Християнізація духовного життя українського народу

Історія християнства в українських землях розпочалась ще задовго до хрещення наших предків Володимиром Великим. Напевне, тому в Києві християнство не зустрічало ніякого опору. Поганство вже відмирало природним шляхом. Підтримка князівською владою християнства як релігії вищого типу змусила поганство відступити.

Християнство на наших землях виникло ще в І ст. н. е. Поширена згодом легенда про апостола Андрія Первозванного, мабуть, не з'явилася на порожньому місці. Згідно з цією легендою святий Андрій, який прийшов на Київські гори, поставив на них хреста і пророкував виникнення там великого міста з багатьма церквами-храмами. Цією леген­дою обґрунтовувалась ідея про рівноправність Києва і Візантії як двох християнських міст, Київської Русі й Візантійської імперії як двох християнських держав.

Якщо подорож святого Андрія Первозванного на наші землі вважається легендою, то діяльність на південноукраїнських землях святого Климента папи ґрунтується на вагомих доказах. За наказом римського Імператора святий Климент був засланий до Херсонесу, де зумів навернути в християн­ство тисячі поган і збудував на південноукраїнських землях 75 церков. Противники нової віри викинули його в море. Мощі святого знайшли брати Кирило і Мефодій і частину їх завезли до Риму. Згодом князь Володимир Великий перевіз решту мощей до Києва і помістив їх у найкращому Богородичному храмі. Образ святого Климента вибивався на монетах давньоукраїнської держави.

Як відомо з найновіших історичних досліджень, перше хрещення наші предки прийняли ще за часів кагана (ім­ператора) Аскольда 860 р. Тоді охрестилась насамперед княжа дружина. До речі, в угоді з Візантією 944 р. руси виступають як дуалістичний, двовірний народ. У цьому документі згадуються як християни, так і нехрещені. Цікаво, що за сімдесят років до того Візантія трактувала Русь як християнську державу. Очевидно, прихід у 882 р. до Києва невірних варягів загальмував процес християнізації наших предків. Таким чином, 988 р. утвердження християнства на землях України досягло свого апогею.

Проте християнству чинили спротив на тих землях, де згодом утворилась Московська держава. Населення північ­них земель Київської Русі, тобто майбутні московити, не хотіло приймати християнства і виступало проти нього навіть зі зброєю в руках. Лише в XV ст. були навернені в християнство мешканці Мценська (300 верст від Москви), для чого були використані значні військові сили. Поганство існувало у Московській державі й пізніше. Ще в XVI-XVII ст. московити молились у церквах лише до тих ікон, які самі приносили з дому, а перед іншими навіть не знімали шапок.

Християнізацію Московії гальмувала масова неписьмен­ність і релігійна індиферентність народу. Подекуди ще в XVI-XVII ст. прості люди не знали жодної молитви. Віра зводилась переважно до виконання обрядів, тобто була поверховою. Серед тамтешнього духовенства панували грубість, пияцтво і неосвіченість. Навіть такий ненависник України, як Петро Перший, змушений був запрошувати в духовні заклади «черкаських» (українських) вчителів, які навчали там українською мовою і ставились зверхньо до місцевих учнів. Московське село було християнізовано лише у XV-XVI ст. і навіть у XVII ст.

З прийняттям християнства передхристиянський світогляд наших предків не зник. Безумовно, з поглибленням хрис­тиянізації усіх сфер життя його вплив постійно звужувався. Таким чином, у давньому народному світогляді взаємодіяли два світогляди — церковний і народно-двовірський. Якщо перший грунтувався на християнських засадах, то другий видозмінювався, еволюціонував у напрямі до першого. Двовірство пов'язане з поширенням на українських землях апокрифічної літератури, що надходила з Візантії, Болгарії та Сербії. Церковно-релігійні перекази приносили з чужих країв також паломники. Наші предки нерідко ототожнювали Святе Письмо, що розповсюджувалось серед них, з різними апокрифічними творами, історичними переказами та пов­чальними тлумаченнями. Апокрифічні твори були своєрід­ним мостом від поганства до християнства. Так християнсь­кий світогляд зливався з передхристиянськими уявленнями та віруваннями.

