Історія української літератури XIX століття: Євген Гребінка
Є. Гребінці належить своєрідне місце в літературі 30— 40-х років XIX ст. Найціннішу частину його художньої спадщини становлять байки, які відіграли велику роль у розвитку нового українського письменства. Як і деякі його сучасники, Є. Гребінка брав активну участь і в російському літературному процесі; кращі прозові твори письменника завдяки виразній демократичній спрямованості, гуманістичним тенденціям, високохудожній вартості написані в руслі естетики натуральної школи. Не випадково І. Франко назвав Є. Гребінку «талановитим писателем російсько-українським».
Євген Павлович Гребінка народився 2 лютого 1812 р. у сім'ї дрібного поміщика на хуторі Убежище поблизу Пирятина на Полтавщині, де мав можливість познайомитися з підневільним життям простого народу, його побутом і звичаями. Буйну уяву хлопця живили, зокрема, захоплюючі розповіді про «старовину» його матері Надії Іванівни, що походила з давнього козацького роду Чайковських, і особливо няньки-кріпачки про спалення ляхами Наливайка, про Змія Горинича та ін., про що він згадував з великою вдячністю. Навчаючись у приватних учителів, Є. Гребінка, за спогадами одного з них, виявляв помітний інтерес до «слов'ян, малоросійських гетьманів, Котляревського «Енеїди», повір'їв про чарівниць, відьом...», взагалі до народної поезії. Все це згодом плідно позначилося на творчості майбутнього письменника.
Літературну діяльність Є. Гребінка розпочав у роки навчання в Ніжинській гімназії вищих наук (1825—1831), де тоді працювала група професорів прогресивних переконань (М. Бєлоусов, К. Шапалинський, І. Ландражин та ін.), які, поширюючи в лекціях передові ідеї часу, зокрема про права на свободу, рівність і незалежність людської особистості, про необхідність освіти для народу, популяризуючи твори Байрона, Монтеск'є, сприяли духовному змужнінню своїх вихованців, розвиткові їх розумових і естетичних інтересів. Значний вплив на ідейно-естетичне формування Є. Гребінки як письменника мала і його активна участь у літературному житті гімназичної молоді, серед якої поширювалися волелюбні вірші О. Пушкіна і твори К. Рилєєва, «Подорож із Петербурга в Москву» О. Радищева та «Лихо з розуму» О. Грибоедова. У літературному гуртку жваво обговорювали перші спроби гімназистів (М. Гоголя, Н. Кукольника, М. Прокоповича та ін.), які вміщувалися потім у рукописних журналах та альманахах. Один з них готував і сам Є. Гребінка, заповнюючи, за свідченням сучасників, кожний номер його власними російськими й українськими віршовими та прозовими творами, «переважно сатиричними». Відомо, що в гімназії Є. Гребінка розпочав переклад «Полтави» О. Пушкіна, написав кілька байок, п'єсу-одноактівку «В чужие сани не садись», ряд російських поезій. Прикметно, що у рік закінчення гімназії (1831) деякі з них з'являються друком: уривок «из песни 1-ой» поеми О. Пушкіна — в «Московском телеграфе», вірш «Рогдаев пир» — в «Украинском альманахе».
Після закінчення гімназії та короткочасної служби в одному з «малоросійських» козачих полків Є. Гребінка наприкінці 1831 р. повертається до рідного Убежища, де його дворічне перебування проходило переважно у відвідинах і прийманні сусідів. Однак і тут Є. Гребінка не залишає літературних занять — продовжує перекладати «Полтаву», пише байки, записує українські народні пісні з мелодіями для викладача Ніжинської гімназії І. Кулжинського, який свого часу підтримав його літературні спроби. Цікавиться він і літературним життям України, зокрема «Украинским альманахом», творами Л. Боровиковського, 0. Шпигоцького та ін. У 1833 р. в «Утренней звезде» були надруковані дві байки Є. Гребінки — «Будяк да Коноплиночка» та «Пшениця», а також нові уривки з перекладу «Полтави» О. Пушкіна.
Невдоволений затхлою атмосферою глухого провінційного хутора та окрилений першими літературними успіхами, Є. Гребінка на початку 1834 р. переїздить до Петербурга, який, за його словами, виявився своєрідною «колониею образованных малороссиян». Багатьох із земляків, зокрема по Ніжинській гімназії, він добре знав і завдяки їм уже з 1 лютого влаштувався чиновником комісії духовних училищ Міністерства народної освіти, поєднуючи службу з викладанням російської словесності у Дворянському полку. З 1837 р. він повністю переходить на педагогічну роботу у військово-навчальних закладах.
З перших днів перебування в Петербурзі Є. Гребінка зав'язує широкі знайомства з відомими діячами російської та української культури — О. Пушкіним, І. Криловим, І. Сошенком, І. Тургенєвим, К. Брюлловим, В. Жуковським, М. Маркевичем, А. Мокрицьким та ін., відвідує літературні салони і сам влаштовує літературні вечори вдома. Є. Гребінка розгортає жваву літературну діяльність, виступає із своїми творами на сторінках «Осеннего вечера», «Сына отечества», «Современника», «Библиотеки для чтения», «Литературной газеты», «Отечественных записок», «Литературных прибавлений» к «Русскому инвалиду» та ін. З'явившись у столиці в роки жорстокої миколаївської реакції і не зрозумівши ще всієї складності тогочасної суспільно-політичної ситуації, молодий письменник із захопленням пише рідним про владыку обширной России, возносящего мольбы всевышнему о счастьи своих подданных». Елементами офіційної народності часом позначені у ці роки і його художньо-естетичні погляди. З цих позицій він фактично оцінює ті чи інші літературні явища — високо підносить драму Н. Кукольника «Рука всевышнего отечество спасла», схвалену Миколою І, висловлює різко негативне ставлення до антимонархічного «Філософічного листа» П. Чаадаева, до написання О. Пушкіним «Історії Пугачева» тощо. Щоправда, певна світоглядна й естетична невизначеність Є. Гребінки у його художній творчості, навіть 30-х років, виявилася набагато менше. Адже саме тоді з'являються друком знамениті «Малороссийские приказки» поета, які одразу ж принесли йому популярність самобутнього талановитого письменника.
Значну роль відіграв Є. Гребінка в житті і творчому становленні Т. Шевченка, з яким познайомився через І. Сошенка у другій половині 1836 р. Він підтримував Т. Шевченка матеріально, брав безпосередню участь у викупі його з кріпацької неволі. На літературних вечорах у Є. Гребінки Т. Шевченко дізнається про новини тогочасного російського й українського літературного життя, зближується з багатьма культурними діячами, зокрема з майбутніми петрашевцями М. Момбеллі та О. Пальмом. Особлива ж заслуга Є. Гребінки в тому, що в 1840 р. при його сприянні побачив світ «Кобзар» Т. Шевченка.
З кіня 30-х років Є. Гребінка виступає як невтомний організатор українських літературних сил. Він домовляється з А. Краєвським про щорічне видання українською мовою чотирьох «Литературных прибавлений» до «Отечественных записок». Особисто, а також через Г. Квітку-Основ'яненка Є. Гребінка звертається до І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, О. Афанасьєва-Чужбинського з проханням надсилати твори до видання. Однак з цензурних причин вдалося видати 1841 р. лише альманах «Ластівка», на сторінках якого були опубліковані окремі твори 1. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Л. Боровиковського, В. Забіли, Т. Шевченка та інших авторів, добірка українських народних пісень тощо. Велику допомогу у підготовці матеріалів для альманаху надавав Є. Гребінці Т. Шевченко. У «Ластівці» були вміщені також два напівбелетристичні нариси укладача (передмова «Так собі до земляків» і післямова «До зобачення»), написані у формі бурлескної стилізації і позначені споглядально-консервативним характером, зокрема у трактуванні принципу народності. Не випадково вони викликали негативні відгуки літературної критики, зокрема В. Бєлінського. Загалом же видання в Петербурзі в ті часи українського альманаху було, безперечно, важливою подією, що зумовило пожвавлення українського літературного і культурного життя.
