План
Вступ.
1. Основнінапрямки китайської геополітики.
2. Аналізсучасного зовнішньополітичного курсу Китаю.
3. Американо-китайськівідносини.
4. Зовнішньополітичнівідносини КНР з іншими провідними країнами.
Висновки.
Вступ
Китайський напрям української зовнішньої політики є одним з провідних,якщо не сказати домінантним, в усьому Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АТР).Разом з тим потенціал двосторонньої співпраці використовується недостатньо.Нещодавній візит президента України В. Януковича до Китаю має вивестиукраїнсько-китайські відносини на новий рівень. Ефективність відносин України зКНР, а у ширшому контексті – з країнами всього Азіатсько-Тихоокеанськогорегіону, залежатиме від адекватного розуміння цілей Китаю назовнішньополітичній арені.
Всі ці обставини викликають настійну необхідність всебічного вивчення стратегічних напрямківзовнішньої політики КНР, її сучасних ресурсів.
Метою даної роботи є аналіз сучасного зовнішньополітичного курсу Китаю.
Об'єктом дослідження виступає геополітичне становище сучасного Китаю,ресурси і напрямки його зовнішньої політики.
Предметомданого дослідження є програми розвитку, які втілюються керівництвом КНР, зовнішньополітичнийкурс і інтеграційні процеси втілення китайської економіки в світову економічнусистему.
1. Основнінапрямки китайської геополітики
китайгеополітичний інтеграційний економіка
Сучасний Китай — острів. Хоч він і не оточується водою (територія Китаю омивається океаном тільки на сході), Китай граничить з такимитруднодоступними місцевостями, які непрохідні будь-якому напрямі. Є деякіобласті, які можуть бути пересічені, але, щоб розуміти Китай, ми повинні почативиразно представляє собі гори, джунглі і пустелі, які його оточують. Цязовнішня раковина як містить, так і захищає Китай. Всередині цієї раковини,сучасний Китай ділитися на дві частини: власне Китай Хань, Ханьшуй абоКитайський центр і буферні регіони, які його оточують. Китай Хань має певні стародавні кордони- Велика китайська стіна на півночі, плато Тибету на заході і джунглі Індокитаюна півдні. Тут зосередженоБільш ніж мільярд населення КНР. Малонаселеними і найбільш відсталими векономічному плані буферними регіонами Китаю є Тибет, ісламський Уйгур абоСхідний Туркестан, Внутрішня Монголія і Маньчжурія (історична назва регіону напівніч від Північної Кореї, де розташовані сучасні провінції Хейлунцзян,Цзилінь і Ляонін. Ці буферні території забезпечили Китаю захисні кордони.Тихоокеанське побережжя Китаю має численні гавані і історично має істотнукаботажну торгівлю. Це самий вразливий пункт захисту китайської території, боКитай ніколи не був великою морською державою. До 19-го століття морської загрози тихоокеанському узбережжю неіснувало і Китайне проявляв бажанняна створення потужного військово-морського флоту.
Виходячи з наведеного, можна визначити три основні напрямки китайськоїгеополітики:
· Підтримкавнутрішньої єдності в регіонах Китай Хань.
· Підтримкаконтролю буферних регіонів.
· Захистпобережжя від іноземного вторгнення.
З політичної і військової точки зору, Китай досяг своїх стратегічнихцілей. Завдяки буферним регіонам Китай не стикається ні з якою загрозою вЄвразії. Підтримка Заходу руху на відокремлення Тибету від Китаю, як засобупідриву китайської державної безпеки, є незначним подразником. Китай не маєнаміру залишати Тибет, а тибетці не можуть розраховувати на відновленнядержавності і немає такої зовнішньої сили, щоб змогла вторгнутись в регіон. Таксамо, мусульманський Уйгур не представляє прямої загрози. У Росії немає ніякогоінтересу чи можливості до вторгнення, і Корейський Півострів не представляєпряму загрозу китайцям.