Світогляд українського народу формувався на грунті давньоязичницьких уявлень і вірувань, християнських переказів та апокрифічних сказань. Вони втілювались у формі легенд, колядок і щедрівок, народних звичаях і обрядах, традиційних нормах моралі. У цьому світогляді поєднувався власний досвід народу, а запозичення від інших народів набували нових народних рис, втрачали чужі властивості.

Двовірство залишилось не лише в українців, айв інших народів, набувши статусу національних вірувань і звичаїв. По-перше, старі релігійні поняття наповнювались новим змістом, як цього вимагало християнство (Бог, Господь, молитва, рай, пекло, гріх, свято, храм тощо). Дохристиянські божества часто «переводились» у нову демонічну ієрархію (біси, дияволи і т. п.) або їхні якості переносились на християнських святих (наприклад, на Іллю, Юрія, Власія та ін.). По-друге, християнські свята хронологічно збіглися з дохристиянсь­кими, що надавало їм нового забарвлення. Приміром, у Святий вечір господарі боронилися від злої сили магіч­ними діями і «заліззям», яке клали під святковий стіл, а свято Трійці в народі називалося Зеленими святами, і люди квітчали свої хати й поля зеленими вітами клену, липи, ясеня, осоки та інших дерев. По-третє, переосмислювались стародавні обряди. Ще й зараз у деяких місцевостях до труни небіжчика кладуть мідні гроші — аби було чим заплатити за переїзд річки до раю. Від старих вірувань з певним переосмисленням дійшла до нас свічка, яка застосовується в різних обрядах. По-четверте, при виконанні деяких обрядів зберігається пошана до Сходу, звідки начебто починається життя (наприклад, орієнтація церков­них вівтарів, обернення під час молитви, похорони мерців обличчям на Схід тощо).

Щодо двовірства українського народу, то воно стосується, насамперед, обрядовості, бо культи поганських богів категорично відкидались одразу. Обряди ж наповнювались новим змістом і підпорядковувались вимогам нової віри, що зберігало їхній традиційний національний характер та глибинний зв'язок з минулим. Християнським змістом наповнювались колядки, щедрівки, веснянки, купальські, жниварські та інші пісні.

Двовірство яскраво виявилось у похоронній обрядовості. До цього часу в нашого народу існують посидження при мерцях до похорону. Але такий язичницький звичай поєднується з читанням молитов, псалтиря та іншими християнськими традиціями.

Наші предки прийняли християнство пізніше, ніж інші народи Європи. Не можна ігнорувати кілька тисячолітньої історії, впродовж якої формувався народний світогляд, що проявився насамперед у дохрис­тиянських віруваннях. Проте пізніші нашарування залишили свій слід у ставленні до передхристиянського світогляду. З двовірством не могла примиритись частина духовенства, зокрема відомий полеміст Іван Вишенський.

Релігійний світогляд українського народу не міг не зазнати впливів, що зумовлювались геополітичною «межовістю» України. Україна підтримувала духовні зв'язки як зі сходом, так і з заходом, а після завоювання Візантії турками і до кінця ХVІІІ ст. на її землях переважали західні впливи. Звідси перетворення України на арену змагань між право­слав'ям і католицизмом і проникнення на її землі протестан­тизму, що не могло позначитись на світогляді нашого народу і місці релігії в його духовному житті. Щоправда, міжконфесійна боротьба не знищила того архаїчного світогляду, який ще від передхристиянської доби зберігся до нашого часу, особливо серед етнографічних груп українсь­кого населення Карпат.

За часів тоталітарного режиму, коли атеїзм, був частиною державної ідеології, світогляд українського народу зазнав значних деформацій. Намагаючись викорінити релігійність українського народу, компартійна влада вдавалась до двох основних методів — терору і пропаганди. За допомогою терору серед населення насаджувалось почуття страху, а молоде покоління виховувалось у дусі безбожництва.

На релігійності українського народу не могла не позначити­ся політика, спрямована на ліквідацію селянства як основної соціальної верстви нації й перетворення селян у найманих сільськогосподарських робітників, знелюднення українсь­кого села в часи тоталітаризму. Церкви перетворювались на атеїстичні осередки, кінотеатри, клуби, зерносховища, склади, майстерні тощо.