Літературна діяльність Є. Гребінки тривала близько двох десятиліть. За цей час він створив багато оригінальних і перекладних творів українською і російською мовами, байок, романів, повістей, оповідань, нарисів. Виступивши в період гострої ідейно-теоретичної боротьби між представниками різних літературних течій, Є. Гребінка пройшов у своїй художній практиці, естетичних поглядах складний шлях, значну еволюцію — від усталеної бурлескної традиції, романтичних захоплень до реалістичного мистецтва.
Ранні поетичні твори Є. Гребінки, написані в гімназії («Рогдаев пир» та ін.), не відзначалися оригінальністю; в них відчутне наслідування тогочасної романтичної поезії, зокрема О. Пушкіна. Першим найпомітнішим твором молодого автора став переклад українською мовою пушкінської «Полтави» (окремим виданням опублікований 1836 р. у Петербурзі). Свій переклад Є. Гребінка назвав «вільним»; це виявилося у багатьох відхиленнях від оригіналу, зокрема у введенні та вилученні окремих сцен, в інтерпретації деяких образів тощо. Віддав Гребінка данину й характерній для тогочасної української поезії бурлескній традиції, «простакуватості» у стилі, що виявилося, зокрема, в порушенні героїчно-романтичної тональності оригіналу, в намаганні наблизити оригінал до пануючого тоді в середовищі українського читача літературного смаку. Це був не стільки переклад в сучасному значенні цього терміна, скільки адаптація перекладуваного твору в інше національне середовище. Незважаючи на художню недосконалість перекладу, мав рацію М. Костомаров, коли зазначав: «Перевесть «Полтаву» Пушкина на малороссийский язык — идея смелая, приносящая честь тому, кто первый счел язык способным к этому… Ценители малороссийского слова всегда будут благодарны писателю за то, что он показал его достоинство и проложил дорогу другим»1. Загалом переклад пушкінської «Полтави» мав позитивне значення: він збагачував образні засоби рідної мови, розширював її стилістичні можливості, тематичний і жанровий діапазон нової української літератури.
Перу Є. Гребінки належить також кілька «прекрасных лирических пьес», у яких він, за словами І. Франка, вылил всю свою поэтическую душу и любовь к Украине» [41, 22]. Якщо у багатьох сучасників романтичний струмінь влився в тканину бурлеску, то в поезії Є. Гребінки поєднання різних стильових ознак, що було притаманне українській літературі того часу, позначено перевагою романтичного стилю. Вже перший його український вірш «Човен» (1833) мав виразний романтичний характер. Провідні мотиви його — жорстокість буття і безвихідь, трагізм відчуженої особистості. Звертаючись до різноманітних засобів фольклорної поетики, зокрема успішно використовуючи наскрізний психологічний паралелізм, автор уподібнює себе з одиноким човном у пінявих хвилях розбурханого житейського моря. В інших ліричних поезіях Є. Гребінки «Українська мелодія» («Ні, мамо, не можна нелюба любить!»), «Заквітчалася дівчина», «Маруся», написаних у народнопісенних традиціях і позначених романтичним колоритом, у журливих, елегійних тонах оспівуються мотиви нерозділеного кохання, почуття розлуки, зради, душевних страждань, неможливості досягнення щастя в реальному житті. Вірші ці пройняті зворушливими настроями, оповиті серпанком смутку й трагізму, позначені яскравою мелодійністю й інтонаційною розмаїтістю. Вливаючись у загальне річище пісенної лірики українського романтизму, твори Є. Гребінки разом з віршами С. Писаревського, А. Метлинського, М. Шашкевича, О. Афанасьєва-Чужбинського та інших поетів зміцнювали й розширювали тенденцію до розбудови інтимної лірики, сприяли проникненню у сферу глибоких людських почуттів, їх естетизації.
Найвизначніше місце в художньому доробку Є. Гребінки українською мовою належить байкам. Опираючись на досягнення світового байкарства, плідно використовуючи народносатиричні традиції української і російської байки, Є. Гребінка створив ряд глибоко самобутніх, оригінальних творів І цього жанру. Славу йому як байкареві принесли «Малороссийские приказки» (з присвятою «Добрым моим землякам и любителям малороссийского слова»), видані у Петербурзі в 1834 і 1836 pp. Вони були відзначені _ тодішньою критикою як один із вагомих здобутків молодого українського письменника. Так, «Отечественные записки», поряд з Шевченковими поезіями, зарахували їх до творів, що «поза всяким сумнівом, принесуть користь південноросійським простолюдинам-читачам»2. Досить високу оцінку дав байкам Є. Гребінки М. Костомаров. У статті «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке» він зазначав: «Его «Приказки» всегда прочтутся с наслаждением: автор явился в них не пародистом, не насмешником над малороссийскою народностью и словом, но малороссийским баснописцем и превосходно показал способность малороссийского языка к апологическим сочинениям»3. Прихильно до них поставились О. Пушкін, І. Крилов, В. Бєлінський.
«Малороссийские приказки» Гребінки з'явилися друком тоді, коли на сторінках періодичної преси точилися гострі дискусії щодо художніх можливостей української мови, розвитку національної літератури, її самобутності й народності. Якщо, приміром, журнал «Телескоп» і газета «Молва» дійово підтримували українську літературу, висловлювали впевненість у широких творчих потенціях української мови (показовою у цьому плані була рецензія на «Украинский альманах» 1831 p., автор якої гаряче вітав появу цього збірника), то критики з реакційного табору в «Сыне отечества», «Библиотеке для чтения» та інших наполягали на тому, що «провінційне малоросійське наріччя придатне лише для вираження комічного і вульгарного». Треба віддати належне молодому Гребінці, який при всій світоглядній невизначеності не погоджувався з подібними твердженнями. Він прагнув обстоювати необхідність утвердження українського письменства на позиціях самобутності й народності. У рецензії на другу книжку «Малороссийских повестей» Г. Квітки-Основ'яненка Є.- Гребінка трактує повісті свого земляка у принципі як новий крок у цьому процесі, як явище, що виводить українську літературу за межі бурлескних традицій; він зазначає, що в «Марусе» «кроткие чувства выражены так удачно, что… собиравшиеся хохотать до упаду при одном имени Маруси, плакали под конец повести». Твори Г. Квітки («Добре роби — добре і буде», «Конотопська відьма», «От тобі і скарб»), за словами Гребінки, «преисполнены чувства и малороссийского неподдельного юмора». І тут же він різко осуджує бездарну — і за темою, й за мовностильовими засобами — «малороссийскую васильковскую повесть» С. Д. Карпенка «Твердовский».