Найбільша військова загроза Китаю прибуває від військово-морського флоту СполученихШтатів. Експортно орієнтована економіка Китаю стала надзвичайно залежною відморської торгівлі і поставок енергоресурсів, а ВМС США має можливість блокуватикитайські порти. Тому, китайське першочергове завдання — зробити таку блокадунеможливою. Китаю потрібно декілька поколінь, щоб побудувати потужнийвійськово-морський флот, здатний конкурувати з американським військово-морськимфлотом. Десятиліття пішли би на будування авіаносців, виховання льотногосостава, які згодом би стали адміралами. Тому, первинна місія керівництва Китаю- підняти ціну блокади так високо, щоб американці не мали спроби зробити це.Стратегічне рішення для Китаю — створення ракет, направлених противійськово-морських сил США, сучасної системи морської розвідки космічногобазування і протисупутникових систем, стримуючи флот США в центральній частиніТихого океану.
2. Аналізсучасного зовнішньополітичного курсу Китаю
Переслідуючи перший імператив китайської геополітики, в грудні 1978р.керівництвом КНР на чолі з Ден Сяопіном був проголошений курс на соціалістичнуринкову економіку при поєднанні двох систем: планово-розподільної і ринковоїпри масовому залученні іноземних інвестицій, більшій господарськійсамостійності підприємств, введенні сімейного підряду на селі, скороченнічастки державного сектора в економіці, відкритті вільних економічних зон,подоланні бідності, розвитку науки і техніки [4].
Саме Ден Сяопін зумів вивести Китай із стану хаосу, відсталості таізоляції і направити його на шлях інтенсивного соціально-економічного розвитку.В кінці 1980-х — початку 1990-х років Китаю вдалося повністю зняти проблемузабезпечення населення продовольством, розвинути високі темпи зростання ВВП іпромислового виробництва, підняти рівень життя народу.
Реформи були продовжені і його наступниками — Цзян Цземінем (з 1993р.) іХу Цзіньтао (з 2002р.)[4].
Китайська НароднаРеспубліка – одна з небагатьох країн світу, де успішна модернізація економіки,її інтеграція в глобальну систему господарювання відбувається за збереженнямонополії на владу Комуністичною партією (КПК). Економічні результати реформ уКНР за світовими стандартами є дуже високими. Щорічне зростання ВВП останні 20років становило приблизно 9-10 %. На підставі зіставлення ВНП за паритетомкупівельної спроможності, Китай посідає друге після США місце у світі.Позитивне сальдо торгівлі товарами із США на користь Китаю у 2006 р. становило220 млрд. дол.
На тлі вражаючихекономічних результатів внутрішньополітична ситуація у країні залишаєтьсянепростою, з усіма проблемами нерівномірності розвитку, проблемою зайнятості,демографічною, екологічною тощо. Значна кількість бідного населення є постійнимджерелом загрози соціальній стабільності. Збереження наявного соціальногоукладу в країні і одночасне перетворення економіки на сучасну і глобальну єпершочерговим завданням правлячих кіл КНР.
Якщо ранішекитайський уряд приділяв основну увагу форсованому індустріальному розвитку, токоманда на чолі з генеральним секретарем ЦК КПК Ху Цзінтао та прем’єр-міністромВень Цзябао (з 2003 р.) є прихильниками внутрішньополітичного курсу на «соціалізацію»економіки. Пріоритетними для розвитку країни ними визнані напрями економіїенергії, вдосконалення систем освіти та охорони здоров’я, соціальні реформи,боротьба з бідністю, захист навколишнього середовища.
Китайськапрограма розвитку передбачає, що сукупний ВНП країни має у 2020р. подвоїтися,тоді до 2050р. у Китаю з’являться реальні перспективи позбутися внутрішніхпроблем і поповнити коло розвинених країн.
Однак на цьомушляху, за оцінками китайських експертів, постають три значні проблеми: доступдо енерго- та сировинних ресурсів, збереження екології, а також дотриманнябалансу між економічним і соціальним розвитком.
Пошук ресурсівнайбільше залежить від зовнішньополітичного курсу Китаю. Країна вже сталанайбільшим в світі споживачем чотирьох з п’яти основних видів сировиннихресурсів – зернових, м’яса, вугілля і сталі, а за рівнем споживання нафтипосідає друге після США місце. Значну частину необхідних продуктів Китаюдоводиться імпортувати. Доступ до іноземних ресурсів є необхідним дляподальшого економічного розвитку і відповідно збереження соціальноїстабільності і наявної політичної системи Китаю. Отже, зовнішньополітичний курсКитаю було адаптовано до стратегії внутрішнього розвитку.