Прихильники атеїстичної політики силкувались трактувати її як таку, що начебто відповідала антиклерикальним ставлен­ням самого селянства до офіційного духовенства. Інші намагалися видати релігійні вірування за стародавні напівпоганські забобони, які не мають нічого спільного з християнською вірою. Та дійсність була далеко не такою, як її трактувала офіційна пропаганда. Селяни чинили опір закриттю церков і ставали на захист своїх храмів, свого способу життя та своєї віри. Адже впродовж століть життя селян було невіддільне від церкви.

Про релігійність нашого народу писали чужоземці. Швейцарський мандрівник Ганс Цбінден, який відвідав улітку 1932 p. Гуцульщину, писав, що тут нема тієї власновільної, індивідуальної розгнузданості, яка панує в Західній Європі, хоч є більше оригінальності, більше сильних особистостей, які грунтуються на живій основі релігійного життя.

На противагу християнській релігії любові до ближнього тоталітарний режим накидував псевдорелігію комуністично­го колективізму. Людям нав'язувалась віра в побудову на землі суспільства соціальної справедливості, тобто комуніз­му, що начебто допоможе здійснити найдивовижніші мрії про ідеальний лад

Ця псевдорелігія грунтувалась на ненависті, що приховувалась під поняттям класової боротьби. Завданнями класової боротьби виправдовувалось не тільки бра­товбивство (згадаймо роман Юрія Яновського «Вершники»), а й батьковбивство.

Подібно до будь-якої релігії псевдорелігія комуністичного колективізму не могла не мати своїх «священних писань», своєї «трійці» (Маркс – Енгельс - Ленін) та «пророків», що називались «вірними ленінцями». Більшовицька релігія мала певні переваги перед іншими релігіями, бо її «пророки» майже щодня з'являлись перед народом на екранах теле­візорів. Правда, інколи за рішенням партійних з'їздів чи пленумів вони визнавались «єретиками» і піддавались своєрідній компартійній анафемі. Через деякий час їх могли виправдати й визнати мучениками за «чистоту» більшовицької теорії, що фактично була псевдорелігією.

Псевдорелігія комуністичного колективізму мала свою «священну» гробницю (мавзолей), свої ритуали (обрання; почесної президії урочистих зборів, покладання вінків до, пам'ятників тощо), свою інквізицію, систему покарання «єретиків» і покаяння «грішників». Ця віра панувала впродовж десятиліть, і вона не могла зникнути без сліду після падіння тоталітарного більшовицького режиму. Разом з тим процес національного та духовного відродження в Україні значно ускладнювався тим, що українцям-християнам були нав'язані міжконфесійні суперечності. Вороги молодої держави насамперед протиставили греко-католиків православним християнам, спекулюючи на деяких епізодах історії української церкви.

Наші предки прийняли християнство з Візантії ще до поділу християнської церкви на православну і католиць­ку. Після втрати Україною незалежності серед вищих соціальних верств посилилась тенденція переходу на ла­тинський обряд у зв'язку з нерівноправним становищем православних християн і католиків у Речі Посполитій. Аби врятувати від занепаду рідну церкву, частина українського духовенства вирішила піти на унію з католицькою церквою при збереженні традиційної обрядовості. Брестська унія (1596 р.) запобігла латинізації українського народу і сприяла збереженню його самобутності, що підтвердив майже півтисячолітній період.

У той же час Московська держава докладала зусиль для того, щоби підкорити собі український народ. Цар відмовив­ся від зобов'язань поважати самостійність України як держави за Переяславською угодою 1654 р. У 1686 р. Українська православна церква була підпорядкована мос­ковському патріархові, що посилило духовне гноблення нашого народу, бо московська церква проводила політику русифікації України.

Після більшовицького перевороту і загарбання України радянською Росією була ліквідована Українська автоке­фальна православна церква, а відтак і Українська греко-католицька церква на західноукраїнських землях. Московський патріарх, який вдруге підпорядкував собі українсь­ку церкву, здійснював політику, що була вигідна атеїстичній державній владі.

Не лише католики були протиставлені православним, але й власне православні України розмежовувались на три конфесії. Така роз'єднаність негативно позначилася на національно-духовному відродженні українського народу.