренс, якій на момент народження Поля виповнилось шість років. Дівчинка для батька ніби не існує, адже вона не може посприяти вічному процвітанню його торговельного дому.

Важко розповісти про моральний стан, якого зазнала Флоренс у будинку свого батька. І не випадково, коли її мати, „нікчемна” дружина поважного містера Домбі, вмирала, давши життя Полю, „повноцінному” нащадкові володаря фірми, попелясто-сірий місяць боязко зазирнувши в кімнату, де перебувала оствнні хвилини свого гіркого життя ця жінка, відсахнувся і заховався в чорних хмарах.

Флоренс не підпускали до маленького братика Поля, котрого вона ніжно любила і який обожнював її; батько дивився на Флоренс як на непотрібне створіння, що завжди плуталося під ногами, як шолудиве щеня; підлеглі містера Домбі шкірили на неї зуби, на диво схожі своїм вовчим оскалом на зуби їхнього патрона, хоча в душі вони ненавиділи його.

Після смерті Поля Флоренс зовсім осиротіла. Сподіваючись розбудити в серці батька хоч якесь почуття людяності, яке допомогло б її вирватися із лабіринту самотності, Флоренс відважується якось увечері зайти до кімнати містера Домбі. Цієї похмурої години, при світлі тліючої лампи, його обличчя було схоже на маску з грецької трагедії. Та якщо в серцях героїв трагедії вирували пристрасті, то душа й розум містера Домбі залишалися незворушними.

Він поглянув на свою дочку, якій не виповнилося ще й чотирнадцять років, з неприхованою ненавистю. „Але колишня байдужість і холодна стриманість поступилися місцем чомусь іншому; чому – вона не розуміла, не наважувалася збагнути, однак вона не відчувала і знала добре: це щось, коли обличчя було обернене до неї, ніби кидало тінь на її голову” [5; 390].

Цим „щось”, яке кидало тінь на все довкола, була непомірна пиха Домбі, його нестримна пристрасть до панування не тільки над „нижчими” класами, а й над усіма людьми, навіть найближчими йому покрові.

Це „щось” кидає свою зловісну тінь і на долю майбутньої мачухи Флоренс, гордої красуні Едіт, „кохання” якої Домбі купує у її матері – зубожілої аристократки Скьютон. І коли напередодні свого шлюбу Едіт сідає за рояль і, акомпануючи собі, співає зворушливу печальну пісню, вона не підозрює, як любив цю пісню покійний син її майбутнього чоловіка.

У похмурому будинку непомітнео минали дні, й завжди голі стіни байдуже дивилися на Флоренс. Та хіба можна було почувати себе звільненою нарешті від злих чарів самотності, коли на світі не було місця більш самітнього й відлюдненого, ніж цей „реально існуючий дім її батька, що похмуро дивився на вулицю; вечорами, коли світилися вікна у сусідніх будинках, він був темною плямою на ледь освітленій вклиці; вдень – зморшкою на її ніколи не усміхненому обличчі”[5;5;407]. І хоч на порталі цього зловісного будинку не було жлдного кабалістичного знаку, кожному, хто дивився на нього, здавалося, що на дверях чиясь невидима рука вивела той же напис, який можна прочитати лише біля входу в пекло – забудьте про світ, всі, хто входить сюди.

Усі обминали цей дім: духовий оркестр, мандрівні музиканти, шарманщики, жебраки, навіть злочинці. А похмура „ розкіш” просторих кімнат, з яких через щільно зачинені ставні цідилося тьмяне світло, все тут свідчило про пустку й руйцнування. І похмура атмосфера будинку змусить навіть людей, звиклих до цієї оселі, змінити своє обличчя. Вони ніколи не зможуть побачити свого віддзеркалення, бо вікна вкриті тут товстим шаром пилюки, а дзеркала потьмяніли, ніби від подиху років… Та, незважаючи на все, в цьому похмурому будинку, на цій сірій вулиці, у цьому крижаному місті дочка Домбі Флоренс щодень гарнішала і розквітала.