Набуття КНРстатусу економіки з найвищими темпами зростання, а також низка інших показниківпрогресу цієї країни мали двозначну реакцію у світі. Виникло поняття«китайської загрози», тобто комплексу проблем, пов’язаних з швидким розвиткомКитаю: від розширення його політичного впливу і нарощування військовоїмогутності до зростання потреб в енергоносіях.
Для США і Японіїзростання апетитів Китаю є предметом серйозного занепокоєння. Так, у Вашингтонівважають, що Пекін зазіхає на американські сфери впливу, прагне похитнутиамериканське військове домінування у Східній Азії. Японія ставиться до Китаю зне меншими підозрами, відчуваючи, що Китай становить їй конкуренцію у доступідо енергоресурсів, формуванні вигідного політико-економічного середовища уПівденно-Східній та Центральній Азії.
Під час аналізузовнішньополітичного курсу КНР слід передусім зважати на ті інтереси, про якідбає Пекін на різних політико-економічних рівнях:
· внутрішньому:забезпеченняпозицій і контролю правлячої Комуністичної партії Китаю у перехідний періодпоступової лібералізації і демократизації країни;
· регіональному:закріпленнясвого лідерства в економічній і політичній сферах; запобігання можливостіпроголошення незалежності Тайваню; недопущення різких змін у балансі сил врегіоні за рахунок посилення військового потенціалу Японії і перетворення її наядерну державу і свого стратегічного суперника;
· глобальному:забезпеченнясприятливихумов подальшого зростання китайської економіки.
Дотриманнякитайським керівництвом логіки економічне зростання — соціальна стабільність — збереження влади було провідною ідеєюпід час формування зовнішньополітичноїстратегії Китаю. Фактично це дещо розширена формула концепції «миру і розвитку»Ден Сяопіна, в якій основний акцент робиться на уникнення гострих конфліктів знавколишнім світом, доки Китай остаточно не «стане на ноги» — за їхнімирозрахунками приблизно до 2050р. [2].
Так, наприклад, упитанні обмінного курсу юаня щодо долара, який, на думку США, надає сьогодні «неконкурентніпереваги китайському експорту», Китай неодноразово заявляв, що проводитимевалютну реформу, виходячи тількиз інтересів китайської економіки, алепри цьому постійно бере участь у китайсько-американському стратегічному діалозіз вирішення економічних проблем.
Пекін поки невпевнений у своїх ресурсах і не володіє ними у достатньому обсязі, аби статиповноправним лідером у світовій економіці та політиці. Усвідомлюючи, щоподальше зростання економіки вимагає мирної інтеграції у світову економічнусистему, Китай у відносинах з провідними країнами Заходу, передусім із США,налаштований на співробітництво або принаймні суперництво, яке не виходило биза межі торговельних спорів, що і є основним завданням сучасногозовнішньополітичного курсу КНР.
Дипломатичнатактика, яка покликана забезпечити реалізацію стратегічних інтересів Китаю,була розроблена наприкінці 90-х років минулого століття. Вона ґрунтується натрьох засадничих ідеях: багатополюсного світу, мирного розвитку і перетворенняКитаю на відповідальну велику державу.
Ідея багатополюсногосвіту знаходить відображення у щорічниках Білої книги оборони Китаю, в якихзазначається, що «світ рухається в напрямі багатополярності», але має місцепротидія «низки розвинених країн», які прагнуть збільшити розрив між собою такраїнами, що розвиваються. Йдеться про вияви гегемонізму, під якими розумієтьсяполітика США на міжнародній арені. Китайське керівництво відкидає американськустратегію поширення демократії в усьому світі, яка суперечить принципукитайського керівництва щодо невтручання у внутрішні справи суверенної держави.
