Антоненко-Давидович Борис
Борис Антоненко-Давидович (літературні псевдоніми Богдан Вірний і Б.Антонович) народився 5 серпня 1899 року в передмісті міста Ромни — Засуллі (тепер Сумської обл.) в родині машиніста-залізничника Дмитра Олександровича Давидова і Юлії Максимівни Яновської («Антоненко-Давидович» одночасно є псевдонімом і прізвищем його прадідів — реєстрових козаків Антоненків). Закінчивши 1917 р. Охтирську гімназію, майбутній письменник вступає на природничий відділ Харківського університету, але невдовзі переводиться на історико-філологічний факультет Київського університету.
Через матеріальні нестатки та безперервну зміну влади офіційно він так і не здобув вищої освіти, і йому довелося опановувати науку самотужки «в бібліотеках та з великої книги життя». 1920-1921 рр. ще зовсім юному Б.Антоненку-Давидовичу випало завідувати Охтирською повітовою наросвітою. В цей час, як свідчать його спогади, він «майже не бував у своєму „комісарському“ кабінеті й більше крутився по школах, дитбудинках і садках, терся між селянами й ходив з рушницею в загоні ЧОНу проти Махна та місцевих повстанських ватаг, збирав продрозкладку й проводив вибори до Рад». Проте поступово стан ейфорії змінювався глибокими роздумами над особистими спостереженнями, пережитим і побаченим.
Не прийнявши НЕПу й не погоджуючись із практикою розв'язання національного питання, восени 1921 р. письменник виходить із КП(б)У і вступає до УКП. Восени 1923 року, переконавшись у марній діяльності цієї партії та не бажаючи «помножувати дяківський хор у московській церкві з філіалом в Україні», виходить з лав УКП й зосереджується на літературній діяльності. Якийсь час він був редактором (на посту секретаря редакції) найбільш популярного тоді ілюстрованого журналу «Глобус». На сторінках цього журналу Б.Антоненко-Давидович друкує перші літературні твори Олекси Влизька, Юрія Яровського, Марка Вороного та ін.
Власні літературні твори починає публікувати з 1923 року. У червневому номері журналу «Нова громада» за 1923 рік з'являється перше оповідання Б.Антоненка-Давидовича «Останні два». В «Червоному шляху» (№ 8) побачила світ його драма «Лицарі абсурду», а 1926 року — збірка оповідань «Запорошені силуети». Своє літературне «хрещення» письменник одержав у літературній організації «Ланка» (згодом — «Марс»), що відокремилось від строкатого «Аспису» (асоціації письменників). Членами групи «Ланка» була невелика, але творчо дуже сильна група молодих «попутників»: Б.Антоненко-Давидович, Г.Косинка, В.Підмогильний, Є.Плужник, Б.Тенета, Т.Осьмачка, Д.Фальківський та ін.
1927 року в журналі «Життя й революція» (№№ 10-12) надруковано повість Б.Антоненка-Давидовича «Смерть». Наступного року вийшла в світ окрема книжка із невеличкою, але майстерно зробленою повістю «Тук-тук…» та двома оповіданнями. У «Смерті» письменник прагне дослідити й показати «незбагненну» більшовицьку силу й джерела її утвердження. Ця книжка стала значною подією в літературному процесі 20-х і завдала письменникові багато прикрощів, які значною мірою спричинилися до його двадцятирічних поневірянь. Понад шість десятиліть пролежала повість у спецсховах і лише у 1989 р. знову побачила світ.