Містер Домбі після шлюбу прагнув заволодіти серцем Едіт, та вона зневажала його. Для неї нестерпною була думка про те, що її продали містерові Домбі. Напередодні весілля Едіт кидає в обличчя матері:

„Ідіть своєю дорогою, мамо. Користуйтесь, як вам заманеться, тим, чого ви досягли: збирайте гроші, тіштеся і будьте щасливі по-своєму. Ви досягли своєї мети. Віднині будете доживати його мовчки… Я вам прощаю вашу участь у завтрашній ганебній угоді. Хай простить мені Бог мою участь” [5; 552].

Цілком інтуїтивно Едіт несподівано усвідодмлює, що в цьому страшному домі поруч із нею є людина, така ж самотня, як і вона. Ця людина – Флоренс, одинока дівчинка, яка ні на мить не перестає любити свого батька, не зважаючи на його байдужість до неї.

Усю ніжність і доброту віддає Едіт цій істоті. Вона схиляється над сплячою Флоренс, а потім стає на коліна й опускає свою голову на подушку поруч із тою, котра стане її єдиним другом у цьому домі.

Усю ніжність і доброту віддає Едіт цій істоті. Вона схиляється над сплячою Флоренс, а потім стає на коліна й опускає свою голову на подушку поруч з головою тої, котра стане її єдиним другом у цьому домі.

Владна і горда Едіт ніколи не примириться із законами світу Домбі й ніколи не погодиться жити так, як Флоренс. Щоб помститися всесильному Домбі, який купив її в „кредит” у матері, ніби якийсь „особливий сорт” „екстраординарного товару”, вона розігрує фіктивний роман з управляючим фірми Кракером.Цей підступний план міг здійснитися лише тому, що в час, як пояснює Діккенс, не розхитав та й не міг розхитати перепону між містером Домбі та його дружиною: „ нещасні самі по собі, отруюючи одне одному життя, нічим не зв”1язані, крім ланцюгів, що з’єднували їхні сковані руки, вони, сахаючись одне одного, з такою силою натягали ланцюг, що він врізався в тіло по кістки”[5;562].
--PAGE_BREAK--І.3. Добро, що перемагає зло у романі – повчанні „Пригоди Олівера Твіста”

Після «Посмертних записок Піквіккського клубу» Діккенс став одним з найулюбленіших письменників англійського простого люду. В цей час в його особистому житті відбулися значні події: він одружився з дочкою книго­видавця Хогарта — Кетрін. Однак в його серці збереглися найніжніші почуття до молодшої своячки Мері. Вона померла зовсім юною від тяжкого серцевого захворювання. Палку любов до неї Діккенс проніс через усе своє життя...

Ще не були закінчені «Посмертні записки Піквіккського клубу», в Діккенс уже напруже­но працював водночас над двома романами, які завершив у 1839 році. Це твори „Олівер Твіст” і „Життя й пригоди Ніколаса Нікклбі”.

Письменник надав своїм епічним полотнам нової соціальної тональності, бо не міг зми­ритися з класовими протиріччями доби, не дозволяв собі мовчати, бачачи, до яких тра­гічних наслідків призводить загальна паупери­зація, спричинена посиленням експлуатації народних мас Англії. На сторінках «Олівера Твіста», цього „своєрідного роману виховання” розгортається історія життя знедоленого хлоп­чика, який залишився кругом сиротою після смерті матері. Він пройшов тяжку школу кривд у робітному домі, зазнаючи щодня го­лоду й холоду та моральних принижень. Утік­ши з «приюту», Олівер Твіст опиняється на самісінькому дні Лондона. В жахливих нетри­щах столиці Великобританії, серед ватаги зло­діїв і вбивць, очолюваній користолюбним розбещувачем душ Феджіном, Олівер Твіст міг стати таким же негідником, як і його «нові» друзі, коли б містер Браунлоус, з яким випад­ково звела хлопчака доля, не забрав його до се­бе і не передав родині Олівера, яка вважала, що він давно вже загинув. Виявивши, за дивним збігом обставин, заповіт, що зберігався у Феджіна, Олівер стає вельми забезпеченою лю­диною, навіть після того, як поділився своїм несподіваним багатством з «братом» Монсом, котрий заподіяв йому свого часу чимало зла. Отже, доброчесність торжествує, зло покара­не, й повільно опускається уявна завіса, хо­ваючи від ока зворушеного читача авантюр­ну фабулу, що розігралася перед ним, як в театрі.