На думку деякихзахідних експертів, за гаслом «багатополярності» криється мета Китаю витіснитиСША з АТР і посісти замість них місце регіонального лідера. Разом з тим тактикаповедінки Китаю є традиційною для країн, які на підставі своїх економічнихдосягнень і швидкого зростання економічної могутності намагаються відіграватипомітнішу роль на міжнародній арені. В цьому зв’язку показовим є зближенняКитаю з іншими країнами, які виголошують аналогічні гасла, наприклад, Росією таІндією.
Крім того,невизнання однополюсної міжнародної системи на чолі із США допомагає Китаюзберігати за собою лідерські позиції в країнах «третього світу» і налагоджувативигідні контакти з країнами, які зазнають постійного тиску з боку США, — Іраном, Венесуелою, Болівією, Білоруссю тощо.
Концепція «мирногорозвитку» активно пропагувалася урядом Китаю у 2003-2004рр.Її появабула обумовленанеобхідністю запевнити інші країни і, особливо, меншихсусідів Китаю, що економічне і військове зростання останнього не становить дляних загрози. Постулювалося, що Китай не шукає гегемонії для себе, поважаєсуверенітет інших країн, а збільшення його міжнародної і економічної ваги будекорисним для країн, оскільки відкриває Китай для імпорту і значного збільшенняобсягів міжнародної торгівлі. Було розроблено комплекс заходів, які малидовести це на практиці – надання допомоги менш розвиненим країнам, створеннязон вільної торгівлі з країнами АСЕАН, відкриття китайського ринку для імпорту,проекти з розвитку басейну річки Меконг тощо.
Економічні успіхиКитаю значно допомогли у цій справі. Йому вдалося усунути США з позиціїнайбільшого торговельного партнера Південної Кореї, Японії, низки інших країнрегіону. З країнами АСЕАН було підписано Угоду про дружбу і співробітництво(2003р.), що знизила напруження у спірних питаннях між ними і Пекіном.
Разом з цим, єодин регіон де Китай обережно проводить експансіоністську політику – ЦентральнаАзія і, особливо, Казахстан. Традиційно це маршрут Шовкового торгового шляху.Казахстан, багатий на нафту може забезпечити китайські підприємстваенергоносіями, тому китайці активні в розвитку комерційних відносин зКазахстаном, будівництві доріг. Ці дороги відкривають торговий маршрут, якийдозволяє енергоносіям текти в напряму Китаю а індустріальним товарам в бікЄвразії [1].
Китай є членомавторитетних західних та регіональних міжнародних об’єднань включно із СОТ,АТЕС, Регіонального форуму АСЕАН, АСЕМ, ШОС. Проекти східноазіатськоїінтеграції на кшталт АСЕАН+3 (Японія, Китай, Південна Корея) або АСЕАН + Китайрозглядаються у Пекіні з погляду реалізації відразу декількох національнихінтересів – забезпечення подальшого економічного розвитку і «прив’язування» досебе південно-східних сусідів через дружні взаємовигідні відносини. Чим більшоюбуде економічна взаємозалежність між Китаєм та країнами Південно-Східної Азії(ПСА), тим мало ймовірніше, що у випадку конфлікту, малі країни стануть на бікСША [2].
Консолідаціярегіону ПСА навколо Китаю вже має певні конкретні успіхи, хоча говорити проіснування взаємної довіри між ними було б перебільшенням.
Важливогозначення надає Китай завданню довести, що він спроможний взяти на себе роль «відповідальноголідера», тобто гарантувати стабільність і безпеку не тільки у Східній Азії, а йу глобальному масштабі. Втім ця концепція не зовсім відповідає ролі, якупропонують відігравати Китаю США. У 2005 р. США було запропоновано КНРстати «відповідальним акціонером» міжнародної системи і взяти на себевідповідні зобов’язання: за Китаєм визнається статус впливової країни, а віднього очікують здійснення спільної з країнами Заходу політики безпеки.