Своє ставлення до гострих проблем письменник виявляє через скрупульозний психологічний самоаналіз головного персонажу Костя Горбенка, який постійно перебуває в становищі дволикого Януса — думає і почуває одне, але партійний обов'язок та обставини (об'єктивні чи спричинені його ж діяльністю) змушують чинити всупереч його почуванням, переконанням і національним почуттям. Зрештою, дійшовши висновку, що нове життя, «купується кров'ю», «добувається смертю», і що «це новий негласний, суворий закон, якого не обійти», Кость вирішує стати «вольовим більшовиком», відкидає «к чорту всякі нерви й легкодухість». З нелюдською жорстокістю вбиває заручника… і стає йому від того «одразу порожньо всередині, навіть, по-особливому легко…»
Постать Костя Горбенка та його драматична доля допомагає автору дослідити процес витравлення національної свідомості й гідності з людини, показати процес деградації українського інтелігента в безбатченка-яничара, який, в ім'я «світлого майбутнього», змушений зневажити своє минуле, зріктися свого народу і навіть батька й матері.
Деякі ортодоксальні критики, ототожнюючи роздуми персонажа з думками й позицією самого автора, докоряли йому в безоглядній симпатії до Горбенка, у «проповіді вбивства», називали «апостолом гітлеризму» тощо. Більшість читачів схвально сприйняли твір, який засвідчив, що в літературу прийшов самобутній і талановитий письменник, суворий реаліст із досить гострим, сатиричним поглядом на життя, а його творам властиві іронічність, скепсис та іскристий гумор у змалюванні дійсності.
Добре слово про повість «Смерть» висловив і нарком освіти республіки М.Скрипник, якому вона припала до вподоби. 1929 року Антоненко-Давидович випускає у світ збірки репортажів «Землею українською», в яких багато місця приділено національному відродженню. Після цього на письменника знову «впали звинувачення за те, нібито він „хворіє“ на перебільшений національний бзик, який у нього домінує над усім», буцімто автор «засліплений націонал-шовінізмом», «неприкритим зоологічним націоналізмом» (А.Клоччя) тощо. Інший критик — А.Б.Коваленко — розпікає автора за національну обмеженість, адже він, мовляв, назвав свою книжку «Землею українською…»
Масові арешти творчої інтелігенції, сфальсифікований процес над СВУ, самогубство М.Хвильового та М.Скрипника глибоко вразили Б.Антоненка-Давидовича й були сприйняті ним як свідомий і цілеспрямований наступ на українську літературу й культуру. Гнітило письменника й постійне шельмування, заборона друкувати роман-трилогію «Січ-мати», повернення з видавництва «Література і Мистецтво» роману «Борг» для докорінної переробки. Морально й матеріального його життя поступово стало нестерпним, і він був змушений тимчасово виїхати з України до Алма-Ати, де почав працювати у Держкрайвидаві редактором художнього сектора.
Коли 1 грудня 1934 року в Смольному було вбито С.М. Кірова, у «вождя народів» Й.Сталіна з'явився привід для переходу в рішучий наступ проти інакомислячих та "ідейно ущербних": наступного дня в газетах опубліковано постанову про терористів-контрреволюціонерів, а за кілька днів по тому з наказу Сталіна і Єжова на вулиці міст та сіл країни було виведено наелектризовані юрмища з транспарантами спрямованими проти міфічних «ворогів народу», «шкідників», «терористів» та «агентів міжнародного імперіалізму» з рішучим закликом: «На смерть Кірова вдаримо нещадним ударом по недобитках класового ворога!» Почалися жорстокі репресії. Вже 5 грудня 1934 року заарештовано Є.Плужника. 17 грудня як «ворогів народу» і «терористів» було розстріляно друзів Антоненка-Давидовича — Г.Косинку, Д.Фальківського, К.Буревія, О.Влизька… Цунамі терору докотилося й до Казахстану.
2 січня 1935 року Антоненка-Давидовича заарештовано й під конвоєм відправлено до Києва. На допитах письменник тримався мужньо. На вимогу слідчого НКВС Хаєта зізнатися в приналежності до терористичної організації й видати своїх спільників в обмін на обіцянку зберегти письменникові його «мерзенне» життя, Б. Антоненко-Давидович відповів: «Я не знаю, які у Вас є засоби впливу на в'язнів під слідством. Та навіть коли б, припустимо, якимись невідомими способами вам пощастило зламати мене і я виказав би Вам на себе й на інших оцю фантасмагорію, і коли б ви не тільки дарували мені моє „мерзенне“, як ви кажете, життя, а навіть випустили на волю, то я повісився б на першому ж сучку.