Олівер Твіст народився у притулку, не знаючи ні матері, ні батька. Коли йому одягли стареньку сорочку та позначили ярличком, «він одразу зайняв своє місце приходської дитини, сироти з робітнього дому, покірливого голодного бідняка, який пройде свій життєвий шлях під градом ляпасів та ударів, зневаже­ний усіма, і „ніде не зустрічаючи співчуття” [2,16].

Безвихідь штовхає його на відчайдушний вчинок. Малюк кидає виклик правителям притулку: дітям не вистачало харчів, тому хлопець перший заговорив про це, попросивши каші. Сміливість хлопця покарано. Бу­ло наказано негайно відправити Олівера до ув'язнен­ня, а наступного ранку до воріт закладу приклеїли об'яву, згідно з якою «будь-кому, хто побажає звільни­ти прихід від Олівера Твіста, пропонується нагорода у п'ять фунтів» [12,25].

Перші одинадцять розділів „Олівера Твіста”,— слушно зазначає англійський прогресивний лі­тературознавець Арнольд Кеттл, —являють собою жахливу картину житейських страхіть: «Автор вводить нас у світ страшенних злиднів і потворних взаємин, у світ жорстокості, на­сильства, сваволі,—страждання тут є спільною долею, а смерть сприймається як очікуваний від них порятунок… Намальована Діккенсом картина справляє воістину незабутнє… вра­ження. Робітний дім, „ферма”, де утримуються парафіальні діти, лавки трунаря «Спритний шахрай», притон Феджіна — все це назавжди лишається в пам'яті і здатне невідступно пере­слідувати людину...”

Пись­менник неодноразово твердив, що починаючи роботу над „Олівером Твістом”, він перш за все мав на меті написати дещо модернізований „шахрайський роман”, у якому б злодії вияви­лися „благородними героями”. Однак буржуаз­на критика „Олівера Твіста” робила його да­леко не звичайним «пригодницьким романом». Діккенс неодноразово підкреслював, що йому вдалося розбудити сумління суспільства, яке ніби забуло, що в країні «загального благо­денства», якою вважалася вікторіанська Анг­лія, вже немає бідняків.

В «Олівері Твісті» є прекрасні, хоч і ме­лодраматичні сторінки, які назавжди лишають­ся в пам'яті. Це насамперед розділи про пере­бування Олівера в „робітному домі”, а такожрозділ, у якому йдеться про вбивство Сайксом за наказом Феджіна своєї коханки, повії Ненсі.

Роман – повчання „Пригоди Олівера Твіста” закінчується, як добра казка, у ній доро перемагає зло. Однак автор хоче сказати, що в житті не завжди так стається. І якщо для Олівера Твіста все закінчилось благополучно, то для багатьох таких як він дітей далеко не так: хлопчики стають бандитами, а дівчатка – найчастіше повіями. Нажаль, така дійсність, і нічого тут не зміниться.
ІІ. БОРОТЬБА ДВОХ СВІТІВ: ДОБРА І ЗЛА У ПРОЗІ ЧАРЛЬЗА ДІККЕНСА

ІІ. 1. Зло, що покаране добром, у романі „Домбі і син”
Містер Домбі, багатий лондонський бізнесмен, хазяїн торговельного дому „Домбі і син”, — людина амбітна, пихата і майже ніколи не виявляє своїх емоцій. Для нього існує лише одна свята річ – процвітання його фірми. Він дивиться на людей як на засіб її розквіту. Домбі мріяв про спадкоємця і нарешті має сина.

Для містера Домбі головне -процвітання фірми. Шлюб — це надія мати спадкоємця. Народження дитини викликає у нього радість, тому що вже протягом багатьох років він чекає на появу спадкоємця, — відтепер йому буде кому залишитипо своїй смерті головну справу всього життя – фірму, Домбі і син”.