У відповіді ХуЦзінтао зазначалося, що Пекін з радістю готовий прийняти новий статус, але щодозобов’язань дотримуватися колективних дій має певні застереження [2]. Так,наприклад, у питанні застосування санкцій щодо «ядерної програми» Ірану, Китай посідаввідмінну від американської позицію. Розбіжності між КНР і США існують і з іншихважливих питань. Китай, наприклад, готовий до активного співробітництва уборотьбі з міжнародним тероризмом, але водночас побоюється, що під приводомтакої боротьби США розв’язують собі руки для реалізації політики стримуванняКитаю. Помітною є й пасивна позиція Пекіна щодо створення інститутівколективної безпеки в АТР. Якщо з погляду Вашингтона багатостороннівоєнно-політичні союзи спроможні забезпечити найміцніший фундамент регіональноїбезпеки, то Пекін розглядає такі блоки як дестабілізуючий чинник і «пережиток»холодної війни.
Найвиразніше рольвідповідальної держави Китай відіграє у шестисторонніх переговорах щодо ядерноїпрограми Північної Кореї. Фактично, якщо домовленості про відмову Пхеньяну відподальшої розробки ядерної зброї вдасться закріпити на більш-менш тривалий час,це однозначно свідчитиме про здатність Пекіна управляти процесом підтриманнябезпеки у Східній Азії. В розширеному форматі, як у питанні щодо ПівнічноїКореї, так і щодо Ірану очевидно, що на рішення застосувати силу або санкціїпроти них, вирішальний вплив справляє саме негативна позиція Китаю, на яку СШАзмушені зважати.
3. Американо-китайськівідносини
Як би Пекіну нехотілося бачити світ багатополярним, але на сьогодні США – це єдина держава,здатна проектувати свою силу на будь-яку точку земної кулі, в тому числі і наКитай. Отже, китайське керівництво розглядає США як основного партнера наміжнародній арені, оскільки тільки у співробітництві із США (відсутностігострого конфлікту) Пекін спроможний реалізувати свої стратегічні цілірозвитку.
Вашингтон такожпотребує взаємодії з Китаєм, що стало особливо очевидним після теракту 11вересня, коли на передньому плані стали проблеми боротьби з тероризмом,ядерного нерозповсюдження, війна в Іраку тощо.
При цьому ознакистратегічного суперництва між Пекіном і Вашингтоном простежуються щодо багатьохторговельно-економічних та геостратегічних питань. Визначальними чинникамикитайсько-американських відносин є:
· значнаторговельно-економічна взаємозалежність із США;
· проблемаТайваню;
· контрольСША над морськими комунікаціями, якими до Китаю постачаються енергоносії;
· наявністьпроамериканських країн навколо Китаю (Південна Корея, Японія, Філіппіни) іамериканської військової дислокації в регіоні.
Окрім першогопункту, всі інші безпосередньо стосуються системи безпеки у Східній Азії імають потенціал «вибухонебезпечності». Однак спеціалісти вважають, що за всіхгеополітичних протиріч, зростання взаємного зацікавлення Китаю і США(торговельно-економічного, а також у сфері безпеки) є значним стримувальнимчинником розвитку деструктивних процесів.
Зазначене меншоюмірою стосується проблеми Тайваню, оскільки недопущення проголошеннясуверенітету острову є життєво важливим питанням для Китаю. Пекін жорсткодотримується принципу «одного Китаю», а США пов’язані з Тайванем зобов’язаннямибезпеки і постачають йому високотехнологічну зброю.
Якщо Тайбей непорушуватиме питання набуття незалежності, проблема може ще певний часзалишатися «замороженою», якщо ж (за підтримки США) вживатимуться заходи щодоостаточного розриву з континентальним Китаєм, Пекін здатен вдатися до жорсткоївідповіді.
Фактичнотайванське питання є стрижнем усієї зовнішньої політики Пекіна. Географічнеположення Тайваню таке, що він може служити базою для повітряних і морськихсил, і разом з островами Рюкю, які належать Японії, можуть перекрити морськесполучення між Південно-Китайським і Східнокитайським морем, блокуючи північнекитайське узбережжя. Щодо морських шляхів, якими постачаються енергоносії доКитаю і які є найважливішими торговельно-транспортними артеріями Китаю, тобільшість з них контролюються США. Блокування цих шляхів у разі конфліктуматиме катастрофічні наслідки як для економіки Китаю, так і для його Збройнихсил.