З просвітительськи-реалістичних позицій виступив він і проти позбавлених життєвості й змістовності окремих творів М. Полевого, М. Загоскіна та інших російських письменників. Ряд цікавих критичних міркувань висловив Гребінка з приводу репертуару українських театрів («Опера в Лубнах», «Провинциальные театры» та ін.), зокрема постановки на лубенській сцені «Козака-віршотворця» О. Шаховського; він пропонує керівникові театральної трупи «уволить «Казака-стихотворца» в бессрочный отпуск хоть для Малороссии: пора ему отдохнуть на лаврах...» і замість цього вимагає: «Давайте нам пиесы Котляревского, комедии Основьяненка, нашего народного писателя, — и мы вам скажем душевное спасибо!»--PAGE_BREAK--
В актуальних питаннях розвитку української літератури на народно-національній основі Гребінка поділяв погляди прогресивної літературної громадськості. Підтвердженням цього були насамперед його «Малороссийские приказки».
У «Предуведомлении» до збірки Є. Гребінка зазначав, що зміст деяких «приказок» він узяв «из 4 басен Крылова и других в сем роде писателей и что в орфографии… следовал способу, принятому нашим известным поэтом Гулаком-Артемовским». Але беручи фабули, теми, образи у своїх попередників (такою вже була давно усталена традиція у світовій байкарській культурі), Є. Гребінка переосмислював їх відповідно до своїх ідейно-естетичних уподобань, ставив у контекст сучасної йому української дійсності, надавав їм виразного національного колориту. На передній план виступала тепер індивідуальна поетична манера українського байкаря. «Гребенка, — писав І. Франко, чітко визначаючи самобутність його байкарського доробку, — шел путем,. проложенным в русской литературе Крыловым, но шел довольно самостоятельно, не подражая Крылову, внося в свои басни украинский пейзаж и мировоззрения украинского мужика. Его сатира не широкая и не едкая, хотя далеко небезидейная, юмор свободный и далекий от шаржа. Язык прекрасный» [41, І22].
Показовою в цьому плані є одна з найдовершеніших байок Є. Гребінки «Рибалка», в якій використано тему й сюжетну канву відомої байки І. Крилова «Крестьяне и Река», проте опрацьовано їх цілком оригінально. Це виявилося у багатьох адаптивних моментах — у перенесенні місця дії в Україну (вже в першому рядку байки згадується річка Оржиця, на якій стояв рідний хутір Є. Гребінки), у введенні образу оповідача, через якого автор висловив своє ставлення до зображуваних подій, та центрального індивідуального образу Рибалки (у Крилова — узагальнений образ селян), у заміні окремих дійових осіб, у створенні ряду нових побутових картин, зокрема яскравої у дусі народної творчості сцени вирядження Рибалки в дорогу («А далі почепив собі сакви на плечі, у люльку пхнув огню, ціпок у руки взяв і ручку позивать до річки почвалав»).
Самобутність Є. Гребінки полягає й у тому, що основній, образній частині розповіді передує поширена, але цілком умотивована своєрідна експозиція, в якій у гротескних тонах висміяно «народ письменний» — бундючне провінційне панство з його зневажливим ставленням до рідної сторони і раболіпним захопленням усім чужоземним («арабською цифирою», «законами турецькими» тощо). Принципово пере-акцентована у Гребінки й мораль, завдяки чому увиразнюється ідейна спрямованість, комічне начало його байки. Своєрідно, на іншому життєво-конкретному матеріалі, іншими художніми засобами оброблені теми й мотиви криловських творів і в таких байках Є. Гребінки, як «Ведмежий суд» («Крестьянин и Овца»), «Грішник» («Троеженец») та ін.
Кращі байки Є. Гребінки (а їх переважна більшість) написані в дусі просвітительського реалізму, пройняті демократичними настроями, сповнені конкретного соціального і національно-побутового змісту, спрямовані проти сваволі й насильства, беззаконня й несправедливості, пануючих у тогочасному суспільстві. У таких байках, як «Ведмежий суд»,, «Рибалка» та ін., що мають виразну життєву основу, сатирично-викривальні тенденції, український поет, майстерно використовуючи алегоричні можливості традиційного жанру, реалістично змальовує хижацтво, визиск, відверту злочинність дій чиновників різних рангів — волосної і повітової адміністрації, царського суду, жертвою яких завжди є проста, беззахисна людина.
Засобами дошкульної іронії у байках «Віл», «Ячмінь», «Пшениця», «Будяк да Коноплиночка» і деяких інших Є. Гребінка в'їдливо висміює жорстокість, зажерливість, зарозумілість і пихатість панства. Свої симпатії він віддає скромним і чесним, але скривдженим і ошуканим людям праці. Поет підносить їхню моральну вищість над насильниками-поміщиками. У байці «Ячмінь», написаній у діалогічній формі (розмова батька з сином), Гребінка проводить алегоричну паралель, порівнюючи гноблених трудівників з соковитими колосками, а панів-нероб — з «прямими колосками», зовсім «пустісінькими», що «ростуть на ниві даром». Проти дармоїдів-поміщиків спрямована й соціально загострена байка-мініатюра «Будяк да Коноплиночка», яка своєю композицією (перші чотири рядки — це власне байка, наступні — авторський коментар) наближається до народної приказки. І хоча байка відзначається винятковою лаконічністю, є в ній і сюжет, і драматична напруга, і головне — глибоко узагальнена думка-ідея — протилежність інтересів трудящої людини інтересам панів-паразитів.
Зрозуміло, критицизм Є. Гребінки як письменника помірковано-просвітительської орієнтації не набував характеру соціального протесту, оскільки був спрямований насамперед проти «недосконалостей» світу і людської природи, проти окремих вад тогочасного самодержавного устрою. Проте поет виходив з позицій народних інтересів, і його художня розповідь об'єктивно мала часом узагальнений характер, громадянське звучання. Так, у байках «Рибалка», «Ведмежий суд» читач знаходив гостре осудження тогочасних бюрократичних порядків, судового свавілля як типового явища кріпосницької системи.
Значна частина байок Є. Гребінки («Лебідь і Гуси», «Верша та Болото», «Маківка», «Могилині родини» та Ін.) присвячена осміянню загальнолюдських вад — чванства, скупості, хвалькуватості, невігластва, розбещеності тощо (показово, що носіями цих вад нерідко виступають представники власть імущих). Написані в гумористично-повчальному плані, байки цього циклу часом пройняті іскристим народним сміхом, позначені комізмом ситуацій, насичені колоритними картинами селянського побуту. В окремих з них поет творчо використав традиційні мотиви, опрацьовані ще античними авторами та їх багатьма послідовниками. Приміром, в основу «Могилиних родин» покладено чотирирядкову притчу «Гора-породілля» Федра. Ця притча неодноразово оброблялася в міжнародній байкарській творчості, російській літературі (В. Тредіаковський та ін.), у давньому українському письменстві (збірник Т. Колісниченка 1758—1759 pp.), але здебільшого лишалась моральною алегорією, дидактичною притчею. Під пером Є. Гребінки сюжетна схема античного автора перетворилася на яскраву художню національну картинку, сповнену виразної поетичності, життєвих характерів, реальних рис українського побуту. Замість традиційної «гори» з'являється «могила», а також характерний «степ», «Прилуки» тощо. Один за одним у «Могилиних родинах» постають «чумак із сіллю», «із дьогтем дьогтярі», «старці» з кобзами, «панський стадник Опанас» тощо.