Власник фірми сконцент­рував усі свої честолюбиві мрії на постаті довгождано­го спадкоємця, пильно стежив за його розвитком та вихованням, не довіряв будь-кому, „хто може стати між ним і його сином, мав надмірний страх зустріти суперника, з яким доведеться ділити повагу та при­в'язаність хлопчика” [5;5;405]. Дитинство шестилітнього „дивака” – вимушений перехідний етап до зрілого життя, у якому Поль стане бізнесменом. Якби меркан­тильна любов батька була щирою, він би задумався над почуттями та бажаннями свого „улюбленця”, пе­рейнявся його проблемами, помітив хворобливість малюка і нездатність до непосильного навчання у школі містера Блімбера. Однак цього не сталося, важ­кохворий Поль помирає, завдаючи цим духовного краху батькові.

Які ж погляди у містера Домбі на шлюб? 3 двадцяти років він був одружений із жінкою, котра, як дехто казав, не могла віддати йому серця, бо її щастя було в минулому, і вдовольнитися тим, що покірно й віддано слугувала подружнім обов'язкам, давши нарешті спокій своїй понівеченій душі. Хоча ці балачки найдужче зачіпали містера Домбі, навряд чи вони дійшли до його вух. А якби й дійшли, то, мабуть, тільки він у світі не йняв би їм віри… Містер Домбі міркував, певне, так, що… союз із ним має бути приємний і почесний для кожної розважливої жінки. Що надія привести на світ нового компаньйона такої славетної фірми не могла не зробити честолюбства у грудях навіть найменш честолюбної особи її статі.

Що місіс Домбі підписала свій шлюбний контракт –майже необхідний додаток до пристойного становища в суспільстві, — вже й не кажучи про увічнення родин­ної фірми — добре знаючи, що вона з цього матиме. Що становище містера Домбі в суспільстві вона могла ба­чити щодня. Що за його столом місіс Домбі завжди сиділа на чільному місці й своєю люб'язністю та напро­чуд аристократичними манерами підтримувала честь його дому. MicДомбі мусила бути щаслива. Бо дітись їй було нікуди). При родах вона помирає.

Твердити, ніби від такої звістки містер Домбі – на свій, звичайно, кшталт – нітрохи не засмутився, було б просто несправедливістю. Не такий він був чоловік, щоб його можна було чимось злякати чи приголомшити, але він ясно відчував, що якби його дружина рознедужалась і померла, то йому було б дуже шкода, „він жалів би за нею не менше, ніж за якоюсь тарілкою, чи шафою, або іншим необхідним хатнім пожитком, за яким щиро шко­дуєш, коли втратиш. Тільки, звичайно, це був холодний, діловий, незворушний джентльменський жаль” [5;V;402].

Ціле життя він належав тільки собі і фірмі. Для нього вона була всім. Та ось настав крах. Плани містера Домбі рухнули: син помер, до Фло­ренс він байдужий. Невдачею закінчується другий шлюб. Пихатий містер Домбі переконаний, що за гроші можна придбати все: кохання, щастя. Та Едіт — розум­на жінка. Вона зрозуміла, що їхній шлюб нагадує купівлю. Містер Домбі вибрав Едіт, щоб виставляти пе­ред товариством. Але підкорити не зміг. Непокірна Едіт втікає від чоловіка. Фірма потерпає краху. У цьому „заслуга” управи­теля фірми Каркер.

Якщо суспільство йтиме шляхом містера Домбі, воно деградує як морально, так і фізично. Та Діккенс не лишає надії на кращий світ майбутнього. Він оптиміст і вірить у людей добрих, щирих, безкорисних.

Коли містер Домбі, втративши все, вирішив покінчити з життям, з'являється Флоренс, яка своєю любов'ю зігріла батька. На його зло вона відплатила добром. Цьому вчить нас автор: відповідати лише доб­ром. Ми бачимо переродження містера Домбі. Він любить своїх онуків.