Уряд КНР розуміє,що володіння ядерною зброєю КНДР може підштовхнути до такого кроку й Тайвань.Головною перешкодою на цьому шляху можуть стати тільки США, а томуспівробітництво Китаю і США з північнокорейської ядерної програми є запорукоюбез’ядерного статусу Тайваню[1].
Створення системиПРО у Тихому океані, яке вже давно здійснюється спільними зусиллями США іЯпонії, також розцінюється Пекіном як загроза національним інтересам Китаю. Наконференції з питань безпеки АТР, було запропоновано Китаю співробітництво усистемі ПРО. Таке запрошення схоже на те, яке було зроблено Росії з приводурозміщення ПРО у Європі. Оскільки кораблі із системами ПРО розміщуютьсяпаралельно лінії Східної Азії, то не викликає сумнівів, від кого вони мають «захищати»,– КНР і КНДР. Китай неодноразово заявляв про своє негативне ставлення донаближення протиракет до своїх кордонів. Особливо небезпечним він вважаєполітичний і психологічний ефект від розміщення ПРО у регіоні, оскільки в разі «накривання»щитом Тайваню останній матиме більше сміливості у переговорах з материковимКитаєм.
4. Зовнішньополітичнівідносини КНР з іншими провідними країнами
В багатьохгострих питаннях американсько-китайських відносин прямо або опосередкованозачіпаються інтереси ще однієї впливової регіональної сили – Японії. Пекін гостро реагує на посилення американсько-японського військового союзу,вістря якого, на його думку, спрямоване проти нього. Саме надмірним посиленням силсамооборони Японії в останнє десятиліття, Китай пояснює власненарощування військового потенціалу. А з реалізацією спільного із СШАпроекту ПРО, як вважають китайські лідери, в Східній Азії остаточно будепорушено стратегічний баланс сил.
Політичнівідносини між Пекіном і Токіо напружені, що обумовлюється історичними подіями інеприязню на рівні спілкування між людьми. Обидві країни конкурують в боротьбіза вихід до нових джерел енергопостачання, за лідерство у Східній і ЦентральнійАзії, за більш впливовий статус на міжнародній арені. Нерозв’язаною залишаєтьсяпроблема розробки шельфу у Східнокитайському морі.
Стратегічнаконкуренція між обома країнами залишається на порядку денному і сьогодні.
У 2004р. Китайстав основним торговельним партнером Європейського Союзу. Товарообіг між КНР таЄС становив 177,28 млрд. дол. США [3]. Позитивній динаміці відносин сприяласпорідненість позицій КНР та ЄС у міжнародних відносинах (акцент намультиполярності світової системи), активні темпи росту економіки та посиленняролі на міжнародній арені. Китай та Євросоюз є важливими зростаючими всучасному світі силами, сфера співробітництва поступово розширюється відобговорення нагальних регіональних питань до глобальних проблем.
Висновки
Економічнезростання Китаю обумовило неабияке збільшення його впливу, що визнає навітьбеззаперечний світовий лідер – США. Американська пропозиція стати «відповідальнимлідером» разом з іншими великими державами є привабливою, але звужує полеманевру для Китаю, який прагне зберегти самостійність у здійсненні зовнішньоїполітики. У будь-якому разі на близьку і середню перспективи очевидним є те, щоКитай не дотримуватиметься агресивної зовнішньополітичної лінії, оскількивнутрішня ситуація вимагає від нього співпраці з іншими великими країнами.Разом з тим подальше економічне зростання об’єктивно розширюватиме ареалполітичного впливу Китаю та поглиблюватиме його суперництво з основнимиконкурентами – США, Японією, Індією.
Література:
1. GeorgeFriedman “The Geopolitics of China:A Great Power Enclosed” Stratfor 2008.
2. Лі Юхао«Особливості правового регулювання співробітництва КНР та ЄС» ЧасописКиївського університету права 2009.
3. Анотація«Особливості сучасного зовнішньополітичного курсу КНР: висновки для України» Відділ досліджень країнБлизького Сходу та Азійсько-Тихоокеанського регіону 2007.
4. Інтернетhttp://ru.wikipedia.org/wiki/ Китайская_Народная_Республика.