У байці «Грішник» Є. Гребінка звернувся до фабули байки Крилова «Троеженец», написаної з цілком конкретного приводу. Український поет, приступаючи до опрацювання криловського сюжету, найвірогідніше, не знав цього та врешті це не так уже й важливо, оскільки байка «живе не співвідносністю до даного факту, а своїм самостійним життям художнього твору»4. «Троеженец» привабив Є. Гребінку насамперед як художній твір, але він докорінно переробив його, замінюючи сюжетні ситуації, вводячи нові персонажі, пейзажні й побутові зарисовки, надаючи байці виразного національного забарвлення. В стилі традиційного бурлеску виписує Є. Гребінка, приміром, виключно характерний портрет царя («А цар був, мабуть, не макуха...» і т. д.). Жартівливо-бурлескна манера в українського автора — від «Енеїди» І. Котляревського.
У деяких гумористично-повчальних байках Є. Гребінки відбилося прагнення його до примирення існуючих соціальних суперечностей; він закликає дотримуватися в усьому поміркованості, не нарікати на долю, задовольнятися тим, що вона посилає («Цап», «Ворона і Ягня»). У байці «Злий кінь», адресованій панам, автор радить лагідно поводитися з кріпаками, приборкувати їх не батогом і силою, а ласкою.
Справжня художня байка, зазначав В. Бєлінський, не є алегорією і не мусить бути нею, «але вона повинна бути повістю, драмою, з особами й характерами, поетично окресленими. Самі уособлення в байці повинні бути живими, поетичними образами»5. Кращі «приказки» Є. Гребінки належать саме до такого типу байки. У них поет досліджує життєві конфлікти, надаючи образам соціально-конкретної змістовності. Алегорія в його байках — переважно позбавлена абстрактності, в основі її — реальна дійсність. У Є. Гребінки традиційні (фольклорні й літературні) байкові Лисиці, Вовки, Ведмеді, Воли, як і вперше введені алегоричні образи (Будяк, Коноплиночка, Полова, Колоски тощо), творчо переосмислені — це образи-типи, які набувають у його байках, порівняно з попередниками, чіткішої життєво-художньої достовірності, соціальних, національних, професійних ознак; це типові, часом вдало індивідуально окреслені характери людей з різних суспільних верств тогочасної України. Реалістичності ідейного змісту своїх образів-персонажів Є. Гребінка досягає засобами традиційного співвіднесення персонажів з найхарактернішими рисами їх натури (Лисиця — злодій, лицемір; Орел — хижак, розбійник), використанням антитези (Хміль — Рожа), викриттям персонажів шляхом самохарактеристик (Мірошник), шляхом мовної індивідуалізації, через вчинки персонажів тощо. Всі ці образотворчі засоби і прийоми нерідко виступають у Гребінчиних байках у синтезі. Часом звертається Гребінка-художник — що особливо примітно — і до психологічного зображення своїх персонажів, показу їх складного внутрішнього світу («Рибалка»). Крім традиційних персонажів, що уособлюють людські якості, у байці, як правило, є ще одна дійова особа — оповідач, тлумач смислу твору, його моралі. Образ оповідача в байці є «тим ідеологічним центром, через який розгортається весь зміст твору, його ідейна спрямованість, а не лише самі мовні форми»6. Важливу роль відіграє цей образ і в байках Є. Гребінки, присутність якого відчувається постійно і який легко асоціюється з самим байкарем. Образ оповідача виступає в кращих «приказках» українського поета виразником життєвого досвіду демократичних «низів», народної моралі («Ведмежий суд», «Рибалка», «Будяк да Коноплиночка» та ін.). Значна частина байкових творів Є. Гребінки побудована у формі монологів («Пшениця», «Маківка», «Рожа да Хміль» та ін.), в яких відсутні діалоги, авторські ремарки, навіть репліки персонажів. Окремі байки поета — це суцільні діалоги, що є, по суті, невеличкими п'єсами з своїм драматичним конфліктом, композицією, характерами (приміром, «Ячмінь»). Проте й у них присутність автора-оповідача, точніше, його ставлення до зображуваного виявляється досить виразно. У цьому випадку піддано іронічному осуду паразитизм багатіїв. У переважній більшості байок Є. Гребінки авторська розповідь тісно переплітається з діалогами, а нерідко й монологами самих персонажів.
Широко використовує Є. Гребінка у своїй творчості зразки народної мудрості. Його байки органічно пов'язані з приказками та прислів'ями, сутність яких у надзвичайній сконденсованості думки. Поет сприймав їх як художні мініатюри, що в чіткій карбованій формі відображали факти реального життя. І не випадково, мабуть, він називає свої твори «приказками», побудованими за принципом розгортання й конкретизації прислів'їв (в основі байки «Bepnsa та Болото» — мотив прислів'я «Насміялася верша з болота, аж і сама в болоті»; повчання байки «Школяр Денис» взято з прислів'я «Пани б'ються, а в мужиків чуби тріщать» тощо). Приказки та прислів'я, фразеологічні звороти, почерпнуті Гребінкою з фольклорних джерел, входячи у внутрішній лад байок, були й складовим елементом їхньої мовної структури, надавали останній особливої емоційності, експресивної жвавості («Як не крути, а правди ніде діти», «Гуляй, дитино, покіль твоя година» та ін.). Окремі образні вирази, взяті безпосередньо з народної творчості, художньо трансформуючись під пером поета, поверталися до свого першоджерела у вигляді крилатих слів («Мовчи! почують — будеш битий!», «Дурний, дурний! а в школі вчився!» тощо).
Яскравої пластичності, поетичної колоритності мовностилістична палітра Є. Гребінки досягає і завдяки майстерному використанню ним різних форм діалогу, невимушеного й динамічного, зокрема побутового з риторичними запитаннями («Мабуть, підсудок?» — «Ні!» — «Так Лев?» — «Ні!» — «Так мішок з дукатами?» — «Ні, ні!» — «Так папороті цвіток?» і т. д. — «Могилині родини»), специфічно сталих — казкового походження — конструкцій у зачинах («В далекій стороні, в якій про те не знаю...» — «Грішник»), професійної лексики («І так опреділили і приказали записать: «Понеже Віл признався попеластий...» — «Ведмежий суд»). Досконало володіє Є. Гребінка і традиційним байковим віршем (різностопним ямбом), позначеним як народнорозмовною інтонацією, так і мелодійною народнопісенною тональністю.
Порівняно зі своїми попередниками Є. Гребінка зумів надати умовно-абстрактному жанру поглибленої життєвості, суспільної вагомості, викривальної спрямованості. Є. Гребінка розширює жанрові межі байки, урізноманітнює її форми (народна казка й гумореска, драматична сценка й жартівливе оповідання); він майстерно динамізує сюжет байкового твору, збагачує його образно-поетичну систему, наснажує виразним народно-національним колоритом. «Як байкопис, — зазначав І. Франко, — займає Гребінка перше місце в нашім письменстві. Його байки визначаються ярким національним і навіть спеціально лівобережним українським колоритом, здоровим гумором і не менш здоровою суспільною і ліберальною тенденцією. По дусі наступник великоруського байкописа Крилова, він, усе-таки, зумів висловити свобідніший дух українського народу» [41, 266]. Поетичні досягнення в жанрі байки Є. Гребінки, як і П. Гулака-Артемовського та деяких інших авторів передшевченківської доби, ставали міцним фундаментом для його подальшого розквіту вже в межах критичного реалізму в творчості Л. Глібова.