Ч. Діккенс, використовуючи прийом антитези, створив контраст між жорстокими вихователями та наївними дітьми. Автор називає місіс Піпчин „лю­доїдкою” [4;123], а містера Федера, бакалавра мис­тецтв, «людиною-шарманкою, з маленьким репертуа­ром” [4;126]. На фоні обмежених „шарманок” та „лю­доїдок” образи Поля та Флоренс виглядають „ангельськими”. На прощальному балу у школі Поль сидів у „гніздечку” серед подушок, милуючись „чудовою квіткою” — Флоренс[4;179].

Роман „Домбі і син” – художньо зрілий і поліпроблематичний із складною композицією. „Зав'язкою” у проблемі батьків та дітей стала сліпа любов бать­ка до сина (одна з багатьох сюжетних ліній), яка зруйнувала здоров'я останнього і пришвидшила його кінець.

ІІ.2. „Пригоди Олівера Твіста” — роман-повчання про життя дітей з приюту, що постійно терплять знущання над собою
У романі дитина стає учасниками злочину. Олівер Твіст робить це несвідомо. Олівер, співу­часник пограбування джентльмена біля книгарні, по­падає до рук поліції. Однак містер Браунлоу, постраждалий, повірив розповіді хлопця про його не­винність і наказав «не давати ходу цій справі» [2,70]. Він щиро пожалів «біднятка» та попросив «не обра­жати його» [8,69].

Героям твору «Пригоди Олівера Твіста» пощастило, він зустрів співчутли­вих людей, які допомогли йому, своєю довірливістю підтримали в очах дитини впевненість у тому, що, незва­жаючи на його соціальний стан, йому вірять. Ч. Діккенс у „Олівері Твісті” викрив антигуманність, користолюб­ство установ, створених урядом для бідних. Він іронічно назвав робітній дім „раєм з цегли та вапна, де все гра та ніякої роботи” [1;22], а містера Бамбла, який сам придумав імена сиротам, — «справжнім письменником». Народження дитини Олівера Твіста для установи означало лише те , що прихід отримав „новий тягар”.

Розповідь у Діккенсовому романі ведеться легко та просто, але несподівано в канву роману вривається гротеск у його трагічному звучанні. Пригадаймо, як провів Феджін останню ніч перед стратою. Він щоразу здригається, відчуваючи, як з кожною миттю наближається фатальна хвилина розплати за вчинені злочини. Отож зло все таки покаране, добро перемогло.

Діккенс писав у передмові до роману: „Мені здавалося, що зобразити реальних членів злодійської ватаги, намалювати їх у всій їхній потворності, з усїєю мерзенністю, показати убоге їхнє життя, показати їх такими, якими вони були насправді...- означає спробувати зробитите, що необхідно і що прислужиться суспільству. І це я виконав, як міг… І тому я не приховав жодної дірки на сюртуці Плута (устами якої письменник картає англійське правосуддя, фальшиву мораль тогочасного суспільства), жодної папільйонки у скуйовдженому волоссі Ненсі ” [5;2;5-7]. Діккенс зовсім не вірив у делікатність тих, котрих понад силу споглядав їх. У нього не було жодного бажання здобути прихильність у таких людей; не мав поваги до їхньої думки, схвальної чи не дуже, і не для їхньої втіхи писав.

У своєму романі Діккенс, за допомогою гротеску, змалював ганебну пристрасть англійських багатіїв до збагачення, бо це, як правило, несло за собою жорстокість і зло.
    продолжение
--PAGE_BREAK--ВИСНОВКИ
Чарльза Діккенса в житті вирізняли пристрасне співчуття до життя і долі бідної людини. Впродовж усього життя він активно займався благодійництвом, був прекрасним актором, оратором, надзвичайно цікавим моралістом.

Для Діккенса характерні потяг до спокійного домашнього затишку, вміння перевтілитись у свого літературного героя, ні з чим не зрівнянна щедрість, делікатність та гордість, що ніби возвеличувались над усім, скромність і могутня воля.