Тому що таким людям як я, можна жити з переламаним хребтом, але з переламаним моральним хребтом я жити не зміг би. На це ви зважте». Єжовські опричники звинуватили письменника у «приналежності до контрреволюційної націоналістичної організації» (УВО), яка нібито силою зброї «прагнула повалити Радвладу на Україні і готувала індивідуальний терор проти Компартії і Радянської держави». На підставі цієї фальшивки Б.Антоненка-Давидовича було засуджено на 10 років концтаборів. Письменник пройшов усі кола ГУЛАГівського пекла, а після того був відправлений на довічне заслання в село з промовистою назвою Малоросєйка Больше-Муртанського району Красноярського краю.
Після повернення до Києва у 1957 р., окрилений суспільно-політичною відлигою, Б.Антоненко-Давидович активно включається до літературного процесу. Уже наступного року він вирушає в мандри Україною. Враження від подорожей передає у збірках репортажів «Збруч» (1959) та «В сім'ї вольній, новій» (1960). Водночас допрацьовує привезений із заслання в чернетці роман «За ширмою», що публікується спочатку в журналі «Дніпро» (1961, № 12), а за рік після того твір виходить окремою книжкою і стає помітним явищем української прози. Проте одразу після виходу роману письменника знову починають звинувачувати в неблагонадійності, і йому стає надзвичайно важко надрукувати будь-який твір. Невиданими залишаються таборові нотатки з «захалявного зшитку», що склалися у збірку «Сибірських новел» (видані після смерті автора у 1989 р.).
До самої смерті Б.Д.Антоненко-Давидовича, що настала 9 травня 1984 року, тривало принизливе цькування та замовчування письменника, який був змушений животіти на скромну пенсію. В той же час за кордоном, зокрема, в Болгарії, Польщі, Англії, Канаді, США і навіть далекій Австралії його твори видаються окремими книжками, широко відзначаються ювілеї письменника. Нарешті через 5 років після його смерті в Україні виходить його книга художньої прози — «Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки» — за яку йому посмертно в 1992 р. присуджено Державну премію ім. Т.Г. Шевченка.
_________________________
Твори Бориса Антоненка-Давидовича, що вийшли окремими виданнями:
В Україні: «Лицарі абсурду» (драма, 1924), «Запорошені силуети» (оповідання, повісті, нариси, 1925), «Тук-тук» (1926), «Смерть» (1928, 1929), «Справжній чоловік» (1929), «Шкапа», «Крижані мережки», «Печатка», «Землею українською», «Синя волошка» (1930), «Люди й вугілля», «Крила Артема Летючого» (1932, 1959), «Паротяг Ч-273» (1933), «Збруч» (1959), «В сім'ї вольній, новій», «Золотий кораблик» (1960), «Слово матері» (1964), «За ширмою» (роман, 1963), «Про що і як» (збірка статей, 1962), «В літературі і коло літератури» (1964), «На довгій ниві» (1967), «Як ми говоримо» (1970), "«Смерть», «Сибірські новели», «Завищені оцінки»" (1989).
За кордоном: «Смерть» (Лондон, «Українська видавнича спілка», 1954), «Землею українською» (Філадельфія, «Київ», 1955), «За ширмою» (Мельборн, «Слово», 1972), «Як ми говоримо» (Балтимор, «Смолоскип», 1979; Нью-Йорк, «Науково-дослідне товариство української термінології», 1980), «Печатка» (Мельборн, «Ластівка», 1979), «Двісті листів Б.Антоненка-Давидовича» (Мельборн, «Ластівка» і «Слово», 1986).
Іншими мовами: російською — «Крылья Артема Летуна» (1963); польською — «Za parawanem» (1974); англійською — «Behіnd the Curtіan» (1980), «Duel» (1986).