Поетичний доробок Є. Гребінки російською мовою за своїм обсягом і тематикою значно ширший, ніж українською. Його російські твори позначені переважно романтичною тональністю; їх романтичний колорит помітно виявляється у посиленій увазі до сильних пристрастей, складних душевних переживань, до постійного пошуку ліричним героєм свого місця в житті, до заглиблення поета у стан самотності, до злиття з непорочною природою. Один з провідних мотивів лірики Є. Гребінки — роздуми про долю і покликання поета в суспільстві. Ліричний автор-суб'єкт Гребінки невдоволений жорстоким світом, де все «пахнет и златом, и кровью». Єдиним «властелином» його «убитой души» виступає журба — «чудная гостья… неземная» («Печаль»), і він поривається у небесне безмежжя, в захмарні висоти, щоб кинути виклик тим, хто «ближних гнетет» і «честь продает» («Утешение», «Недуг», «Моя месть»). Ліричний герой з іншої Гребінчиної медитації («Скала») усвідомлює гострий конфлікт з меркантильністю, з жорстокою сучасністю й осмислює їх як підступну «толпу», яка намагається «уязвить» і «растоптать» його дзвінкі «струны», подавити поетичне «вдохновенье». Себе ж він бачить ураженим у серце «певцом», сповненим «пламенных дум». При цьому Є. Гребінка майстерно використовує гіперболу, драматичну напругу, емоційні монологи, влучні антитези тощо. Загалом же його рефлективно-медитативна лірика відзначається абстрактно-психологічною характерністю, поетикою «жахів», часом підкреслено перебільшеними романтичними штампами, пафосно-риторичною лексикою. Пізніше у ліриці Є. Гребінки з'являється образ митця-громадянина, щирого й непідкупного, що «пел мир, и дружбу, и любовь», і його поет виразно протиставляє жорстокому тиранові, який «кровавою рукою подписывал законы рабства» («Два»). На цих та інших поезіях Гребінки помітно відчутний вплив Є. Баратинського та інших поетів пушкінської плеяди. продолжение
--PAGE_BREAK--
Широкою популярністю користувалися свого часу «Черные очи» («Очи черные, очи страстные...»), «Почтальон», «Песня» («Молода еще девица я была...») та інші поезії Гребінки, в яких майстерно поєдналася фольклорна стихія з романсово-пісенним стилем доби.
Виразну народнопоетичну основу мають поезії, написані Є. Гребінкою з метою ознайомити російського читача, кажучи його словами, «с прелестными чувствами нашей родины», — «Казак на чужбине (Украинская мелодия)», «Кукушка (Украинская мелодия»), «Украинская мелодия» («Не калина ль в темном лесе...») та ін., що були перекладами «в русские стихи малороссийских песен» (Є. Гребінка); вони пройняті тугою за втраченим щастям, смутком і журбою.
Помітну увагу привертають вірші Є. Гребінки, присвячені історичному минулому України — «Курган», «Нежин-озеро», «Украинский бард», поема «Богдан» (1843), написані як за історичними матеріалами, так і на основі національних народних переказів. Найзначніше місце серед творів цього циклу належить драматизованій поемі «Богдан. Сцены из жизни малороссийского гетмана Зиновия Хмельницкого», в якій, широко використавши ряд історичних джерел, козацькі літописи, народні пісні й думи, Є. Гребінка правдиво показав героїку українського визвольного руху. Поема складається з двох частин — розлогого прологу і власне поеми з дев'яти розділів. У пролозі, витриманому в романтичному стилі, оригінально переплітаються елементи фантастики й реальності. Перед читачем постає майстерно виписана картинка весняної місячної ночі на Дніпрі; виступають русалки, лісові духи, які оспівують своє безтурботне існування, і водночас «тени людей замогильних» («Тень Павлюка», «Тень Остраницы», «Тень Наливайки», а також простих людей — «Тень молодой девушки»), які розповідають про жорстокі знущання польської шляхти над українським народом, про неймовірні страждання закатованих козацьких ватажків. Цей пролог цілком логічно підводить читача до основної частини поеми — відтворення Є. Гребінкою ряду яскравих епізодів національно-визвольної боротьби народних мас за незалежність батьківщини. Б. Хмельницький зображений автором як мужня постать, людина рішучого й загартованого характеру, як відважний і досвідчений полководець, мудрий і прозорливий дипломат-політик, що у своїх діях спирається насамперед на народні маси, вірить в їхні сили й могутність. Поема «Богдан», незважаючи на окремі відхилення від історичної правди (ідилічне зображення життя трудящого люду, захоплене вихваляння не тільки царя, а й «родных царей святое поколенье» тощо), в цілому була помітним явищем у літературі як одна із вдалих спроб художнього осмислення хвилюючих сторінок героїчної історії України.
Серед художнього доробку Є. Гребінки російською мовою велике місце займають прозові твори, написані у 30—40-х роках; вони виразно засвідчують сутність і характер ідейно-естетичної еволюції письменника. Популярність Є. Гребінці як прозаїку принесли збірка «Рассказы пирятинца» та інші оповідання («Вот кому зозуля ковала!», «Мачеха и панночка» та ін.), створені переважно за фольклорними мотивами. На ранній прозі письменника ще відчутні впливи модних тоді О. Марлінського та О. Сенковського; народним переказам, казкам, легендам він надає здебільшого абстрактно-романтичного забарвлення, звідси замість соціально-психологічної глибини, індивідуальної характерності — пафосно-сентиментальні сентенції персонажів, їх безбарвність тощо. Пробує свідомо наслідувати тут Є. Гребінка і гоголівську манеру письма, зокрема «Вечорів на хуторі біля Диканьки», «Миргорода», однак усе це мало здебільшого поверховий, епігонський характер, за що його було піддано різкій критиці в пресі.
Художнє втілення українська тематика знайшла в повісті «Нежинский полковник Золотаренко» (1842) та романі «Чайковский» (1848). В основі повісті реальні запозичені з «Истории русов» яскраві епізоди — участь козацького війська у бойових діях Росії проти польсько-шляхетського поневолення. Засобами романтичної поетики Є. Гребінка створює епічні картини історичних подій, включаючи в сюжетну канву своєрідну оповідь про страшну помсту Франтішка Золотаренку за розлучення його з коханою (сестрою «наказного гетьмана»). При всьому цьому він вдало відтворює поєднані з елементами таємничості, заклять і пророцтв риси реального народного побуту і звичаїв. Загалом же в «исторической были» Є. Гребінка прагне до розуміння залежності життя людини від історичних обставин.
Одним із значних досягнень Є. Гребінки-прозаїка є роман «Чайковский». Наближаючись за принципами опрацювання історичної тематики до «Тараса Бульби» М. Гоголя (хоча у романі відсутні хронологічне приурочення до подій, історичні постаті та ін.), письменник правдиво відтворює окремі картини героїчного минулого, опоетизовує Запорозьку Січ як «козацкую вольницу» з її демократичними і водночас суворими законами, реалістичними мазками змальовує привабливі образи загартованих у боях з ворогом, мужніх і хоробрих, одержимих любов'ю до рідної землі рядових козаків-патріотів (Микита Прихвостень, Касян), чесних, доброї і широкої душі людських особистостей із багатим емоційним світом. Життєвістю позначений і багатоплановий, складний образ-тип лубенського полковника Івана: це відважний воїн, сповнений лютої ненависті до ворога; не чуже йому й глибоке почуття людяності, і разом з тим — типовий феодал-поміщик, жорстокий і деспотичний. В індивідуалізованих образах роману Є. Гребінка «втілив свої уявлення про історичну людину. Романтичні тенденції у їх змалюванні — героїзація характеру й поведінки, поетизація козацької стихії, уславлення волелюбності й гіперболізація «природності», нарешті, підкреслення їхньої винятковості, продиктоване прагненням епатувати читачів, — поєднується в романі з реа-лістичними»7.