Нетлінний спадок Ч. Діккенса – це нескінченно прекрасний і одухотворений світ у його романах, животворний і неповторний світ дитинства, який у той самий час є дуже не простим. У дитинстві все, що відбувається, закарбовується в памяті не подіями, а переживаннями. Для дитячого серця немає ні багатих, ні бідних, немає знатних і знаменитих, є лише люблячі і байдужі, злі і добрі. Діти безпомилково вгадують у будь-якій людині її душу і тягнуться до тої людини, в котрої чуйне серце, в котрій не згас святий вогник добра та взаєморозуміння.

Прикладом таких романів є „Пригоди Олівера Твіста” і „Домбі і син”. Обидва романи про життя дітей: у першому викадку – це роман про життя дитини-сироти, а в другому – двоє дітей – Поль і Флоренс, теж напівсироти. У них померла мати, а батько вбачає в синові тільки спадкоємця великої фірми „Домбі і син”, а дочку влагалі не помічає. В обох романах діти нещасні, здавалося б, дитячі роки найкращі, проте саме тоді вони зазнали багато болю, зла і тривог.

Чи міг бути щасливий Поль у цьому домі? Чи лю­бив його батько? Ні, а хлопчикові так потрібна була любов, у той час як для батька головне – це гроші. Поль розсуждає, як доросла, свідома людина. Гроші в нашому житті мають велике значення. Вони забезпечують наші матеріальні потреби. Та вони не всемогутні. Адже не змогли врятувати ні матусі Поля, ні дати здоровя йому. Головне – це життя, здоров'я, воля. Не все можна купити. Не можна купити життя, здоров'я, дружбу, кохання, прожиті роки. Людину збагачує доб­рота, безкорисливість, милосердя: кров для перели­вання помираючому, шкіра для пересадки обгорілому, ковток води в пустелі, матеріальна допомога бідному!

Флоренс не підпускали до маленького братика Поля, котрого вона ніжно любила і який обожнював її; батько дивився на Флоренс як на непотрібне створіння, що завжди плуталося під ногами, як шолудиве щеня; підлеглі містера Домбі шкірили на неї зуби, на диво схожі своїм вовчим оскалом на зуби їхнього патрона, хоча в душі вони ненавиділи його.

Після смерті Поля Флоренс зовсім осиротіла. Сподіваючись розбудити в серці батька хоч якесь почуття людяності, яке допомогло б її вирватися із лабіринту самотності, Флоренс відважується якось увечері зайти до кімнати містера Домбі. Цієї похмурої години, при світлі тліючої лампи, його обличчя було схоже на маску з грецької трагедії.

Ціле життя він належав тільки собі і фірмі. Для нього вона була всім. Та ось настав крах. Плани містера Домбі рухнули: син помер, до Фло­ренс він байдужий. Невдачею закінчується другий шлюб. Пихатий містер Домбі переконаний, що за гроші можна придбати все: кохання, щастя. Та Едіт — розум­на жінка. Вона зрозуміла, що їхній шлюб нагадує купівлю. Містер Домбі вибрав Едіт, щоб виставляти пе­ред товариством. Але підкорити не зміг. Непокірна Едіт втікає від чоловіка. Фірма потерпає краху. У цьому „заслуга” управи­теля фірми Каркер.

Якщо суспільство йтиме шляхом містера Домбі, воно деградує як морально, так і фізично. Та Діккенс не лишає надії на кращий світ майбутнього. Він оптиміст і вірить у людей добрих, щирих, безкорисних.

Коли містер Домбі, втративши все, вирішив покінчити з життям, з'являється Флоренс, яка своєю любов'ю зігріла батька. На його зло вона відплатила добром.

Таким за своєю суттю є роман „Пригоди Олівера Твіста”. Головний герой твору – Олівер Твіст народився у притулку, не знаючи ні матері, ні батька. Коли йому одягли стареньку сорочку та позначили ярличком, він одразу зайняв своє місце приходської дитини, сироти з робітнього дому, покірливого голодного бідняка, який пройде свій життєвий шлях під градом ляпасів та ударів, зневаже­ний усіма, і ніде не зустрічаючи співчуття.