Роман «Чайковский», як і інші твори Є. Гребінки на історичну тематику, тісно пов'язаний з фольклорними джерелами, народнопісенною творчістю. Особливо зримо риси українського національного колориту в творі виступають завдяки щедрому введенню до нього народної пісні, яка органічно вплітається в художню тканину оповіді і є одним із необхідних її компонентів. Так, молода циганка піснею «Барвіночку зелененький, стелися низенько...» викликає на побачення до Марини Олексія; дружною піснею зустрічають козаки на Чорному морі смертоносну бурю і т. д.
У романі «Чайковский» у ряді художньо вмотивованих ліричних відступів проводиться глибока антитеза — протиставлення героїчного минулого й мізерного сучасного, цілісних сильних натур з благородними й чистими почуттями своїм сучасникам із розтлінного поміщицького середовища —-морально потворним жалюгідним обивателям.
«Чайковский», як і «Нежинский полковник Золотаренко», не позбавлений ряду недоліків (мелодраматичні ефекти, умовність окремих образів, надуманість ситуацій тощо), на що вказував В. Бєлінський. Але водночас критик вважав роман творчою вдачею Є. Гребінки, «однією з кращих повістей», що з'явилися протягом 1843 р. Незаперечна цінність твору в героїзації минулого, «запорожской вольницы», в початках суспільно-конкретного осмислення зв'язку характерів і обставин, в активному проникненні автора у сферу антигуманної сучасності.
Як твори і Квітки-Основ'яненка, Гоголя, прозові романтичні твори Є. Гребінки позначені ідейно-художнім осмисленням історичної української дійсності, поетизацією героїчного минулого, виразним народнопоетичним колоритом. Вони відіграли важливу роль у формуванні й розвитку в українській літературі нового, романтичного, стилю та мали позитивний вплив на творчість П. Куліша, О. Стороженка, Марка Вовчка.
З другої половини 30-х років Є. Гребінка починає звертатися переважно до нового, реалістичного, методу. Естетичні принципи натуральної школи поступово втілюються в його кращих повістях і оповіданнях, позначених увагою до психології героїв, їх внутрішнього світу в безпосередньому зв'язку з соціальним середовищем, поєднанням типових рис з індивідуальними, ідеєю позастанової цінності людської особистості. Осмислюючи й усвідомлюючи життєві спостереження, плідно використовуючи досвід М. Гоголя, Є. Гребінка порушує у своїх творах ряд злободенних проблем часу: правдиво відтворює типові риси поміщицького побуту, безправність кріпаків («Кулик», «Злой человек», «Приключения синей ассигнации»), зажерливість, користолюбство столичного й провінціального чиновництва («Верное лекарство» та ін.), виявляє поглиблений інтерес до «маленької людини», її підневільного становища в тогочасному суспільстві («Лука Прохорович», «Записки студента», «Доктор» та ін.). Ці тво-ри, написані в різні роки, переконливо свідчили про те, що письменник все впевненіше йшов до «гоголівського напряму» в літературі. Проте це сходження до натуральної школи не означало, що ідейно-естетичний розвиток Гребінки і в 40-х роках проходив без будь-яких ускладнень. Так, відсутність глибоких ідей, проблем, надуманість зображуваних подій характерні, наприклад, для таких досить примітивних і посередніх його оповідань, як «Искатель счастья», «Маскарадный случай», «Калиф на час» та інших, розрахованих на невибагливого читача.
Особливе місце у прозовому доробку Є. Гребінки займає повість «Кулик» (1841), присвячена найпекучішому питанню — кріпосництву, яке безжалісно топтало особистість людини-трудівника. Майстерно відтворює тут автор контраст між нелюдським середовищем і його жертвами. В сатирично-гротескних тонах постають перед читачем поміщики Медведев і Чурбинський, бездушні й лицемірні, егоїстичні й підлі самодури, безглузда сварка між якими згубно позначається на долі їхніх кріпаків. З щирою симпатією реалістичними барвами Гребінка змальовує багатий внутрішній світ своїх героїв з демократичних низів — чесних, благородних, морально чистих, безмежно відданих один одному. їхнє кохання вище, сильніше за поміщицькі примхи («А я все та же, все так же люблю тебя. Чем они злее, тем больше я люблю тебя», — впевнено говорить Маша Петруші, кидаючи, по суті, тим самим виклик ненависним панам-кровопивцям); вони виявляють рішучу волю у боротьбі за своє щастя, але неспроможні відстояти право на нього і йдуть із життя змученими, але нескореними. Повість «Кулик» за ідейно-естетичними якостями була кращим зразком тогочасної реалістичної прози. «Кулик» Є. Гребінки, відзначав В. Бєлінський, свідчить про те, що «визначне обдарування цього автора міцніє і гуманне начало починає в його повістях переважати над комічним елементом… Особливо добре в ній те, що автор умів змалювати своїх героїв вірними дійсності, тобто людьми нижчого класу і в той же час «людьми», і збудити до них співчуття, не ставлячи їх на ходулі фальшивої і нудної ідеалізації [4, 456].
Повість «Кулик» належить до безперечних досягнень Гребінки-прозаїка і в наш час продовжує хвилювати читача своєю реалістичністю, довершеною художністю.
Значний інтерес становлять твори Є. Гребінки, позначені увагою до «маленької людини», її гіркої долі. З перших років перебування в Петербурзі молодий Гребінка збагачується знаннями «жестокой действительности», зокрема жалюгідним існуванням чиновника-різночинця (він і сам деякий час служив чиновником) у світі егоїстичного користолюбства, знайомиться з творчим досвідом Гоголя, автора «Петербурзьких повістей», який стає для нього вчителем реалістичного бачення й відображення «подлого столичного мира». Не випадково, мабуть, Гребінка одне з перших своїх оповідань «Лука Прохорович» (1838) присвячує саме темі «маленької людини». Обравши для свого твору нескладний сюжет — полювання за «лотерейным билетом», на який випав великий виграш, автор зумів правдиво показати бездушний чиновницький побут, окреслити ряд характерних типів «чорнильних» бідолах, насамперед Луки Прохоровича. При цьому Гребінка не подає широких характеристик образів, а обмежується окремими, але досить влучними реалістичними штрихами. Уже з перших рядків оповідання до певної міри наголошується на типовості головного героя, який мешкає не в «блестящих» районах столиці, а на її бідняцькій Петербурзькій стороні. Він, зауважує автор, лише «слыл великим мастером чинить перья». Такими ж покірливими і безмовними виступають і колеги Луки Прохоровича — «чиновник с большим красным носом», «апельсинообразный чиновник», «чиновник с мушкой». Психологічно влучною деталлю окреслений і портрет хабарника «с бесцветными, как старыми двухгривенными, глазами» тощо. Зображені Гребінкою чиновники нижчих рангів завжди вважали себе «виновными пред властью коллежского асессора»; вони духовно спустошені, нужденні, у жодного з них за душею немає ні гроша. І тому кожен з них будь-якими засобами прагне заволодіти «скарбом» — лотерейним квитком кухарки (Лука Прохорович, приміром, не вагаючись, одружується з нею, а чиновник-пройдисвіт Семен Семенович — з дочкою купця Арбузина, вважаючи її власником щасливого квитка); врешті всі вони виявляються обдуреними і залишаються ні з чим.
Великою популярністю свого часу користувалися «Записки студента» (І841) Є. Гребінки, які в багатьох моментах мають автобіографічний характер; особливо це стосується першої частини повісті. Дитинство героя твору Якова Івановича, його навчання в ліцеї, перебування на військовій службі, приїзд до Петербурга тощо значною мірою нагадують факти біографії самого Гребінки. Проте перед нами не виклад біографії автора, а оригінальний художній твір, написаний у формі щоденника, в якому постають типові характери, реальні обставини тогочасної дійсності (до речі, всі інші події Гребінка подає й оцінює через сприйняття головного героя). Сам Гребінка визнавав наявність у цьому творі певної автобіографічності, але категорично заперечував трактування його як спогадів про своє життя. У «Записках студента», писав Гребінка в листі до свого товарища М. Новицького (травень 1841 р.), я «не представлял ни себя, ни кого другого, а развивал идею, каким образом молодой человек, с пылкими чувствами вступая в свет, малу-помалу разочаровывается и, будучи неспособен приноровиться к свету, часто падает под его ударами...»8.
У повісті Гребінка продовжує розробляти тему «маленької людини», ідею придушення людської особистості в умовах самодержавно-бюрократичного режиму. В «Записках студента», як і в «Петербурзьких повістях» М. Гоголя, — конфлікт мрії з дійсністю. Сповнений творчих сил і енергії юний Яков Іванович поривається до північної столиці з метою «с пользой употребить свои знания» («Долг чести зовет меня — я должен служить отечеству»). Але потрапивши туди, він, як і, приміром, гоголівський Піскарьов з «Невського проспекту», одразу ж стикається з «гадкой действительностью». Романтичні ілюзії героїв (як врешті дещо раніше і їх авторів) поступово руйнуються. Ескізно, хоча й переконливо, в іронічних тонах змальовує Гребінка короткочасну службу Якова Івановича в канцелярії одного з департаментів, де змушений щоденно переписувати нудні папери та ще й зносити незаслужені докори начальника, який називав його «вольнодумцем» (Яків Іванович завжди виправляв у паперах букву ъ, а скорочений вираз «вые. Поч.» розшифровував не «высокопочитанием», а тільки «высокопочтением»). Не догодив Яків Іванович і власникові пансіону Лисицину, людині черствій і нікчемній. Байдужий чиновний Петербург не прийняв скромного провінціала, не визнав чесного трудівника — йому, хворому й голодному, дала притулок проста прачка Онисія Карпівна, у якої він і дожив останні дні свого життя. Приречений на смерть, Яків Іванович остаточно усвідомлює всю ілюзорність своїх юнацьких мрій («И все исчезло, прошло как сон, как разлетается от ветра позолоченная гора облаков… Сам лежу без куска хлеба, одолжен существованием милостыне от бедной солдат-ской вдовы!..»). Відтворюючи страшну трагедію «маленької» безправної людини-трудівника, Є. Гребінка об'єктивно наголошував на її соціальній типовості. продолжение
--PAGE_BREAK--
Реалістичними мазками зображує Гребінка й чиновницьке оточення свого героя. З одного боку, — нужденне існування канцелярських писарів, яке викликає у автора почуття жалю, а з іншого — егоїстичне й морально спустоше паразитичне життя панської верхівки показано у в'їдливо гротескних барвах. У сатиричному світлі зображені в «Записках студента» й окремі характерні риси поміщицького побуту. Тут, як і в столиці, неподільно панують жорстокість, зажерливість, бездушність, носіями яких виступають поміщики Сутяговський, Щука-Окуневський, лихвар Іванов, що оббирають і обдирають нещасного Якова Івановича, обманними шляхами прибираючи до своїх рук його батьківський маєток.
У «Записках студента» немало майстерно виписаних життєвих ситуацій, динамічних діалогів, яскравих портретних зарисовок. Виразними штрихами змальовує Гребінка, наприклад, Сутяговського (недаремно й село його називається Грабуново). Наголошуючи на лицемірстві й хижацькій натурі цього поміщика, письменник порівнює його з павуком, що повільно «опутывает роковой паутиной свою жертву, выпивает у нее кровь и преспокойно возвращается в свою засаду». Загалом досконало користується автор і таким засобом художньої виразності, як пейзаж. Показовим є, приміром, зображення осіннього ранку, «знаменитой гололедицы» на початку повісті; воно увиразнює загальну сумну тональність епізоду, в якому йдеться про похорон головного героя твору.
Ще чіткіше розлад між високою мрією і мерзенною дійсністю показав Є. Гребінка у повісті «Доктор» (1844), в якій Бєлінський знаходив «багато хорошого в деталях». У центрі твору — трагічна історія життя людини ніжної й чуйної душі, чесного трудівника, що прагнув, як і Яків Іванович, приносити користь суспільству. Але талановитий лікар Іван Тарасович не в змозі відстояти свої світлі поривання, право на особисте щастя у світі, де панує дух гендлярства й наживи. Він зазнає образ з боку чиновно-міщанських «существователей». Використовуючи різні афери, Івана Тарасовича як добру й довірливу особу одружують з гулящою Юлією, а потім з її ж допомогою грабують. Він намагається шукати справедливості, але світ можновладних непереборний. Врешті він спивається і замерзає на вулиці з томиком «Корнелія Непота» на грудях, подарованим ще в дитинстві його вчителем.
Розробляючи тему моральної переваги «маленької людини» над бездушним середовищем, її загибелі в умовах соціальної несправедливості, Є. Гребінка досить рельєфно, засобами гострої іронії, каламбуру, гіперболи виводить галерею користолюбців як життєво достовірних характерів, розкриває їх групову психологію хижаків і паразитів. Критичне осмислення дійсності в повісті дало змогу письменникові «подати зло не одвічною внутрішнюю суттю кожної людини, яка тільки чекає слушних умов для вияву, а як породження суспільної несправедливості»9.
Велике враження справила повість Гребінки на Чехова. Ведучи мову про необхідність перевидання кращих творів минулих років, він у листі до І. Горбунова-Посадова писав 1898 p.: «Чи не візьмете ви на себе обов'язок прочитати старого письменника Гребінку? Колись я читав його з задоволенням, пригадується зворушливе оповідання «Доктор», яке, мені здається, варто б видати»10.
У 1847 р. на сторінках «Санкт-Петербургских ведомостей» була надрукована одна з останніх повістей Є. Гребінки — «Приключения синей ассигнации», в якій викривальний пафос, сатиричні тенденції порівняно з попередніми творами виявилися набагато виразніше. За ідейним задумом і композиційною побудовою повість очевидно перегукувалася з «Мертвими душами» М. Гоголя. Як поїздки Чичикова з метою купівлі мертвих душ дали можливість Гоголю очима свого героя оглянути майже всю Росію і показати у всій багатогранності суспільне життя, так і суб'єктивно авторська розповідь синьої асигнації, що протягом багатьох років переходила з рук у руки (з атласного поміщицького гаманця за пазуху його коханки, з кишені «небритого жирного человека» до господаря корчми, з портфеля губернського секретаря в іменинному торті до його начальника, з рук збіднілої міщанки до залізної скрині старого скнари і т. д.) дала можливість Гребінці на цей раз змалювати ще ширшу картину непринадної миколаївської дійсності, викрити антигуманну сутність зображуваних характерів.