На сторінках «Олівера Твіста», цього „своєрідного роману виховання” розгортається історія життя знедоленого хлоп­чика, який залишився кругом сиротою після смерті матері. Він пройшов тяжку школу кривд у робітному домі, зазнаючи щодня го­лоду й холоду та моральних принижень. Утік­ши з „приюту”, Олівер Твіст опиняється на самісінькому дні Лондона. В жахливих нетри­щах столиці Великобританії, серед ватаги зло­діїв і вбивць, очолюваній користолюбним розбещувачем душ Феджіном, Олівер Твіст міг стати таким же негідником, як і його «нові» друзі, коли б містер Браунлоус, з яким випад­ково звела хлопчака доля, не забрав його до се­бе і не передав родині Олівера, яка вважала, що він давно вже загинув. Виявивши, за дивним збігом обставин, заповіт, що зберігався у Феджіна, Олівер стає вельми забезпеченою лю­диною, навіть після того, як поділився своїм несподіваним багатством з „братом” Монсом, котрий заподіяв йому свого часу чимало зла. Отже, доброчесність торжествує, зло покара­не, й повільно опускається уявна завіса, хо­ваючи від ока зворушеного читача авантюр­ну фабулу, що розігралася перед ним, як в театрі.

Роман – повчання „Пригоди Олівера Твіста” закінчується, як добра казка, у ній доро перемагає зло. Однак автор хоче сказати, що в житті не завжди так стається. І якщо для Олівера Твіста все закінчилось благополучно, то для багатьох таких як він дітей далеко не так: хлопчики стають бандитами, а дівчатка – найчастіше повіями. Нажаль, така дійсність, і нічого тут не зміниться.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

Адріан А.Про взаємини батьків та дітей у романах Ч. Діккенса. – К., 1968. – 208с.


Богачевська Л. Художнє втілення дитячих образів у творчій спадщині Ч. Діккенса та В. Винниченка //Зарубіжна література в нз. – 2004. — №3. – С.14-17.


Вітушкіна Л.Віднайти світло в тунелі //Всесвітня література та культура. – 2003. — №10. – С.26-28.


Ганіч Н. Навчати старшокласників досліджувати. На прикладі вивчення теми „Роман Чарльза Діккенса „Домбі і син” // Зарубіжна література в нз. – 1998. — №10. – С. 6-8.


Диккенс Ч. Собрание сочинений в 10 томах. – М., 1982. – Т.2.– 527с.; — Т.5. – 767с.


Донаван Ф.Діккенс та молодь.


Левченко О.Подорож до вікторіанської Англії – з Олівером Твістом // Зарубіжна література. – 2002. — №17. – С.15-16.


Лібман З.Чарльз Діккенс: життя і творчість. – К., 1982. – 186с.


Логвин Г.Що проповідував Діккенс? //Зарубіжна література в нз. – 1997. — №7. – С.28-32.


Мацапура В.Своєрідність англійського реалізму та його відображення у творчості Ч. Діккенса «Пригоди Олівера Твіста» // Всесвітня література та культура. – 2000. — №10. – С.39-41.


МіщукВ. Художній світ Чарльза Діккенса //Зарубіжна література в нз. – 1996. — №1. – С.20-22.


Мосейчук М.„Пригоди Олівера Твіста” – сумна книга про дитину-сироту //Зарубіжна література в нз. – 2004. — №9. – С.25-26.


Ненич Г. Я не буду хитрувати. Урок-літературна вікторина за романом Ч. Діккенса „Пригоди Олівера Твіста” //Всесвітня література та культура.—2002. — №10. – С.45-46.


Ніколенко О.Навчати старшокласників досліджувати. На прикладі теми «Роман Ч. Діккенса «Домбі і син» // Зарубіжна література в нз. – 1998. — №10. – С.6-8.


Проскурин Б., Яшенькина Р.Чарльз Диккенс (1812-1870) // Проскурин Б., Яшенькина Р.История зарубежной литературы. – М., 2004. – С.118-186.


Шахова К.Смуток і сміх Чарльза Діккенса // Шахова К.Нариси творчості зарубіжних письменників-реалістів ХІХ- ХХ століття. – К., 1975. – С.15-24.