Персонажі Гребінки відзначаються помітно виявленою індивідуальною своєрідністю — у темпераменті, у складі мислення, в сімейно-побутових обставинах, у їх ставленні до людей і самих себе, в зовнішньому портреті, мові. Все це сприяє глибокому відтворенню соціальної і психологічної характеристики героїв. Один за одним постають перед читачем брутальний і розбещений поміщик Хома Хомич, жалюгідний скнара Канчукевич, нахаба і гультяй Подмьоткін, спритний шахрай Прибиткевич та ін. При всіх індивідуальних відмінах гребінчиних образів провінціальних «существователей» ріднить психологія паразитизму, духовне оскудіння і спустошеність, відсутність будь-яких громадянських інтересів. Врешті кожен з них, як і всі разом, є викінченим виявленням різних сторін і тенденцій соціального виродження, деградації існуючого суспільства.
У яскравому сатирично-саркастичному світлі постає перед читачем один із центральних персонажів повісті — Канчукечич. Створюючи його виразний індивідуалізований образ, Гребінка на передній план висуває у перебільшено-згущеній конкретизації властиві йому найхарактерніші негативні риси — зажерливість, безмежну скнарість, душевну черствість, жорстокий егоїзм. В образі Канчукевича чимало спільного З гоголівським Плюшкіним, у якому Гоголь бачив «доведення до крайньої межі тих тенденцій здирства, тієї бездушності, які властиві світові коробочок і собакевичів»11. Канчукевич уособлює все найпотворніше, що було характерним для Хоми Хомича, Прибиткевича та ін. За кілька десятиліть він зумів нагромадити величезний капітал, лихварюючи й оббираючи кожного, хто потрапляв йому під руку, навіть найбідніших міщан. Володіючи незліченним багатством, цей потворний раб «золота» втратив найелементарнішу людяність; він змушує свого сина ходити в лахмітті, бігати босоніж у холодну погоду та ін. Автор підкреслює, що скупість Канчукевича пояснюється жадобою помсти колишнього небагатого вчителя жорстокому «жирному помещику», який занедбав його молоді літа (скнарість же Плюшкіна мала інше походження). Обравши хибний шлях для помсти, Канчукевич сам опинився під владою грошей і почав діяти методами зажерливих хижаків. Гребінка одним із перших (не без досвіду Гоголя) відчув вплив соціальних умов, зокрема економічних, на діяльність людини, її характер і спробував відтворити це (зрозуміло, не з такою художньою майстерністю, як це робив Гоголь) на прикладі Канчукевича, «хоч, звичайно, і сам ще не повністю усвідомлював глибину і причини порушеної проблеми»12.
Цілком закономірним і свідомим було звернення Є. Гребінки в другій половині 40-х років до фізіологічного нарису, в жанрі якого написані «Петербургская сторона», «Фактор» (1845), «Провинциал в столице» (1848) та ін. Побудовані на безпосередніх спостереженнях автора, ці твори рельєфно, без прикрас розкривали окремі типові сторони здичавілого, нікчемного дворянського світу, всю непривабливість частини міста, де «живут десятки тысяч бедных, но честных тружеников» («Петербургская сторона»). Схвально відгукнувся про цей нарис М. Некрасов; за його словами, Гребінка «дуже дотепно виставив народонаселення Петербурзької сторони, цієї далекої провінції, цього повітового містечка серед розкішної столиці Росії»13. М. Некрасов, як і дехто з його сучасників, хоча і не вважав Гребінку першорядним белетристом, загалом виявляв прихильне ставлення до нього як до письменника, «давно всім відомого своєю живою розповіддю і оригінальним гумором»14. Показово, що саме Некрасов залучив Гребінку до співробітництва у щойно заснованім «Современнике», де була опублікована остання прижиттєва повість Гребінки «Сила Кондратьев», у якій художньо відображено народження хижака нового типу — ділка-буржуа.
Для прозового доробку Є. Гребінки характерним є аналітичний метод відтворення і викриття гнітючої навколишньої дійсності, свідомий вибір насамперед демократичного героя, художня достовірність розповіді.
У своєму літературному розвитку Гребінка-прозаїк пройшов шлях від ранніх романтично-сентиментальних захоплень (у ряді пізніших творів, зокрема у повістях «Пиита», «Приключения синей ассигнации» та інших він в'їдливо висміяв своїх колишніх кумирів О. Марлінського й В. Бенедиктова) до принципів натуральної школи. Творчо сприймаючи ідейно-художні досягнення Миколи Гоголя, виходячи з життєвих спостережень, Є. Гребінка створив ряд яскравих творів, позначених реалістичною спрямованістю, гуманістичним ставленням до «маленької людини». Його проза стала надбанням як російської, так і української літератур. Кращі повісті й оповідання письменника, написані з позицій естетики натуральної школи, сприяли зміцненню «гоголівського начала» в російській літературі і разом із його класичними байками відіграли помітну роль у становленні й розвитку художнього реалізму в новому українському письменстві.
Література
1 [Костомаров] Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке // Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. К., 1928. С 45.
2 Отечественные записки. 1840. Т. 10, кн. 5. С 167.
3 Костомаров М. І. Твори: У 2 т. К., 1967. Т. 2. С 332.
4 Степанов Н. Басни Крылова. М., 1969. С. 55.
5 Белинский В. Г. Басни Ивана Крылова // Поли. собр. соч. М., 1954. Т. 4. С. 149. Далі при посиланні на це видання в тексті зазначаються том і сторінка.
6 Степанов Н. Л. Мастерство Крылова-баснописца. М., 1956. С. 144.
7 Нахлік Є. К. Українська романтична проза 20—60-х pp. XIX ст. К., 1988. С. 82.
8 Гребінка Є. П. Твори: У 3 т. К., 1981. Т. 3. С 608.
9 Зубков С. Д. Русская проза Г. Ф. Квитки и Е. П. Гребенки в контексте русско-украинских литературных связей. К., 1979. С. 248.
10 Чехов А. П. Поли. собр. соч.: В 12 т. М., 1957. Т. 12. С. 257.
11 Крутікова Н. Є. Гоголь та українська література. К., 1957. С 144.
12 Зубков С. Д. Русская проза Г. Ф. Квитки и Е. П. Гребенки в контексте русско-украинских литературных связей. С. 257.
13 Некрасов Н. А. Физиология Петербурга // Поли. собр. соч. М., 1950. Т. 9. С 148.
14 Там же. С. 144.
Список рекомендованої літератури
Гребінка Є. Твори: В 5 т. К., 1957.
Гребінка Є. Твори: В 3 т. К., 1980—1981.
Гулак-Артемовсьтй П., Гребінка Є. Поетичні твори. Повісті та опо-відання. К., 1984.
Деркач Б. А. Євген Гребінка. К., 1974.
Деркач. Б. А. Крилов і розвиток жанру байки в українській дожовтневій літературі. К., 1977.
Зубков С. Д Байкар і поет Гребінка // Гребінка С.Байки. Поезії. К., 1990.
Зубков С. Д. Євген Павлович Гребінка: Життя і творчість. К., 1962.
Зубков С. Д. Русская проза Г. Ф. Квитки и Е. П. Гребенки в контексте русско-украинских литературных связей. К., 1979.
Федченко П. М. Петро Гулак-Артемовський. Євген Гребінка // Гулак-Артемовський П., Гребінка Є. Поетичні твори. Повісті та оповідання. К., 1984.
Історія української літератури XIX століття
Автори: М. Т. Яценко, О. І. Гончар, Б. А. Деркач, І. В. Лімборський, Є. І. Нахлік